Текст книги "Постріл"

Автор книги: Анатолий Рыбаков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 11 страниц)

19

Діти ще спали. Микола Львович і Ольга Дмитрівна пили ранкову каву. Ольга Дмитрівна в халаті, Микола Львович у домашній куртці.

Учорашня вистава йому сподобалася, давала привід для роздумів. І перед ним свого часу стояли ті ж питання: співробітництво з новою владою, визнання нових господарів країни. Були роки розрухи, здавалося, все розсипалось на порох. Однак відновлено господарство, працюють заводи й фабрики, як працювали раніше, відчуження між владою і технічною інтелігенцією зникає. І треба працювати. Для блага Росії.

Ольга Дмитрівна відчувала його настрій, усміхалася й мовчала…

Бог послав йому добру вродливу дружину, вірну супутницю життя. Вона вчилася співу, її навіть запрошували в оперету (знову оперета, щастить йому на оперети), але сама не захотіла собі такої долі. Вони двічі їздили за кордон, у Париж і Лондон, але й ці поїздки вона майже ніколи не згадувала, обдарована рідкісним талантом радіти з того, що в них є, любити те, чим володіє, і не говорити про те, чого немає; навіть тоді, коли було важко, вона викручувалася, як могла, щось продавала, тягнула сім'ю і зуміла зберегти веселу вдачу, мовби прожила легкі, безтурботні роки, не знала голоду й злигоднів, страху дитячих хвороб і всього, що вона зазнала й пережила.

Налити ще кави? – пошепки запитала вона, щоб не розбудити Андрюшу, котрий спав на канапі.

– Налий. Смачна сьогодні кава.

Вона кивнула кучерявою головою. І цю рису вона зберегла – любила, коли її хвалили. Та їй кортіло обговорити вчорашній похід…

– Ну, як він тобі?

– Занадто обхідливий, – відповів Микола Львович.

– Але без лакейства…

– Іще: занадто зібраний, занадто насторожі… Мені здається, що Люда не дуже ним зачарована.

– Мені це теж здалося… Мені здається, він просто для неї нецікавий, так само, як тобі й мені. Та він їй чомусь потрібен… Хоче мати при собі постійного залицяльника? Це тішить її дитяче самолюбство? Незрозуміло. Бажання морочити голову? На неї не схоже. Вона й не кокетує зовсім. З хлопчиками з її класу, якщо ти пам'ятаєш, вона кокетувала набагато сміливіше. Одружитися з ним? Ні, вона не має такого наміру. Перед тим, коли він прийшов до нас, я спитала її: навіщо він тобі. Вона напустила таємничості, сказала: значить, потрібен. Але вигляд був надто таємничий, ї нічого за цим, я гадаю, немає.

– У такому разі лишається зрозуміти, навіщо це потрібно йому?

– Ну от, це типово чоловіча постановка питання. Глянь на Люду, я гадаю, що цей Валентин Валентинович не останнє розбите серце.

– Щось не схоже на розбите серце.

– Схоже, схоже, – безапеляційно мовила Ольга Дмитрівна. – Може, тому він і був ненатуральний – від зніяковіння. А взагалі, я гадаю, що все незабаром минеться.

– І чим швидше, тим краще, – додав Микола Львович, – їй цього року вступати до вузу. І не треба забувати, який конкурс – їй доведеться все літо готуватися; тут, я думаю, не до парубків.

– Ясна річ, тільки-но закінчиться школа, поїдемо на дачу, і нехай сидить і готується аж до екзаменів… До речі, треба було б нам з'їздити на дачу, допомогти мамі. Дачею користуємося, а все на мамі – і будинок і сад.

У тещі була дача на Клязьмі по Ярославській дорозі; теща жила там цілорічно, вони приїжджали влітку.

– Не знаю, чи зможу вибратися. Поїдьте з Людою. Весняне сонце, загар вам до лиця.

– Мені хотілося з тобою, тобі теж загар пасує, – пожартувала Ольга Дмитрівна.

Микола Львович пересів до письмового стола, закурив, вирішив переглянути документи, які вчора впихнув йому Красавцев, пошукав очима портфель. Портфеля на столі не було. Нахилився, подививсь, чи нема портфеля коло стола, – там його теж не було.

Ольга Дмитрівна допила каву, пішла в спальню, присіла до трельяжа, почала причісуватись.

– Олю, ти не бачила мого портфеля?

– Портфеля? Сьогодні не бачила.

Микола Львович вийшов у передпокій, засвітив світло, подивився під вішалкою – портфеля не було.

Він повернувся до їдальні, ще раз подивився навколо стола, оглянув канапу, за канапою. Портфеля не було.

Він пройшов у спальню, подивився й там.

– Що ти шукаєш? – усе ще пошепки запитала Ольга Дмитрівна.

– Усе той же портфель. Куди я міг його приткнути?

– Може, ти його залишив на роботі?

– Ти сама вчора, перед театром, переставила його на стіл.

– Атож, правильно, пригадую. Тоді він на столі.

– Його немає на столі.

– Чого ти так занепокоєний? Там щось важливе?

– Службові документи.

– Але він нікуди не міг подітися. Давай шукати разом.

– Я все обшукав.

– Гаразд, ти сідай, я сама пошукаю. Як знайду, що мені за це буде? Залишайся тут.

Ольга Дмитрівна вийшла зі спальні, невдовзі повернулася.

– Ніде немає. Я розбуджу Андрія?

– Розбуди, – погодився Микола Львович.

– Господи, значить, це так важливо! – вигукнула вона й підійшла до канапи, тихенько покликала сина: – Андрюшо, прокинься! Прокинься, малюк! Прокинься й пригадай, що було. Ти виходив у двір?

Андрій підвівся, протер кулаками очі, сів на канапу.

– Андрюшо, коли ми поїхали в театр, ти виходив у двір?

Андрій протирав очі.

– Ти виходив у двір?

– Який двір? – невдоволеним, заспаним голосом перепитав Андрій.

– Ну, прокинься, хлопчику, згадай, скажи: ти виходив на двір?

– Нікуди я не виходив.

– Це правда?

– Правда.

– Атож, я знаю, ти завжди говориш правду, – сказала Ольга Дмитрівна.

– А до тебе хтось приходив? – запитав Микола Львович

– Ні.

– Товариш який-небудь?

– Ні.

Микола Львович показав на стіл.

– Отут стояв мій портфель. Де він?

– Хто?

– Портфель.

– А я звідки знаю?

– Андрюшо, розумієш, це дуже важливо для тата, – сказала Ольга Дмитрівна.

У хлопчика зробилося стривожене обличчя, йому передалася тривога батьків.

– Я його навіть не бачив, портфеля.

– Але ж не міг він вилетіти у кватирку! – вигукнула Ольга Дмитрівна.

Микола Львович відчинив вікно і завис через підвіконня. Пожежна драбина проходила між вікнами спальні та їдальні, однак перелізти з неї було неможливо – прут, що закріплював драбину, стирчав значно вище вікна.

– У вікно ніхто залізти не міг, – мовив Микола Львович. – Якщо навіть зміг би, навіщо знадобився портфель зі службовими паперами?

– Але ж самий портфель гарний, шкіряний, зі срібною монограмою, – заперечила Ольга Дмитрівна, – подзвони в міліцію.

Микола Львович подумав, потім сказав:

– Спи, синку, портфель знайдеться. Ходімо, Олю, не будемо йому заважати.

Вони повернулися в спальню, Микола Львович причинив двері.

– Треба негайно подзвонити в міліцію, – настійливо повторила Ольга Дмитрівна.

– А кого звинувачувати? Крім Андрія, нікого вдома не було, – заперечив Микола Львович. – І по суті, це не так уже й страшно – документи не дуже важливі: старі акти на брак. А затівати все через портфель, через монограму не варто.

Ольга Дмитрівна пильно дивилася на чоловіка.

Вона завжди безпомилково вгадувала, коли він говорить неправду, говорить задля того, щоб заспокоїти її. Зараз він сказав саме так.

Микола Львович мовчки пройшовся по спальні, постояв біля вікна, подумав, потім сказав:

– Мабуть, я поїду з тобою на дачу. Поїдемо в суботу, переночуємо, повернемося в неділю ввечері. Заспокоїмося, подумаємо, як бути. Про портфель поки що нікому не кажи.

– Господи, кому я можу сказати? Що ти, Колю! Все це дивно. Може, це зробив Вітька Буров?

– Усе може бути, – погодився Микола Львович і, подумавши, додав: – Я гадаю, що й Люді не слід казати.

Ольга Дмитрівна розгублено пробурмотіла:

– Люді?.. Я нічого не розумію… Колю! Чого це треба приховувати від Люди?

– Я не хочу хвилювати її.

– Які дурниці! Ми всі хвилюємося. Вона хіба не член нашої сім'ї, їй чужі наші турботи?

– Я цього не кажу… Але вона проходить практику на фабриці…

– Вона проговориться?

– Звісно, ні. Але вона почуватиметься на фабриці непевно, чи що, побоюватиметься якихось ускладнень для мене, а жодних ускладнень не буде, все це, загалом кажучи, дрібниці…

Ольга Дмитрівна все ще дивилась на чоловіка, все було дуже непереконливо.

– Ти це пов'язуєш з Навроцьким?

– Оленько, люба, я ні з ким не пов'язую, в мене немає жодних підстав пов'язувати це ні з Навроцьким, ні з Андрієм, ні з Вітькою Буровим. Я маю подумати. І я не хочу зайвих розмов і тому прошу тебе нікому. нічого не говорити, в тому числі й Люді.

– Але їй може сказати Андрій.

– Скажи йому, що портфель знайшовся.

20

Усе продумано: Красавцев зробив так, щоб він узяв документа додому. Навроцький повів їх усіх у театр, хтось третій викрав документи. Хто він, цей третій? Хто цей невідомий, що проник у квартиру, коли Андрій спав? Чи Андрій сам віддав портфель синові комірника Панфілова? Він виключає таку можливість, але те, що змушений про не думати, вже страхітливо. Якщо це товариші Андрія, компанія – як називає Миша Поляков, – то в міліції їх примусять говорити, злочинця буде виявлено, але й його син виявиться причетний. Це неможливо. На свідоме зло, крадіжку хлопчик нездатний, але його могли обдурити, використати. Якщо Андрій не причетний, то злочинця не знайдуть, злочинцем буде він, Микола Зимін; він виніс документи з фабрики, у нього в домі вони пропали, він відповідає за брак на виробництві й хотів приховати його причини. В обох випадках він на підозрі, й подальша робота на фабриці немислима.

Звернутися до Красавцева? Той запросто приховає пропажу документів. Але в такому разі він у їхніх руках, отоді вони розпережуться, покажуть себе, розкрадуть фабрику.

Отже, або компрометація, або шантаж.

Вони не доможуться ні того, ні другого. Він не дурніший за них, працює на фабриці двадцять років, знає всі можливості хитрування.

У понеділок на фабриці Микола Львович сказав Красавцеву:

– Я переглянув документи, але там їх дуже мало. Будьте ласкаві, підберіть усідокументи по браку, скажімо, за останні два місяці. Крім того, підберіть усі документи Навроцького. Так, здається, прізвище представника диткомісії?

– Так Навроцький, – підтвердив Красавцев, міркуючи, навіщо це вимагає Зимін.

– От і прекрасно. Зробіть це якомога швидше.

– Потрібен час. Документів багато.

– Розумію. Три-чотири дні вам вистачить? Ну, п'ять днів? Отже, одержую їх у суботу. Щоправда в суботу я їду на дачу, з собою їх, природно, не візьму. Але в неділю повернуся з дачі трохи раніше й перегляну.

– Кого ви перевіряєте, Миколо Львовичу.

Зимін усміхнувся:

– Себе перевіряю, Георгію Федоровичу, себе. Ви допускаєте таку можливість?

21

Оборудка з Навроцьким не викликала у Красавцева побоювань. Службові документи в порядку: товар для диткомісії. А що з товаром далі, його, Красавцева, не обходить, за це він не відповідає. Щодо комбінації з браком, то бракувальні акти оформлено, підписано майстром і технічним контролером – людьми, підпорядкованими Миколі Львовичу Зиміну. Акти липові, але вони є, перевірити їхню відповідність якості товару неможливо, товар відправлено.

Вимога Зиміна передати йому нові документи насторожила Красавцева. Задля чого, якщо Навроцький з ним порозумівся. Виходить, не порозумівся. Зиміна не купиш. «Себе перевіряю». Це сказано неспроста, він добре розуміє алегоричні звороти інженера. Даремно послухався Навроць-кого, даремно передав Зиміну документи, позволікав би тиждень-другий, Зимін би забув про них. І нові документи не дасть, у комерційному відділі три працівники, нема коли цим займатися.

З Навроцьким на часі кінчати: міри не знає, підведе, та ще й корчить із себе аристократа. Цього Красавцев не терпів. Комбінуй, але не корч із себе принца Уельського.

Красавцев з Навроцьким зустрілися в казино.

Валентин Валентинович не грав у рулетку, а усіх ігор визнавав лише тоталізатор: на перегонах владарює не випадок, а знання. Навроцький знав коней, розумівся на них, грав напевно.

Зайшовши до залу, Валентин Валентинович відшукав очима Красавцева за гральним столом, але не підійшов до нього, удав, що не помічає. По обличчю Красавцева було видно, що його справи кепські. Як затятий гравець, він здебільшого вигравав, але в кінцевому підсумку завжди лишався в програшу і мав потребу в грошах.

Валентин Валентинович мовчки вивчав розкреслені на клітинки гральні столи.

Круп'є оголошував:

– Громадяни, робіть ваші ставки!

Гравці клали на клітинки фішки. Круп'є смикав за важіль, крутилося коло, по ньому металася кулька, поки не падала в одне з нумерованих відділень. Усі напружено стежили за нею… Потім Круп'є лопаточкою згрібав фішки.

Усе як у справжній рулетці. Тільки не було блідих, змарнілих облич дідів і бабів, котрі роками важно сиділи за гральними столами, немає князів і графів, що лишали тут свій достаток. Середніх років люди, сповнені снаги й здоров'я, пробують щастя, грають на дріб'язок, провінційні касири та уповноважені, що попропивали в столичних ресторанах казенні гроші, роблять тут відчайдушні спроби повернути їх, хабарники, як-от Красавцев, протринькують те, що хапонули в непманів і постачальників. Ці люди програють не гроші, а життя. Ні, його гра інша.

Краєм ока він стежив за Красавцевим. І цей програє життя. Втім, чим більше втрачає Красавцев, тим більше одержує він, Навроцький.

Нарешті Красавцев підвівся. Валентин Валентинович пішов йому назустріч.

– Здрастуйте, Георгію Федоровичу!

– Здрастуйте, ви мені потрібні.

Вони вийшли на вулицю, повернули за ріг і поплямували Тверською.

– Зимін вимагає документи по всіх ваших відправленнях, – невдоволено повідомив Красавцев.

– А що він сказав про папери, які ви йому вже передали?

– Сказав, що їх недостатньо, хоче переглянути решту.

– Дайте йому решту. Дайте, дайте! У тих документах він нічого не знайшов і в цих не знайде. Тай що можна знайти? З документами все гаразд, акти оформлені, ви це самі добре знаєте.

– Навіщо він їх вимагає?

– У нього свої міркування, – загадково відповів Навроцький, – хоче остаточно пересвідчитися, що зі мною можна мати справу. Невже не зрозуміло? Дайте йому документи, а мені зробіть п'ять вагонів і всі оформіть браком.

Красавцев зупинився:

– Ви з глузду з'їхали?

– Хіба я скидаюсь на божевільного? Так, так, п'ять вагонів. У понеділок Зимін сам підпише який завгодно акт, даю вам гарантію, відповідаю головою.

Його весела впевненість похитнула зневіру Красавцева. Усе ж він сказав:

– П'ять вагонів браку неможливо, дуже помітно, втрутиться трест. П'ять вагонів! Надзвичайна подія! Навіть якщо Зимін підпише акт, я на таке не піду.

– Чим ви ризикуєте? Вагони підуть, залишиться акт – офіційний, оформлений, всіма підписаний.

Деякий час вони йшли мовчки, потім Красавцев сказав:

– Мені потрібно тридцять червінців.

– Не пощастило? – співчутливо запитав Валентин Валентинович.

– Мені потрібно тридцять червінців.

– Я можу вам дати, але прошу – не грайте, сьогодні вам не щастить.

– Не вчіть мене… Сьогодні не гратиму.

Вони зайшли в підворіття. Валентин Валентинович вручив Красавцеву тридцять червінців. Той сунув їх у кишеню.

П'ять вагонів забезпечено, і він тимчасово зникає. Треба оглянутися, відпочити, може, поїхати на південь з якою-небудь блондинкою… Елен Буш! Краля! Ось із ким поїхати в Ялту або в Кисловодськ. Заслужив він відпочинок чи ні? Королева! Він одягне її, мов королеву! Люда не підходить. Навіщо йому дівчина-аристократка, коли він сам аристократ? Аристократові потрібна артистка – це має вигляд, як кажуть в Одесі.

– То як з вагонами?

– Оформити всі браком не можу.

– Половина браком, половина третім сортом?

– Подумаємо… І я не можу зробити все для диткомісії. Занадто часто.

– Зробіть частину для Мінської швейної фабрики.

– Доручення справжнє?

– Георгію Федоровичу, – поважливо проказав Навроцький, – мої документи всі справжні. Липи не буває. І гроші з Держзнака, а не з Мар'їної рощі. Нехай вас ніколи не турбує цей бік справи. І Зиміна теж нехай це не турбує.

Красавцев мовчав.

То як, домовилась? – Якщо в понеділок Зимін поверне документи і не буде жодних ускладнень, я вам зроблю пару вагонів третім сортом для Мінської швейної фабрики.

– Не пару, а п'ять.

– Чому саме п'ять?!

– Так розраховано, Георгію Федоровичу. Нам треба розійтися на серйозній операції з приємними спогадами один про одного. Ця операція дасть вам можливість ще багато разів посидіти в казино. А мені – купити шале, невеличку дачу під Москвою. Розумієте, я люблю природу, особливо в середній смузі Росії… Адже Підмосков'я – це теж середня смуга Росії, чи не правда?

22

Вітька не залишився байдужим до появи Миші Полякова в своєму домі – завітав, хотів налякати. І до Білки приходив – так само хотів налякати. Буфет обікрали. А ти доведи! Хто бачив? Тістечка на даху їли, так їх он у булочній продають. Нема свідків. Від кого можуть дізнатися?

Вітьку це не турбувало. Він узагалі рідко непокоївся. Але своїми друзяками був невдоволений.

Білку бачили на вулиці з Шаринцем, а їй заборонено з ним знатися. Шнира й Фургон узяли навантаження в школі, якийсь кооператив, проторгувалися, просять з кримських грошей.

Ким би вони стали без нього? Паштет – кишеньковим злодієм, Білка – кватирковою, давно сиділи б у колонії. Шниру й Фургона завербували б у піонери, марширували б, дурники, у червоних галстуках. А він їх у Крим бере, людьми зробив.

Сидячи в дворі, Вітька ліниво вислухав їхні пояснення.

– Нас із Фургоном поставили зошити продавати, олівці і таке інше, – розповідав Шнира, – а потім із учкомом перевірили – три карбованці недостачі.

– Навіщо погодились? Вам більше за всіх треба?

– Але ж постанова учкому…

– Дурники ви! – зневажливо мовив Вітька. – Мишка навмисне накинув вам кооператив, аби залякати. А як проторгувались? Щось узяли?

– Нічого не брали! Фургон переплутав. Лінійки є й по чотири копійки, й по десять, і по п'ятнадцять, залежить від довжини, а він усе говорив – чотири. Все переплутав.

– Навіщо переплутав?

– Я бачу, написано: дерев'яні лінійки – чотири копійки, я й кажу – чотири копійки; всі галасують, кваплять, я й переплутав, – намагався виправдатися Фургон.

– Викручуйтесь як хочете, – сказав Вітька. – Не дам грошей, вони на Крим. Вскочили – вискакуйте.

Вітька обернувся до Білки, несподівано спитав:

– Про що з Шаринцем розмовляла?

– Зовсім не розмовляла.

– Біля магазину з ним стояла?

– Стояла біля вітрини, він підійшов, я відійшла.

– Брешеш!

– Не брешу.

– Шнира! Говорила вона з Шаринцем?

– Говорила.

– Чого ж брешеш?

– Не говорила я, – затялася Білка. – Він підійшов, я відійшла.

– Я ще розберусь, – сказав Вітька. – Шаринець-ширмач до наших грошей підкрадається. Хто йому про Крим розпатякав?

Білка притулила руки до грудей:

– Ось, Христом-богом…

– Ще раз побачу з Шаринцем, ніякий Христос не допоможе! – пригрозив Вітька. – Гаразд! У неділю поїдемо на Дорогомилівський цвинтар ловити синичок.

– Я не можу, – сказав Фургон, – у суботу мої вибираються на дачу, загадали в неділю вдома сидіти.

– Обійдемося без тебе, – зневажливо відповів Вітька.

Вітька не знав, що в суботу ввечері Шнира й Паштет збираються з Мишею Поляковим піти в цирк. Шнира й Паштет не сказали йому про це: знали – Вітька заборонить. А піти в цирк їм страх як хотілося.

23

Небачений повітряний атракціон під куполом цирку без стінки Три-Буш-три!

Елен та її партнери вправно піднялися вірьовочною драбиною. Погасло світло. Прожектори осяяли в повітрі стрункі постаті, що перелітали від однієї трапеції до другої. Барабан вибивав дрібний дріб.

Вони спускалися по канатах, розкланювалися, зникали за лаштунками, поверталися, викликані оплесками, знову зникали й знову поверталися, затримані жестом інспектора манежа. Всі дивилися на Елен, осяяну прожекторами красуню в трико з блискітками. До її ніг упав букет квітів. Миша оглянувся: букет кинув Валентин Валентинович. І він сюди приплентався!

В антракті Миша, Шнира й Паштет пройшли за лаштунки. На них чекала Елен. Вона була в сірому вовняному костюмі, туфлях на високому каблуці і в береті.

– Ти йдеш? – запитав Миша.

– Атож, я вже виступила.

– Я проведу тебе.

– Навіщо, ще ж одне відділення. – Вона кивнула на хлопчаків, котрі роздивлялися звірів у клітках. – Хто це?

– Хлопці з нашого двора. В них чудові акробатичні здібності. Може, ви їх подивитеся?

– Безпритульні, бездоглядні, невлаштовані, – засміялася Елен, – ти все ще клопочешся цим?

– Доводиться.

– А далі?

– Збираюсь у Плехановський.

– Кого він готує?

– Економістів.

– Будеш усе економити, рахувати, жадувати, – знову засміялася Елен. – Не нудно?

– Ти плутаєш: економіст – це не економка. Й нудьгувати я не буду, нудьгувати можна за людиною.

Миша скраснів. Освідчення, навіть таке віддалене, здавалося йому нав'язуванням себе.

– Це правильно, – погодилась Елен, – я дуже скучила за тобою, Генкою, Славкою.

– Ми тебе рідко бачимо, – мовив Миша, зрадівши з того, що вона не помітила чи вдала, що не помітила його освідчення.

– Я циркова, гастролюю, – неуважно проказала Елен, оглядаючись, певно на когось чекаючи – Як тобі подобається наш номер?

– Сподобався. Але я віддаю перевагу два-Буш-два.

– Чому? – В її голосі забриніла грайливість, трохи поблажлива: для неї Миша був ще хлопчик, він відчував це.

– Мені це дещо нагадує, – відказав Миша.

– Я не знала, що ти так прихильний до спогадів дитинства.

– До деяких дуже, – мовив він твердо.

– Доводиться поновлювати номер, інакше він набридне публіці, – сказала Елен. – Ти міг би дивитися весь час одне й те ж?

– Міг би.

– Якщо на арені будуть твої знайомі, – засміялася Елен. – Та не в усіх глядачів знайомі актори. Тепер у нас новий номер і він потребував нового партнера, Серьожу. Він приєднався до нас, а не ми до нього, й тому він теж став Бушем.

– Самозванець! – засміявся Миша.

Підійшли Ігор і Серьожа – стрункий молодий чоловік з мужнім обличчям.

– Знайомтеся: Миша, Серьожа.

У Серьожиному рукостисканні Миша відчув цілковиту до себе байдужість. У супроводі уніформіста з'явився Валентин Валентинович.

– До вас, – сказав уніформіст, звертаючись до Елен.

– Я захоплений вашою чудовою роботою, – мовив Валентин Валентинович.

– Спасибі, – відповіла Елен, – і за квіти спасибі.

– Оплески й квіти – єдине, чим глядач може висловити свою вдячність, – вів далі Валентин Валентинович. – Кого я тільки не бачив… Німців, італійців… Але ніякого порівняння! Подвійне сальто на такій висоті – дивовижно!

Ігор, ігноруючи Навроцького, спитав Мишу:

– Чого ж ти не привів Генку, Славку?

– Вони не можуть сьогодні, наступного разу прийдуть.

– Давненько я їх бачив.

Пролунав настійливий дзвінок, за ним другий.

– Ідіть, сказала Елен, – а то ваші місця займуть.