Текст книги "Оголошено вбивство"

Автор книги: Агата Кристі

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 16 страниц)

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
ВРАНІШНЯ ДІЯЛЬНІСТЬ У ЧИПІНҐ-КЛЕҐОРНІ
(ПРОДОВЖЕННЯ)

Міс Марпл вийшла з воріт будинку вікарія й рушила невеличким провулком, який виходив на головну вулицю.

Вона йшла досить швидко, спираючись на товсту ясеневу патерицю превелебного Джуліана Гармона.

Проминула шинок «Червона корова» та крамницю різника й зупинилася на хвилинку, щоб зазирнути у вікно антикварної крамнички містера Еліота. Вона була вельми розумно розташована поруч із чайною та кафе під назвою «Синій птах» для того, аби багаті водії, які зупинялися випити філіжанку чаю з так званими (навряд чи виправдано) «домашніми» тістечками, які мали колір яскравої сірки, могли зацікавитися товарами, вельми спокусливо виставленими на досконало спланованій вітрині містера Еліота.

Оформляючи старовинну опуклу вітрину, містер Еліот намагався догодити всім можливим і неможливим смакам. Два вироби з вотерфордського скла стояли на дуже елегантно виготовленій посудині для охолодження вина. Горіхове бюро, виготовлене з кількох окремих деталей, проголошувало себе сутою дешевинкою, а на столі, що також стояв у вітрині, лежали кілька дешевих дверних молоточків, мініатюрні статуетки ельфів, кілька шматочків дрезденської порцеляни, кілька разків скромного намиста, великий кухоль із написом «Подарунок із Тернбридж-Велса» і кілька срібних дрібничок.

Міс Марпл окинула вітрину швидким зацікавленим поглядом, і містер Еліот, літній і гладкий павук, визирнув зі своєї павутини, щоб оцінити можливості цієї нової мухи.

Але саме в ту мить, коли він вирішив, що «Подарунок із Тернбридж-Велса» буде надто шикарним для дами, яка зупинилася в домі вікарія (бо, звичайно ж, містер Еліот, як і кожен житель села, знав, хто перед ним стоїть), міс Марпл куточком ока побачила Дору Баннер, що саме заходила до кафе «Синій птах», і відразу дійшла висновку, що в таку холодну й вітряну погоду буде дуже добре випити філіжанку гарячої вранішньої кави.

Четверо чи п'ятеро дам уже вирішили підкріпитися в кав'ярні після своєї вранішньої біганини по крамницях. Міс Марпл, блимаючи в напівсутіні «Синього птаха» й артистично вдаючи певну розгубленість, дочекалася нарешті, коли голос Дори Баннер пролунає біля її ліктя:

– Доброго вам ранку, міс Марпл. Сідайте за мій стіл. Я тут сама.

– Дякую.

Міс Марпл із виразом вдячної полегкості опустилася на досить вуглувате, пофарбоване в синій колір крісло, що було предметом фірмового умеблювання «Синього птаха».

– Такий холодний вітер, – поскаржилася вона. – А я не можу йти швидко через свій ревматизм.

– О, я знаю. Одного року я мала ішіас – то була справжня агонія.

Дві старі дами погомоніли про ревматизм, ішіас та запалення нервів із жадібною зацікавленістю. Похмура дівчина в рожевому фартусі, на якому була зображена зграя синіх птахів, позіхаючи, взяла в них замовлення на каву й тістечка. Вигляд у неї був стомлений і терплячий.

– Тістечка, – по-змовницькому прошепотіла міс Баннер, – тут вельми смачні.

– Мене дуже зацікавила симпатична дівчина, яку я зустріла, коли ми йшли в той день від міс Блеклок, – сказала міс Марпл. – Здається, вона сказала, що працює в саду. Чи на городі? її звати Гайне?

– Її звати Філіпа Геймс. «Наш пожилець», як ми її називаємо. – Міс Баннер засміялася від власного гумору. – Така приємна, спокійна жінка. Справжня леді, якщо ви розумієте, про що я кажу.

– Цікаво, цікаво. Я була знайома з полковником Геймсом – він служив в індійській кавалерії. Може, то був її батько.

– У неї прізвище по чоловікові. Вона – вдова. Її чоловіка вбито в Сицилії чи в Італії. Той кавалерист міг бути його батьком.

– Я подумала, чи немає в неї невеличкого роману? – лукаво припустила міс Марпл. – 3 отим високим молодиком?

– З Патриком, ви хочете сказати? О, не думаю…

– Ні, я мала на увазі молодика в окулярах. Я бачила його поблизу.

– А, ви про Едмунда Светенгема. Тс-с! Он там у кутку сидить його мати. Я, власне, не переконана. Ви гадаєте, він закоханий у неї? Він такий дивний. Іноді говорить речі, що вселяють тривогу. Хоч його вважають розумним, знаєте, – сказала міс Баннер із відвертим несхваленням.

– Розум – ще не все, – сказала міс Марпл, хитаючи головою. – А ось і наша кава.

Насуплена дівчина зі стуком поставила тацю на стіл. Міс Марпл і міс Баннер навперебій стали частувати одна одну тістечками.

– Мені було так цікаво почути, що ви ходили до школи з міс Блеклок. Ваша дружба триває довго.

– Справді довго, – погодилася міс Баннер. – Не так багато існує людей, що вміють зберігати вірність своїм давнім друзям, як це вміє робити міс Блеклок. О моя люба, як давно були ті часи! Яка то була гарна дівчина і як тішилася вона життям! Скільки сумних подій відбулося відтоді.

Міс Марпл, хоч і не мала найменшого уявлення, про які сумні події йдеться, зітхнула і кивнула головою.

– Життя справді тяжке, – промурмотіла вона.

– «І смутку тягар вона мужньо несла», – прошепотіла міс Баннер, і очі їй наповнилися слізьми. – Мені завжди згадується цей вірш. Справжнє терпіння; справжнє смирення. Така мужність і таке терпіння мають бути винагороджені, ось що я кажу Я вважаю, що нема нічого занадто доброго для любої міс Блеклок, і вона заслуговує на будь-яке добро.

– Гроші, – сказала міс Марпл, – можуть набагато полегшити людині її шлях у житті.

Вона спокійно зробила це зауваження, бо подумала, що Дора Баннер натякає на майбутнє багатство, яке дістанеться її подрузі.

Проте це зауваження наштовхнуло співрозмовницю на зовсім іншу думку.

– Гроші! – з гіркотою вигукнула вона. – Я переконана в тому, що поки людина не переживе це на власній шкурі, вона ніколи не знатиме, що таке гроші чи, точніше, їхня відсутність.

Міс Марпл співчутливо кивнула своєю білою головою.

Міс Баннер швидко заговорила далі, накручуючи себе й мовлячи з розпашілим обличчям:

– Мені так часто доводилося чути, як люди кажуть: «Я волію, щоб у мене на столі були тільки квіти, а не їжа без них». Але чи часто цим людям не було чого їсти? Вони не знають, що означає, – ніхто не знає, поки не пережив, – бути по-справжньому голодним. Коли в домі є лише банка м'ясної пасти та рештки маргарину. День у день доводиться обмежуватися цією дієтою – як же ти мрієш з'їсти тарілку доброго м'яса з овочами. А вбогість одягу! Ти церуєш дірки на своєму вбранні й сподіваєшся, що ніхто цього не помітить. І ходиш шукати роботу, а тобі всюди кажуть, що ти вже надто стара. А потім тобі таки вдасться знайти роботу, але сили її виконувати ти вже не маєш. І падаєш непритомна, і в тебе знову немає роботи. Ти живеш тільки на ренту, і якщо тобі її не заплатять, опинишся на вулиці. А сьогодні рента стала такою мізерною! А пенсія за віком – і того менша.

– Я знаю, – лагідно сказала міс Марпл.

Вона дивилася з глибоким співчуттям на перекривлене обличчя міс Баннер.

– Я написала Леті. Мені випадково потрапило на очі в газеті її ім'я. То був благодійний обід на користь шпиталю в Мілчестері. Там чорним по білому було написано: міс Летиція Блеклок. І я відразу повернулася у своє минуле. Я не чула про неї багато років. Ви ж знаєте, вона була секретаркою в дуже багатого чоловіка, у Ґедлера. Вона завжди була розумною дівчиною – такі у світі зустрічаються нечасто. Я маю на увазі не зовнішню вроду – а вдачу. Я подумала, – тільки на мить подумала, – що, може, вона пам'ятає мене і належить до тих людей, у кого я зможу попросити бодай невеличкої допомоги. Адже я знала її ще дівчиною, ми разом ходили до школи, і вона дещо про мене знає, зрозуміє, що я не просто жебрачка…

Очі Дори Баннер наповнилися слізьми.

– А потім Лоті приїхала й забрала мене із собою – сказала, що їй потрібна допомога по господарству. Звісно, я була здивована, – дуже здивована, – адже в газетах так часто все перебріхують. А якою вона була доброю – як мені співчувала! І так добре пам'ятала про минулі часи… Я готова все зробити для неї – усе, що завгодно. І я дуже стараюся, але, боюся, часом все плутаю – моя голова вже не та, якою була раніше. Я роблю помилки. Пам'ять у мене стала зовсім погана, і я нерідко говорю дурниці. Вона дуже терпляча. Мені особливо подобається в ній та риса, що вона вдає, ніби я потрібна й корисна для неї. Це справжня доброта, ви згодні?

Міс Марпл лагідно сказала:

– Атож, це справжня доброта.

– Мене дуже турбувало, ви знаєте, а надто після того, як я оселилася в «Літл-Педоксі», що буде зі мною, якби що-небудь сталося з міс Блеклок. Зрештою, з людьми буває стільки нещасливих випадків – ці машини сновигають повсюди, і ти ніколи не знаєш, наїде якась на тебе чи ні? Але, природно, я ніколи нічого їй не казала, проте вона здогадалася. Несподівано одного дня вона сказала, що залишить мені невеличкий річний прибуток у своєму заповіті, а крім того, – і це мені дорожче за будь-які гроші, – усі свої чудові меблі. Я була глибоко схвильована. Але вона сказала, що ніхто не зможе оцінити їх так, як я, і це чиста правда, бо я не можу терпіти, коли бачу, як хтось розіб'є філіжанку з чудової китайської порцеляни або поставить на столі мокру пляму з недбало витертої склянки. Я вмію доглядати за речами. А люди іноді бувають такими жахливо недбалими, а іноді – більше, аніж недбалими!

Я не така дурна, якою здаюся, – провадила міс Баннер із простою переконливістю. – Я спроможна бачити, коли на Леті тиснуть. Деякі люди – я не стану називати імен – намагаються здобути перевагу над нею. Думаю, люба міс Блеклок буває іноді занадто довірлива.

Міс Марпл похитала головою.

– Це помилка.

– Так, це помилка. Ви і я, міс Марпл, ми знаємо світ. А наша люба міс Блеклок…

І вона похитала головою.

Міс Марпл подумала, що як секретарка великого фінансиста міс Блеклок також мусить знати світ. Але, певно, Дора Баннер мала на увазі те, що Леті Блеклок завжди була добре забезпечена, а люди, добре забезпечені, не знають, у які глибокі безодні може провалюватися людська природа.

– Той Патрик! – несподівано промовила міс Баннер із таким нападом гіркоти, що міс Марпл майже підстрибнула на своєму місці. – Уже двічі, наскільки мені відомо, він виманював у неї гроші. Прикидаючись, ніби потрапив у скрутну ситуацію. Заліз у борги.

Чи щось подібне. А вона дуже щедра й великодушна. Коли я спробувала дорікнути їй, вона сказала. «Він молодий хлопець, Доро. Коли ж нам дуріти, як не в молодості?».

– Що ж, у цьому є якась частка істини, – сказала міс Марпл. – Та й гарний же він на вроду.

– Людина гарна своїми вчинками, – сказала Дора Баннер. – А Патрик надто любить насміхатися з людей. І дівчатами забагато захоплюється. Я для нього – лише привід посміятися. Він не розуміє, що кожна людина має свої почуття.

– Молоді люди всі надто легковажні та безтурботні, – сказала міс Марпл.

Міс Баннер несподівано нахилилася вперед із таємничим виглядом.

– Ви нікому про це не скажете, гаразд, моя люба? – запитала вона. – Але я не можу позбутися відчуття, що він причетний до тієї жахливої справи. Я думаю, він знав того молодика – або Джулія його знала. Я не можу сказати про таке любій Леті Блеклок, мені довелося б скрутно, якби я таке їй сказала. Та й незручно було б це казати, адже він доводиться їй небожем чи принаймні родичем – і якщо молодий швейцарець застрелився, то Патрика, у такому разі, можна певною мірою вважати відповідальним за це, хіба ні? У тому випадку, якщо він його намовив, я хочу сказати. Мушу зізнатися, що геть заплуталася в цій історії. Усі роблять стільки галасу з тими дверима, які ведуть до вітальні. Це друга сторона справи, що турбує мене, – адже детектив сказав, вони були змащені. А я, розумієте, бачила…

Зненацька вона замовкла.

Міс Марпл помовчала, підбираючи доречну фразу.

– Важка у вас ситуація, – співчутливо сказала вона. – Природно, вам не хочеться приплутувати до цієї справи поліцію.

– Та ж не хочеться! – скрикнула Дора Баннер. – Я не сплю ночами й перебуваю в тривозі, бо нещодавно натрапила в кущах на Патрика. Я шукала яйця – одна курка несеться десь у саду – і там натрапила на нього, він тримав у руках перо й чашку, чашку з олією. І він аж стрепенувся якось винувато, коли побачив мене і сказав: «Я саме сушив собі голову, що це за речі й навіщо вони тут». Він ворушить мозком дуже швидко, звичайно, і вельми вправно. Відразу це вигадав, коли я захопила його зненацька. І чи міг би він знайти таку річ у кущах, якби він умисне її не шукав і не знав, де саме вона лежить. Звісно, я не сказала нічого.

– Ні, ні, і не треба було щось казати.

– Але я подивилася на нього особливим поглядом, якщо ви розумієте, про що я кажу.

Дора Баннер простягла руку й надкусила яскраве тістечко, схоже своїм кольором на шматок лососини.

– А потім я підслухала його дуже цікаву розмову з Джулією. Схоже, вони посварилися. Він сказав: «Якби я знав, що ти мала якусь причетність до цієї справи», а Джулія (вона завжди така спокійна, ви ж її знаєте) запитала: «Ну й що ти зробив би, мій маленький брате?» І тоді, на своє лихо, я наступила на ту дошку, яка завжди скрипить, і вони побачили мене. І тоді я весело запитала: «Ви посварилися?», а Патрик сказав: «Я застерігаю Джулію, щоб вона не брала участі в оборудках чорного ринку». Він, звісно, добре викрутився, але я не вірю, щоб вони розмовляли про ті оборудки. І якби ви мене запитали, то я сказала б вам, що то Патрик підлаштував так, щоб у вітальні вимкнулося світло, адже я добре пам'ятаю, що на столі тоді стояла пастушка, а не пастух. А назавтра…

Несподівано вона замовкла й почервоніла. Міс Марпл обернула голову й побачила, що міс Блеклок стоїть за ними, – певно, вона щойно увійшла.

– Попиваєш каву й точиш ляси, Банні? – запитала міс Блеклок із докірливим виразом обличчя. – Доброго ранку, міс Марпл. Холодно сьогодні, чи не так?

Двері гримнули, розчинившись, і Банч Гармон майже забігла до «Синього птаха».

– Привіт, – сказала вона. – Я запізнилася на каву?

– Ні, моя люба, – сказала міс Марпл. – Сідай і випий чашечку.

– Нам пора додому, – сказала міс Блеклок. – Ти вже все купила, Банні?

Її голос знову звучав поблажливо, але в очах досі був докір.

– Так, так, дякую тобі, Леті. Мені лише треба буде зайти в аптеку по дорозі назад і купити аспірин та кілька мозольних пластирів.

Коли двері «Синього птаха» зачинилися за ними, Банч запитала:

– Про що ви говорили?

Міс Марпл відповіла не зразу. Вона дочекалася, поки Банч замовила собі каву, а тоді сказала:

– Коли люди в родині підтримують одне одного – це дуже добре. Ти не пам'ятаєш одну знамениту справу – я достоту не пам'ятаю, що то була за справа. Чоловіка звинуватили в тому, що він отруїв дружину. Він долив отруту в келих вина. Потім під час розслідування дочка сказала, що вона випила половину материного келиха, і її батька виправдали. Розповідають, та, можливо, то лише чутки, що дочка після того ніколи не розмовляла з батьком і не жила з ним знову. Звичайно, батько – одне, а небіж або далекий родич – зовсім інше. А проте хай там як, а ніхто не хоче, щоб його родича повісили, чи не так?

– Ні, – сказала Банч, на мить замислившись. – Думаю, що ніхто. Міс Марпл відхилилася назад на своєму стільці. Вона тихо промурмотіла:

– Люди схожі одне на одного, скрізь і повсюди.

– На кого я схожа?

– Ти дуже схожа, моя люба, на саму себе. Я не знаю напевно, кого ти мені нагадуєш з інших людей. Хіба що…

– А все ж таки я на когось схожа, – сказала Банч.

– Я додумала про свою покоївку, моя люба.

– Покоївку? З мене була б жахлива покоївка.

– Вона теж була жахливою, моя люба. Вона не вміла ані ставити на стіл, ані прибирати зі столу, переплутувала кухонні ножі зі столовими, а її чепчик (тоді покоївки носили чепчики, моя люба) завжди зсувався набік.

Банч машинально поправила свій капелюх.

– У неї ще були якісь вади? – запитала вона з тривогою в голосі.

– Я тримала її, бо вона пильно стежила за чистотою в домі, а також вміла мене насмішити. Мені подобалася її манера казати все напрямки. Так, одного дня вона прийшла до мене й каже: «Я, звісно, нічого напевне не знаю, але Флорі сидить у такий спосіб, наче вона вже не дівчина». І справді, Флорі тоді потрапила в халепу – з помічником перукаря. На щастя, часи тоді були зовсім не ті, і мені вдалося поговорити з ним, і вони зіграли весілля й жили потім цілком щасливо. Вона була хорошою дівчиною, Флорі, але дуже охоча до вродливих хлопців.

– Вона не скоїла вбивства? – запитала Банч. – Ваша покоївка?

– Ні, – відповіла міс Марпл. – Вона одружилася з баптистським пастором і народила йому п'ятьох дітей.

– Як і я, – сказала Банч. – Хоч у мене поки що є тільки Едвард і Сьюзен.

Вона помовчала хвилину або дві, а тоді запитала:

– Про кого ви думаєте, тітко Джейн?

– Про багатьох людей, моя люба, – неуважно відказала їй міс Марпл.

– Тих, які живуть у Сент-Мері-Мід?

– Здебільшого… Я думала про няньку Елертон – таку чудову, таку добру жінку. Вона взяла на себе турботи про одну стареньку і, здавалося, щиро полюбила її. Потім старенька померла. Вона стала піклуватися про іншу – померла й та. Морфій. Усе потім з'ясувалося. Вона робила це з найкращих намірів, і багатьох вразило те, що співчутлива жінка не бачила нічого поганого в тому, що вона робила. Вони все одно довго не протягли б, казала вона, а одна з них мала рак і мусила терпіти сильний біль.

– Ви хочете сказати – то було вбивство з милосердя?

– Ні, ні. Вони відписали їй свої гроші. Вона любила гроші… А потім був один молодик, що працював на пароплаві, племінник місіс Пусі, яка мала в нашому селі крамницю. Він привіз додому крадені речі й попросив, щоб вона їх йому продала. Казав, нібито купив їх за кордоном. Вона нічого про це не знала. А коли прийшла поліція й почала ставити запитання, він спробував розчерепити їй голову, щоб вона не змогла на них відповісти й виказати його… То був не дуже милий молодик, але вельми вродливий. Двоє дівчат були закохані в нього по вуха. На одну з них він витратив купу грошей.

– На ту, яку була більш негарною, я думаю, – сказала Банч.

– Атож, люба. Довелося мені знати також місіс Ґрей, що торгувала вовною. Вона занадто любила свого сина й зіпсувала його, звісно. Він злигався з дуже поганими людьми. Ти пам'ятаєш Джоун Крофт, Банч?

– Та начебто ні.

– Я думаю, ти могла її бачити, коли якось ходила зі мною в гості. Вона мала звичай прогулюватися із сигарою або з люлькою в зубах. Одного разу на банк напали злодії, а Джоун Крофт у той час була в банку. Вона збила грабіжника з ніг і забрала в нього револьвер. Суд виголосив їй подяку за мужність.

Банч уважно слухала. Здавалося, вона вивчає все напам'ять.

– Це все? – запитала вона.

– Знала я також одну дівчину в Сент-Жан-де-Колін. Така тиха і спокійна дівчина – не так тиха, як мовчазна. Усі любили її, але знали погано… Згодом ми довідалися, що її чоловік був фальшивомонетником. Це примушувало її усамітнюватися від людей. І зрештою вона стала трохи дивною. Ходила така замислена, постійно снувала якісь думки.

– А полковників, що служили в Індії, ви маєте у своїх спогадах, моя люба тітонько?

– Звичайно, маю. Я знала майора Воґана в Ларчі та полковника Райта в Сімла-Лоджі. З ними все ніби було гаразд. Але я пам'ятаю містера Годсона, управителя банку, який поїхав у круїз й одружився з жінкою, що годилася йому в дочки. Невідомо, звідки вона походила, – я маю лиш ті відомості, які вона сама йому надала.

– А то була неправда?

– Звичайно, то була неправда, моя люба.

– Непогано, – сказала Банч, киваючи головою й загинаючи пальці, на яких вона рахувала людей. – Ми маємо віддану Дору, і вродливого Патрика, і місіс Светенгем, й Едмунда, і Філіпу Геймс, полковника Істербрука, і місіс Істербрук, і якби ви мене запитали, то я сказала б вам, що ви маєте цілковиту слушність щодо неї. Але я не бачу, навіщо їй убивати Леті Блеклок.

– Можливо, міс Блеклок щось знає про її минуле.

– Яке минуле, моя люба тітонько? Якщо воно в неї й було, то давно поросло густою травою.

– А може, й ні. Ти, Банч, я бачу, належиш до тих людей, яким байдужісінько до того, що думають про них інші.

– Тепер я бачу, що ви маєте на увазі, – несподівано сказала Банч. – Якщо ти впала у глибоку яму й тремтіла десь від холоду, а потім, наче приблудний кіт, знайшла собі дім, і сметанку, і теплу руку, що гладить тебе, називає любою кицькою й готова подарувати тобі цілий світ… Ти, безперечно, захочеш зберегти це для себе… Атож, мушу сказати, ви показали мені досить повну галерею людей.

– Тільки ти не всіх поставила на свої місця, – лагідно сказала їй міс Марпл.

– Справді? Кого ж я пропустила? Джулію? «Джулію я пропустила – а вона особа підозріла».

– Три шилінги й шість пенсів, – сказала похмура офіціантка, виринувши з темряви. – І я хотіла б знати, місіс Гармон, – докинула вона, важко здіймаючи повні груди під синіми птахами уніформи, – чому ви назвали мене «особою підозрілою». Моя тітка і справді приєдналася до підозрілої секти, але сама я завжди належала до доброї англіканської церкви, як міг би вам підтвердити покійний превелебний Гопкінсон.

– Пробачте мені, – сказала Банч. – Я лише цитувала рядки одного вірша. Я не мала на увазі вас. Я навіть не знала, що вас звуть Джулія.

– Отже, то був лише випадковий збіг, – зраділа похмура офіціантка. – Гаразд, я не ображаюся. Та коли ти чуєш, як твоє ім'я обмовляють і ображають, то неодмінно почнеш дослухатися – така вже людська природа.

Вона взяла плату разом із чайовими й пішла геть.

– Тітко Джейн, – запитала Банч, – чому ви така засмучена? Що сталося?

– Але ж цього не може бути, – прошепотіла міс Марпл. – Немає причини…

– Тітко Джейн!

Міс Марпл зітхнула, а тоді весело усміхнулася.

– Пусте, моя люба, – сказала вона.

– Ви здогадалися, хто скоїв убивство? – запитала Банч. – Хто це був?

– Я не знаю, – сказала міс Марпл. – На мить у мене з'явився здогад, але відразу й зник. Мені хотілося б знати, хто це. У нас зовсім мало часу.

– Що ви маєте на увазі?

– Стара леді в Шотландії може померти щохвилини.

Банч сказала:

– То ви й справді вірите в Піпа й Емму? Ви гадаєте, це вони – і вони скоро вдадуться до нової спроби?

– Звичайно, вони вдадуться до нової спроби, – сказала міс Марпл майже неуважно. – Якщо вони спробували один раз, то спробують і вдруге. Якщо ви надумали когось убити, то ви не зупинитеся тому, що першого разу у вас нічого не вийшло. А надто коли ви переконані, що вас не підозрюють.

– Але якщо йдеться про Піпа й Емму, – сказала Банч, – то ними можуть бути лише двоє людей. Ними мусять бути Патрик і Джулія. Вони брат і сестра, і тільки вони підходять за віком.

– Люба моя, усе далеко не так просто, як тобі здається. Існує безліч розгалужень та сполук. Існує дружина Піпа, якщо він одружений, або Еммин чоловік. Існує їхня мати – вона зацікавлена сторона, навіть якщо й не пряма спадкоємиця. Якщо Леті Блеклок не бачила її тридцять років, то, певно, не впізнає й тепер. Одна літня жінка дуже схожа на другу. Ти, либонь, пам'ятаєш, як місіс Вотерспун одержувала свою пенсію та пенсію місіс Бартлет, хоч місіс Бартлет давно померла. Крім того, міс Блеклок короткозора. Ти хіба не помітила, як вона мружиться, придивляючись до людей. А крім того, існує й батько. А він був поганою людиною – у цьому сумніватися не випадає.

– Але ж він чужоземець.

– За народженням. Але немає жодних підстав припускати, що він розмовляє ламаною англійською та жестикулює обома руками. Я вважаю, він міг би зіграти роль… полковника, що служив в Індії, так само добре, як і будь-хто інший.

– Ви так вважаєте?

– Ні, не думаю. Я справді так не вважаю, моя люба. Думаю тільки про те, що на кону стоїть велика сума грошей, надзвичайно велика сума грошей. І боюся, що надто добре знаю, на які жахіття спроможні люди, коли вони прагнуть здобути великі гроші.

– Та мабуть, що спроможні, – сказала Банч. – Але ж це не приведе їх до добра. У кінцевому результаті?

– Ні, але вони спочатку про це не знають.

– А я не дивуюся. – Банч несподівано усміхнулася своєю лагідною, хоч і трохи кривою усмішкою. – Людина вважає, вона зможе змінитися… Навіть я це відчуваю. – Вона на мить замислилася, а тоді провадила. – Ти переконуєш себе в тому, що зробиш багато добра, якщо матимеш гроші. Допомога вбогим… Притулки для покинутих дітей… Стомлені матері… Приємний відпочинок за кордоном для старих жінок, які тяжко працювали…

Її обличчя спохмурніло. Очі стали темними й трагічними.

– Я знаю, що ви думаєте, – сказала вона, звертаючись до міс Марпл. – Ніби я ще гірша від них, бо себе обманюю. Якби я прагнула здобути гроші тільки для себе, то принаймні не обманювала б ані себе, ані когось іншого. Та коли я почну переконувати себе, ніби вони потрібні мені для добра, то зможу переконати себе й у тому, що когось убити за них – не такий уже великий злочин.

Потім її очі проясніли.

– Але я не буду, – сказала вона. – Я не стану нікого вбивати. Навіть якби йшлося про людей дуже старих, дуже хворих або таких, які чинять багато зла у світі. Навіть якби вони були шантажистами або лютими хижаками. – Вона виловила з кофейної гущі муху й поклала її на стіл сушитися. – Бо люди люблять жити, чи не так? Як і мухи. Навіть якщо ми вже старі, і нам усе болить, і ми спроможні тільки виповзти на сонечко. Джуліан каже, що ці люди люблять жити навіть більше, аніж люди молоді та дужі. Для них важче, каже він, померти, їхня боротьба за життя відбувається багато більш напружено. Я теж люблю життя – не просто бути щасливою і втішатися його радощами, а просто відчувати себе живою – прокидатися, перекочуватися, пересуватися.

Вона легенько дмухнула на муху; муха змахнула крильцями й полетіла, хитаючись, наче п'яна.

– Не бійтеся за мене, люба тітко Джейн, – сказала Банч. – Я ніколи нікого не вб'ю.