Текст книги "Оголошено вбивство"

Автор книги: Агата Кристі

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 16 страниц)

Він подивився на неї пильним поглядом. Джулія, з блідим обличчям, з міцно стиснутими губами, не відвела свого погляду.

Перш ніж хтось устиг заговорити, задзвонив телефон.

Міс Блеклок, запитливо подивившись на Кредока, підняла слухавку.

– Так. Що? А, Банч. Що? Ні. Ні, не було… Не маю уявлення… Так, він тепер тут.

Вона опустила слухавку і сказала:

– Місіс Гармон хоче поговорити з вами, інспекторе. Міс Марпл не повернулася до будинку вікарія, і місіс Гармон турбується за неї.

Кредок ступив два кроки і схопив телефон.

– Кредок слухає.

– Я стурбована, інспекторе, – почувся голос Банч, позначений дитячим тремтінням. – Тітка Джейн кудись пішла, і я не знаю, куди саме. І кажуть, ніби міс Мерґатройд убито. Це правда?

– Так, це правда, місіс Гармон. Міс Марпл була разом із міс Гінчкліф, коли вони знайшли тіло.

– А, онде, значить, вона де, – у голосі Банч прозвучала полегкість.

– Ні, ні, її там немає. Вона пішла звідти – дайте-но мені глянути – десь півгодини тому. Вона не прийшла додому?

– Ні, не прийшла. А йти звідти не більш як десять хвилин. Де вона може бути?

– Можливо, зазирнула до когось із сусідів?

– Я телефонувала всім. Її ніде нема. Я боюся, інспекторе. «Я теж», – подумав Кредок.

Він швидко сказав:

– Я негайно їду до вас.

– Приїздіть – вона залишила клаптик паперу. Вона щось писала на ньому, перед тим як поїхала. Я не знаю, що це може означати… Для мене схоже на якусь тарабарщину.

Кредок поклав слухавку.

Міс Блеклок стривожено запитала.

– Щось сталося з міс Марпл? О, я сподіваюся, що ні.

– Я теж сподіваюся, – відказав Кредок, але погляд у нього був похмурий.

– Вона така стара – і така слабенька.

– Знаю.

Міс Блеклок ухопилася рукою за намисто з перлів, яке туго облягало їй шию, і сказала хрипким голосом.

– Що далі – то гірше. Той, хто витворяє все це, інспекторе; мусить бути божевільний – геть божевільний.

– Та певно.

Туге намисто на шиї в міс Блеклок порвалося, натягнуте її нервовими пальцями. Білі кульки розкотилися по кімнаті. Летиція скрикнула зболеним голосом:

– Мої перли!.. Мої перли!..

Агонія в її голосі була такою гострою, що всі з подивом обернулися до неї. Вона обернулася, притиснувши долоню до горла і, схлипуючи, вибігла з кімнати.

Філіпа почала збирати перли.

– Я ніколи не бачила, щоб у неї з якось причини так псувався настрій, – сказала вона. – Звісно, вона завжди їх носить. Певно, це чийсь дорогий подарунок абощо. Можливо, від Рендела Ґедлера?

– Можливо, – повільно проказав інспектор.

– А вони можуть бути справжніми? – запитала Філіпа, стоячи навколішках і збираючи білі лискучі кульки.

Узявши одну кульку у свою долоню, Кредок уже наготувався зневажливо відповісти: «Справжніми? Звісно, ні», але зненацька придушив у собі ці слова.

А що, як ці перли і справді справжні?

Вони такі великі, такі рівні, такі білі, що, здається, їхню фальшивість можна помацати, але Кредокові несподівано пригадалася одна поліційна справа, де намисто зі справжніх перлів було куплене за кілька шилінгів у крамничці лихваря.

Летиція Блеклок запевнила його, що дорогоцінних прикрас у домі немає. Проте якби ці перли якимсь випадком виявилися справжніми, вони коштували б фантастичну суму. Тим більше, якби їх справді подарував їй Рендел Ґедлер.

Вони здавалися фальшивими – вони мусили бути фальшивими – але що, як вони справжні?

Чом би й ні? Сама вона могла не знати про їхню ціну. Або могла обрати такий спосіб захисту свого скарбу – ставитися до них так, ніби вони варті щонайбільше двох гіней. Скільки ж вони можуть коштувати, якщо вони справжні? Казкову суму… Суму, достатню для того, щоб убити її за ці гроші, – якби хтось знав про них.

Одним ривком інспектор скинув із себе ці роздуми. Міс Марпл зникла. Він мусить негайно їхати до будинку вікарія.

III

Банч та її чоловік чекали на нього, їхні обличчя були стривожені й напружені.

– Вона не повернулася, – сказала Банч.

– А вона сказала, що повернеться, коли покинула «Боулдерс»? – запитав Джуліан.

– Ні, вона цього не сказала, – повільно промовив Кредок, згадуючи останні хвилини, протягом яких він бачив Джейн Марпл.

Він пам'ятав, як міцно були стиснуті її губи і яке холодне й суворе світло струменіло з її зазвичай лагідних синіх очей.

То була незламна й сувора рішучість – але зробити що? Піти куди?

– Вона розмовляла із сержантом Флетчером, коли я востаннє її побачив, – сказав він. – Вони стояли біля воріт. А тоді вона вийшла на вулицю. Я подумав, що вона пішла прямо до вашого будинку. Мені треба було відправити її в машині – але я мав повні руки роботи, а вона вислизнула непомітно. Флетчер може щось знати! Де Флетчер?

Та коли Кредок зателефонував у садибу «Боулдерс», то з'ясував, що ніхто не знає, де перебуває сержант Флетчер, і той не залишив також ніякого повідомлення про те, куди пішов. Хтось висловив припущення, що він повернувся до Мілчестера з якоїсь причини.

Інспектор зателефонував до управління в Мілчестер, але ніхто нічого не чув про Флетчера й там.

І тоді Кредок обернувся до Банч, бо пригадав, що вона йому казала по телефону.

– Де той папірець? Ви мені казали, вона щось писала на клаптику паперу.

Банч принесла йому папірець. Він розгорнув його на столі й подивився на нього. Банч нахилилася над його плечем і повторювала окремо по літерах кожне слово, яке він читав.

Лампа.

Далі слово:

Фіалки.

Потім через інтервал:

Де пляшечка з-під аспірину?

Наступний рядок у цьому дивному списку було прочитати найважче:

– Солодка смерть, – прочитала Банч. – Так називається торт Міці.

– З'ясувати, – прочитав Кредок.

– З'ясувати? Що з'ясувати? Диво та й годі… «Тяжка хвороба, мужньо перенесена…» Про що це вона?

– Йод, – прочитав інспектор. – Перли… ага, перли.

– А далі Лоті – ні Леті. Її е схоже на о. А потім – Берн. Пенсія…

Кредок і Банч здивовано витріщилися одне на одного. Кредок перечитав швидко:

– Лампа. Фіалки. Де пляшечка з-під аспірину? Солодка смерть. З'ясувати. Тяжка хвороба, мужньо перенесена. Йод. Перли. Берн. Пенсія.

Банч запитала:

– Це щось означає? Узагалі що-небудь означає? Я не бачу ніякого зв'язку.

Кредок повільно промовив:

– У мене був ніби проблиск – але тепер я нічого не бачу. Дивно, чому вона згадала про перли?

– Справді, вона згадала про перли. Що б це могло означати?

– Чи міс Блеклок завжди носить цей потрійний разок перлів?

– Так, завжди. Іноді ми сміємося з неї. Вони надто яскраво створюють враження фальшивих, чи не так? Але, мабуть, вона вважає їх дуже модними.

– Може бути й інша причина, – повільно проказав Кредок.

– Ви ж не хочете сказати, що вони справжні. О, справжніми бути вони ніяк не можуть.

– Чи дуже часто вам доводилося бачити справжні перли такого розміру, місіс Гармон? – Але ж вони так блищать. Кредок стенув плечима.

– Хай там як, а вони тепер не мають значення. Лише міс Марпл тепер має значення. Ми повинні знайти її.

Вони повинні знайти її, поки не буде пізно – та, можливо, вже надто пізно. Ті нашкрябані олівцем слова означали, що вона вийшла на слід… А це небезпечно – жахливо небезпечно. І де, у біса, Флетчер?

Кредок вийшов із будинку вікарія і рушив туди, де покинув свій автомобіль. Шукати – ось і все, що він міг зробити, – шукати.

І тут із-під низько похиленого гілля лаврів до нього озвався голос:

– Сер! – сказав сержант Флетчер. – Сер…

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ
ТРИ ЖІНКИ

У садибі «Літл-Педокс» закінчили вечеряти. За столом панувала ніякова мовчанка.

Патрик, із прикрістю усвідомлюючи, що він потрапив у неласку до тітки Леті, робив лише спазматичні спроби розпочати розмову, але ніхто йому на них не відповідав. Філіпа Геймс поринула в роздуми. Міс Блеклок також облишила намагання поводитися з притаманною їй веселістю. Вона перевдяглася до вечері й зійшла вниз у намисті з камей, але вперше страх виднівся в її обведених темними колами очах і виявляв себе в тремтінні рук.

І тільки Джулія зберегла протягом усього вечора свій вираз цинічної незворушності.

– Пробачте мені, Леті, – сказала вона, – що я не можу негайно спакуватися й покинути ваш дім. Бо, думаю, поліція мені цього не дозволить. Проте я не стану довго муляти вам очі – чи як там кажуть, бо незабаром сюди з'явиться інспектор Кредок із ордером на мій арешт і надіне на мене наручники. Власне кажучи, мене дивує, чому він досі цього не зробив.

– Він шукає стару леді – міс Марпл, – сказала міс Блеклок. – Ви гадаєте, її теж убили? – запитав Патрик із суто науковою цікавістю. – Але чому? Що їй могло бути відомо?

– Я не знаю, – похмуро відказала міс Блеклок. – Можливо, міс Мерґатройд щось їй сказала.

– Якщо її теж убито, то, виходячи з логічних міркувань, це могла зробити тільки одна особа.

– Хто?

– Гінчкліф, звичайно, – сказав Патрик із тріумфом у голосі. – Адже міс Марпл бачили востаннє саме там – у садибі «Боулдере». Моє розв'язання проблеми полягає в тому, що шукати її тіло треба саме там.

– Мені болить голова, – тупо промовила міс Блеклок. Вона притиснула пальці до лоба. – Навіщо Пнч убивати міс Марпл? Це не має сенсу.

– Це мало б сенс у тому випадку, якби Пнч убила Мерґатройд, – переможно заявив Патрик.

Філіпа вийшла зі своєї апатії, щоб сказати: – Пнч не могла вбити Мерґатройд.

– Вона могла б, якби Мерґатройд натрапила на доказ того, що Пнч скоїла якийсь злочин.

– Хай там як, а Пнч була на станції, коли Мерґатройд було вбито. – Вона могла вбити Мерґатройд перед тим, як поїхала. Несподівано Летиція Блеклок закричала, так, що всі здригнулися. – Убивство, убивство, убивство! Чи не можете ви говорити про щось інше? Я налякана, невже ви не розумієте? Я налякана. Раніше я нічого не боялася. Я вважала, що можу подбати про себе… Але що ви можете зробити проти вбивці, який чекає… І стежить за тобою… І жде свого часу! О Боже!

Вона опустила голову на руки. Через мить підвела погляд і напруженим голосом попросила пробачення.

– Пробачте. Я… я втратила над собою контроль.

– Усе гаразд, тітко Леті, – сказав Патрик із почуттям. – Я догляну за вами.

– Ти? – це було все, що сказала Летиція Блеклок, але розчарування в тоні її голосу пролунало майже як звинувачення.

Цей діалог відбувся перед самою вечерею, а Міці ще й додала напруги, увійшовши та оголосивши, що не готуватиме вечерю.

– Я нічого більше не робити в цей дім. Я йти до своя кімната. Я замикатися там до ранку. Я боятися – тут убивати надто багато людей – ту міс Мерґатройд із її дурним англійським обличчям, кому треба було вбивати її? Лише маніякові! Маніяк десь тут, близько. А маніякові байдуже, кого він убивати. Але я не хочу, щоб мене вбивати. Я бачити тіні на кухні, я чути там шарудіння, мені ввижатися хтось на подвір'ї, а потім я бачити, як ковзає тінь під дверима, і чути, як хтось підходить. Тому я йти до своя кімната й замикати двері, а може, ще й привалити їх шафою. А вранці я сказати той брутальний полісмен, що я втікати звідси. А якщо він мені не дозволити, я сказати: «Я горлати, горлати й горлати, аж поки мене не відпустять звідси!»

Усі, знаючи, на що спроможна Міці в галузі крику, здригнулися від страху на цю погрозу.

– Отже, я пішов до своєї кімнати, – сказала Міці, повторивши свою заяву, щоб ні в кого не залишилося жодних сумнівів щодо її намірів.

Суто символічним рухом вона скинула кретоновий фартух, який носила.

– Добраніч, міс Блеклок. Можливо, вранці ви вже не бути жива. Тому, на цей випадок, я сказати вам: «Прощай!»

Вона рвучко обернулася й пішла, і двері м'яко зачинилися за нею зі своїм тонким скрипом.

Джулія підвелася на ноги.

– Я приготую вечерю, – сказала вона притаманним їй сухим, діловим тоном. – Це буде набагато кращий вихід для вас, аніж терпіти мене тут за столом, поруч із вами. Патрикові, оскільки він зголосився бути вашим головним охоронцем, я радила б куштувати першим кожну вашу страву. Я не хочу, щоб мене звинуватили, окрім усього іншого, ще й в отруєнні.

Тож Джулія пішла на кухню й приготувала чудову вечерю. Філіпа вийшла за нею й запропонувала допомогти, але Джулія твердо сказала, що не потребує нічиєї допомоги. – Джуліє, я хочу тобі щось сказати…

– Зараз не час для дурних зізнань, – твердо сказала Джулія. – Повертайся до їдальні, Філіпо.

Тепер вечеря закінчилася, і вони перейшли до вітальні, де зібралися пити каву за невеличким столом біля каміна – ніхто, здавалося, не мав чого сказати. Вони чекали – і це було все.

О пів на дев'яту зателефонував інспектор Кредок.

– Я приїду до вас менш як через чверть години, – повідомив він. – Я приведу із собою полковника та місіс Істербрук і місіс Светенгем та її сина.

– Але ж, інспекторе… Я не зможу прийняти стільки людей сьогодні ввечері.

Голос міс Блеклок звучав так, ніби був натягнутий, як тятива лука.

– Я знаю, як ви себе почуваєте, міс Блеклок. Пробачте мені. Але це пильна справа.

– Ви… ви знайшли міс Марпл?

– Ні, – відповів інспектор і повісив слухавку.

Джулія винесла тацю з кавою на кухню, де, на свій подив, знайшла Міці, яка споглядала порожній посуд, навалений біля зливальниці.

Міці вилила на неї потік лайки.

– Глянь, що ти зробити з моєю гарна кухня. Цей сковорідка – я на ній тільки смажити омлет. А що ти на ній робив?

– Я на ній посмажила цибулю.

– Ти її зіпсував – зіпсував! її тепер треба мити, а ніколи, чуєш, ніколи не можна мити сковорідку, на якій смажиться омлет. Я протирати її масною газетою – і то все. А цю каструлю, що ти в ній робити, – я в ній лиш готувати молоко…

– Вибач, я не знаю, у якій каструлі й що ти готуєш, – сердито сказала Джулія. – Ти захотіла спати, і який біс тебе знову примусив встати, я не знаю. Забирайся звідси й дай мені спокійно помити посуд.

– Ні, я не дозволяй тобі мити посуд у моя кухня.

– Ох, Міці, ти неможлива!

Джулія сердито вибігла з кухні, й у цю мить дзвінок на дверях задзвенів.

– Я не піду до дверей! – крикнула Міці з кухні.

Джулія вилаялася непристойною лайкою, вельми популярною на материку, і пішла до парадних дверей. То була міс Гінчкліф.

– Добривечір, – сказала вона своїм грубим голосом. – Пробачте за несподіване вторгнення. Інспектор телефонував, сподіваюся?

– Він нас не попередив, що ви прийдете, – мовила Джулія, проводячи її до вітальні.

– Він сказав, що я можу не приходити, якщо мені не хочеться, – сказала міс Гінчкліф. – Але мені хочеться.

Ніхто не висловив міс Гінчкліф співчуття і ніхто навіть не згадав про смерть міс Мерґатройд. Обличчя високої жінки з його грубими рисами само розповідало свою історію і робило будь-які вислови співчуття нахабством.

– Увімкніть усі лампи, – звеліла міс Блеклок. – І підкиньте вугілля в камін. Мені холодно – мене всю трусить. Підходьте сюди й сідайте біля вогню, міс Гінчкліф. Інспектор сказав, що буде через чверть години. Вони вже, схоже, минули.

– Міці вийшла знову, – сказала Джулія.

– Справді? Іноді я думаю, ця дівчина божевільна – геть божевільна. Та, мабуть, ми всі божевільні.

– Я категорично не згодна з тим, що всі люди, які чинять злочини, божевільні, – прогавкала міс Гінчкліф. – Я переконана, що розум у злочинця відзначається міцним і жахливим здоров'ям.

Знадвору почувся гуркіт автомобіля, і незабаром увійшов Кредок разом із полковником і місіс Істербрук, а також з Едмундом і місіс Светенгем.

Вони були якось незвично сумирні.

Полковник Істербрук сказав голосом, який був слабким відлунням одного з його звичних тонів:

– Гарно! Добрий вогонь.

Місіс Істербрук не захотіла скинути шубку й сіла поруч із чоловіком, її личко, зазвичай гарненьке й банальне, тепер було схоже на вузьку мордочку ласки. Настрій в Едмунда був вочевидь препоганий, і він на всіх дивився лютим поглядом. Місіс Светенгем, схоже, робила над собою якесь велике зусилля, унаслідок якого її обличчя здавалося пародією на себе.

– Жахливо все це – чи не так? – сказала вона, намагаючись говорити тоном світської розмови. – Я маю на увазі все, що тут сталося. І чим менше ми говоритимемо про це, тим ліпше. Бо нікому не відомо, хто наступний, – це як під час чуми. Люба міс Блеклок, ви не думаєте, що вам треба випити трохи бренді? Половинку келишка, не більше. Я завжди думаю, що нема нічого ліпшого, аніж бренді, – це такий чудовий стимулянт. Ми повелися, як справжні нахаби, вдершись сюди отак, без запрошення, але інспектор Кредок примусив нас прийти. І як жахливо те, що її досі не знайдено – ту бідолашну стареньку, яка гостює у вікарія. Банч Гармон мало не збожеволіла від страху за неї. Ніхто не знає, куди вона пішла, замість піти додому. Вона не приходила до нас. Я навіть не бачила її сьогодні. А я не могла б не побачити, якби вона підійшла, бо я була у вітальні – позаду будинку, а Едмунд писав у своєму кабінеті, вікна якого виходять до фасаду, тобто ми її побачили б, хоч би звідки вона прийшла. І звичайно ж, я сподіваюся і молюся, щоб нічого не сталося з цією любою старенькою, і сподіваюся, вона не втратила свій здоровий глузд абощо.

– Мамо, – сказав Едмунд стражденним голосом, – ти не могла б заткнутися?

– Гаразд, любий, я більше не промовлю й слова, – сказала місіс Светенгем і сіла на канапу поруч із Джулією.

Інспектор Кредок стояв біля дверей. Прямо перед ним майже в один ряд сиділи три жінки. Джулія й місіс Светенгем – на канапі. Місіс Істербрук – на бильці чоловікового крісла. Він не наполягав на такому розташуванні, але воно його цілком влаштовувало.

Міс Блеклок і міс Гінчкліф присіли навпочіпки біля вогню. Едмунд стояв біля них. Філіпа була десь глибоко в тіні.

Кредок почав без передмови:

– Ви всі знаєте, що міс Мерґатройд убито, – почав він. – Ми маємо підстави вважати, що людина, яка її вбила, була жінкою. І з певних причин можемо звузити це коло ще більше. Зараз я запитаю кількох із тут присутніх дам, що вони робили сьогодні в проміжок часу між четвертою годиною і четвертою годиною двадцять хвилин пополудні. Я вже дістав звіт про її сьогоднішні пересування від молодої леді, яка досі називала себе міс Симонс Я попрошу її повторити свої слова. Разом із тим, міс Симонс, я мушу остерегти вас, що ви не зобов'язані відповідати, якщо думаєте, що ваша відповідь, яку констебль Едвардс зараз запише, може бути потім використана проти вас у суді.

– Ви зобов'язані мене про це попередити, чи не так? – сказала Джулія. Вона була досить бліда, але спокійна. – Я повторюю, що сьогодні між четвертою годиною і четвертою тридцять я йшла через поле понад струмком біля ферми Комптона. Я повернулася звідти дорогою, яка перетинає це поле й біля якої ростуть три тополі. Наскільки пам'ятаю, не зустріла нікого. Я не проходила близько від садиби «Боулдерс».

– Місіс Светенгем?

Едмунд сказав:

– Ви остерігаєте всіх?

Інспектор обернувся до нього.

– Ні. Поки що лише міс Симонс. У мене немає підстав вважати, що будь-яке інше твердження може дати привід до звинувачення, але кожна з допитуваних осіб, звичайно, може вимагати присутності свого адвоката й відмовитися відповідати на запитання, якщо він не присутній.

– Але ж це було б цілковитим і дурним марнуванням часу! – вигукнула місіс Светенгем. – Я переконана, що відразу зможу точно сказати вам, де була й що робила. Вам це потрібно, чи не так? Можна мені починати?

– Так, будь ласка, місіс Светенгем.

– Дайте хвильку подумати. – Місіс Светенгем заплющила очі, потім знову розплющила їх. – Звичайно ж, я не маю жодного стосунку до вбивства міс Мерґатройд. Я переконана, кожному це відомо. Але я знаю цей світ і знаю, що поліція наділена правом ставити будь-кому всі запитання, які вона вважає за потрібні, і ретельно записувати відповіді, бо все це, як ви висловлюєтеся, треба «для протоколу». Правильно я говорю? – Місіс Светенгем вистрелила цим запитанням у сумлінного констебля Едвардса й люб'язно додала: – Сподіваюсь, я кажу не надто швидко?

Констебль Едвардс, добрий стенографіст, але мало обізнаний у правилах світського тону, густо почервонів і сказав:

– Усе гаразд, мем. Та, можливо, трохи повільніше було б краще.

Місіс Светенгем заговорила далі, підкреслено роблячи паузи в тих місцях, де вона вважала за доречне поставити кому чи навіть крапку.

– Звичайно, мені тут доведеться зіткнутися з певними труднощами, адже відчуття часу в мене не дуже добре. До того ж по закінченні війни половина наших годинників узагалі зупинилися, а ті, які досі йдуть, дуже часто або поспішають, або йдуть повільно, або взагалі зупиняються, бо ми їх не накручуємо. – Місіс Светенгем зробила паузу, ніби чекаючи, коли пообвалюються всі ці уламки застиглого часу, а тоді сумлінно провадила: – Я думаю, о четвертій годині я вивертала шкарпетку (але з незбагненних причин помилилася й вивернула не лицем, а сподом догори), а якщо не це, то, либонь, зрізала всохлі хризантеми – та ні, це було раніше, коли ще не почався дощ.

– Дощ почався рівно о четвертій десять, – уточнив інспектор.

– Справді? Тоді це набагато спрощує справу. Виходить, що я була нагорі сходів, підставляючи таз під те місце, звідки завжди просочуються краплі дощу. І там полилося стільки води, що я відразу здогадалася: у нас знову забився жолоб. Тому я спустилася вниз, накинула свій макінтош і взула гумові чоботи. Я покликала Едмунда, але він мені не відповів, тому подумала, що, певно, він дійшов до дуже важливого місця у своєму романі, і я не стану його турбувати, адже робила це раніше й сама. Для цього треба лише прив'язати віника до тієї довгої штуковини, якою ви підіймаєте вікна.

– Ви хочете сказати, – втрутився Кредок, помітивши розгубленість на обличчі свого підлеглого, – що ви прочищали жолоб?

– Атож, він весь забився опалим листям. Ця робота забрала в мене багато часу, і я вся вимокла, проте нарешті мій жолоб став чистим. Потім я повернулася в дім, перевдяглася, – це опале листя таке смердюче, – а тоді пішла на кухню й поставила чайник. На кухонному годиннику була чверть на сьому.

Констебль Едвардс закліпав очима.

– А це означає, – переможно закінчила місіс Светенгем, – що було точно за двадцять хвилин до п'ятої.

– Чи хтось вас бачив тоді, як ви прочищали жолоб?

– Ні, – відповіла місіс Светенгем. – Я неодмінно покликала б на допомогу першого, котрий там з'явився б. Ту роботу дуже важко робити водноруч.

– Тож, як ви стверджуєте, ви були надворі в плащі й чоботях у той час, коли падав дощ і, згідно з вами, протягом того часу ви прочищали жолоб, але не можете назвати нікого, хто міг би підтвердити ваші слова?

– Ви можете подивитися на жолоб. Він досконало чистий.

– Ви чули, як мати гукала вас, містере Светенгем?

– Ні, – сказав Едмунд. – Я міцно спав.

– Едмунде, – докірливо кинула мати, – я думала, ти пишеш.

Інспектор Кредок обернувся до місіс Істербрук.

– А що ви скажете, місіс Істербрук?

– Я сиділа з Арчі в його кабінеті, – сказала місіс Істербрук, дивлячись на нього своїми невинними очима. – Ми слухали удвох радіо, чи не так, Арчі?

Запала мовчанка. Полковник Істербрук був геть червоний. Він узяв руку дружини у свою руку.

– Ти не розумієш цих речей, кицю, – сказав він. – Щодо мене – то я мушу сказати, ви досить несподівано звернулися до нас із цим запитанням, інспекторе. Моя дружина, ви знаєте, була дуже вражена всіма цими подіями. Вона хвилюється, страшенно напружена й неспроможна належно зосередитися, перш ніж зробить своє твердження.

– Арчі, – вигукнула місіс Істербрук із докором у голосі, – невже ти хочеш сказати, що тебе зі мною не було?

– Але ж мене й справді не було з тобою, люба. Від фактів, як то кажуть, нікуди не дінешся. А вони мають надзвичайну вагу, коли йдеться про розслідування такого виду. Я розмовляв із Лампсоном, фермером на Крофт-Енді, про сталеві сітки для обгородження курників. Це було приблизно за чверть до четвертої. Я повернувся додому лише після того, як перестав дощ. Саме перед чаєм. За чверть до п'ятої. Лора пекла млинці.

– А ви також виходили з дому, місіс Істербрук?

Вродливе личко стало схоже на ласку більше, ніж будь-коли. У її очах з'явився зацькований вираз.

– Ні, ні, я просто сиділа і слухала радіо. Я не виходила. Тоді – ні. Я виходила трохи раніше. Лиш на невеличку прогулянку. Зовсім недалеко.

Вона дивилася на Кредока таким поглядом, ніби чекала нових запитань, але той спокійно сказав:

– Ці твердження будуть надруковані. Ви зможете прочитати їх і підписати, якщо вони точно відповідають дійсності.

Місіс Істербрук подивилася на нього з несподіваною злістю.

– А чому ви не запитуєте в інших, де вони були? У цієї жінки на прізвище Геймс? Або в Едмунда Светенгема? Звідки ви знаєте, спав він чи не спав у себе в кімнаті? Ніхто не бачив його.

Інспектор Кредок спокійно сказав:

– Міс Мерґатройд, перш ніж померти, зробила певне твердження. У ту ніч, коли відбувся напад, хтось не був присутній у цій кімнаті. Хтось такий, хто мав би бути в ній присутній протягом усього того часу. Міс Мерґатройд назвала своїй подрузі імена тих людей, яких вона бачила. Через виключення та дійшла висновку, що одного з гостей вона не бачила.

– Там нікого не можна було побачити, – сказала Джулія.

– Мерґатройд могла, – сказала міс Гінчкліф, несподівано озвавшись своїм глибоким голосом. – Вона стояла за дверима, там, де тепер стоїть інспектор Кредок. Вона була тією однією людиною, яка могла бачити, що відбувалося.

– То ви й справді так думаєте? – запитала Міці.

Вона зробила один зі своїх драматичних виходів на сцену, розчахнувши двері й мало не збивши Кредока з ніг. Вона була у стані неймовірного збудження:

– Ви не кликати сюди Міці разом з іншими, ви, тупий полісмене? Адже хто я такий? Лише Міці! Міці на кухні! Нехай вона залишатися на кухні, бо там її місце. Але я вам сказав, що Міці, як і будь-хто інший, а може, й ліпше, атож, ліпше, може бачити, що відбуватись навколо неї. Так, так, я все бачити. І я все бачити в ту ніч, коли стався напад. Я все бачити, і я не зовсім повірити своїм очі, і тримати досі язик. Я подумати собі, нікому не скажу, що я бачити, ліпше зачекати.

– А коли все вгамується, ти хотіла попросити трохи грошей від певної особи, чи не так? – запитав Кредок.

Міці обернулася до нього, як розлючений кіт.

– А чом би й ні? Чому я повинна сидіти тишком-нишком? Чому б мені не попросити трохи грошей за те, що я великодушно мовчати? А надто, якщо в когось скоро будуть гроші – багато-багато грошей. О, я чути дуже багато – і я знати, що відбуватися. Я знаю той Піпемер, таємне товариство, якого вона – Міці драматично тицьнула пальцем у Джулію – є агент. Атож, я зачекати й попросити б грошей – але тепер я боюся. Тепер я радше подбати про свою безпеку. Бо незабаром хтось може вбити й мене. Тому я сказати вам те, що знаю.

– То я тебе слухаю, – сказав інспектор зі скепсисом у голосі. – Що ж ти знаєш?

– Я вам сказати, – врочистим голосом почала Міці. – У ту ніч я не чистити в буфетній срібний посуд, як була сказала, я вже бути в їдальні, коли почути, як гримнув постріл. Я виглянути в замкову шпарина. У холі темно, але знову гримати постріл, ліхтар падати і гойднутися, коли падав – і я побачити її. Я побачити її поруч із ним із пістолетом у руці. Я побачити міс Блеклок.

– Мене? – здивовано підскочила на місці міс Блеклок. – Ти, певно, збожеволіла!

– Але ж це неможливо! – вигукнув Едмунд. – Міці не могла бачити міс Блеклок.

Кредок утрутився і з ядучою іронією запитав:

– Не могла, кажете, містере Светенгем? А чом би й ні? Бо то не міс Блеклок стояла там із револьвером? То були ви, чи не так?

– До чого тут я? Звісно, то був не я – що за чортівня!

– Ви взяли револьвер полковника Істербрука. Ви домовилися з Руді Шерцом – мовляв, утнемо добрий жарт. Ви пішли слідом за Патриком Симонсом у дальню кімнату і, коли світло погасло, вислизнули в хол крізь добре змащені двері. Ви вистрелили двічі в міс Блеклок, а потім убили Руді Шерца. Через кілька секунд ви повернулися до вітальні, де стали клацати запальничкою.

На якусь мить Едмунд утратив дар мови, а потім став бризкати слиною:

– Що за нісенітниця? Що за жахлива вигадка? Чому я? Який я міг мати мотив?

– Якщо міс Блеклок помре раніше від місіс Ґедлер, спадкоємцями стануть двоє людей. Ми знаємо їх як Піпа й Емму. Джулія Симонс виявилася Еммою…

– І ви думаєте, я Піп? – Едмунд засміявся. – Фантастична – абсолютно фантастична гіпотеза! Я лише приблизно такого віку – більш нічого! І я можу довести вам – вам, клятому йолопу, – що я Едмунд Светенгем. Свідоцтво про народження, атестати про закінчення шкіл, університетський диплом – усе, що хочете.

– Він не Піп, – пролунав голос із темного кутка. – Філіпа Геймс вийшла вперед, її обличчя було бліде. – Я Піп, інспекторе.

– Ви, місіс Геймс?

– Так. Усі вважали, що Піп був хлопець, проте Джулія, звісно, знала, що її близнюком була інша дівчинка – я не знаю, чому вона цього сьогодні не сказала…

– Сімейна солідарність, – пояснила Джулія. – Я несподівано зрозуміла, хто ти така. До миті того просвітлення я не здогадувалася про це.

– У мене виникла та сама думка, що й у Джулії, – сказала Філіпа, і її голос злегка затремтів. – Після того як я втратила чоловіка й війна закінчилася, я замислилася про те, як мені далі жити. Моя мати померла багато років тому. Я навела довідки про своїх родичів Ґедлерів. Місіс Ґедлер помирала, і по її смерті гроші мала успадкувати міс Блеклок. Я з'ясувала, де живе міс Блеклок, і – приїхала сюди. Я влаштувалася на роботу до місіс Лукас. Я сподівалася, що позаяк міс Блеклок була літньою жінкою без близьких родичів, то, можливо, вона погодиться допомогти мені. Не мені самій, бо я спроможна заробляти на себе, а допомогти з освітою Гаррі. Зрештою, то були гроші Ґедлера, а вона не мала нікого зі своїх рідних, на кого могла б витрачати їх.

– А потім, – Філіпа заговорила швидше, так, ніби гребля, за якою вона ховала свої слова, прорвалася, і вона не могла більше їх там утримувати, – відбувся цей напад на будинок, і я стала боятися. Бо мені здавалося, що єдина людина, яка має мотив убити міс Блеклок, – це я. Я не мала найменшого уявлення про те, хто така Джулія – ми не однояйцеві близнята й не так уже дуже схожі. І тому мені здавалося, що підозрювати можна тільки мене.

Вона урвала мову, відкинула з чола пасмо світлого волосся, і Кредок несподівано зрозумів, що зблякла фотокартка у коробці з листами, певно, була світлиною матері Філіпи. Схожість була незаперечною. Він зрозумів також, кого нагадали йому слова місіс Ґедлер про кішку, що випускала і втягувала пазурі, – саме такий жест він побачив тепер у Філіпи.

– Міс Блеклок була дуже добра до мене. Дуже й дуже добра, і я не намагалася вбити її. Я ніколи не думала про те, щоб убити її. А проте, я – Піп. – І вона додала: – Як бачите, у вас немає підстав підозрювати Едмунда.

– Не маю підстав? – перепитав Кредок. – У тоні його голосу знову з'явився відтінок ядучої іронії. – Едмунд Светенгем – молодик, який дуже любить гроші. Молодик, який, вельми ймовірно, хоче взяти собі багату дружину. Але вона не стане багатою дружиною, якщо міс Блеклок не помре раніше від місіс Ґедлер. Та позаяк було майже очевидно, що місіс Ґедлер помре раніше від міс Блеклок – то ви мусили якось зарадити цій проблемі, чи не так, містере Светенгем?