Текст книги "Оголошено вбивство"

Автор книги: Агата Кристі

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 16 страниц)

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ
ІНСПЕКТОР КРЕДОК ПОВЕРТАЄТЬСЯ

Інспекторові Кредоку погано спалося тієї ночі, коли він повертався додому. Його сновидіння були радше схожі на кошмари. Знову й знову біг він темними коридорами стародавнього замку в розпачливій спробі устигнути вчасно кудись добігти чи чомусь запобігти. Нарешті йому приснилося, що він прокинувся. Відчуття величезної полегкості накотилося на нього. Потім двері його купе повільно відчинилися, і Летиція Блеклок із закривавленим обличчям подивилася на нього й докірливо сказала: «Чому ви не врятували мене? Ви могли б, якби спробували». І цього разу він справді прокинувся.

Інспектор був радий, що нарешті доїхав до Мілчестера. Він відразу пішов віддати рапорт Райдсдейлові, який уважно його вислухав.

– З цим ми недалеко просунулися далі, – сказав він. – Але, принаймні, ти здобув підтвердження, що Піп та Емма, про яких тобі розповідала міс Блеклок, справді існують… Хотів би я знати…

– Патрик та Джулія Симонс того самого віку, сер. Якби ми довели, що міс Блеклок не бачила їх від дитячого віку…

Тихо засміявшись, Райдсдейл сказав:

– Наш союзник, міс Марпл, підтвердила це для нас. Насправді міс Блеклок побачила їх уперше тільки два місяці тому.

– Тоді немає сумніву, сер…

– Це зовсім не так легко, Кредоку. Ми дещо перевірили. За тими відомостями, які нам пощастило роздобути, Патрик і Джулія явно випадають із цієї схеми. Документи служби Патрика у Військово-Морському Флоті справжні – цілком добрі документи, якщо вибачити йому «схильність до порушення субординації». Ми зробили запит до Кана, й обурена місіс Симонс, звичайно ж, відповіла нам, що її син та дочка перебувають у Чипінґ-Клеґорні із її родичкою Летицією Блеклок. Ось такі справи!

– А місіс Симонс – це місіс Симонс?

– Вона була місіс Симонс протягом тривалого часу, це все, що мені відомо, – сухо відповів Райдсдейл.

– Але не випадає сумніватися, що на роль Піпа та Емми годяться лише ці двоє. Вони мають той самий вік. Міс Блеклок не знайома з ними особисто. Якщо нам потрібні Піп і Емма – ось вони перед нами.

Головний констебль замислено кивнув головою, потім посунув до Кредока аркуш паперу.

– Ось що ми розкопали в місіс Істербрук.

Інспектор прочитав цей папірець із піднятими бровами.

– Дуже цікаво, – зауважив він. – Вона добре залигала того старого віслюка, чи не так? А проте ця історія ніяк не пов'язана з нашою справою, наскільки я можу бачити.

– Судячи з усього, ні.

– А ось де документ, який стосується місіс Геймс.

Знову брови Кредока підстрибнули вгору.

– Думаю, мені треба ще раз поговорити з тією дамою, – сказав він.

– Ти думаєш, ця інформація може мати значення для нашого розслідування?

– Думаю, що може. Хоч і не безпосереднє…

Двоє чоловіків помовчали протягом хвилини або двох.

– А чого зміг досягти Флетчер?

– Флетчер виявив велику активність. Він здійснив обшук дому – за домовленістю з міс Блеклок – але не знайшов нічого важливого. Потім він спробував з'ясувати, хто мав можливість змастити ті двері. З'ясував, хто був удома в ті дні, коли дівчина-чужоземка кудись ішла. Це виявилося значно складнішим, аніж ми думали, бо, схоже, вона ходить на прогулянку мало не щодня пополудні. Здебільшого вона ходить до села, де випиває філіжанку кави в кав'ярні «Синій птах». Це збігається з тим часом, коли міс Блеклок та міс Баннер теж виходять із дому, – а це буває майже щодня, вони ходять збирати ягоди чорниці.

– І двері завжди залишаються незамкненими?

– Колись їх замикали, але тепер, боюся, ні.

– І які результати пощастило добути Флетчеру? Хто відвідував будинок, коли в ньому нікого не було?

– Практично вони всі.

Райдсдейл подивився на аркуш паперу, який лежав перед ним.

– Приходила міс Мерґатройд із куркою, щоб посадити її на якісь яйця. (Пояснення досить мудроване, але так вона каже.) Дуже збуджено все пояснює й суперечить сама собі, але Флетчер вважає, що це пояснюється її темпераментом, а не відчуттям вини.

– Може бути, – погодився Кредок. – Це на неї схоже.

– Потім прийшла місіс Светенгем, щоб забрати конину, яку міс Блеклок залишила для неї на кухонному столі, бо міс Блеклок їздила в той день автомобілем до Мілчестера, а вона завжди забирає там конину для місіс Светенгем. Ти бачиш у цьому якийсь глузд?

Кредок замислився.

– Чому міс Блеклок не залишила конину місіс Светенгем, коли проминала її дім, повертаючись додому з Мілчестера?

– Я не знаю чому, але не залишила. Місіс Светенгем каже, що вона (міс Бл.) завжди залишає конину для неї на своєму кухонному столі, і вона (місіс Св.) полюбляє забирати її, коли Міці немає вдома, бо Міці буває занадто брутальною.

– Досить логічне пояснення. А хто там був іще?

– Міс Гшчкліф. Каже, останнім часом вона вже давно там не була. Але Міці бачила, як одного дня вона виходила звідти крізь бічні двері, і крізь ті ж таки двері виходила місіс Бат (одна з місцевих жінок). Тоді міс Г. визнала, що вона могла заходити в дім, але забула про це. Не пам'ятає, чому вона туди заходила. Каже, певно, просто хотіла зазирнути всередину.

– Це здається досить дивним.

– Її поведінка також була дивною. Була там і місіс Істербрук. Вона виходила прогулювати своїх любих собак й зазирнула до господи міс Блеклок, щоб запитати, чи та залишила їй модель для плетіння, проте міс Блеклок не було вдома. Каже, вона трохи її зачекала.

– Дуже переконливо. За цей час вона могла все там обнишпорити, могла змастити двері. А що полковник?

– Одного дня він увійшов туди з книжкою про Індію, яку міс Блеклок висловила бажання прочитати.

– Вона справді висловила таке бажання?

– Вона розповіла, що доклала всіх зусиль, аби відмовити його від наміру накинути їй цю книжку, але зазнала повної невдачі.

– Так воно й буває, – зітхнув Кредок. – Якщо хтось справді заповзявся накинути тобі книжку, ти ніколи не зможеш урятуватися від неї!

– Ми не знаємо, чи там був Едмунд Светенгем. Він був дуже ухильний. Каже, йому доводиться іноді зазирати туди з дорученнями від матері, але думає, це було досить давно.

– Одне слово, цих відомостей не досить, щоб зробити якісь конкретні висновки.

– Так.

Райдсдейл додав із легкою усмішкою:

– Міс Марпл також часу не гаяла. Флетчер доповідає, що вона пила вранішню каву в кав'ярні «Синій птах», ходила на херес у «Боулдере» і на чай у «Літл-Педокс». Вона милувалася садом місіс Светенгем і навідувала полковника Істербрука, щоб помилуватися його раритетами.

– Можливо, бодай міс Марпл розвіє наші сумніви щодо того, чи він справжній полковник, чи ні.

– Якби він був несправжній, вона б уже нам сказала. Думаю, з ним усе гаразд. А проте нам доведеться звернутися до Східного Відомства, щоб остаточно в цьому переконатися.

– А тим часом треба розв'язати ще одну проблему, – сказав Кредок. – Як ви гадаєте, міс Блеклок погодиться поїхати звідси геть?

– Покинути Чипінґ-Клеґорн?

– Атож. Можливо, забрати із собою вірну Баннер і виїхати в невідомому напрямку. Чому б їй не поїхати до Шотландії й не пожити з Белі Ґедлер. Це чудове неприступне місце.

– Залишатися там і чекати, поки Белі помре? Не думаю, щоб вона погодилася на це. Не думаю, що будь-яка порядна жінка погодилася б на таку пропозицію.

– Ідеться про порятунок її життя…

– Облиш, Кредоку, порішити людину не так легко, як ти гадаєш.

– Ви так гадаєте, сер?

– З одного боку, це зовсім неважко, я згоден. Безліч методів. Гербіцид. Ударити по голові, коли вона зачинятиме пташник, постріл упритул із-за живоплоту. Усе дуже просто. Але порішити людину й не бути запідозреним у її вбивстві – зовсім не так легко.

І всі вони тепер знають, що перебувають під спостереженням. Оригінальна й ретельно спланована схема зазнала невдачі. Наш невідомий убивця мусить спланувати щось інше.

– Я знаю, сер. Але необхідно брати до уваги елемент часу. Дружина Ґедлера помирає і може відійти щохвилини. А це означає, що наш убивця не може дозволити собі чекати.

– Твоя правда.

– І ще одне, сер. Він – або вона – мусить знати, що ми тепер перевіряємо кожну особу.

– А це забирає час, – сказав Райдсдейл, зітхаючи. – Треба сконтактуватися зі Сходом, з Індією. Атож, це довга й марудна справа.

– Отже, це причина для поспіху. Я переконаний, сер, що небезпека є дуже реальною. На кону дуже велика сума грошей. Якщо Белі Ґедлер помре…

Він замовк, бо в цю мить увійшов констебль.

– Констебль Леґ на лінії Чипінґ-Клеґорна, сер.

– Перемкни його сюди.

Інспектор Кредок, дивлячись на головного констебля, побачив, як застигли й посуворішали риси його обличчя.

– Усе зрозуміло! – прогавкав Райдсдейл. – Детектив-інспектор Кредок негайно виїздить.

Він поклав слухавку.

– Це вона? – голос Кредока урвався.

Райдсдейл похитав головою.

– Ні, – сказав він. – Це Дора Баннер. Вона хотіла випити аспірин. Схоже, вона взяла його з пляшечки, яка стояла біля ліжка Летиції Блеклок. У пляшечці залишилося кілька пігулок. Бона взяла дві, а одну залишила. Лікар забрав ту одну й посилає її на аналіз. Він каже, що то з усією очевидністю не аспірин.

– Вона мертва?

– Атож, її знайшли мертвою сьогодні вранці. Померла уві сні, каже лікар. Він не вважає це природною смертю, хоч її здоров'я було в кепському стані. Наркотичне отруєння – такий його приблизний діагноз. Розтин тіла робитимуть уночі.

– Пігулки з аспірином були біля ліжка Летиції Блеклок. Розумний диявол. Патрик розповів мені, що міс Блеклок викинула півпляшки хересу й відкоркувала нову Я ке думаю, що вона зробила б те саме з відкритою пляшечкою аспірину Хто був у домі в цей час – протягом останнього дня або двох? Пігулки не могли бути там довго.

Райдсдейл подивився на нього.

– Усі вони були вчора там, – сказав він. – Святкували день народження міс Баннер. Кожен міг шмигнути нагору й зробити невеличку заміну. Ну, а щодо мешканців дому, то кожен міг це зробити коли завгодно.

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ
АЛЬБОМ

Стоячи біля воріт будинку вікарія, тепло вдягнена, міс Марпл узяла цидулку з руки Банч.

– Скажіть міс Блеклок, – промовила Банч, – Джуліанові страшенно шкода, що він не може прийти сам. У нього помирає парафіянин у Локе-Гамлет. Він прийде після обіду, якщо міс Блеклок захоче бачити його. У цидулці він пише про приготування до похорону. Він пропонує поховати небіжчицю в середу, якщо свідків допитуватимуть у вівторок. Бідолашна стара Банні! Це так схоже на неї – отруїтися аспірином, наготовленим для іншої людини. До побачення, люба тітонько. Сподіваюся, дорога буде не надто стомливою для вас. Але мені вкрай необхідно терміново доставити дитину до шпиталю.

Чекаючи міс Блеклок, міс Марпл блукала поглядом по вітальні й думала про те, що мала на увазі Дора Баннер того ранку в «Синьому птаху», коли сказала, що, на її думку, Патрик «ворожив» із лампою, щоб погасити світло. З якою лампою? І як саме він «ворожив із нею»?

Певно, вона мала на увазі, вирішила міс Марпл, невеличку лампу, яка стояла на столі біля арки. Вона щось тоді сказала про пастушку або пастуха – тобто про статуетку з витонченої дрезденської порцеляни, про пастуха в синьому камзолі й рожевих бриджах, що тримав у руках колишній свічник, тепер пристосований під електрику. Абажур був виготовлений із тонкого пергамену й такий великий, що майже затуляв усю статуетку. Що там іще сказала тоді Дора Баннер? «Я пам'ятаю, що тоді там була пастушка. А наступного дня…» А наступного дня, виходить, вона була замінена пастухом.

Міс Марпл пам'ятала, що коли вона й Банч приходили пити чай, Дора Баннер сказала щось про лампу, яка була «однією з пари». Звичайно ж, ішлося про пару – пастуха й пастушку. І в день нападу там була пастушка – а наступного ранку вже друга лампа, лампа, що була тут і тепер, – пастух. Уночі лампу було замінено. І Дора Баннер мала підстави вважати (або вважала безпідставно), що саме Патрик її поміняв.

Навіщо? Бо якби поліція оглянула первісну лампу, стало б очевидно, як пощастило Патрикові погасити світло. Як йому це вдалося? Міс Марпл пильно придивлялася до лампи, що стояла перед нею. Дріт від неї тягся понад краєм столу й був устромлений штепселем у розетку. На дроті був приладнаний маленький вимикач у формі груші. Усе це нічого не означало для міс Марпл, бо вона майже не розумілася на електриці.

А де лампа з пастушкою? – запитала себе вона. Викинута в комору, або десь на смітник, або там, де Дора Баннер натрапила на Патрика Симонса, що тримав у руках перо та чашку з олією? У кущах? Міс Марпл вирішила висловити всі ці міркування інспекторові Кредоку.

На самому початку міс Блеклок дійшла висновку, що її небіж Патрик був причетний до публікації того оголошення. Така інстинктивна переконаність часто буває виправданою, так, принаймні, думала міс Марпл. Бо якщо ви добре знаєте людей, ви можете передбачити і їхню поведінку.

Патрик Симонс…

Вродливий молодик. Привабливий молодик. Молодик, що подобається жінкам, як молодим, так і старим. Можливо, саме той тип чоловіка, з яким одружилася сестра Ґедлера. Чи може Патрик Симонс бути Піпом? Але ж він служив на флоті під час війни. Поліція незабаром це перевірить.

Проте – іноді – відбуваються найдивовижніші перевтілення.

Ти можеш досягти дуже багато, аби тільки вистачило зухвалості…

Відчинилися двері, й увійшла міс Блеклок. Вона постаріла – так здалося міс Марпл – на багато років. Усе життя й уся енергія покинули її.

– Пробачте, що турбую вас, – сказала міс Марпл. – Але у вікарія помирає парафіянин, а Банч мусила відвезти хвору дитину до шпиталю. Вікарій написав вам цидулку.

Вона подала цидулку, і міс Блеклок узяла її й дістала з конверта.

– Сідайте, міс Марпл, – сказала вона. – Дякую вам за те, що принесли її.

Вона прочитала цидулку.

– Вікарій – дуже розважливий чоловік, – сказала вона. – Він не пропонує пусті втішання… Перекажіть йому, що його допомога буде дуже доречною… Її улюблений кант був: «Даруй нам добре світло».

її голос зненацька урвався. Міс Марпл лагідно сказала:

– Я, звичайно, для вас чужа людина, але, повірте, я дуже, дуже співчуваю вам.

І несподівано Летиція Блеклок утратила над собою контроль і заплакала. Її горе було глибоким, безнадійним, із ноткою цілковитого розпачу. Міс Марпл сиділа зовсім тихо.

Міс Блеклок нарешті сіла. Обличчя в неї було розпухле й залите слізьми.

– Пробачте мені, – сказала вона. – Зненацька до мене дійшло, що я втратила. Вона була єдиною ланкою, яка пов'язувала мене з минулим, ви ж розумієте. Тільки вона пам'ятала. І тепер, коли вона пішла, я залишилася сама-одна.

– Я знаю, про що ви говорите, – сказала міс Марпл. – Людина залишається самотньою, коли від неї йде останній, хто пам'ятає. Я маю племінників, і племінниць, і добрих друзів – але не залишилося жодної людини, що знала мене як малу дівчинку, жодної людини, яка належала давнім дням. Я була самотньою вже тривалий час.

Обидві жінки сиділи якийсь час мовчки.

– Ви розумієте мене дуже добре, – сказала Летиція Блеклок. Вона підвелася й підійшла до свого письмового столу. – Я повинна написати кілька слів вікарію. – Вона досить незграбно випробувала перо й стала повільно водити ним по паперу.

– Артрит, – пояснила вона. – Іноді я майже неспроможна писати.

Вона запечатала конверт і написала на ньому адресу.

– Якщо ви погодитеся віднести його, буду вам дуже вдячна. Почувши чоловічий голос у холі, вона швидко сказала:

– Це інспектор Кредок.

Вона підійшла до дзеркала над каміном і злегка припудрила собі обличчя.

Кредок увійшов із похмурим, сердитим обличчям. Він подивився на міс Марпл несхвальним поглядом.

– О, – сказав він. – І ви вже тут.

Міс Блеклок обернулася від каміна.

– Міс Марпл люб'язно принесла мені цидулку від вікарія.

Міс Марпл поквапно промовила:

– Я вже йду вже йду. Не стану вам тут заважати.

– Ви були присутні на святковому чаюванні вчора пополудні? Міс Марпл сказала, помітно нервуючи:

– Ні, ні, не була. Банч возила мене до своїх друзів.

– Тоді ви нічого не зможете мені розповісти.

Кредок демонстративно відчинив двері, і міс Марпл поквапилася вийти з дещо збентеженим виглядом.

– Ці старі жінки повсюди пхають свого носа, – сказав Кредок.

– Я думаю, ви несправедливі до неї, – сказала міс Блеклок. – Вона й справді прийшла сюди з цидулкою від вікарія.

– Звичайно, з цидулкою. Як же інакше?

– Я не думаю, що то була пуста цікавість.

– Можливо, ви й маєте слушність, міс Блеклок, але бувають хвилини, коли ліпше уникати таких візитів.

– Та ж вона безневинна стара істота, – сказала міс Блеклок.

«Безневинна, як гримуча змія, якби ви більше знали про неї», – похмуро подумав інспектор.

Але він ні з ким не мав наміру вдаватися до непотрібної відвертості. Тепер, коли він відчував, що вбивця блукає десь близько, він відчував, що чим менше говоритиметься, тим ліпше. Він не хотів, щоб наступною жертвою стала та ж таки Джейн Марпл.

Убивця десь близько… Де?

– Я не стану гаяти час на вислови співчуття, міс Блеклок, – сказав він. – Смерть міс Баннер дуже мене вразила. Ми повинні були не допустити її.

– Не бачу, що ви могли б зробити.

– Це було нелегко, звичайно. Але тепер нам треба діяти дуже швидко. Хто це робить, міс Блеклок? Хто зробив у вас два постріли, і незабаром зробить третій, якщо ми діятимемо не досить швидко?

Летиція Блеклок затремтіла:

– Я не знаю, інспекторе – я нічого не знаю!

– Я зустрівся з місіс Ґедлер. Вона надала мені всю можливу допомогу. Це було не так багато. Існує лише кілька людей, які, безперечно, здобудуть вигоду з вашої смерті. Насамперед Піп та Емма. Патрик і Джулія Симонс мають саме такий вік, але їхнє минуле здається достатньо чистим. І ми не можемо зосереджувати свою увагу на цих двох. Скажіть мені, міс Блеклок, ви впізнали б Соню Ґедлер, якби побачили її?

– Чи я впізнала б Соню? Та звичайно. – Але раптом вона замовкла. – Ні, – проказала вона повільно. – Я не впевнена, що впізнала б. Минуло багато часу. Тридцять років… Вона вже літня жінка.

– Якою вона була, коли ви її знали?

– Соня? – Міс Блеклок замислилася на кілька хвилин. – Вона була досить маленька, темноволоса…

– Якісь особливі прикмети? Незвичайні манери?

– Ні… ні. Не думаю. Вона була весела. Дуже весела.

– Тепер вона, певно, вже не така весела, – сказав інспектор. – Ви маєте її фотографію?

– Соні? Дайте-но подумати. Окремої фотографії в мене, мабуть, нема, але можна подивитися старі знімки в альбомі – там, либонь, десь є і її обличчя.

– Можна мені поглянути?

– Звичайно, можна. Куди ж я заподіла той альбом?

– Скажіть мені, міс Блеклок, чи не вважаєте ви, що місіс Светенгем може бути Сонею Ґедлер?

– Місіс Светенгем? – Міс Блеклок подивилася на нього з неприхованим здивуванням. – Але ж її чоловік служив на державній службі, спочатку в Індії, якщо не помиляюся, а потім – у Гонконгу.

– Ви говорите про ту історію, яку вона вам про себе розповіла. Ви знаєте її не своїм окремим знанням, як кажуть у суді.

– Ні, – повільно проказала міс Блеклок. – Коли ви подаєте це в такій формі, я не зовсім… Але місіс Светенгем? Ні, це абсурд!

– Чи Соня Ґедлер коли-небудь грала на сцені? В аматорських спектаклях?

– О, так. З неї була непогана актриса.

– Ось бачите! Крім того, місіс Светенгем носить перуку. Принаймні, – поправився інспектор, – місіс Гармон каже, що вона її носить.

– Так, так. Я припускаю, що то може бути перука. Її кучері здаються дещо неприродними. Та все одно – яка нісенітниця! Вона жінка дуже приємна, а іноді буває кумедною.

– Існують іще міс Гінчкліф і міс Мерґатройд. Може одна з них бути Сонею Ґедлер?

– Міс Гінчкліф надто висока. Вона висока, як чоловік.

– А міс Мерґатройд?

– Ой ні, ой ні, я переконана, міс Мерґатройд не може бути Сонею.

– У вас не дуже добрий зір, чи не так, міс Блеклок?

– Я короткозора. Ви це маєте на увазі?

– Так. Я хотів би подивитися на знімок тієї Соні Ґедлер, навіть якщо він знятий дуже давно і схожість не досконала. Нас навчають, щоб ви знали, впізнавати схожі обличчя у спосіб, що недоступний непрофесіоналам.

– Я спробую знайти її для вас.

– Тепер?

– Ви хочете побачити її негайно?

– Атож, ліпше тепер.

– Гаразд. Дайте-но я поміркую. Я бачила цей альбом, коли ми діставали з шафи книжки. Джулія мені допомагала. Пам'ятаю, вона сміялася, дивлячись на сукні, які ми тоді носили. Книжки ми складали на полицю у вітальні. Куди ж ми поділи альбоми та велику підшивку «Арт Джорнел»? Що за дірява пам'ять у мене стала? Можливо, Джулія пригадає? Вона сьогодні вдома.

– Я знайду її.

Інспектор вирушив на пошуки Джулії. Він не знайшов її в нижніх кімнатах. Коли він запитав у Міці, де міс Симонс, та грубо відказала, що це її не стосується.

– Я перебувати на кухні й готувати обід. Я їсти лише те, що зготувати собі сама. Ви чули? Тільки те, що зготувати собі сама!

Інспектор задер голову й покликав: «Міс Симонс!» і, не отримавши відповіді, пішов нагору.

Він зустрів Джулію, щойно піднявся сходами й завернув у коридор. Вона саме вийшла з дверей, які виднілися за маленькими покрученими сходами.

– Я була на горищі, – промовила вона. – Вам чогось треба? Інспектор Кредок пояснив, чого він від неї хоче.

– Старі альбоми з фотографіями? Атож, я добре їх пам'ятаю. Ми поставили їх, здається, у великій шафі в кабінеті. Я вам знайду.

Вона повела його вниз і штовхнула двері до кабінету. Біля вікна стояла велика шафа. Джулія відчинила її, відкривши велике розмаїття всіляких речей.

– Мотлох, – сказала Джулія. – Усе це мотлох. Але старі люди не викидають старих речей.

Інспектор став навколішки й узяв із нижньої полиці два старі журнали.

– Це вони?

– Так.

Міс Блеклок підійшла й приєдналася до них.

– А ось ми куди їх поклали. А я й забула.

Кредок поклав альбоми на стіл і став гортати сторінки.

Жінки в крислатих капелюхах, жінки в сукнях, що звужувалися донизу настільки, що важко було ходити. Під фотографіями були чітко надруковані підписи, але чорнило давно злиняло і стерлося.

– Вона має бути в цьому альбомі, – сказала міс Блеклок. – Десь на другій або третій сторінці. Другий альбом укладений уже після того, як Соня одружилася і виїхала. – Вона перегорнула сторінку. – Це має бути тут.

Вона розгублено замовкла.

На сторінці альбому було кілька порожніх місць. Кредок нахилився й розібрав кілька збляклих слів: «Соня… я… Р. Ґ.». Трохи далі: «Соня і Белі на пляжі». На протилежній сторінці: «Пікнік у Скейн». Він перегорнув ще одну сторінку: «Шарлота, я, Соня, Р. Ґ.».

Кредок підвівся. Вираз обличчя в нього був похмурий.

– Хтось забрав ці фотографії – і зовсім недавно, я сказав би.

– В альбомі не було білих плям, коли ми дивилися на них нещодавно. А ти що скажеш, Джуліє?

– Я не придивлялася уважно – звернула увагу лише на кілька суконь. Але й справді… ви правду кажете, тітко Леті, білих плям в альбомі не було.

Кредок спохмурнів ще більше.

– Хтось, – сказав він, – забрав усі фотографії Соні Ґедлер із цього альбому.