Текст книги "Оголошено вбивство"

Автор книги: Агата Кристі

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 16 страниц)

– А потім ти дуже стривожилася, Леті, – сказала міс Баннер. – Ти була стурбована, хоч і намагалася вдати, ніби цілком спокійна. І ти мала всі підстави бути стурбованою. Адже в газеті оголосили, що буде скоєне вбивство, – і хтось хотів убити тебе. А якби тебе вбили, куди б ми тоді всі поділися?

Дора Баннер тремтіла, коли говорила. Її обличчя зморщилося, і було схоже, що вона зараз заплаче.

Міс Блеклок поплескала її по плечу.

– Усе гаразд, моя люба Доро, – не хвилюйся так дуже. Це шкодить твоєму здоров'ю. Усе добре, усе гаразд. Ми пережили тяжку подію, але тепер усе позаду. – Вона докинула: – Ти мусиш узяти себе в руки заради мене, Доро. Ти ж знаєш, я покладаюся на тебе, без тебе мені було б важко доглядати дім. Чи не сьогодні нам мають принести білизну?

– О Боже, Леті, як добре, що ти мені нагадала! Сподіваюся, вони повернуть нам ту наволочку, яка загубилася. Я повинна зробити про це помітку в книзі. Негайно піду і з'ясую, чи там усе гаразд.

– І забери ці фіалки, – сказала міс Блеклок. – Я нічого так не ненавиджу, як зів'ялі квіти.

– Який жаль. Я зірвала їх тільки вчора свіжісінькими. Вони зовсім мало стояли, мабуть, я забула налити води у вазу. Лихо та й годі! Я завжди щось забуваю. А зараз піду й подивлюся, як там справи з білизною. Вони мають принести її з хвилини на хвилину.

Вона вибігла з кімнати, знову щаслива й задоволена.

– У неї слабке здоров'я, – сказала міс Блеклок, – і хвилюватися їй шкідливо. Ви маєте ще запитання до мене, інспекторе?

– Мені хотілося б точно знати, які ще люди живуть у вашому домі, і щоб ви трохи розповіли про них.

– Крім мене та Дори Баннер, у моєму будинку сьогодні мешкають ще двоє молодих людей, мої далекі родичі, Патрик і Джулія Симонси.

– Вони доводяться вам далекими родичами? А не племінником і племінницею?

– Ні. Щоправда, вони називають мене тіткою Леті, але насправді вони родичі мені дуже далекі. Їхня мати була моєю троюрідною сестрою.

– А вони завжди мешкали з вами?

– Ой, ні, вони тут живуть тільки два місяці. Вони жили на півдні Франції до війни. Патрик служив на флоті, а Джулія, якщо не помиляюся, працювала в якомусь міністерстві. Вона жила тоді в Ландудно. Коли війна закінчилася, їхня мати написала мені й запитала, чи не погоджуся я, щоб вони на певний час оселилися в мене, платячи за своє проживання. Джулія відбуває практику як фармацевт у Мілчестерській лікарні, а Патрик навчається на інженерному факультеті Мілчестерського унівеситету. До Мілчестера, як вам відомо, звідси лише п'ятдесят хвилин їхати автобусом, і я була дуже рада прийняти їх тут. Цей дім, правду кажучи, занадто великий для мене. Вони платять мені невеличку суму за проживання та харчування, і мені живеться з ними дуже добре. Я люблю мати когось молодого в домі, – додала вона з усмішкою.

– А крім того, тут ще живе місіс Геймс, чи не так?

– Так. Вона працює помічником садівника в «Даяс-Холі», там, де живе місіс Лукас У котеджі там мешкають старий садівник та його дружина, і місіс Лукас запитала, чи не можу я їй надати притулок тут. Вона дуже мила жінка. Її чоловіка вбито в Італії, і вона має восьмирічного хлопця, який навчається у приватній школі і також живе в мене тут на вакаціях.

– А як у вас із домашньою прислугою?

– Тимчасовий садівник приходить до мене по вівторках і п'ятницях. Така собі місіс Гаґінз приходить сюди щоранку п'ять днів на тиждень, а на кухні мені допомагає чужоземна біженка з ім'ям, яке нелегко вимовити. Вам навряд чи вдасться поговорити нормально з Міці, боюся. У неї щось схоже на манію переслідування.

Кредок кивнув головою. Він тримав у пам'яті ще одну з неоціненних характеристик констебля Леґа. Назвавши Дору Баннер фразою «у неї не всі дома», а Летицію Блеклок – «жінка окей», він прикрасив послужний список Міці словом «брехуха».

Ніби прочитавши його думки, міс Блеклок сказала:

– Але ви не ставтеся з упередженням до бідолашної дівчини, тому що вона брехуха. Я щиро вірю, що, як і у випадку багатьох брехунів, у її брехні є чимало правди. Так, наприклад, якщо вона розповідала про себе все більші й більші жахіття, аж поки починала вірити, що будь-яка страшна історія з газетних сторінок відбувалася й особисто з нею або з її родиною, то вона пережила тяжкий шок і в реальній дійсності, і принаймні одного з її близьких родичів було вбито в неї на очах. Я думаю, багато з цих переміщених осіб відчувають, – і мабуть, вони мають рацію, – що наші співчуття і симпатія залежать від жорстокостей, які їм довелося пережити, а тому вони перебільшують і вдаються до вигадок.

Вона додала:

– Правду кажучи, Міці – особа нестерпна. Вона всіх нас дратує і сердить, вона підозрілива й похмура, її почуття постійно хтось зачіпає, і вона почуває себе глибоко скривдженою. Але, попри все це, мені щиро шкода її, – Вона усміхнулася. – А крім того, якщо вона захоче, то вміє готувати надзвичайно смачно.

– Я спробую не надокучати їй занадто, – заспокійливо промовив Кредок. – А хто мені відчинив двері? Міс Джулія Симонс?

– Так. Ви хочете поговорити з нею тепер? Патрика немає вдома. Філіпа Геймс працює в «Даяс-Холі», і ви знайдете її там.

– Дякую, міс Блеклок. Я хотів би побачитися з міс Симонс тепер, якщо можна.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ
ДЖУЛІЯ, МІЦІ Й ПАТРИК

I

Коли Джулія увійшла до кімнати й сіла на стілець, який звільнила для неї Летиція Блеклок, вираз обличчя в неї був спокійний і стриманий, і це чомусь роздратувало Кредока. Вона подивилася на нього незворушним поглядом і стала чекати його запитань. Міс Блеклок тактовно вийшла з кімнати.

– Будь ласка, розкажіть мені про вчорашній вечір, міс Симонс.

– Учорашній вечір? – промурмотіла Джулія без будь-якого виразу в очах. – О, вчора ми поснули, як мертві. Такою, либонь, була наша реакція.

– Я маю на увазі вечір, починаючи з шостої години.

– А, розумію. До нас прийшло чимало занудних людей.

– Справді занудних?

Вона обдарувала його ще одним незворушним поглядом.

– Ви ж уже знаєте, хто тут був.

– Я ставлю вам запитання, міс Симонс, – люб'язно проказав Кредок.

– Пробачте мені. Це так нудно, коли тебе примушують щось повторювати. Навіщо вам… Ну, гаразд… Прийшли полковник і місіс Істербрук, міс Гінчкліф і міс Мерґатройд, місіс Светенгем та Едмунд Светенгем і місіс Гармон, дружина вікарія. Вони прийшли в такому порядку, як я назвала. А якщо ви хочете знати, що вони казали, то всі вони по черзі казали одне й те саме: «Я бачу, ви увімкнули центральне опалення» і «Які чудові хризантеми!»

Кредок закусив губу, щоб не засміятися. Вона зображувала їх досконало.

– Винятком була місіс Гармон. Вона мила жіночка. Увійшла сюди в капелюшку, який чудом не зсунувся з її голови, та з незав’язаними шнурками й відразу запитала, коли відбудеться вбивство. Її слова всіх збентежили, бо всі вони прикидалися, ніби зайшли випадково.

Тітка Леті сухо відповіла їй, що відбудеться воно дуже скоро. А тоді задзвонили дзиґарі, і коли стих останній звук, світло погасло, двері відчинилися, і чоловік у масці сказав: «Руки вгору, хлопці» чи щось таке. Усе відбувалося наче в поганому фільмі. Справді сцена була безглуздою. А потім він двічі вистрелив у тітку Леті, і відчуття чогось безглуздого зникло.

– Де був кожен, коли це сталося?

– Коли погасло світло? Усі просто стояли тут, у вітальні. Місіс Гармон сиділа на канапі, Гінч (тобто міс Гінчкліф) стояла перед каміном у чоловічій позі.

– Ви були в цій кімнаті чи в тій, що далі?

– Переважно, думаю, я була в цій кімнаті. Патрик пішов до іншої, щоб узяти херес Думаю, полковник Істербрук пішов за ним, але цілковитої певності в мене нема. Ми просто, як я сказала, стояли та сиділи то там, то там.

– А де були ви?

– Думаю, я була біля вікна. Тітка Леті пішла взяти сигарети.

– На столі, біля арки?

– Так – а тоді світло погасло, і почався поганий фільм.

– У того чоловіка був потужний ліхтар. Як він ним користувався?

– Він спрямував його на нас. Усім засліпило очі. Неможливо було не кліпати повіками.

– Я хочу, щоб ви відповіли на це запитання точно, міс Симонс Чи він тримав ліхтар нерухомо, чи водив ним туди-сюди?

Джулія поміркувала. Тепер вигляд у неї вже не був такий знуджений.

– Він водив ним, – сказала вона повільно. – Як водять прожектором у танцювальній залі. Світло вдарило мені в обличчя, але потім ковзнуло далі по кімнаті, і пролунали постріли. Два постріли.

– А потім?

– Він рвучко обернувся – і Міці завила, наче сирена, невідомо звідки, а тоді пролунав ще один постріл. Потім двері зачинилися (вони зачинилися повільно, з тонким і якимсь, знаєте, моторошним скрипінням), і ми всі опинилися в темряві, не знаючи, що робити; бідолашна Банні верещала, як недорізаний кріль, а Міці репетувала в їдальні так, ніби хтось приставив їй там ніж до горла.

– Ви думаєте, той чоловік сам у себе вистрелив чи, спіткнувшись, упав, і револьвер вистрелив сам по собі?

– Не маю найменшого уявлення. Усе відбувалося, ніби на сцені. Спочатку я вважала, то був чийсь дурний жарт – аж поки не побачила, як цебенить кров із вуха тітки Леті. Адже, якщо ти навіть хочеш вистрелити з револьвера, щоб надати сцені правдивості, то ти стрілятимеш над головами в людей, щоб ні в кого не влучити, чи не так?

– Та певно, що так. Ви думаєте, він бачив, у кого стріляє? Тобто я хочу запитати, чи міс Блеклок перебувала у світляному колі від ліхтаря?

– Не можу сказати. Я не дивилася на неї. Дивилася на того, хто стріляв.

– Я веду до того, чи думаєте ви, що той чоловік умисне стріляв у неї – в неї, а не в когось іншого?

Джулію, схоже, здивувало таке припущення.

– Ви хочете сказати, він цілився саме в тітку Леті? О ні, я так не думаю… Зрештою, якби він хотів пристрелити тітку Леті, то він міг би обрати для цього набагато кращу нагоду. Навіщо йому було збирати всіх тих друзів і сусідів, щоб тільки ускладнити собі справу. Він міг би вистрелити в неї, ховаючись за парканом, як це роблять у добрій старій Ірландії, у будь-який день тижня й відразу покінчити з цією справою.

Ці слова, подумав Кредок, були переконливою відповіддю на припущення Дори Баннер про те, що зловмисник напав саме на Летицію Блеклок.

Він сказав, зітхнувши:

– Дякую вам, міс Симонс. А зараз я піду й спробую поговорити з Міці.

– Стережіться її пазурів, – застерегла його Джулія. – Вона татарка!

II

Кредок, у супроводі Флетчера, знайшов Міці на кухні. Вона розкачувала тісто й подивилася на нього з підозрою, коли він увійшов.

Її чорне волосся нависало над очима; вигляд у неї був похмурий, а яскраво-червоний джемпер та світло-зелена спідниця, які були на ній, не відповідали нездоровому кольору її обличчя.

– Чого ви приходити на мою кухню, містер? Ви ж із поліції, чи не так? Мене завжди, завжди переслідують – порятунку нема! Мені треба було б уже звикнути. Кажуть, ніби в Англії у вас усе по-іншому, але це не так! Ви прийшов мене мучити, примусити, щоб я говорити, але я нічого вам не скажу. Можете відривати мені нігті, припалювати шкіру сірниками – та ви й на гірше здатні. Але я нічого не казати, ви мене чуєте? Я нічого вам не казати – не казати нічого. Можете послати мене назад, до мого концентраційного табору – мені байдуже.

Кредок подивився на неї замисленим поглядом, обираючи найкращу стратегію для атаки. Нарешті зітхнув і сказав:

– Ну, гаразд, тоді вдягайте капелюшок і пальто.

– Навіщо? – запитала збита з пантелику Міці.

– Надівайте свій капелюшок, вдягайте пальто й ходіть зі мною. У мене тут немає апарата, яким я зриваю нігті, та й інші знаряддя тортур я залишив у себе на дільниці. Туди ми вас і поведемо. Ти наготував наручники, Флетчере?

– Сер! – сказав сержант Флетчер голосом, у якому звучало глибоке схвалення.

– Але я не хочу туди йти! – заверещала Міці, відступаючи від нього.

– У такому разі відповідайте на коректні запитання коректно. Можете покликати свого адвоката, якщо хочете.

– Адвоката? Я не любити адвокатів. Я не хотіти адвоката.

Вона відклала качалку, витерла руки шматиною полотна й сіла на стілець.

– Що ви хотіти знати? – запитала вона похмуро.

– Щоб ви мені розповіли про те, що тут було вчора ввечері.

– Ви дуже добре знати, що тут було.

– Я хочу почути вашу розповідь.

– Я хотіла покинути цей дім. Вона вам про це казати? Я хотіла піти, коли побачила в газеті те оголошення про вбивство. Я хотіти піти. Вона мене не відпустити. Вона сувора жінка – і зовсім не симпатична. Вона примусити мене залишитися. Але я знати – знати, що відбудеться. Я знати, що мене вб'ють.

– Але ж вас не вбили, чи не так?

– Ні, – неохоче погодилася Міці.

– Тоді розкажіть нам, що ж там сталося.

– Я хвилюватися. О, я дуже хвилюватися. Весь вечір. Люди ходити туди-сюди. Одного разу мені здалося, що хтось проникнути в хол, – але то лише місіс Геймс увійти крізь бічні двері (щоб не бруднити парадні сходи, каже вона. Дуже їй вони потрібні!) Він нацистка, цей жінка з її світлим волоссям та синіми очима, такий погордливий, він дивитися на мене й думати, що я… я сміття.

– Дідько з нею, з місіс Геймс.

– Хто вона такий, вона думає? Чи має вона університетську освіту, таку, яку мати я? Чи мати вона диплом з економіки? Ні, вона лише колупатися в саду й за це їй платити. Вона викопувати та корчувати траву й за це їй платити щосуботи. Хто вона такий, щоб називати себе леді?

– Дідько з нею, з місіс Геймс, я сказав. Розповідайте далі.

– Я брати херес, склянки та печиво, яке я так гарно спекла, й нести до вітальні. Потім дзвоник, і я відчиняти двері. Знову й знову я відчиняти двері. Це принизливо – але я їх відчиняти. А потім повертаюся до їдальні, починаю чистити срібло і думаю, що мені тут буде зручно, бо коли хтось приходити вбивати мене, у мене тут лежати великий ніж, дуже гострий.

– Ви збіса передбачливі.

– А потім раптом чути постріли. Я думати: «Почалося». Я бігти через їдальню – там інші двері, не відчиняються. Я стояти хвилину і слухати, а тоді лунати ще один постріл і щось гупати, там, у холі, і я обертати ручку дверей, але вона замкнена ззовні. Я спіймана там, наче миша в пастці. І я божеволіти від страху. Я верещати та верещати і гупати у двері. І нарешті – нарешті – вони обертати ключ у дверях і випускати мене звідти. І тоді я приносити свічки, багато, багато свічок – потім світло, і я бачити кров – кров! Ох, Gott in Himme[1]1
  Боже на небі (нім.).


[Закрыть], я бачити кров! То не вперше переді мною кров. Мій маленький братик – я бачу, як його вбивати в мене на очах, – я бачити кров на вулицях – люди падати постріляні, вмирати – я…

– Годі, – сказав інспектор Кредок. – Дякую вам.

– А тепер, – драматичним тоном заявила Міці, – ведіть мене до в'язниці!

– Не сьогодні, – відповів Кредок.

III

Коли Кредок і Флетчер перейшли хол і підступили до парадних дверей, вони відчинилися, і вродливий молодик мало не зіштовхнувся з ними.

– Та це ж копи, нехай мене чорти візьмуть! – вигукнув молодик.

– Містер Патрик Симонс?

– Ваша правда, інспекторе. Адже ви інспектор чи не так, а ваш колега – сержант?

– Ви вгадали, містере Симонс. Можна мені поговорити з вами?

– Я невинний, інспекторе. Присягаюся вам, я невинний.

– Облиште, містере Симонс, годі вам клеїти дурня. Мені треба ще побачитися з багатьма людьми, і я не можу марнувати час. Що то за кімната? Можна нам увійти туди?

– Це так званий кабінет, але ніхто ним не користується.

– Ви ж нібито навчаєтеся? – запитав Кредок.

– Я не зміг зосередитися на математиці, а тому повернувся додому.

Приступаючи до допиту за всією формою, інспектор Кредок попросив молодика назвати своє прізвище, вік, відношення до військової служби.

– А зараз, містере Симонс, опишіть мені, будь ласка, що тут сталося минулої ночі?

– Ми забили жирне теля, інспекторе. Тобто Міці приготувала смачне печиво, тітка Леті відкоркувала нову пляшку хересу…

Кредок урвав його.

– Нову пляшку? А була й надпита?

– Так. Наполовину повна. Але тітці Леті вона не сподобалася.

– Вона хвилювалася?

– Та не дуже. Вона жінка вельми розважлива і розумна. Але стара Банні не давала їй спокою – вона пророкувала лихо цілий день.

– Отже, міс Банні дуже боялася?

– О, так, вона тремтіла від солодкого жаху.

– Отже, вона сприйняла оголошення всерйоз?

– Воно навіяло їй справжній жах.

– Міс Блеклок подумала була, коли вперше прочитала оголошення, що ви маєте якийсь стосунок до нього. Чому вона так подумала?

– О, мене звинувачують за все, що тут діється.

– Ви не мали до цього ніякого стосунку, чи не так, Симонсе?

– Звичайно ж, ні.

– Ви коли-небудь бачили Руді Шерца або чули про нього?

– Не бачив і не чув ніколи в житті.

– А все ж таки ви могли б пожартувати в такий спосіб?

– Хто вам таке сказав? Тільки тому, що я одного разу підклав у ліжко Банні яблучний пиріг, а Міці послав поштівку, повідомивши, що гестапо вийшло на її слід…

– Розкажіть мені своїми словами, що ж було вчора ввечері.

– Я щойно увійшов до меншої з кімнат вітальні, щоб узяти трунки, коли – опля, світло погасло. Я обернувся й побачив суб'єкта, який стояв у дверях і наказував: «Руки вгору!», почулися зойки та вереск, і саме в ту мить, коли я подумав: «А чи не стрибнути мені на нього?» – він стріляє двічі з револьвера, потім падає, ліхтар випадає в нього з рук, і ми знову в темряві, а полковник Істербрук починає викрикувати накази своїм казарменим голосом. «Чому, в біса, не загорається моя запальничка? – кричить він. – Та вона й не загориться, адже це один із клятущих сучасних винаходів».

– Вам не здалося, що нападник цілився в міс Блеклок і тільки в неї?

– Звідки я можу знати? Мені здається, він пальнув зі свого револьвера, либонь, просто для розваги, а тоді зрозумів, що зайшов надто далеко.

– І вистрелив у себе?

– Можливо. Коли я побачив його обличчя, він був схожий на блідого малого злодія, який наробив непередбаченої шкоди.

– І ви певні, що ніколи не бачили його раніш?

– Ніколи.

– Дякую вам, містере Симонс. Мені треба допитати інших людей, які були тут учора ввечері. Як ви гадаєте, у якому порядку це ліпше зробити?

– Наша Філіпа – місіс Геймс – працює в «Даяс-Холі». Ворота цієї садиби поруч із нашими ворітьми. Після цього найближчими будуть Светенгеми. Кожен вам покаже їхній дім.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ
ІНШІ СВІДКИ

І

«Даяс-Хол», безперечно, зазнав чималих ушкоджень під час війни. Повзучий пирій із радісною готовністю застеляв ділянки землі, де раніше росла спаржа, про що свідчили кілька хирлявих пучечків спаржі, які пробивалися крізь суцільне покривало бур'яну то там, то там. Жовтозілля, берізка та інші вороги саду росли повсюди бурхливо й нестримно.

Невеличка ділянка саду під вікнами кухні, щоправда, була доведена до певного ладу, і там Кредок натрапив на замисленого старого чоловіка, що стояв, спираючись на лопату.

– Вам, либонь, потрібна місіс Геймс? Я не в змозі підказати вам, де ви зможете її знайти. Вона жінка надзвичайно вперта й робить тільки те, що їй заманеться. Не хоче слухати жодних порад. Я б залюбки щось міг би підказати їй – але яка з цього користь, коли ці молоді жінки нікого не слухають. Гадають, їм усе відомо, бо вони, бачте, надягли штани та всілися на трактор. Але тут ідеться про те, як треба доглядати сад. А це складна наука, і за день її не вивчиш. Тут потрібен справжній садівник, ось що я вам скажу.

– Та він же начебто є, – сказав Кредок.

Старий сприйняв це зауваження як образливий натяк.

– А ви огляньтеся навколо себе, містере, хіба багато можу я зробити з ділянкою, що має таку велику площу? Раніше тут працювали троє чоловіків і хлопець. І людей тут треба не менше. Небагато знайдеться чоловіків, які були б спроможні робити те, що роблю я. Іноді я повертаюся звідси лише о восьмій годині вечора. Лише о восьмій.

– А чим ви собі присвічуєте? Олійною лампою?

– Природно, я говорив не про цю пору року. Я говорив про літо.

– Он як, – сказав Кредок. – Мені треба все ж таки знайти місіс Геймс.

Сільський дід виявив зацікавленість.

– А навіщо вона вам потрібна? Ви з поліції, так? Вона потрапила в якусь халепу чи йдеться про те, що сталося вчора увечері в «Літл-Педоксі»? Кажуть, туди вдерлося кілька чоловіків у масках, і вони нікого не випустили з кімнати, погрожуючи револьверами. До війни такого ніколи б не трапилось. То все дезертири. Відчайдушні люди, що шастають по околиці. Чому військові не покладуть цьому край?

– Я не знаю, – сказав Кредок. – То цей збройний наліт спричинив багато чуток?

– Атож, балачок тут було чимало. До чого ми дійшли й до чого ще дійдемо? Так сказав мені Нед Баркер. У нас тепер усе відбувається, яку кіно, сказав він. А Том Райлі запевняє, не буде нам добра, поки всякі волоцюги блукатимуть на волі. І то недарма, каже він, дівка, що готує їжу для міс Блеклок, має таку паскудну вдачу – вона до цього причетна, запевняє він. Вона комуністка або й гірше, каже він, нам такі люди тут не потрібні. А Марліна, та, що стоїть за стійкою бару, ви ж, певно, її знаєте, вона вважає, що, либонь, міс Блеклок має вдома якісь коштовності абощо. Але не те, про що ви зараз подумали, бо я переконаний, що ті перли в намисті, які міс Блеклок носить на шиї, вони фальшиві. А Марліна візьми та й бовкни: «А що, як ті перли справжні?», а Флорі (дочка старого Белемі) з нею не погоджується. «Нісенітниця, – каже вона, – то звичайнісінька біжутерія». Біжутерія – яку гарну назву вигадали вони для намиста з фальшивих перлів. А колись їх навіть називали римськими перлами або паризькими діамантами – моя жінка служила покоївкою в леді, і вона знає. Але ми-то знаємо, що то кульки зі звичайного скла, не більше. Я думаю, що й молода міс Симонс носить ту ж таки біжутерію – оті свої нібито золоті листочки, собачок і таке інше. Сьогодні нам нечасто щастить побачити шматок чистого золота – навіть обручки вони виготовляють із тієї бридкої сірої платини. То жебрацькі прикраси, так я вважаю, – хоч би яку захмарну ціну вони коштували.

Старий Еш замовк, щоб перевести дух, а тоді провадив:

– «Міс Блеклок не тримає багато грошей у домі, це я точно знаю», – сказав Джім Гаґінс, коли його про це запитали. А він повинен знати, бо його жінка служить у «Літл-Педоксі», і їй відомо про них усе, бо нюх у неї гострий.

– І що ж вона відчуває тим своїм гострим нюхом?

– Що Міці до цього причетна, ось у чому вона переконана. У тієї дівки справді клята вдача – а яка пиха! Нещодавно вона в обличчя назвала місіс Гаґінс наймичкою.

Кредок постояв хвилину, намагаючись подумки впорядкувати ті відомості, що їх почув від старого садівника. Це була цікава суміш тих сільських опіній, які панували в Чипінґ-Клеґорні, але він не побачив у ній нічого такого, що могло б допомогти йому в його завданні. Він відвернувся, і старий покликав його з певним роздратуванням у голосі.

– Мабуть, ви її знайдете у яблуневому саду. Вона молодша за мене, і їй легше зривати та струшувати з дерев яблука, ніж мені.

І справді, у яблуневому саду Кредок знайшов Філіпу Геймс. Перше, що він там побачив, були двоє гарненьких жіночих ніг у бриджах, що легко ковзали вниз по стовбуру дерева. Через мить Філіпа, з розчервонілим обличчям, з розкуйовдженим гілками волоссям, уже стояла на землі й дивилася на нього з подивом на обличчі.

«З неї вийшла б непогана Розалінда», – машинально подумав Кредок, бо детектив-інспектор Кредок був ентузіастом Шекспіра і грав роль меланхолійного Жака у виставі «Як вам це сподобається», зіграній для сирітського притулку.

Але вже через мить він змінив свій погляд. Філіпа Геймс була надто дерев'яною для Розалінди, її краса й безтурботність були суто англійськими, але англійськими для двадцятого сторіччя, а не шістнадцятого. Така собі неемоційність доброго виховання без жодної іскри лукавства.

– Доброго ранку, місіс Геймс Пробачте, якщо я вас налякав. Я детектив-інспектор Кредок із поліції Мідлширу. Я хотів би поговорити з вами.

– Про вчорашній вечір?.

– Так.

– Це забере багато часу? А де ми станемо розмовляти?

Вона із сумнівом розглянулася навколо.

Кредок показав на повалений стовбур дерева.

– Наша розмова буде неформальною, – сказав він із приязною усмішкою, – і я не хотів би відривати вас від вашої роботи надовше, ніж треба.

– Дякую вам.

– Це лише для протоколу. Коли ви повернулися з роботи вчора ввечері?

– О пів на шосту. Я затрималася хвилин на двадцять, щоб полити деякі рослини в теплиці.

– Крізь які двері ви увійшли в дім?

– Крізь бічні. Я скоротила шлях, пройшовши прямо від під'їзної дороги понад сарайчиком із качками та курником. У такий спосіб мені не треба робити круг та й парадний ґанок я не забрудню. У мене іноді налипає чимало багнюки на підошви.

– Ви завжди заходите в дім через ті двері?

– Так.

– Двері були незамкнені?

– Так, Протягом літа вони з ранку до вечора стоять розчинені навстіж. У цю пору року вони зачинені, але не замкнені. Ми всі виходимо й заходимо здебільшого через ті двері. Я замкнула їх, коли увійшла.

– Ви завжди так робите?

– Я так робила протягом останнього тижня. Бо тепер о шостій уже поночі. Міс Блеклок іноді виходить увечері замикати качок та курей, але вона часто виходить крізь двері з кухні.

– І ви цілком упевнені, що замкнули бічні двері вчора?

– Так, я цілком упевнена.

– Гаразд, місіс Геймс. І що ви зробили, коли увійшли?

– Скинула брудні чоботи, пішла нагору, прийняла ванну й перевдяглася. Потім зійшла вниз і побачила, що там уже почалося-щось подібне до вечірки. Доти я нічого не знала про те дивне оголошення в газеті.

– А зараз опишіть мені, будь ласка, що сталося, коли в дім удерся нападник.

– Світло раптом погасло…

– Де ви були?

– Біля каміна. Я шукала свою запальничку, думала, що залишила її десь там. Світло погасло – й усі захихотіли. Потім двері розчинилися, і той чоловік спрямував на нас потужний ліхтар, наставив револьвер і наказав підняти руки вгору.

– І ви виконали його наказ?

– Ні, не виконала. Думала, то був жарт, а я дуже стомилася й не вважала за потрібне підіймати руки.

– Вам та сцена здалася дуже нудною?

– Так, здалася. Але потім гримнули два постріли з револьвера, і я справді дуже злякалася. Ліхтар закрутився в повітрі, впав і погас, а потім заверещала Міці. Вереск був такий, ніби там кололи свиню.

– Світло ліхтаря засліпило вас?

– Ні, не дуже. Хоч воно було дуже сильне. Воно на мить освітило міс Баннер і, знаєте, вона була дуже схожа на привид – зовсім біле обличчя з роззявленим ротом, а очі такі вирячені, що, здавалося, зараз випадуть з очниць.

– Той чоловік рухав ліхтарем?

– О так, він водив ним по всій кімнаті.

– Так, ніби когось шукав абощо?

– Ні, не думаю.

– А що було далі, місіс Геймс?

Філіпа Геймс спохмурніла.

– Далі була паніка й колотнеча. Едмунд Светенгем та Патрик Симонс запалили свої запальнички і вийшли в хол, а ми вийшли за ними, і хтось відчинив двері до їдальні, – світло там не погасло, – й Едмунд Светенгем врізав Міці жахливого ляпаса, і вона перестала горлати, після цього вже було не так погано.

– Ви бачили тіло мертвого чоловіка?

– Так.

– Він був вам знайомий? Ви його бачили раніше?

– Ніколи.

– Як вам тоді здалося, то була смерть унаслідок нещасливого випадку чи він застрелився навмисно?

– Не маю найменшого уявлення.

– Ви там не були, коли він приходив у цей дім раніше?

– Ні. Він приходив, якщо не помиляюся, пізно вранці, і мене там уже не було. Мене немає вдома протягом цілого дня.

– Дякую вам, місіс Геймс І хочу запитати у вас іще одне. Ви володієте якимись цінними коштовностями? Перснями, браслетами, чимось подібним?

Філіпа похитала головою.

– Я маю лише шлюбну каблучку – та дві чи три брошки.

– І наскільки вам відомо, у домі якихось особливих цінностей не було?

– Ні. Трохи срібного посуду там є – але нічого надзвичайного.

– Дякую вам, місіс Геймс.

II

Коли Кредок повертався, ідучи через кухонний сад, він зустрівся віч-на-віч із дебелою червонопикою дамою, затягнутою в тугий корсет.

– Доброго ранку, – сказала вона з агресивним виглядом. – Чого вам тут треба?

– Місіс Лукас? Я детектив-інспектор Кредок.

– А, он хто ви такий. Прошу пробачення. Я не люблю, коли чужі люди заходять у мій сад і відривають від роботи моїх садівників. Але вам треба виконувати свій обов'язок, якщо я правильно розумію.

– Ви розумієте правильно.

– Дозвольте мені запитати, чи повториться те жахіття, яке довелося пережити вчора ввечері людям, що зібралися в домі міс Блеклок? Ми маємо зграю бандитів?

– Я хотів би вас заспокоїти, місіс Лукас Дякувати Богу, про банду там не йдеться.

– Сьогодні ми маємо надто багато грабунків. А поліція спить. – Кредок промовчав. – Сподіваюся, ви вже поговорили з Філіпою Геймс?

– Я повинен був вислухати її розповідь як свідка.

– А ви не могли б зачекати бодай до першої години? Було б справедливіше допитати в її час, а не в мій…

– Я повинен вчасно повернутися до управління.

– Сьогодні ніхто не може сподіватися на розуміння. Ані на можливість працювати спокійно. На роботу мають звичай запізнюватися на півгодини. З десятої до одинадцятої – перерва. Досить капнути кільком краплям дощу – й ніхто вже не працює. Коли ти комусь доручаєш викосити моріжок, щось неодмінно станеться з косаркою. А з роботи йдуть хвилин на п'ять або й десять раніше.

– Як я зрозумів із розповіді місіс Геймс, вона вчора пішла звідси о п'ятій двадцять замість п'ятої години.

– Може, і справді. Місіс Геймс, треба віддати їй належне, працює сумлінно, хоч і були такі дні, коли я виходила в сад і ніде не могла її знайти. Вона, звичайно, народилася леді, і я розумію, що треба якось допомогти цим бідолашним молодим вдовам війни. Але ж і наші інтереси треба брати до уваги. Шкільні канікули тривають довго, а їй надається право на додаткові вихідні на той час. Я їй намагалася пояснити, що сьогодні існують чудові літні табори, куди можна послати дітей і де ті зможуть гарно провести час, і їм там буде значно веселіше, аніж тинятися під ногами в батьків. Практично їм немає потреби приїздити додому на шкільні вакації.

– Але місіс Геймс не погодилася на вашу пропозицію?

– Вона вперта, як мул, та жінка. Це саме та пора, коли мені треба підстригати й розмічувати трав'яні тенісні корти мало не щодня. Старий Еш неспроможний провести пряму лінію. Але мої інтереси ніколи не беруться до уваги!

– Я думаю, місіс Геймс одержує в цей період меншу платню, ніж звичайно?

– Природно. А на що вона могла б сподіватися?

– Ні на що, звичайно ж, – сказав Кредок. – Доброго вам ранку, місіс Лукас.

III

– Це було жахливо, – сказала місіс Светенгем із радісним збудженням. – Жахливо, неймовірно жахливо, і я переконана, вони мусили б приділяти більше уваги оголошенням, які приймають до «Газети». Коли я його прочитала, воно здалося мені дуже дивним. Адже я сказала саме так, Едмунде?

– А ви пам'ятаєте, що робили, коли світло погасло, місіс Светенгем? – запитав інспектор.

– Як ви нагадали мені своїм запитанням мою стару няньку! «Де був Мойсей, коли погасло світло?» Правильною відповіддю, звичайно, було: «У темряві». Ось так і ми вчора. Ми стояли й думали, а що ж буде далі. І ви тільки уявіть собі, яке збудження опанувало нас, коли ми опинилися в непроникній пітьмі. І відчиняються двері – тьмяна постать із револьвером у руці, сліпуче світло у вічі і грізний голос: «Гаманець або життя!» О, я ще ніколи не переживала такої втіхи! Але вже через хвилину, звичайно, настав справжній жах. Справжні кулі просвистіли повз наші вуха! На війні, либонь, вони свистять так само.