Текст книги "Оголошено вбивство"

Автор книги: Агата Кристі

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 16 страниц)

Полковник Істербрук перекинув тіло на спину, помацав пульс, притулив руку до серця… потім відсмикнув пальці жестом огиди, подивившись на них. Вони були червоні й липкі.

– Він вистрелив у себе, – сказав полковник.

– Він тяжко поранений? – запитала міс Блеклок.

– Гм… Боюся, він мертвий… Можливо, самогубство, а може, він заплутався в цьому плащі, і револьвер вистрелив, коли він падав. Якби було трохи видніше…

У цю мить, мов чарами, світло знову ввімкнулося.

Опановані дивним відчуттям нереальності, жителі села Чипінґ-Клеґорн, які стояли в холі будинку «Літл-Педокс», раптом усвідомили, що перебувають у присутності наглої і ґвалтовної смерті. Рука полковника Істербрука була вимащена кров'ю. Кров досі стікала по шиї міс Блеклок, по її блузці та жакету, а в них під ногами лежало обличчя нападника, що гротескно розкинув руки й ноги… Патрик, який увійшов із їдальні, сказав:

– Схоже, згоріла лише одна пробка…

Він замовк.

Полковник Істербрук потяг за невеличку чорну маску.

– Ліпше буде подивитися, що це за хлопець, – сказав він. – Утім, не думаю, що ми його знаємо…

Він стягнув маску з обличчя вбитого. Усі нахилили шиї. Міці гикнула й зі свистом ковтнула повітря, але всі інші були дуже спокійні.

– Він зовсім молодий, – сказала місіс Гармон із жалістю в голосі.

І раптом Дора Баннер збуджено вигукнула:

– Леті, Леті, та це ж той самий молодик із готелю «Роял Спа», що в Меденгем-Велсі. Той самий, який приходив сюди й просив, щоб ти дала йому грошей на дорогу до Швейцарії, а ти відмовила. Я думаю, він вигадав ту історію з поверненням лише для того, щоб прийти сюди й вивчити розташування твого дому… Господи, він же міг убити тебе.

Міс Блеклок, яка вже встигла опанувати себе, сказала суворим голосом:

– Філіпо, відведи Банні до їдальні й налий їй півсклянки бренді. Джуліе, люба, збігай-но до ванної й принеси мені липучого пластиру, ти його знайдеш там в аптечці – бо не дуже цікаво спливати кров'ю, наче заколота свиня. А ти, Патрику, негайно зателефонуй у поліцію.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
ГОТЕЛЬ «РОЯЛ СПА»

І

Джордж Райдсдейл, головний констебль Мідлширу, був спокійним чоловіком. Середнього зросту, з проникливими очима під досить густими бровами, він більше любив слухати, ніж говорити. Коли виникала така потреба, він лише віддавав короткий наказ, і наказ виконувався.

Тепер він слухав рапорт детектива-інспектора Дермота Кредока. Кредоку офіційно було доручено розслідувати справу з подіями в Чипінґ-Клеґорні. Учора ввечері Райдсдейл відкликав його з Ліверпуля, куди його послали зібрати певні відомості, що мали стосунок до іншої справи. Райдсдейл був дуже доброї думки про Кредока. Він був наділений не лише розумом та уявою, він мав також ті якості, що їх Райдсдейл цінував найвище: самодисципліну, І яка спонукала його працювати повільно, розглядати та досліджувати кожен факт і не ухвалювати жодного певного рішення, доки не закінчиться розслідування.

– Констебль Леґ прийняв виклик, сер, – повідомив Кредок. – Схоже, він діяв дуже добре, не гаючи часу й зберігши присутність духу. А це було нелегко. Понад десяток людей намагалися говорити всі водночас, причому там була також жінка зі Східної Європи, з тих, які впадають у паніку, лиш побачивши полісмена. Вона була переконана, що її негайно посадять до в'язниці, і репетувала, аж вуха закладало.

– Убитого впізнали?

– Так, сер. Руді Шерц. Швейцарської національності. Працював у готелі «Роял Спа», в Меденгем-Велсі адміністратором. Якщо ви не проти, сер, то я спочатку поїду в готель «Роял Спа», а вже потім до Чипінґ-Клеґорна. Там тепер перебуває сержант Флетчер. Він поговорить із водіями та службовцями автобусної станції, а тоді піде до будинку.

Райдсдейл схвально кивнув головою.

Двері відчинилися, і головний констебль підвів голову.

– Заходьте, Генрі, – сказав він. – Ми тут маємо дещо таке, що виходить за межі звичайного.

Сер Генрі Клітерінґ, колишній комісар Скотленд-Ярду, увійшов зі злегка піднятими бровами. Це був високий літній чоловік вельми прикметної зовнішності.

– Ця подія може здатися незвичайною навіть для такого пересиченого детектива, як ви, – провадив Райдсдейл.

– Я ніколи не був пересиченим, – обурено заперечив сер Генрі.

– Останній винахід наших злочинців, – сказав Райдсдейл, – це опублікувати в газеті оголошення про вбивство, яке вони наготувалися вчинити.

– «Норт-Бенгем Ньюс енд Чипінґ-Клеґорн Газет», – промовив сер Генрі. – Вельми солідне джерело інформації. – Він прочитав кілька рядків, на які показав йому палець Кредока. – Атож, справді щось незвичайне.

– Є якісь відомості про те, хто опублікував це оголошення? – запитав Райдсдейл.

– Судячи з опису, сер, його приніс до газети сам Руді Шерц – у середу.

– І ніхто його не перечитав? Людині, що прийняла оголошення, воно не здалося дивним?

– Хвороблива білявка, що приймає оголошення, як мені здалося, неспроможна мислити, сер. Вона просто порахувала слова й узяла гроші.

– А навіщо він усе це вигадав? – запитав сер Генрі.

– Певно, хотів зібрати докупи якнайбільше цікавих, – припустив Райдсдейл. – Щоб усі вони зібралися в певний час і в певному місці, де він примусить їх підняти руки вгору й швиденько очистить їхні сумочки та кишені від зайвих грошей і коштовностей. Цій ідеї не можна відмовити в оригінальності.

– А що то за місце таке – Чипінґ-Клеґорн? – поцікавився сер Генрі.

– Велике мальовниче село. Воно розкинулося на кілька миль. Крамниця різника, крамниця пекаря, бакалійна крамниця і добрий антикварний магазинчик, дві чайні. Прегарне місце. Там налагоджено обслуговування автотуристів. Багато гарних котеджів, де раніше жили фермери, а тепер здебільшого мешкають старі панни та родини відставних військових. Чимало будівель споруджено ще у вікторіанські часи.

– Я знаю такі місця, – сказав сер Генрі. – Приємні старі кицьки та відставні полковники. Звичайно ж, якщо вони прочитали те оголошення, то всі прийшли о пів на сьому, винюхуючи, що там може статися. Як би мені хотілося, щоб і моя стара кицька була там присутня. З якою охотою вона б увігнала свої ще досить гострі зуби в ту незвичайну подію. Така історія могла б відбутися і на її вулиці.

– А хто вона, ваша стара кицька, Генрі? Ваша тітка?

– Ні, – зітхнув сер Генрі. – Вона мені не родичка. – І додав із глибокою шанобливістю в голосі: – Вона лише найкращий детектив із будь-коли створених Богом. Природний геній, вирощений на придатному ґрунті.

Він обернувся до Кредока.

– Не стався зневажливо до старих кицьок, які живуть у тому селі, мій хлопче, – сказав він. – Якщо справа справді виявиться дуже заплутаною, – а я не думаю, що так буде, – пам'ятай про те, що стара незаміжня жінка, яка щось плете або працює в саду, дасть фору на сто очків будь-якому сержанту поліції. Вона тобі розповість, що могло статися і що мало статися, і навіть скаже, що ж сталося насправді. І вона тобі ще й розтлумачить, чому так сталося!

– Я це обов'язково візьму до уваги, сер, – сказав детектив-інспектор Кредок у своїй звичній формальній манері, і ніхто б ніколи не здогадався, що Дермот Ерік Кредок – хрещеник сера Генрі й перебуває у вельми дружніх взаєминах зі своїм хрещеним батьком.

Райдсдейл коротко виклав своєму другові суть справи.

– Я не став би сумніватися, що вони зберуться о пів на сьому, – сказав він. – Але звідки міг знати той швейцарець, що вони справді прийдуть туди? А крім того, звідки було йому знати, що вони матимуть на собі багато здобичі, якою він зможе поживитися?

– Двійко старомодних брошок, намисто з дрібних перлин, одна або дві дрібні банкноти – не більше, – замислено проказав сер Генрі. – Чи ця міс Блеклок не тримала вдома багато грошей?

– Та начебто ні, сер. Фунтів п'ять із невеличким лишком, так вона сказала.

– Атож, не густо, – прокоментував Райдсдейл.

– Тобто ви вважаєте, – сказав сер Генрі, – що того хлопця цікавив не грабунок, що він просто хотів улаштувати щось на зразок театральної вистави й потішитися нею. Що ж, це цілком можливо. Але як він примудрився сам застрелити себе?

Райдсдейл підсунув до себе аркуш паперу.

– Попередній медичний висновок. Постріл із револьвера був здійснений майже впритул, обпалив одяг… гм-м… нічого не вказує на те, що це було: нещасливий випадок чи самогубство. Він міг вистрелити в себе умисне або міг спіткнутися, впасти, і револьвер, який він притискав до себе, вистрелив… Імовірніше, сталося друге. – Він подивився на Кредока. – Ти повинен опитати свідків дуже ретельно й домогтися, щоб вони точно розповіли, що саме вони бачили.

Детектив-інспектор Кредок сумно промовив:

– Усі вони бачили не одне й те саме.

– Мене завжди цікавило, – сказав сер Генрі, – що саме бачать люди у хвилину крайнього збудження або нервової напруги. Що саме вони тоді бачать або – і це навіть цікавіше – чого вони не бачать.

– Які відомості про револьвер?

– Револьвер іноземного виробництва (ця модель досить поширена на материку), Шерц не мав дозволу мати зброю, і він її не задекларував, коли приїхав до Англії.

– Поганий хлопець, – сказав сер Генрі.

– Поганий з усіх поглядів. Отже, Кредоку, рушай до готелю «Роял Спа» і з'ясуй, що там можна довідатися про нього.

II

У готелі «Роял Спа» інспектора Кредока відразу провели до управителя.

Управитель, містер Роулендсон, високий і рум'яний чоловік із приємними манерами, прийняв інспектора Кредока зі щирою добродушністю.

– Я радий допомогти вам у всьому, у чому ми можемо, інспекторе, – сказав він. – Ця подія не перестає дивувати мене. Я ніколи б у це не повірив – ніколи. Шерц здавався мені звичайнісіньким і приємним хлопцем, надто далеким від мого уявлення про грабіжника або когось подібного.

– Як довго він працював у вас, містере Роулендсон?

– Я з'ясував це якраз перед вашим приходом. Трохи довше, як три місяці. Він мав дуже добрі рекомендації, мав усі потрібні дозволи і таке інше.

– І ви були цілком задоволені ним?

Не показуючи виду, Кредок відзначив, що Роулендсон витримав дуже тривалу паузу, перш ніж йому відповів:

– Цілком задоволений.

Кредок застосував прийом, який раніше завжди приносив йому успіх.

– Ні, ні, містере Роулендсон, – сказав він. – Ви сказали мені неправду, адже так?

– Ну, знаєте… – промурмотів дещо захоплений зненацька управитель.

– Ви мали з ним якісь проблеми. Що це було?

– У тім-то й лихо, що я не знаю.

– Але ви відчували, що проблеми були?

– Так… так… я відчував. Але нічого конкретного вам сказати не можу. Я не хочу, щоб ви записали мої припущення, а потім використали їх проти мене.

Кредок відповів йому приємною усмішкою.

– Я розумію ваші побоювання. Але ви даремно турбуєтеся. А мені конче треба скласти якесь уявлення про цього чоловіка, Шерца. Який він був? Ви його підозрювали – в чому?

Роулендсон знехотя відповів:

– Ну, знаєте, у нас раз або двічі виникала проблема з рахунками. Там було записано дещо таке, чого там не мало бути.

– Ви хочете сказати, що він завищував ціну на деякі послуги, не зазначені у прейскурантах готелю, і привласнював різницю, коли постояльці розплачувалися?

– Щось подібне… Точніше кажучи, він кілька разів виявив велику недбалість, і раз чи двічі йшлося про дуже велику суму. Відверто кажучи, я просив нашого бухгалтера перевірити його книги, запідозривши, що він удавався до зловживань, але хоч там і було виявлено кілька помилок і недбалостей, але в цілому каса виявилася в повному порядку. Тож я дійшов висновку, що, либонь, помилився у своїх підозрах.

– А що, як ви не помилилися? А що, як Шерц примудрявся красти потроху то там, то там і зрештою зібрати пристойну суму?

– Я не думаю, що він міг би зібрати пристойну суму. Люди, що примудряються красти, як ви висловилися, потроху, щоб не бути спійманими, як правило, гостро потребують цих невеличких грошей і витрачають їх відразу по тому, як вони їм дістаються.

– Отже, могла виникнути така ситуація, коли йому знадобилися гроші, аби покрити ту чи іншу дрібну нестачу, і тоді він надумав роздобути їх, пограбувавши когось абощо?

– Власне, могла. Цікаво, чи це була його перша спроба…

– Можливо, і перша. Причому він зробив це вельми невправно. А він міг би роздобути грошей у когось іще? Чи була в його житті якась жінка?

– Офіціантка з гриль-бару. Її звуть Мірна Герис.

– Я хотів би з нею поговорити.

III

Мірна Герис виявилася симпатичною дівчиною з пишною кучмою рудого волосся й кирпатим носиком.

Вона була стривожена й обережна – необхідність відповідати на запитання поліції вочевидь лякала й пригнічувала її.

– Я нічого про це не знаю, сер. Анічогісінько, – заявила вона. – Якби я знала, що він за людина, я ніколи не зустрічалася б із ним. Я бачила, що Руді працює тут адміністратором, і, природно, думала, він чоловік порядний. Звісно, я так думала. Як на мене, то готель мав би ретельніше добирати собі людей – а надто чужоземців. Бо коли ти маєш справу з чужоземцем, ніколи не знаєш, чого можна від нього чекати. Гадаю, він міг належати до однієї з тих банд, про які ми читаємо в газетах.

– Ми вважаємо, – сказав Кредок, – що він працював сам-один.

– А який він був спокійний, який респектабельний! Хіба ж я могла запідозрити його в чомусь? Хоч у мене пропадали деякі речі – тепер мені згадалося дещо. Діамантова брошка – і невеличкий золотий медальйон. Але я ніколи не думала, що їх міг поцупити в мене Руді.

– Звісно, ви не думали, – сказав Кредок. – Їх міг поцупити хто завгодно. Ви знали його добре?

– Я б не сказала, що так уже добре.

– Але ваші взаємини були дружніми?

– Атож, вони були дружніми, і то все, що між нами було. Нічого серйозного. Зрештою, я завжди дуже обережна, коли йдеться про чужоземців. Від них можна чекати чого завгодно, але ж ти ніколи не знаєш, чи не так? Якими були поляки під час війни! І навіть деякі з американців. Ніколи не зізнавалися в тому, що вони одружені, доки не було вже пізно. Руді багато чого мені говорив – але я завжди ставилася до його балачок з осторогою.

Кредок ухопився за її фразу.

– Він багато чого говорив? Це дуже цікаво, міс Герис. Я бачу, ви зможете дуже допомогти нам. Що ви маєте на увазі, коли кажете, що він багато говорив?

– Ну, він полюбляв розповідати, яких багатих родичів має у Швейцарії – і які вони там великі цабе. Але це не в'язалося з тим, що він завжди мав скруту з грішми. Він завжди казав, що не міг перевезти свої гроші сюди зі Швейцарії через строгі правила на кордоні. Мабуть, так воно й було, бо вдягався він не вельми. У його вбранні не було справжнього шику, я хочу сказати. Я також думаю, що багато з того, що він мені розповідав, було пустою балаканиною. Про те, як він ходив в Альпах і рятував життя людям, яких засипало снігом. Та йому паморочилася голова, коли ми з ним піднялися на місцеву гору. Які там Альпи!

– А ви часто з ним зустрічалися?

. – Атож, досить часто. Він мав добрі манери і знав, як сподобатися дівчині. У кіно ми завжди сиділи на найкращих місцях. Іноді він навіть купував мені квіти. А танцював просто чудово – бігме, чудово.

– А він ніколи не згадував про міс Блеклок у розмові з вами?

– Вона іноді приходить сюди обідати, чи не так? А якось і жила тут протягом певного часу. Але я не пригадую, щоб Руді коли-небудь про неї згадував. Я не знала, що він знайомий із нею.

– А чи згадував він про Чипінґ-Клеґорн?

Йому привидівся певний вираз страху в очах Мірни Герис, але тільки привидівся.

– Не думаю… Одного разу він щось запитав про автобуси, коли вони ходять, – але я не пригадую, чи він згадав тоді про Чипінґ-Клеґорн, чи про якесь інше село. Це було досить давно.

Він не зміг більше нічого випитати в неї. Руді Шерц здавався звичайнісіньким чоловіком. Вона не бачилася з ним учора ввечері. Вона навіть подумати не могла – навіть подумати не могла! – що Руді Шерц – негідник.

Можливо, так воно і є, подумав Кредок.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
МІС БЛЕКЛОК І МІС БАННЕР

«Літл-Педокс» виявився майже достоту таким, яким і уявляв його собі детектив-інспектор Кредок. Він побачив там качок і курчат й те, що недавно було привабливим трав'яним бордюром, а тепер там лише кілька айстр вибухнули останнім сплеском ясно-червоної краси. Моріжки та стежки показували ознаки занедбаності й запустіння.

Підсумовуючи своє загальне враження, детектив-інспектор Кредок подумав: «Певно, господиня не має грошей, щоб найняти садівників. Але вона любить квіти і має добрий смак у плануванні клумб і квітників. Будинок треба було б пофарбувати. А проте тепер багато будинків потребують, щоб їх пофарбували. Дуже приємна маленька садиба».

Коли автомобіль Кредока зупинився перед парадними дверима, сержант Флетчер вийшов з-за дому. Сержант Флетчер був схожий на гвардійця, він умів по-військовому ставати струнко і знав, як надати дуже різних значень односкладовому слову: «Сер».

– Отже, ти тут, Флетчере.

– Сер, – сказав сержант Флетчер.

– Маєш щось доповісти?

– Ми закінчили огляд будинку, сер. Шерц, схоже, ніде не залишив відбитків пальців. Він був у рукавичках, звичайно. Жодного сліду від висаджених дверей або вікон із метою вдертися до будинку. Схоже, він приїхав сюди з Меденхема на автобусі, що прибуває о шостій. Бічні двері будинку, як мені вдалося з'ясувати, були замкнені о пів на шосту вечора. Думаю, він увійшов у дім крізь парадні двері. Міс Блеклок стверджує, що ці двері зазвичай не замикають доти, доки всі в домі не вкладаються спати. З другого боку, служниця посвідчила, що парадні двері були замкнені протягом усієї другої половини дня. Але вона посвідчить що завгодно, бо це жінка надзвичайно темпераментна. Вона біженка десь зі Східної Європи.

– То з нею важко розмовляти?

– Сер! – з особливим притиском відказав сержант Флетчер.

Кредок усміхнувся.

Флетчер продовжив свій рапорт:

– Система освітлення всюди в повному порядку. Нам досі не пощастило з'ясувати, як він зумів вимкнути світло. Було відключено лише один контур. Вітальню й хол. Сьогодні, безперечно, бра та верхні лампи підключають до різних пробок, але в цьому домі стара система розташування дротів. Не розумію, як йому вдалося дістатися до пульта з пробками, бо він висить у коридорі за посудною шафою, отож, він міг пройти туди лише через кухню, і служниця не могла б його не побачити.

– Якщо вона не була з ним у змові.

– Це цілком можливо. І він, і вона чужоземці, і я не схильний довіряти їй анітрохи.

Кредок помітив два величезні налякані чорні ока, що дивилися на нього крізь вікно, яке було поруч із парадними дверима. Обличчя, розплющене об шибку, було майже невидиме.

– То вона?

– Вона, сер. Обличчя зникло.

Кредок натиснув на кнопку дзвінка біля дверей. Після тривалого очікування двері відчинила симпатична молода жінка з каштановим волоссям і знудьгованим виразом обличчя.

– Детектив-інспектор Кредок, – сказав Кредок.

Молода жінка подарувала йому досить холодний погляд привабливих карих очей і сказала:

– Заходьте. Міс Блеклок чекає вас.

Хол, як помітив Кредок, був довгий, вузький, і в нього виходило, як йому здалося, безліч дверей.

Молода жінка відчинила двері ліворуч і сказала:

– Прийшов інспектор Кредок, тітко Леті. Міці не захотіла відчинити двері. Вона зачинилася в кухні і стогне там із неймовірними відтінками в голосі. Не думаю, що ми матимемо сьогодні обід.

Вона сказала, звертаючись до Кредока тоном пояснення:

– Міці не любить поліції.

І вийшла, зачинивши за собою двері.

Кредок підійшов до власниці будинку «Літл-Педокс».

Він побачив високу, досить енергійну жінку років шістдесяти. Сиве, хвилясте від природи волосся обрамлювало розумне, вольове обличчя. Вона мала сірі очі й квадратне рішуче підборіддя. Її ліве вухо було забинтоване. На ній не було ніякого макіяжу, і вона була дуже просто вдягнена – у твідовий костюм та пуловер. На шиї вона мала старовинне намисто – воно зовсім не відповідало її костюму й надавало їй виразу вікторіанської сентиментальності, що інакше не був би помітний.

Відразу за нею стояла жінка приблизно того самого віку з круглим обличчям і досить неохайним волоссям, що вибивалося з-під сіточки. Кредок відразу вгадав у ній Дору Баннер, яку констебль Леґ назвав у своєму рапорті «компаньйонкою», а усно додав те, що в рапорті записувати було не можна: «З головою у неї не все гаразд».

Міс Блеклок заговорила приємним голосом добре вихованої людини:

– Доброго ранку, інспекторе Кредок. Це моя подруга, міс Баннер, яка допомагає мені доглядати дім. Сідайте, будь ласка. Ви, сподіваюсь, не палите?

– Якщо й палю, то тільки поза службою.

– Яка ганьба!

Очі Кредока ковзнули по кімнаті швидким і практичним поглядом. Типова вікторіанська вітальня, що складається з двох кімнат. Два довгі вікна в цій кімнаті, вікно у глибокій ніші; в іншій… стільці… канапа, посередині стіл, на якому стоїть велика ваза з хризантемами, ще одна ваза на підвіконні – квіти свіжі й приємні, проте не позначені особливою оригінальністю смаку. Єдиною деталлю, яка порушувала тут гармонію, була маленька срібна ваза, а в ній зів'ялі фіалки на столі поблизу від арки, що вела до другої кімнати. Кредок не міг собі уявити, щоб міс Блеклок могла терпіти зів'ялі квіти у своїй вітальні, а тому він сприйняв їх як єдину ознаку раптової тривоги, що свідчила про брутальне порушення добре налагодженого порядку в домі.

Він сказав:

– Я так розумію, міс Блеклок, що саме в цій кімнаті трапився… Інцидент.

– Так.

– І ви б лишень побачили, що тут діялося вчора в домі! – вигукнула міс Баннер. – Такий розгардіяш. Два столики були перекинуті, і від одного відламалася ніжка, люди наштовхувалися одне на одного в темряві, і хтось випустив із рук запалену сигарету і спалив найкращу меблю, що тут стояла. Люди – а надто молоді люди – так безтурботно ставляться до таких речей… Богу дякувати, жодна порцелянова філіжанка не розбилася…

Міс Блеклок лагідно, але твердо урвала свою компаньйонку:

– Усі ці події, Доро, хоч вони й неприємні, можна вважати неістотними дрібницями. Думаю, буде ліпше, якщо ми просто відповідатимемо на запитання інспектора Кредока.

– Дякую вам, міс Блеклок. Я прийшов розпитати вас про те, що тут сталося вчора вночі. По-перше, я хотів би поцікавитися, коли вперше ви побачили чоловіка, якого тут було вбито, – Руді Шерца.

– Руді Шерца? – Міс Блеклок здавалася здивованою. – То так його звали? Чомусь я думала… Але це не має ваги. Уперше я з ним зустрілася тоді, коли приїхала до Меденгем-Спа, щоб походити протягом дня по крамницях, – це було, дай-но мені, Боже, пам'яті – десь три тижні тому. Ми – міс Баннер і я – обідали в ресторані готелю «Роял Спа». Коли ми вже зібралися вийти з готелю, я почула, як хтось промовив моє ім'я. Це був той молодик. Він запитав: «Ви міс Блеклок, чи не так?» А далі він сказав, що, мабуть, я не пам'ятаю його, але він син власника готелю в Альпах, у місті Монре, де моя сестра і я жили протягом майже року під час війни.

– Готель в Альпах, Монре, – занотував собі Кредок. – Але чи справді ви його запам'ятали, міс Блеклок?

– Ні, не запам'ятала. Я навіть не могла пригадати, щоб його там бачила. Ці молодики, які сидять за конторкою адміністратора, для мене всі однакові. Проте ми дуже гарно провели тоді час у Монре, і власник готелю виявив до нас надзвичайну увагу. Тому я намагалася бути максимально чемною й висловила сподівання, що той хлопець утішається своїм перебуванням в Англії, а він сказав так: батько послав його сюди на півроку вивчати готельний бізнес. Усе здавалося цілком природним.

– А ваша наступна зустріч?

– Вона відбулася – дайте-но я пригадаю – днів десять тому, він несподівано з'явився тут. Я була дуже здивована, коли побачила його. Він попросив пробачення за те, що мене турбує, але сказав, що я єдина особа, яку він знає в Англії. Він сказав мені, що йому терміново потрібні гроші, він, мовляв, повинен негайно повернутися до Швейцарії, бо його мати тяжко захворіла.

– Однак Леті не дала йому грошей, – випалила міс Баннер, відсапуючись.

– Це була дуже неправдоподібна історія, – з глибокою переконаністю в голосі сказала міс Блеклок. – Я відразу зрозуміла, що він морочить мені голову. Історія про те, що йому потрібні гроші на повернення до Швейцарії, була суцільною вигадкою. Його батько міг просто зателефонувати в цю країну й про все домовитися. Власники готелів пов'язані між собою по всій Європі. Я запідозрила, що він просто розтринькав свої гроші або щось таке. – Вона помовчала й сухо сказала: – Не вважайте мене особою надто черствою, але я протягом багатьох років працювала секретаркою у великого фінансиста, і це навчило бути обережною, коли хтось випрохує гроші. Я просто знаю, чим здебільшого все це закінчується.

Єдине, що мене здивувало, – докинула вона замислено, – це те, що він не став наполягати. Він пішов від мене, не сказавши нічого більше. Скидалося на те, що він і не сподівався отримати гроші.

– То чи не думаєте ви тепер, що він прийшов до вас лише для того, щоб розвідати тут обстановку?

Міс Блеклок енергійно закивала головою.

– Саме так я тепер і думаю. Ідучи геть, він зробив кілька зауважень щодо моїх кімнат. Він сказав: «У вас дуже приємна їдальня» (а це не так насправді – то бридка й темна мала кімнатка), певне, то був привід для того, щоб туди зазирнути. А потім він випередив мене і сам почав відчиняти парадні двері, сказавши: «Дозвольте мені». Я думаю, він хотів подивитися, як вони зачиняються. Як і більшість тутешніх людей, ми ніколи не замикаємо парадні двері, поки не споночіє. Хто завгодно може увійти в дім.

– А як двері з чорного ходу? Я так розумію, що ви маєте двері чорного ходу з боку садка?

– Так. Я виходила, щоб закрити качок у сараї, незадовго до того, як почали приходити люди.

– Вони були замкнені, коли ви вийшли?

Міс Блеклок спохмурніла.

– Я не пам'ятаю… Мабуть, що так. Але я точно замкнула їх, коли повернулася в дім.

– Це було десь о чверть на сьому?

– Та десь так.

– А що парадні двері?

– Я замикаю їх значно пізніше.

– У такому разі Шерц міг легко увійти крізь них. А міг і прослизнути у двері чорного ходу, коли ви виходили зачиняти качок. Він уже все тут роздивився й, мабуть, помітив ті місця, де можна було заховатися, – скажімо, у шафі абощо. Атож, либонь, усе було саме так.

– Пробачте, але мені не здається, що все було саме так, – не погодилася з ним міс Блеклок. – Скажіть мені, будь ласка, навіщо тому хлопцеві було вдиратися в дім і влаштовувати ту дурну комедію з пограбуванням?

– Ви тримаєте гроші вдома, міс Блеклок?

– Близько п'ятьох фунтів у шухляді й не більш як фунтів два в гаманці.

– Коштовності?

– Два персні, брошки та камеї, що їх я ношу на собі. Ви мусите погодитися зі мною, інспекторе, що вся ця історія здається безглуздою.

– Але ж то не було пограбування! – вигукнула міс Баннер. – Я ж тобі казала, Леті, і ще раз кажу! Він хотів помститися тобі. За те, що ти не дала йому грошей. Він умисне стріляв у тебе – двічі.

– Он як, – сказав Кредок. – Ми переходимо тепер до вчорашнього вечора. Що, власне, сталося, міс Блеклок? Розкажіть мені про все своїми словами, так, як воно вам запам'яталося.

Міс Блеклок замислилася на мить.

– Дзиґар задзвонив. Той, що стоїть на камінній поличці. Пригадую, я сказала, що коли станеться щось, то воно станеться скоро. І тоді дзиґар задзвонив. Ми всі слухали його, нічого не кажучи. Він видзвонює так мелодійно, ви знаєте. Він видзвонив дві чверті, а потім раптом погасло світло.

– Які лампочки у вас горіли?

– Настінні бра тут і в наступній кімнаті. Головна лампа та дві настільні лампи для читання не були увімкнені.

– Чи був спочатку яскравий спалах або тріск, коли лампи погасли?

– Я цього не помітила.

– Яскравий спалах був, – сказала Дора Баннер. – І добре затріскотіло. Я злякалася!

– А що потім, міс Блеклок?

– Двері відчинилися…

– Які двері? Їх двоє у вас у вітальні.

– Ось ці двері. Ті двері, що в наступній кімнаті, не відчиняються. Вони лише зображують двері. Отже, двері відчинилися й у них з'явився чоловік у масці та з револьвером. Сцена була надто фантастичною, аби я могла щось сказати, але в ту мить я, звісно, подумала, що це якийсь дурний жарт. Він щось сказав – я забула, що саме…

– Руки вгору або я стрілятиму! – драматично вигукнула міс Баннер.

– Щось подібне, – сказала міс Блеклок, проте в її голосі прозвучав сумнів.

– І ви всі підняли руки?

– О, так, – сказала міс Баннер. – Ми всі підняли руки. Ми думали, що це гра.

– Я не підіймала руки, – рішуче заявила міс Блеклок. – Мені це здалося таким дурним. Я була страшенно роздратована.

– А потім?

– Пучок світла від ліхтарика був спрямований просто мені в обличчя. Він засліпив мене. А потім я не могла повірити своїм вухам. Я почула, як куля просвистіла повз мене й ударилася в стіну біля моєї голови. Хтось зойкнув, а я відчула пекучий біль у вусі, і пролунав другий постріл.

– То був жах! – утрутилася міс Баннер.

– А що сталося потім, міс Блеклок?

– Важко сказати – від болю й несподіванки я мало не втратила тяму. Постать у дверях раптом обернулася й, здається, спіткнулася, а потім пролунав ще один постріл, ліхтар погас, і всі почали штовхатися й кричати. І натикатись одне на одного.

– Де ви стояли, міс Блеклок?

– Вона стояла біля столу. Вона тримала в руці вазу з фіалками, – відповіла міс Баннер, важко відсапуючись.

– Я була ось там, – міс Блеклок підійшла до маленького столика, що стояв біля арки. – Насправді я тримала в руці коробку із сигаретами.

Інспектор Кредок оглянув стіну позад неї. Дві дірки від куль було видно чітко. Кулі звідти вже витягли й надіслали для порівняння з револьвером.

Він спокійно сказав:

– Вам вочевидь пощастило, міс Блеклок.

– Він стріляв у неї, – сказала міс Баннер. – Він умисне цілився в неї! Я бачила його! Він спрямовував промінь ліхтаря на кожного, поки натрапив на неї, і тоді він навів свою зброю й двічі вистрелив у неї. Він хотів убити тебе, Леті.

– Доро, люба, ти просто утовкмачила це собі в голову, знову й знову обмірковуючи те, що сталося.

– Він стріляв у тебе, – вперто повторила Дора. – Він хотів убити тебе, а коли не влучив, то застрелився сам. Я переконана в тому, що все було саме так.

– Я навіть на думці не припускаю, що він мав намір застрелити себе, – сказала міс Блеклок. – Він не належав до тих людей, які можуть накласти на себе руки.

– Ви сказали мені, міс Блеклок, що доки не пролунав постріл із револьвера, ви думали, що йдеться тільки про жарт?

– Природно. А як іще я могла думати?

– А ви думали про те, хто б це міг утнути з вами такий жарт?

– Ти спочатку думала, що це міг утнути Патрик, – нагадала їй Дора Баннер.

– Патрик? – гостро запитав інспектор.

– Мій молодий родич, Патрик Симонс, – сердито кинула міс Блеклок, роздратована словами подруги. – Мені спало на думку, коли я побачила це оголошення, що то він захотів так пожартувати, але Патрик категорично заперечив свою причетність.