Текст книги "Оголошено вбивство"

Автор книги: Агата Кристі

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 16 страниц)

РОЗДІЛ ДРУГИЙ
СНІДАНОК У «ЛІТЛ-ПЕДОКСІ»

І

У «Літл-Педоксі» також снідали.

Міс Блеклок, жінка років шістдесяти, власниця будинку, сиділа за столом на чільному місці. На ній був простий сільський костюм із твідової тканини, до якого абсолютно не личило намисто з великих фальшивих перлин, що охоплювало її шию. Вона читала статтю Лейна Норкота в «Дейлі-Мейл». Джулія Симонс ліниво переглядала «Телеграф». Патрик Симонс розв'язував кросворд, надрукований у «Таймс». Міс Дора Баннер зі щирим ентузіазмом приділила всю свою увагу місцевій газеті.

Міс Блеклок стиха засміялася, Патрик промурмотів: «Прийнятний, а не пристойний – ось де я помилився».

Аж раптом від Дори Баннер долинув звук, вельми схожий на кудкудакання наполоханої курки.

– Леті, Леті, ти бачила? Що б це могло означати?

– У чому річ, Доро?

– Якесь дуже дивне оголошення. Тут написано, що в «Літл-Педоксі» – саме тут, а не десь-інде – сьогодні надвечір буде скоєне вбивство. Що за нісенітниця?

– Дай-но подивитися…

Дора Баннер слухняно тицьнула газету в простягнуту руку міс Блеклок, тремтячим пальцем показуючи на дивне оголошення.

– Ось воно, Леті, ти тільки глянь.

Летиція Блеклок подивилася на вказані рядки. Її брови смикнулися вгору. Вона окинула швидким і пильним поглядом усіх, хто сидів за столом. Потім прочитала оголошення вголос:

«Оголошується вбивство, яке відбудеться у п'ятницю, 29 жовтня, у «Літл-Педоксі» о пів на сьому вечора. Запрошуємо до участі всіх знайомих і друзів».

– Патрику, це твої штучки?

Її позначений доскіпливим роздратуванням погляд зупинився на вродливому й безтурботному обличчі молодика, що сидів на протилежному кінці столу.

Молодик рішуче запротестував:

– Звичайно, ні, тітко Леті. Звідки ви взяли, що я причетний до того дивного оголошення?

– Бо воно цілком у твоєму стилі, – похмуро кинула міс Блеклок. – Мені здалося, що таким могло бути твоє уявлення про жарт.

– Про жарт? Та нічого подібного.

– А як ти, Джуліє, це не твоя витівка?

– Звичайно, ні, – відповіла Джулія зі знудженим виразом обличчя.

– А чи, бува, не місіс Геймс… – І Дора Баннер подивилася на порожнє місце, де щойно сиділа за сніданком якась особа.

– О ні, не думаю, що наша Філіпа може спробувати насмішити когось, – сказав Патрик. – Вона надто серйозна жінка.

– Але в чому тут жарт? – запитала Джулія, позіхаючи. – Що ця нісенітниця могла б означати?

Міс Блеклок повільно промовила:

– Якась дурна містифікація абощо.

– Але чому? – вигукнула Дора Баннер. – Яка її мета? Цей жарт здається мені дуже дурним. І в нього поганий смак.

її відвислі щоки обурено загойдалися, а короткозорі очі спалахнули обуренням.

Міс Блеклок усміхнулася їй.

– Не треба так перейматися, Банні, – сказала вона. – Хтось має вельми ідіотське уявлення про гумор, і мені хотілося б знати, хто.

– Тут сказано, що вбивство буде скоєно сьогодні, – зазначила Дора Баннер. – Сьогодні о пів на сьому вечора. Що станеться, як ви гадаєте?

– До нас прийде смерть! – сказав Патрик похмурим і моторошним голосом. – Солодка смерть.

– Не верзи дурниць, Патрику, – сказала Летиція Блеклок, коли міс Баннер нажахано зойкнула.

– Я мав на увазі лише той особливий торт, який готує Міці, – сказав Патрик тоном вибачення. – Хіба ви не знаєте, що ми називаємо його «Солодкою смертю»?

Міс Блеклок неуважно посміхнулася.

– Але все ж таки, що ти думаєш, Леті… – ніяк не хотіла заспокоїтися міс Баннер.

Подруга урвала її голосом, який звучав із веселою безтурботністю:

– Одне я знаю напевне, – заявила вона. – О пів на сьому сюди зійдеться півсела, що тремтітиме від цікавості. Я повинна перевірити, чи ми маємо бодай якісь запаси хересу в домі.

II

– Ти стурбована, Леті, хіба ні?

Міс Блеклок стрепенулася. Вона. сиділа за своїм письмовим столом, неуважно малюючи рибок на промокальному папері. Вона додивилася на стривожене обличчя своєї давньої приятельки.

Вона не знала, що їй сказати Дорі Баннер. Вона знала тільки те, що треба якось заспокоїти Банні. Хвилини зо дві вона мовчала, обмірковуючи ситуацію.

Вона й Дора Баннер ходили разом до школи. Дора була тоді гарненькою, світловолосою, синьоокою і досить дурною дівчинкою. Те, що вона була дурна, мало важило, бо її веселість, завжди піднесений настрій і врода робили з неї вельми приємну подругу. Вона мала б одружитися – так думала тоді Летиція – з якимсь приємним військовим або сільським адвокатом. Вона була наділена стількома позитивними якостями – приязною вдачею, благочестям, відданістю. Проте життя виявилося немилосердним до Дори Баннер. Їй довелося самій заробляти собі на хліб. Усе, за що вона бралася, вона робила вельми сумлінно, але нічого в неї не виходило.

Подруги втратили одна одну з виду. Але півроку тому міс Блеклок одержала від неї листа, розгубленого, патетичного листа. Здоров'я Дори дуже погіршилося. Вона мешкала в одній кімнаті, намагаючись прожити на свою пенсію зі старості. Намагалася щось заробити собі шиттям, проте її покручені ревматизмом пальці погано згиналися. Вона згадала про те, як вони дружили у школі, – відтоді життя розлучило їх, але чи не могла б шкільна подруга бодай трохи зарадити у її нинішній скруті?

І міс Блеклок піддалася несподіваному спалаху співчуття. Бідолашна Дора, бідолашна гарненька й пухкенька Дора. Вона поїхала й забрала Дору з її комірчини, поселила у своєму будинку, переконавши саму себе в тому, що хатня робота стає надто тяжкою для неї. «Я потребую, щоб хтось допомагав мені в домі». Лікар сказав, що терпіти їй доведеться недовго, але іноді міс Блеклок здавалося, що бідолашна старенька Дора стала для неї надто тяжким випробуванням. Вона все плутала, дратувала темпераментну домашню робітницю-чужоземку, постійно помилялася з підрахунком білизни, губила чеки та листи – й іноді доводила міс Блеклок, що була жінкою компетентною і практичною, мало не до сказу. Бідолашна й непутяща старенька Дора, така віддана, так хоче допомогти й так пишається з того, що хтось потребує її допомоги, – а проте покластися на неї ні в чому не можна.

Вона різко відповіла:

– Не треба, Доро. Я ж тебе просила…

– Ой, пробач, – сказала міс Баннер із виразом провини на обличчі. – Я знаю. Забула. Але ж ти справді стурбована, хіба ні?

– Стурбована? Ні. Якщо й стурбована, – поправилася вона, то зовсім з іншої причини. Адже ти маєш на увазі те ідіотське повідомлення в «Газеті»?

– Так. Навіть якщо це жарт, то він здається мені дуже злісним і недобрим.

– Злісним і недобрим?

– Атож. Я бачу в такому жарті багато злості. Тобто це не такий жарт, який може розвеселити людину й поліпшити її настрій.

Міс Блеклок подивилася на подругу. Лагідні очі, довгий упертий рот, злегка кирпатий ніс. Бідолашна Дора, така схиблена, з таким неймовірним безладом у голові, з таким бажанням бути корисною – і тут така проблема. Люба й метушлива стара ідіотка – а проте зуміла зберегти в собі відчуття вартісного й невартісного, доброго і злого.

– Думаю, ти маєш слушність, Доро, – сказала міс Блеклок. – Це лихий жарт.

– Мені він дуже й дуже не до вподоби, – сказала Дора Баннер із несподіваною твердістю в голосі. – Він лякає мене. – І несподівано додала: – І він лякає тебе, Летиціє.

– Дурниці, – бадьорим голосом заперечила міс Блеклок.

– Він небезпечний. Я переконана в цьому. Він наче одна з тих бомб, що їх надсилають людям поштою в запакованих бандеролях.

– Люба моя, ідеться лише про якогось бовдура, що хоче показати себе великим жартівником.

– Але в цьому нема нічого кумедного.

А й справді, у цьому не було нічого кумедного… Думки міс Блеклок відбивалися в неї на обличчі, і Дора переможно вигукнула:

– Ось бачиш! Ти теж так думаєш!

– Але ж, Доро, люба…

Вона не докінчила фразу. Двері рвучко відчинилися, і до кімнати забігла схвильована молода. жінка, чиї добре розвинені груди збуджено здіймалися й опускалися під обтислою кофтиною джерсі. На ній була широка спідниця з тугим поясом, а чорні коси з масним відтінком були укладені вінцем навколо голови. Чорні очі метали іскри.

– Мені могти говорити до вас чи ні? – запитала вона, перевівши дух.

Міс Блеклок зітхнула.

– Авжеж, Міці, у чому річ?

Іноді їй здавалося, що ліпше б вона сама робила всю домашню роботу й готувала на кухні, аніж терпіти постійні нервові зриви жінки-біженки, яку вона найняла.

– Я сказати вам відразу – адже так у вас заведено чи ні? Я вас попереджати, що йти від вас – і негайно!

– З якої причини? Хтось тебе образив?

– Так, я ображений! – вигукнула Міці з драматичним трагізмом у голосі. – Я не хочу бути мертвий. Навіть тут, у Європі, я змушений утікати. Моя родина всі мертвий – усі вони вбитий – мій мати, мій малий брат, мій любий малий небога – усі вони вбитий. Але я втікати – я ховатися. Я втікати до Англії. Я працювати. Я робити те, чого ніколи не робила б на моя батьківщина. Я…

– Знаю, – сердито відказала міс Блеклок. Вона вже багато разів чула цей приспів, що був постійно на устах Міці. – Але чому ти хочеш піти від мене тепер?

– Бо вони знову прийти і вбити мене.

– Хто?

– Мій вороги. Нацисти. А може, тепер це більшовики. Вони знайти, що я тут. Вони хотіти вбити мене. Я прочитати про це в газеті.

– Ти маєш на увазі нашу «Газету»?

– Ось тут про це написано, ось тут. – Міці показала «Газету», яку досі тримала за спиною. – Ось бачите, тут написано «вбивство». У «Літл-Педоксі». Це ж тут, хіба ні? Сьогодні ввечері, о пів на сьому. Ой! Я не хотіти, щоб мене вбивати, ні, я не хотіти.

– Але чому ти думаєш, що оголошення стосується тебе? Ми переконані, що це жарт.

– Жарт? Убивати людина – не жарт.

– Ні, звичайно, ні. Але ж, моя люба дитино, якби хтось хотів тебе вбити, він не став би повідомляти про це в газеті, хіба не так?

– Ви думати, не став би? – Міці дещо розгубилася. – То ви думати, вони не мати наміру вбивати? А може, вони хотіти вбити вас, міс Блеклок?

– Не думаю, щоб комусь закортіло вбити мене, – безтурботно відказала міс Блеклок. – А крім того, Міці, я не бачу, навіщо комусь знадобилося вбити тебе. Зрештою, з якої причини тебе вбивати?

– Бо вони лихий люди… Дуже поганий люди. Я вже вам розповідати, що мій матір, мій маленького брата, мій така люба небога…

– Так, так, – погодилася міс Блеклок, вправно зупинивши потік слів, що лився з уст її хатньої робітниці. – Але я справді не можу повірити, що хтось хоче вбити, Міці, саме тебе. Звісно, якщо ти твердо вирішила мене покинути й прийшла про це попередити, то я не можу зупинити тебе. А проте ти вчиниш велику дурницю, якщо підеш від мене.

І вона твердим голосом додала, скориставшись із миттєвої розгубленості Міці:

– Будь ласка, приготуй на обід м'ясо, яке надіслав різник. Воно здалося мені надто жорстким.

– Я зготувати з нього гуляш, за особливим рецептом.

– Гаразд, нехай буде гуляш. І я думаю, що з того дуже твердого сиру, який ми маємо, можна буде зробити сирну соломку. Я думаю, сьогодні ввечері до нас прийде чимало гостей, які захочуть чогось випити.

– Сьогодні ввечері? Коли саме сьогодні ввечері?

– О пів на сьому.

– Але ж це той час, про який говориться в газеті. То чого вони прийти саме тоді? Чого вони прийти?

– Вони прийдуть на похорон, – сказала міс Блеклок, підморгуючи. – Отже, до роботи, Міці, я не маю часу базікати з тобою. Зачини за собою двері, – твердим голосом додала вона.

А коли двері зачинилися за розгубленою Міці, вона сказала:

– Принаймні цю дівчину вдалося на певний час заспокоїти.

– Ти така практична, Леті, – промовила міс Баннер зі щирим захватом у голосі.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
О ПІВ НА СЬОМУ ВЕЧОРА

І

– Ну, здається, все готове, – сказала міс Блеклок.

Вона окинула схвальним поглядом вітальню, яка складалася з двох кімнат. Стіни, обтягнуті чинцом із рожевими візерунками, дві бронзові вази з хризантемами, невеличка ваза з фіалками та срібний портсигар на столі біля стіни, таця з трунками в самому центрі столу.

«Літл-Педокс» був будинком середнього розміру, спорудженим у стилі ранньої вікторіанської доби. Він мав довгу веранду з низькими поручнями, вікна зачинялися віконницями, пофарбованими в зелений колір. Довга й вузька вітальня, що втрачала багато світла через дах, що нависав над верандою, спершу мала в одному кінці двійчасті двері, які виводили в невеличку кімнату з вікном у глибокій ніші. Попереднє покоління прибрало двійчасті двері й замінило їх оксамитовими портьєрами. Міс Блеклок звеліла прибрати й портьєри, і тепер дві кімнати фактично перетворилися на одну. У кожному з її кінців було по каміну, але в жодному сьогодні не палахкотів вогонь, хоч у вітальні було тепло й затишно.

– Ви увімкнули центральне опалення? – запитав Патрик.

Міс Блеклок кивнула головою.

– Останніми днями стояв густий туман, і повітря було надто вологим. У всьому домі панувала вогкість і холоднеча. Тож я наказала Івенсу, щоб він розпалив вогонь під котлом, перед тим як піти.

– І вам було не шкода спалювати дорогоцінний кокс? – запитав Патрик з іронією в голосі.

– Кокс і справді дорогоцінний, ти маєш слушність. Але якби в нас його не було, то довелося б спалювати ще дорогоцінніше вугілля. Ти ж бо знаєш, що Паливне Відомство не дає нам навіть тієї невеликої кількості, яку ми маємо одержувати щотижня – якщо ми не доведемо, що в нас немає інших засобів готувати їжу.

– Наскільки мені відомо, раніше були гори коксу й вугілля, і кожен міг купувати його без будь-яких обмежень? – запитала Джулія з цікавістю дитини, яка розпитує про чужу й далеку країну.

– Атож, і кокс, і вугілля були дуже дешеві.

– І кожен міг прийти й купити його, скільки хотів, не заповнюючи жодних паперів? Вугілля й коксу було тоді цілком достатньо для всіх?

– Усяких різновидів та якості – і не доводилося купувати ту суміш зі сміттям і камінням, яку ми мусимо купувати тепер.

– Певно, то був чудовий світ, – сказала Джулія із заздрісною тугою в голосі.

Міс Блеклок усміхнулася.

– Озираючись назад, я, безперечно, думаю саме так. Але я вже стара жінка. Цілком природно, що мені подобається мій час. Але ви, молодь, не повинні так думати.

– Мені не треба було б тоді працювати, – сказала Джулія. – Я могла б залишатися вдома й доглядати квіти та писати багато-багато листів… Чому люди тоді писали так багато листів і кому вони були адресовані?

– Усім тим, із ким ти сьогодні розмовляєш по телефону, – сказала міс Блеклок, підморгнувши їй. – Я навіть сумніваюся, чи ти вмієш писати, Джуліє.

– Звичайно, не вмію писати так, як радять у надзвичайно цікавій книжці «Наука написання листів», на яку я випадково натрапила. Божественно! Там розповідається про те, як відмовити вдівцеві, що просить твоєї руки.

– Сумніваюся, що тобі так дуже подобалося б залишатися вдома, – сказала міс Блеклок. – Адже жінки мусили виконувати чимало обов'язків. – У її голосі прозвучали сумні нотки. – Але я не дуже добре обізнана з тим, як їм велося. Банні та я дуже рано вийшли на ринок праці.

– Атож, ми вийшли, ми справді вийшли, – погодилася міс Баннер. – О, ті капосні діти, я ніколи їх не забуду. Звісно, Леті була розумніша за мене. Вона стала бізнес-леді, секретаркою у великого фінансового магната.

Двері відчинилися, й увійшла Філіпа Геймс. Була висока, світловолоса, зі спокійним виразом обличчя. Вона окинула вітальню здивованим поглядом.

– Привіт, – сказала вона. – Тут має бути вечірка? Ніхто мені не сказав.

– Звичайно ж! – вигукнув Патрик. – Наша Філіпа нічого не знає. Ладен побитися об заклад, що це єдина жінка в Чипінґ-Клеґорні, яка нічого не знає.

Філіпа подивилася на нього із запитанням у погляді.

– Перед тобою, – сказав Патрик, драматично повівши рукою, – сцена вбивства!

Філіпа Геймс здавалася трохи спантеличеною.

– Оце, – промовив Патрик, показуючи на хризантеми у великих вазонах, – похоронні вінки, а оці сирні палички та оливки – похоронний обід.

Філіпа запитально подивилася на міс Блеклок.

– Він жартує? – запитала вона. – Я страшенно дурна й ніколи не розумію жартів.

– Це поганий жарт, – промовила Дора Баннер із гнівними інтонаціями в голосі. – Мені він дуже не до вподоби.

– Покажіть їй оголошення, – сказала міс Блеклок. – Мені треба піти зачинити качок. Уже поночі. Вони вже, певно, у сараї.

– Дозвольте, я їх закрию, – запропонувала Філіпа.

– Ні, ні, моя люба. Твій робочий день уже закінчився.

– Я це зроблю, тітко Леті, – зголосився Патрик.

– Ні, ні, не треба, – енергійно заперечила міс Блеклок. – Минулого разу ти не зачинив двері на защіпку.

– Я, я їх зачиню, люба Леті, – вигукнула міс Баннер. – Я залюбки зачиню їх. Лише запхаю ноги в калоші – але куди, до дідька, подівся мій джемпер?

Проте міс Блеклок, усміхаючись, уже покинула кімнату.

– Даремно ви набивалися, Банні, – сказав Патрик. – Тітка Леті надто практична й діловита й нічого нікому не дозволить зробити за себе. Вона воліє все робити сама.

– Вона любить працювати, – сказала Джулія.

– Але я щось не помітив, щоб ти поривалася їй допомогти, – сказав її брат.

Джулія ліниво усміхнулася.

– Ти сам щойно сказав, що тітка Леті воліє все робити сама, – нагадала йому вона. – А крім того, – і вона простягла перед собою свою струнку ногу в панчосі, – я вдягла сьогодні свої найкращі панчохи.

– Смерть у шовкових панчохах! – проголосив Патрик.

– Вони нейлонові, а не шовкові, йолопе.

– Я б не сказав, що ця назва звучить гарніше.

– Чи хтось мені пояснить, – вигукнула Філіпа плаксивим голосом, – чому тут стільки балаканини про смерть?

Усі заговорили разом, щоб їй це пояснити, але ніхто не міг знайти й показати їй «Газету», бо Міці віднесла її на кухню. Міс Блеклок повернулася через кілька хвилин.

– Справу зроблено, – весело сказала вона й подивилася на годинник. – Двадцять шоста хвилина. Зараз почнуть приходити люди – або я зовсім не розумію своїх сусідів.

– А я зовсім не бачу, чому хтось повинен прийти, – сказала Філіпа зі спантеличеним виглядом.

– Справді, моя люба?.. Мабуть, ти й справді не бачиш. Але більшість людей набагато допитливіші, ніж ти.

– Філіпа з такою байдужістю ставиться до життя, ніби воно зовсім її не цікавить, – сказала Джулія з досить зловтішною іронією в голосі.

Філіпа нічого не відповіла.

Міс Блеклок оглянула вітальню. Міці поставила пляшку з хересом і три тарелі з оливками, сирними паличками та дрібним печивом на стіл, що стояв посеред кімнати.

– Я б тебе попросила перенести цю тацю – або навіть переставити стіл, якщо ти нічого не маєш проти – у віконну нішу іншої кімнати, мій любий Патрику. Зрештою, я не влаштовую сьогодні вечірку! Я нікого не запрошувала. І мені не хотілося б показувати з усією очевидністю, що я чекаю сьогодні гостей.

– Ви хочете, тітко Леті, замаскувати свою гостру проникливість?

– Ти правильно мене зрозумів, любий хлопче. Дякую тобі.

– А зараз ми можемо розіграти спокійну домашню вечірку й прикинутися дуже здивованими, коли хтось з'явиться.

Міс Блеклок узяла пляшку з хересом. Вона подивилася на неї із сумнівом у погляді.

Патрик спробував заспокоїти її.

– Там ще хересу не менш як півпляшки. Цього має вистачити.

– О, так, так… – невпевнено відказала вона. Потім, злегка почервонівши, промовила: – Патрику, можна тебе попросити… Там, у буфеті, ти знайдеш повну пляшку. Принеси її і не забудь коркотяг. Я… ми… можемо відкоркувати нову пляшку. Цю було відкорковано вже якийсь час тому.

Патрик мовчки пішов виконувати доручення. Повернувся з новою пляшкою і витяг із неї корок. Він із цікавістю подивився на міс Блеклок, коли поставив її на тацю.

– То ви сприймаєте це дуже серйозно, чи не так, люба тітонько? – лагідно запитав він.

– Ой, Леті! – вигукнула шокована Дора Баннер. – Ти ж не думаєш справді…

– Тихше, – швидко промовила міс Блеклок. – Дзвінок у двері. Я бачу, моя гостра проникливість мене не підвела.

II

Міці відчинила двері до вітальні і впустила полковника та місіс Істербрук. Вона мала власну манеру оголошувати про прихід гостей.

– Полковник та місіс Істербрук прийшли побачитися з вами, – сказала вона підкреслено буденним голосом.

Полковник Істербрук спробував приховати певну ніяковість за грубуватою жвавістю.

– Сподіваюся, ви не проти, що ми вирішили зазирнути до вас, – сказав він (придушене хихотіння долинуло з боку Джулії). – Вечір сьогодні лагідний, і ми тут прогулювалися випадково. Я бачу, ви увімкнули центральне опалення. Ми своє ще не задіяли.

– Які у вас чудові хризантеми! – захоплено вигукнула місіс Істербрук. – Краса!

– Вони досить обсмикані, – не погодилася з нею Джулія.

Місіс Істербрук привітала Філіпу Геймс із підкресленою сердечністю – вона, мовляв, розуміє, що Філіпа не належить до цих селюків.

– Як справи з вашим садочком у місіс Лукас? – запитала вона. – Гадаєте, його можна знову привести до ладу? Він був геть занедбаний протягом війни, коли там колупався той старий замазура Еш, що лише підмітав у ньому листя та саджав капусту.

– Його можна оновити, – сказала Філіпа. – Але на це знадобиться час.

Міці знову відчинила двері й сказала:

– А ось і дві леді з «Боулдерс».

– Доброго вечора, – прощебетала міс Гінчкліф, сягнистими кроками наблизившись до міс Блеклок і стиснувши їй руку своїм могутнім потиском. – Я сказала сьогодні Мерґатройд: «А чом би нам не зазирнути до «Літл-Педокса»? Я хотіла запитати, як несуться ваші качки.

– Вечори збігають тепер так швидко, – сказала міс Мерґатройд, весело звертаючись до Патрика. – Які прегарні хризантеми!

– Схожі на обсмиканий віник! – промовила Джулія.

– Чому ти не хочеш підтримувати розмову? – докірливо прошепотів їй Патрик.

– Ви вже задіяли своє центральне опалення, – сказала міс Гінчкліф і звинуватливим тоном докинула: – Занадто рано.

– У домі стає так вогко о цій порі року, – не погодилася з нею міс Блеклок.

Патрик просигналив порухом брів: «Херес розливати?», і міс Блеклок у той самий спосіб відповіла: «Ще ні».

Вона запитала, звертаючись до полковника Істербрука:

– Ви одержували цього року цибулини тюльпанів із Голландії?

Двері знову відчинилися і з винуватим виглядом увійшла місіс Светенгем у супроводі Едмунда, що здавався похмурим і роздратованим.

– А ось і ми! – весело вигукнула місіс Светенгем, розглянувшись навколо з невдаваною цікавістю. Потім, раптово зніяковівши, провадила: – Я вирішила зайти й запитати вас, чи вам, бува, не потрібне кошеня, міс Блеклок. А то наша кішка…

– Незабаром народить потомство від рудого кота, – підхопив Едмунд. – Результат, я думаю, буде жахливим. І не кажіть, що вас не остерігали!

– Моя кішка дуже спритно ловить мишей, – поквапно відказала місіс Светенгем. І додала: – Які прегарні хризантеми!

– А ви вже задіяли своє центральне опалення чи ні? – запитав Едмунд із претензією на оригінальність;

– Невже люди нічим не відрізняються від зіпсованих грамофонних платівок? – прошепотіла Джулія.

– Я не люблю ані слухати, ані читати новини, – категорично заявив полковник Істербрук, звертаючись до Патрика. – Але якщо ви запитаєте мене, чи війна неминуча, я вам відповім: абсолютно неминуча.

– Я теж ніколи не цікавлюся новинами, – сказав Патрик.

Двері знову відчинилися, і до вітальні увійшла місіс Гармон.

Свій пошарпаний фетровий капелюшок вона зсунула на потилицю в марному намаганні здаватися модною, а замість звичного пуловера на ній була якась недоречна блузка з рюшем.

– Моє вам вітання, міс Блеклок! – вигукнула вона. Її повне обличчя сяяло щирою радістю, коли вона запитала: – Я не спізнилася? Коли починається вбивство?

III

Усі дружно охнули. Джулія схвально захихотіла, Патрик поморщився, а міс Блеклок подивилася на свою останню гостю з доброзичливою усмішкою.

– Джуліан ніяк не міг заспокоїтися, що не може прийти сюди, – сказала місіс Гармон. – Він обожнює вбивства. Саме тому він проказав таку чудову проповідь минулої неділі – хоч мені й не випадає хвалити проповідь власного чоловіка – але ж ніхто не стане заперечувати, що вона й справді була дуже добра, хіба не так? Набагато краща, ніж його інші проповіді. А все тому, що він прочитав детектив під назвою «Фокус смерті». Ви його читали? Дівчина, що торгує в книгарні Бутса, відклала цю книжку для мене. Там усе так заплутано! Тобі здається, ніби вже все розгадала, але тут усе перекидається з ніг на голову – а скільки там було скоєно вбивств, чотири чи навіть п'ять! Я умисне залишила цю книжку в кабінеті, перед тим як Джуліан зачинився там, щоб підготувати проповідь, тож він розгорнув її, а відкласти так і не зміг. Через те йому залишилося надто мало часу для того, щоб підготувати проповідь, і він писав її з неймовірним поспіхом, і йому не залишалося нічого іншого, як сказати дуже просто те, що він хотів сказати – без будь-яких учених фокусів, викрутасів та посилань – і, природно, вона вийшла в нього набагато кращою. Ой, мої любі, я базікаю так багато. Але скажіть мені, коли й де починається вбивство?

Міс Блеклок подивилася на дзиґар, що стояв на полиці над каміном.

– Якщо воно взагалі почнеться, – весело промовила вона, – то почнеться ось-ось. До пів на сьому залишилася одна хвилина. А поки що випиймо по келишку хересу.

Патрик швидко пройшов під аркою. Міс Блеклок підійшла до столу, який стояв біля арки і на якому лежав портсигар.

– Я залюбки вип'ю хересу, – сказала місіс Гармон. – Але чому ви сказали «якщо»?

– Бо я перебуваю в такій самій темряві, як і ви, – сказала міс Блеклок. – Я не маю найменшого уявлення про те…

Вона замовкла й обернула голову, коли невеличкий дзиґар над каміном почав видзвонювати час. То були звуки, схожі на дзеленчання срібних дзвіночків. Усі мовчали, і ніхто не ворушився. Ніхто не відривав погляду від годинника.

Дзиґар видзвонив чверть, потім півгодини. Коли остання нота завмерла, світло погасло.

IV

Захоплені вигуки й радісні зойки жінок залунали в темряві.

– Починається! – крикнула місіс Гармон у радісному екстазі.

– Ой, не треба, не хочу! – пролунав голос Дори Баннер.

Інші голоси вигукували:

– Який жах!

– У мене мороз пішов поза шкірою!

– Арчі, де ти?

– Що мені робити?

– Ой, пробачте, моя люба, я, здається, наступила вам на ногу!

І тут із грюкотом розчинилися двері. Потужний промінь від ліхтаря ковзнув по вітальні. Хрипкий чоловічий голос із носовим призвуком, що нагадав усім про приємні вечори, проведені в кінотеатрах, голосно звелів, звертаючись до товариства:

– Руки вгору!

– Усім руки вгору, ви чули, що я сказав? – знову прогавкав чоловічий голос.

Опановані радісним захватом, усі присутні підняли руки над головою.

– Як чудово! – пропищав жіночий голос. – Я умліваю від щастя!

А тоді, несподівано, заговорив револьвер. Два постріли і свист двох куль розтрощили атмосферу радісного піднесення, що панувала в кімнаті. Гра вже не була грою. Хтось жалібно зойкнув…

Постать у дверях несподівано обернулася й ніби на мить завагалася. Гримнув третій постріл, чоловік зігнувся й упав на підлогу. Ліхтар випав із його рук і погас.

У вітальні знову запанувала темрява. А двері, як і завжди, коли були відчинені й нічим не підперті, з тихим вікторіанським зойком заскрипіли, повільно обернулися на завісах і клацнули, зачинившись на клямку.

V

У вітальні почалося стовпотворіння й залунали безладні вигуки:

– Світло! Увімкніть світло!

– Де вимикач? Невже ніхто не може його знайти?

– У кого є запальничка?

– Ой, мені це не до вподоби, мені це не до вподоби!

– То були справжні постріли!

– Він стріляв зі справжнього револьвера!

– То був грабіжник?

– Ой, Арчі, виведи мене звідси!

– Невже ні в кого нема запальнички?

І тут майже водночас клацнули дві запальнички – й загорілися два маленькі вогники. Усі заблимали очима і втупилися одне в одного. Одне приголомшене обличчя вдивлялося в інше приголомшене обличчя. Міс Блеклок стояла, прихилившись до стіни під аркою, затуливши обличчя долонями. Щось темне просочувалося між її пальцями і скапувало вниз; роздивитися більше в такому тьмяному світлі було неможливо.

Полковник Істербрук прочистив горло й узяв ініціативу на себе.

– Спробуй натиснути на вимикач, Светенгеме, – наказав він.

Едмунд, що стояв біля дверей, слухняно клацнув вимикачем, угору й униз.

– Або на станції аварія, або пробки перегоріли, – сказав полковник. – Але хто там горлає?

Жіночий зойк лунав, не уриваючись, десь за зачиненими дверима. Він усе наростав, супроводжуваний тепер стукотінням кулаків, що молотили по зачинених дверях.

Дора Баннер, яка тихо схлипувала, сказала:

– То Міці. Хтось убиває Міці.

– Такого щастя нам не дочекатись, – промурмотів Патрик.

Міс Блеклок сказала:

– Треба знайти свічки. Патрику, ти їх знайдеш?

Полковник уже відчиняв двері. Він і Едмунд із запаленими запальничками в руках увійшли до холу. Вони мало не перечепилися об тіло, що там лежало.

– Схоже, з нього вибили дух, – сказав полковник. – Але де та бісова баба, що так репетує?

– У їдальні, – сказав Едмунд.

їдальня була по той бік холу. Хтось гатив кулаками у стіну, завивав і верещав.

– Вона замкнена, – сказав Едмунд, нахиляючись.

Він обернув ключ у замку, і Міці вистрибнула у двері, як сполохана тигриця.

Світло в їдальні досі горіло. Силует Міці на тлі того світла являв картину божевільного жаху, і вона не переставала верещати. Паніка опанувала її тоді, коли вона витирала посуд, і було кумедно бачити її з клаптем замші та срібним ножем для риби, що їх вона досі тримала в руках.

– Заспокойся, Міці, – сказала міс Блеклок.

– Замовкни, – гарикнув Едмунд, а що Міці не виявляла ніякого бажання припинити вереск, то він нахилився і врізав їй добрячого ляпаса. Міці охнула й замовкла.

– Знайдіть свічки, – сказала міс Блеклок. – Вони в буфеті на кухні. Патрику, ти знаєш, де лежать пробки?

– У коридорі за коморою? Зараз подивлюся.

Міс Блеклок вийшла на світло, що проникало крізь двері з їдальні, і Дора Баннер здушено зойкнула. Міці знову дико заверещала.

– Кров, кров! – зарепетувала вона; – Міс Блеклок, ви стікати кров'ю на смерть!

– Не мели дурниці, – урвала її міс Блеклок. – Я навіть не поранена. Куля лише дряпнула мені вухо.

– Але ж ви вся в крові, тітко Леті, – сказала Джулія.

І справді, біла блузка, перли та руки міс Блеклок були геть закривавлені.

– Із вух завжди витікає багато крові, – сказала міс Блеклок. – Я пам'ятаю, як дитиною зомліла в перукарні. Перукар лише дряпнув моє вухо кінчиком бритви. А мені тоді здалося, що з мене вмить натекла повна миска крові. Але нам потрібне світло.

– Я принести свічки, – сказала Міці.

Джулія пішла з нею, і незабаром вони повернулися з кількома свічками, які приліпили до блюдець.

– А зараз погляньмо на нашого зловмисника, – сказав полковник. – Опустіть-но свічку нижче, Светенгеме. Так низько, як тільки зможете.

– Я зайду з протилежного боку, – сказала Філіпа. Твердою рукою вона взяла два блюдця зі свічками. Полковник

Істербрук нахилився.

Тіло, що лежало на підлозі, було вдягнене в грубо пошитий чорний плащ із каптуром. Обличчя було закрите чорною маскою, а на руках нападник мав чорні рукавички з бавовняної матерії. Каптур зіслизнув назад, відкривши голову, вкриту скуйовдженим русявим волоссям.