Текст книги "Оголошено вбивство"

Автор книги: Агата Кристі

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 16 страниц)

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
ПОДОРОЖ У МИНУЛЕ

Перебувши ніч у поїзді, інспектор Кредок зійшов на невеличкій станції на шотландській Верховині.

На мить йому здалося дивним, що багата місіс Ґедлер, – жінка-інвалід, – яка могла б придбати собі дім у Лондоні, на одній із його фешенебельних площ, маєток у Гемпширі або віллу на півдні Франції, обрала за місце свого проживання глухий і провінційний шотландський маєток. Безперечно, тут вона відрізана від багатьох друзів і багатьох розваг. Її життя має бути дуже самотнім чи вона вже така хвора, що не помічає свого оточення?

Його приїхав зустрічати автомобіль. Великий старовинний «даймлер» із літнім водієм. Ранок був сонячний, і інспектор щиро втішався двадцятитрьохмильною подорожжю, хоча знову дивувався тому, що господиня цього маєтку віддавала перевагу такій усамітненості. Він спробував заговорити з водієм, і той почасти просвітив його.

– Це її батьківщина, вона жила тут ще дівчиною. Вона залишилася остання зі своєї родини. І вона, і містер Ґедлер завжди почувалися тут щасливішими, ніж будь-де, хоч йому нечасто вдавалося вирватися сюди з Лондона. Та коли вони тут зустрічалися, то втішалися, наче діти.

Коли на обрії виникли сірі мури середньовічної фортеці, Кредок мав таке відчуття, ніби час повернув назад. Літній дворецький зустрів його, а коли він помився та поголився, його провели до кімнати, де горів величезний вогонь, і там йому подали сніданок.

Після сніданку увійшла висока літня жінка в халаті медсестри з приємними й авторитетними манерами; вона відрекомендувалася як сестра Мак-Клеланд.

– Моя пацієнтка готова зустрітися з вами, містере Кредок. Вона чекає вашої зустрічі з нетерпінням.

– Я зроблю все від мене залежне, щоб не хвилювати її, – пообіцяв Кредок.

– Ліпше я відразу попереджу вас, як усе буде. Спочатку ви знайдете місіс Ґедлер у цілком нормальному стані. Вона розмовлятиме з вами й тішитиметься розмовою, але потім – геть несподівано – сили її покинуть. Тоді вам треба буде негайно вийти з кімнати й попередити мене. Річ у тому, що ми тепер постійно тримаємо її на морфії. Вона перебуває більшість свого часу у напівсні. Готуючись до вашого візиту, я дала їй прийняти сильний стимулянт. Як тільки його дія закінчиться, вона провалиться у стан напівсвідомості.

– Я все розумію, міс Мак-Клеланд. Якщо це не таємниця, то скажіть мені, будь ласка, які прогнози щодо стану здоров'я місіс Ґедлер.

– Вона помирає, містере Кредок. Її життя може бути продовжене лише на кілька тижнів. Ви здивуєтеся, коли я скажу, що вона померла вже багато років тому, але це правда. На цьому світі місіс Ґедлер досі підтримувала лише її палка любов до життя. Дивно говорити так про людину, яка протягом багатьох років жила інвалідом і вже п'ятнадцять років не виходила з дому, але так воно є. Місіс Ґедлер ніколи не була сильною жінкою, але вона розвинула до високого ступеня свою любов до життя. – І міс Мак-Клеланд додала з усмішкою. – Вона чарівна жінка, і ви незабаром переконаєтеся в цьому.

Кредока провели до великої спальні, де горів вогонь і де на великому ліжку під балдахіном лежала немолода жінка. Хоч вона була лише на сім або вісім років старша від Летиції Блеклок, проте її тендітність робила її старшою за її вік.

Її біле волосся було акуратно укладене, піна з блакитної вовни обгортала їй шию та плечі. На обличчі було видно сліди болю, але й сліди втіхи також, І на свій превеликий подив Кредок навіть помітив у її збляклих синіх очах те, що можна було назвати не інакше, як лукавими вогниками.

– Цікаво, дуже цікаво, – сказала вона. – Мені нечасто доводиться приймати візити з поліції. Я чула, ніби Летиція Блеклок була не дуже поранена, коли на неї вчинили замах? Як там моя люба Блекі?

– Дуже добре, місіс Ґедлер. Вона з любов'ю передає вам привіт.

– Минуло багато часу відтоді, як ми бачилися востаннє… Протягом багатьох років ми обмінювалися лише вітальними листівками на Різдво. Я запрошувала її приїхати сюди, коли вона повернулася до Англії після смерті Шарлоти, але вона сказала, що нам буде боляче зустрітися після такої тривалої розлуки, і, либонь, вона мала слушність… Блекі завжди була особою вельми розважливою. Близько року тому мене відвідала одна шкільна подруга, і ви тільки собі уявіть! – Вона усміхнулася. – Ми знудили одна одну до смерті. Після того як закінчилися всі наші: «Ти пам'ятаєш?», нам не було більше чого сказати. Нам обом було вкрай ніяково.

Кредок був радий дозволити їй говорити, перш ніж ставити свої запитання. Він хотів якомога глибше проникнути в минуле, у світ Ґедлерів та Летиції Блеклок.

– Я думаю, – сказала Белі тоном розуміння, – ви хочете запитати мене про гроші? Рендел заповів їх усі Блекі після моєї смерті. Звичайно, Рендел і на думці не покладав, що я зможу його пережити. Він був великий і сильний чоловік, ніколи не хворів навіть протягом дня, тоді як я постійно стогнала та нарікала, а лікарі приходили й дивилися на мене з глибоким жалем.

– «Стогнала та нарікала» не дуже на вас схоже, місіс Ґедлер.

Стара дама захихотіла.

– Я сказала це не в прямому значенні. Я ніколи не відчувала надто глибокого жалю до себе. Але завжди вважалося само собою зрозумілим, що я, істота слабка, покину цей світ першою. Проте сталося по-іншому. Атож – сталося зовсім інакше.

– А чому ваш чоловік заповів свої гроші так, як він їх заповів?

– Ви хотіли запитати, чому він заповів їх Блекі? Не з тієї причини, про яку ви, либонь, подумали. – Лукавий блиск у її очах тепер був дуже помітний. – У вас, полісменів, лиш одне на думці. Рендел ніколи не був у неї бодай трохи закоханий, і вона в нього закохана не була. Летиція, щоб ви знали, має радше чоловічу вдачу. Їй не притаманні ані жіночі почуття, ані жіночі слабкості. Я не думаю, що вона будь-коли була закохана в якогось чоловіка. Вона ніколи не була особливо гарною і не прагнула гарно вдягатися. Вона лише трохи підфарбовувала губи, віддаючи данину загальній моді, але не намагаючись зробити себе гарнішою. – У її старечому голосі пролунав жаль, коли вона додала: – Леті ніколи не розуміла, яка то втіха – бути жінкою.

Кредок подивився на мініатюрне тіло у великому ліжку з цікавістю. Він зрозумів, що Белі Ґедлер досі втішається тим, що вона жінка. Вона підморгнула йому.

– Я завжди думала, – сказала вона, – що бути чоловіком страшенно нецікаво й нудно.

Потім замислено додала:

– Гадаю, Рендел дивився на Блекі великою мірою як на свого молодшого брата. Він покладався на її думку, яка завжди була чудова. Вона не раз рятувала його з халепи, якщо хочете знати.

– Вона розповідала мені, що одного дня прийшла йому на допомогу з грішми?

– Це правда, але я мала на увазі навіть більше. Після всіх цих років можна сказати й правду. Рендел ніколи не вмів по-справжньому відрізнити чесну оборудку від шахрайської. Відчуття зраджували його. Бідолаха, можна сказати, не знав, що є чесним, а що – безчесним. Блекі не давала йому вклепатися в халепу. Це найприкметніша властивість Летиції Блеклок – вона абсолютно щира й порядна. Вона ніколи не вчинить того, що вважає непорядним. У неї просто чудовий характер. Я завжди захоплювалася нею. У тих дівчаток було жахливе дитинство. Їхній батько був старий сільський лікар – страшенно впертий і обмежений, справжній сільський тиран. Летиція покинула дім, втекла до Лондона й вивчилася там на дипломованого бухгалтера. Друга сестра була інвалідом, тіло в неї від природи було скалічене, і вона ніколи не виходила на люди. Тому, коли старий помер, Летиція все покинула й повернулася додому – доглядати сестру. Рендел був сам не свій від люті – проте це нічого не змінило. Коли Летиція вважала щось своїм обов'язком, вона виконувала його. І вплинути на неї ніхто не міг.

– За скільки часу до того, як помер ваш чоловік, це сталося?

– Десь років за два, я думаю. Рендел написав свій заповіт ще до того, як вона покинула фірму, і не став міняти його. Він сказав мені: «У нас немає близьких родичів. (Наш малий хлопчик помер, вам це, певно, відомо, коли йому було два роки.) Після того, як ми з тобою покинемо цей світ, нехай гроші ліпше дістануться Блекі. Вона викине їх на ринок і примножить». Розумієте, – провадила Белі, – Рендел дуже любив сам процес примноження грошей – для нього гроші не були грішми, вони були для нього авантюрою, ризиком, збудженням, усім цим. І Блекі теж любила цей процес. Вона мала той самий авантюрний дух і була наділена гострим тверезим розумом. Бідолашна, вона ніколи не знала тих радощів, які пропонує нам життя, – не вміла ані закохуватися, ані морочити голову чоловікам і дражнити їх, ані завести собі родину, дітей і втішатися найпростішими радощами цього світу.

Кредоку здалося дивним, що такі почуття щирого жалю та поблажливої переваги переживає жінка, чиє життя було розчавлене тяжкою хворобою, чия єдина дитина померла, чий чоловік помер, покинувши її самітною вдовою і яка протягом багатьох років жила безнадійним інвалідом.

Вона кивнула йому головою.

– Я знаю, що ви думаєте. Але я мала все те, що робить життя вартим того, щоб прожити його, – усе те, що можна було б забрати від мене, але я його зберегла. У дитинстві я була гарною й веселою дівчинкою. Я одружилася з чоловіком, якого покохала, і він ніколи не переставав кохати мене… Моя дитина померла, але я мала її протягом двох неоціненних років… Я пережила багато фізичного болю, та коли вам щось дуже болить, то ви знаєте, як утішатися тими неоціненними хвилинами, коли біль затихає. І всі завжди були такими до мене добрими… Я справді щаслива жінка.

Кредок ухопився за деякі недомовленості з її попередньої розповіді:

– Ви щойно сказали, місіс Ґедлер, що ваш чоловік заповів свій статок міс Блеклок, бо не мав більше кому його заповісти. Але ж це не зовсім правда, чи не так? У нього була сестра.

– А, Соня. Але вони посварилися багато років тому й порвали будь-які зв'язки.

– Він не схвалював її одруження?

– Так, вона одружилася з чоловіком, якого звали – як же його звали?

– Стамфордис.

– Атож. Димитрій Стамфордис. Рендел завжди казав, що то мерзотник. Двоє чоловіків незлюбили один одного від самого початку. Але Соня шалено закохалася й була сповнена рішучості одружитися з ним. І я не бачила, чому б їй цього не зробити. Чоловіки дотримуються дивних поглядів, коли йдеться про такі речі. Соня була вже не маленькою дівчинкою, вона мала двадцять п'ять років і знала, що робить. Той суб'єкт був справді мерзотником – мерзотником у прямому значенні цього слова. У нього, схоже, було кримінальне минуле – і Рендел завжди підозрював, що він живе не під своїм ім'ям. Соня про все це знала. Але суть була в тому, – і Рендел, звичайно ж, не міг цього оцінити, – що Дими-трій був страшенно привабливою особою для жінок. І він не менше закохався в Соню, аніж вона закохалася в нього. Рендел твердив, що він хоче одружитися з нею задля її грошей, але то була неправда. Соня була дуже вродлива й розумна жінка. Якби її шлюб виявився невдалим, якби Димитрій повівся з нею погано або зрадив її, вона покинула б його й пережила свою втрату. Вона була багата жінка й мала цілковите право обирати собі власну дорогу в житті.

– Цю сварку так і не було залагоджено?

– Ні. Нормальні взаємини між Ренделом і Сонею так ніколи й не налагодилися. Вона не могла вибачити йому спробу завадити її шлюбу Вона сказала: «Ну, то гаразд. Ти просто нестерпний. Більше ніколи ти про мене не почуєш!»

– Але вам ще довелося почути про неї потім? Белі усміхнулася.

– Так. Я одержала листа від неї десь через півтора року по тому. Вона написала з Будапешта, наскільки я пам'ятаю, але без зворотної адреси. Попросила мене переказати Ренделу, що народила близнят і дуже щаслива.

– А вона написала вам, як їх звуть? Белі знову всміхнулася.

– Вона написала, що народилися вони відразу пополудні – і вона має намір назвати їх Піп та Емма. Це могло бути, звісно, жартом.

– Ви більше нічого про неї не чули?

– Ні. Вона тоді написала, що з чоловіком і дітьми поїде на короткий час до Америки. Я ніколи більше не чула про них.

– Ви, гадаю, не зберегли того листа?

– Ні, боюся, що ні… Я прочитала його Ренделові, і він лише буркнув: «Рано чи пізно вона пожалкує за те, що одружилася з тим пройдисвітом». Більш ніколи він про них нічого не казав. Ми, можна сказати, забули про неї. Вона пішла з нашого життя.

– А проте містер Ґедлер заповів їй свій статок на випадок, якщо міс Блеклок помре раніше від вас?

– О, то була моя ініціатива. Я сказала йому, коли ми розмовляли про заповіт: «А якщо Блекі помре раніше від мене?» Він дуже здивувався, а я сказала: «О, я знаю, що Блекі дужа, як кінь, а я делікатне створіння – але ж іноді відбуваються нещасливі випадки, а раптом на неї впадуть ворота?..» – І він тоді сказав: «Більше мені нема кому заповісти гроші, більше нема кому. «Існує Соня», – сказала я. А він відразу сказав: «Щоб я дозволив заволодіти своїми грішми тому сучому синові? Та нізащо у світі!» І тоді я сказала: «Тоді нехай твої гроші дістануться її дітям – Піпові та Еммі, а тепер їх може бути набагато більше», і він трохи побурчав, але потім послухався моєї поради.

– І від того дня до сьогодні, – повільно проказав Кредок, – ви нічого не чули про свою зовицю та її дітей?

– Нічого, можливо, їх уже й на світі нема, адже таке буває. Вони можуть бути в Чипінґ-Клеґорні, подумав Кредок.

Так, ніби вона прочитала його думки, стривожений вираз з'явився в очах Белі Ґедлер. Вона сказала:

– Не дозволяйте їм завдати шкоди Блекі. Блекі – добра жінка, вона по-справжньому добра, і ви не дозволяйте скривдити її.

Зненацька голос у неї став зовсім кволий. Кредок побачив несподівані тіні навколо її рота та під очима.

– Ви стомилися, – сказав він. – Я піду Вона кивнула головою.

– Пошліть Мак до мене, – прошепотіла вона. – Атож, я стомилася. – Вона зробила слабкий рух рукою. – ? Оберігайте Блекі… Нічого не має статися з Блекі… Оберігайте…

– Я зроблю все від мене залежне, місіс Ґедлер. Він підвівся й рушив до дверей.

Її голос потягся за ним тонкою ниткою звуку:

– Я помру зовсім скоро – і вона у великій небезпеці. Бережіть її… Сестра Мак-Клеланд проминула його, коли він виходив. Він сказав із тривогою в голосі:

– Сподіваюся, я не заподіяв їй шкоду.

– О ні, не думаю, містере Кредок. Я вас попереджала, що вона відключиться цілком несподівано.

Згодом він запитав у медсестри.

– Єдине, чого я не встиг запитати в місіс Ґедлер, – чи має вона якісь давні фотографії? Якщо так…

Вона урвала його:

– Боюся, нічого в неї нема. Усі її особисті папери та речі, а також меблі з її дому в Лондоні відіслали на склад на початку війни. Місіс Ґедлер була тоді тяжко хвора. Склад потім розбомбили, і місіс Ґедлер була дуже засмучена втратою стількох особистих речей та сімейних документів. Боюся, жодних фотографій у неї не залишилося.

Он воно як, подумав Кредок.

А проте він не вважав свою подорож марною. Принаймні, йому пощастило з'ясувати, що близнята Піп та Емма були цілком реальними людськими створіннями.

Кредок міркував:

«Існують брат і сестра, що виросли десь у Європі. Соня Ґедлер була багатою жінкою на початку свого шлюбу, але гроші в Європі не залишилися тими грішми, якими вони були колись. Дивні речі сталися з грішми протягом воєнних років. А отже, існують двоє молодих людей, син і дочка чоловіка з кримінальним минулим. Припустімо, вони приїхали до Англії зовсім без грошей. Що вони в такому разі робитимуть? Насамперед спробують з'ясувати, чи в них тут немає багатих родичів. Їхній дядько, чоловік дуже багатий, помер. Мабуть, вони насамперед спробують знайти його заповіт. Довідатися, чи, бува, він не заповів якісь гроші їм або їхній матері. Тож вони підуть до Сомерсет-Гауза, ознайомляться там зі змістом його заповіту, а потім, либонь, довідаються про існування міс Летиції Блеклок. Потім наведуть довідки про вдову Ренде-ла Ґедлера. Вона інвалід, живе в Шотландії, і вони також довідаються про те, що жити їй залишилося недовго. Якщо Летиція Блеклок помре раніше, то їм дістануться великі гроші. І що ж тоді вони вирішать?

Кредок замислився: «Ні, до Шотландії брат і сестра не поїдуть, їм набагато простіше з'ясувати, де тепер живе Летиція Блеклок. І вони поїдуть туди, але не під власними іменами й прізвищами… Разом вони поїдуть чи окремо?.. Емма… Хто б це міг бути?.. Піп та Емма… Я з'їм свого капелюха, якщо Піп, Емма чи вони обоє не перебувають тепер у Чипінґ-Клеґорні…»

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ
СОЛОДКА СМЕРТЬ

I

На кухні в «Літл-Педоксі» міс Блеклок давала розпорядження Міці:

– Зроби сандвічі із сардинами й помідорами. І спечи млинців, які виходять у тебе такими смачними. І я хотіла б, щоб ти зготувала свій особливий торт.

– У нас буде свято, якщо ви замовляти стільки смачних речей?

– У міс Баннер день народження, і буде кілька гостей до чаю.

– У її віці не варт святкувати народження. Ліпше забути.

– А вона не хоче забувати. Кілька людей принесуть їй подарунки – і буде приємно, якщо ми влаштуємо невеличку вечірку.

– Те саме ви сказати й минулого разу – а чим усе закінчитися!

Міс Блеклок стримала роздратування.

– Заспокойся, цього разу нічого не буде.

– Звідки ви знати, що може статися в цей дім? Цілий день я тремтіти в ньому, а вночі замикати двері й дивитись, чи хтось не ховатися в гардеробі.

– Це допоможе тобі пильніше стежити за порядком, – холодно промовила міс Блеклок.

– Ви хотіти, щоб я зготувати вам торт…

Називаючи торт, Міці промовила слово, яке для міс Блеклок прозвучало як пирскання котів, коли вони погрожують один одному.

– Саме цей. Багатий.

– Так. Він багатий. Але для нього я нічого не мати! Я не спекти такий торт. Мені потрібен для нього шоколад, і багато масла, і цукор, і родзинки.

– Візьми банку масла, яку нам надіслали з Америки. Візьми трохи тих родзинок, що тримаємо на Різдво, а ось тобі плитка шоколаду й грудка цукру.

Обличчя Міці несподівано розквітло усмішкою.

– Отже, я спекти вам чудового торта! – вигукнула вона в екстазі. – Він буде багатий, розкішний, він танутиме в роті! А вгорі я помазати його шоколадним глазурем. Я зробити чудовий торт і написати на ньому по-англійськи Good Wishes[2]2
  Найкращі побажання (англ.).


[Закрыть]. Ці англійці з їхнім жорстким печивом і примітивним смаком ніколи не куштувати такого торта. Він буде в мене справді розкішний, справді делікатесний. Нараз її обличчя знову спохмурніло.

– Містер Патрик. Він називати його «Солодкою смертю». Мій торт! Я не хочу, щоб мого торта так називати!

– Насправді то був тобі комплімент, – сказала міс Блеклок. – Він хотів сказати, що можна вмерти за те, щоб скуштувати такого торта.

Міці подивилася на неї із сумнівом.

– Але я не любити цього слова – смерть. Люди не помирати, коли їсти мій торт, їм ставати набагато ліпше, набагато краще…

– Я не сумніваюся, що всім нам буде добре, коли ми їстимемо твій торт.

Міс Блеклок обернулася й покинула кухню з почуттям полегкості, рада-радісінька, що перемовини з Міці нарешті закінчилися. З Міці вони могли закінчитися й гірше.

Вийшовши з кухні, вона наштовхнулася на Дору.

– О, Леті, піти мені зараз на кухню й показати Міці, як вона має нарізати сандвічі?

– Ні, – сказала міс Блеклок, рішуче виштовхавши подругу в коридор. – Вона тепер у доброму гуморі, і я не хочу її дратувати.

– Але ж я лише показала б їй…

– Будь ласка, не показуй їй нічого, Доро. Ці жителі центральної Європи не люблять, коли їм щось показують. Вони терпіти цього не можуть.

Дора подивилася на неї із сумнівом. А тоді раптом усміхнулася.

– Щойно телефонував Едмунд Светенгем. Він привітав мене з днем народження і сказав, що принесе мені горщик меду в подарунок сьогодні пополудні. Приємно, правда? Не можу здогадатися, звідки він довідався, що в мене сьогодні день народження.

– Усі про це, схоже, знають. Певно, ти ж і розповіла всім, Доро.

– Я лише згадала сьогодні, що мені скоро буде п'ятдесят дев'ять.

– Тобі шістдесят чотири, – сказала міс Блеклок, підморгнувши їй.

– А міс Гінчкліф сказала: «Ти здаєшся молодшою за свій вік. А скільки, ти думаєш, мені років?» Вона поставила мене в незручне становище, бо міс Гінчкліф має надто химерний вигляд і може бути будь-якого віку До речі, вона пообіцяла принести мені яєць. Я сказала їй, що наші кури віднедавна несуться погано.

– Бачу, ми шикарно відзначимо твій день народження, – сказала міс Блеклок. – Мед, яйця, чудова коробка шоколаду від Джулії…

– Я не знаю, де вона здобуває такі речі.

– Ліпше не запитуй. Її методи незаконні.

– І твоя чудова брошка.

Міс Баннер гордо подивилася на свої груди, на яких блищала пелюстка з маленьким діамантом.

– Вона подобається тобі? Я рада. Ніколи не надавала ваги коштовностям.

– Дуже подобається.

– Гаразд. Ходімо погодуємо качок.

II

– Отакої! – вигукнув Патрик із драматичним піднесенням, коли всі посідали за столом у їдальні. – Що я бачу перед собою? «Солодку смерть»!

– Тихше! – сказала міс Блеклок. – А то почує Міці. Їй не вельми подобається твоя назва для її фірмового торта.

– А проте це ж справді Солодка Смерть! Це торт на день народження Банні?

– Так, – сказала міс Баннер. – У мене буде справді чудовий день народження.

Її щоки зарожевіли від збудження й залишалися рожевими від тієї миті, коли полковник Істербрук подав їй невеличку коробку цукерок і сказав, уклонившись:

– Солодкі Солодкій!

Джулія поквапно відвернула обличчя й зустрілася із суворим поглядом міс Блеклок.

Усім смачним наїдкам було віддано належну шану, і господарі та гості підвелися після десерту з печива.

– Мене трохи нудить, – сказала Джулія. – Це від торта. Минулого разу я почувала себе так само.

– Але торт того вартий, – заспокоїв її Патрик.

– Ці чужоземці, безперечно, розуміються на виготовленні тістечок і тортів, – сказала міс Гінчкліф. – А от простого пудингу зготувати не можуть.

Усі шанобливо промовчали, хоч, здавалося, на губах Патрика блукає запитання, чи комусь і справді захотілося скуштувати простого пудингу.

– Ви знайшли нового садівника? – запитала міс Гінчкліф, звертаючись до міс Блеклок, коли вони повернулися до вітальні.

– Ні. А чому ви про це запитали?

– Бо я побачила чоловіка, який шастав біля курника. Досить пристойний тип, схожий на військовослужбовця.

– А, ви про того, – сказала Джулія. – Це наш детектив. Місіс Істербрук випустила з рук свою сумочку.

– Детектив? – вигукнула вона. – Але… навіщо?

– Не знаю, – сказала Джулія. – Він сновигає довкола і стежить за будинком. Гадаю, він охороняє тітку Леті.

– Цілковита нісенітниця, – сказала міс Блеклок. – Я й сама можу подбати про себе, красно дякую.

– Але ж усе вже позаду! – вигукнула місіс Істербрук. – Чому тоді, запитую я вас, вони не припиняють розслідування?

– Поліція незадоволена, – сказав її чоловік. – Ось що це означає.

– Але чому вона незадоволена й чим?

Полковник Істербрук похитав головою з виглядом людини, що могла б сказати набагато більше, якби захотіла. Едмунд Светенгем, який недолюблював полковника, сказав:

– Правда полягає в тому, що ми всі під підозрою.

– Але в чому нас підозрюють? – запитала місіс Істербрук.

– Не переймайся, кицю, – сказав її чоловік.

– У тому, що ми тиняємося з певним наміром, – пояснив Едмунд. – А намір полягає в тому, щоб здійснити вбивство за першої ж нагоди.

– О, будь ласка, облиште, містере Светенгем. – Дора Баннер ударилася в сльози. – Я переконана, ніхто тут не захоче вбивати нашу любу, нашу дорогу Леті.

Настала мить жахливого збентеження. Едмунд густо почервонів і промурмотів:

– Це ж тільки жарт.

Філіпа високим дзвінким голосом запропонувала послухати всім разом останні вісті о шостій вечора, і її пропозицію прийняли зі щирим ентузіазмом.

Патрик прошепотів до Джулії:

– Нам потрібна тут місіс Гармон. Вона сказала б своїм високим і мелодійним голосом: «Але я думаю, хтось досі чекає на добру нагоду, щоб убити вас, міс Блеклок?»

– Я рада, що вона з тією своєю міс Марпл не змогли прийти, – сказала Джулія. – Та стара жінка належить до тих, які пхають свого носа в усі кутки. А розум у неї схожий на зливальницю. Справжній вікторіанський тип.

Слухання останніх новин легко перейшло в приємне обговорення жахіть атомної війни. Полковник Істербрук сказав, що справжню загрозу цивілізації несе, безперечно, Росія, а Едмунд у відповідь повідомив, що має кількох приємних російських друзів – проте його слова зустріли досить холодно.

Вечірка закінчилася новими висловами вдячності на адресу господарів.

– Ти розважилася, Банні? – запитала міс Блеклок, коли пішов останній гість.

– О, так. Але в мене жахливо болить голова. Мабуть, від збудження.

– Це від торта, – сказав Патрик. – Я відчуваю, як у мене трохи розболілася печінка. А ви до того протягом усього вечора надщипували шоколад.

– Мабуть, я піду й ляжу, – сказала міс Баннер. – Ковтну дві пігулки аспірину і спробую гарно поспати.

– Це добрий план, – промовила міс Блеклок.

Міс Баннер пішла нагору.

– Ви не проти, якщо я закрию для вас качок, тітко Леті?

Міс Блеклок подивилася на Патрика суворим поглядом.

– Якщо ти не забудеш узяти двері на засув.

– Я це зроблю. Присягаюся.

– Випийте склянку хересу, тітко Леті, – сказала Джулія. – Як мала звичай казати моя стара няня: «Це наведе лад у вашому шлунку». Бридка фраза, але для даного моменту цілком слушна.

– Справді, це мені не завадить. Певно, ми не звикли до таких смачних наїдків. О, Банні, як ти мене злякала! Що з тобою?

– Я не можу знайти свій аспірин, – сказала Банні засмученим голосом.

– Візьми кілька моїх пігулок, люба, вони біля мого ліжка.

– На моєму туалетному столику стоїть пляшечка, – сказала Філіпа.

– Дякую вам, дякую вам дуже. Якщо не знайду свої – але я знаю, що заподіла її кудись. Новеньку пляшечку. Куди я могла запхати її?

– Ми маємо купи аспірину у ванній кімнаті, – нетерпляче озвалася Джулія. – Цей дім завалений аспірином.

– Мене дратує, що я така неуважна й засовую свої речі, сама не знаю куди, – сказала міс Баннер, знову беручись сходами нагору.

– Бідолашна старенька Банні, – сказала Джулія, підіймаючи свою склянку. – Як ви думаєте, може, дамо їй випити трохи хересу?

– Гадаю, ліпше не треба, – сказала міс Блеклок. – Вона була надто збуджена сьогодні, і це не піде їй на користь. Боюся, щоб на завтра їй не стало гірше. А проте, я думаю, вона сьогодні щиро тішилася.

– Їй дуже сподобався святковий обід, – сказала Філіпа.

– Налиймо Міці склянку хересу, – запропонувала Джулія. – Гей, Пате, – гукнула вона, почувши, як він заходить у бічні двері, – поклич Міці.

Патрик привів Міці, і Джулія налила їй склянку хересу.

– Я п'ю за найкращого кухаря у світі, – сказав Патрик.

Міці була задоволена – але відчула, що повинна виголосити протест.

– Дякую. Але ж я не кухар. У своїй країні я робити інтелектуальну роботу.

– Тоді ти занапащаєш там твій талант, – сказав Патрик. – Яка інтелектуальна робота може зрівнятися з таким шедевром, як «Солодка смерть»?

– О, я вже казати, що не люблю…

– Не має значення, що ти любиш, а чого не любиш, – сказав Патрик. – Так уже я назвав твій продукт, і ти нікуди від цієї назви не дінешся. Тож випиймо за «Солодку смерть» – і к бісу наслідки!

III

– Філіпо, моя люба, я хочу поговорити з тобою.

– Я вас слухаю, міс Блеклок.

Філіпа Геймс подивилася на свою господиню з легким подивом.

– Тебе щось непокоїть віднедавна, чи не так?

– Непокоїть?

– Я помітила, що останнім часом ти стурбована. У тебе щось не так?

– Ой, ні, міс Блеклок. Звідки ви взяли?

– Певно, мені здалося. Я подумала, можливо, ти й Патрик…

– Патрик? – цілком щиро здивувалася Філіпа.

– Отже, причина не в цьому. Пробач мені, якщо я надто вручаюся у твоє особисте життя. Але я часто бачила вас удвох – і хоч Патрик – мій родич, не думаю, що з нього може вийти хороший чоловік. Принаймні, протягом певного часу з нього навряд чи буде щось путнє.

Обличчя Філіпи застигло у твердій нерухомості.

– Я більше не стану одружуватися, – сказала вона.

– Рано чи пізно, але ти ще одружишся, дитино моя. Ти молода. Але нам не варто це обговорювати. У тебе не виникає проблем із грішми?

– Ні, мені їх цілком вистачає.

– Я знаю, ти замислюєшся про те, щоб дати хлопцеві добру освіту. Тому я хочу дещо тобі сказати. Сьогодні я їздила в Мілчестер, щоб побачитися там із містером Бединґфелдом – це мій адвокат. Останні події вселили мені тривогу, і я вирішила зробити новий заповіт – на випадок чогось непередбаченого. Окрім спадщини, яку я даю Банні, усе інше відійде тобі, Філіпо.

– Що ви сказали?

Філіпа круто обернулася. Її очі спалахнули. Вона здавалася збентеженою, майже переляканою.

– Але я не хочу цього, не хочу… Я, власне, не розумію. І чому, зрештою? Чому мені?

– Можливо, тому, – сказала міс Блеклок дивним голосом, – що я не маю нікого іншого.

– Але ж є Патрик і Джулія.

– Так, є Патрик і Джулія. – Дивна нота досі звучала в голосі міс Блеклок.

– Вони ваші родичі.

– Дуже далекі. Вони не мають права на мою спадщину.

– Але я… Я теж не маю… Не знаю, що вам спало на думку… О, я не хочу…

У її погляді було більше ворожості, аніж вдячності. Щось подібне до страху також відчувалося в її поведінці.

– Я знаю, що я роблю, Філіпо. Ти подобаєшся мені – і в тебе син… Ти небагато одержиш, якщо я помру тепер, – але через кілька тижнів усе може змінитися.

її погляд зустрівся з очима Філіпи, і вона їх не відвела.

– Але ви не помрете! – запротестувала Філіпа.

– Ні, якщо вживу належних заходів остороги.

– Заходів остороги?

– Так. Обміркуй усе, що я тобі сказала… І не турбуйся більше. Вона вийшла з кімнати. Філіпа почула, як вона розмовляє з Джулією в холі.

Джулія увійшла до вітальні через кілька хвилин, її очі блищали блиском, схожим на сталевий.

– Ти добре зіграла на свою карту, Філіпо. Тепер я бачу, яка ти сумирна й тиха… Недарма кажуть, що в тихому болоті чорти водяться.

– То ти чула?..

– Так, я чула. І думаю, усе було умисне підлаштовано так, щоб я чула.

– Про що ти?

– О, Леті – жінка не дурна… Хай там як, а ти маєш слушність, Філіпо. Ти гарно влаштувалася, чи не так?

– О, Джуліе, я ніколи не мала наміру… У мене й на думці не було…

– Не було, кажеш? Було та ще й як було. Ти ще скажеш, що тобі не потрібні гроші? Потрібні та ще й як потрібні. Але віднині запам'ятай – якщо хтось пристукне тепер тітку Леті, ти перша потрапиш під підозру.

– Як же я можу потрапити під підозру? З мого боку було б ідіотизмом убити її тепер – коли досить лише зачекати трохи.

– То ти знаєш також про стару Як-її-звуть, що помирає тепер у Шотландії? А я думала… Філіпо, я починаю вірити в те, що ти й справді дуже темна конячка.

– Я не маю наміру позбавити тебе й Патрика вашої частки.

– Справді, люба? Пробач – але я тобі не вірю.