Текст книги "Оголошено вбивство"

Автор книги: Агата Кристі

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 16 страниц)

Аґата Кристі
ОГОЛОШЕНО ВБИВСТВО

^© _{http://kompas.co.ua – україномовна пригодницька література}

_{Переклад Віктора Шовкуна}

_{Переклад з англійської: «А Murder is Announced» by Agatha Christie, HarperCollins Publishers, London 2002}

_{Дизайнер обкладинки Сергій Ткачов}

_{Аґату Кристі знають у всьому світі як королеву Детективу. Близько мільярда примірників її творів продано англійською мовою, ще один мільярд – у перекладі 100 іноземними мовами. Вона – найпопулярніший автор усіх часів і всіма мовами, а за кількістю видань поступається лише Біблії та Шекспірові. Вона – автор 80 детективних романів та збірок оповідань, 19 п'єс і 6 романів, опублікованих під ім'ям Мері Вестмейкот.}

_{Перший роман Аґати Кристі – «Таємнича пригода в Стайлзі» – був написаний наприкінці Першої світової війни, у якій письменниця брала участь, перебуваючи у волонтерському медичному загоні. У цьому романі вона створила образ Еркюля Пуаро – маленького бельгійського детектива, якому судилося стати найпопулярнішим героєм у літературі детективного жанру після Шерлока Холмса. Цей роман був опублікований у видавництві «Бодлі-Гед» у 1920 році.}

_{Після цього Аґата Кристі щороку видавала по книжці, а в 1926 році написала свій шедевр – «Убивство Роджера Екройда». То була її перша книжка, опублікована видавництвом «Колінз», що започаткувала плідну й ефективну співпрацю автора з видавництвом, яка тривала 50 років і спричинилася до створення 70 книжок. «Убивство Роджера Екройда» стало також першою книжкою Аґати Кристі, яка була інсценована – під назвою «Алібі» – й успішно поставлена на сцені одного з лондонських театрів Вест-Енду. «Пастка на мишей», – найславетніша п'єса письменниці, – була вперше поставлена в 1952 р. І не сходить зі сцени протягом найтривалішого часу в історії театральних вистав.}

_{У1971 р. Аґата Кристі отримала титул Дами Британської Імперії. Вона померла в 1976 р., а кілька її творів вийшли друком посмертно. Найуспішніший бестселер письменниці – «Сонне вбивство» – з'явився друком дещо згодом у тому ж таки році, після чого вийшли її автобіографія та збірка оповідань «Останні справи міс Марпл», «Пригода в затоці Поленза» й «Поки триває світло». У1998 р. «Чорна кава» стала першою з п'єс Аґати Кристі, на сюжеті якої інший автор, Чарлз Осборн, побудував свій роман.}

Присвячується Ральфові та Ен Ньюмен, у чиєму домі я вперше з приємністю прочитала «Прекрасну смерть»

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
ОГОЛОШЕНО ВБИВСТВО

І

Щоранку від о пів на восьму до пів на дев'яту, крім неділь, Джонні Бат об'їздив на велосипеді село Чипінґ-Клеґорн, голосно насвистуючи крізь зуби, зупинявся біля кожного будинку чи котеджу й засовував до поштової скриньки ті вранішні газети, які господар передплатив у містера Тотмена, власника газетного кіоску на Гай-стріт. Так, полковникові та місіс Істербрук він привозив «Таймс» і «Дейлі Ґрефік», місіс Светенгем – «Таймс» та «Дейлі Воркер», міс Гінчкліф та міс Мерґатройд – «Дейлі Телеграф» і «Нью-Кронікл», міс Блеклок – «Телеґраф», «Таймс» і «Дейлі Мейл».

У всі ці будинки й практично в кожен дім у Чипінґ-Клеґорні він щоп'ятниці доставляв також по примірнику місцевої газети «Норт-Бенгем Ньюс енд Чипінґ-Клеґорн Ґазет», яку в селі називали просто «Газетою».

Отже, щоранку в п'ятницю, скинувши побіжним поглядом на заголовки в одній із центральних газет

(Міжнародна напруженість зростає! Сьогодні відбудеться Асамблея ООН! Поліція шукає вбивцю білявої машиністки! Три шахти простоюють. Двадцять троє людей померли від харчового отруєння в готелі «Сісайд» і таке інше.)

більшість жителів Чипінґ-Клеґорна нетерпляче розгортали «Газету» й поринали в місцеві новини. Після побіжного погляду на розділ листів (де знаходили свій повний вираз люта ненависть і ворожнеча) дев'ятеро з десятьох передплатників починали уважно читати приватні оголошення. Тут упереміш друкувалися повідомлення про продаж нерухомої власності та про розшук осіб, підозрюваних у скоєнні злочину, про винайм домашніх робітниць, про собак, про свійських тварин і птицю. – одне слово, усе те, що могло зацікавити жителів невеличкого села Чипінґ-Клеґорн.

П'ятниця 29 жовтня не була винятком.

II

Місіс Светенгем відкинула з чола свої гарненькі сиві кучері, розгорнула «Таймс», ковзнула тьмяним поглядом по сторінці ліворуч, дійшла висновку, що «Таймс», за своїм звичаєм, приховує цікаві новини в такий спосіб, що шукати їх марно, скинула оком на інформацію про народження, одруження та смерті, приділивши найбільшу увагу повідомленням про смерть; потім, виконавши у такий спосіб свій обов'язок, відклала «Таймс» і нетерпляче схопила «Чипінґ-Клеґорн Ґазет».

Коли через хвилину до кімнати увійшов її син Едмунд, вона вже цілком заглибилася в читання приватних оголошень.

– Доброго ранку, любий, – сказала місіс Светенгем. – Смідлі продають свій «даймлер». Вони купили його ще в тридцять п'ятому – давненько вже, хіба ні?

Син щось буркнув під ніс, узяв дві вуджені рибини, налив собі філіжанку кави, сів за стіл і розгорнув «Дейлі Воркер», яку прихилив до тостера.

– «Продаються цуценята бул-мастифа», – прочитала вголос місіс Светенгем. – Бігме, не розумію, як люди примудряються сьогодні годувати великих собак, – я справді не розумію… Ти диви, Селіна Лоренс знову шукає собі кухарку. Якби вона звернулася до мене, я сказала б їй, що давати такі оголошення в газетах – тільки час марнувати. Вона не повідомляє своєї адреси, а дає тільки номер поштової скриньки – якби вона порадилася зі мною, я сказала б їй, що це фатальна помилка, слуги нині зголошуються лише на ті повідомлення, де названо адресу працедавця. І вимагають, щоб її було названо зрозуміло й чітко… «Штучні зуби» – диво та й годі, чому сьогодні такий попит на штучні зуби? «Надзвичайно низькі ціни… Чудові цибулини. Наш найкращий сорт». Якщо бони справді найкращі, то чому ціни на них низькі?.. А ось де: «Дівчина шукає цікаву посаду. Хоче подорожувати». Диви-но, яка розумна! А хто не хоче подорожувати?.. «Такси…» Мені ніколи не подобалися такси – і не тому, що це собака німецька, ми давно вже подолали упередження проти німців – просто вони мені не подобаються та й годі. Так, місіс Фінч, чого вам треба?

Двері прочинилися, й у них просунулися голова й тулуб жінки з похмурим виразом обличчя, в потертому оксамитовому береті.

– Доброго ранку, мем, – сказала місіс Фінч. – Ви дозволите мені тут прибрати?

– Зачекай. Ми снідаємо, – сказала місіс Светенгем. – Ще не закінчили снідати, – додала вона тоном вибачення.

Скинувши поглядом на Едмунда та його газету, місіс Фінч зневажливо пирхнула й зачинила двері.

– Я тільки почав снідати, – сказав Едмунд, а його мати зауважила:

– Ліпше ти не читав би тієї жахливої газети, Едмунде. Місіс Фінч терпіти її не може.

– Не розумію, що має місіс Фінч до моїх політичних поглядів.

– Якби ти бодай належав до робітників, – пояснила свою думку місіс Светенгем. – А ти взагалі нічого не робиш.

– Це велика неправда, – обурено заперечив Едмунд. – Я пишу книжку.

– Я маю на увазі справжню роботу, – сказала місіс Светенгем. – А місіс Фінч нам дратувати не можна. Якщо вона почне нас недолюблювати й перестане приходити, де ми знайдемо іншу хатню робітницю?

– Ми дамо оголошення в «Газету», – сказав Едмунд, посміхаючись.

– Я вже тобі сказала, це нічого не дасть. Тепер, якщо в родині немає старої няньки, яка робить усю домашню роботу й готує на кухні, то справи в такої родини кепські.

– А чому тоді в нас немає старої няньки? Чому ти не подбала, щоб вона була в мене? Про що ти думала?

– У тебе була індійська нянька, любий.

– Ти виявилася непередбачливою матір'ю, – промурмотів Едмунд.

Місіс Светенгем знову поринула в хащі приватних оголошень.

– «Продається не нова газонокосарка». Цікаво… Господи, що за ціна!.. Знову такси… «Напиши мені або якось дай знати про себе, я в розпачі. Твій Вовчик». Якими дурними прізвиськами люди іноді себе називають!.. «Продаються цуценята кокер-спанієля». Ти пам'ятаєш нашу любу Сьюзен, Едмунде? Вона була кмітливіша за деяких людей. Розуміла кожне слово, яке ти їй скажеш… «Продається буфет у стилі шератон. Справжня сімейна реліквія. Місіс Лукас, «Даяс-Хол»…» Яка ж вона брехлива, ця жінка! Шератон, ви тільки подумайте!..

Місіс Светенгем зневажливо пирхнула й стала читати далі:

– «Усе було помилкою, моя люба. Але кохання не вмирає. У п'ятницю, як завжди. Дж.»… Певно, якісь закохані, що посварилися – а може, це потаємна мова злодіїв, тобі не здається? Знову: «Продаються цуценята такси»… Мені здається, люди трохи схибнулися на розведенні такс. Адже існують інші породи собак. Твій батько Симон розводив манчестерських тер'єрів. Які то були гарненькі цуцики! Мені до вподоби ті собаки, що мають довгі ноги… «Дама, яка виїздить за кордон, продасть свою яхту з двома шикарними каютами»… не зазначено ані розміру, ані ціни… «Оголошується шлюб…» – ні, Едмунде, не шлюб, а вбивство. Що, що? Едмунде, Едмунде, послухай-но, я вперше бачу таке…

«Оголошується вбивство, яке відбудеться у п'ятницю, 29 жовтня, у «Літл-Педоксі» о пів на сьому вечора. Запрошуємо до участі всіх знайомих та друзів».

– Едмунде, чи таке може бути?

– Що ти сказала? – запитав Едмунд, піднявши погляд від своєї газети.

– Відбудеться вбивство, призначене на п'ятницю 29 жовтня… Едмунде, це ж сьогодні.

– А дай-но гляну.

Син узяв газету в матері з рук.

– Але що б це могло означати? – запитала місіс Светенгем із цікавістю в голосі.

Едмунд Светенгем потер перенісся з виразом сумніву.

– Ідеться про якусь вечірку, думаю. Гра у вбивство – чи щось таке.

– Ну, знаєш, – не погодилася з ним місіс Светенгем. – Це надто кумедно й трохи по-дурному давати в газеті таке оголошення. Зовсім не схоже на Летицію Блеклок, що завжди здавалася мені жінкою з надзвичайно тверезим розумом.

– А може, на неї вплинули ті веселі юні створіння, що оселилися в її домі?

– Це надто пізнє оголошення, чи не так? Сьогодні. Ти думаєш, запрошують і нас?

– Тут сказано: «Запрошуємо до участі всіх знайомих та друзів», – зазначив син.

– Знаєш, мені зовсім не до вподоби ця новочасна мода запрошувати людей, – рішуче заявила місіс Светенгем.

– У такому разі не йди туди, мамо.

– Не піду, – погодилася місіс Светенгем.

Запала мовчанка.

– Ти нарешті з'їси цю останню грінку, Едмунде?

– Знаєш, мамо, я думав, що моє правильне харчування важить для тебе більше, аніж те, коли ця стара карга прибере зі столу.

– Тихше, любий, вона може тебе почути… Едмунде, а що відбувається, коли на вечірці грають у вбивство?

– Я, власне, точно не знаю… Вони приколюють на тебе папірці чи щось таке… Хоч ні, їх, здається, тягнуть із капелюха. І хтось витягує папірець жертви, а хтось – детектива, а потім вони вимикають світло, і хтось плескає тебе по плечу, а ти кричиш, падаєш і прикидаєшся мертвим.

– А знаєш, це навіть цікаво.

– А по-моєму, збіса нудно. Я не піду.

– Дурниці, Едмунде, – сказала місіс Светенгем із твердою рішучістю в голосі. – Я піду, а отже, і ти підеш зі мною. І нема про що тут балакати!

III

– Арчі, – сказала місіс Істербрук, звертаючись до свого чоловіка, – послухай-но!

Полковник Істербрук не звернув на неї уваги, бо вже давнр роздратовано пирхав, читаючи якусь статтю в «Таймс».

– Головна біда цих хлопців у тому, – сказав він, – що жоден не має бодай приблизного уявлення про Індію! Бодай приблизного!

– Я знаю, мій любий, я знаю.

– Якби вони його мали, то не писали б таку нісенітницю!

– Я знаю, Арчі, але послухай ось це:

«Оголошується вбивство, яке відбудеться у п'ятницю, 29 жовтня, у «Літл-Педоксі» о пів на сьому вечора. Запрошуємо до участі всіх знайомих та друзів».

Вона замовкла і з переможним виглядом подивилася на чоловіка.

Полковник Істербрук у відповідь глянув на неї поблажливо, але без найменшого інтересу.

– Це гра в убивство, – сказав він.

– Справді?

– Атож. – Він відірвав погляд від своєї газети й провадив: – Мушу тобі сказати, це дуже цікава гра, якщо вона правильно організована. Вона вимагає участі чоловіка, який добре знає правила. Ви тягнете жереб. Оголошують, що в кімнаті присутній убивця, ніхто не знає, хто він. Вимикають світло. Убивця обирає жертву. Жертва рахує до двадцяти, а тоді лунає передсмертний зойк. Після цього береться до роботи той, кому випало бути детективом. Він усіх допитує. Де вони були, що робили, – й у такий спосіб намагається з'ясувати, хто з них убивця. Атож, це дуже цікава гра – у тому випадку, коли «детектив» бодай трохи знає про те, що таке поліційна робота.

– Як, наприклад, ти, Арчі. Адже ти брав участь у розслідуванні всіх найцікавіших злочинів, що мали місце в нашій окрузі.

Полковник Істербрук поблажливо усміхнувся і хвацько крутнув вуса.

– Так, Лоро, – промовив він. – Я справді дещо їм підказав. І він випростав плечі.

– Даремно міс Блеклок не попросила, щоб ти допоміг їй розплутати й цю справу.

Полковник пирхнув.

– Але ж у неї зараз живе той молодий жевжик. Племінником чи ким він там їй доводиться. Мабуть, то він її намовив. Це ж треба додуматися – опублікувати таке оголошення.

– Воно надруковане на шпальті хроніки приватних подій. Ми могли б його не помітити. Це запрошення, чи не так, Арчі?

– Вельми дивне запрошення, я вважаю. Якщо й справді в такий спосіб вони запрошують людей до себе, то на мене хай не розраховують.

– Не кажи такого, Арчі, – у голосі місіс Істербрук пролунали благальні нотки.

– Якщо мене запрошують, то надто пізно. Хіба вони не знають, що я можу бути зайнятий?

– Але ж ти не зайнятий, любий? – сказала місіс Істербрук, знизивши голос і в такий спосіб надавши йому переконливішого звучання. – І я вважаю, Арчі, ти повинен піти – хоч би для того, щоб допомогти бідолашній міс Блеклок виплутатися з халепи. Я переконана, вона сподівається на твою допомогу. Адже ти так багато знаєш про роботу поліції та поліційні процедури. Увесь її задум зазнає краху, якщо ти не прийдеш і не підкажеш їй, як досягти успіху. Адже сусідам треба допомагати!

Місіс Істербрук схилила набік голову, струснувши волоссям, що було відбілене пергідролем.

– Якщо ти й справді так думаєш, Лоро…

Полковник Істербрук знову крутнув свого сивого вуса з вельми поважним виглядом і поблажливо подивився на свою пухнасту маленьку жіночку. Місіс Істербрук була принаймні на тридцять років молодша за свого чоловіка.

– Якщо ти й справді так думаєш, Лоро, – повторив він, – то я піду.

– Гадаю, це твій обов'язок, Арчі, – врочистим голосом промовила місіс Істербрук.

IV

«Чипінґ-Клеґорн Газет» принесли також до садиби «Боулдере», де в трьох мальовничих, сполучених між собою котеджах жили міс Гінчкліф та міс Мерґатройд.

– Гінч!

– Чого тобі, Мерґатройд?

– Де ти?

– У курнику.

– Справді?

Обережно ступаючи по високій вологій траві, Емі Мерґатройд підійшла до своєї подруги. Ця остання, вдягнена у вельветові штани та військовий кітель, готувала курям корм, нахилившись над тазом, огорнутим не вельми смачною парою, і розтираючи долонями суміш зі звареного лушпиння картоплі та капустяних качанів.

Вона обернула по-чоловічому стрижену голову з обвітреним обличчям і подивилася на подругу.

Емі Мерґатройд, повненька жінка з приязним виразом обличчя, була у твідовій спідниці та в мішкуватому яскраво-синьому пуловері. Схожа на пташине гніздо кучма її сивого волосся була до-і сить розкуйовджена, і вона геть засапалася.

– Ось послухай-но, – сказала вона, намагаючись перевести дух, – яке оголошення надрукувала «Газета» – що б це могло означати?

«Оголошується вбивство, яке відбудеться у п'ятницю, 29 жовтня, у «Літл-Педоксі» о пів на сьому вечора. Запрошуємо до участі всіх знайомих та друзів».

Дочитавши, вона замовкла, важко дихаючи, і чекала, коли подруга скаже своє авторитетне слово.

– Нісенітниця, – промовила Гінчкліф.

– Це так, але що, ти думаєш, вона означає?

– Думаю, хтось забагато випив.

– Чи можна це сприймати як запрошення?

– Ми довідаємося, що це означає, коли прийдемо туди, – сказала Гінчкліф. – Хтось хильнув зіпсованого хересу, думаю. Ти ліпше не стій на траві, Мерґатройд. У тебе досі на ногах хатні капці. Вони вже просякли водою.

– Ой, лишенько! – Емі Мерґатройд із жалем подивилася на свої ноги. – Скільки яєць сьогодні?

– Семеро. Ота клята курка досі квокче. Я мушу загнати її в клітку.

– Дивний спосіб запрошувати гостей, тобі не здається? – запитала Мерґатройд, маючи на увазі оголошення в «Газеті», і якийсь дивний замріяний смуток пролунав у тоні її голосу.

Але подруга була зліплена з набагато твердішого тіста. Уся її увага була зосереджена на боротьбі з бунтівливою птахою, а тому жодне газетне оголошення, хоч би яким воно було загадковим, не могло відвернути її увагу.

Брьохаючи по багнюці, вона копнула ногою зозулясту курку. У відповідь пролунало голосне й обурене кудкудакання.

– Ліпше буде завести качок, – сказала міс Гінчкліф. – З ними набагато менше мороки.

V

– Диво та й годі! – сказала місіс Гармон, говорячи через стіл до свого чоловіка, превелебного Джуліана Гармона. – У міс Блеклок готуються скоїти вбивство.

– Убивство? – запитав її чоловік із легким подивом у голосі. – Коли?

– Здається, сьогодні надвечір… Атож, о пів на сьому. О, як тобі не пощастило, любий, адже на той час тобі треба готуватися до конфірмації. А ти ж так любиш убивства!

– Я не зовсім розумію, про що ти говориш, Пампушко.

Місіс Гармон, яку звали Діаною, але за пухке тіло та кругле личко ще змалечку прозвали Пампушкою, подала йому через стіл «Газету».

– Ось читай. Це там, де друкують оголошення про продаж старих фортепіано та штучних щелеп.

– Яке чудернацьке оголошення!

– А й справді чудернацьке, – радісно погодилася Пампушка. – Хто б міг подумати, що міс Блеклок захоплюється вбивствами та іншими такими іграми? Думаю, молоді Симонси підкинули їй цю думку – хоча Джулія Симонс не полюбляє вбивств, такі розваги здаються їй надто грубими. А проте дуже шкода, любий, що ти не можеш там бути. Хай там як, а я піду й про все тобі розповім, хоч і не маю особливого бажання туди йти, бо мені не до вподоби ігри, що відбуваються в темряві. Вони мене лякають, і я щиро сподіваюся, що вбиватимуть не мене. Бо якщо хтось несподівано покладе руку мені на плече й прошепоче: «Ти мертва», моє серце так стрепенеться, що я можу померти й насправді. Ти думаєш, таке може статися?

– Ні, Пампушко. Я думаю, ти помреш старою, старою бабусею – разом зі мною.

– І ми помремо в один день і нас поховають в одній могилі. Це було б чудово.

На думку про таку радісну перспективу Пампушка розквітла усмішкою, від вуха до вуха.

– Та ти просто-таки променишся від щастя, Пампушко, – сказав її чоловік, усміхаючись.

– А хто не почував би себе щасливим на моєму місці? – запитала Пампушка голосом, у якому проступали нотки певної збентеженості. – Адже я маю тебе, і Сьюзен, і Едварда, й усі ви любите мене, і вам байдуже, що я така дурненька… І сонце сяє так яскраво! І так приємно жити в такому великому й такому затишному домі!

Превелебний Джуліан Гармон окинув поглядом простору й порожню їдальню і кивнув головою з виразом сумніву на обличчі.

– Деяким людям не вельми припало б до смаку жити в такому великому й недоладному домі, де гуляють протяги.

– А я люблю просторі кімнати. Усі приємні пахощі знадвору проникають сюди й залишаються тут. І можна почувати себе вільно, залишати речі, де завгодно, все одно безлад не буде помітний.

– Тут немає ані сучасного кухонного обладнання, ані центрального опалення. За таких умов тобі доводиться працювати дуже багато, Пампушко.

– І зовсім ні, Джуліане. Я підхоплююся з ліжка о пів на сьому, розпалюю вогонь під казаном, метнуся туди, метнуся сюди, і до восьмої години вже все зроблено. І в домі у мене порядок – хіба ні? Підлогу до дзеркального блиску натерто воском, у всіх вазах осіннє листя. Прибирати у великому будинку навіть легше, ніж у малому. Ти маєш змогу крутитися набагато швидше, витираючи підлогу та речі, бо твій зад не натикається на меблі, як то буває в малих кімнатах. І мені дуже подобається спати у великій холодній кімнаті – так приємно згорнутися в калачик під ковдрою, висунувши з-під неї лише ніс, який підказує тобі, як воно там, зовні. І тобі доводиться чистити однакову кількість картоплі й мити однакову кількість тарілок, незалежно від того, у якому домі ти живеш – великому чи малому. А подумай, як приємно Едвардові та Съюзен гратися в просторій і порожній кімнаті, де можна будувати скільки завгодно іграшкових залізниць та влаштовувати чаювання для ляльок, не турбуючись про те, що потім доведеться все це прибрати. А хіба погано, коли в домі вистачає місця для багатьох гостей? Мені шкода Джімі Саймса та Джоні Фінча, адже їм обом довелося жити з батьками своїх дружин. А я вважаю, Джуліане, що жити в домі батьків дружини – то невелика радість для обох. Ти дуже добре ставишся до моєї матері, а проте навряд чи тобі захотілося б жити в одному домі з нею та з моїм татом. Та й мені цього не хотілося б. Я почувала б себе малою дівчинкою.

Джуліан з усмішкою подивився на неї.

– А ти й справді досі схожа на малу дівчинку, Пампушко.

Щодо самого Джуліана Гармона, то природа створила його за моделлю шістдесятирічного чоловіка. Проте йому ще бракувало років двадцять п'ять, аби реально дожити до визначеного йому природою віку.

– Я знаю, що дурненька…

– Ти не дурненька, Пампушко. Ти дуже розумна жінка.

– Ні, неправда. Мій інтелект геть убогий. Хоч я й докладаю зусиль, щоб його розвинути… І мені дуже подобається, коли ти починаєш розповідати про книжки, історію і все таке. Хоч, можливо, не варто було читати мені вечорами Гібона, бо якщо надворі завиває холодний вітер, а біля вогню тепло й затишно, то коли я слухаю Гібона, мені чомусь дуже хочеться спати.

Джуліан засміявся.

– Але я люблю слухати тебе, Джуліане. Розкажи мені знову про старого вікарія, який проповідував про Ахашвероша.

– Ти вже знаєш цю історію напам'ять, Пампушко.

– Але розкажи мені її знову. Будь ласка.

Чоловік поступився.

– То був старий Скримґур. Якось один чоловік зайшов до його церкви й побачив, що він вихилився з казальниці й палко проповідує, звертаючись до кількох денних прибиральниць. Він погрожував їм пальцем і казав: «Я знаю ваші чорні думки. Ви думаєте, що великий Ахашверош, про якого згадується у Святому Письмі, це Артаксеркс Другий. Але він не був Артаксерксом Другим! – І святий отець докінчив неймовірно врочистим і переможним тоном: – Він був Артаксерксом Третім!»

Джуліан Гармон ніколи не вважав цю історію дуже кумедною, але вона завжди смішила й розвеселяла Пампушку. У кімнаті пролунав її дзвінкий сміх.

– Ото старий чудій! – вигукнула вона. – Я думаю, і ти колись станеш таким, Джуліане.

Вигляд у Джуліана був доволі збентежений.

– Знаю, – смиренно погодився він. – Я відчуваю, що мені далеко не завжди щастить ясно і просто пояснити людям той чи інший текст зі Святого Письма.

– Я б на твоєму місці не тривожилася, – сказала Пампушка, підводячись і збираючи використаний посуд на тацю. – Місіс Бат сказала мені вчора, що Бат, який ніколи не ходив до церкви і здобув славу місцевого атеїста, тепер щонеділі приходить послухати твою проповідь.

Вона провадила, з великою точністю зображуючи досконало витончений голос місіс Бат:

– Лише вчора, мем, Бат сказав у розмові з містером Тімкінсом із Літл-Ворсдейла, що ми маємо справжнє вогнище культури тут, у Чипінґ-Клеґорні. Ти, мовляв, не містер Ґос, який у Літл-Ворсдейлі промовляє до своїх парафіян так, ніби перед ним неодуковані діти. Зате ми маємо змогу прилучитися до справжньої культури – саме так висловився містер Бат. В особі нашого вікарія ми маємо високоосвіченого джентльмена, який здобув освіту в Оксфорді, а не в Мілчестері, і він щедро ділиться з нами скарбами своїх знань. Він розповідає нам усе, що йому відомо про римлян і греків, а також про вавилонян та ассирійців. І навіть свого кота, сказав Бат, наш вікарій назвав ім'ям одного з ассирійських царів. Отож, ти здобув тут уже чималу славу, – з тріумфальною радістю закінчила свою промову Пампушка. – О Господи, мені слід поквапитися зі своєю роботою, бо я ніколи її не закінчу. Ходімо зі мною, Тиглат-Паласаре, я дам тобі кістки від оселедця.

Відчинивши двері і вправно притримуючи їх ногою, вона проскочила крізь них із навантаженою тацею, голосно наспівуючи не вельми мелодійним голосом свою власну версію відомої спортивної пісні:

 
День чудовий – для когось останній,
Линуть пахощі квітів весняних,
І нам буде весело тут…
 

Брязкіт посуду, вивантаженого у зливальницю, заглушив наступні слова, та коли превелебний Джуліан Гармон виходив із дому, він почув останній тріумфальний рядок:

 
Бо сьогодні когось уб'ють!