Текст книги "Оголошено вбивство"

Автор книги: Агата Кристі

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 16 страниц)

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
ПІП ТА ЕММА

І

Цього разу міс Блеклок вислухала його уважніше. Вона була розумна жінка, він це знав, і зрозуміла, до яких висновків він прийшов.

– Так, – спокійно сказала вона. – Це змінює справу. Нікому не було дозволено відчиняти ті двері. І ніхто їх не відчиняв, наскільки мені відомо.

– Ви повинні зрозуміти, що це означає, – сказав інспектор із глибокою переконаністю в голосі. – Коли погасло світло, хто завгодно в цій кімнаті міг вислизнути крізь ті двері, підійти ззаду до Руді Шерца й вистрелити у вас.

– Не будучи ані побаченим, ані почутим, ані поміченим?

– Не будучи ані побаченим, ані почутим, ані поміченим. Пригадайте, коли погасло світло, люди стали рухатися, кричати, наштовхуватись одне на одного. А потім стало видно лише сліпуче світло електричного ліхтаря.

Міс Блеклок повільно сказала:

– І ви думаєте, один із тих людей, один із моїх приємних та звичайних собі сусідів вислизнув за двері й спробував убити мене? Мене? Але чому? Чому, Бога ради?

– Я маю відчуття, що ви повинні знати відповідь на це, міс Блеклок.

– Але я не знаю її, інспекторе. Запевняю вас, не знаю.

– Тоді почнімо міркувати. Кому дістануться ваші гроші, коли ви помрете?

Міс Блеклок сказала досить неохоче:

– Патрикові та Джулії. Я заповіла меблі в цьому домі та невелике річне утримання Банні. Власне, мені немає особливо чого залишати. Я мала трохи німецьких та італійських цінних паперів, які втратили свою вартість, а якщо взяти до уваги високі податки й низькі відсотки, які нині платять на інвестований капітал, то, запевняю вас, мене не варт убивати – я перевела більшу частину своїх грошей у щорічну ренту близько року тому.

– Проте ви маєте деякий прибуток, міс Блеклок, і ваш племінник та ваша небога успадкують його.

– А отже, Патрик і Джулія вирішили вбити мене? Я просто не можу в це повірити. Вони не мають нагальної скрути з грішми, ані чогось подібного.

– Ви це точно знаєте?

– Ні. Лише з їхніх слів… Проте я категорично відмовляюся підозрювати їх. Настане день, коли мене й справді буде варто вбити, але він іще не настав.

– Що ви маєте на увазі, кажучи, що настане день, коли вас варто буде вбити, міс Блеклок? – запитав інспектор, ухопившись за її слова.

– Річ у тому, що одного дня – а може, і дуже скоро – я можу стати дуже багатою жінкою.

– Це звучить цікаво. Ви розповісте детальніше?

– А чом би й ні? Ви можете цього й не знати, але більш як двадцять років я була секретаркою і близьким другом Рендела Ґедлера.

Кредокові стало цікаво. Рендел Ґедлер був великим ім'ям у галузі фінансів. Його сміливі спекуляції та майже театральна реклама, якою він себе оточував, зробили його особою, яку важко було не помітити. Він помер, якщо пам'ять Кредока не зраджувала, у 1937 або 1938 році.

– Він був знаменитий трохи раніше вашого часу, думаю, – сказала міс Блеклок. – Але ви, певно, чули про нього.

– О, так. Він був мільйонером, якщо не помиляюся?

– Набагато багатший, ніж мільйонер, хоч його фінанси ніколи не перебували в стабільному становищі. Він знову й знову ставив усі свої гроші на якусь нову ризиковану оборудку.

Вона говорила схвильовано, пам'ять осяяла її очі збудженим блиском.

– Хай там як, а він помер дуже багатою людиною. Він не мав дітей. Він заповів увесь свій статок дружині, поки вона житиме, а по її смерті – мені.

Якийсь туманний спогад прокинувся в пам'яті інспектора.

Величезний статок переходить до вірної секретарки

– чи щось у такому дусі.

– Протягом останніх дванадцятьох років чи десь так, – сказала міс Блеклок, підморгуючи йому, – я мала переконливий мотив, щоб убити місіс Ґедлер, – але це вам не допоможе у вашому розслідуванні, чи не так?

– Даруйте мені за моє запитання, але чи не була місіс Ґедлер обурена таким посмертним розпорядженням свого чоловіка?

Міс Блеклок явно розвеселилася.

– Вам не обов'язково бути таким тактовним. Адже ви хотіли запитати, чи була я коханкою Рендера Ґедлера, чи не так? Ні, не була. Не думаю, що Рендел коли-небудь думав про мене у плані сентиментальних почуттів, і я не давала йому таких підстав. Він кохав Белі (свою дружину) і залишався вірним їй до самої своєї смерті. Я думаю, що головним мотивом такого його заповіту було почуття вдячності. Річ у тому, інспекторе, що на самому початку своєї діяльності, коли Рендел ще дуже невпевнено стояв на ногах, він був дуже близький до краху. І йшлося лише про кілька тисяч наявної готівки. То була велика оборудка, вона була дуже ризикована, проте обіцяла феноменальний прибуток. Але йому бракувало саме тих кількох тисяч, які допомогли б йому втриматися на поверхні. Я прийшла йому на порятунок. У мене було трохи грошей. Я вірила в Рендела. Зібрала все до останнього пенні й віддала йому. Він зумів прокрутити свою оборудку. Через тиждень він став казково багатою людиною. Після цього він ставився до мене як до більш або менш рівного партнера. О, то були часи великого збудження! – У неї вихопилося глибоке зітхання… – Я глибоко тішилася. Але потім у мене помер батько, і моя єдина сестра залишилася безпорадним інвалідом. Я мусила все покинути й доглядати її. Рендел помер десь через два роки. Я заробила чимало грошей протягом нашої співпраці й не сподівалася, що він мені щось залишить, але, звичайно, була дуже зворушена, довідавшись, що коли Белі помре раніше від мене (а вона належала до тих делікатних створінь, від яких ніхто ніколи не сподівається тривалого життя), то я успадкую весь її статок. Я думаю, бідолашний чоловік не знав, кому залишити свої гроші. Белі – дуже мила жінка, і вона була в захваті, коли він вирішив саме так, як вирішив. Вона чудова людина. Живе в Шотландії. Я не бачила її вже багато років – ми лише обмінюємося листівками на Різдво. Перед самою війною я поїхала із сестрою до санаторію у Швейцарії. Вона померла там від запалення легень.

Вона помовчала хвилину або дві, а тоді сказала:

– Я повернулася до Англії лише рік тому.

– Ви сказали, що будете багатою жінкою дуже скоро… Як скоро?

– Медична сестра, яка доглядає Белі Ґедлер повідомила мене, що Белі швидко згасає. Жити їй, либонь, залишилося кілька тижнів.

Вона сумно додала:

– Гроші тепер мало що означатимуть для мене. Моїх власних цілком вистачає для задоволення моїх скромних потреб. Колись я знову б захопилася грою на ринку, але тепер… Людина старіє. Але тепер ви бачите, інспекторе, що якби Патрик і Джулія хотіли вбити мене з фінансових міркувань, то з їхнього боку було б божевіллям не зачекати ще кілька тижнів.

– Так, міс Блеклок, але що сталося б, якби ви померли раніше, аніж місіс Ґедлер? Кому дісталися б гроші в такому випадку?

– Ви знаєте, я ніколи раніше про це не думала. Либонь, Піпові й Еммі, більше нема кому…

Кредок дивився на неї із запитанням у погляді, і міс Блеклок усміхнулася.

– Вам це, певно, здається божевіллям? Тобто якби я померла раніше від Белі, то гроші перейшли б до законного спадкоємця чи як там це називається, до єдиної сестри Рендела Соні. Рендел посварився зі своєю сестрою. Вона одружилася з чоловіком, якого він вважав мерзотником і навіть гірше, ніж мерзотником.

– А він був мерзотником?

– О, безперечно, був. Але, думаю, він дуже подобався жінкам. Він був грек, чи румун, чи щось таке – як же його звали? Ага, здається, пригадала – Димитрій, Димитрій Стамфордис.

– Рендел Ґедлер викреслив сестру зі свого заповіту, коли вона одружилася з тим чоловіком?

– О, Соня й без того вже була дуже багатою жінкою. Рендел перевів на неї чималі суми грошей, намагаючись по змозі запобігати, щоб її чоловік міг доступитися до них. Але, думаю, коли адвокати сказали йому, що він повинен призначити спадкоємця на той випадок, якщо я помру раніше від Белі, то він вельми неохоче назвав дітей Соні, бо йому просто не спав на думку ніхто інший, а він не належав до людей того ґатунку, які залишають гроші доброчинним закладам.

– А були діти від того шлюбу?

– Атож, Піп та Емма. – Вона засміялася. – Я знаю, ця ситуація здається безглуздою. Мені відомо тільки, що Соня написала листа Белі після свого одруження, попросивши її переказати Ренделові, що вона дуже щаслива, народила близнят і назвала їх Ні-пом та Еммою. Наскільки мені відомо, більше вона йому не писала. Та Белі, можливо, могла б розповісти вам більше.

Міс Блеклок розчулилася від власних спогадів. Інспектор не був розчулений.

– Тут можна прийти до такого висновку, – сказав він. – Якби в ту ніч вас було вбито, то у світі існує принаймні двоє людей, які стали б унаслідок вашої смерті дуже багатими. Ви помиляєтеся, міс Блеклок, коли кажете, що немає жодної людини, яка мала б мотив прибрати вас із цього світу. Принаймні двоє дуже зацікавлені в тому, щоб вас не стало. Скільки років тепер тим братові та сестрі?

Міс Блеклок спохмурніла.

– Дайте-но подумаю… двадцять другий рік… ні, мені, знаєте, важко пригадати точно… Либонь, десь двадцять п'ять або двадцять шість. – Її обличчя посерйознішало. – Але ж ви не думаєте…

– Я думаю, хтось стріляв із наміром вас убити. Я не виключаю, що ця ж таки особа або особи спробують зробити це знову. Я хотів би попросити вас, міс Блеклок, поставитися до цього з усією серйозністю й бути дуже-дуже обережною. Одне вбивство було підготовлене, проте не вдалося. Я вважаю дуже ймовірним, що скоро спробують організувати нове.

II

Філіпа Геймс випростала спину й відкинула з чола пасмо мокрого волосся. Вона полола клумбу.

– Ви знову до мене, інспекторе?

Вона подивилася на нього із запитанням у погляді. У відповідь він оглянув її набагато доскіпливіше, ніж перед тим. Атож, дуже миловидна англійка з білявим волоссям і дещо видовженим обличчям. Уперте підборіддя й міцно стулений рот. Якась напруга відчувається в ній. Очі сині, вона їх не відводила, і вони йому нічого не говорили. Це той різновид жінки, подумав він, що вміє зберігати таємницю.

– Пробачте, що я завжди турбую вас тоді, коли ви працюєте, місіс Геймс, – сказав він, – але я не хотів чекати, коли ви прийдете на обід. Крім того, я вирішив, що буде легше поговорити з вами тут, аніж у «Літл-Педоксі».

– Я слухаю вас, інспекторе.

Ані емоцій, ані інтересу в голосі. Але в позі якась настороженість – чи це тільки його фантазії?

– Сьогодні вранці я вислухав одне твердження. Воно стосується вас.

Філіпа злегка підняла брови.

– Ви сказали мені, місіс Геймс, що не знайомі з тим чоловіком, якого звуть Руді Шерц?

– Так.

– Що вперше ви побачили його там, мертвого, а раніше він ніколи не потрапляв вам на очі. Це так?

– Безперечно, так. Я ніде й ніколи раніше його не бачила.

– Ви, наприклад, не розмовляли з ним в альтанці садиби «Літл-Педокс»?

– В альтанці?

Він був майже певен, що вловив нотку страху в її голосі.

– Так, місіс Геймс.

– Хто вам це сказав?

– Мені сказали, що ви розмовляли з тим чоловіком, Руді Шерцом, і що він запитував у вас, де він може сховатися, а ви відповіли, що покажете йому, і при цьому назвали точний час – чверть на сьому. Приблизно о чверть на сьому Шерц вийшов з автобуса в той вечір, коли на «Літл-Педокс» було вчинено збройний напад.

На мить запала мовчанка. Потім Філіпа засміялася – коротко й зневажливо. У неї був вираз людини, яку дуже насмішили.

– Я не знаю, хто вам це сказав, – промовила вона. – Але здогадатися можу Це дуже дурна й нетактовна історія – і вся замішана на злості. З якоїсь причини Міці не любить мене навіть більше, ніж усіх інших.

– Ви це заперечуєте?

– Звісно, це неправда… Я ніколи не зустрічалася у своєму житті з Руді Шерцом і ніколи його не бачила, і я того ранку не була там. Я працювала тут.

Інспектор Кредок запитав лагідним голосом:

– Якого ранку?

Настала коротка пауза. Її очі зблиснули.

– Кожного. Я тут щоранку. Я не йду звідси раніше першої дня. І докинула зневажливо:

– Ви даремно дослухаєтеся до того, що каже Міці. Вона весь час бреше.

III

– Он воно як, – сказав Кредок, ідучи геть разом із сержантом Флетчером. – Дві молоді жінки, чиї розповіді цілком суперечать одна одній. Кому я повинен вірити?

– Усі ніби погоджуються, що чужоземка полюбляє брехати, – сказав Флетчер. – Мій досвід спілкування з чужоземцями підтверджує, що брехати в таких ситуаціях легше, аніж казати правду. Навряд чи випадає сумніватися в тому, що вона не терпить місіс Геймс.

– То на моєму місці ти повірив би місіс Геймс?

– Якщо у вас немає інших підстав сумніватися у правдивості її слів, сер.

Але Кредок пам'ятав не лише надто напружений погляд синіх очей і ту інтонацію, з якою були сказані слова «того ранку». Адже, наскільки він міг пам'ятати, він тоді не сказав, коли відбулася розмова в альтанці – уранці чи пополудні.

А проте міс Блеклок, а якщо не міс Блеклок, то, безперечно, міс Баннер могла розповісти про візит молодого іноземця, який приходив жебрати гроші на квиток до Швейцарії. І Філіпа Геймс могла припустити, що її підозрюють у розмові, яка відбулася саме вранці, а не в інший час.

І все ж таки Кредок досі був переконаний, що нота страху пролунала в її голосі, коли вона перепитала:

– В альтанці?

Він вирішив не закривати цю тему й бути готовим до будь-якого розвитку подій.

IV

У саду вікарія було дуже приємно. Несподівані пахощі осені, як то іноді буває, опустилися на Англію. Кредок ніколи не міг запам'ятати, як це називали – Літом Святого Мартіна чи Літом Святого Луки, але він знав, це погода дуже приємна, але при тому впливає також на нерви. Він сидів у кріслі-гойдалці, яке принесла йому енергійна Банч, – вона пішла на материнські збори, а добре захищена шалями та великим килимком, яким були обгорнуті її ноги, міс Марпл сиділа поруч нього з плетінням у руках. Сонячне світло, спокій, безперервне клацання дротиків для плетіння – усе це, у своєму поєднанні, навіювало на інспектора сон. Але водночас десь у куточку його мозку причаїлося моторошне передчуття. Так іноді буває, коли нас навідує одне й те саме сновидіння, у якому наростає погрозливий тон небезпеки і зрештою перетворює приємну розслабленість на моторошний жах… Він раптом сказав:

– Вам не слід тут бути.

Дротики міс Марпл на мить зупинилися. Її лагідні кольору синьої порцеляни очі замислено подивилися на нього. Вона сказала:

– Я знаю, що ви маєте на увазі. Ви дуже совісний хлопець. Але зі мною все гаразд. Батько Банч (він був вікарієм нашої парафії, дуже вчений богослов) і її мати (дивовижна жінка, наділена великою духовною силою) – мої давні друзі. Тому немає нічого неприродного в тому, що, перебуваючи в Меденгемі, я приїхала сюди навідати Банч.

– Можливо, і так, – сказав Кредок. – Але… не намагайтеся щось розвідати… Я маю відчуття… я справді його маю… що це небезпечно.

Міс Марпл злегка усміхнулася.

– Але зважте на те, – сказала вона, – що ми, старі жінки, завжди намагаємося щось рознюхати. Було б набагато більш дивним і набагато більше впадало б в око, якби я цього не робила. Ми маємо звичай розпитувати про те, як живеться нашим спільним друзям у всіх куточках світу, про те, хто кого пам'ятає й чи пам'ятає той або той, що дочка такої-то одружилася? Усе це може допомогти, чи не так?

– Допомогти? – запитав Кредок, не відразу зрозумівши, про що йдеться.

– Допомогти з'ясувати, чи люди є такими, як вони кажуть, – пояснила міс Марпл.

Вона провадила:

– Бо саме це турбує вас, чи не так? І саме в цьому плані світ змінився після війни. Погляньте на це село, наприклад, на Чипінґ-Клеґорн. Воно дуже схоже на Сент-Мері-Мід, де я живу. П'ятнадцять років тому кожен знав, хто є хто. Родина Бентрі у великому домі – і Гартнели, і Прайс-Рідлі, і Везербі… То були люди, чиї батьки, матері, діди й бабусі, тітки та дядьки жили там задовго до них. Якщо там оселявся хтось новий, вони приїздили туди з рекомендаційними листами або служили в одному полку чи на одному кораблі з кимось із давніх жителів села. А якщо приїздив хтось новий, – новий по-справжньому, – то така людина дуже виділялася, і кожен сушив собі голову, хто ж це такий, і не знаходив собі спокою, доки про все не довідувався.

Вона лагідно похитала головою.

– Але тепер усе там не так. Кожне село й кожна сільська місцина наповнені людьми, які тільки-но приїхали й там оселилися, не маючи з місцевими жителями жодних зв'язків. Великі будинки продаються, а котеджі перебудовуються і змінюються. А люди щойно тут з'явилися, і ти знаєш про них тільки те, що вони самі розповідають про себе. А приїздять вони з усіх кінців світу. Люди з Індії, з Гонконгу, з Китаю і люди, що раніше жили у Франції та в Італії, у тих місцях, де все дешево, та на чудернацьких островах. Це також люди, які зібрали трохи грошей і можуть дозволити собі вийти на пенсію. Але ніхто більше не знає, хто є хто. Ви можете зібрати у своєму домі колекцію мідних виробів із Бенареса й розмовляти про екзотичні сніданки в Індії або зібрати колекцію краєвидів Таорміни й розмовляти про англійську церкву та релігійну літературу – як, наприклад, міс Гінчкліф та міс Мерґатройд. Ви можете приїхати сюди з півдня Франції або прожити все своє життя на Сході. Люди сприймають тебе за твоєю власною оцінкою. Для того, щоб запросити тебе в гості, вони більше не чекають рекомендаційного листа від подруги, де повідомляється, що такі-то й такі-то – чудові люди й вона знає їх протягом усього їхнього життя.

Саме це й пригнічує його, подумав Кредок. Він не знає. Навколо нього обличчя й люди, чия особистість підтверджена лише продовольчими картками та посвідченнями особи, посвідченнями, на яких стояли лише цифри, без фотографій і без відбитків пальців на них. Кожен, хто захоче мати клопіт, може одержати таке посвідчення особи – і почасти з цієї причини тонкі нитки, що утримували спільноту англійського сільського життя, розірвалися. У місті давно вже ніхто не намагався близько познайомитися зі своїми сусідами. Але тепер ніхто не знав свого сусіда й у селі, навіть якщо він себе переконував у тому, що знає…

Змащені двері підказували Кредокові, що у вітальні Летиції Блеклок була присутня людина, яку не можна було назвати добрим сусідом, хай навіть вона вдавала його…

А тому він боявся за міс Марпл, жінку кволу й стару, а проте наділену дивовижною проникливістю…

Він сказав:

– Ми можемо дещо з'ясувати про цих людей…

Але він знав, що це не так легко. Індія та Китай, Гонконг і південь Франції… Тепер це не так легко, як п'ятнадцять років тому Він чудово розумів, що є люди, які блукають по країні з позиченими ідентичностями – позиченими від людей, які померли раптовою смертю від «нещасливих випадків» у містах. Існують організації, які скуповують фальшивих осіб, що підробляють посвідчення особи та продовольчі картки, – чимало вигаданих осіб вистрибують у життя. Їх можна перевірити, але це забирає багато часу, а часу в нього нема, бо вдова Рендела Ґедлера уже перебуває однією ногою в могилі.

І тоді, стурбований і стомлений, розморений сонцем, Кредок розповів міс Марпл усе, що він знав про Рендела Ґедлера та про Піпа й Емму.

– Це лише два імені, – сказав він. – Навіть радше клички, ніж імена. Вони можуть не існувати. Вони можуть бути респектабельними громадянами, що живуть десь у Європі. А з другого боку, один із них або обоє можуть перебувати тут, у Чипінґ-Клеґорні.

Їм по двадцять п'ять років приблизно… Хто відповідає цьому опису? Він сказав, міркуючи вголос:

– Ці її племінник та племінниця – чи кузени, чи хто там вони є… Цікаво було б знати, коли вона бачилася з ними востаннє…

Міс Марпл лагідно сказала:

– Я про це довідаюся для вас, гаразд?

– Ні, будь ласка, міс Марпл, не треба…

– Це буде дуже просто, інспекторе, вам нема потреби тривожитися. І ніхто не помітить, якщо це зроблю я, адже все буде зроблено неофіційно. Якщо тут і справді щось не так, то ви не повинні примусити їх насторожитися.

Піп та Емма, подумав Кредок, Піп та Емма. По-диявольському привабливий молодик, симпатична дівчина з холодним поглядом… Він сказав:

– Я зможу довідатися про них більше в наступні сорок вісім годин. Я поїду до Шотландії. Місіс Ґедлер, якщо вона спроможна говорити, може знати набагато більше про них.

– Думаю, це дуже розумний хід, – сказала міс Марпл і після короткої паузи додала: – Сподіваюся, ви попередили міс Блеклок, щоб вона стереглася?

– Так, я її застеріг. І залишу тут чоловіка, який, не впадаючи нікому в око, стежитиме за розвитком подій.

Він уник погляду міс Марпл, який з усією очевидністю нагадував йому про те, що дуже мало користі з полісмена, який стежить за розвитком подій, якщо небезпека зачаїлася в колі родини…

– І не забувайте, що я попередив вас, – сказав Кредок, подивившись їй прямо у вічі.

– Запевняю вас, інспекторе, – сказала йому міс Марпл, – що я здатна подбати про себе.