Текст книги "Оголошено вбивство"

Автор книги: Агата Кристі

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 16 страниц)

– «Солодку смерть», – сказала Філіпа, здригнувшись.

– Так, так, це було щось подібне… вона хотіла подарувати своїй любій подрузі солодку смерть… Вона влаштувала для неї вечірку, звеліла наготувати смачних наїдків, не дозволяла людям говорити нічого такого, що могло б зіпсувати їй настрій. А потім поставила біля власного ліжка пляшечку з кількома пігулками аспірину, – невідомо, що то були за пігулки, – і Банні, не змігши знайти нову пляшечку з аспірином, яку щойно купила, скористалася ними. І, природно, в усіх виникло враження, що ті отруйні таблетки були призначені для Летиції…

Ось так Банні померла уві сні, цілком щаслива, і Шарлота знову почула себе в безпеці. Але їй бракувало Дори Баннер, бракувало її любові та відданості, бракувало можливості розмовляти з нею про давні дні… Вона гірко плакала в той день, коли я прийшла до неї з цидулкою від Джуліана, – і її горе було невдаваним. Вона вбила свою найдорожчу подругу…

– Це жахливо, – сказала Банч. – Жахливо.

– Але дуже по-людському, – сказав Джуліан Гармон. – Ми забуваємо, що вбивці – теж люди.

– Я знаю, – сказала міс Марпл. – Вони справді люди. Й іноді їх буває шкода. Але вони дуже небезпечні. А надто такі слабкі й добрі вбивці, якою була Шарлота Блеклок. Бо коли слабку людину опановує страх, вона стає неймовірно жорстокою від жаху й повністю втрачає самовладання.

– Як сталося в історії з Мерґатройд? – запитав Джуліан.

– Так, із бідолашною міс Мерґатройд. Шарлота, певно, підійшла до котеджу й чула, як вони проводили репетицію вбивства. Вікно було відчинене, і вона все чула. До тієї хвилини їй ніколи не спадало на думку, що хтось іще може становити небезпеку для неї. Міс Гінчкліф закликала свою подругу пригадати, що вона бачила, і до тієї хвилини Шарлота не усвідомлювала, що хтось міг там узагалі щось бачити. Вона думала, що всі машинально дивилися на Руді Шерца. Вона, певно, принишкла там під вікном і слухала. А може, все минеться? Але потім, коли міс Гінчкліф уже зібралася їхати до станції, міс Мерґатройд несподівано натрапила на слід. Вона кричала навздогін Гінчкліф: «її там не було…» Ви знаєте, що я перепитала в міс Гінчкліф, чи саме так вона це сказала. Бо якби вона сказала: «Її там не було», значення її вигуку було б зовсім іншим.

– Для мене це надто складно, – сказав Кредок.

Міс Марпл обернула до нього своє біле з рожевим рум'янцем обличчя.

– А ви спробуйте поставити себе на місце міс Мерґатройд… Людина іноді бачить речі й не знає, що їх бачить. Якось я потрапила в залізничну катастрофу, і найбільше мені там запам'яталася велика пляма фарби на стіні вагона. Згодом я могла б намалювати її з усіма вигинами. А одного разу я перебувала під бомбардуванням у Лондоні – повсюди уламки, розбите скло, гуркіт, але особливо мені врізалася в пам'ять жінка, що стояла переді мною, вона мала велику дірку на одній із панчіх, а панчохи на ній були різні. Тож коли міс Мерґатройд перестала думати і лише спробувала пригадати, що вона бачила, їй пригадалося дуже багато.

Вона почала, думаю, від каміна, куди, певно, насамперед упав пучок світла від ліхтаря – потім він ковзнув попід двома вікнами, і там були люди, між вікнами і нею. Наприклад, місіс Гармон протирала собі очі суглобами пальців. Далі її внутрішній погляд пройшов слідом за ліхтарем повз міс Баннер із її роззявленим ротом та витріщеними очима, повз голу стіну та стіл, на якому стояла лампа й лежав портсигар. А потім пролунали постріли – і зненацька вона пригадала неймовірну річ. Вона побачила стіну, де згодом будуть знайдені дві дірки від куль, стіну, де стояла Летиція Блеклок, коли в неї стріляли, вона дивилася на стіну в ту мить, коли гримнули постріли з револьвера, націлені в Леті, але саме в ту мить Леті там не було…

Тепер ви розумієте, про що я кажу? Вона думала про трьох жінок, про яких наказала їй думати міс Гінчкліф. Якби однієї з них там не виявилося, то саме вона була б тієї особою, яку вони шукали. І тоді міс Мерґатройд сказала б: «Ось вона! Там її не було!» Але в ту мить вона думала про місце, – місце, де хтось мав би бути, але те місце було порожнє – там не було нікого. Місце було там, де й мало бути – але на ньому не було особи, яку вона сподівалася там побачити. І вона не змогла сприйняти цю картину відразу. «Чи ж не дивина, Гінч, – сказала вона. – Там її не було». Отже, вона могла мати на увазі лише Летицію Блеклок…

– Але ви вже знали про це ще раніш, чи не так? – запитала Банч. – Коли відбулося коротке замикання в лампі. Коли ви написали те, що ви написали, на папері.

– Так, моя люба. До мене тоді все прийшло відразу – усі розрізнені фрагменти стулилися й утворили зв'язну систему.

Банч замислено проказала:

– Лампа? Тепер мені це зрозуміло. Фіалки? Теж зрозуміло. Де пляшечка з-під аспірину? Ви мали на увазі, що Банні в той день збиралася купити собі нову пляшечку й не мала потреби позичати аспірин у Летиції?

– Якщо тільки її власну пляшечку не було вкрадено або заховано. Адже треба було створити враження, що вбити хотіли Летицію Блеклок.

– Так, тепер зрозуміло. А потім – «Солодка смерть». Торт – але більше, ніж торт. Святкова вечеря. Щасливий день для Банні, перед тим як вона помре. Вона поставилася до неї, як до собаки, яку збираються приспати. Така фальшива доброта здається мені особливо жахливою.

– А вона ж і справді була жінка добра. Вона була цілком щира, коли сказала на кухні: «Я не хотіла нікого вбивати». Вона хотіла лише одержати велику суму грошей, яка їй не належала! І для того, щоб задовольнити це бажання (а воно стало для неї справжньою одержимістю – так, ніби ці гроші могли винагородити її за всі страждання, які довелося їй витерпіти в житті) – вона була готова переступити через що завгодно. Людей, які мають претензії до світу, завжди треба боятися. Вони вважають, що життя в боргу перед ними. Я знала багатьох інвалідів, яким довелося витерпіти набагато тяжчі страждання і які були відокремлені від життя набагато більше, ніж Шарлота Блеклок, – але вони проте жили щасливим і задоволеним життям. Те, що робить вас щасливим або нещасливим, перебуває десь у вашій середині. Але боюся, моя люба, я відхилилася від теми нашої сьогоднішньої розмови. Де ми були?

– Ми згадували ваш список, – сказала Банч. – Що ви мали на увазі, коли написали «з’ясувати»? Що саме з'ясувати?

Міс Марпл подивилася на інспектора з грайливо-докірливим виразом.

– Ви мали б звернути на це увагу, інспекторе Кредок. Ви показували мені листа від Летиції Блеклок до її сестри. У ньому двічі було повторене слово «з'ясувати» і двічі написане з апострофом. А в тій цидулці, яку я попросила Банч показати вам, міс Блеклок написала «з’ясувати». Люди не часто міняють свій правопис, мірою того як старіють. Така зміна здалася мені дуже значущою.

– Справді, – погодився Кредок. – Я повинен був звернути на це увагу.

Банч читала далі:

«Тяжка хвороба, мужньо перенесена…» Це Банні сказала вам у кав'ярні, і, звичайно ж, Леті не переносила тяжкої хвороби. Йод. Це слово наштовхнуло вас на думку про зоб?

– Так, моя люба. Вони поїхали до Швейцарії, а міс Блеклок розповідала, що її сестра померла там від сухот. Але мені пригадалося, що найбільші авторитети з вивчення зобу й наймайстерніші хірурги, що оперують цю хворобу, живуть у Швейцарії. І це пов'язувалося з недоладним перловим намистом, яке Летиція Блеклок завжди носила. Воно абсолютно їй не личило, але надійно приховувало шрам.

– Тепер я розумію, чому вона так схвилювалася в той вечір, коли порвалося намисто, – сказав Кредок. – Тоді мені її хвилювання видалося надмірним.

– А потім ви написали: Лоті – ні Леті. Її е схоже на о.

– Атож, я пригадала, що її сестру звала Шарлота і що Дора Баннер двічі або тричі назвала міс Блеклок Лоті – і щоразу, коли вона так казала, у неї дуже псувався настрій.

– А з якої причини вам пригадалися Берн і пенсія?

– Руді Шерц працював санітаром у клініці в Берні.

– А пенсія?

– О, моя люба Банч, я розповідала тобі про це в «Синьому птахові», хоч тоді я не знала, як використати цю аналогію. Мені згадалося про те, як місіс Вотерспун одержувала пенсію місіс Бартлет як свою власну, – хоч місіс Бартлет померла багато років тому, – і їй це вдавалося тільки тому, що одна стара жінка дуже схожа на іншу стару жінку, – отже, усе складалося в моїй голові в досить струнку систему, і я почула себе такою виснаженою, що вийшла охолодити голову й поміркувати, як можна все це довести. І тут міс Гінчкліф підібрала мене, і ми знайшли міс Мерґатройд…

Голос міс Марпл посуворішав. Він уже не був збуджений і задоволений. Він був спокійний і безжальний.

– І тоді я зрозуміла: треба щось робити. І негайно! Але я досі не мала жодного доказу. Я обміркувала можливий план й обговорила його із сержантом Флетчером.

– І я зробив Флетчеру сувору догану за це! – сказав Кредок. – Він не мав жодного права погоджуватися з вашими планами, не доповівши спочатку мені.

– Він не дуже хотів із ними погоджуватися, але я умовила його, – сказала міс Марпл. – Ми пішли до «Літл-Педокса», і я взялася за Міці.

Джулія глибоко втягла у груди повітря і сказала:

– Не уявляю, як вам пощастило її зламати.

– Я добре попрацювала з нею, моя люба, – сказала міс Марпл. – Хай там як, а вона дуже високої думки про себе, настав час, сказала я їй, щоб вона зробила щось і для інших, а не тільки для себе. Я дуже лестила їй, звичайно, і сказала, що коли під час війни вона жила у своїй країні, то, звичайно ж, брала участь у русі Опору, і вона відповіла мені: «Авжеж, звичайно». Потім сказала, що бачу в ній такий темперамент, який дуже підходить для такої роботи. Вона жінка хоробра, не боїться ризикувати й зуміє зіграти потрібну роль. Я розповіла їй кілька історій про подвиги дівчат, які брали участь у рухах Опору, деякі з них були правдиві, а деякі, боюся, я вигадала. І Міці зрештою опанувало велике натхнення!

– Дивовижно! – сказав Патрик.

– І тоді я умовила її зіграти свою роль. Тренувала, поки вона вивчила її досконало. Тоді я сказала, щоб вона пішла нагору до своєї кімнати і не сходила вниз доти, доки прийде інспектор Кредок. Найбільша вада вразливих людей – це те, що вони збуджуються надто швидко й можуть завчасно все зіпсувати.

– Вона зробила все дуже добре, – сказала Джулія.

– Я не розумію, у чому полягала її участь. – Звісно, я там не була, – додала Банч тоном вибачення.

– Мій задум був досить складним і ризикованим. Він полягав у тому, що Міці, водночас натякнувши, що справжня її мета – шантаж, прикинеться знервованою, нажаханою і готовою відкрити всю правду. Вона нібито бачила крізь замкову шпарину з їдальні міс Блеклок у холі з револьвером позаду Руді Шерца. Вона бачила, що там відбувалося насправді. Єдина небезпека була в тому, що Шарлота Блеклок могла пригадати: у замковій шпарині стримів ключ, і Міці нічого не могла крізь неї побачити. Але я ладна була об заклад побитися, що людина не думає про такі речі, коли переживає сильний шок. До її свідомості дійшло лише те, що Міці бачила її.

Кредок підхопив розповідь:

– Але – і це було істотним – я вдав, ніби поставився вельми скептично до зізнання Міці й, ніби розкриваючи нарешті свої карти, пішов у вирішальну атаку на чоловіка, досі не підозрюваного. Я звинуватив Едмунда…

– А я хіба не чудово зіграв свою роль? – похвалився Едмунд. – Я палко обурився. Як і було передбачено нашим планом. Проте наш план аж ніяк не передбачав, що ти, Філіпо, кохання моє, раптом зацвірінькаєш і розповіси світові, що ти не хто інша, як «Піп». Ані інспектор, ані я не мали ані найменшого уявлення про те, що ти можеш бути «Піпом». Я був призначений стати «Піпом»! На якусь мить це збило нас із пантелику, але потім інспектор удався до майстерного маневру й висунув проти мене звинувачення в тому, що я мав на меті здобути собі багату дружину, і воно, думаю, проникне у твою підсвідомість і одного дня утворить між нами нездоланну тріщину.

– Я не розумію, яка була в цьому потреба.

– Що ж тут не розуміти? Я дійшла висновку, що, з погляду Шарлоти, єдиною особою, яка підозрювала або могла знати правду, була Міці. Проте поліція мила інші підозри. Поки що вони вважали Міці брехухою. Але якщо Міці наполягатиме, вони можуть прислухатися до її слів і сприйняти їх серйозно. Тож Міці треба заткнути горло.

Міці вийшла з кімнати й пішла на кухню – тобто зробила все так, як я їй сказала, – провадила свою розповідь міс Марпл. – Міс Блеклок вийшла за нею майже відразу. Міці, на перший погляд, була сама-одна в кухні. Сержант Флетчер сховався за дверима посудомийні. А я втиснулася в ту шафу, де зберігалися віники та мітли. На щастя, я дуже худа.

Банч подивилася на міс Марпл.

– А на що ви сподівалися, тітко Джейн?

– На одне з двох. Або Шарлота запропонує Міці гроші, щоб та заткнула рота – і тоді сержант Флетчер засвідчить спробу підкупу, або, я припустила, вона спробує вбити Міці.

– Але ж вона не змогла б приховати й це? її відразу запідозрили б.

– О, моя люба, вона була вже неспроможна міркувати тверезо. Вона була у становищі миші, яка потрапила в пастку. Згадай-но тільки, що сталося того дня. Намагання міс Гінчкліф і міс Мерґатройд розіграти сцену вбивства. Міс Гінчкліф їде до станції. Як тільки вона звідти повернеться, Мерґатройд розповість їй, що Летиції Блеклок не було в кімнаті в ту ніч, У її розпорядженні лише кілька хвилин, щоб примусити Мерґатройд замовкнути навіки. Нема часу на те, щоб опрацювати план або влаштувати якусь хитромудру смерть. Лише брутальне негайне вбивство. Вона вітає жінку й душить її. Потім швидко біжить додому, щоб перевдягтися й сидіти біля вогню, коли прийдуть інші, так, ніби вона нікуди й не виходила.

А тоді Джулія розповідає їй, хто вона така. Вона ненароком розриває намисто, і її опановує жах, що шрам у неї на шиї можуть помітити. Згодом телефонує інспектор і повідомляє, що приведе сюди кількох людей. Немає коли ані подумати, ані відпочити. Вона вже по шию загрузла в убивствах, сьогодні вона вже навіть не змогла б послатися на вбивство з милосердя або на необхідність усунути небажаного молодика. Сьогодні вона просто брутально вбила людину. Чи в безпеці тепер вона? Так, поки що. Але тут приходить Міці – ще одна небезпека. Убий Міці, заткни їй рота! Вона сама не своя від страху. Вона вже не людина, а небезпечний звір.

– Але нащо ви заховалися в шафу для віників, тітко Джейн? – запитала Банч. – Чому не могли довірити цю справу сержантові Флетчеру?

– Було безпечніше, якби ми були там удвох, моя люба. А крім того, я знала, що зможу зобразити голос Дори Баннер. Навіть якби ніщо інше не вплинуло б на Шарлоту Блеклок, то це її зламало б.

– І воно справді її зламало!

– Атож… Вона вмить розкисла.

Запала коротка мовчанка, коли всі поринули в зовсім недавні спогади, а тоді Джулія заговорила умисне безтурботним голосом, щоб ослабити напругу:

– Ця історія дивовижно змінила Міці. Вона сказала мені вчора, що влаштувалася на якусь службу неподалік від Саутгемптона. І вона сказала (Джулія досить точно відтворила ламану мову та акцент Міці): «Я йти туди й вони казати, що мені треба зареєструватися в поліції – ти, мовляв, чужинка, а я казати їм: «Так, я реєструватися в поліції. Поліція, він мене добре знає. Я допомагати поліція! Якби не я, поліція ніколи не зловити б дуже небезпечний злочинець. Я ризикувати життям, бо я дуже хоробрий – я хоробрий, як лев, і я не боюся ризик» «Міці, – казати вони мені, – ти героїня, ти мужній жінка». – «Пусте, – відповідати я їм…»

Джулія зупинилася.

– І ще багато в такому ж дусі, – сказала вона.

– Схоже на те, – сказав Едмунд, – що незабаром Міці допоможе поліції не в одній, а в цілій сотні справ!

– І до мене вона стала ставитися набагато лагідніше, – сказала Філіпа. – Вона презентувала мені рецепт своєї «Солодкої смерті», сказала, що це весільний подарунок від неї. Але заборонила мені відкривати таємницю свого рецепту Джулії, бо Джулія зіпсувала її сковорідку для омлетів.

– Місіс Лукас тепер плекає ніжні почуття до Філіпи, позаяк по смерті Белі Ґедлер Філіпа й Джулія успадкували мільйони Ґедлера. Вона подарувала нам срібні щипці для спаржі – як шлюбний презент. Але я матиму величезну приємність не запросити її на наше весілля.

– І потім вони жили довго й щасливо, – прокоментував Патрик. – Це я про Едмунда й Філіпу. А як щодо Патрика й Джулії? – поцікавився він.

– Зі мною цей фокус із довгим і щасливим життям у тебе не пройде. Ті закиди, які інспектор Кредок зімпровізував для Едмунда, набагато більше годяться для тебе. Це ти молодик, якому хотілося б мати багату дружину. І не сподівайся!

– Ось перед вами людська вдячність, – сказав Патрик. – 1 це після того, що я зробив для цієї дівчини!

– Мало не запроторив мене до в'язниці за звинуваченням у вбивстві – ось до чого мене мало не довела твоя забудькуватість, – сказала Джулія. – Я ніколи не забуду той вечір, коли надійшов лист від твоєї сестри. Я справді думала, що мені капець. Не бачила виходу. А тепер, певно, я подамся на сцену, – замислено докинула вона.

– Як? І ти теж? – простогнав Патрик.

– Так. Я, певно, поїду до Перта. Подивлюся, чи не вдасться мені прилаштуватися на місце твоєї Джулії. Потім, коли я навчуся цього ремесла, я стану театральним продюсером і, може, навіть ставитиму п'єси Едмунда.

– А я думав, ви пишете новели, – сказав Джуліан Гармон.

– Я справді писав новели, – підтвердив Едмунд. – І вони непогано в мене виходили. Я списував цілі сторінки про неголеного чоловіка, як він підводиться вранці з ліжка і як негарно він пахне, і про бридку стару жінку, хвору на водянку, і про юну повію, у якої капала слина з рота, – й усі вони нескінченно обговорювали, у якому стані перебуває світ, і намагалися зрозуміти, навіщо вони в ньому живуть. І я теж почав замислюватися над цим… А тоді раптом мені спала одна кумедна несподівана думка, і я її записав на папір, і несподівано для самого себе створив надзвичайно цікаву сцену… Досить очевидна нісенітниця. Але вона мене зацікавила. І перш ніж я встиг збагнути, що я роблю, я написав прекумедний фарс на три дії.

– А як ти його назвав? – запитав Патрик. – «Що побачив дворецький?»

– Можна було б назвати й так… Але насправді я дав йому назву «Слони теж забувають». А що найдивовижніше, п'єсу прийняли, і незабаром її поставлять на сцені!

– Слони теж забувають, – прошепотіла Банч. – А я думала, що ні.

Превелебний Джуліан Гармон винувато стрепенувся.

– Господи! Мені було так цікаво. Моя проповідь!

– Ти знову надто захопився клятими детективами, – сказала Банч. – Але цього разу взятими з реального життя.

– А ви прочитайте проповідь на тему «Не вбий!», – запропонував Патрик.

– Ні, – спокійно відповів Джуліан Гармон. – Такий текст мене не влаштовує.

– Ти маєш цілковиту рацію, Джуліане, – сказала Банч. – Я маю набагато кращий текст. – І вона продекламувала дзвінким і чистим голосом: «Бо Весна близько, й голос Черепахи дзвенить у повітрі». – Я декламую неточно, але ти знаєш, що я маю на увазі. Але чому тут говориться про черепаху, я неспроможна зрозуміти. Я не думаю, що черепаха спроможна співати дзвінким голосом.

– Слово «черепаха» – пояснив їй превелебний Джуліан Гармон, – тут не дуже вдало перекладене гебрейське слово в оригіналі означає не черепаху, а горлицю…

Банч урвала його, обнявши і сказавши:

– Я знаю одне – ти думаєш, що Ахашверош, про якого згадується в Біблії, це Артаксеркс Другий, але, між нами кажучи, це Артаксеркс Третій.

І знову Джуліан Гармон не зміг зрозуміти, чому ця історія здається його дружині такою кумедною.

– Тиглат-Паласар хоче піти й допомогти тобі, – сказала Банч. – Це дуже мудрий і гордий кіт. Він показав нам, як утворилося коротке замикання.

ЕПІЛОГ

– Треба передплатити кілька газет, – сказав Едмунд Філіпі того дня, коли вони повернулися в Чипінґ-Клеґорн після подорожі свого медового місяця. – Ходімо до Тотмена.

Містер Тотмен, засапаний, незграбний чоловік, прийняв їх дуже люб'язно.

– Радий, що ви повернулися, сер. Вітаю і вас, мадам.

– Ми хочемо передплатити кілька газет.

– Будь ласка, сер. А ваша мати, сподіваюся, почуває себе цілком гаразд? Як їй живеться на новому місці, у Борнмуті?

– Їй там подобається, – сказав Едмунд, який не мав найменшого уявлення, чи це так, чи ні, але, як і більшість синів, волів вірити, що з їхніми улюбленими, але часто просто нестерпними предками все гаразд.

– І не дивно, сер. Там дуже приємне місце. Торік я їздив туди у відпустку. Місіс Тотмен там дуже сподобалося.

– Приємно це чути. Так от, ми хочемо передплатити…

– І я чув, вашу п'єсу поставлено в Лондоні, сер. Кажуть, вона вельми кумедна.

– Так, глядачам вона до вподоби.

– Ви дали їй назву «Слони теж забувають», так мені сказали. Ви мені пробачте, сер, але мені завжди чомусь здавалося, що слони нічого не забувають.

– Так… так… Ви маєте слушність. Я вже й сам думаю, що помилився з назвою. Не тільки ви, а й багато інших людей робили мені це зауваження.

– Це факт із природничої історії, я так завжди думав.

– Атож, атож. Як той, що щипавки дуже люблять своїх дітей.

– Невже й справді вони дуже люблять своїх дітей, сер? А я про це й не знав.

– Так от, ми хотіли б передплатити…

– Я думаю, «Таймс», сер, чи не так? – запитав містер Тотмен, чекаючи з піднятим олівцем.

– «Дейлі Воркер», – твердо відповів Едмунд.

– І «Дейлі Телеграф», – підхопила Філіпа. – І «Нью-стейтсмен», – сказав Едмунд.

– «Радіо тайме», – докинула Філіпа.

– «Спектайтор», – пригадав Едмунд.

– І «Питання садівництва», – спохопилася Філіпа. Обоє замовкли, щоб перевести дух.

– Дякую, сер, – сказав Тотмен. – 1 «Газету», звичайно ж?

– Ні, – сказав Едмунд.

– Ні, – підтримала його Філіпа.

– Пробачте, ви хочете передплатити «Газету»?

– Ні.

– Ні.

– Невже я правильно вас зрозумів? – Тотмен хотів прояснити все до кінця, – Ви справді не хочете передплачувати «Газету»?

– Ні, не хочемо.

– Звичайно ж, не хочемо.

– Ви не хочете передплачувати «Норт-Бенгем Ньюс енд Чипінґ-Клеґорн Ґазет»?

– Ні.

– Ви не хочете, щоб я надсилав вам її щотижня?

– Ні, – твердо сказав Едмунд і визнав за потрібне перепитати: – Тепер вам усе ясно?

– О, так, сер, тепер ясно.

Едмунд і Філіпа вийшли, і Тотмен важкою ходою повернувся до вітальні, яка була в задній частині будинку.

– У тебе є олівець, мамо? – запитав він. – У мене закінчилося чорнило в ручці.

– Я сама запишу, – відповіла йому місіс Тотмен, схопивши книгу замовлень. – Чого вони хочуть?

– «Дейлі Воркер», «Дейлі Телеграф», «Ньюстейтсмен», «Радіо таймс», «Спектайтор» і, дай-но я гляну, «Питання садівництва».

– «Питання садівництва», – повторила місіс Тотмен, діловито записуючи. – І «Газету».

– «Газету» вони не хочуть.

– Що ти сказав?

– «Газету» вони не хочуть. Так вони сказали.

– Не верзи дурниці, – сказала йому місіс Тотмен. – Ти просто недочув. Звичайно ж, вони хочуть «Газету». Як же тоді вони знатимуть, що тут відбувається навколо?