Текст книги "Оголошено вбивство"

Автор книги: Агата Кристі

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 16 страниц)

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
МІС МАРПЛ ПРИХОДИТЬ НА ЧАЙ

I

Якщо Летиція Блеклок і була трохи неуважною, коли місіс Гармон прийшла на чай і привела із собою гостю, що мешкала в її домі, то міс Марпл, яка й була тією самою гостею, навряд чи помітила цей факт, адже міс Блеклок вона бачила вперше у своєму житті.

Стара дама відразу вдалася до чарівного пліткування. Вона виявилася великою любителькою історій про грабіжників.

– Вони всюди можуть проникнути, моя люба, – запевняла вона господиню дому, – абсолютно всюди. Американці навигадували стільки всіляких пристосувань для боротьби з ними. А проте я більше довіряю добрим стародавнім методам. Защіпка і вічко. Вони можуть зривати замки й витягувати засуви, але защіпка й вічко завдають їм поразки. Ви коли-небудь пробували?

– Боюся, ми не дуже тямимо у шкворенях та болтах, – весело сказала міс Блеклок. – Думаю, вони ніщо для справжнього майстра пограбувань.

– Ланцюжок на парадних дверях, – порадила міс Марпл. – У такому разі покоївка зможе відкрити лише щілину й подивитися, хто там за дверима, а він не зможе вдертися досередини.

– Думаю, Міці, наша дівчина зі Східної Європи, буде в захваті від такого пристосування.

– Пограбування, яке довелося пережити вам, певно, було жахливим, – сказала міс Марпл. – Банч усе мені розповіла про нього.

– Я була страшенно налякана, – сказала Банч.

– То була прикра пригода, – погодилася міс Блеклок.

– Певно, саме Провидіння втрутилося, коли той чоловік спіткнувся, впав і застрелився. Ці грабіжники такі нахабні й люті сьогодні. Як йому пощастило проникнути в дім?

– Боюся, ми погано замикаємо свої двері.

– О, Лоті! – вигукнула міс Баннер. – Я геть забула сказати тобі, що інспектор поводився дуже дивно сьогодні вранці. Він наполіг на тому, щоб відчинити другі двері – ти знаєш, про які я двері кажу, – ті, що ніколи не відчинялися, он там, через коридор. Він знайшов ключ і все, що треба, і сказав, ніби двері змащені. Але я не розумію, чому…

Надто пізно вона помітила, що міс Блеклок подає їй сигнали замовкнути, й урвала мову, застигнувши із роззявленим ротом.

– О, Леті, пробач, будь ласка, о, Леті, люба моя, яка ж я дурна.

– Це не має значення, – сказала їй міс Блеклок, але вона була сердита. – Думаю, інспектор Кредок хотів, щоб ми розмовляли про це якомога менше. Я не знала, що ти була присутня, коли він експериментував там, Доро. Ви розумієте мене, хіба ні, місіс Гармон?

– О, так, – сказала Банч. – Ми не обмовимося про це й словом, чи не так, тітко Джейн? Але мене дивує, чому він…

Вона поринула в роздуми. Міс Баннер захвилювалася, переживання мучили її, і зрештою вона не витримала:

– Я завжди бовкну щось не те. О, моя люба Леті, скільки тобі доводиться переживати з моєї вини.

Міс Блеклок швидко сказала:

– Ти моя велика втіха, Доро. Та зрештою, у такому малому селі, як Чипінґ-Клеґорн, жодної таємниці однаково не вдається зберегти.

– Це правда, звичайно ж, правда, – сказала міс Марпл. – Боюся, існує багато способів поширювати чутки. До цього спричиняються, схоже, служниці, але не тільки вони, бо служниць сьогодні не так багато. Існують також поденниці, і вони розносять чутки набагато швидше, бо ходять від садиби до садиби й розповідають про все.

– О, я все зрозуміла! – зненацька вигукнула Банч Гармон. – Звісно, якщо й ті двері могли відчинятися, то хтось міг увійти крізь них у темряві й учинити пограбування, – хоч вони, звісно, його не вчинили, – бо то був чоловік із готелю «Роял Спа». Чи то був не він?.. О Боже, я знову заплуталася… – Вона спохмурніла.

– То все відбулося в цій кімнаті? – запитала міс Марпл, додавши тоном вибачення: – Боюся, я видамся вам надто цікавою, міс Блеклок, але все це й справді так збуджує, так хвилює – й у газеті не завжди таке прочитаєш – мені так хочеться почути розповідь про те, як це було, намалювати перед собою картину всього, що сталося, якщо ви розумієте, до чого я веду…

Тут-таки міс Марпл одержала вельми плутану й багатослівну оповідь від Банч і міс Баннер – з окремими уточненнями та поправками від міс Блеклок.

У розпалі цієї розмови увійшов Патрик і добродушно приєднався до розповіді, намагаючись передати її дух, і зайшов так далеко, що зіграв роль Руді Шерца.

– А тітка Леті стояла он там, у кутку біля арки… Ходіть-но і станьте он там, тітко Леті.

Міс Блеклок підкорилася, і тоді міс Марпл було показано справжні дірки від куль.

– Яке чудо! Саме Провидіння допомогло вам урятуватися! – вигукнула вона.

– Я саме хотіла запропонувати своїм гостям сигарети, – сказала міс Блеклок, показавши на велику срібну коробку на столі.

– Люди поводяться так недбало, коли вони курять, – несхвально мовила міс Баннер. – Ніхто не шанує добрих меблів, як колись шанували. Погляньте на жахливі плями, які пропалив на цьому прегарному столі той, хто недбало поклав на них сигарету. Ганьба!

Міс Блеклок зітхнула.

– Іноді мені здається, людина надто цінує свої земні надбання.

– Але це такий гарний стіл, Леті.

Міс Баннер любила надбання своєї подруги з не менш палкою любов'ю, аніж свої власні. Банч Гармон завжди вважала це її найкращою якістю. Вона не показувала жодного знаку заздрості.

– Це гарний стіл, – чемно погодилася міс Марпл. – А яка гарна порцелянова лампа на ньому стоїть.

І знову міс Баннер сприйняла цю похвалу так, ніби вона володіла тією лампою, а не міс Блеклок.

– Вона чудова, правда ж? Дрезденська порцеляна. Ми маємо дві такі лампи. Одна з них десь у коморі, я думаю.

– Ти знаєш, де все в цьому домі лежить, Доро, – чи, принаймні, переконана, що знаєш, – сказала міс Блеклок із добрим гумором. – Ти турбуєшся по мої речі набагато більше, ніж я.

Міс Баннер зашарілася.

– Я люблю гарні речі, – сказала вона з викликом, але й із відтінком смутку.

– Мушу зізнатися, – сказала міс Марпл, – що мої власні речі дуже дорогі для мене – з ними пов'язано так багато спогадів!

Те саме з фотографіями. Сьогодні люди зберігають так мало фотографій. А я зберігаю світлини всіх своїх небожів та небожат ще немовлятами, а потім – малими дітьми —. І так далі, і так далі.

– Ви маєте мою фотографію, де мені три роки, – сказала Банч. – Вона жахлива. Я стою там разом із фокстер'єром, а очі в мене дивляться косо.

– Думаю, ваша тітка має багато ваших фотографій, – сказала міс Марпл, обертаючись до Патрика.

– О, ми лише її далекі родичі, – відповів Патрик.

– Якщо не помиляюся, то Елінор надіслала мені одну твою фотографію, коли ти був іще немовлям, Пат, – сказала міс Блеклок. – Але, боюся, я її не зберегла. Я, щиро кажучи, забула, скільки в неї було дітей і як їх звали, і довідалася про ваше існування лише тоді, коли вона надіслала мені листа з проханням оселити вас у себе.

– Це ще один знак часу, – сказала міс Марпл. – Сьогодні люди часто взагалі незнайомі зі своїми молодшими родичами. У давні дні, коли родина часто збиралася докупи, це було неможливо.

– Я востаннє бачила матір Пата та Джулії на весіллі тридцять років тому, – сказала міс Блеклок. – Вона була дуже гарною дівчиною.

– І саме тому вона має таких вродливих дітей, – сказав Патрик із широкою усмішкою.

– Ви маєте чудовий старий альбом, – сказала Джулія. – Ви пам'ятаєте, тітко Леті, ми його переглядали нещодавно? Які там капелюшки!

– І як гарно ми вдягалися, – сказала міс Блеклок, зітхаючи.

– Не переживайте, тітко Леті, – сказав Патрик. – Принаймні вам є чим помилуватися у своїй молодості. А Джулія натрапить на свою фотографію років через тридцять і здасться собі схожою на хлопця!

II

– Ви умисне це зробили? – запитала Банч, коли вони з міс Марпл пішли додому. – Я маю на увазі, заговорили про фотографії?

– Але ж, моя люба, хіба не цікаво було нам довідатися, що міс Блеклок не знає в обличчя жодного зі своїх молодих родичів… Так – я думаю, інспекторові Кредоку буде цікаво почути про це.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
ВРАНІШНЯ ДІЯЛЬНІСТЬ У ЧИПІНҐ-КЛЕҐОРНІ

I

Едмунд Светенгем обережно сів на садовий візок.

– Доброго ранку, Філіпо, – сказав він.

– Вітаю.

– Ти дуже заклопотана?

– Більш або менш.

– Що ти робиш?

– А ти не бачиш?

– Ні. Я не садівник. Мені здається, ти просто граєшся із землею.

– Я висаджую у ґрунт зимову салату.

– Зимову салату? А я не знав, що салата росте взимку.

– Тобі чогось треба? – запитала Філіпа холодно.

– Так. Я хотів побачитися з тобою.

Філіпа скинула на нього швидким поглядом.

– Ти даремно сюди прийшов. Місіс Лукас це не сподобається.

– Вона не дозволяє тобі мати залицяльників?

– Не говори дурниць.

– Які дурниці? Залицяльник – це дуже влучне слово. Воно цілком передає моє ставлення до тебе. Залицятися, дотримуючись певної відстані, – але не відступати.

– Прошу тебе, іди геть, Едмунде. Тобі нема чого тут робити.

– А от і помиляєшся, – з тріумфом у голосі відповів Едмунд. – Мені є, що тут робити. Місіс Лукас сьогодні вранці зателефонувала моїй мамі і сказала, що в неї багато кабачків.

– У неї гори кабачків.

– І запитала, чи не хочемо ми обміняти горнятко меду на кілька кабачків.

– Який же це обмін? Кабачки взагалі нічого не варті о цій порі року – у всіх їх повно.

– Природно. Тому місіс Лукас і зателефонувала. Минулого разу, якщо я пам'ятаю точно, вона запропонувала обміняти збиране молоко – ти собі уявляєш, збиране молоко! – на пучок салати. А для салати був тоді лише початок сезону, і пучок продавали не менш, ніж за шилінг.

Філіпа не озвалася.

Едмунд засунув руку до кишені й дістав звідти горнятко меду.

– Ось воно, моє алібі, – сказав він. – Застосоване у вільному й незаперечному значенні цього слова. Якщо місіс Лукас зуміє пропхати свій пишний бюст у двері сарайчика, то я сюди прийшов по кабачки. Ідеться про справи, а не пусте базікання.

– Я бачу.

– Ти коли-небудь читала Теннісона? – запитав Едмунд тоном світської бесіди.

– Не дуже часто.

– Даремно. Теннісон незабаром знову ввійде в моду. Навіть тепер, коли ти увімкнеш радіо ввечері, ти почуєш «Королівські ідилії», а не того нескінченного Тролопа. Тролоп завжди здавався мені неймовірно манірним і неприродним. Читати його, звісно, можна, але захоплюватися ним не слід. До речі, якщо ми вже згадали про Теннісона, то чи ти читала «Мод»?

– Колись давно.

– Я хочу зачитати тобі один рядок із нього.

Він неголосно продекламував:

– «Провинно невинна, досконало холодна, незрівнянно пуста». Це про тебе, Філіпо.

– Щось не схоже на комплімент!

– Ні, йдеться зовсім не про комплімент. Я думаю, Мод запала бідоласі в душу так само, як ти мені.

– Не плети нісенітницю, Едмунде.

– О, прокляття, Філіпо, чому ти така, яка ти є? Що ховається за досконало витонченими рисами твого обличчя? Що ти думаєш? Що ти почуваєш? Ти щаслива, нещаслива, налякана чи ще якась? Ти повинна щось почувати.

Філіпа спокійно сказала:

– Те, що я почуваю, стосується тільки мене.

– Мене також. Я хочу, щоб ти поговорила зі мною. Знати, що відбувається у твоїй урівноваженій голові. Я маю право це знати.

Бігме, маю таке право. Я не хотів закохуватися в тебе. Хотів спокійно сидіти й писати свою книжку. Це буде розумна й змістовна книжка, книжка про те, який жалюгідний наш світ. Надзвичайно легко бути розумним, коли міркуєш про те, які всі люди нещасні. Це входить у звичку. Я несподівано переконався в цьому, після того як прочитав життєпис Берна Джонса.

Філіпа перестала саджати латук. Вона дивилася на нього тепер спантеличеним поглядом.

– Який стосунок Берн Джоне має до всього цього?

– Великий. Коли ти прочитаєш усе про прерафаелітів, ти зрозумієш, що таке мода. Усі вони були надзвичайно сердечними, балакучими й веселими, усі сміялися й жартували, й усе в них було чудово. То була, власне кажучи, така мода. Вони не були ані щасливішими, ані безтурботнішими за нас. І ми не більш нещасні, аніж вони. Усе це мода, кажу я тобі. Після останньої війни ми схибнулися на сексі. А тепер переживаємо цілковите розчарування. Ніщо не має значення. І чому взагалі ми про все це говоримо? Я хотів би поговорити з тобою про нас. Але відчуваю, як ти з холодною незворушністю відштовхуєш мене. Бо не хочеш допомогти мені.

– А як я можу тобі допомогти?

– Поговорити зі мною. Щось мені розказати. Розкажи мені про свого чоловіка. Ти досі в нього закохана, а він мертвий, і тому ти стулилася, наче мушля? Так чи не так? Гаразд, ти його обожнюєш, а він мертвий. Але ж і в багатьох інших жінок чоловіки мертві – багато мертвих чоловіків – і декотрі з них були закохані у своїх чоловіків. Вони розповідають тобі про це в барі й мають звичай трохи поплакати, коли добре вип'ють, а потім лягають із тобою до ліжка, щоб полегшити своє горе. Це один зі способів долати його, я так думаю. І ти мусиш подолати своє горе, Філіпо. Ти молода, – ти дивовижно гарна, – і я закоханий у тебе без тями. Поговори зі мною про свого клятого чоловіка, розкажи мені про нього.

– Мені нема чого розповідати. Ми з ним познайомилися й одружилися.

– Ти, певно, була дуже молода.

– Занадто молода.

– То ти не була з ним щаслива? Розповідай далі, Філіпо.

– Більш нема про що розповідати. Ми одружилися. Ми були такі самі щасливі, як і інші молодята, думаю. Народився Гаррі. Роналд поїхав на війну. Він був убитий в Італії.

– А тепер ти маєш Гаррі?

– А тепер я маю Гаррі.

– Мені подобається Гаррі. Він дуже приємний хлопчик. Я теж подобаюся йому Ми з ним могли б ладнати. Що ти скажеш про це, Філіпо? Чого б нам не одружитися? Ти й далі працюватимеш у саду, а я писатиму свою книжку, а на вихідні й свята ми відпочиватимемо від своєї праці й утішатимемося життям. Ми могли б тактовно відокремитися від моєї мами. Вона потрошку підкидатиме мені грошей, щоб підтримувати свого відданого сина. Я паразит, я пишу нікчемні книжки, у мене поганий зір і я базікаю забагато. Це мої головні вади. Може, усе ж таки ми одружимося?

Філіпа подивилася на нього. Вона побачила високого, досить серйозного молодика зі стривоженим обличчям й у великих окулярах. Його світла чуприна була скуйовджена, і він дивився на неї привітним і дружнім поглядом.

– Ні, – сказала Філіпа.

– Категорично ні?

– Категорично ні.

– Чому?

– Бо ти нічого про мене не знаєш.

– І це все?

– Ні, не все. Ти нічого не знаєш ні про що. Едмунд замислився.

– Можливо, і ні, – погодився він. – Але хто знає? Філіпо, кохана моя…

Його голос урвався.

До них швидко наближалося різке й пронизливе дзявкання. Едмунд продекламував:

 
Цуцики в саду
Бігали й стрибали.
Філ, Філ, Філ,
Кликали й гукали.
 

– Твоє ім'я не вкладається в ритм, чи не так? Звучить як ода авторучці. У тебе нема іншого імені?

– Джоун. Будь ласка, іди геть. Це місіс Лукас.

– Джоун, Джоун, Джоун. Краще, але теж погано. «Коли Джоун не до речі виймає горщик із печі» – це теж не вельми приємна картина сімейного життя.

– Місіс Лукас уже…

– О, прокляття! – сказав Едмунд. – Дай мені той бісів кабачок.

II

Сержант Флетчер мав будинок «Літл-Педокс» у своєму повному розпорядженні.

Міці мала вихідний день. Вона завжди сідала об одинадцятій годині в автобус і їхала в Меденгем-Велс. За домовленістю з міс Блеклок сержант Флетчер узяв на себе догляд за будинком.

Флетчер працював швидко. Хтось у домі змастив і підготував ці двері, і хоч би хто їх змастив, він змастив їх для того, щоб мати змогу покинути вітальню непоміченим, як тільки погасне світло. Це виключало Міці, якій не треба було користуватися дверима.

Хто ж залишався? Сусідів, подумав Флетчер, також треба виключити. Він не бачив, як вони знайшли б можливість змазати й підготувати двері. Тож залишалися тільки Патрик та Джулія Симонси, Філіпа Геймс та, можливо, Дора Баннер. Молоді Симонси були в Мілчестері. Філіпа Геймс була на роботі. Сержант Флетчер мав повну волю шукати в цьому домі будь-які таємниці. Але дім здавався йому неймовірно невинним. Флетчер, який добре розумівся на електриці, не знайшов нічого підозрілого ані в сполученні дротів, ані в інших елементах електричного приладдя, нічого такого, що пояснило б, чому згоріла пробка й погасло світло. Здійснивши швидкий огляд спалень, він виявив там нормальність, що майже роздратувала його. У кімнаті Філіпи Геймс він побачив фотографії малого хлопця із серйозними очима, давніше фото того самого хлопця, купку шкільних листів, одну або дві театральні програми. У кімнаті Джулії знайшов повну шухляду фотографій, знятих на півдні Франції. Фотографії в купальних костюмах, фотографії вілли посеред мімоз. Патрик зберігав кілька різдвяних сувенірів. Дора Баннер мала у своєму розпорядженні кілька особистих речей, і вони здавалися достатньо невинними.

А проте, подумав Флетчер, хтось у цьому домі змастив ті двері.

Його думки урвалися, коли під сходами почулися чиїсь кроки. Він швидко піднявся на майданчик сходів, подивився вниз.

Через хол переходила місіс Светенгем. У руці в неї був кошик. Вона зазирнула до вітальні, перетнула хол і ввійшла до їдальні. Вона вийшла звідти, але вже без кошика.

Якесь шарудіння з боку Флетчера, дошка, що несподівано заскрипіла під його ногами, привернула її увагу, і вона підвела голову вгору.

– Це ви, міс Блеклок?

– Ні, місіс Светенгем, це я, – сказав Флетчер. Місіс Светенгем перелякано зойкнула.

– Ой! Як ви мене налякали! Я думала, ще один грабіжник. Флетчер зійшов сходами вниз.

– Не схоже, щоб цей дім був добре захищений від грабіжників, – сказав він. – Невже тут кожен може заходити й виходити, як і коли йому заманеться?

– Я принесла кілька плодів айви, – пояснила місіс Светенгем. – Міс Блеклок хоче приготувати желе з айви, а власного дерева айви в неї нема. Я залишила їх у їдальні.

Потім вона посміхнулася.

– О, я бачу, ви думаєте про те, як я змогла потрапити в дім? Я просто увійшла крізь бічні двері. Ми всі заходимо до сусідських будинків, сержанте. У нас ніхто не замикає двері доти, доки не споночіє. Адже було б так незручно, якби ти приніс якісь речі сусідові й не міг їх йому залишити. Це вже не ті давні часи, коли ти міг подзвонити у двері, і служник завжди виходив відчинити тобі. – Місіс Светенгем зітхнула. – В Індії, я пам'ятаю, ми мали вісімнадцять слуг – вісімнадцять. Не рахуючи няні. Це мені просто так пригадалося. А вдома, коли я була дівчиною, ми мали троє слуг – хоч мати вважала ознакою великої вбогості той факт, що ми не могли дозволити собі кухарку. Мушу сказати, життя здається мені сьогодні дуже дивним, сержанте, хоч і знаю, що нарікати не повинна. Шахтарям живеться набагато важче, вони хворіють на псітикосис (ця хвороба нібито від птахів передається?), і тоді їм доводиться кидати шахти й найматися садівниками, хоч вони й неспроможні відрізнити бур'ян від шпинату.

Вона додала, прямуючи до дверей:

– Мені не слід затримувати вас. Певно, ви дуже зайняті. Більш нічого тут не станеться, еге ж?

– А чому щось має статися, місіс Светенгем?

– Я просто подумала про це, побачивши вас тут. Подумала, чи не йдеться про банду? Ви скажете міс Блеклок, що я принесла айви, гаразд?

Місіс Светенгем пішла. Флетчер почув себе як чоловік, котрий зробив несподіване відкриття. Він думав – і думав хибно, як тепер зрозумів – що двері змастив хтось із тих людей, які живуть у домі. Тепер він бачив, що помиляється. Хто завгодно мусив лише зачекати, поки Міці поїде автобусом, а Летиція Блеклок та Дора Бан-нер обидві підуть із дому. Усе було дуже просто. А це означало, що він не міг виключити нікого з присутніх тієї ночі у вітальні.

III

– Мерґатройд!

– Чого тобі, Гінч?

– Я оце трохи поміркувала.

– Справді, Гінч?

– Атож, я задіяла свій великий мозок. І ти знаєш, Мерґатройд, у той вечір у їдальні відбувалося зовсім не те, що ми собі уявляли.

– Зовсім не те?

– Так. Підіткни своє волосся, Мерґатройд, і візьми цей совок. Уяви собі, що це револьвер.

– Ой! – нервово скрикнула міс Мерґатройд.

– Заспокойся. Він тебе не вкусить. А тепер підійди до кухонних дверей. Ти будеш грабіжником. Ти стоїш тут. А тепер ти заходиш до кухні, щоб пограбувати цілий гурт йолопів. Візьми ліхтар. Увімкни його.

– Але ж зараз ясний день!

– Застосуй свою уяву, Мерґатройд. Увімкни його.

Міс Мерґатройд зробила так, досить незграбно підсунувши совок під пахву, щоб він їй не заважав.

– А зараз, – сказала міс Гінчкліф, – починай. Пригадай, як ти грала Гермію у виставі «Сон літньої ночі» в Жіночому інституті. Покажи, на що ти спроможна. Говори. «Руки вгору!» – ось твої слова, і не псуй їх ніякими: «Будь ласка!»

Міс Мерґатройд слухняно підняла ліхтар, замахала совком і підступила до дверей кухні.

Переклавши ліхтар у праву руку, вона швидко обернула ручку і ступила крок уперед, знову перехопивши ліхтар лівою рукою.

– Руки вгору! – зажадала вона й відразу додала роздратовано: – Шсподи, та це ж дуже незручно, Гінч.

– Чому?

– Двері. Це ж двері, що відхиляються в обидва боки, вони знову хочуть зачинитися, а в мене зайняті руки.

– Саме так! – переможно вигукнула міс Гінчкліф. – А двері до вітальні в «Літл-Педоксі» завжди розгойдуються. Вони розгойдуються менше, ніж ці, але на місці вони ніколи не затримуються. Саме тому леді Блеклок і купила той чудовий важкий скляний фіксатор для дверей у крамниці Геліота на Гай-стріт. Я ніколи їй не пробачу, що вона випередила мене й купила ту штуковину раніше, ніж я. Я доклала стількох зусиль, щоб примусити старого бевзя знизити ціну з восьми гіней до шістьох фунтів і десяти піилінгів, але тут з'являється міс Блеклок і купує клятущу річ. Мені ще ніколи не доводилося бачити такого привабливого фіксатора, не часто доводиться бачити скляні кулі такого великого розміру.

– Можливо, злодій поставив фіксатор на двері, щоб утримати їх відчиненими? – припустила міс Мерґатройд.

– Застосуй свій здоровий глузд, Мерґатройд. Що ти думаєш, він зробив? Розчинив двері, сказав: «Пробачте на хвилинку», нахилився й поставив фіксатор на потрібне місце, а тоді нарешті взявся за свою головну справу, зажадавши: «Руки вгору!»? Спробуй притримати двері плечем.

– Все одно тримати їх дуже незручно, – поскаржилася міс Мерґатройд.

– Саме так, – погодилася з нею міс Гінчкліф. – Револьвер, ліхтар і двері, які треба тримати відчиненими, – чи не забагато всього? Де ж відповідь?

Міс Мерґатройд і не намагалася знайти відповідь. Вона в глибокому захваті дивилася на свою розумну подругу й чекала, коли та її просвітить.

– Ми знаємо, що в нього був револьвер, адже він із нього стріляв, – сказала міс Гінчкліф. – І ми знаємо, що в нього був ліхтар, бо всі ми його бачили, – якщо, звісно, ми всі не стали жертвою масового гіпнозу, як у випадку тих трюків, що їх в Індії витворяють із мотузками (який зануда той старий Істербрук зі своїми індійськими оповідками!), тому постає запитання, а чи хтось не тримав для нього ті двері?

– Але хто міг би це зробити?

– Ти, наприклад, могла б зробити це, Мерґатройд. Якщо я правильно пам'ятаю, то ти стояла відразу за ним, коли погасло світло. – Міс Гінчкліф весело засміялася. – Ти у нас вельми підозріла особа, чи не так, Мерґатройд? Але кому спаде на думку запідозрити тебе? Дай-но мені той совок – слава небу, це не справжній револьвер. Бо інакше ти вже застрелилася б із нього.

IV

– Та це ж просто дивовижна річ, – промурмотів полковник Істербрук. – Просто дивовижна. Повірити не можу. Лауро!

– Що, любий?

– Зайди до моєї гардеробної на хвилинку.

– У чому річ, любий?

Місіс Істербрук з'явилася у відчинених дверях.

– Ти пам'ятаєш, як я тобі показував свій револьвер?

– О, так, Арчі, то була бридка й чорна штука.

– Атож. Угорський сувенір. Він лежав у цій шухляді, чи не так?

– Так, лежав.

– Тепер його тут немає.

– Дивина та й годі, Арчі!

– Ти його не чіпала, не брала?

– О ні, я побоялася б і доторкнутися до тієї жахливої штуки.

– Тоді, може, та стара карга, як там її звуть…

– Ой ні, я й на хвилинку на неї не подумала. Місіс Бат ніколи не доторкнулася б то такої речі. Запитати в неї?

– Ні… ні, краще не треба. Я не хочу, щоб почалися розмови. Скажи мені, ти пам'ятаєш, коли я тобі його показував?

– Десь близько тижня тому. Ти щось бурчав про свої комірці та про пральню, а тоді висунув шухляду, й у самій її глибині лежав револьвер, і я запитала в тебе, що то таке.

– Так, правильно. Близько тижня тому. Ти не пам'ятаєш точну дату?

Місіс Істербрук замислилася, заплющивши очі й напружуючи свій гострий мозок.

– Звичайно ж, – сказала вона. – Це було в суботу. У той день ми зібралися в кіно, але не пішли.

– Гм… а ти впевнена, що це було не раніше? Може, у середу? У четвер або навіть на попередньому тижні?

– Ні, мій любий, – сказала місіс Істербрук. – Я пам'ятаю дуже чітко. То була субота, тридцятого числа. Нам здається, що це було давно, бо відтоді сталося кілька серйозних подій. І я тобі розповім, чому мені запам'ятався той день. Бо то був наступний день по тому, як було вчинено напад на міс Блеклок. Бо коли я побачила твій револьвер, він нагадав мені про стрілянину минулої ночі.

– От і гаразд, – сказав полковник. – Ти зняла з мене великий тягар.

– Чому, Арчі?

– Бо якби цей револьвер зник ще до стрілянини, то можна було б подумати, що саме мого револьвера поцупив той швейцарський хлопець.

– Але звідки він довідався б, що в тебе він є?

– Ці банди мають дивовижно налагоджену систему зв'язку. Вони знають усе про кожен будинок і тих, хто в ньому живе.

– Як багато ти знаєш, Арчі!

– Ха-ха! Ще б пак не знаю. Хіба мало мені довелося побачити у своєму житті. Проте, якщо ти справді бачила мій револьвер після нападу на дім міс Блеклок – то все гаразд. Той револьвер, із якого стріляв швейцарець, не міг бути моїм, чи не так?

– Звісно, не міг.

– Це для мене велика полегкість. Мені треба було б піти в поліцію й повідомити, що він у мене є. Але вони поставили б мені чимало незручних запитань. Вони мусили б їх поставити. Річ у тім, що я ніколи не брав на нього дозволу Після війни ти якось забуваєш про закони мирного часу Я дивився на нього як на воєнний сувенір, а не як на зброю.

– Атож. Я тебе розумію. Звичайно.

– Але все одно. Куди поділася ця триклята річ?

– Може, місіс Бат узяла її. Вона завжди була дуже чесною, але, можливо, після нападу на дім міс Блеклок дуже злякалася й подумала, що ліпше буде… мати револьвер у себе в домі. Звичайно, вона ніколи не зізнається в тому, що так зробила. Я навіть не стану запитувати її. Вона може образитися. А що ми тоді робитимемо? Це великий дім – я просто не зможу…

– Твоя правда, – сказав полковник Істербрук. – Краще нічого їй не кажи.