Текст книги "Оголошено вбивство"

Автор книги: Агата Кристі

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 16 страниц)

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ
РЕКОНСТРУКЦІЯ ЗЛОЧИНУ

І

– Мені час іти, – сказала Банч. – Я увімкну вам лампу, бо тут так темно. Мабуть, буде гроза.

Вона підсунула невеличку настільну лампу до протилежного кінця столу, щоб вона відкидала світло на плетіння міс Марпл, що сиділа на широкому стільці з високою спинкою.

Коли шнур від лампи потягся по столу, кіт стрибнув на нього і став шматувати його зубами та пазурами.

– Облиш, Тиглат-Паласаре, облиш… Жахливий кіт. Гляньте, він прокусив шнур – ізоляція розтріпалася. Невже ти не розумієш, хвостатий йолопе, що тебе ж таки може вдарити електричним струмом, якщо ти таке витворятимеш?

– Дякую тобі, люба, – сказала міс Марпл і простягла руку, щоб увімкнути лампу.

– Вона вмикається не тут. Треба натиснути на цю ідіотську грушу посеред шнура. Стривайте хвилину. Я приберу квіти, щоб вони вам не заважали.

Вона підняла вазу з різдвяними трояндами, що стояли на протилежному боці столу. Тиглат-Паласар, крутячи хвостом, простяг бешкетну лапу й угородив пазурі в руку Банч. Вона розлила трохи води з вази. Кілька крапель упали на розтріпане місце шнура й на самого Тиглат-Паласара, який, обурено засичавши, стрибнув на підлогу.

Міс Марпл натиснула на вимикач у формі груші. У тому місці, де шнур просяк водою, бризнули іскри і пролунав тріск.

– Ой лишенько! – скрикнула Банч. – Сталося коротке замикання. Мабуть, тепер тут не увімкнеш жодної лампи. – Вона клацнула кількома вимикачами. – Атож, жодна не загорілася. Як це по-дурному, що всі вони підключаються до однієї штуковини, чи як вона там називається. І поверхню столу обсмалило теж. Паршигвий Тиглат-Паласаре, це все твоя провина. Тітко Джейн, що з вами? Ви злякалися?

– Ні, моя люба, не турбуйся за мене. Річ у тім, що я раптом побачила те, що давно вже мала б побачити…

– Я піду вкручу пробку й візьму лампу з кабінету Джуліана.

– Не треба, моя люба, не турбуйся. Ти запізнишся на свій автобус. Мені більше не треба світла. Мені треба лише посидіти тихо й поміркувати про дещо. Поквапся, люба, а то проґавиш свій автобус.

Коли Банч пішла, міс Марпл сиділа нерухомо близько двох хвилин. Повітря в кімнаті було важке й погрозливе – за стінами будинку збиралася буря.

Міс Марпл потягла до себе аркуш паперу.

Вона написала спочатку: Лампа? і підкреслила це слово двома жирними рисками.

Через хвилину або дві вона написала ще одне слово.

Її олівець мандрував по паперу, креслячи на ньому якісь таємничі знаки…

II

У досить темній вітальні садиби «Боулдерс» із низькою стелею й заґратованими вікнами міс Гінчкліф та міс Мерґатройд палко сперечалися.

– Головний клопіт із тобою, Мерґатройд, – сказала Гінчкліф, – полягає в тому, що ти не хочеш спробувати.

– Але ж я тобі сказала, Гінч, у мене нічого не тримається в пам'яті.

– А ти послухай-но мене, Емі Мерґатройд, ми спробуємо організувати справді конструктивне мислення. Досі ми не дивилися на події під детективним кутом. Я припустилася істотної помилки щодо дверей. Ти не мала змоги надійно притримати двері для вбивці. Тебе виправдано, Мерґатройд!

Міс Мерґатройд усміхнулася досить невиразною усмішкою.

– Нам дуже не пощастило, що ми маємо єдину мовчазну домашню робітницю на весь Чипінґ-Клеґорн, – провадила Гінчкліф. – За звичайних обставин я б цьому раділа, але тепер вона добряче нас підвела. Кожен у селі знає про існування других дверей, які були використані, а ми почули про них лише вчора…

– Я все ще не зовсім розумію, як…

– Усе дуже просто. Наші перші припущення були цілком правильні. Ти не можеш водночас тримати двері відчиненими, махати ліхтарем і стріляти з револьвера. Ми розглянули револьвер і ліхтар, а двері відкинули. Але ми припустилися помилки. Треба було виключити з розгляду револьвер.

– Але в нього був револьвер, – сказала міс Мерґатройд. – Я бачила його. Він лежав на підлозі поруч із ним.

– Коли він був мертвий, так. Усе це очевидно. Але він не стріляв із того револьвера…

– Хто ж тоді стріляв?

– Саме це нам і слід з'ясувати. Але хоч би хто стріляв, ця ж таки особа поклала кілька отруєних пігулок аспірину біля ліжка Леті Блеклок – і в такий спосіб порішила бідолашну Дору Баннер. І то не міг бути Руді Шерц, бо він уже мертвий-мертвісінький. То був хтось із людей, присутніх у вітальні під час нальоту, і, мабуть, присутній також на святі народження Дори Баннер. І єдиною особою, яка відповідає цим обом вимогам, є місіс Гармон.

– Ти думаєш, хтось поклав ті пігулки аспірину біля ліжка міс Блеклок, коли святкували день народження Дори Баннер?

– А чом би й ні?

– Але як вони могли це зробити?

– Ми всі ходили до нужника, хіба ні? – сказала міс Гінчкліф, яка ніколи не відзначалася делікатністю мови. – А я ще й мила руки у ванній кімнаті, щоб змити з них рештки липучого торту А маленька мила Істербрук заходила до спальні міс Блеклок, щоб напудрити там своє брудне личко, хіба не так?

– Гінч, невже ти думаєш, це вона?..

– Я ще не знаю. Це було б надто очевидно. Не думаю, що якби тобі треба було підкинути кілька отруйних пігулок, ти захотіла б, щоб тебе бачили в чужій спальні. Адже були й інші можливості – й то чимало.

– Чоловіки не ходили нагору.

– Існують сходи чорного ходу. Зрештою, коли чоловік виходить із кімнати, ти не виходиш за ним, щоб перевірити, чи він справді йде туди, куди сказав. Це було б нечемно! Хай там як, а ти не сперечайся зі мною, Мерґатройд. Я хочу повернутися до першого замаху на Леті Блеклок. Щоб почати, упорядкуй факти у своїй голові, бо далі все залежатиме від тебе..

Міс Мерґатройд здавалася стривоженою.

– О, люба Гінч, ти ж знаєш, яка каша у мене в голові!

– Справа не у твоїх мізках або в тій сірій каші, що замінює тобі мізки. Справа у твоїх очах. Ідеться про те, що ти бачила.

– Але ж я нічого не бачила.

– Проблема з тобою, Мерґатройд, як я вже тобі сказала, полягає в тому, що ти не хочеш спробувати. Ну ж бо, напруж увагу. Ось що сталося. Незалежно від того, хто зазіхав на життя Леті Блеклок, він був у вітальні того вечора. Він (я кажу він, бо так легше, проте я не бачу причини, чому це мав бути чоловік, а не жінка, якщо, звісно, обминати увагою той факт, що всі чоловіки – брудні собаки), так-от, він попередньо змастив ті другі двері, які ведуть до вітальні і начебто були забиті цвяхами чи щось таке. Не запитуй мене, коли він їх змастив, бо це тільки заплутує справу. Фактично в будь-який час я можу увійти в будь-який дім у Чипінґ-Клеґорні й робити там усе, що мені заманеться, протягом півгодини. Для цього треба лише з'ясувати, коли туди приходять поденні робітниці і коли господарі йдуть із дому, куди вони йдуть і як довго вони там затримаються. У такому з'ясуванні немає нічого складного. А тепер міркуймо далі. Він змастив ці другі двері. Тепер їх можна було відчинити беззвучно. Ось за якою схемою все відбувалося: світло гасне, двері А (головні двері) розчиняються навстіж. Вимахування ліхтарем, ілюзія пограбування. Тим часом, поки ми всі отетеріли, Ікс (це найкращий термін для того персонажа) спокійно прослизає крізь двері В у темний хол, заходить за спину того швейцарського ідіота, двічі стріляє в Леті Блеклок, а потім стріляє у швейцарця. Кидає револьвер і, поки ледачі мислителі на зразок тебе анітрохи не сумніваються в тому, що стріляв швейцарець, знову прослизає назад до вітальні на той час, коли комусь знову вдається увімкнути світло. Ти все зрозуміла?

– Так… так… але хто то був?

– Якщо ти цього не знаєш, Мерґатройд, то й ніхто не знає.

– Я? – стривожено защебетала міс Мерґатройд. – Але ж я анічогісінько не знаю. Я справді анічогісінько не знаю, Гінч!

– Застосуй те сміття, яке ти називаєш своїм мозком. Почни з того, де був кожен, коли погасло світло.

– Я не знаю.

– Ні, ти знаєш. Ти мене дратуєш, Мерґатройд. Ти знаєш, де була сама, чи не знаєш? Ти була за дверима.

– Так, так… я була. Вони вдарили мені в мозоль, коли відчинилися.

– Чому ти не підеш до доброго педикюрника замість клопотатися над своїм мозолем? Ти скоро здобудеш собі зараження крові. Отже, ти знаєш – ти була за дверима. Я стояла біля камінної полиці, висолопивши язика від спраги. Леті Блеклок – біля столу, що під аркою, простягши руку, щоб узяти портсигар. Патрик Симонс пройшов під аркою до меншої вітальні, де господиня дому виставила трунки. Ти згодна?

– Так, так, я все це пам'ятаю.

– Добре, тоді пригадай також, що хтось пішов за Патриком у ту кімнату чи тільки зрушив із місця, щоб піти за ним. Хтось із чоловіків. Лихо тільки в тому, що я не пам'ятаю, чи то був полковник Істербрук, чи Едмунд Светенгем. А ти пам'ятаєш?

– Ні.

– Ти не пам'ятаєш! Але була ще одна людина, яка вийшла до меншої вітальні, – Філіпа Геймс Я це дуже чітко пам'ятаю тому, що пам'ятаю, як звернула увагу на те, яка в неї гарна і рівна спина, і я тоді сказала собі: «Ця дівчина здавалася б дуже гарною на коні». Я дивилася на неї й думала саме про це. Вона пройшла до камінної полиці в іншій кімнаті. Я не знаю, що їй там було треба, бо саме в ту мить світло погасло.

Отже, таким тоді було розташування людей. У дальній вітальні перебувають Патрик Симонс, Філіпа Геймс і або полковник Істербрук, або Едмунд Светенгем – ми не знаємо, хто з них двох. А зараз, Мерґатройд, будь уважною. Найімовірніше, це зробив один із тих трьох. Якщо котрийсь із присутніх у вітальні захотів вийти в ті далекі двері, він би, природно, доклав усіх зусиль, щоб бути у зручному місці, коли погасне світло. Тому, згідно з моїм припущенням, за всією ймовірністю, то був один із тих трьох. І в цьому випадку, Мерґатройд, ти нічим не зможеш допомогти!

Міс Мерґатройд радісно всміхнулася.

– З другого боку, – провадила Гінчкліф, – існує можливість, що то був не один із тих трьох. І ось тут твоя роль стає вирішальною, Мерґатройд!

– Але звідки я можу знати нехай там що?

– Бо, як я сказала раніше, якщо не знаєш ти, то й ніхто не знає.

– Але я справді не знаю! Я нічого не могла бачити!

– Ой ні, ти могла! Ти єдина людина, яка могла бачити. Бо ти стояла за дверима. Ти могла дивитися на ліхтар, бо двері були між тобою й ним. Ти була обернута обличчям в інший бік, у той самий, куди вказував ліхтар. Решта людей були засліплені. Але ти не була засліплена.

– Ні, ні, мабуть, не була, але я нічого не бачила, пучок світла від ліхтаря ковзав у всі боки, туди й сюди…

– І що він тобі показував? Він зупинявся на обличчях, чи не так? І на столах? І на стільцях?

– Так… так… він зупинявся… Міс Баннер із широко роззявленим ротом, очі в неї вибалушені й моргають…

– Ось це нам і треба! – Іїнчкліф зітхнула з полегкістю. – Труднощі полягають у тому, щоб скористатися з твоєї сірої речовини. Розповідай далі!

– Але я нічого більше не бачила, справді, не бачила.

– Ти хочеш сказати, ти бачила порожню кімнату? Ніхто ніде не стояв? Ніхто ніде не сидів?

– Ні, звичайно ж, ні. Міс Баннер стояла з роззявленим ротом, а місіс Гармон сиділа на підлокітнику крісла. Вона міцно заплющила очі, а пальці стисла в кулаки й затулила ними обличчя – як дитина.

– Дуже добре, ти описала мені місіс Гармон і міс Баннер. Невже ти досі не розумієш, до чого я тебе веду? Головна проблема в тому, що я не хочу вкладати думки в твою голову. Та коли ми вилучимо все, що ти бачила, ми можемо перейти до дуже важливого пункту: а чи було щось таке, чого ти не бачила?. Ти мене зрозуміла? Поруч зі столами, стільцями, хризантемами та всякою всячиною були також різні люди: Джулія Симонс, місіс Светенгем, місіс Істербрук – або полковник Істербрук, або Едмунд Светенгем – Банч Гармон і Дора Баннер. Переглянь їх усіх. А зараз думай, Мерґатройд, думай, чи не пригадаєш когось із тих людей, кого точно там не було?

Міс Мерґатройд трохи підстрибнула, коли гілка вдарила знадвору в шибку вікна. Вона заплющила очі і стала мурмотіти сама до себе:

– Квіти… на столі… велике крісло… пучок світла від ліхтаря дійшов ще тільки до тебе, Гінч… місіс Гармон, так…

Телефон лунко задзвонив. Міс Гінчкліф підійшла до нього.

– Я вас слухаю? Станція?

Слухняна міс Мерґатройд, із заплющеними очима, намагалася оживити ніч 29 жовтня. Ліхтар повільно обертається… гурт людей… вікна… канапа… Дора Баннер… стіна… стіл, а на ньому лампа… арка… несподіваний плювок револьвера…

– … але ж це дивовижно! – сказала міс Мерґатройд.

– Що? – розлютовано кричала Гінчкліф у телефонну слухавку. – Він там від самого ранку? З якого часу? Будьте ви прокляті, і ви телефонуєте мені тільки тепер? Я звернуся в Товариство захисту тварин зі скаргою на вас. Недогляд? І вам більш немає чого сказати?

Вона брязнула слухавкою.

– Знайшовся собака, – сказала вона. – Рудий сетер. Сидить на станції від самого ранку – від восьмої години. Без краплі води. І ті йолопи тільки тепер зателефонували мені. Я негайно його заберу.

Вона вибігла з кімнати. Міс Мерґатройд тонким голосом закричала їй навздогін.

– Але послухай, Гінч, я скажу тобі дивовижну річ!.. Я не розумію, як це могло…

Міс Гінчкліф вибігла у двері й помчала до сараю, який правив за гараж.

– Ми поговоримо, коли я повернуся, – крикнула вона. – Я не можу чекати, щоб забрати тебе із собою. У тебе на ногах, як завжди, хатні капці.

Вона натисла на стартер автомобіля й одним ривком вивела його з гаража. Міс Мерґатройд спритно відстрибнула вбік.

– Але послухай Гінч, я повинна тобі сказати…

– Коли повернуся…

Автомобіль смикнувся й помчав уперед. Голос Мерґатройд долинув уже здалеку на дуже високій ноті:

– Але ж, Гінч, її там не було…

III

У небі збиралися густі сині хмари. Коли Мерґатройд стояла й дивилася навздогін автомобілю, який від'їжджав, почали падати перші краплі дощу.

Мерґатройд схвильовано побігла до шворки, на якій вона кілька хвилин тому вивісила сушитися два чи три джемпери та кілька нічних сорочок.

Вона мурмотіла крізь зуби:

– Хто б міг чекати такого дощу?.. О Господи, чому ж я раніше не зняла цей одяг – він був уже майже сухий…

Вона борюкалася з неслухняними прищепками, потім почула, що хтось наближається, й обернула голову. Міс Мерґатройд приязно усміхнулася:

– Заходьте до хати, ви промокнете…

– Дозвольте допомогти вам.

– О, якщо вам неважко… Не хочеться, щоб знову промокли. Треба було мені опустити шворку трохи нижче, але думаю, я дістану.

– Ось ваш шарф. Дозвольте, я накину вам його на шию.

– О, дякую… Гаразд, гаразд… Як би мені дотягтися до прищепки…

Вовняний шарф обмотався навкруг її шиї і раптом став затягуватися…

Рот у міс Мерґатройд роззявився, але з нього вихопилося лише хрипке булькання.

А шарф затягнувся ще тугіше.

IV

Повертаючись зі станції, Гінчкліф зупинила машину, щоб підібрати міс Марпл, яка поспішала вулицею.

– Привіт! – закричала вона. – Ви дуже намокнете. Їдьмо зі мною, вип'єте у нас чаю. Я бачила Банч на зупинці автобуса. Ви будете сама-одна в будинку священика. Ходіть до нас. Мерґатройд і я спробували провести певну реконструкцію злочину. Мені здається, ми дечого досягли. Стережіться собаки. Вона трохи нервує.

– Яка гарна!

– Авжеж, цюця просто чудова! Ті йолопи тримали її на станції від самого ранку, нічого не повідомивши мені. Я добре вичитала їм, сучим дітям. Ой, пробачте мені за мою мову, я виросла на стайні, удома в Ірландії.

Невеличкий автомобіль ривком заїхав на задній дворик садиби «Боулдерс».

Табунець качок та іншої домашньої птиці оточив жінок, коли вони вийшли з машини.

– Мерґатройд їх не погодувала, – сказала міс Гінчкліф, – що вона собі думає?

– А важко дістати корм? – запитала міс Марпл.

Міс Гінчкліф підморгнула:

– Я у великій дружбі з більшістю фермерів, – сказала вона.

Порозганявши ногами пташине товариство, вона провела міс Марпл до котеджу.

– Сподіваюся, ви не намокли?

– Ні, це дуже добрий макінтош.

– Я запалю вогонь у каміні, якщо Мерґатройд не запалила його. Агов, Мерґатройд! Де ти, жінко? Мерґатройд! А де собака? Вона кудись зникла.

Знадвору долинуло тонке тужливе виття.

– Ох, ти ж, клятуща суко!

Міс Гінчкліф почовгала до дверей і погукала:

– Куті, Куті. Дурне ім'я, але так вони її назвали. Треба буде знайти для неї інше ім'я. Сюди, Куті.

Рудий сетер обнюхував якийсь згорток, що лежав під туго натягнутою мотузкою, де досі теліпався на вітрі жмут одягу.

– У Мерґатройд не стало навіть тямки занести білизну в дім. Куди вона заподілася?

Знову рудий сетер тицьнув носом у те, що здавалося купою одягу, закрученого вітром, підняв носа високо в повітря й знову завив.

– Що сталося із собакою?

Міс Гінчкліф широкою ходою пішла через траву.

Міс Марпл відчула, що сталося, і швидко побігла за нею. Вони стояли там поруч, краплі дощу падали на них, і рука старшої жінки обхоплювала плечі молодшої.

Вона відчувала, як її м'язи напружуються і клякнуть, тоді як міс Гінчкліф стояла й дивилася на тіло, що лежало там із посинілим, перекошеним обличчям і виваленим язиком.

– Я вб'ю її, ту стерву, яка це зробила, – сказала міс Гінчкліф низьким, спокійним голосом, – якщо вона потрапить мені до рук.

Міс Марпл перепитала:

– А?

Міс Гінчкліф обернула до неї своє спотворене від болю обличчя.

– Так. Я знаю, хто це був – досить точно знаю. Хтось із трьох.

Вона постояла ще мить, дивлячись на свою мертву подругу, а тоді обернулася до будинку.

Її голос лунав сухо й жорстко.

– Ми повинні зателефонувати в поліцію, – сказала вона. – А поки ми їх чекатимемо, я вам усе розповім. Я почасти винна в тому, що Мерґатройд лежить тут мертва. Я влаштувала гру А вбивство не гра.

– Ні, – сказала міс Марпл. – Убивство не гра.

– Ви дещо знаєте про це, чи не так? – запитала міс Гінчкліф, підіймаючи слухавку й набираючи номер.

Вона зробила коротке повідомлення й повісила слухавку.

– Вони будуть тут через кілька хвилин… Так, я чула, ви брали участь у таких справах раніше… Здається, Едмунд Светенгем сказав мені це… Ви хочете знати, що ми тут робили, Мерґатройд і я?

І вона лаконічно розповіла про розмову, яка відбулася між ними, перед тим як вона поїхала до станції.

– Вона покликала мене, ви знаєте, коли я вже поїхала… Тому я й знаю, що йдеться про жінку, а не чоловіка… Якби я так не поспішала – якби я лиш вислухала її! Та клята собака зачекала б ще чверть години, нічого б із нею не сталося.

– Не звинувачуйте себе, моя люба. З цього немає користі. Ви не могли передбачити.

– Ні, я не могла… Щось стукнуло в шибку вікна, я пам’ятаю. Можливо, вона була там, зовні… тоді, звичайно, вона підійшла зовсім близько й усе чула… адже ми з Мерґатройд, можна сказати, кричали, мов несамовиті… Вона чула… Вона все чула…

– Ви досі мені не сказали, що сказала вам ваша подруга…

– Лиш одне речення: «Там її не було!» Вона помовчала.

– Тепер ви розумієте? Були лише три жінки, яких ми не виключили. Місіс Светенгем, місіс Істербрук, Джулія Симонс. І одна з цих трьох не була там… Вона не була там, у вітальні, бо прослизнула крізь інші двері й була в холі.

– Атож, – сказала міс Марпл. – Я розумію.

– Це одна з тих трьох. Я не знаю, котра. Але я довідаюся!

– Пробачте мені, – сказала міс Марпл. – Але чи вона – я маю на увазі міс Мерґатройд – сказала це точно так, як ви мені передали?

– Тобто як це точно так, як я передала?

– О, моя люба, як мені вам пояснити? Ви сказали це так. Там її не було. Майже з однаковим наголосом на кожному слові. Розумієте, ви можете це сказати принаймні двома способами. Ви можете сказати: «Її там не було». Тобто підтверджуючи вже висловлену підозру. Або ви можете сказати (дуже схоже на те, як ви сказали тепер): «Там її не було», зробивши очевидний наголос на слові там.

– Я не знаю. – Міс Гінчкліф похитала головою. – Я не пам'ятаю… Як я можу пам'ятати? Я думаю, атож, я думаю, вона сказала: «Її там не було». Це досить природно, як мені здається. Але, власне кажучи, я не знаю. А яка різниця?

– Думаю, різниця є, – замислено сказала міс Марпл. – І вона вказує на дещо, не дуже ясно, але вказує. Атож, різниця вельми помітна.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ
МІС МАРПЛ ЗНИКЛА

І

Листоноша, на превелике своє невдоволення, віднедавна одержав розпорядження розносити листи в Чипінґ-Клеґорні не тільки вранці, а й пополудні.

Цього конкретного полудня він залишив три листи в «Літл-Педоксі» за десять хвилин до п'ятої..

Один був адресований Філіпі Геймс і написаний школярським почерком; два інші – міс Блеклок. Вона розпечатала їх, коли вона й Філіпа сиділи за чайним столом. Рясна злива дозволила Філіпі покинути «Даяс-Хол» сьогодні раніше, бо після того як вона позачиняла теплиці, робити їй більш не було чого.

Міс Блеклок розірвала першого конверта, у якому був рахунок за ремонт кухонного бойлера. Вона сердито пирхнула:

– Ціни Даймонда абсурдні – цілком абсурдні. Проте я не маю підстав сподіватися, що хтось узяв би менше.

Вона відкрила другого листа, написаного незнайомим їй почерком:

Дорога тітонько Леті

Сподіваюся, ви не проти, якщо я приїду до вас у четвер? Я написала Патрикові два дні тому, але він не відповів. Тому я гадаю, ми про все домовилися. Мати збирається приїхати до Англії наступного місяця й сподівається тоді зустрітися з вами.

Мій поїзд прибуває в Чипінґ-Клеґорн о чверть на сьому вечора. Вам це зручно?

Щиро ваша Джулія Симонс.

Міс Блеклок спершу прочитала цього листа з чистим подивом, а потім із похмурим нерозумінням. Вона подивилася на Філіпу, яка всміхалася над листом сина.

– Джулія і Патрик уже повернулися, ти не знаєш?

Філіпа підвела очі.

– Атож, вони прийшли відразу після мене. Зараз вони, певно, перевдягаються. Вимокли під дощем.

– Можу я попросити тебе покликати їх?

– Звичайно.

– Стривай хвилину, я хочу, щоб ти це прочитала.

Вона простягла Філіпі листа, якого одержала. Філіпа прочитала й спохмурніла.

– Я не розумію…

– Так само не розумію і я… Гадаю, я маю право на пояснення. Поклич Патрика та Джулію, Філіпо.

Філіпа гукнула, стоячи внизу сходів.

– Патрику! Джуліє! Міс Блеклок хоче вас бачити.

Патрик збіг униз сходами й увійшов до кімнати.

– Не йди, Філіпо, – сказала міс Блеклок.

– Привіт, тітко Леті, – весело сказав Патрик. – Я вам потрібен?

– Так потрібен. Можливо, ти поясниш мені це?

На обличчі Патрика з'явився вираз майже комічної розгубленості, коли він читав листа.

– Я ж хотів послати їй телеграму! Що я за осел!

– Цей лист, я сподіваюся, від твоєї сестри Джулії?

– Так, так, від неї. у Міс Блеклок похмуро запитала:

– Тоді поясни мені, будь ласка, хто та молода жінка, яку ти привів сюди як Джулію Симонс і яку я вважала твоєю сестрою і своєю родичкою.

– Розумієте… тітко Леті… справа в тому… я спробую вам пояснити… звісно, мені не слід було робити це… Але мені так хотілося утнути якийсь жарт. Якщо дозволите мені пояснити…

– Я чекаю твоїх пояснень. Хто ця молода жінка?

– Я зустрівся з нею на одному коктейлі, відразу по тому як демобілізувався з армії. Ми почали розмовляти, і я сказав їй, що їду сюди, і тоді нам спало на думку, що було б непоганим жартом, якби я привіз її сюди… Річ у тому, що Джулія, справжня Джулія шалено мріяла про театр, і мати пережила кілька нападів – так їй цього не хотілося, – проте Джулії пощастило приєднатися до цікавої трупи в Перті чи десь там, і вона вирішила спробувати – але, щоб мати не турбувалася, вселити їй думку, що вона тут, зі мною, навчається на адміністратора як добра й порядна дівчина.

– Я все ж таки хочу знати, хто ця молода жінка.

Патрик із полегкістю обернувся, коли Джулія, холодна й незворушна, увійшла до кімнати.

– Нашу витівку викрито, – сказав він.

Джулія підняла брови. Потім, спокійнісінька, пройшла вперед і сіла.

– Окей, – сказала вона. – Так тому й бути. Ви, певно, дуже розгнівалися? – Вона подивилася з незворушною цікавістю на вираз обличчя міс Блеклок. – На вашому місці я була б дуже сердита.

– Хто ти? Джулія зітхнула.

– Я гадаю, настала та мить, коли я повинна розповісти все начистоту. Що ж, почнімо. Я одна з частин комбінації Піп-і-Емма. Якщо висловитися точніше, то мене звуть Емма Джоселін Стамфордис – щоправда, батько рано відмовився від прізвища Стамфордис. Думаю, згодом він називав себе де Курсі.

Мій батько й мати, дозвольте мені розповісти вам, розлучилися десь через три роки, після того як народилися Піп і я. Кожне з них пішло своєю дорогою. І вони розділили й нас Я дісталася батькові. Загалом він був поганим батьком, хоч і дуже чарівним. Протягом певних вельми занудних періодів я виховувалася в монастирях, коли батько зовсім не мав грошей або готувався взяти участь у якійсь особливо ницій афері. Він мав звичай щедро оплачувати перший семестр мого перебування в монастирі, а потім зникав і залишав мене в руках черниць на рік або два. У проміжках часу між тими періодами ми з ним іноді жили цікавим життям, обертаючись у космополітичному товаристві. Проте війна остаточно нас розділила. Я не маю жодного уявлення про те, що сталося з ним. Мені довелося пережити кілька власних пригод. Протягом певного часу я перебувала в лавах Французького Опору. То був незабутній досвід. Щоб скоротити довгу історію, скажу, що я приїхала до Лондона й почала думати про своє майбутнє. Я знала, що брат матері, з яким вона мала жахливу сварку, помер дуже багатою людиною. Подивилася його заповіт, чи немає там чогось для мене – там не було нічого. Тобто не було нічого в прямому розумінні. Я навела кілька довідок про його вдову – вона, схоже, була тяжко хвора, жила на ліках і потроху вмирала. Усі свої надії, як я зрозуміла, я могла покладати лише на вас. Вам мала дістатися величезна купа грошей, і вам не було на кого їх витрачати. Я буду з вами цілком відверта. Мені спало на думку, що я могла б познайомитися й подружитися з вами й ви могли б відчути до мене симпатію – адже багато чого змінилося, хіба ні, відтоді як дядько Рендел помер? Скільки тих грошей провалилося в прірву під час катастрофи, яка навалилася на Європу! Я подумала, а може, ви пожалієте нещасну дівчину-сироту, саму-одну у світі, і надасте їй невеличке утримання?

– То ти на це сподівалася? – похмуро посміхнулася міс Блеклок.

– Так. Адже я вас зовсім тоді не знала… Я уявляла собі, як приїду до вас і зі слізьми на очах розповім про своє становище… Потім мені пощастило зустрітися з Патриком, – бувають же такі щасливі випадки, – і він виявився вашим племінником, кузеном чи якимсь іншим родичем. Я сприйняла цю зустріч як неймовірне щастя. Я познайомилася з Патриком, і він охоче пішов мені назустріч. Реальна Джулія була без тями від своїх театральних мрій, і я незабаром переконала її, що високий обов'язок перед Мистецтвом вимагає від неї оселитися в якомусь незатишному помешканні в Перті й навчатися там сценічної майстерності, щоб стати новою Сарою Бернар.

Не звинувачуйте Патрика занадто. Він відчув великий жаль до мене, самої-одної на цілому світі, – і незабаром переконав себе в тому, що для мене буде просто чудово приїхати сюди з ним як сестрі й спробувати досягти своєї мети.

– І він також схвалив те, що ти наговорила стільки брехні поліції?

– Майте співчуття, Леті. Невже ви не розумієте, що коли відбувся той безглуздий напад на ваш дім, – чи радше після того як він відбувся, – я почала відчувати себе не вельми затишно. Не випадає сумніватися, що я мала досить переконливий мотив прибрати вас зі своєї дороги. Та й тепер я нічим не можу довести вам, що то була не я, – крім свого слова. Ви не можете вимагати від мене, щоб я пішла до поліції і взяла на себе злочин, до якого не маю стосунку. Навіть Патрик підозрює мене іноді, а якщо він може думати про мене таке, то з якого дива мені повірить поліція? Той детектив-інспектор здався мені чоловіком надзвичайно скептичного розуму. Ні, я вирішила, що єдиний вихід для мене – тихесенько сидіти як Джулія і просто зникнути, коли час нашого перебування тут закінчиться.

Звідки я могла знати, що Джулія, яку ми обминули, реальна Джулія поскандалить зі своїм режисером і відмовиться від своєї витівки, не змігши дати раду своєму темпераменту? Вона написала Патрикові й запитала, чи можна їй сюди приїхати, а він замість написати їй: «Не з'являйся» – узагалі забув їй відповісти! – Вона скинула на Патрика гнівним поглядом. – Чи ж не йолоп?

Вона зітхнула.

– Ви навіть уявити собі не можете, як мені нелегко доводилося в Мілчестері! Звичайно, я не була у шпиталі. Але мені треба було десь гаяти час. І я годинами сиділа в кінотеатрах, знову й знову дивлячись найжахливіші фільми.

– Піп і Емма, – прошепотіла міс Блеклок. – Чомусь, попри слова інспектора, я ніколи не вірила, що вони існують реально… Вона запитливо подивилась на Джулію.

– Ти Емма, – сказала вона. – А де Піп?

Очі Джулії, чисті й невинні, зустрілися з її поглядом.

– Я не знаю, – сказала вона. – Не маю найменшого уявлення.

– Я думаю, ти брешеш, Джуліє. Коли ти бачила його востаннє? Чи Джулія на мить завагалася, перш ніж заговорила?

Перш ніж промовила чітким і впевненим голосом:

– Я бачила його востаннє, коли йому було три роки – коли мати забрала його. Після того я ніколи не бачилася ані з ним, ані з матір'ю. Я не знаю, де вони.

– І це все, що ти можеш мені сказати? Джулія зітхнула.

– Я могла б попросити у вас пробачення. Але мої слова не були б цілком щирими; бо я знову зробила б те саме, звісно, якби не знала, що відбудеться це жахливе вбивство.

– Джуліє, – сказала міс Блеклок. – Я називаю тебе Джулією, бо я так звикла. Ти брала участь у Французькому Опорі, чи не так?

– Так. Я воювала там півтора року.

– Тож, думаю, ти навчилася там стріляти.

І знову погляд тих самих холодних очей зустрівся з її очима.

– Я вмію стріляти добре. Я першокласний снайпер. Я не стріляла у вас, Летиціє Блеклок, хоч можу це підтвердити лише своїм словом. Але повірте мені, якби я у вас стріляла, то не схибила б.

II

Напружену тишу моменту порушив гуркіт автомобіля, який під'їхав до дверей.

– Хто б це міг бути? – запитала міс Блеклок.

У двері пропхалася скуйовджена голова Міці. Вона закотила очі.

– Це знову приїхав поліція, – сказала вона. – Він нас переслідувати. Чому він не давати нам спокій? Я не годен це витерпіти. Я писати сам прем'єр-міністр. Я писати ваш король.

Рука Кредока рішуче й нетерпляче відіпхнула її вбік. Він увійшов із таким похмурим виразом на міцно стиснутих губах, що всі подивилися на нього з острахом. Це був інший інспектор Кредок.

Він суворо промовив:

– Убито міс Мерґатройд. Вона була задушена – не більш як годину тому. – Він зупинив погляд на Джулїї. – Міс Симонс, де ви були протягом дня?

Джулія стомлено проказала:

– У Мілчестері. Я тільки щойно увійшла.

– А ви? – Інспектор спрямував погляд на Патрика.

– Теж там.

– Ви обоє повернулися разом?

– Так… Так, разом, – сказав Патрик.

– Ні, – відповіла Джулія. – Не треба брехати, Патрику. Таку брехню неважко спростувати. Адже в автобусі було багато людей. Я повернулася більш раннім автобусом, інспекторе, тим, який приходить сюди о четвертій годині.

– І що ви робили потім?

– Я пішла прогулятися.

– У напрямку садиби «Боулдере»?

– Ні. Я ходила в поле.