Текст книги "Оголошено вбивство"

Автор книги: Агата Кристі

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 16 страниц)

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ
ЛИСТИ

І

– Пробачте, що знову турбую вас, місіс Геймс.

– Пусте, – холодно відповіла Філіпа.

– Може, зайдімо в ту кімнату?

– У кабінет? Гаразд, якщо вам так хочеться, інспекторе. Але там дуже холодно. Там немає вогню.

– Це не має значення. Я затримаю вас не надовго. І там нас ніхто не підслухає.

– А це важливо?

– Не для мене, місіс Геймс А для вас – можливо.

– Про що ви?

– Якщо не помиляюся, то ви, місіс Геймс, сказали мені, що вашого чоловіка вбито в Італії?

– То й що?

– Чи не простіше було б сказати мені правду – що він дезертирував зі свого полку.

Він побачив, як її обличчя зблідло, а пальці стислися й розтислися.

Вона гірко сказала:

– Ви докопуєтеся до всього?

Кредок сухо відповів:

– Ми сподіваємося, що люди розповідатимуть нам правду про себе.

Вона промовчала. Потім сказала:

– Ну то й що?

– Що ви хочете сказати своїм «Ну то й що?», місіс Геймс?

– Що ви маєте намір робити з цим? Розповісти всім? Це буде необхідно? Справедливо? По-людському?

– Про це комусь відомо?

– Тут – нікому. Гаррі, – її голос змінився, – мій син, теж не знає. Я не хочу, щоб він знав. Хочу, щоб він не знав ніколи.

– Тоді дозвольте мені сказати вам, що ви йдете на великий ризик, місіс Геймс. Коли хлопець виросте і зможе зрозуміти, розкажіть йому правду. Якщо одного дня він довідається про все сам, це не принесе йому користі. Якщо ви годуватимете його легендами про батька, що помер, як герой…

– Я цього не роблю. Я не цілком втратила честь. Просто не розповідаю про це. Його батько загинув на війні. Для нас обох він і справді загинув.

– Ваш чоловік досі живий?

– Можливо. Звідки я знаю?

– Коли ви востаннє його бачили, місіс Геймс?

Філіпа швидко відповіла:

– Я не бачила його багато років.

– Ви певні, що кажете мені правду? Ви не бачили його, наприклад, два тижні тому?

– На що ви натякаєте?

– Я ніколи особливо не вірив у те, що ви зустрічалися з Руді Шерцом тут, в альтанці. Але Міці дуже переконливо розповіла мені про ту зустріч. Тому я маю підстави припускати, місіс Геймс, що той, із ким ви зустрічалися того ранку, був вашим чоловіком.

– Я ні з ким не зустрічалася в альтанці.

– Можливо, він мав потребу в грошах і ви підкинули їх йому?

– Повторюю, я з ним не бачилася. Я ні з ким не бачилася в альтанці.

– Дезертири часто бувають великими відчайдухами. Вони беруть участь у пограбуваннях, нальотах. І в них часто бувають револьвери іноземних марок, які вони привозять із-за кордону.

– Я не знаю, де мій чоловік. Не бачила його багато років.

– Це ваше останнє слово, місіс Геймс?

– Мені нема чого більш сказати.

II

Кредок покинув Філіпу сердитий і роздратований.

– Уперта, як мул, – розгнівано пробурчав він.

Він був переконаний, що Філіпа бреше, але йому так і не вдалося зламати її вперті заперечення.

Йому хотілося б довідатися трохи більше про колишнього капітана Геймса. Його відомості про нього були дуже вбогими. Вельми негативний послужний список в армії, проте ніщо не свідчило про те, що він став злочинцем.

І хай там як, а Геймс не вкладався у схему зі змащеними дверима.

Хтось у домі змастив їх, і це був той, хто міг до них легко доступитися.

Він стояв, дивлячись угору на сходи, і несподівано запитав себе, а що Джулія робить на горищі. Горище здавалося не дуже придатним місцем для дівчини з таким витонченим смаком, як у Джулії.

Що її туди занесло?

Він швидко збіг на другий поверх. Там нікого не було. Він відчинив двері, з яких нещодавно вийшла Джулія, й побрався вузькими сходами на горище.

Там стояли скрині, лежали старі валізи, розламані меблі, стілець без ноги, розбита китайська лампа, частина старовинного обіднього сервізу.

Він повернувся до скринь і підняв віко однієї.

Одяг. Старомодний жіночий одяг цілком доброї якості. Одяг, що належав, як він припускав, міс Блеклок або її небіжчиці-сестрі.

Він відчинив ще одну скриню. Штори.

Він перейшов до невеличкої валізки. Там були папери й листи. Дуже давні листи, пожовклі від часу.

Він подивився на кришку валізи, на якій були ініціали ШЛБ. І здогадався, що вона належала сестрі Летиції Шарлоті. Він розгорнув один із листів.

Дорога Шарлото.

Учора Белі почула себе краще й захотіла поїхати на пікнік. Р Ґ. також узяв вихідний. Зі створенням підприємства в Асфогелі все гаразд, Р Ґ. дуже задоволений. Пільгові акції продаються за найвищою ціною.

Він пропустив решту й прочитав підпис.

Твоя любляча сестра, Аетиція.

Він розгорнув другого листа:

Люба Шарлото!

Мені хотілося б, щоб тебе іноді навідувало бажання зустрічатися з людьми. Ти перебільшуєш свої вади, вони нікому так не впадають у вічі, як тобі здається. Не будь така помислива – ніхто не вважає тебе потворною.

Він кивнув головою. Він пригадав, як Белі Ґедлер розповідала йому, що Шарлота Блеклок мала якесь каліцтво чи щось подібне. Летиція зрештою покинула роботу, щоб приділити всю свою увагу сестрі. Ці листи були всі просякнуті тривожним духом її глибокої любові до сестри-інваліда. Схоже, вона писала для своєї сестри довгі розповіді про повсякденні події, про все, що могло здатися цікавим для хворої дівчини. І Шарлота зберігала ці листи. До листів нерідко додаються й фотографії.

Несподівано Кредока опанувало збудження. Можливо, він тут знайде ключ. У цих листах він може відкрити те, про що сама Летиція Блеклок давно забула. Адже листи – це об'єктивна картина минулого, і десь між ними він може знайти ключ до нерозгаданого. І фотографії теж. І серед них може знайтися світлина Соні Ґедлер, про яку нічого не знала та особа, що позабирала її фотографії з альбомів.

Інспектор Кредок знову акуратно склав листи, закрив валізку і спустився вниз.

Летиція Блеклок, стоячи біля сходів, дивилася на нього з подивом.

– Що ви там робили на горищі? Я почула ваші кроки й не могла збагнути, хто…

– Міс Блеклок, я знайшов там листи, які ви писали своїй сестрі Шарлоті багато років тому. Ви дозволите мені забрати їх і прочитати?

Вона сердито почервоніла.

– Я не розумію вашого прохання. Навіщо вони вам?

– Вони можуть намалювати мені картину Соні Ґедлер, описати її характер, там може знайтися якийсь натяк, бути згаданий якийсь випадок, що допоможуть нам у нашому пошуку.

– Це приватні листи, інспекторе.

– Я знаю.

– Ви все одно, либонь, заберете їх… Ви маєте на це дозвіл, я думаю, або легко зможете здобути його. Беріть їх – беріть! Але ви дуже мало прочитаєте там про Соню. Вона одружилася й поїхала геть через рік або через два по тому, як я стала працювати на Рен-дела Ґедлера.

Кредок сказав уперто:

– Щось там може знайтися. – Він додав: – Ми повинні випробувати все. Я запевняю вас, небезпека дуже реальна.

Вона сказала, кусаючи губи:

– Я знаю. Банні мертва – вона отруїлася на смерть пігулкою аспірину, призначеною для мене. Наступними можуть бути Патрик, Джулія, або Філіпа, або Міці – хтось із молодих, у кого життя попереду Хтось, хто вип'є склянку вина, налитого для мене, або з'їсть шоколадку, надіслану мені. О, забирайте ті листи – заберіть їх геть. А потім спалите їх. Вони не означають нічого ні для кого, окрім мене й Шарлоти. Усе це давно минуло. Ніхто вже нічого не пам'ятає.

Її рука потяглася до намиста з фальшивих перлів, яке було в неї на шиї. Кредок подумав, як воно не личило до її твідових піджаків та спідниць.

Вона знову сказала:

– Забирайте листи.

III

Наступного полудня інспектор пішов до будинку вікарія. Був похмурий і вітряний день.

Міс Марпл підсунула стілець до вогню і плела. Банч повзала по підлозі на ліктях та колінах і вирізала викройки.

Вона сіла й відкинула з очей пасмо волосся, подивившись на Кредока очікувальним поглядом.

– Можливо, це й порушення правил, – сказав інспектор, звертаючись до міс Марпл, – але я хочу, щоб ви подивилися на цього листа.

Він пояснив, за яких обставин він знайшов його на горищі.

– Це досить зворушлива колекція листів, – сказав він. – Міс Блеклок присвячувала всі свої зусилля тому, щоб підтримати інтерес сестри до життя і зберегти її здоров'я. На тлі цих листів вимальовується дуже чітка постать батька – старого доктора Блеклока, тупого і впертого, абсолютно переконаного в тому, що кожна його думка і кожне його слово мають слушність. Певно, він убив не одну тисячу пацієнтів через свою впертість. Він був неспроможний терпіти ані нових ідей, ані нових методів.

– Я не сказала б, що звинувачую його за це, – зауважила міс Марпл. – У мене завжди таке відчуття, що молоді лікарі надто захоплюються експериментами. Вони спочатку повисмикують усі наші зуби, поставлять нам кілька специфічних залоз, а тоді заявляють, що нічим не можуть нам допомогти. Я рішуче віддаю перевагу давнім темним пляшечкам із ліками. Зрештою, таку мікстуру завжди можна злити під кран.

Вона взяла листа, якого подав їй Кредок. Він сказав:

– Я хочу, щоб ви прочитали його, бо, думаю, ваше покоління швидше зрозуміє, про що в ньому йдеться, аніж моє. Мені дуже важко збагнути, за якими законами працювала свідомість тих людей.

Міс Марпл розгорнула пожовклий аркуш паперу:

Дорога Шарлото!

Я не писала тобі два дні, бо в нас були жахливі домашні ускладнення. Сестра Рендела Соня (Ти її пам'ятаєш? Вона тоді приїздила й возила тебе на автомобільну прогулянку. Як би мені хотілося, щоб ти мала змогу виїздити частіше!) оголосила, що має намір одружитися з таким собі Димитрієм Стамфордисом. Я бачила його лише один раз. Дуже привабливий, але довіряти йому навряд чи можна. Р Ґ. терпіти його не може й каже, що він мерзотник і шахрай. Белі, нехай вона буде благословенна, лише всміхається й лежить на софі. Соня, яка тільки здається спокійною й незворушною, а насправді має незламну вдачу, наскакує на Р. Ґ., наче тигриця. Учора мене опанував справжній страх, що вона його вб'є!

Я зробила все, що могла. Поговорила із Сонею й поговорила зР. Ґ. І зуміла домогтися, щоб вони заспокоїлися трохи, але потім вони зійшлися, й усе почалося знову! Ти собі не уявляєш, як мене це стомлює. Р. Ґ. усе з'ясував, і, схоже, той Стамфордис є справді чоловіком, якого приймати у свою родину вельми небажано.

А тим часом бізнес занедбано. Я намагаюся дати раду нашим справам, і почасти це для мене втіха, боР. Ґ. дає мені повну волю. Він сказав мені вчора: «Слава Богу, у світі є бодай одна людина, яка не втратила здорового глузду. Ти ніколи не закохалася б у мерзотника, Блекі, правда ж?» Я відповіла йому, що, певно, не закохаюся ні в кого й ніколи. Тоді Р. Ґ. мені сказав: «Розпочнімо ще одну оборудку в Сіті». Іноді його опановує справді диявольська зухвалість, і тоді він ходить по лезу бритви. «Ти справді сповнена рішучості утримати мене на прямій і вузькій стежці, чи не так, Блекі?» – сказав він одного дня. І я таки його втримаю! Не розумію, як люди не бачать, що оборудка безчесна і шахрайська – але Р. Ґ. справді часто цього не бачить. Він бачить лише те, що відверто суперечить закону.

Белі лише сміється, коли я розповідаю, дивлячись на все це. Вона вважає, що метушня навколо Соні не має сенсу. «У Соні є власні гроші, – каже вона. – То чому вона не може одружитися з тим чоловіком, якщо їй хочеться з ним одружитись?» Я відповіла, що це може спричинитися до жахливої помилки, і Белі сказала: «Одружитися з чоловіком, з яким ти хочеш одружитися, – не помилка – навіть якщо потім ти жалкуватимеш». А тоді вона додала: «Я думаю, Соня не захоче порвати з Ренделом через гроші. Соня дуже любить гроші».

На цьому закінчую. Як там батько? Я не передаю йому привіт, але можеш передати, якщо захочеш. Чи бачилася ти з якимись людьми? Намагайся більше перебувати в русі, моя люба.

Соня передає тобі привіт. Вона щойно увійшла і тепер схожа на розлючену кицьку, яка то втягує, то випускає пазурі. Аибонь, вони зР. Г. знову зчинили бучу. Звичайно ж, Соню іноді дуже важко терпіти. А надто, коли вона втуплює в тебе свій холодний погляд.

Завжди пам'ятай, що я дуже тебе люблю, сестричко, і не занепадай духом. Це лікування йодом може принести значне покращення. Я з'ясувала, як воно діє, і кажуть, воно дає чудові результати.

З любов'ю

твоя сестра Аетиція.

Міс Марпл згорнула листа й віддала його Кредоку. Вигляд у неї був неуважний.

– То що ви про неї думаєте? – поцікавився Кредок. – Яку картину малюєте ви собі з неї?

– Про Соню? Важко, знаєте, бачити людину крізь розум іншої людини… Сповнена рішучості домогтися свого – у цьому не може бути сумніву. Така людина ні перед чим не зупиниться, щоб узяти найкраще від того, що може запропонувати їй життя…

– «І тепер схожа на розлючену кицьку, яка то втягує, то випускає пазурі», – прошепотів Кредок. – Ці слова мені щось нагадують…

Він спохмурнів.

– Треба було б з'ясувати… – прошепотіла міс Марпл.

– З'ясувати нам треба багато чого, – сказав Кредок.

– То цей лист нагадує вам про когось із Сент-Мері-Мід? – запитала Банч, ледве артикулюючи слова, бо в роті в неї було повно шпильок.

– Не скажу, щоб так дуже нагадував, моя люба… Доктор Блеклок, мабуть, трохи схожий на містера Кертиса, пастора у Веслі. Він не дозволив своїй дитині носити пластинку для випрямлення зубів. Сказав, якщо її зуби стримлять назовні, то так захотів Господь Бог. «Але ж ти, – сказала я йому, – ти підстригаєш бороду та волосся, а Бог, можливо, хоче, щоб воно в тебе росло й росло». Він сказав, що це зовсім інша річ. Такі вони і є, чоловіки. Але це анітрохи не допомагає розв'язанню нашої нинішньої проблеми.

– Ми так і не з'ясували, кому належав той револьвер, ви знаєте. Він не належав Руді Шерцу. Якби я знав, у кого був револьвер у Чипінґ-Клеґорні.

– Полковник Істербрук має пістолет, – сказала Банч. – Він лежить у нього в тій шухляді, де комірці.

– Звідки вам це відомо, місіс Гармон?

– Місіс Бат сказала мені. Вона приходить до мене прибирати. Двічі на тиждень. Оскільки він військовий, – сказала вона, – він, природно, має револьвер, і в нього буде чим відбитися, якщо прийдуть грабіжники.

– Коли вона вам це сказала?

– Дуже давно. Не менш як півроку тому.

– Невже то був полковник Істербрук? – промурмотів Кредок.

– Це схоже на ті вказівні стрілки на ярмарках, чи не так? – сказала Банч, досі говорячи крізь цілий жмут шпильок. – Ти крутиш, крутиш головою і щоразу зупиняєш погляд на чомусь іншому.

– Ох, не ятріть душу! – простогнав Кредок. – Полковник одного разу заходив до «Літл-Педокса», щоб залишити там книжку. Він міг змастити двері. Але полковник не став приховувати, що заходив тоді в дім. На відміну від міс Гінчкліф.

Міс Марпл лагідно кахикнула.

– Ви повинні пам'ятати, у які часи ми живемо, інспекторе, – сказала вона.

Кредок подивився на неї, нічого не розуміючи.

– Не забувайте, що ви поліція, а люди не люблять бути особливо відвертими з поліцією.

– Я не розумію, чому, – сказав Кредок. – Якщо вони не хочуть приховати якийсь злочин.

– Вона говорить про масло, – сказала Банч, повзаючи навколо ніжки столу й намагаючись ухопити за краєчок папірець викройки. – Про масло, зерно для курей, а іноді й про сметану і навіть шматок бекону.

– Покажи йому цидулку від міс Блеклок, – сказала міс Марпл. – Її написано якийсь час тому, але вона читається як першокласний детектив.

– А куди я її поділа? Це, бува, не вона, тітко Джейн?

Міс Марпл узяла папірець і подивилася на нього.

– Так, – сказала вона задоволено. – Це вона.

Вона простягла папірець інспекторові:

Я все з’ясувала – це буде в четвер, – писала міс Блеклок. – У будь-який час після третьої. Якщо буде щось для мене, залиште на звичному місці.

Банч виплюнула свої шпильки і засміялася. Міс Марпл дивилась на обличчя інспектора.

Дружина вікарія взяла на себе обов'язок пояснювати:

– У четвер тут на навколишніх фермах збивають вершкове масло. Кожен, кому потрібне масло, може його придбати. Міс Гінчкліф зазвичай скупляє його у фермерів. Вона дуже близько знається з ними, адже й сама відгодовує свиней. Але ця торгівля здійснюється напівлегально за певною схемою такого собі місцевого потаємного обміну. Хтось забирає масло, а натомість дає огірки, хтось вимінює собі масло на ту продукцію, яку одержує від забитої свині. А іноді зі свійською твариною трапляється нещасливий випадок, і її треба забити. У фермерських господарствах відбувається багато чого непередбаченого. Але ніхто не квапиться повідомляти про такі випадки поліцію. Бо більшість такого обміну має нелегальний характер, але ніхто не знає, що тут законно, а що – незаконно, бо все надто заплутано. Тому, я думаю, Гінч занесла до «Літл-Педокса» фунт масла або чогось такого й залишила його на звичному місці. Це, як правило, ящик на борошно під буфетом. Борошна в ньому немає. Кредок зітхнув.

– Я радий, що прийшов до вас консультуватися, – сказав він.

– А ще існують купони на одяг, – сказала Банч. – Одяг не купують за гроші – це вважають непристойним. Але такі люди, як місіс Бат, або місіс Фінч, або місіс Гаґінс полюбляють придбати вовняну сукню або зимове пальто, яке мало ношене, і платять за нього не грішми, а купонами.

– Ліпше не розповідайте мені про всі ці оборудки та обміни. Вони всі протизаконні, – сказав Кредок.

– У такому разі не слід ухвалювати таких ідіотських законів, – сказала Банч, знову наповнюючи свого рота шпильками. – Я, звичайно, не роблю всього цього, бо Джуліан проти. Але я знаю про все, що робиться навкруг мене.

Інспектора стало опановувати почуття, подібне до розпачу.

– Усе це звучить як розповідь про низку безневинних і повсякденних подій, про такі собі дрібнички, а проте вже вбито жінку й чоловіка та ще одну жінку можуть убити, перш ніж я встигну перешкодити цьому. Я поки що відсуваю пошуки Піпа й Емми на другий план і зосереджую всю увагу на Соні. Мені хотілося б знати, який вона має вигляд. У тих листах я знайшов кілька фотознімків, але жоден із них не міг належати їй.

– Звідки вам відомо, що ті знімки не могли належати їй? Ви знаєте, якою вона була?

– Вона була маленька й темноволоса; сказала мені міс Блеклок.

– Справді? – перепитала міс Марпл. – Це дуже цікаво.

– Там було одне фото, яке туманно мені когось нагадало. Висока, світловолоса дівчина з волоссям, укладеним копицею на голові. Я не знаю, хто вона така. Проте вона не могла бути Сонею. Як, на вашу думку, місіс Светенгем могла мати чорний колір волосся, коли була дівчиною?

– Навряд, – відповіла Банч. – Адже в неї сині очі.

– Я сподівався натрапити на фото Димитрія Стамфордиса – але, схоже, сподівання мої не виправдалися… Ну що ж, – і він узяв листа. – Мені дуже шкода, що він нічого не підказав вам, міс Марпл.

– Навпаки! – не погодилася з ним міс Марпл. – Він підказує дуже багато. Прочитайте тільки його ще раз. А надто в тому місці, де в ньому сказано, що Рендел Ґедлер наводив довідки про Димитрія Стамфордиса.

Кредок витріщився на неї. Задзвонив телефон.

Банч підхопилася з підлоги і вийшла в хол, де, згідно з найкращими вікторіанськими традиціями, був поставлений спочатку телефон і де він стояв досі.

Вона повернулася до кімнати і сказала Кредокові:

– Це вас.

Злегка здивований, інспектор вийшов до телефону – не забувши щільно причинити за собою двері.

– Кредоку? Це Райдсдейл.

– Слухаю, сер.

– Я переглядав твій рапорт. Бачу, що в розмові з тобою Філіпа Геймс категорично стверджує, що вона не бачилася зі своїм чоловіком, після того як він дезертирував з армії.

– Так, сер, вона це стверджувала. Але, на мою думку, вона каже неправду.

– Я погоджуюся з тобою. Ти пам'ятаєш випадок, що стався близько десяти днів тому, коли до Мілчестерського шпиталю доставили чоловіка, який потрапив під вантажівку, зі струсом мозку й переломом тазу?

– Це той, який урятував дитину, вихопивши її з-під машини, а натомість сам потрапив під колеса?

– Саме той. При ньому не було документів, і ніхто тоді не прийшов упізнати його. Він був схожий на втікача. Учора вночі він помер, не повернувшись до тями. Але його впізнали – дезертир з армії Роналд Геймс, колишній капітан у південному Лоамширесі.

– Чоловік Філіпи Геймс?

– Так. До речі, при ньому був старий автобусний квиток і досить велика сума грошей.

– Отже, гроші дала йому дружина? Я завжди думав, що саме з ним підслухала Міці розмову Філіпи в альтанці. Вона категорично заперечила цей факт, звісно. Але ж, сер, той інцидент із вантажівкою стався раніше…

Райдсдейл повільно видобував зі свого рота слово за словом:

– Так, він стався в Мілчестері двадцять восьмого жовтня. Напад на «Літл-Педокс» був двадцять дев'ятого. Це усуває будь-яку його участь у нападі. Але дружина, безперечно, нічого не знала про нещасливий випадок із ним. Вона могла думати протягом усього цього часу, що він причетний до нападу. Тож вона, природно, тримала язика за зубами – зрештою, він був її чоловіком.

– А хлопець учинив шляхетно, чи не правда, сер? – повільно сказав Кредок.

– Урятувавши того малого з-під коліс? Звичайно. То був подвиг. Думаю, не боягузтво спонукало Геймса дезертирувати. Але все це вже історія. Для чоловіка зі зганьбленою репутацією то була достойна смерть.

– Я радий за неї, – сказав інспектор. – І за їхнього сина.

– Так, йому не буде соромно за батька. А молода жінка знову вийде заміж.

Кредок повільно сказав:

– Я думав про це, сер… Це відкриває… нові можливості.

– Ти ліпше негайно віднеси звістку про те, що сталося, Філіпі Геймс.

– Віднесу, сер. Зараз же йду до неї. Та, мабуть, я ліпше дочекаюся, поки вона повернеться в «Літл-Педокс», Для неї це повідомлення може бути шоком – а перед тим я хочу спершу перекинутися кількома словами ще де з ким.