355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Агата Кристі » Оголошено вбивство » Текст книги (страница 5)
Оголошено вбивство
  • Текст добавлен: 21 октября 2016, 21:35

Текст книги "Оголошено вбивство"


Автор книги: Агата Кристі



сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 16 страниц)

– А де ви в той час стояли чи сиділи, місіс Светенгем?

– Дайте-но поміркувати, де ж я справді тоді була? Я розмовляла з тобою, Едмунде?

Не маю найменшого уявлення, мамо.

– А може, у ту хвилину я саме радила міс Гінчкліф давати курям риб’ячий жир із тріски в холодну погоду? Чи то я розмовляла з місіс Гармон, ні, вона тоді тільки-но увійшла. Думаю, я розмовляла тоді з полковником Істербруком і саме сказала йому про те, що дуже небезпечно мати в Англії наукову станцію з дослідження атомів. Її треба обладнати на одному з далеких островів на той випадок, якщо радіоактивність вирветься на волю.

– А ви не пам'ятаєте, сиділи ви чи стояли?

– А це має якусь вагу, інспекторе? Я була десь поблизу вікна або каміна, бо знаю, що перебувала зовсім поряд із дзиґарем, коли той задзвонив. То була хвилина такого збудження! Прагнення не проґавити ту мить, коли щось відбудеться.

– Ви сказали, що світло від ліхтаря засліплювало. Воно було спрямоване на вас?

– Воно світило прямо мені у вічі. Я нічого не могла бачити.

– Той чоловік тримав ліхтар нерухомо чи водив його від людини до людини?

– О, я не знаю. Що він там робив, Едмунде?

– Він досить повільно водив його над нами всіма, ніби хотів побачити, що всі ми робимо, на той випадок, якби комусь спало на думку кинутися на нього.

– А де саме в тій кімнаті були ви, містере Светенгем?

– Я розмовляв із Джулією Симонс. Ми обоє стояли в центрі кімнати – довгої кімнати.

– Чи всі перебували в цій кімнаті, а чи хтось був і в дальній кімнаті?

– Філіпа Геймс пройшла до тієї кімнати, я думаю. Вона була біля того далекого каміна. Я думаю, вона щось шукала.

– Чи маєте ви якесь уявлення про те, чому пролунав третій постріл – як акт самогубства чи внаслідок нещасливого випадку?

– Не знаю. Той чоловік обернувся якось дуже несподівано, а тоді зігнувся й упав, але та картина була вельми нечіткою. Ви повинні зрозуміти, що там було неможливо щось роздивитися. А потім та жінка-біженка почала верещати.

– Якщо я правильно зрозумів, то це ви відімкнули двері до їдальні й випустили її звідти?

– Так.

– Двері справді були замкнені ззовні? Едмунд подивився на нього з цікавістю.

– Звісно, були. Ви ж не думаєте…

– Я хочу тільки з'ясувати всі факти. Дякую вам, містере Светенгем.


IV

Інспектор Кредок мусив провести багато часу з полковником та місіс Істербрук. Йому довелося вислухати тривалу лекцію про психологічні аспекти цієї справи.

– Психологічний підхід – єдиний вартісний метод сьогодні, – сказав йому полковник. – Ти мусиш зрозуміти свого злочинця. Для чоловіка з моїм досвідом тут усе досить ясно. Навіщо було тому хлопцеві влаштовувати той напад? Психологія. Він хоче зробити собі рекламу – привернути до себе увагу людей. Його обминали, а може, і зневажали як чужоземця інші працівники в готелі «Спа». Можливо, його відкинула дівчина. Він хоче спрямувати на себе увагу. Хто сьогодні ідол кіно? Це – ґанґстер, чоловік крутий і брутальний. Якщо так, то й він буде чоловіком крутим і брутальним. Грабунок із застосуванням насильства. Маска? Револьвер? Але йому потрібна публіка – він повинен роздобути собі публіку. Але потім у вирішальну хвилину роль заводить його надто далеко – він уже не грабіжник. Він – убивця. Він стріляє – сліпо, навмання…

Інспектор Кредок радо вхопився за слово:

– Ви сказали «сліпо», полковнику Істербрук. А вам не спадало на думку, що він стріляв умисне, цілячись у певну людину – тобто в міс Блеклок?

– Ні, ні. Він просто зірвався, як я вже сказав, – зірвався сліпо і став стріляти навмання. І це примусило його отямитися. Його куля влучила в когось – то була тільки подряпина, але він цього не знав. Він раптово приходить до тями. Усе те, що він поки що тільки собі уявляв, виявилося реальним. Він стріляв у когось – і можливо, когось убив… Йому кінець. І, либонь, у стані сліпої паніки він спрямовує револьвер на себе.

Полковник Істербрук зробив паузу, прочистив горло й, цілком задоволений собою, сказав:

– Це ж очевидно, як білий день, це ж цілком очевидно.

– Як чудово, – сказала місіс Істербрук, – що ти точно знаєш, як усе сталося, Арчі.

Її голос аж потеплів від щирого захвату.

Інспектор Кредок теж був у захопленні від цієї блискучої теорії, однак не захотів так відразу визнати її слушність.

– А де саме ви були в кімнаті, полковнику Істербрук, коли почалася стрілянина?

– Я стояв зі своєю дружиною – у центрі, поруч зі столом, на якому стояли квіти.

– Я вхопилася за твою руку, правда ж, Арчі, коли це сталося? Була налякана до смерті. Я б цього не витримала, якби не твоя рука.

– Моя бідолашна кицю, – грайливо сказав полковник.


V

Інспектор знайшов міс Гінчкліф біля свинарника.

– Які це чудові створіння, свині, – сказала міс Гінчкліф, чухаючи зморщену рожеву спинку. – Цей кабанчик добре вгодований, чи не так? На Різдво матимемо смачний бекон. То що ви хочете довідатися від мене? Я вже сказала вашим людям учора ввечері, що не маю найменшого уявлення, хто був той чоловік. Ніколи не бачила, щоб він шастав у цій місцевості. Наша міс Моп каже, він прийшов сюди з Меденгем-Велса, він там служив в одному з великих готелів. Чому він не напав на когось у тому місті, якщо йому так хотілося? Не треба було тарабанитися так далеко.

На це Кредок не мав чим заперечити – і розпочав свій допит.

– Де ви були в ту мить, коли відбувся інцидент?

– Інцидент! Такі інциденти якщо й бувають, то лише на війні. Там я їх бачила – ще й не такі! То вас цікавить, де я була, коли розпочалася стрілянина? Це ви хочете знати?

– Так.

– Я стояла, прихилившись до каміна й покладаючи надії на Бога, що хтось незабаром дасть мені чогось випити, – відразу відповіла міс Гінчкліф.

– Ви думаєте, постріли були зроблені наосліп чи той, хто стріляв, ретельно цілився в якусь конкретну особу?

– Ви маєте на увазі Леті Блеклок? Звідки мені, у біса, знати? Надзвичайно важко буває зрозуміти, якими були ваші справжні відчуття або що сталося насправді, після того як усе закінчилося. Я знаю тільки, що світло погасло і що ліхтар закрутився над нами, засліпивши нас усіх, а потім гримнули постріли, і я собі подумала: «Якщо цей клятущий молодий бевзь Патрик Симонс грається із зарядженим револьвером, то він у когось влучить».

– Ви думали, то був Патрик Симонс?

– Це здавалося вельми ймовірним. Едмунд Светенгем – хлопець розумний, він пише книжки, і йому нема коли вдаватися до таких дурних витівок, а старий полковник Істербрук не знайшов би в цьому нічого кумедного. Але Патрик – хлопець дикий. Проте я ладна попросити в нього вибачення за таке припущення.

– А ваша подруга теж думала, що то був Патрик Симонс?

– Мерґатройд? Ви ліпше самі запитайте в неї про це. Проте не думаю, щоб ви чогось від неї домоглися. Вона на протилежному кінці саду. Я покличу її, якщо хочете.

Міс Гінчкліф підвищила свій і так могутній голос до справжнього реву:

– Гей, Мерґатройд!..

– Іду, – почувся у відповідь тоненький крик.

– Поквапся! Поліція… – проревіла міс Гінчкліф.

Міс Мерґатройд прибігла жвавим клусом, добряче засапавшись. Оборка спідниці в неї надірвалася, волосся вибилося з-під погано приладнаної сіточки, а її кругле добродушне обличчя сяяло.

– Ви зі Скотленд-Ярду? – запитала вона, відсапуючись. – У мене й на гадці не було, що ви прийдете. Бо інакше я б не виходила з дому.

– Нашу справу ще не передали до Скотленд-Ярду, міс Мерґатройд. Я інспектор Кредок із Мілчестера.

– Дуже приємно це чути, – недоречно бовкнула міс Мерґатройд. – Ви знайшли якісь ключі?

– Де ти була під час злочину, ось що йому треба знати, Мерґатройд, – сказала міс Гінчкліф.

Вона підморгнула Кредоку.

– Ой, лишенько, – видихнула міс Мерґатройд. – Розумію. Мені треба було підготуватися до цього запитання. Адже йдеться про моє алібі. Дайте-но хвилину подумати… атож, я була разом з усіма іншими.

– Біля мене тебе не було, – сказала міс Гінчкліф.

– Невже й справді, Гінч, мене з тобою не було? Атож, і справді не було, тепер я все пригадала. Я милувалася хризантемами. Хоч, сказати правду, ті квіти були досить-таки хирляві. А потім усе й сталося – хоч я й не зрозуміла до пуття, а що ж саме сталося, – тобто я не второпала, чи сталося щось, чи ні. Я й на мить не могла собі уявити, що то був справжній револьвер – але всім було так незатишно в темряві, а тут іще й той страхітливий вереск. Я все зрозуміла хибно, не так, як воно насправді було. Я думала, її вбивають, – це я про ту дівчину-біженку. Думала, їй перерізали горлянку десь там, у холі. Я не думала, що то він – тобто я навіть не знала, що там з'явився якийсь чоловік. Я лише почула голос, ви знаєте, і той голос наказав: «Підійміть руки вгору, будь ласка».

– Він наказав: «Усім руки вгору!» – поправила її міс Гінчкліф. – І ніякого «будь ласка» там не було.

– Так жахливо думати, що поки та дівчина не зарепетувала, я фактично тішилася тим, що відбувається. Лише перебувати в темряві було дуже незручно, і хтось наступив мені на мозолю. Я там мало не померла. Ви щось іще хочете довідатися від мене, інспекторе?

– Ні, – сказав інспектор Кредок, подивившись на міс Мерґатройд із великим сумнівом у погляді. – Не думаю, щоб із ваших свідчень була якась користь.

У її подруги вихопився регіт, схожий на гавкіт собаки.

– Він записав тебе на плівку, Мерґатройд.

– Але ж, Гінч, я докладала всіх зусиль, аби розповісти йому все, що знаю, – промовила міс Мерґатройд.

– Йому не те треба, – сказала міс Гінчкліф. Вона подивилася на інспектора.

– Якщо ви дотримуєтеся географічного принципу, то думаю, наступним місцем вашого візиту буде будинок вікарія. Можливо, ви там щось і роздобудете. Місіс Гармон буде наступною. Вона має вигляд украй неуважної – але іноді мені здається, що в неї є трохи мізків. Може, не так багато, але вони є.

Коли інспектор та сержант Флетчер пішли, Емі Мерґатройд сказала, намагаючись перевести дух:

– О, Гінч, я, певно, наговорила дурниць? Я була така схвильована і збуджена.

– Не переживай, – з усмішкою відповіла міс Гінчкліф. – Загалом, я сказала б, ти відповідала дуже добре.


VI

Інспектор Кредок оглянув велику обшарпану й занедбану кімнату з приємним відчуттям. Вона дуже нагадувала йому власний дім у Камберленді. Злинялі шпалери, великі обшарпані стільці, то там, то там розкидані квіти й книжки, спанієль у кошику. Місіс Гармон, з її неуважним виглядом, із безладом, що панував у домі, та з її приязним обличчям, також здалася йому жінкою симпатичною. Але вона відразу сказала йому цілком відверто:

– Я нічим не зможу допомогти вам. Бо я тоді заплющила очі. Терпіти не можу, коли мені світять просто в обличчя. А коли гримнули постріли, то я заплющила їх іще міцніше. І подумки побажала, щоб це вбивство було тихим. Я не люблю ані вилясків, ані гуркотнечі.

– Отже, ви нічого не бачили, – сказав інспектор, поглянувши на неї з усмішкою. – Але ж ви щось чули?

– О так, інспекторе, там було що чути. Двері, які відчинялися та зачинялися, люди, що базікали всілякі дурниці й важко дихали, і наша люба Міці, яка верещала так пронизливо, ніби з неї під високим тиском випускали пару, і бідолашна Банні, чиї зойки були схожі на зойки кроля, що потрапив до пастки. І всі штовхалися та падали, перечіпаючись одне об одного. Проте, коли найстрахітливіші звуки стихли, я розплющила очі. На той час усі вже були в холі, зі свічками в руках. А потім увімкнулося світло, і несподівано все стало таким, як і було, – тобто не зовсім таким, як і було, проте ми знову стали самими собою, а не людьми в темряві. Люди в темряві дуже відрізняються від звичайних людей, чи не так?

– Думаю, я розумію, що ви маєте на увазі, місіс Гармон.

Місіс Гармон усміхнулася йому.

– І тут я побачила і його, – сказала вона. – Чужоземець, чимось схожий на ласку, рожевий і ніби здивований, він лежав там мертвий, а його револьвер лежав поруч із ним. Мені здалося, – о, мені справді так здалося, – що та картина не мала глузду.

Вона не мала глузду і для інспектора теж. Ця історія вселяла йому тривогу.


РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
НА СЦЕНУ ПОДІЙ ВИХОДИТЬ МІС МАРПЛ

І

Кредок поклав надрукований на машинці рукопис із кількома розповідями допитуваних людей перед головним констеблем. Цей останній одержав телеграму, надіслану швейцарською поліцією.

– Отже, він уже був на обліку в поліції, – сказав Райдсдейл. – Так я й думав.

– Нічого дивного, сер.

– Крадіжка коштовностей… так, так… фальшування… так, чеки… Повний пройдисвіт…

– Атож, сер, але все по-дрібному.

– Маєш рацію. А від дрібних речей недалеко й до великих.

– Мене дещо непокоїть, сер. Головний констебль підвів голову.

– Ти чимось стривожений, Кредоку?

– Так, сер.

– Чому? Тут усе абсолютно ясно. Чи ти не згоден? Ану погляньмо, що розповідають усі ці люди, з якими ти розмовляв.

Він поклав рапорт перед собою і швидко його переглянув.

– Те, що й завжди, – безліч непослідовностей та суперечностей. Різні розповіді різних людей, що перебувають під стресом, ніколи не узгоджуються між собою. Проте головна картина здається цілком очевидною.

– Я знаю, сер, – але ця картина здається мені не зовсім переконливою. Якщо ви розумієте, про що я кажу, – то це картина хибна.

– Що ж, розгляньмо факти. Руді Шерц сів о п'ятій двадцять на автобус від Меденгема до Чипінґ-Клеґорна. Про це свідчить водій автобуса та двоє пасажирів. Від автобусної зупинки він пройшов до будинку «Літл-Педокс». Увійти в дім для нього не становило жодних труднощів – певно, він скористався парадними дверима. Він напав на гурт гостей, погрожуючи їм револьвером, зробив два постріли, один із яких злегка дряпнув вухо міс Блеклок, потім убив себе третім пострілом, чи то випадково, чи умисне – ми не маємо достатніх доказів, щоб це з'ясувати. Причини, чому він зробив те, що зробив, видаються вкрай непереконливими, я з вами згоден. Але чому – це не те запитання, на яке ми повинні шукати відповідь. Журі присяжних само вирішить, що то було: самогубство чи смерть унаслідок нещасливого випадку. Хоч би який був вердикт журі, для нас він матиме однакове значення. Ми зможемо підвести під цією справою риску.

– Тобто погодитися з психологічними теоріями полковника Істербрука, – похмуро кинув Кредок.

Райдсдейл усміхнувся.

– Зрештою, полковник і справді має великий досвід, – сказав він. – Я терпіти не можу психологічного жаргону, який так полюбляють сьогодні застосовувати куди треба й куди ні, – але цілком знехтувати ним ми не можемо.

– Я досі відчуваю, що нам малюють хибну картину, сер.

– Чи маєте ви якісь підстави вважати, що хтось із допитаних вами у Чипінґ-Клеґорні людей вам набрехав?

Кредок завагався.

– Я думаю, дівчина-чужоземка знає більше, аніж говорить. Та, можливо, я ставлюся до неї упереджено.

– Ви припускаєте, що вона в якийсь спосіб була пов'язана з тим хлопцем? Що це вона впустила його в дім? І привела на місце події?

– Щось у такому дусі. Я не схильний цілком заперечувати її участь. Але в такому разі не можна не припустити, що в домі справді було щось цінне, гроші або коштовності, а таке припущення суперечить зібраним свідченням. Міс Блеклок заперечила його з усією категоричністю. Так само й інші. Таким чином, ми доходимо висновку про існування в домі цінностей, про які нікому не було відомо…

– Справжній сюжет для детективу-бестселера.

– Я згоден, сер, це здається безглуздим. Не менш безглуздим, аніж переконаність міс Баннер у тому, що мала місце очевидна спроба Шерца вбити міс Блеклок.

– Але ж ті факти, які ви про неї наводите, і зі слів самої міс Баннер…

– О, я згоден із вами, сер, – швидко урвав Кредок свого начальника, – вона вкрай ненадійний свідок. Надзвичайно помислива.

Хто завгодно може накинути їй будь-яку думку – але цікаво, що тут ідеться про її власну теорію, ніхто їй її не намагався накинути. Усі інші заперечують її. Тож очевидно, вона пливе проти течії. Це її особисте враження.

– А чому Руді Шерцу захотілося вбити міс Блеклок?

– Ось у цьому й головоломка, сер. Я не знаю. Міс Блеклок також не знає – якщо тільки вона не набагато краща брехуха, аніж я думаю. Ніхто не знає. Тому ми маємо підстави припустити, що це припущення хибне.

Він зітхнув.

– Не занепадай духом, Кредоку, – сказав головний констебль. – Сьогодні я поведу тебе на обід із самим сером Генрі. Найліпший із тих, які можна замовити в готелі «Роял Спа» в Меденгем-Велсі.

– Дякую вам, сер, – сказав Кредок із легким подивом у голосі.

– Річ у тім, що ми одержали листа… – він урвав мову, коли Генрі Клітерінґ увійшов до кімнати. – А, ви вже тут, Генрі.

Сер Генрі цілком неофіційним тоном сказав:

– Вітаю тебе, Дермоте.

– У мене є дещо для вас, Генрі, – сказав головний констебль.

– Що саме?

– Лист від старої кицьки. Вона зупинилася в готелі «Роял Спа». Й обіцяє повідомити нам щось таке, що може нас зацікавити у зв'язку з подіями в Чипінґ-Клеґорні.

– Ось бачите, які вони, старі кицьки, – з тріумфом у голосі промовив сер Генрі. – Що я вам казав? Вони все чують. Вони все бачать. І всупереч старовинній притчі люблять полихословити. А що саме помітила ця старенька, якій заманулося написати вам?

Райдсдейл розгорнув листа.

– Вона пише, як моя бабуся, – поскаржився він. – Її почерк нагадує почерк павука з вимоченими в чорнилі лапами, а до того ж вона ще й підкреслює фрази. Їй би, звісно, дуже не хотілося забирати наш дорогоцінний час, та вона щиро сподівається надати нам бодай маленьку допомогу, і таке інше, і таке інше. Як же її звуть? Джейн і щось подібне до Марпл – ні, Марпл – Джейн Марпл.

– Та нехай мене грім поб'є, – вигукнув сер Генрі, – невже таке може бути? Джордже, та це ж моя власна, моя особлива, єдина й неповторна кицька! Найкраща з усіх старих кицьок. І вона якось примудрилася потрапити до Меденгем-Велса, замість спокійно жити собі вдома, у Сент-Мері-Мід, вона приїхала сюди саме в той час, коли тут відбулося вбивство, яке навряд чи пощастить розплутати без її допомоги. Отже, вона матиме тут чим навтішатися – її чекає нерозгадане й таємниче вбивство!

– Що ж, Генрі, якщо так, то я згоден побачити твоє чудо, – з іронією промовив Райдсдейл. – Ходімо! Ми пообідаємо в «Роял Спа» й побазікаємо з твоєю старою леді. Кредок, бачу, налаштований вельми скептично.

– Зовсім ні, сер, – чемно відказав Кредок.

Він подумав, що іноді його хрещений батько заходить надто далеко у своїх химерах.


II

Міс Джейн Марпл була майже такою самою, якою уявив її собі Кредок. Лише набагато лагідніша й набагато старша. Вона здавалася дуже старою. У неї було білосніжне волосся, рожеве зморшкувате обличчя й добрі невинні сині очі, і вона була закутана в м'яку вовну. Вовна обгортала її плечі у формі плаща, і вовна лежала в неї на колінах, бо вона, як згодом з'ясувалося, плела теплу пелюшку для немовляти.

Побачивши сера Генрі, вона була сама не своя від радощів і дуже збентежилася та зашарілася, коли її відрекомендували головному констеблю й детективові-інспектору Кредоку.

– Яка я рада, сер Генрі, ви навіть уявити собі не можете, яка це для мене радість… Як давно ми з вами не бачилися… Атож, ревматизм – це моє справжнє лихо. Останнім часом мені стало набагато гірше. Звісно, я не змогла б дозволити собі оселитися в цьому готелі, але Раймонд – мій небіж Раймонд, сподіваюся, ви його пам'ятаєте…

– Усім відоме його ім'я.

– Атож, мій любий хлопчик досяг такого успіху зі своїми книжками – він пишається тим, що ніколи не написав чогось неприємного. Мій любий небіж наполіг, що оплатить усі мої витрати. А його люба дружина також зробила собі ім'я як художниця. Вона здебільшого малює глечики із зів'ялими квітами та зламані гребінці на підвіконнях. Я не наважуюся їй про це казати, адже й досі захоплююся творчістю Блера Лейтона та Альми Тадеми. Але я надто багато базікаю. І боюся, щоб головний констебль – ніколи не сподівалася, що ви познайомите мене з ним, – не нарікав, що я забрала в нього стільки часу.

«Пустопорожня базіка», – роздратовано подумав детектив-інспектор Кредок.

– Ходімо до приватної кімнати менеджера, – сказав Райдсдейл. – Там нам буде зручніше поговорити.

Коли міс Марпл виплуталася з вовни й зібрала свої плетільні дротики, вона пішла за ними, вибачаючись та протестуючи, до затишної вітальні містера Роулендсона.

– А зараз, міс Марпл, розкажіть, що ви хочете нам повідомити, – запитав головний констебль.

Міс Марпл перейшла до суті справи з несподіваною лаконічністю.

– Я про чек, – сказала вона. – Він його виправив.

– Він?

– Я маю на увазі молодика, що сидів тут за конторкою адміністратора, того самого, що, як мені стало відомо, влаштував напад на приватний дім, а потім наклав на себе руки.

– То він виправив чек, ви кажете? Міс Марпл кивнула головою.

– Так. Ось він у мене. – Вона дістала чек із сумочки й поклала його на стіл. – Він надійшов сьогодні з банку разом з іншими моїми чеками. Як бачите, це був чек на сім фунтів, але він виправив його на сімнадцять. Перед сімкою поставив одиницю, а до слова «сім» додав майстерно поставлену кляксу, яка нібито закрила другу половину слова «сімнадцять». Справді зроблено дуже вправно. Певно, він уже мав у цьому ділі чималу практику. Чорнило те саме, бо я виписувала чек, стоячи за конторкою. Я переконана, що він робив так частенько раніше, ви зі мною згодні?

– Цього разу він обрав не ту людину для своїх фокусів, – зауважив сер Генрі.

Міс Марпл ствердно кивнула головою.

– Атож, не ту. Боюся, він ніколи не став би досконалим злодієм. Зі мною він явно дав маху. Молода, заклопотана справами жінка або закохана дівчина – ось ті люди, які виписують чеки на різні суми й ніколи потім не зазирають до своїх чекових книжок. Але обравши для своїх махінацій стару жінку, яка мусить рахувати кожен пенні і яка виробила таку звичку, він припустився дуже серйозної помилки. Сімнадцять фунтів – це така сума, на яку я ніколи не виписую чек. Двадцять фунтів – це кругла сума, яку я відкладаю на платню слугам і на книжки. Що ж до моїх особистих витрат, то на них я зазвичай виділяю сім фунтів – раніше я виділяла сім, але відтоді ціни так підстрибнули вгору, що доводиться виділяти більше.

– А чи не нагадав він вам когось? – запитав сер Генрі з лукавим блиском в очах.

Міс Марпл усміхнулася й похитала головою, насварившись на нього пальцем.

– Ох, ви ж і жартівник, сер Генрі. Звичайно ж, нагадав. Фреда Тайлера в рибній крамниці. Він завжди пропускав одиницю в колонці шилінгів. Сьогодні ми їмо так багато риби, що на неї доводиться виписувати надто довгий чек. Тому Фред завжди мав у своїй кишені з десяток шилінгів, яких йому вистачало на те, щоб купити собі кілька краваток і повести Джесі Спреґі (дівчину з мануфактурної крамниці) в кіно. Ці молоді бевзі так і прагнуть поцупити все, що погано лежить. Отже, я ще не встигла прожити тут і тиждень, а вже побачила помилку зі своїм чеком. Я сказала про це молодикові, і він довго вибачався й здавався дуже засмученим, але я тоді сказала самій собі: «У тебе надто нерухомі очі, молодий чоловіче».

А коли, я кажу, що в когось нерухомі очі, – провадила міс Марпл, – то це означає, що вони дивляться прямо на тебе й ніколи ані кліпають, ані ковзають убік.

Кредок зробив несподіваний схвальний рух. Він пригадав Джіма Келлі, одного вельми вправного шахрая, якого йому зовсім нещодавно пощастило посадити за ґрати.

– Руді Шерц мав досить погану славу, – сказав Райдсдейл. – Ми з'ясували, що він був на обліку в поліції у Швейцарії.

– Отже, на батьківщині йому стало непереливки, і він приїхав сюди за фальшивими документами? – сказала міс Марпл.

– Саме так, – відповів Райдсдейл.

– Він ходив із маленькою рудою офіціанткою з гриль-бару, – сказала міс Марпл. – Проте я не думаю, що її серце розбите. Їй просто захотілося чогось «іншого», а він мав звичай дарувати їй квіти та шоколад, чого від наших англійських хлопців не дочекаєшся. Вона розповіла вам усе, що знає? – запитала міс Марпл, обертаючись до Кредока. – Чи ще не все?

– Я не певен, що все, – обережно відповів Кредок.

– Гадаю, незабаром вона все скаже, – промовила міс Марпл. – Вона дуже стривожена. Принесла мені вуджену рибу замість оселедця сьогодні вранці й забула глечик із молоком. Зазвичай вона чудова офіціантка. Атож, вона стривожена. Вона боїться, що її примусять давати свідчення або щось таке. Але я сподіваюся, – і погляд її щирих синіх очей ковзнув по чоловічих пропорціях та вродливому обличчю детектива-інспектора Кредока з правдивим жіночим вікторіанським схваленням, – що ви зможете переконати її розповісти вам усе, що вона знає.

Детектив-інспектор Кредок зашарівся, а сер Генрі засміявся.

– Це може бути важливо, – сказала міс Марпл. – Він міг сказати їй, хто це був.

Райдсдейл витріщився на неї.

– Кого ви маєте на увазі?

– Я так погано вмію висловлювати свої думки. Хто намовив його зробити це, ось що я мала на увазі.

– То ви вважаєте, що хтось його намовив?

Очі міс Марпл зробилися великі від подиву.

– Але ж звичайно! Перед нами симпатичний молодик, який шахрує трохи там, а трохи там – виправляє чек на дрібну суму, можливо, іноді дозволяє собі поцупити невеличку прикрасу, якщо її десь забуто, або трохи грошей із каси – одне слово, вдається лише до дрібних крадіжок. Завжди має напохваті трохи грошей, щоб мати змогу добре вдягтися, зробити подарунок дівчині та інші такі дрібнички. І раптом нападає на кімнату, у якій повно людей, і стріляє там у когось. Він ніколи не робив нічого подібного, ніколи! Він був не такою людиною. Така його поведінка не має глузду.

Кредок судомно втягнув повітря у груди. Саме ці слова сказала Летиція Блеклок. Те саме сказала й дружина вікарія. І його ж таки змагало дедалі сильніше відчуття: це не має глузду. А тепер те саме сказала стара кицька сера Генрі, і в її тонкому старечому голосі пролунала абсолютна переконаність.

– Можливо, у такому разі, міс Марпл, – сказав він, і в його голосі несподівано пролунали агресивні нотки, – ви нам розповісте, що ж там усе-таки трапилося?

Вона обернула до нього здивоване обличчя.

– Але звідки я маю знати, що там трапилося? У газеті було повідомлення – але з нього можна довідатися так мало! Тут можна дещо припустити, звичайно, але для цього нам бракує адекватної інформації.

– Джордже, – сказав сер Генрі, – чи не буде великим порушенням закону, якщо ви дозволите міс Марпл прочитати рапорт про матеріали допитів, які містер Кредок здійснив у Чипінґ-Клеґорні?

– Може, це й буде певним порушенням, – сказав Райдсдейл, – але я не зможу зайти далеко, якщо дотримуватимуся всіх інструкцій. Нехай прочитає. Мені цікаво буде почути, що вона скаже.

Міс Марпл була вкрай збентежена.

– Боюся, ви даремно послухали сера Генрі. Сер Генрі занадто добрий. Він, либонь, надто переоцінює ті невеличкі послуги, які я надавала йому в минулому. Насправді я не наділена якимись помітними обдаруваннями – крім, можливо, певного знання людської природи. Люди, як я вважаю, схильні бути надто довірливими. А щодо мене, то, боюся, я завжди віддаю перевагу найгіршому з варіантів того, що сталося. Я не бачу там нічого позитивного. Але подальші події надто часто доводять, що я мала слушність.

– Читайте, – сказав Райдсдейл, підсунувши до неї купу аркушів. – Це не забере у вас багато часу. Зрештою, усі ці люди схожі на вас – ви мусите знати багато таких, як вони. Ви маєте змогу помітити щось таке, чого ми не помітили. Гадаю, ми цю справу скоро закриємо. Тож цікаво буде довідатися думку аматора про неї, перш ніж ми передамо її в архів. Не стану від вас приховувати, що Кредок незадоволений. Він, як і ви, вважає, що справа не має глузду.

Запала тиша, поки міс Марпл читала папери. Нарешті вона відсунула вбік списані аркуші.

– Це дуже цікаво, – сказала вона, зітхнувши, – Як усе-таки по-різному люди розповідають – і думають – про одне й те саме. Як по-різному бачать речі – чи принаймні вірять у те, що вони їх бачать. І як важко відкрити істину, адже більшість речей уявляються такими банальними, а якщо котрась із них не банальна, то її буває знайти важче, аніж голку в копиці сіна.

Кредок відчув напад розчарування. На якусь мить або дві йому раптом здалося, що сер Генрі має рацію щодо цієї дивакуватої старої дами. Вона могла б щось відчути – адже старі люди іноді бувають дуже проникливі. Так, наприклад, він ніколи нічого не міг приховати від своєї старої тітки Емми. Вона зрештою зізналася в тому, що в нього ставав кривим ніс, коли він мав намір збрехати.

Але, крім кількох банальностей, знаменита міс Марпл сера Генрі нічого не могла сказати. Він відчув роздратування і сказав досить грубо:

– Істина полягає в тому, що факти незаперечні. Хоч би як не узгоджувалися між собою окремі деталі, про які розповідали ці люди, усі вони бачили одне й те саме. Вони бачили чоловіка в масці з револьвером і ліхтарем, який відчинив двері і тримав їх відчиненими, і незалежно від того, що він сказав: «Руки вгору!», чи: «Гаманець або життя!», чи будь-яку іншу подібну фразу, вони його бачили.

– Але ж даруйте, – лагідно заперечила міс Марпл, – насправді вони нічого не могли бачити…

Кредокові перехопило подих. Вона все зрозуміла! Хай там як, а вона справді прониклива. Він випробував її своєю самовпевненою риторикою, але вона на це не піддалася. Атож, факти поки що залишалися фактами, а те, що сталося, тим, що сталося, але ж вона зрозуміла, як і він зрозумів, що люди, котрі бачили озброєного чоловіка, який напав на них, насправді не могли взагалі його бачити.

– Якщо я все правильно зрозуміла, – сказала міс Марпл, і її рожеві щоки порожевіли, а в очах з'явився вираз суто дитячої втіхи, – на той час у холі не було світла й на сходах його теж не було.

– Ні, не було, – підтвердив Кредок.

– Отже, якщо чоловік стояв у дверях і спрямував потужний промінь ліхтаря в кімнату, то ніхто нічого не міг побачити, крім ліхтаря, чи не так?

– Ні, не міг. Я здійснював такий слідчий експеримент.

– І тому, коли декотрі зі свідків запевняють, що вони бачили чоловіка в масці й усяке таке інше, то хоч вони цього й не усвідомлюють, а проте вони повертаються до того, що вони бачили потім – коли світло знову загорілося. А тому все чудово вкладається в ту теорію, що Руді Шерц був, я думаю, «підставним персонажем» у тому розумінні, якого я надаю цьому виразу.

Райдсдейл подивився на неї з таким подивом на обличчі, аж вона зашарілася ще густіше.

– Можливо, я застосувала неправильний термін, – промурмотіла вона. – Я не дуже тямлю в американізмах і розумію, що вони змінюються дуже швидко. Я запозичила цей термін з одного оповідання містера Дешіела Гемета. (Мій племінник Раймонд каже, що він перебуває на самій вершині того дерева, яке називають «жорстким» стилем літератури.) «Підставний персонаж», якщо я правильно розумію, це той, кого звинувачують у злочині, скоєному кимось іншим. Руді Шерц, як мені здається, належить саме до таких людей. Досить дурний, як ви знаєте, але жадібний і, мабуть, надзвичайно довірливий.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю