Текст книги "Прекрасні катастрофи"

Автор книги: Юрій Смолич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 29 страниц)

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

1

Я певний, дорогий читачу, що ви дужі й міцні і тілом, і духом. Я певний, що за своє життя ви ніколи не хворіли, здорові зараз і ніколи потім не занедужаєте на будь-яку з важких, загрозливих для життя хвороб. Ще ймовірніше, що вам ніколи не доводилося і не доведеться лягати на операційний стіл, щоб дати відрізати собі руку, ногу, розпороти живіт чи зробити трепанацію черепа. Отже, дуже можливо, що вам за ціле ваше довге життя ніколи й не доведеться користатися з допомоги хірурга. За цим не треба жалкувати. Медицину треба любити, медиків шанувати, але найкраще зовсім не мати з ними справи. Шкода тільки, що, отже, вам так і не доведеться побувати у хірургічній лікарні, в операційнім залі, і побачити, як виконуються ці надзвичайні, складні й майстерні науково-мистецькі акти – хірургічні операції. Хіба що ви дістанете медичну освіту і зробитеся санітаром, сестрою, фельдшером, лікарем. Бо до хірургічного операційного залу можна потрапити тільки або в ролі лікаря, або в ролі хворого, приреченого на операцію.

Тому дозвольте мені кількома словами розповісти вам про це. Просто так – для загального знання, бо ніяке знання ніколи не зайве. Та й для інформації – про всяк випадок для тих, кому, може, доведеться-таки потрапити туди в ролі хворого. Бо ж, певна річ, нема нічого неможливого і в тім, що якась тяжка недуга таки зламає вас або трапиться вам якийсь нещасний випадок – і, хочете чи не хочете, повинні ви будете простягтися на довгому й вузькому, холодасму й білому столі. Вас прив’яжуть рушниками і перед обличчям поставлять вам екран, щоб не бачили ви, як блисне нікелем хірургічний інструмент і потече з ваших жил ваша власна кров. Або, – коли операцію вам робитимуть під загальним наркозом, – вам покладуть маску з наркозом на лице і скажуть: “Дихайте”. Ви спробуєте дихнути й задихнетеся. Те, чим вам запропонують дихати, буде гидке і невдихненне. А втім, ви все ж таки мусите дихати, бо ж від цього залежить ваше дальше життя. Тим-то наважуйтесь і найкраще відразу, добре, на повні легені, потягніть у себе задушливі пари. Голова вам від того піде обертом, у вухах залящить, у грудях ударить, і з очей потечуть сльози. Але це мить. Після того ви з подивом почуєте, що дихати тією гидкою й невдихненною парою вам зовсім уже не гидко і зовсім легко. Ну й дихайте далі.

І от ви почуєте, як дивно міниться цілий світ довкола вас. Ви перестанете відчувати спиною холодну й тверду рівність столу, на якому лежите. Кімната почне поволі ніби більшати, більшати й роздаватися вшир, углиб і вгору. Її стіни та стеля немовби тікатимуть од вас, як тікає кіноекран, коли дивитися на краєвиди, зафільмовані з вікна швидкого поїзда. Так само тікатимуть од вас усі звуки – розмови лікарів, бряжчання інструментів, дзюрчання води з крана. Немовби якась велетенська спіраль, як одпущена пружина, викручуватиметься із скаженою швидкістю з вашої голови і полине, зникне кудись туди, в безвість, в безмежні неосяжні простори. Вперше в життіви раптом збагнете, що таке нескінченність. Ви зрозумієте те, чого ніколи не могли осягнути. Ви відчуєте те, чого ніде не почували. Вас вразить дивна, надзвичайна прозорість і ясність вашої думки. Дивна виразність світу довкола. І це довкола – це не тільки все те, що в чотирьох стінах операційної, а все те, що поза нею, – цілий світ. І ви здобудете надзвичайний слух. Ви будете чути гостро і всебічно. Кожний шурхіт, кожний подих, кожний шелест. Вам здаватиметься, що ви чуєте, як рухається довкола вас повітря і як шелестять власні думки. Дивний звук наповнюватиме вашу голову – він буквально довбатиме вам мозок, в’їдатиметься в вашу свідомість, просякатиме ваше єство. Це буде чудний дзвін. Потім це буде музика. Потім ви почнете марити. Вас не буде. Але ви й будете. Ви нічого не почуватимете. Але ви й усе почуватимете. Ви будете відсутні під час вашої операції. Але ви й будете тут присутні під час неї і братимете в ній участь. Ви дивуватиметеся, як це ніхто не помічає, що ви ж – тут.

Словом, ви маритимете, а хірурги тим часом перероблятимуть вас із хворого на здорового.

І ви повинні зовсім і цілком довіритися хірургам і спокійно собі засинати, щоб прокинутися за годину здоровим чи на певнім шляху до швидкого одужання.

Медицина вміє не тільки відрізати вам пальця, ногу чи розітнути черево, може, коли треба, проникнути у ваш мозок.

Я розповів оце все виключно для тих, кому хочеш чи не хочеш, а доведеться лягати колись на операційний стіл, під скальпель хірурга. Я розповів це виключно для того, щоб підготувати і заспокоїти вас. Щоб марно не лякалися, наслухавшися, можливо, бабських пліток.

В операції, нема нічого страшного.

А втім, є страшне. Це – перед операцією. Коли ви чекаєте на неї і серце завмирає вам від почуття невідомості і неможливості далі самому відповідати за себе самого. Почуття безпомічності і несамостійності.

А проте страшне зовсім і не це. Страшне інше – це коли вас уже везуть із палати до операційної.

Ще на порозі ви починаєте чути неприродний, дивний шум. Немов десь грає водограй, біжить струмок або спадає водопад. Ви чуєте, як дзюрчить водяний струмінь. Багато водяних струменів… То хірурги та інший персонал, що торкатимуться вас під час операції, миють руки. Там з десяти кранів дзюрчить вода на десять пар рук і гучно резонує в порожнім операційнім залі з лункими стінами в олійних фарбах.

Ви одчиняєте двері, і справді,– Є жах підгинає вам коліна. Бо ви входите один, голий, у самих шкарпетках і потрапляєте у великий білий зал у коло десятьох білих з ніг до голови людей. І ці білі люди стоять усі з обома піднесеними вгору вище голови руками. Немов чекають, щоб кинутися на вас. Щоб вас розчавити й знищити. А ви один. Сам. Голий. У самих шкарпетках. І ввесь світ – прекрасний, рідний ваш світ – залишився там позаду, по той бік білих дверей, з вашою сорочкою Л кальсонами…

Жах проймає вас, але ви опам’ятовуєтеся, берете себе в руки й соромитеся. І справді ж – соромно. Ви – один, голий, безпомічний і хворий, а вони десятеро, десятеро здорових людей, стоять проти вас із піднесеними руками, немовби ви направили на них револьвер і владно наказали: “Руки вгору!” – і вони здаються вам.

Не лякайтеся! Хірурги перед операцією миють руки милом і щіткою протягом п’ятнадцяти хвилин, а після того не торкаються нічого. Саме тому вони й тримають руки вгору.

2

Професор Трембовський стояв саме отак із зведеними догори руками, коли до нього підійшла хірургічна санітарка.

– Професоре, – спитала вона, – а котрий же з трупів накажете приставити першим?

– Той, – відказав професор, – що записаний під ім’ям “Гальванеску”. Інших два Іван може відтарабанити до льоху. Закачайте-но мені лівий рукав.

– Чому до льоху? – аж кинулася Сахно.

– І чому ви думаєте починати саме з Гальванеску? – негайно ж підтримала її й Петрова. – На чорта він кому здався! Ні, товаришу професор, ви вже, будь ласка, починайте з товариша Чіпаріу…

– Бо йому в п’ятницю треба на комсомольську конференцію? Чудово, чорт забирай! Мало того, що всупереч усім порядкам і законам ми дозволили вам пройти сюди до операційного залу, так ви ще збираєтеся порядкувати тут і заводити свої правила і закони! Га? Це мені подобається, чорт забирай!

Схвильованому професорові дуже хотілося сплеснути руками і вдарити себе в поли або принаймні поворушити своє волосся. Але це було неможливо: на голові був тісний білий ковпак, і професор мусив тримати руки вгору. Тому він обмежився тільки тим, що з обуренням помаяв долонями в повітрі й поворушив пальцями.

Сахно з Петровою справді були тут. Правда, їх важко було впізнати в цих довгих білих халатах і в білих лікарських шапочках на головах. Їм, як виняток, дозволено бути присутніми на операції.’ Сахно – в ролі асистента, бо виточування крові з тіла Гальванеску відбувалося з її безпосередньою участю. Петровій – в ролі звичайного глядача, просто так, невідомо чому. Її активності й наполегливості не міг опиратися навіть професор Трембовський. На її заяву, що вона неодмінно повинна бути при операції, він довго ворушив волосся і прикликав на допомогу чорта і чортового батька. Але дозвіл дав. Певна річ, що й Коломієць був допущений до операційної. Він зрештою мав на це деякі права як студент медик останнього курсу. Операцію мав робити сам професор. Асистував Івановський. Думбадзе відав подачею крові.

– Чому ж до льоху? – не відступалася Сахно.

– Тому, що сьогодні ми зробимо спробу тільки з одним.

– Ах! – здогадалася Петрова. – Ви праві! Ви, звісно, ще не зовсім певні результатів і тому потребуєте наперед проекспериментувати. Звичайно, експериментувати треба на Гальванеску. Якщо хтось із них має загинути, то, звісно, нехай він.

– Ви помиляєтесь, дорога товаришко, секретар райкому комсомолу! – не без уїдливості відказав професор. – Якраз навпаки. Я вибираю Гальванеску тому, що саме з ним не потрібно мені жодних експериментів, і я надто певний того, що саме його, а не когось із тих двох, можна повернути до життя.

– Чому? – жахнулися зразу і Сахно, і Петрова, і Коломієць.

– А тому, що, за вашими ж свідченнями, цьому добродієві кров виточено всього кілька днів тому. Отже, будемо сподіватися, що коли всі внутрішні органи його цілі, то й поворот його до життя – це завдання цілком реальне. Що ж до тих двох, ваших товаришів, то їх знекровлено вже щось із місяць тому. Отже, коли в їхніх жилах зараз звичайна рінгерлоківська рідина, то клітини їхнього організму вже давно вмерли, і ніякий поворот до життя неможливий. Це відомо кожному студентові медикові останнього курсу, що рінгерлоківська рідина зберігає клітинам життя не довше як на два-три тижні!

– Що ж тоді, професоре? – вперше не зовсім упевнено прошепотіла Петрова. Вона відчувала величезну прикрість від того, що вона не студент медик останнього курсу.

Коломієць, єдиний тут студент медик останнього курсу, знову почервонів. Він про такі властивості рінгерлоківської рідини зовсім і не знав.

– А тоді,– Є прокричав професор, – ви можете забрати ваші трупи з льоху й одтарабанити їх на кладовище!

– А може ж, – несміливо подав голос Коломієць, – у їхніх жилах якась інша, досконаліша й тривкіша від рінгерлоківської, рідина.

– Отже, – відразу зробився лагідним професор. Якби не потреба держати руки догори, він би навіть поплескав Коломійця по плечах. – Тож-бо воно й є, друзі мої, ми зробимо саме так, як мала на думці товаришка Сахно, притарабанивши сюди разом із своїми товаришами і це опудало бессарабського поміщика. Ми повернемо до життя цього добродія, він одкриє нам секрет рідини, і з його допомогою ми матимемо більше шансів повернути до життя й ваших милих товаришів.

– Професоре, – палко скрикнула Петрова, – ви надзвичайні!

І раніше ніж професор устиг збагнути, що й до чого, вона вхопила його праву руку й почала гаряче її тиснути і трясти.

– Чорт забирай! – зарепетував професор. – Пустіть, пустіть!!!

Він звивався, немовби руку його затиснено в стальні лещата або торкнулася її страшна й отруйна гадюка. Перелякана Петрова, що зовсім не була кремезна й міцна і тисла професорові руку зовсім ніжно, перелякано відкинула її далі від себе.

– Що ви наробили? Що ви наробили, чорт би вас забрав зовсім? Я ж тепер знову мушу мити руки п’ятнадцять хвилин!.. О, чорт забирай, присягаюсь, що ніколи більше не пущу до операційної.

Сердешний професор мало не плакав! Побиваючися й кленучи, він пішов назад до крана водогону.

3

Нарешті все було готове, і блідий труп колишнього поміщика з південного Буджака та великого експериментатора капіталістичного господарювання був розпластаний на столі, а руки та ноги його прив’язані ременями. Сестри накрили тіло простирадлами, і з скальпелями в руках з двох боків підійшли до нього професор Трембовський та доктор Івановський.

Думбадзе порався біля високих склянок та бутлів і плутався серед тонких гумових трубок. У бутлях була густа, темно-червона, аж чорна рідина. То була кров. Кров, яку мали накачати в жили знекровленому і тим повернути йому життя.

Думбадзе обтирав свої склянки, бутлі та трубки ефірним спиртом і весело посміхався.

– Ви чого? – перехопив його посмішку професор.

– Так, дурниці. Я подумав, що скаже цей родовитий буджацький поміщик, коли, оживши, дізнається, що в його жилах замість його шляхетської аристократичної крові потекла кров радянського громадянина.

– Паспортизований? – не реагуючи на дотеп, запитав професор.

– Ні.

– Групу встановили коли?

– Позавчора.

– Група?

– АВ.

– А цей?

– АВ, – встряла Сахно.

– Скільки днів?

– Шість.

– Спосіб консервації?

– Цитратний ^[30]_{30
  Цитратний спосіб консервації крові– консервація крові за допомогою лимонної кислоти.}


[Закрыть],– Є відповів Думбадзе.

– Скільки маєте?

– Три тисячі.

– Я думаю, ми ввіллємо тисяч дві. А тоді треба буде додати кубиків з п’ятсот від живого.

– Підготувати чи прямим?

– Прямим, звичайно. Покличте донора.

– Сестро! – гукнув Думбадзе, – подзвоніть до донорської. Нехай АВ йде сюди.

Професор кивнув і нахилився над тілом. Він одкотив край простирадла в паху трупа. Хірургічна сестра негайно ж намастила це місце ефіром. Пальці лівої професорової руки хутко й ловко забігали по шкірі, промацуючи тканини під нею. Потім враз вони спинилися. Великим і вказівним пальцем професор підхопив зморшку шкіри й відтяг її, скільки зміг. В цей же час гостре лезо скальпеля встромилося в тіло. З легким тріском тканина шкіри роздалася. Професор зробив короткий і неглибокий надріз. Там, в надрізі, синіло жовно вени. Професор ловко підчепив жовно і витиснув на поверхню. На поверхні він затис його й розтяв. В надріз вени він вставив тоненьку трубку і спустив її додолу, в підставлений скляний жбан. З тихим дзюрчанням з трубки до жбана мляво потекла прозора мутнувата рідина. То й була штучна, тимчасова кров, так звана рінгерлоківська рідина. Її треба було виточити.

В цей же час доктор Івановський підготувався зробити подібний надріз на руці, біля ліктя. Через той надріз, ліктеву вену, Думбадзе мав накачати в шляхетські жили румунського аристократа крові померлого харківського громадянина.

Проте ми скористаємося цими кількома хвилинами, які потрібні на те, щоб виточити рідину з тіла Гальванеску, і повернемося трохи назад – до недавньої розмови професора з Думбадзе. Вона трохи загадкова і незрозуміла для необізнаних. Петрова принаймні в ній не зрозуміла анітелень.

4

По жилах людини тече кров. Це основна ознака життя. Бо кров перестає текти тільки після смерті. І коли вона перестала текти, то це і є смерть. Кров тече від серця артеріями і розносить по всьому організму життєдайні й життєтворчі речовини, харчує весь’організм і вертається назад до серця венами, забравши з усього організму, з найдальших його закутків, усі покидьки життєвого процесу.

В жилах людини п’ять-шість літрів крові. З піввідра. Втратити її половину – це вже загрозливо для життя. Втратити три чверті – це смертельно. Але коли втрачено навіть дев’яносто і більше процентів крові, людину ще можна врятувати й повернути до життя. Для цього треба перелити їй чужої крові.

Цю чужу кров можна взяти просто від іншої живої людини. Але можна її взяти й від мертвої людини. Від трупа. Кров ще живе в трупі якийсь час після смерті людини. Її треба вчасно виточити й законсервувати, щоб вона не зіпсувалась. Найпоширеніший спосіб консервування крові – це додавання до неї цитрино-кислого натрію. Таку законсервовану кров можна перелити людині через два, три тижні. Певна річ, що кров можна брати тільки від “здорових” трупів, тобто від людей, що за життя не були хворі ні на яку заразливу хворобу.

Але не кожну кров можна перелити кожній людині. Людська кров не однакова. Її склад буває різний. І людині можна переливати тільки кров, подібну до її власної крові. Інакше чужа кров не відживиться. Мало того, коли змішати дві такі неподібні крові, то людина загине, вмре в страшних муках.

Тим-то й треба дуже пильнувати, щоб переливати тільки подібну кров. Проте це не так важко, бо різність людської крові не така велика. Встановлено чотири групи кров’яної подібності. Їх відзначають О, А, В і АВ. Перша група є універсальна. Цю кров можна переливати всім іншим групам. Зате група АВ універсальна навпаки – їй можна переливати всі інші групи. Люди, що дають свою кров іншим, звуться донорами. У них виточують за раз склянку чи дві крові, і їхній здоровий організм негайно ж, через кілька днів, відновлює в організмі цю втрачену кров. Інститути, клініки переливання крові мають таких постійних донорів. Вони всі паспортизовані, тобто кожному встановлена його група крові. І коли потрібно виконати акт переливання, донора відповідної групи крові викликають і беруть у нього свіжу кров.

5

Рідина з пахової вени Гальванеску почала текти слаб кіше і тоншим струменем. Доктор Івановський зробив надріз на руці. Думбадзе ловко вправив у розтин вени скляний наконечник гумової трубки від бутля з кров’ю. Хірургічна санітарка взяла гумовий балончик і почала качати. Чорні очі Думбадзе прикипіли до поділок, насічених на стінці бутля. Кров рівно стояла на поділці проти трьох тисяч.

– Качайте!: – гукнув він.

Санітарка закачала дужче. Але рівень крові не спадав.

– Качайте ще!

Коломієць взяв балончик із рук санітарки і потис дужче. Рівень крові був гладенький і, здавалося, непорушний. На чолі Думбадзе заблищали рясні краплі поту. Сестра негайно ж обтерла їх ватою, щоб вони не впали на тіло і рану операнта. Потім вона так само обтерла чоло докторові Івановському. І йому напруження зросило потом чоло. Раптом рівень крові в бутлі немовби здригнув. І рисочка проти трьох тисяч немовби стрибнула і зразу спинилася майже непомітно, нижче від рівня крові.

– Іде! – гукнув Думбадзе.

Професор, що ці секунди стояв осторонь, притулившись спиною до стіни й примруживши очі – не то в чеканні, не то в зажурі, не то в задумі,– Є враз відштовхнувся, вирівнявся і з гарячими очима кинувся до столу.

– Приготуйтесь перев’язати вену.

– Єсть! – відгукнувся доктор Івановський, і хірургічні сестри метнулися до нього з голками, кетгутом ^[31]_{31
  Кетгут– нитки з кишок дрібної рогатої худоби, що їх використовують для перев’язки судин і для внутрішніх швів.}


[Закрыть], пінцетами та йодом.

– Качайте з інтервалами!

– Єсть, – відгукнувся Думбадзе.

– Біля пульсу?

– Єсть! – відгукнулася сестра, що стояла біля голови і тримала плесно лівої руки трупа.

– Кофеїн?

– Єсть!

– Морфій!

– Єсть!

– Два шприци!

– Єсть!

– Годинник!

– Єсть!

Це було подібно до авралу на кораблі. Професор, немов капітан, перевіряв свої пости перед тривогою і абордажем. Всі були на місцях. Кожен був готовий виконувати свої обов’язки – точно і вчасно. Точність та вчасність – це чи не основні заповіді хірургії.

Сахно і Петрова стояли трохи осторонь. Вони не були безпосередніми учасниками операції. В бою за життя, який розгорнувся отут, у цих чотирьох білих стінах операційної, на цім вузькім білім столі, їм не було приділено ніякої ролі. Зате вони хвилювалися, може, більше від усіх. Їхні чола теж скропили крупні краплі холодного поту.

– Скільки рідини ви налили в нього? – кинув до Сахно запитання професор.

– Чотири літри, – прошепотіла Сахно. Вона не наважувалася заговорити голосно тут, де відбувався такий видатний акт, акт відважної боротьби із смертю, із одвічними законами тлінності живого.

– Скільки витекло?

– Три тисячі п’ятсот, – відгукнулася сестра, що завідувала прийомом рідини.

– Нахиліть стіл! – скомандував професор.

Санітарка натисла ногою на педаль і поволі нахилила площину операційного стола до кута в тридцять градусів. Струмінь трубки пожвавішав, і рідина моторніше задзюрчала через трубку до жбана на землі. Через кілька секунд вона знову почала тільки капати.

– Три тисячі сімсот! – відзначила сестра.

– Ноги! – гукнув професор.

Ноги теж підняли вгору і спробували зігнути в колінках.

– Три тисячі сімсот п’ятдесят!

Професор поворушив бровами.

– Що ж, двісті грамів завжди мають право всмоктатися. Кров?

– П’ятдесят грамів увійшло, – відгукнувся Думбадзе.

– Стоп!

Це було, як наказ капітана до машинного відділу. Думбадзе негайно ж прикрутив краник і затис вену. Коломієць перестав качати. Сестра, що завідувала пульсом, пробігла пальцями по плеснах, потім до шиї, до скроні. Це, звісно, була тільки проформа. Ніякого пульсу після влиття п’ятдесяти грамів з’явитися не могло. Але перші п’ятдесят грамів завжди є контрольні при переливанні крові живій людині. Якщо організм живої людини не хоче сприйняти насичуваної чужої крові, то після перших же п’ятдесяти грамів він бурно реагуватиме. Коли проґавити цей протест організму, то з оперантом може статися шок і смерть. Треба бути обережним і пильним. На хірургові лежить відповідальність за життя операнта.

В цім разі такої небезпеки не було. Кров переливалася не живій людині, а трупові. Але в цім разі небезпека була ще більша. Коли б на трупі було виявлено ознаки розпаду насичуваної крові, то це означало б, що… що на столі лежить неоживний труп…

Професор нахилився до місця розтину на руці й пильно його оглянув. Потім зірвав простирадла і роздивився все тіло.

Труп лежав такий же, як і раніше. Холодний, твердий і задубілий. А втім, він був зовсім не такий, як раніш. Він же був зараз з майже порожніми жилами. Він весь. немовби зсохся, поменшав і витягся. Щоки і живіт позападали. Із синювато-прозорого він зробився жовтаво-зеленкуватий з чорними тінями. Проте ніяких поганих ознак не було. Не було й добрих. Це був просто труп, мертве тіло, мертвяк.

– Качайте, – сказав професор і відійшов до стіни.

Там він знову сперся спиною і заплющив очі.

6

Петрова пожадливо слідкувала за усім, що робилося довкола неї, так немовби вона завтра збиралася вступати на медичний факультет і спеціалізуватися на переливанні крові. Вона вперше в своєму житті була в операційній, вперше була присутня при операції. Їй пощастило потрапити відразу на таку надзвичайну. Як кожний, кому доводиться вперше глянути на розпростерте тіло, розтяту шкіру, оголені м’язи і кров та почути дзюрчання крові,– Є і вона відразу мало не зомліла, але хутко опанувала себе. Вона тільки намагалася не дивитися на обличчя трупа. Воно було таке огидне й моторошне. Вона натомість уважно слідкувала за всіма процедурами операції.

Але її захоплювала не сама майстерність операторів та їхніх помічників і не тільки самий акт операції. Їй відразу стало перед очі значення цієї операції, її біологічний сенс, її соціальні перспективи. В цім виказала себе її вдача, її ідеологія, її суспільна функція – громадського працівника.

Петрова, комсомольський організатор, індустріальний робітник з п’ятирічним стажем чорнороба-мастильника-слюсаря, відразу ж своїм практичним глуздом виробничника і широким світоглядом пролетаря збагнула, яка величезна користь від переливання крові в справі боротьби з промисловим травматизмом. Невеличка ранка на руці, на нозі, на шиї, але розтято вену чи артерію, і несила примітивними способами спинити кров. Тепер з цим легше боротися.

Петрова нарешті відірвалася від трупа і підійшла до Думбадзе.

Думбадзе саме залишив свої бутлі і відійшов набік. Сестра привела донора, і він мусив його підготувати. До накачування крові став сам Івановський, і йому допомагав Коломієць. Думбадзе підійшов до другого стола. Донор. – дівчина-санітарка із самого інституту – звично вмощувався на столі. Думбадзе оголив їй руку і завинув її стерильними серветками.

– Слухай, товаришу, – прошепотіла до нього Петрова. – Скажи, щоб зробити переливання крові, неодмінно треба привозити хворого сюди чи до іншої лікарні? А коли от йому, скажімо, одірвало руку машиною? Він же загине, поки його привезти?

– Для чого? – відповів Думбадзе. – Операцію переливання крові дуже легко зробити зразу ж на місці.

– Та що ти? Скажімо, просто в цеху?

– Звичайно. Ми ж уміємо переливати кров не тільки від людини до людини, як це ти зараз побачиш, а й законсервовану від трупа, як ото ти бачила. Раз ми навчилися консервувати кров, то нам зовсім не треба мати під рукою донора, щоб зробити операцію. Досить мати банку з кров’ю. Сьогодні ми консервуємо її на три тижні, завтра ми навчимося консервувати на три роки.

– Здорово! – тільки й сказала Петрова.

Думбадзе посміхнувся і кивнув до вікна, де на столику стояло в ряд кілька невеличких, розміром із поштову скриньку, чемоданчиків.

– Коли десь трапляється нещасний випадок і мені дзвонять телефоном, я беру такий чемоданчик і можу їхати з ним куди завгодно, хоч за тисячу кілометрів. Він дуже портативний, але й дуже міцної конструкції. Там є все: кров різних груп і універсальна кров, інструменти, стерильні бинти, медикаменти. Приїхавши, я на місці сам-один, без помічників за десять хвилин виконую операцію, її може виконати кожна кваліфікована сестра-жалібниця. Кожний пункт швидкої допомоги має вже такі нашої конструкції чемоданчики. Незабаром ми організуємо так, що не буде медичного пункту на заводі або й аптеки без десятків півтора таких чемоданчиків про запас. Держава дає на це величезні кошти. Не думай, що переливання крові потрібне тільки для пораненого, що втратив кров. Переливання крові– це найкращий, власне, єдиний радикальний спосіб урятувати життя отруєним газами, скажімо, в шахті чи на хімзаводі або опеченому парами чи жаром біля паровика чи мартена. Наш інститут інструктує в цій справі фабрично-заводські медичні осередки. Досі такі отруєні й опечені здебільшого гинули.

– Слухай! – тільки й спромоглася вигукнути Петрова. – Але ж це здорово!

– Безумовно, здорово. Але це ще не все. Сучасна радянська медицина встановила потребу і корисність трансфузії, тобто переливання крові, не тільки у випадках втрати крові та кровотечі різного походження. Ми лікуємо трансфузією від багатьох важких або й зовсім невиліковних раніше хвороб. Хронічне недокрів’я, всі випадки виснаження та перевтоми організму, різні інфекційні хвороби, авітаміноз, цингу, гемофілію, анемію, рахіт, сепсис… – Думбадзе захопився й засипав латинськими назвами, зовсім забувши, що Петровій жодне з латинських слів не зрозуміле.

– Слухай! – знову, вже на повний голос, скрикнула Петрова. – Але ж це здорово!

– Безумовно, здорово! Тільки ти, будь ласка, тихше: у нас тут не дозволяється галасувати, хоч би й од захоплення.

7

– Тисяча! – подав голос від бутлів з кров’ю Коломієць.

– Стоп! – сказав доктор Івановський.

Професор відхитнувся від стіни і підійшов до столу. Його вдача дивувала. Нервовий, верткий і рухливий, завжди і скрізь, він враз робився спокійний, непоквапливий, але швидкий – тільки переступав поріг операційної і мив руки. Патлання волосся, потирання рук, такий характерний для нього жест, зникав, і разом із ним немовби зникала одна вдача людини і на її місце з’являлася друга. Він мовчав і, здавалося, заощаджував кожний свій жест. Він тільки робив рухи, зв’язані з самою операцією, і віддавав накази підлеглим. Коли траплялося кілька вільних секунд, він одходив отак до стінки і застигав в закам’янілому напруженні.

Він оглянув труп удруге. Труп був такий самий холодний і твердий.

– Натріть спиртом, – наказав він.

Сестри негайно виконали це досить несподіване розпорядження, їм ще ніколи не доводилося натирати спиртом мертвяків.

– Добре розітріть! – підохотив їх професор. – Нехай прочхається.

Сестри почали терти так, що живий би не витримав і закричав. Професор сам підійшов до пульсу. Ніякого пульсу не було.

У мертвих не буває пульсу, хоч би там що.

– Качайте! – кивнув професор докторові Івановському. – Гарячу ванну до ніг і натирати тіло щітками! – наказав він сестрам.

Сестри виконали і це. Під ноги вони поставили миску з гарячою водою, а по шкірі почали злегка постукувати широкими волосяними щітками. Такими, як ми з вами глянсуємо черевики або чистимо штани. Ніколи ще сестрам не доводилося робити гарячу ванну й терти шкіру щітками мертвякові.

Професор знов повернувся до свого місця під стінкою і заплющив очі. Петрова мусила залишити Думбадзе, бо він підкотив уже свого стола з підготованим донором до стола з трупом і стояв з інструментами напоготові.

Петрова стала осторонь і схвильовано замислилась. Вона думала над тим, що допіру почула від Думбадзе. Широкі надзвичайні перспективи того, що вона бачила отут, на цім столі, спливали їй перед очі барвистими картинами і хвилювали її. Палка уява відразу родила їй картини війни, картини бою, картини оборони країни, і вона бачила там застосування щойно побаченого тут.

Війна. На Країну Рад напав імперіалістичний ворог. Бої. Червоні бійці відбивають наскоки зухвалого і жорстокого ворога. Тисячі, десятки тисяч поранених кулями, снарядами, шаблями, отруєні газами, попечені вогнем.

Вони не загинули. Санітарні загони Радянської Армії працюють відважно, як бійці. Але, крім відваги та самопожертви, вони озброєні ще й високою технікою медичної допомоги. Вони озброєні ще надзвичайними досягненнями радянської медицини. І поміж цих надзвичайних досягнень і це: переливання крові пораненим, отруєним газами, опеченим вогнем. Це найкращий і, власне, єдиний спосіб рятунку од загибелі поранених, отруєних, попечених. Санітарні загони працюють чітко й швидко. Вони допомагають пораненим тут же, на місці бою. І тут же, на місці бою, вони забезпечують себе матеріалом. Вони забирають, виточують кров з забитих на смерть і тут же консервують її. Тоді переливають її пораненим. І кров загиблих відживлює приречених на смерть, повертає їм життя, живе далі в їхніх жилах, щоб знову повести червоного бійця на бій, на переможний бій з ворогом…

– Слухай, – несміливо торкнула Петрова Думбадзе за рукав. – Слухай, а як же на війні? Переливати пораненим? Адже кров різних груп.

– Кожен червоноармієць, ідучи на фронт, паспортизується, і на його тілі є знак, до якої групи належить його кров, – так само пошепки відказав Думбадзе.

– Дві тисячі! – захрипши від хвилювання, подав голос Коломієць.

– Стоп! – відгукнувся доктор Івановський.

Професор відірвався від стіни, розплющив очі і хутко підійшов до столу. Він дістав стетоскоп і нахилився з ним до серця трупа.

Він нічого не почув. Труп був труп. А в трупа серце не б’ється.

8

А втім, труп був уже зовсім не такий, яким ми його бачили двадцять п’ять хвилин перед тим. Він немовби вирівнявся і погладшав. Чорні тіні на скронях, горлі й ребрах посвітлішали. Жовтава восковість немовби трохи втратила давнішню прозорість і зробилася мутнявішою. Здавалося, – проте, може, це дійсно тільки здавалось, – що тіло втратило свою затверділість і навіть пружило під натиском пальців.

– Піт! – раптом дзвінко прошепотів доктор Івановський.

Професор поклав руку на чоло. Чоло було вогке…

Здавалося, в повітрі операційної аж забриніло – на такі високості зійшло нервове напруження людей, що схилилися над трупом. Труп дав піт. Труп упрів.

– Спробуємо діатермію? – зривним шепотом запропонував Івановський професорові.