Текст книги "Прекрасні катастрофи"
Автор книги: Юрій Смолич
Жанры:
Научная фантастика
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 26 (всего у книги 29 страниц)
Запала глибока тиша.
Раптом сер Овен Прайс страшенно захвилювався. Він навіть зірвався з місця і поспішно гукнув до Альберта Сю:
– Альберте, ви повинні точно занотувати те, що зараз почуєте!
Сер Олівер Вебенс враз прокинувся від цього вигуку й перелякано пробурмотів:
– Так, так, я з вами цілком згодний.
29
Нервування сера Овена Прайса не було випадкове: од відповіді Нен-Сагора залежало й вирішення королівської ревізійної комісії, якої повноважним головою він мав честь бути. Правда, вирішення це зроблено вже давно наперед, ще в Лондоні, і готова резолюція повноважної ревізійної комісії лежала собі в другому відділі Прайсового портфеля, але мусив же він, повноважний голова повноважної ж комісії, виправдати ті королівські кошти, що витрачені були на подорож трьох членів королівської комісії та її секретаря… Тому він нервувався, чекаючи на відповідь Нен-Сагора. його нервування, як за командою, підтримали, і його поважні колеги – сер Освальд Кеммері та сер Олівер Вебенс, що допіру прокинувся від затишного сну.
Нервувалися також і Думбадзе з Коломійцем. Вони нервувалися тому, що блискучі наукові винаходи лікаря Нен-Сагора захопили їх і очікувана відповідь повинна була остаточно встановити для них, кого мають вони перед собою, – геніального фантаста чи наукового генія з глибоким і здоровим глуздом.
Місіс Ліліан та Яма нервувалися з інших причин. Вони нервувалися тому, що зараз цією відповіддю мало бути остаточно сформульовано роботу всього їхнього життя та життя двох поколінь їхніх предків.
Не нервувався тепер тільки сам Нен-Сагор. Нен-Сагор тепер був уже цілком спокійний: він знав, що залежить від його відповіді.
І тому, цілком свідомий значення й дальших результатів своєї відповіді, він тихо й спокійно відповів:
– Ні.
– Ні?
Це “ні” в різній інтерпретації вигукнуло аж п’ятеро голосів. Навіть сер Олівер Вебенс узяв участь в цьому загальному вигуку.
– Ні,– Є повторив знову Нен-Сагор. – Ні! Ми цілком певні, що застосування нашої системи за інших соціальних умов не дасть аналогічних результатів.
– Тобто, – зірвався Думбадзе, – ви хочете цим сказати…
– Я хочу цим сказати, що запровадження нашої системи біологічного виховання людського організму вимагає насамперед цілком певних соціальних передумов… Ви занотували це, містер Сю?
Альберт Сю сподівався на таке запитання, але він чекав почути його не від Нен-Сагора, а від свого патрона, сера Овена Прайса, і тому дещо розгубився. Він не знайшов, що промимрити у відповідь.
Та його відповідь нікому й не була потрібна. Сер Овен Прайс зовсім не розгубився. Сер Овен Прайс, навпаки, був цілком задоволений з такої відповіді Нен-Сагора: його резолюція з другого відділу портфеля орієнтувалася саме на таку відповідь.
Тому сер Овен Прайс, не поспішаючи, уїдливо посміхнувся:
– Чудово, сер! Ви цілком послідовні, сер! Три тижні тому ми мали нагоду вже чути аналогічну вашу доповідь, сер! І ви довели її саме до цього висновку, сер. Ми хотіли б, сер, почути тепер і далі. Ми хотіли б, сер, почути зараз од вас ті, безперечно, цікаві й дотепні мотивації, якими ви в’яжете в одно такі дві далекі науки, сер, як біологія та соціологія. Ми хотіли б почути, сер, якими мотиваціями ви підпорядковуєте таку точну науку, як медицина, такій неточній науці, як соціологія…
– Ви помилилися, очевидно, сер, – перепинив його Нен-Сагор, – ви, мабуть, хотіли сказати: таку неточну науку – медицину такій точній – соціології?
– Хм… – сер Овен Прайс з ненавистю поглянув на Нен-Сагора, але зустрів погляд саркастичний. – Хм. Не будемо сперечатися, сер. Ми, сер, чекаємо на ваші мотивації…
– Вам не треба буде довго чекати. Мої мотивації, сер, – це саме життя, сер. Наша наукова теорія сонцелікування та сонцевиховання цілком виправдала себе, сер. Факти, що ми їх учора та сьогодні продемонстрували вам, повинні були вас переконати, сер, якщо ви умієте й хочете бути об’єктивним, сер…
– О! – звів брови сер Овен Прайс.
– О, о! – звели брови й сер Освальд та сер Олівер.
Зауваження Нен-Сагора образило їх не менше, як і сера Овена Прайса.
– Але здійснення нашої системи біовиховання можливе лише при певних сприятливих побутово-соціальних умовах, сер. Це повинно бути вам, сер, зрозуміло, як зрозуміло це кожному профілактикові. А кожному профілактикові, сер, зрозуміла також і криза сучасної медицини, принаймні повинна бути зрозуміла. Європейська наука давно вже шукає причини кризи сучасної медицини. Одні знаходять ці причини в занепаді індуктивного методу біля ліжка хворого або в занепаді клініки. Другі – в боротьбі суб’єктивного з об’єктивним, індивідуального з типовим. І так далі, і таке інше. Але криза сучасної медицини не в цьому! Ця криза навіть і не в боротьбі механістичних концепцій з концепціями діалектичними, як це гадають інші представники європейської науки, бо боротьба ніколи не буває кризою: в цій боротьбі, навпаки, гартують медицину, виводячи наукову медицину на практичний шлях, а практичну – на науковий. Криза сучасної європейської медицини якраз в тому, що сама медицина неможлива і безглузда без профілактики і профілактики саме соціальної. Соціальна профілактика…
– Дозвольте, сер, – нетерпляче перепинив Нен-Сагора сер Овен Прайс. – Ви, сер, ухиляєтеся від конкретної відповіді.
– Ні, сер. Я не ухиляюся від конкретної відповіді, а, навпаки, я хочу цю відповідь подати саме в найконкретніших висловах… Ви, сер, прийняли нашу сонцетерапію; ви, як медик, збагнули сенс і рацію показних вам механічних лікувальних процедур, ви зрозуміли можливість такого методу лікування. Ви, сер, безперечно, приймете й нашу теорію сонцевиховання, якщо вам буде доведена можливість застосування цієї системи біовиховання при різних умовах побуту в цивілізованому світі, по його селах і містах. Бо якщо нашу систему неможливо застосувати широко, а тільки тут, у нашому рідному Геліополі, то, звісно, про неї не варт і говорити, – вона не має ніякого практичного значення… Отже, сер, з вашого дозволу, я коротко перелічу вам ті умови, які конче потрібні для широкого застосування нашої системи сонцевиховання.
Альберт Сю схилився зовсім до своїх паперів під важким поглядом сера Овена Прайса.
Нен-Сагор спинився лише на мить і, передихнувши, почав:
– Насамперед для того, щоб цілий комплекс процедур сонячної профілактики дав свої гарантовані оздоровчі та біотворчі результати, потрібно додержувати повного раціону нормального й здорового життя. Крім згадуваних уже бальнеології та дієтики і взагалі нормального ладу індивідуального побуту, особливого значення набирає пильнування біопсихічної рівноваги в людському організмі, що й забезпечує той гармонійний розвиток організму. Цієї рівноваги та гармонійності треба досягти через широке застосування фізкультури для людей розумової праці та розумової культури для людей фізичної праці.
По-друге, повинні бути створені цілком здорові житлові умови – житлоплоща, гігієна житла, світло, вода…
По-третє, нормування праці відповідно до вимог і змог організму. Здорова система організації праці. Незалежність участі кожного людського організму в загальному трудовому процесі від результатів праці…
– Дозвольте, сер! – зухвало перепинив Нен-Сагора сер Овен Прайс. – Дозвольте, сер! Але ж ви викладаєте нам початки соціалістичної програми. Ми зовсім не охочі її слухати. Я прошу вас конкретно відповідати на поставлене вам запитання.
– Я й роблю це, – відповів Нен-Сагор. – В нашому Геліополі ми дійшли того, що створили для населення ті умови, які я щойно перелічив. Без них сонячна профілактика не дала б нам тих блискучих результатів, які ми зараз маємо. Тепер ми бажаємо віддати наші наукові досягнення цілому людству, цілому світові. І ми вимагаємо від людства і від світу, щоб скрізь були створені соціально-побутові умови, при яких – і тільки при яких – можливе оздоровлення людського роду. Ми вимагаємо цього, як діячі науки, і ви, сер, як діячі тієї ж науки, повинні вимагати цього разом із нами.
Сер Овен Прайс звівся на ноги, блідий і зелений. Він спересердя не міг вимовити ні слова.
Але несподівано для всіх у цей час заговорив сер Олівер Вебенс. Він прокинувся остаточно:
– Так, так, так, – закивав він своєю давно вже лисою головою, – я чудово пригадую. Саме тому ви дозволили собі цю ганебну заяву на наших шановних річних зборах. Ви, сер, дозволили собі висловити безглузду думку, що нині масове й широке здійснення вашої системи можливе тільки в одній країні світу. Ви, сер, дозволили собі божевільну думку, що взагалі правильна організація і плідний розвиток медицини можливий тільки в цій країні світу. Ви, сер, божевільно обстоювали божевільну ж думку, що саме тому…
– …що тільки в цій країні створені й створюються далі суспільні умови, які сприяють розвиткові медицини й оздоровленню людства, – перебив його Нен-Сагор. – Так! І я це знову повторюю! Бо тільки в цій країні є для того соціальні передумови. Бо тільки в цій країні, завдяки таким соціальним передумовам, можливе здійснення соціальної профілактики. Бо саме система організації суспільного життя цієї країни…
В цей час сер Овен Прайс уже очуняв і здобув свою мову.
– Але ж, – завершив він, – ця система соціалістична!
– Так, – відказав Нен-Сагор. – Назвімо це так. І мою наукову ідею я можу здійснити тільки при певних соціальних умовах. А такі соціальні умови звуть, як і я довідався, соціалістичними…
Сер Овен Прайс раптом зірвався з місця і побіг до дверей. Сер Освальд Кеммері та Олівер Вебенс, вирішивши, що їхній патрон обурено залишає зал засідань, негайно ж рушили за ним. Але від того трапилося лише непорозуміння: по двох кроках вони наштовхнулися на широку спину сера Овена Прайса. Сер Овен Прайс підійшов тільки до телефону, що був біля дверей.
30
Сер Едвар Імлійс, губернатор Пенджабу, прокинувся сьогодні з хворою головою, в надзвичайно поганому настрої, і ноги йому замерзли. Він довгий час не міг навіть поворухнутися в своєму ліжку – так задубіли йому всі сустави, дарма що спав він на перині й під двома ковдрами з пір’я пташенят рожевого какаду.
Справа в тому, що тільки вчора ввечері нестримні демонстранти, що виступили на знак протесту проти агресивної політики уряду та жорстокої розправи з повстанцями, повибивали серові Едварові Імлійсові всі шибки в його губернаторському палаці. Склярі страйкували в Пешаварі вже другий тиждень, і через те нічний туман з гірських полонин без будь-якої перешкоди зайшов у сорок сім покоїв губернаторського палацу і скрутив ревматичні м’язи губернаторові, не зважаючи абсолютно на недоторканність такої високої особи, як сер Едвар Імлійс.
Сер Едвар Імлійс чхнув підряд сімнадцять раз, і від того його настрій тільки погіршав: чхання не розважило губернатора, воно не дало йому найменшої полегкості. Сер Едвар Імлійс хвилин з п’ять тяжко роздумував про гірку долю колоніального губернатора, ніяк не наважуючись вилізти з-під своїх перин на світ божий. Він вирішив сьогодні ж надіслати безпосередньо на острів, поминаючи віце-короля, свою доповідну записку про поліпшення побуту колоніальних губернаторів і про їх винагороду під час страйків, демонстрацій, повстань і інших неприємностей колоніального життя. Водночас йому спало на думку подати проект утворення державної асоціації скляних промислів, об’єднаних під високою рукою самого губернатора. Вікна серові Едварові били за цей рік уже вчетверте, і доцільність такої асоціації в колоніальних країнах стверджувало саме життя.
Сер Едвар Імлійс нарешті наважився й подзвонив.
Двоє служок, давно вже чекавши на цей дзвінок, ту ж мить з’явилися з-за дверей з туалетом губернатора.
Але сер Едвар Імлійс відхилив простягнуті йому штани й наказав негайно ж до ліжка покликати” його першого секретаря. Перший секретар, Нат Віртл, з’явився рівно через три хвилини. За цей час двоє служок уже обклали губернатора цілою батареєю пляшок з гарячою водою.
– До послуг, сер, – сповістив Нат Віртл про свій прихід. – У приймальні чекає тридцять чотири чоловіки відвідувачів і троє делегатів від демонстрантів. Сьогоднішня демонстрація, сер, домагається…
– Стривайте, Віртл, – спинив його сер Едвар, – делегатів ви можете прогнати втри, навіть учотиришия. Є справи далеко важливіші. Ви подзвоните зараз у об’єднання хазяїв і фабрикантів міста Пешавара, до містера Ідлдудла, президента склярської контори. Ви перекажете йому, що з міркувань вищої політики я пропоную негайно ж задовольнити всі вимоги склярів.
– Слухаю, сер.
– І скажете йому, щоб заробітна плата склярам була підвищена на десять процентів проти їхніх вимог. Ви чуєте, Віртл?
– Так, сер.
– Ідіть же негайно!.. Бр-бр-бр, – загарчав сер Едвар, скинувши дві ковдри з пір’я какаду [50]50
Какаду– рожевий папуга.
[Закрыть]й хапаючись за свої губернаторські штани.
Батарея пляшок з гуркотом покотилася на підлогу.
За якихось півтори-дві години туалет сера Едвара був закінчений, він випив кофе і готовий був розпочати прийом. Склянка гарячого кофе зігріла його, і він нарешті перестав тремтіти та цокати зубами.
Потім він підійшов до телефону і викликав об’єднання хазяїв та фабрикантів міста Пешавара.
– Ідлдудл? Йес! Дайте містера Ідлдудла… Містер Ідлдудл, ви одержали мій наказ? Чому ж ще й досі не поставлено шибки в мої вікна?.. Відмовляються?.. Чорт забирай! Ви надміру експлуатуєте ваших склярів, містер Ідлдудл! їхні вимоги цілком законні… Так, так, це вам кажу я, губернатор!.. Ви повинні негайно ж ліквідувати ваш конфлікт. Дайте їм двадцять процентів… Що? Солідарність із загальним страйковим рухом? Чорт забирай, яке їм діло до загального страйкового руху!
Сер Едвар з серцем жбурнув трубку й накинувся на ні в чому не повинного Ната Віртла.
– Потрудіться, сер, дати наказ, щоб негайно ж затопили в камінах. Реквізуйте також усі ковдри в колоніальних магазинах і позапинайте вікна. Чи ви хочете, щоб я тут замерз! Ви забуваєте, що зараз осінь! Прийому сьогодні не буде.
І сер Едвар поспішно ретирувався до ватерклозета – єдиного теплого місця на цілий його палац, бо він був без вікон і гірський вітер там не гуляв. Туди ж він наказав подати йому вранішню кореспонденцію.
Сер Едвар розташувався на стульчаку, обставленому з усіх боків відрами з окропом. Двоє служок міняли відра кожні п’ять хвилин.
З величезної купи вранішньої кореспонденції сер Едвар вибрав насамперед невеличкий пакетик, позначений печаткою його старого приятеля й колеги – губернатора Бомбея сера Грегора.
В своєму дружньому листі сер Грегор сповіщав, як проходить його тренаж до осіннього матчу з регбі. Цей тренаж проходив цілком задовільно, і сер Грегор був цілком певний за свою перемогу, тим паче, що всі його партнери були молодші від нього чином і, певна річ, не зможуть перемогти свого начальника: ось уже п’ятнадцять літ, відтоді, як він став губернатором, сер Грегор вигравав на всіх матчах Бомбея. Далі сер Грегор скаржився на свої страйки, демонстрації та інші колоніальні неприємності. Сер Едвар пропустив цей докучливий абзац. У третьому абзаці він прочитав спогади сера Грегора про його юнацькі роки, які (спогади) виникли в зв’язку з приїздом його старого друга й товариша юнацьких років, сера Овена Прайса, терапевта. Сер Грегор повідомляв, що сер Овен відбув до Пенджабу, і рекомендував його серові Едварові як виключно цікаву й шановну фігуру. Сер Грегор просив сера Едварда, якщо виникне якась потреба з боку сера Овена, всіма засобами посприяти тому. В четвертому абзаці сер Грегор запрошував сера Едвара на осінній матч. Сер Едвар вирішив їхати неодмінно і негайно ж звелів Натові Віртлові про це відписати серові Грегорові.
Після листа сера Грегора довелося ознайомитися з вранішнім рапортом начальника військової залоги. В цьому рапорті повідомлялося, що банду повстанців, яка втекла була за Мардан у гори, цілком ліквідовано. Після короткого бою за Нурійським кряжем, у якому солдати його величності виявили себе героями, цілу банду в кількості шістдесяти чоловік полонено і під конвоєм відправлено до Мардана. До Мардана, проте, з цілої банди доведено тільки одного чоловіка, – решта зникла невідомо де… Проте комендант залоги, полковник Дубл, запевняв сера Едвара в тому, що він може бути цілком спокійний за цих п’ятдесят дев’ять чоловік – вони вже ніколи не турбуватимуть спокою не тільки північного Пенджабу, а й взагалі цілого світу… Як вірний християнин, сер Едвар, перечитавши ці рядки, побожно перехрестився.
Після цього полковник Дубл сповіщав ще кілька дрібниць. Він писав про трус в околицях міста, про тисячу арештованих під час трусу, про смерть десятьох в’язнів у повстанській тюрмі від зовсім невідомих причин, бо на їхньому тілі так і не лишилося ніяких знаків насильства. Писав про приборкання південних сіл, похваляючи високу якість останньої партії запальних снарядів, надісланих з острова. Наприкінці полковник Дубл нагадував серові Едварові про справи культурно-побутові, а саме: про потребу якнайшвидшого відкриття кредитів на побудову в кожному з навколишніх сіл великих лікарень… для поранених солдатів та шкіл… для новобранців. Лікарні й школи проходили за бюджетом міністерства народної освіти, а також субсидіювалися добровільним товариством “освіти й допомоги диким індам”.
Після рапорту сер Едвар перейшов до радіограм, телеграм і телефонограм.
Найпершою серед телефонограм лежала телефонограма за підписом сера Овена Прайса, терапевта й президента повноважної ревізійної комісії Британського Королівського медичного товариства. Вгорі телефонограми була приписка, що сер Овен Прайс, терапевт і президент, дзвонив учора персонально, але не застав сера Едвара (сер Едвар у той час саме відсиджувався в цьому ж таки клозеті, чекаючи, коли демонстранти скінчать йому нівечити вікна).
Сер Едвар задоволено зарипів і поглянув на текст телефонограми.
В телефонограмі після перших десяти рядків, де коротко й поважно було викладено всі шанобливі, джентльменські та патріотичні почуття сера Овена до сера Едвара, було жахливе й важливе повідомлення.
Сер Овен Прайс, терапевт і президент, коротко поінформувавши про свою мету, обов’язки й повноваження, сповіщав про результати роботи комісії.
Ось остані рядки цього сповіщання:
“… зглянувся на наші Молитви. За його Найвищою Допомогою ми успішно закінчили доручену нам Королівством справу. В нашій ревізії ми остаточно встановили, що пойменований Нен-Сагор, облудно здобувши собі звання доктора медицини, насправді є ільки звичайний знахар, а його наукові “ідеї” – не менш звичайне шахрайство.
Крім того, за тією ж Найвищою Допомогою ми встановили, що він є безперечний прихильник північної варварської країни соціалізму й організатор цієї анти” Моральної, анти Божої і розбійницької системи тут, у горах Північної Індії.
Я доводжу це до Вашого відома, Сер і високий Пане Губернаторе, і прошу вжити відповідних репресивних заходів, на які дасть Вам Благословення Висока Рука Найвищої Допомоги.
З великою до Вас, Сер, повагою, завжди готовий до Патріотичних послуг і на загибель во ім’я Бога, та Короля, й Вітчизни.
Овен Прайс, терапевт.
Р. S. Сер, троє Англійців і Джентльменів чекають на Ваші рішучі дії в зловісному оточенні варварів і зрадників Бога, Короля і Вітчизни”.
Сер Едвар зблід. Телефонограма випала з рук сера Едвара. Притомність мало не зрадила його, і він мало не провалився у відтулину стульчака.
– Га? – загримів сер Едвар. – Прихильники соціалізму в моїм губернаторстві? Трам-та-ра-рам-там-там! Не потерплю!
Його обличчя було таке страшне, що двоє служок аж присіли з переляку. Нат Віртл витягся й закліпав очима. Сер Едвар тим часом вхопився за телефон (в губернаторовім клозеті, певна річ, був телефон).
– Алло! – заволав він. – Алло! Алло! Алло! Сера Дубла, начальника військового гарнізону… Віртл, – одірвався він од трубки, поки йому кликали полковника Дубла, – Віртл, біжіть до канцелярії і пишіть негайно декрет про секвестр [51]51
Секвестр– державна опіка.
[Закрыть]маєтку Нурі, що належав до сьогодні індові Нен-Сагорові… Алло! Полковник Дубл? В Пенджабі знайдено соціалізм! Якими військовими силами ви володієте в Мардані?.. Кінний батальйон? Десять піших батальйонів? Два гарматні дивізіони? Загін військових літаків на десять моторів?.. Прекрасно! Віддайте накази про похід. Полковнику Дубл, я персонально стаю на чолі армії!
31
Відомості про наближення королівської армії дійшли до Геліополя другого ж дня вранці.
Правда, військові диспозиції армії сера Імлійса, як і всякої іншої армії, були в найсуворішій тайні. Жодна душа в Мардані та його околицях не могла знати про військові комунікації, жодний солдат із самого війська не знав напряму, в якому вирушає його батальйон. Про це знали тільки сер Едвар та полковник Дубл.
І все ж таки чутки про вихід армії з Мардана й про посування її в напрямі до північних кордонів линули попереду армії з хуткістю, що значно перевищувала хуткість авангардного загону літаків. Так само цілком точно відомий був і самий маршрут та мета військових комунікацій.
Якщо зразу по виході армії з Мардана ще ширилися чутки про те, що військо йде на північно-західні кордони душити повстання свободолюбних афридійських племен, то за півгодини вже цілком певно відомо було, що армія посувається на північ до гірського пасма й далі нурійських околиць не піде.
До Геліополя ці відомості прийшли разом із племенами з долини. Ще зранку на вулицях Геліополя з’явилися відразу малочисленні, а далі численніші й численніші гурти замарданських селюків, що гнали попереду худобу й на гарбах везли з собою свій злиденний хатній скарб.
Худоба оглашала повітря ревом та беканням, чоловіки погукували на неї похриплими з відчаю фальцетами гірських пастухів, гарби рипіли, немовлята заходилися плачем на руках занімілих з перестраху матерів. Ці людські й худоб’ячі гурти поспішно минали Геліополь і майже бігцем простували в північному напрямі. До півдня людський і худоб’ячий потік уже залив вулиці Геліополя безперервною валкою.
Рух королівської армії сполошив їх. Вони вже неодноразово на своїй власній шкурі відчули, що то є королівська армія і чого можна ждати від її маневрування. Вони покидали свої селища, свої нужденні оселі, залишили там лише немічних дідів і рушили хутчій до афганського кордону, куди не могла сягнути рука англійської цивілізації. Там, у гірських полонинах чи в долині Пянджу, вони гадали пересидіти час маневрування королівських військ.
3 сер О про всякий випадок на вулицю в цей час не виходили. Вони цілком мудро міркували, що поява англійських джентльменів на шляху посування валки втікачів могла б спричинити деякі ускладнення міжнародного характеру. Бувши джентльменами доброзичливими й ліберальними, а головне, добрими християнами, 3 сер О аж ніяк не хотіли, щоб у замарданські села довелося надсилати карну експедицію після того, як замарданські втікачі пошматували б їх або пустили їм кров з усіх артерій. Тим-то, отже, вони й лишилися в своїх покоях і на вулицю не вийшли.
Зате на вулицю, назустріч гуртам утікачів, вийшло все населення Геліополя на чолі з самим Нен-Сагором, місіс Ліліан та асистентом Ямою. Геліопольське населення наповнювало втікачам баранячі міхи холодною і свіжою водою, несло їм харчі, обмивало забруднених дітей, давало вказівки про найкоротші й найзручніші стежки до постоїв незалежних горян. Геліопольці навчали їх, де, в яких постоях дістати втікачам баранячих шкур на випадок переправи через Пяндж.
Гудронований брук геліопольських шляхів був витолочений на щебінь копитами худоби, під ногами людей та гострими колесами гарб. Їдка чорна курява вкрила розкішні геліопольські сади та різнобарвні шибки геліопольських осель.
Гурти втікачів йшли майже до полудня. Нен-Сагор, місіс Ліліан та Яма непорушно простояли цей час під головними дверима Сольготелю.
– Діду, – озвалася нарешті місіс Ліліан, – я протелефоную до гаража й накажу подати вам машину.
– Навіщо?
Місіс Ліліан знизала плечима:
– Цілком зрозуміло, що ці маневрування королівської армії не віщують нічого доброго й Геліополеві. Власне, я хотіла сказати – вам персонально. Вчорашня телефонограма сера Овена Прайса…
– Я залишуся тут, – спинив її Нен-Сагор. Місіс Ліліан ще раз знизала плечима. Нен-Сагор звернувся до асистента Ями.
– Ямо, – сказав він, – ідіть скличте зараз усіх найстаріших нашого Геліополя. Ми повинні влаштувати нараду найстаріших. Ми повинні…– Є він помовчав деякий час і потім хутко закінчив: – Ми повинні оголосити Геліополь, власне, Нурі незалежною країною.
Яма й місіс Ліліан непорозуміло й боязко поглянули на старого лікаря… Але ніяких симптомів божевілля не позначалося на його сумному й похмурому обличчі.
– Але ж, – непевно почав Яма, – згідно з хартією 1863 року Нурі залишено незалежною країною афгано-канжутських гірських племен північного Пенджабу… під цивільним протекторатом Британо-Індійської імперії…
– Отже, – тихо відказав Нен-Сагор, – я про це й кажу. Ми повинні зібратися радою найстарших і, коли станеться, що військо прямує саме до нас, вийти йому назустріч з нашою хартією й нагадати його командуванню, що над нами є лише цивільний протекторат, і тому ми не можемо прийняти до себе військових сил імперії. Це суперечить нашій хартії і є протизаконне. Згідно з хартією військові сили імперії не мають права спинятися тут постоєм і мають право тільки перейти нашою країною в тому випадку, коли цього вимагатимуть воєнні дії імперії.
Місіс Ліліан втретє знизала плечима. Вона, мабуть, хогіла сказати, що на Індійському півострові є понад двісті “незалежних” тубільних країн, держав та князівств, що мають точнісінько такі ж хартії від уряду Індо-Британії, але… але вона не сказала нічого.
Яма ж мовчки уклонився і рушив у місто.
Але не відійшов він десяти кроків, як несподівано, здригнувшись, спинився.
Здригнулись і всі інші.
З-за гір, з-за Нурійсько-Пенджабського кряжа, прокотилась довга й гучна гірська луна.
Небо було ясне й блакитне. Це не був грозовий грім. Це був гарматний постріл.
За хвилину постріл ударив удруге. Ще за хвилину – втретє. З короткими переміжками на ЗО-40 секунд гарматні постріли потрясли одвіку тихе і незаймане повітря сумирного узгір’я й потворно множилися дзвінкими лунами міжгір’їв.
– Так, – сказала місіс Ліліан, – це добра канонада. Чотирнадцятого року на фронті…
– Гірські луни, – перебив її Яма, – зовсім не дають можливості зрозуміти напрям і віддалення канонади. Проте я гадаю, це з Марданського узгір’я.
– Там не лишилося нікого, – зауважила місіс Ліліан. – Не може ж бути, щоб стріляли по порожніх селищах та по старих дідах.
Нен-Сагор мовчав. Він слухав деякий час канонаду, потім повернувся до Ями й нагадав:
– Іди ж, Ямо, поклич старих. Неохоче й не поспішаючи, Яма рушив.
Коли його постать зникла за рогом бічної вулиці, в цей час у другому кінці головної вулиці з’явилося кілька вершників. Вони вихором промчали вулицею і зразу спинили коней перед Сольготелем, де стояв натовп геліопольців з Нен-Сагором і місіс Ліліан. Це було троє пастухів на неосідланих робочих конях. Піна й червона степова курява вкривали коней і їздців.
Не сходячи на землю, вони розпитали, куди пройшли їхні односельці. Вони були з товаром у горах і не знали про події останнього дня. Зате вони були в курсі подій останніх годин.
Королівське військо пройшло Марданською височиною і ввійшло в Північно-Сватське узгір’я. Воно йде на північ, на Нурі. Але про пересування війська стало відомо афри-дійським кочівникам, що саме проходили горами на осінні пасовиська. Кочівники скористали з нагоди дошкулити ненависним англійцям і напали на ар’єргард війська, воліючи здобути собі військовий обоз. Військо змушене було повернути і вдарити на нападників. Афридійці тікають, а англійці виставили артилерію й гатять їм навздогін.
3 сер О, що безвихідно сиділи в готелі, мали, проте, повніші й докладніші відомості. Вони загнуздали телефон і, на смерть перелякані, засилали безперестанку своє “СОС” в усі пункти, куди сягав прямий провід геліопольського телефону – до Мардана, до Пешавара. Але у відповідь їм линули зовсім не втішні відомості.
Телефон сповістив їм, що в Мардані, тільки вирушив звідти королівський гарнізон, зразу ж вибухло повстання серед безробітних. Безробітних підтримали робітники військового аеродрому та комунальних підприємств. Вони роззброїли поліцію і захопили державний банк. На околицях улаштовують барикади, щоб не пустити знову до міста війська. Повстанці поводяться дуже зухвало й певно, маючи добрий зв’язок з повстанцями самого Пешавара.
З Пешавара відомості були не кращі. Виїзд губернатора до Мардана пешаварські страйкарі розцінили як утечу й остаточно ззухваліли. Вони перестали бити вікна в губернаторському домі і перейшли до справжніх військових дій. На вулицях ідуть справжні бої… Пів на дванадцяту телефон і зовсім перестав відповідати на виклик 3 сер О, – вони зрозуміли, що або дріт перетято, або телефонна станція опинилася в руках повсталих.
О дванадцятій з Мардана прийшло останнє повідомлення – військо губернатора Імлійса, одібравши тривожні звістки з Мардана, повернуло назад до Мардана. Тільки два піші батальйони пішли далі в гори, до Нурі.
3 сер О повісили трубки й сумно узялися писати заповіти, – два піші батальйони – це, здавалося їм, надто мало, щоб урятувати їх і вирвати з рук дикого гірського племені…
“Дике гірське плем’я” тим часом майже цілком зібралося на головному плацу перед Сольготелем. 3 сер О позапинали вікна ковдрами й боялися навіть визирнути туди. До них досягав тільки стриманий гомін сполошеного натовпу. Цей гомін видавався їм за лиховісні, зухвалі бойові вигуки одчайдушних дикунів і, хто знає, може, навіть канібалів… 3 сер О забули, звісно, що геліопольці майже вегетаріанці, і зовсім не знали про те, що на цілий Геліополь усієї зброї є чотири заржавілі мушкети, якими тут, за звичаєм, салютували в найбільше річне свято – в Свято врожаю.
Дике гірське плем’я шумувало, отже, на головному плацу перед Сольготелем. Півтори чи дві тисячі мешканців збіглися сюди, сполошені канонадою та непевними чутками. Конфлікт їхнього патрона і старшини Нен-Сагора з приїжджими англійцями вже також був широко відомий. Ніхто не сумнівався, що це саме вони, ці три капосні англійські начальники, накликали на Геліополь англійське військо, і, правду сказати, не одне засмагле обличчя, незважаючи на миролюбство своєї сонячної конституції, з ненавистю й загрозою оберталося до запнутих ковдрою вікон Сольготелю. 3 сер О, безперечно, мали деяку підставу писати свої заповіти.
Дозорці дикого племені приїхали з Нурійського перевалу й сповістили, що королівське військо вже вийшло з ущелини й підходить до перевалу. Натовп похмуро прийняв це сповіщення і почав ладнатися до зустрічі.
