Текст книги "Прекрасні катастрофи"

Автор книги: Юрій Смолич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 29 страниц)

Черговий хірург негайно поклав Мотю на операційний стіл. Мотя втратив чимало крові, але ще жив. І тут хірург побачив, що Мотю і не поранено, власне, а… вбито. Фінка – “перо” – влучила Моті просто в серце. Мотя дихав ще тільки завдяки своїй кремезній, могутній конституції, його здоровенний організм зразу не здавав. Проте варто було б подзвонити вже черговому санітарові в морг, щоб наготувати для Моті місце та банку формаліну. Людина не може жити з пробитим серцем.

На Мотине щастя, в інституті трапився сам професор Трембовський. Для нього вищеподане твердження ще не було аксіомою. Тому, не роздумуючи довго і не чекаючи, поки з Моті виточиться решта його крові, професор виламав Моті ребра й оголив його пробите фінкою серце. Притримуючи це серце рукою, бо воно не переставало битися й норовило виплигнути з цупких рук оператора, професор стулив рану, спинив кровотечу і наклав шви. Потім він опустив серце назад у широкі Мотині груди і зашив розтин.

Мотя дихав, йому підлили трохи чужої крові замість втраченої власної і поклали в палату. За три години Мотя очуняв від наркозу і попросив похмелитися. Йому впорснули морфію, і він заснув.

Ця історія вразила Сахно.

– Та що ви? – скрикнула вона. – Зашите серце? Хіба ж таки серце можна оперувати?

– Чорт забирай! – професор Трембовський мав нагоду поквитатися з Сахно. – Як це вам подобається? Притягти до мене три трупи і вимагати, щоб я їх оживив до п’ятниці на комсомольський зліт, – це можна. А зашити серце – то ні?

Обхід саме підійшов до дверей трансплантаційного відділу. Коломієць від хвилювання аж зблід. Зараз він зайде до цього “святилища” головного експериментального інституту. До відділу, де здійснюються найсміливіші, найнесподіваніші операції. Операції пересадки органів! Зараз він побачить на власні очі “чудеса” хірургії, про які досі тільки чув. Зараз він переконається в реальності тих надзвичайних експериментів, тих надприродних, у справжньому розумінні “надприродних” дослідів і досягнень вівісекції, які досі до професора Трембовського роблено тільки над жабами, щурами та кролями. Студентові медикові останнього курсу аж в очах помутилося від хвилювання.

На жаль, він перехвилювався марно. Професор Трембовський проминув двері трансплантаційного відділу і подався просто до виходу з клініки. Обхід закінчено. і Трансплантаційний відділ був в інституті на окремому стані, лікарський персонал клініки до нього не заходив. Туди заходили тільки наукові працівники в справах трансплантації, помічники професора Трембовського. Це пояснив Коломійцеві Думбадзе, і Коломієць мало не заплакав. Невже ж він так і не потрапить до цього “святилища” експериментальної хірургії?

7

– Ну-с! – сказав професор, вийшовши з клініки, і звернувся до Сахно: – Розповідайте!

Вони пройшли коридор і зайшли до професорового кабінету. Назустріч їм з-за столу підвівся доктор Івановський.

– А, доктор! Ви вже тут? Чудово! – скрикнув професор. – Значить, усі в зборі! А де ж ваш студент? Ага, ось і він. Що це ви такий сумний, колего?

Коломієць промимрив щось невиразне. Професор, проте, і не чекав на його відповідь. Він вийняв годинника.

– О! чудово! Я маю аж півгодини! Розповідайте, товаришко. Сідайте, товариші.

В кабінеті були, крім професора, доктор Івановський, Сахно, Коломієць, Думбадзе і двоє-троє професорових асистентів. Усі посідали.

– Нехай принесуть чай! – наказав професор. – Розповідайте!

Сахно підвелася. Вона дуже хвилювалася.

– Мені здається, – сказала вона, – нехай би розповів доктор Івановський. Я профан у справах анатомії і можу говорити не до діла. А доктор Івановський бачив усе до кінця, і мені здається…

– Пробачте, – перепинив її доктор Івановський. – Але ж це я бачив тільки сам. Професор бачив тільки…

– Чудово! – скрикнув професор. – Я мушу побачити все!

– Я раджу з цього й почати, – запропонував доктор Івановський. – Продемонструйте професорові вашого третього приятеля.

– Тоді я мушу принести мій апарат. Я залишила його в швейцара. – Сахно побігла по сходах до швейцарської.

– Тільки швидше, будь ласка! – гукнув їй навздогін професор. – Я починаю думати, що ми почуємо зараз щось інтересне. Послухайте, колего, – звернувся він до Коломійця. – Тим часом ви могли б дати нам деякі інформації. Та що з вами справді таке? Ви сидите, як осіння муха? Ви захворіли?

Це було зовсім несподівано, і Коломієць розгубився, йому на допомогу прийшов Думбадзе.

– Це ви засмутили його, професоре. Товариш страшенно мріяв зайти до трансплантаційного відділу і подивитися експерименти з пересадкою органів. А ви не зайшли до цього відділу під час обходу.

– Ось воно що? Не сумуйте, хлопче, нічого надзвичайного там нема. Та й для чого вам заходити до трансплантаційного відділу, коли от вам живий експонат!

Він вказав на чоловіка, що приніс на таці склянки з чаєм і розставляв їх на столі. Це був той самий чудний старий сторож. Жива потвора на хитких ногах, з сухим плечем і порубаним обличчям. Таке обличчя мало б бути у дуелянта після двадцятого герцю за рицарську честь, дворянський гонор і даму серця.

– Цей чоловік вилежав три роки в трансплантаційному відділі! – поінформував професор.

Коломієць поглянув услід чудному сторожеві, що, розставивши склянки, вийшов із кабінету.

– Йому зроблено пересадку? – наважився він перепитати у професора.

– Пересадку? Чорт забирай! Пересадки, хочете ви сказати! Це не людина, а цілий сад! – зареготав професор. – Я б навіть сказав, що це не людина, а кілька людей. Ми довго не знали, під яким прізвищем виписати його з клініки. Він міг би мати їх кілька. В усякому разі, він – це принаймні він та його молодший брат.

– Я не розумію…

Професор застукав по столі, закликаючи до тиші. До кабінету повернулася Сахно. В руках вона тримала відомий уже нам і докторові Івановському чемоданчик з таємничою машинкою всередині.

– Ну, прошу уваги, товариші! – загукав професор. – Послухаймо, що скаже нам товаришка, і погляньмо, що вона нам покаже.

Сахно поставила й розкрила чемоданчик.

– Дозволите? – поглянула вона на професора.

– Так. Дозволяю! – розсердився професор. – І, будь ласка, швидше. Ми тратимо чорт зна скільки часу!

Проте поки Сахно наладнає свій апарат, ми заберемо в професора ще трохи часу й розповімо читачеві про чудного сторожа, щоб із цим уже покінчити.

8

Років кілька тому трапилась під містом велика залізнична катастрофа. Багато було понівечених і поранених. Операторам головного інституту експериментальної хірургії було багато роботи. Вони різали, відтинали, зашивали і прирощували людські м’язи, нерви, судини та кістки. Живого матеріалу довкола не бракувало. Особливо чимало нагод для найсміливіших операцій припало на долю трансплантаційного відділу. Нещастя теж треба було скористати й здійснити завдяки йому кілька експериментів надзвичайної наукової ваги. В результаті наука пересадки органів збагатилася багатьма новими досягненнями, і не один із страшно покалічених, безнадійно поранених був несподівано повернений до життя.

Між іншими понівеченими швидка допомога приставила до інституту двох братів. Один був пошматований, майже роздертий на шматки. Але головні органи зазнали невеликих ран, і він ще жив. Другий був зовсім цілий, непокалічений, але мав одним одну різану рану в артерії і дорогою до інституту вмер, його привезли ще теплим, але вже безповоротно мертвим.

Професор Трембовський поглянув на обох. Старший брат був ще живий, але руки й ноги у нього були потрощені, обличчя було розчавлене й подерте. В молодшого були і руки, і ноги, обличчя також зосталось непопсоване.

Професор Трембовський роздумував лише кілька хвилин. Він розпластав обох братів на операційних столах. У живого старшого були розтрошені обидві ноги. Він випиляв попсовані шматки кісток і викинув їх. його помічник тим часом випиляв точнісінько такі ж шматки з ніг мертвого молодшого брата і пригнав їх до контурів ніг старшого. Аналогічне довелося зробити з правою рукою. Десять сантиметрів приліктевої кістки довелося позичити для старшого брата від мертвого молодшого. З лівою рукою роботи було куди більше. Ліва рука старшого живого брата нікуди не годилася. Кістки були розтрощені на дрібні шматки. Уся рука – це був шкіряний мішок, набитий кривавою мішанкою з дрібних кісточок, пошматованих м’язів і подертих нервів. Професор ампутував її всю. Потім він відтяв ліву руку з мертвого молодшого брата. Пильнуючи цілості, незайманості й життєпридатності кожної судини, м’яза і нерва, професор Трембовський пригнав і пришив цю руку старшому, ще живому братові. Потім він наказав асистентам перелити живому братові рештки крові з мертвого брата і пішов до інших поранених. Усе. Везіть оперованого в палату і вживіть усіх заходів, щоб жив.

Чи згадувати про те, як, користуючись з того, що хворий добре спав під наркозом, помічник професора в цей же час зробив дрібні поправки на його фізіономії – підрівняв шов довкола голови, залатав діри на щоці та підборідді, пришив пацієнтові носа, що був розчавлений.

Два роки вилежав цей, складений із двох братів і ще якогось третього дяді, чоловік у клініках інституту і виписаний був під ім’ям одного з братів. Він не був, певна річ, на всі сто процентів такий, як здорові люди. Ноги в нього погано згинались, у правій руці й на спині з’явились невралгічні болі. Ліва рука – ота братова рука – працювала і взагалі поганенько. Вона була півсуха. Щось негаразд було з живленням нервової системи. Зшивання нервів – надзвичайно важка річ, це знає кожний хірург. Скільки їх треба було зшити, коли пришивали цілу нову руку! Там, звісно, були якісь огріхи. Лівою рукою пацієнт не працював. Але сама по собі вона була жива. Хто знає, може, за якийсь час природа відновить і нормальне живлення нервів?

Професорові шкода було відпускати з-під свого нагляду такий надзвичайний експонат трансплантаційного мистецтва. Та й самому “експонатові” несила було розлучитися з лікарем, який повернув його до життя із небуття. Отож зшитого з двох братів чоловіка залишили при інституті на пенсії. Він непогано виконував нескладні функції сторожа при професоровому кабінеті і навіть маніпулянта на підготуванні трупів до секції ^[28]_{28
  Секція– розтин трупа, трупорозчленування.}


[Закрыть].

Шкутильгаючи, він ввійшов до кабінету з тацею. На таці він приніс свіжі склянки з чаєм та сухарі. Потім він залишив тацю з склянками і повернувся до малої операційної, до нових трупів. Він мав їх обмити і дезинфікувати.

9

Тим часом Сахно наладнала свій апарат. Вона влаштувалася поруч професора біля його письмового столу, ближче до штепсельної розетки, вийняла ламповий шнур, увімкнула вилку від апарата, і мотор загув. Сахно натиснула клавіш, він м’яко віддзвонив, і в одному з віконець апарата спалахнула мікроскопічна синя лампочка.

– Що це вона робить? – стиха нахилився до Коломійця Думбадзе.

– Зараз побачиш, – була багатозначна відповідь.

– Це схоже на якийсь новий прилад з асортименту електротерапії. Цікаво.

– Ну, вже й електротерапія! Ото ще нужденна річ! – презирливо й компетентно скривився Коломієць, немовби він був не студент останнього курсу, а досвідчений лікар із багатолітнім стажем. – І взагалі – терапія! Що з неї проти хірургії? – він був у великому піднесенні після баченого щойно на обході.

– Дарма ти так говориш, – відгукнувся Думбадзе. – Сама хірургія теж мало що може. Раз у раз вона буває безсила проти хвороби, а операція тільки шкідлива.

– І це говориш ти? Хірург? – із жахом схопився Коломієць.

Думбадзе вже вдруге сьогодні вражав його своїми надто критичними сентенціями про свою спеціальність.

– Так. Це говорю я. І саме тому, що я хірург. Хірургові треба бути не тільки добрим техніком оперування, а й всебічно освіченим лікарем, його завдання – не тільки оперувати, але й уникати операцій іншими способами лікування. Це сказав Сабатьє, славетний французький хірург, сто років тому. І ці сто років тільки підтвердили його думку.

Коломієць хотів був іще щось палко заперечити, але Думбадзе спинив його. Загальна увага всіх присутніх була скерована на двері. Власне, не на двері, а на те, що відбувалося по той бік дверей, у коридорі. Там буа якась метушня, щось стукало, хтось немовби сперечався чи, власне, умовляв когось. Із хриплого й придушеного голосу не важко було впізнати професорового чудного сторожа, живий експонат трансплантаційного відділу.

– Гражданин, та не можна!.. Та не можна ж… Я ж вам кажу… Та верніться, гражданин!..

Хтось, очевидно, намагався зайти до кабінету, і вірний сторож не хотів його пускати. Професор поморщився й роздратовано глянув на двері. Всі також заворушилися, збираючись встати і визирнути до коридора. Одна тільки Сахно не звернула на це ніякої уваги. Вона й далі спокійнісінько вицокувала на своїм апараті. Клавіші м’яко віддзвонювали їй, і дрібнесенькі різнобарвні лампочки відсвічували з малесеньких віконець апарата. Гомін у коридорі тим часом зростав. Уже хтось сіпав ручку дверей, і хтось другий – певне, сторож – притримував двері з того боку.

І от саме в ту мить, як Думбадзе встав і пішов до дверей довідатися, що там таке, – саме тоді двері раптом широко розчинилися і на дверях з’явився якийсь незнайомець. Ззаду, з-поза його спини, визирала сердита й перелякана фізіономія професорового сторожа.

10

А втім, нежданий незнайомець був нежданий і незнайомий тільки для професора та його асистентів. Сахно, Коломійцеві та докторові Івановському він був дуже добре відомий. Це був той самий потвора, що його ми вже бачили сьогодні вранці на квартирі в Сахно. Він переступив поріг, зробив два кроки й спинився.

Поруч нього, з-поза його спини, визирав другий каліка, відомий уже професорів сторож. Він тупцював довкола чудного незнайомця, що так нахабно вдерся без дозволу до професорового кабінету. Цей другий каліка аж ніскільки не був подібний до першого. Він шкутильгав на обидві ноги. Він був сутулий, і ліве плече було нижче від правого: Ліва рука коротша від правої. Ноги в нього були прирощені. Рука була братова. Він був нещасний і спотворений, але справжній і живий. Він був людина.

Тихий гомін пройшов по кабінету, і всі присутні підвелися на ноги. Чудний приходько їх вразив. У нім було щось надзвичайне, щось надприродне. Підвівся й сам професор. Тоді Сахно знову нахилилася до свого апарата і клацнула кількома клавішами. В ту ж мить чудний приходько здригнувся, хитнувся й підняв ногу, щоб зробити крок у напрямі до професора.

Це штовхнуло й вірного професорового сторожа. Він кинувся знову до нахабного незнайомця, намагаючися спинити.

– Та гражданин же…

Потім він з глибоким докором звернувся до Сахно:

– І що ото ви мені баки забиваєте? Ті два то справді собі мертві, а цей так зовсім живий… І таке ж нахабне… – Він скрикнув і оступився, бо нахабний незнайомець штовхнув його й придавив йому пальці на лівій нозі. Потім він наблизився до професора, спинився й простяг до нього руку, немов для привітання, як ото першого разу докторові Івановському. Професор нахилився, схопив цю руку і пильно зазирнув чудному приходькові в обличчя.

– Чудово! – скрикнув спантеличений професор.

Всі обступили його і чудного незнайомця. В ньому не важко було впізнати третього з щойно привезених трьох трупів.

Раптом різкий і дошкульний дзвінок телефону розтяв напружену тишу. Професор роздратовано приклав трубку до вуха. З трубки почувся дзвінкий жіночий голос. То секретар райкому комсомолу Петрова просила професора Трембовського поінформувати її, як там справи з новими пацієнтами і чи зможе товариш Чіпаріу бути в п’ятницю на комсомольській конференції.

– Чорт забирай! – тільки й зміг вимовити професор.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

1

У кабінеті професора стояв гамір, як на шарварку.

Всі говорили зразу до всіх і ні до кого зокрема. Всі товпилися до Сахно, всі закидали її запитаннями, і всі хотіли негайно ж дістати відповідь. Мовчав тільки сам професор. Він усе ще розглядав чудного незнайомця. Незнайомець сидів тепер у кріслі в позі муштрованого пса-служки, виструнчившися, нерухомий і забовванілий! Коломієць і Думбадзе сперечалися в кутку. Їхня суперечка була дуже подібна до сварки або до бійки. Думбадзе припер товариша до стіни й сіпав його за відлоги піджака. На порозі кімнати стояв вірний професорів сторож-потвора і остовпіло поглядав на все. А особливо на того, другого, потвору, що сидів там, у кріслі проти професора.

Він уже збагнув зміст подій. І він також вигукував своє запитання. Запитання про те, що має він робити з тими двома іншими живими мерцями? Але його ніхто не чув, та й не слухав.

І взагалі годі було розібратися в загальному гаморі. Сахно тільки кліпала очима. Фрази долітали до неї з різних боків – окремі, нескладні й пошматовані.

– Мотофозо! – кричав старший асистент, літній чолов’яга в окулярах і з лапатою бородою. – Мотофозо! Франкарді чи хто їх там знає, як їх іще звали, всіх цих фокусників! Це просто свинство приходити сюди з такими речами!

– Ви помиляєтесь! Ви не маєте права, колего! – нападав на нього молодий асистент. – Ви не маєте права! Ви помиляєтеся!

– Товариші! – благав доктор Івановський. – Одну хвилинку, товариші!

– Управління механізмами на віддаленні з допомогою радіо! Прекрасно! – трусив Думбадзе свого приятеля за петельки. – Це взагалі геніальний винахід! Але ж до чого тут хірургія!

– Мотофозо! Два роки тому я на власні очі бачив його в цирку! Він зараз устане й розкланяється! Це свинство! Відбирати дорогий час!..

– Ви не маєте права! Ви помиляєтесь!

– Одну хвилинку, товариші! Зараз нам усе з’ясують.

– Механізмами на віддаленні! Але ж треба розрізняти механізм від живої людини!

– Від трупа, ви хочете сказати?

– Це жива людина?

– Це труп!

– Це мотофозо! Людина-лялька з гуми і пластмаси! Пройдисвітство!

– Хвилину, товариші!

– Якщо можна управляти на віддаленні механізмами, то чому ж не можна управляти на віддаленні й людьми? Тим більше – в гіпнотичному трансі?

– Цирк! Я бачив ще одного, що ковтав живих жаб Ви й його приведете сюди?

– Але навряд, щоб на віддаленні вам пощастило управляти трупами!

– Бо це мотофозо! Не слухайте його! Він ще вміє жонглювати смолоскипами, пити гас і ходити на руках!

– Так що ж накажете робити з тими двома мертвяками, товаришу професоре? А то ще втечуть…

З великими труднощами докторові Івановському пощастило встановити сякий-такий лад. П’ятеро чи шестеро дорослих серйозних людей поводилися скандально, як нестримані й невиховані хлопчики. Вони зривалися з місць, махали руками, шарпали один одного силкувалися один одного перекричати. Докторові Івановському довелося кожного окремо зацитькувати, вмовляти і садовити на місце. Нарешті, деякий лад встановлено. Угомонився й найзапальніший старший асистент. Бурмочучи “мотофозо”, “пройдисвіти”, “цирк”, він завалився на своє місце, задихнувшись у нападі астматичного кашлю.

Тоді нарешті й професор залишив свого нового, незвичайного й надзвичайного пацієнта. Він вернувся до столу й поклав руку Сахно на плече.

– Це надзвичайно! – сказав він. – Я дуже вдячний вам, що ви прийшли саме до нас. Розповідайте. Ми нетерпляче чекаємо.

2

Ось що розповіла Сахно.

– За освітою я – агроном-товарознавець. Ці два роки, по закінченні вищої освіти, я працювала в установах сільськогосподарського експорту й мусила жити за кордоном, у Німеччині. Вільний від праці в торгпредстві час я використовувала головним чином на роботу в дослідних лабораторіях німецької сільськогосподарської академії, що мені того часу було дозволено. Мене над усе цікавить проблема штучного добрива, і я смію думати, що дечого дійшла-таки в моїх шуканнях найкращого середовища для розвою зернини пшениці та в експериментах з добором хімікалій. Якраз на завтра мені вже призначено робити про це доповідь на кафедрі угноєння в нашім сільськогосподарськім інституті. Розумієте, в основу моєї доповіді я кладу той факт, що кожна зернина, бувши перенесена в інакші кліматичні умови…

– Пробачте, – раптом перебив Сахно старший асистент професора. – Це стосується безпосередньо до того, що ви хочете розповісти нам про цього “індивіда”? – кивнув він на випростану й закам’янілу фігуру в кутку.

– Ах, пробачте! – перепросила Сахно. – Я захопилася.

– Чорт забирай! – визвірився професор на свого помічника. – Не заважайте, будь ласка, товаришці розповідати.

– Так от. Влітку цього року академія збирала широкий статистичний матеріал для одної з наукових робіт. Для збирання матеріалу було притягнуто всіх штатних робітників академії. Таким, як я, приватним науковим робітникам, що користалися з лабораторій академії, також запропонували взяти участь у збиранні матеріалу. Мене ця справа надзвичайно зацікавила, бо вона пов’язувалася з безпосереднім вивченням стану сільського господарства по різних країнах Європи, і я погодилася на пропозицію академії, вирішивши скористати для цього мою півторамісячну відпустку. Мою згоду прийнято, і я виїхала з дорученням академії до Румунії, в маєток крупного поміщика південного Буджака – доктора Вікторія Гальванеску.

Треба сказати, що самі керівники статистичного завдання, відрядивши мене в цей маєток, мало вірили, що з моєї подорожі вийде щось путнє. Про власника маєтку доктора Гальванеску, відомого знавця сільського господарства, ширилися найрізноманітніші й найекстравагантніші чутки. Говорили, що це був сміливий експериментатор, який запроваджував у своєму господарстві цікаві й рисковані досліди, що він розробив і здійснював у межах своїх володінь якусь оригінальну сільськогосподарську систему, засновану на нових раціональних способах експлуатації машин, реманенту, худоби та робочих рук. Проте нічого докладнішого про всі його експерименти й систему ніхто так і не знав, бо доктор Гальванеску жив самітно, не любив товариства, ні з ким із сусідів не знався, з науковим світом зв’язків не підтримував, а не відомих йому людей і близько не підпускав до своїх володінь. Розповідали, нібито він навіть увесь свій маєток оточив чи то високим кам’яним муром, чи то прихованим електричним дротом, зарядженим струмом високої напруги. Найбільше ж не любив цей таємничий чудар і відлюдок усяких наукових та сільськогосподарських спеціалістів, а зокрема – журналістів. Цим, казали, ніяким способом не потрапити навіть до передпокою в домі старого поміщика.

Певна річ, що такі чутки тільки розпалили мене. Я категорично вирішила їхати, а що їхала я своїм власним коштом, то керівники статистичного завдання не перечили і видали мені відповідні доручення, на випадок, коли б мені пощастило потрапити до Гальванеску.

І от я перетяла берліно-будапештським експресом Австрію, Чехію та Угорщину, пересіла на румунському кордоні на пароплав і по Дунаю обігнула цілу Румунію – аж до Галаца, Рені та Ізмаїла, де, по цей уже бік дунайського гирла, в широких буджацьких просторах Бессарабії, був таємничий маєток чудного хлібороба, справді вартий тої слави, що про нього йшла. Оригінальні способи господарювання та ведення рільництва били в очі з першого погляду. Але не про це мова – це цікаво тільки спеціалістам цієї справи.

Не знаю, чому саме, але доктор Гальванеску прийняв мене, пустив мене до себе, продемонстрував деякі з своїх діаграм, надзвичайно цікаві для спеціаліста, і навіть пообіцяв показати мені дещо з свого господарства. І справді, він обіцянку здійснив і чимало з цієї дещиці показав. Я сама винна, що прискорила хід подій і не встигла роздивитися всього. Правда, перед тим, як розстелити переді мною картину свого надзвичайного господарства і розкрити навіть деякі з його таємниць, хитрий поміщик виманив від мене розписку. В цій розписці я наперед мала визнати за вигадку все те, що я, не стримавшись, можливо, розповім про його маєток. Цим старий потаємник гарантував собі збереження своїх таємниць, бо розраховував він, чи ж буде мені, молодій початкуючїй спеціалістці, охота пошивати себе в брехуни й ганьбити на все життя? Старий дійшлий хитрюга не врахував, що в нас із ним зовсім протилежні погляди на речі й людську поведінку. Правда, він не знав, хто я насправді і звідки. Крім того, – раптом весело зареготала Сахно, – свою розписку я потурбувалася захопити з собою, коли вдруге тікала з маєтку.

Очі розповідачки весело заіскрилися.

– Уявляю собі, як реагував би він на цю мою мову, коли б уже міг мене зараз почути!

– Хто? – аж зірвався з місця запальний Думбадзе.

– Та він же! – кивнула розповідачка на застигле й закам’яніле людське опудало на кріслі в кутку.

– Що? – шелестом пройшло по кімнаті.

– Хіба це що? Хіба це хто?

– Га? Ах, так! – знову схопилася розповідачка. – Я ж, здається, й забула сказати. Оце ж він і є, господар південного Буджака, відомий знавець сільського господарства, автор оригінальних експериментів та нових систем експлуатації машин, реманенту й худоби, – бессарабський поміщик, доктор Вікторій Гальванеску.

Всі враз знову повернули голови до чудного неживого гостя. Він сидів такий же нерухомий, випростаний і неживий. З шкіри на щоках, з її пігментації, з вигляду очних відтулин або слизних покровів на яснах усім присутнім– досвідченим медикам – було ясно, що це сидить перед ними мертвяк. Дарма що він щойно рухався, дарма що він сидить випростаний, а не валиться набік, як мав би впасти звичайний труп. Тихий шелест пройшов ще раз серед слухачів. Їх брала цікавість. Вони хотіли слухати далі.

Професор Трембовський витяг з кишеньки годинника.

– Чорт забирай! Я не встигну вже заїхати додому пообідати! Іване! – гукнув він до свого чудного сторожа, що теж стояв тут, пильно слухаючи і прикипівши очима до неживої потвори в кутку. – Іване! Піди до завгоспа й попроси, щоб нам усім дали чогось попоїсти тут.

3

Отже, розповідь Сахно тривала далі.

– Кілька слів я все ж таки мушу сказати про самий маєток та господарство доктора Гальванеску. Тільки, бодай коротко осягнувши його і збагнувши його економічний сенс, можна зрозуміти і саму систему господарювання, розгорнену в маєтку цього “сміливого” господаря. Тільки після цього стане зрозуміла “поправка”, яку вніс шановний експериментатор до капіталістичної системи організації економіки. Тільки після цього стане зрозумілий і самий його експеримент, що вже, крім свого прямого соціального значення, має насамперед значення біологічне, експеримент, який і привів мене сюди до вас, знавців біології та хірургії.

Перше враження, яке з’являлося після першого ж, хоч і поверхового, огляду маєтку доктора Гальванеску, – це враження цілковитого добробуту, заможності й високої господарської цивілізованості. Луки були пишні, ниви багаті, сади густі. Скрізь милували око рослини й і хліборобські культури, не розповсюджені в цій країні, а привезені з південних країв і дбайливо культивовані. Єгипетська пшениця, соя, бавовна, мандарини і помаранчі, тутове дерево тощо. Круг палацу, в розкішному парку, було, крім того, безліч культивованих тропічних декоративних рослин. Різні пальми, туї, олеандри та кактуси. Здавалося, десь на субтропічних просторах вирубано чималий – на тисячі га – шматок земної кулі і перенесено сюди, в клімат південних прикарпатських степів і узгір’їв. Я певна, що не тільки мої очі та серце агронома раділи, споглядаючи це, а й очі, і серце кожної людини були б вражені такими несподіваними розкошами природи, а надто високою культурою використання її данин.

Не менше і не гірше враження справляли й різні господарські заходи та пристрої. Скрізь були знаки високої техніки господарювання. Штучне зрошення, меліорація, угноєння, густа сітка добре впорядкованих доріг. Чудовий господарський двір, комори, склади, майстерні, навіть невеличкі заводи й фабрики: олійні, консервні, хімічні. Я просто скажу, що мені, молодому агрономові, ще ніколи не траплялось бачити такої високої організованості господарства. Такого маєтку я не бачила ні в одній із західних капіталістичних країн. Я була глибоко вражена і зворушена.

І попри все те цілий цей маєток разом із його господарем та самим господарством будили ще й інші, також незвичайні почуття, почуття моторошності. Так! Бути в цім маєтку, оглядати господарство, розмовляти з самим господарем, вельми вихованим і, зрештою, привітним паном, – Сахно, а за нею і всі присутні кинули оком на опудало в кутку, – було моторошно. Якийсь чудний невідомий страх сповнював ціле єство.

Я думаю, ви зрозумієте цей страх, коли я вам розповім, що в цім розкішнім упорядкованім маєтку, з його розлогими грунтами й багатьма господарськими пристроями, не було, проте… людей. Так, так! Проживши там перші дні, я не бачила нікого, крім самого господаря та його чудного, мало подібного до людини, а скоріше на механічну ляльку – слуги. Все в домі та й довкола нього було так механізовано, що не потребувало ніякої людської енергії. Там панувала енергія електрична та дотепні технічні удосконалення. Вони вам варили й давали їсти, вони вас одягали й роздягали, готували купіль, приносили потрібні речі, навіть дбали про вашу розвагу. І це було особливо моторошно! Величезний, розкішний, добре обладнаний та впорядкований маєток – і жодної людини! Ціле величезне господарство, здавалося, було організоване зовсім без людей.

А втім, це не зовсім так. Люди там були. Вони були десь осторонь, їхня присутність відчувалась, ви бачили їхні сліди, інколи навіть якась невиразна людська тінь маячила вдалині. Але ці тіні обходили далеко самий палац і близько не підходили. Коли, пригадую, першого вечора по приїзді, як ми сиділи з господарем за вечерею на терасі і раптом у глибині паркової алеї з’явився якийсь людський силует, що простував до нас, – господар ураз схопився і якимсь, тоді ще не відомим мені способом подав цій людині знак. Людський силует негайно ж і поспішно зник.

Мушу признатися, що першого ж вечора, залишившись нарешті сама, щоб лягти спати, я віддала добру данину перелякові і малодушності. Моторошне враження від першого побачення з чудним господарем так вплинуло на мене, що я ладна була негайно тікати з цього, такого привабного для мого наукового інтересу та моєї романтичної юної вдачі маєтку. Все бачене і все недобачене, всі незрозумілості, що перетворювалися через невідомість на страхіття, чудний господар, таємничий палац, безлюддя довкола – все це, ще й підсилане загадковою таємничістю зеленої місячної південної ночі, так вплинуло на мене, що першої тої ночі я зовсім не могла спати. Додам до цього, що, прощаючися зі мною на нічний відпочинок, господар ще раз нагадав мені про мою розписку, ще раз підкреслив, що без його дозволу і, взагалі, сама без нього я не мушу й потикатися далі двох стін від самого палацу, не мушу й близько підходити до його господарських приміщень, а також мушу берегтися наближатися до стіни, що оточує парк, бо вона справді заряджена потужним електрострумом. Через п’ятнадцять хвилин після цього до мене у відпочивальню подзвонив телефон. То мій шофер дзвонив мені з гаража і в досить схвильованій формі повідав мені всі свої, цілком аналогічні до моїх, моторошні враження. Він турбувався, він побоювався, що ми потрапили до якоїсь дивної пастки, він пропонував мені виїздити з цього проклятого палацу, тільки дочекавшися сонця. Це не було боягузтво, це була завбачливість. Він не був боягуз. Дальші події це підтвердили. Він виявив високу мужність у всіх дальших наших пригодах, і ми потоваришували з ним міцно, на все життя, надто коли я довідалась, що й він також комсомолець. Ах, мені буде так гірко, коли нам не пощастить повернути його до повного життя!..