Текст книги "Прекрасні катастрофи"

Автор книги: Юрій Смолич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 29 страниц)

– Чуєш? – Коломієць хвилювався і сіпав Сахно за рукав. – Доктор Івановський гадає, що я. брешу!

Сахно серйозно подивилася на доктора Івановського.

– Ні, докторе, це правда. Зараз ви пересвідчитесь самі. Який жаль, що професор Трембовський мусив покинути нас так раптово.

10

Сахно підійшла до вікна. Там, на лутці, стояв невеличкий плоский чемоданчик. То була, мабуть, маленька друкарська машинка. Сахно, присунувши чемоданчик до себе, потисла защіпку і відкинула покришку.

Це справді було щось подібне до друкарської машинки, але це була не вона. Правда, як і в друкарській машинці, тут була клавіатура, але клавішів було трохи більше, і вони були менші від клавішів друкарської машинки. Проте тільки клавіатурою й була подібна ця машинка до друкарської. Ні ричажків з літерами, ні котушок із стрічкою, ані валика для паперу в машинці не було. Увесь механізм машинки був закритий чорним жерстяним лакованим кожушком. Тільки проти клавіатури в кожушку був рядок відтулинок, засклених різноколірними скельцями. Вони грали зараз проти сонця – матове, червоне, синє, жовте, зелене і фіолетове. Збоку з-під кожушка звисав недовгий електричний шнур із штепселем. Немов це був звичайний електрочайник або праска.

Сахно взяла цей шнур і вставила штепсель у розетку. Всередині машинки зразу щось тихо затремтіло й загуло. Там працював маленький мотор. Тоді Сахно потисла один клавіш, і він м’яко віддзвонив їй. Вона потисла другий, третій. Вони так само віддзвонили. Воднораз синє віконце засвітилося. Там спалахнула мікроскопічна лампочка.

Доктор Івановський кінчив витирати руки і поглянув скоса, що робить Сахно. Машинка не була йому відома.

– Дивіться ж, докторе! – почув він вигук Коломійця і, озирнувшись, побачив, що Коломієць і Петрова повернулися до дверей.

Вони так дивилися на двері, ніби звідтіля мав зараз увійти хтось дуже цікавий і сподіваний.

Справді, двері до першої кімнати стукнули. Почулися чиїсь повільні, розмірені й важкі кроки в передпокої. Хтось прямував сюди, до цієї кімнати. Потім рипнули двері й на порозі з’явилась висока і ставна постать.

Сахно не покидала своєї машинки. Вона зовсім не звернула уваги на того, що прийшов, і далі вицокувала на клавіатурі. Клавіатура м’яко віддзвонювала і різнобарвно відсвічувала своїми лампочками. Раптом Сахно урвала вицокування і, покинувши машинку, одвернулася від вікна.

Незнайомий зробив два кроки і теж враз спинився біля порога. Доктор Івановський кинув на нього оком. Але він зразу ж подивився вдруге – пильно й уважно.

Постать незнайомого справді повинна була б привернути пильну увагу.

Це був високий ставний чолов’яга, що виглядав ще вищим від свого росту, бо держався напрочуд рівно й випростано. Так виструнчувалися тільки царські солдати на муштрі, його рухи, які він показав, зробивши оті два кроки після порога, могли вразити ще й вимушеною і напруженою непорушністю тулуба.

Він підкидав ноги рівно, не згинаючи в колінах, а весь тулуб у цей час не рухався. Руки його були витягнені й притиснені міцно до боків, голова стирчала прямо, тільки злегка киваючи на кожному кроці. Він був, як механічний манекен або страшний каліка на протезах і в сталевому корсеті.

Але найбільше вражало обличчя чудного незнайомця.

Щоки його були жовтувато-воскові, немов прозорі й трохи спухлі. Губ, рожевих людських губ, власне, не було. М’якість вуст була майже така ж жовто-прозора, як і вся шкіра на щоках. У трохи розтуленому роті видно було два ряди зубів, звичайних білих зубів, але стирчали вони з зовсім безбарвних, прозорих, набряклих ясен.

Обличчя було непорушне, закам’яніле, жодна рисочка не тремтіла в зморшках і складках. Очі були заплющені й запалі.

Доктор Івановський аж здригнувся від несподіваної думки, що пронизала мозок. Він поточився до чудного незнайомця-потвори. Він хотів краще розглянути його.

У цей час Сахно знову відвернулася до вікна, до своєї машинки. Чудний незнайомець, видно, не вразив її, і вона знову взялася цокати на машинці.

Немов тільки й чекавши цього, незнайомець знову підкинув одну по одній свої ноги і зробив кілька кроків назустріч докторові Івановському. Підійшовши зовсім близько, він вдруге спинився. Потім підніс руку і так само надто прямолінійно, немов механічно, простяг її докторові Івановському. Він хотів привітатися.

Доктор Івановський не взяв руки. Нахмурившись, він гостро роздивлявся. До нього підійшла, спинилася й простягала руку нежива істота. Доктор Івановський голову дав би собі відрубати, що то був труп…

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

1

У великій білій залі було тихо й ясно. Здавалося, ця тиша і ясність були невід’ємними складовими елементами загальної білої чистоти. Біла чистота була тут скрізь і на всьому. Вона панувала необмежено. В залі були білі стіни, біла стеля і навіть біла кахляна підлога. Величезне вікно – на цілу широку стіну – було теж біле, бо було засклене білим матовим склом. Великі лампіони на стелі світили біло й м’яко з-під молочно-білих абажурів. Меблі в кімнаті – довгі та вузенькі столи, високі табурети, вузькі шаховки та етажерки – були також поліровані біло.

Білі були й люди в цій кімнаті. Вони були в довгих білих халатах і куцих білих шапочках на голові. Вони скупчились всі довкола середнього, довгого і вузького, столу і нахилилися над ним. На столі, випроставшись, лежала людина. Вона теж була вся біла. Білі простирадла, білі рушники, біла марля. Проте білою була навіть і та частина обличчя та тіла цієї людини, що не була покрита простирадлами, рушниками і марлею. Ця людина була біла блідістю немочі, вона була під наркозом.

Професор Трембовський кінчив операцію. Цю білу людину він щойно врятував від передчасної смерті. Він розтяв своїм гострим ланцетом її шкіру і м’язи, добувся до нутрощів і вбив передчасну смерть цієї людини, що була саме там, у нутрощах. Він там піймав і вбив люту хворобу, як видирають і нищать бур’ян, що заростає на грядці. Тепер помічники й асистенти професора Трембовського загладжували сліди нищівного бою, що відбувся в нутрощах людського організму. Вони вертали людському тілу його первісну та звичайну форму і вигляд. Вони вклали всі органи на місця, розв’язали кров’яні судини, зашили жирові покрови, м’язи і шкіру. Людина знову набирала нормального вигляду, і ніхто зовні не впізнав би тих величезних змін, що сталися всередині внаслідок відважної операції.

Професор Трембовський мив під краном руки і мріяв, як він зараз вийде з операційної і закурить запашну цигарку. Перед очима йому ще стояли щойно бачені нутрощі. Серце, легені, шлунок, кишки. Тямущий хірург орієнтувався серед незчисленних внутрішніх людських органів, як старий візник у завулках рідного міста. Заплющивши очі, він знав, де звернути, де об’їхати, а де можна рушати навпростець.

Було тихо, як тільки може бути тихо там, де швидко і злагоджено працює кілька пар вправних людських рук. Тихо шелестіли халати лікарів і сестер. Тихо подзвонювали дрібні стальні інструменти, тихо перешіптувались оператори, тихо постогнував і похрипував оперований.

Двері операційної стиха рипнули, і до зали просковзнула санітарка.

– Професоре, – торкнула вона за рукав професора Трембовського. – Як накажете робити? Там ви дали розпорядження прийняти два трупи від громадянки Юлії Сахно, але вона привезла їх аж три…

– Три?

– Три.

– Чорт забирай! – вражено вигукнув професор, порушивши урочисту тишу операційної.

Цей вигук був немов гасло. Всі оператори біля столу раптом голосно заговорили і шумно зарухалися. Вони кінчили. Хворого можна було відвозити до палати. Професор Трембовський поглянув на санітарку.

– І вона, ця громадянка, вже привезла всі три?

– Так, професоре.

– І ви їх бачили самі, на власні очі?

– Так.

– І вони всі той… Справді, той?..

– Що, професоре? – не зрозуміла санітарка.

– Ну, мертві, я вас питаю?

– Звісно, мертві, професоре.

Професор ще якусь мить розглядав санітарку, немов вона була йому маловідома, і він не зміг звіритися на її слова. Але це була Шура, давня санітарка при операційній. З професором Трембовським вона працювала вже років з десять. Професор знизав плечима і кивнув:

– Добре. Скажіть сторожеві – нехай прийме всі три. Але нехай не кладе їх до моргу, а зараз приставить до малої операційної.

– Слухаю, професоре.

– І хай не здумає покласти їх у формаліновий розчин! – схопився ще професор.

– Слухаю, професоре.

– Нехай лежать так, поки я сам прийду.

– Слухаю, професоре. Все буде, як ви сказали.

2

Сахно чекала у вестибюлі. Вона нервувалася і то заглядала в двері, чи не вертає сторож, то підбігала до вікна і визирала на вулицю. Там на вулиці – тихій вулиці далекої околиці міста, – перед під’їздом інституту, стояло півторатонне вантажне авто і на нім три довгі й вузькі скрині. Поруч із шофером сидів Коломієць і нетерпляче позирав на двері вестибюля. Коли Сахно підходила до вікна, його нетерплячка ще зростала і він починав до неї моргати, мигати і махати руками. Він хвилювався не менше від Сахно.

Нарешті в кінці коридора зачовгали м’які повстяні капці. Сахно схопилася, підбігла до дверей і визирнула. Проте довелося ще трохи почекати, бо коридор був таки довгенький, а сторож пересувався досить повільно.

Сторожева постать була примітна. Це був немолодий чолов’яга, інвалід. Він шкутильгав на обидві ноги і шкутильгав так сильно, що аж западав цілим торсом назад, коли ставив одну ногу на місце другої. Він був майже горбатий, і ліве плече було йому нижче від правого. Руки мав також нерівні й неоднакові. Ліва була коротша від правої, і, крім того, вона була наче суха, тонша і менша проти правої. Пальці на правій були короткі й товсті. На лівій – тонкі й довгі. Що ж до обличчя, то воно було все в шрамах, рубцях та швах. Найбільший шрам оперізував цілу голову через чоло впоперек. Ніби старий сторож перев’язав собі череп тонкою шворкою. Шкіра на чолі нижче від шворки була темна, поморщена і насувалася на очі. Ніби він дуже гнівався і насупив брови. Шкіра вище шворки була рівна, біла, без будь-яких зморщок і неначе й зовсім нерухома. Крім цього шраму, на чолі був іще великий рубець довкола всього носа і дрібніші на щоках, на шиї, щелепах та потилиці. Через ці рясні шрами та рубці обличчя старого сторожа було якесь чудне й незвичайне. Здавалося, кожна частина його обличчя живе своїм власним, окремим і цілком самостійним життям. Здавалося, кожна риса незалежна від інших і ле знає, як собі дати раду. Коли губи говорили, щелепи мовчали. Коли очі сміялися, брови ладналися плакати.

Сахно встигла дуже детально роздивитися на чудного сторожа, поки він нарешті прошкутильгав через коридор.

Дідуган пришкутильгав у вестибюль і попростував до домофона.

– Гей, – зарипів він у трубку не то пропитим, не то застудженим, хрипким і придушеним голосом. – Будь ласка, на під’їзд двох санітарів. Треба внести хворих чи пак – трупи. Ну да, трупи. Та однаково. До малої операційної. Еге. З наказу професора.

Потім він повернувся до Сахно.

– Кажіть вашим, нехай зносять з авто.

– Всіх трьох?

– Атож.

З’явилися викликані санітари, і за десять хвилин всі три скрині були перенесені на другий поверх, до малої операційної. Там їх поставили на підлогу під вікном. Сахно і Коломієць з допомогою санітарів вийняли з скринь знайомі тіла: гарного чорнявого юнака південного типу та старого сивого дідугана. Третій був той чудний незнайомець, що ввійшов тоді до кімнати й хотів привітатися до доктора Івановського. Тепер цей чудний приходько був зовсім непорушний і закам’янілий. Він був точнісінько такий же, як і ті двоє мертвих.

Всіх трьох покладено на довгі хірургічні столи, ногами до вікон, так що світло падало просто на обличчя. Укладанням керував сам старий сторож. Він був у трупних справах особливий фахівець. Це він приймав трупи до моргу, заливав їх формаліном, доглядав і готував для розтину або видавав студентам і практикантам для опрацювання анатомічних завдань. Він поклав трупи і пильно на них поглянув. Трупи спинили його увагу. Він потяг носом. Формаліном од них не смерділо, але й запаху розкладу теж не було.

– Коли померли? – запитав він у Сахно й Коломійця.

– Давно. Тижнів зо три! – відмахнулася Сахно.

– Вони й не вмирали ніколи! – водночас відказав Коломіець.

Старий сторож заворушив своїми шрамами, рубцями та швами, що мало, певно, означати якийсь вираз на обличчі, і знизав правим плечем. Ліве зосталося непорушне.

– Що ви мені баки забиваєте? – прорипів він.

3

Чекати довго не довелося. Незабаром двері малої операційної розчинилися і з’явився професор Трембовський. За ним ввійшло ще кілька чоловік. Це були професорові асистенти та ординатори й інтерни клінік інституту. Професор закінчив з операціями і мав іти до клініки з обходом. Ввійшовши і побачивши Сахно, він попростував до неї, патлаючи свою шевелюру і потираючи руки.

– Ну, розповідайте ж, що ви маєте мені сказати?

Сахно тільки збиралася розкрити рота, але професор раптом спохватився і обернувся до всіх.

– От, товариші! Рекомендую. Сьогодні вранці я був викликаний на консиліум. Проте ніяких хворих ми не застали. Оця товаришка показала нам два трупи, поінформувала, що вони в такому стані вже щось тижнів із два, і запропонувала нам їх… відживити. Га? Чорт забирай!

Професор спинився і патетично оглянув своїх колег. Проте медики не виявили жодних емоцій. Вони тільки всі враз поглянули на Сахно, і з тих поглядів Сахно мала нагоду ще раз пересвідчитися, що її вважають за психопатку.

– Марно ви мене соромите, професоре! – мимоволі почервоніла Сахно. – Глядіть, я віддячу і засоромлю вас.

– Ви чули? Ви чули? Га? Ні, ви чули? Як вам подобається! Що ви на це скажете? – Він задоволено потирав руки і патлав свою шевелюру. – Це надзвичайно! Але придивіться до неї ближче. Це ж зовсім психічно нормальна людина. Психічно нормальна! Будь ласка, придивіться!

Лікарі тим часом розійшлися по кімнаті до столів, на яких лежали трупи. Вони торкали мерців за холодні чола, за тверді руки, розводили їм повіки і заглядали до зіниць. На устах у лікарів блукали невиразні посмішки.

– Ах, так! До речі! – знову кинувся професор до Сахно. – Звідки ж їх троє? Адже вранці їх було два! Що це за третій?

– Їх було й зразу три, професоре, але ви так поспішали, що ми не встигли розповісти вам…

– Ах, так, так! Прекрасно, прекрасно! Ну, ну, розповідайте! Я слухаю вас.

Але й на цей раз Сахно не дали розпочати розповідь. До професора підійшов його старший асистент і взяв під фуку.

– Професоре! Ви не забули? У вас зараз обхід. Ми запізнились уже на цілу годину. Може, раніше ви обійдете оперованих, а тоді вже й побалакаємо з цією громадянкою?

– А? Так! так! – професор зразу забув про Сахно і побіг до дверей. – Прошу, товариші, прошу! Почнемо обхід. Нехай товаришка почекає тут. Або ні! – Він раптом спинився. – Де чергова сестра? Га? Чергова сестра де? Дайте, будь ласка, цій товаришці халат, вона піде з нами! Ми побалакаємо під час обходу. Подзвоніть також до доктора Івановського і перекажіть, що я його чекаю негайно сюди.

Коломієць уже деякий час, принаймні відтоді, як професор намірився йти на обхід і наказав подати халата Сахно, тупцював довкола професора і силкувався потрапити йому на очі. Нарешті з цим йому пощастило, коли він заступив професорові шлях на порозі.

– Професоре! Будь ласка! Ми з товаришкою разом приставили цих, ці… цих… Ну, їх. Я студент медик останнього курсу. Ваш учень. Я був би такий радий піти з вашим обходом. Будь ласка, дозвольте й мені.

– Що? Ага! Ну да. Звичайно, звичайно. Дайте студентові халат. Він піде з нами обходом.

Нарешті професор Трембовський проскочив у коридор і понісся у другий його кінець, де були двері до клінік головного інституту експериментальної хірургії. За ним посунув і цілий його ескорт, поспішаючи чимдуж і наздоганяючи свого меткого й швидкого шефа.

У малій операційній залишилося тільки три трупи, випростані на столах, та чудний старий сторож. Він все шкандибав на своїх хитких ногах довкола трьох столів, посмикував правим плечем, сіпав бровами і бурчав собі щось під ніс. Він був не то здивований, не то незадоволенні йому, старому фахівцеві трупних справ, не подобалися ці три чудні трупи.

4

Коломієць похапцем надів халат і побіг за всіма. Він задихався і аж тремтів од хвилювання. Пройти через палати клінік головного інституту експериментальної хірургії разом із самим професором Трембовським? Чого ще треба студентові медикові останнього курсу, який по закінченні академічних справ сам мріє спеціалізуватися на хірургії? Це ж професор Трембовський спинятиметься над ліжком кожного оперованого, розпитуватиме його і говоритиме із своїми асистентами про деталі хвороби та констатуватиме такі та сякі наслідки операцій! Якому студентові щастить бути присутнім при подібних надзвичайних розмовах, що в них кожне речення варте цілої лекції, цілого курсу окремої дисципліни!

Звісно, кожний студент, бодай раз за своє п’ятирічне навчання, проходить через ці клініки інституту. Проте відбути практику при інституті експериментальної хірургії щастить тільки одиницям, вибранцям, найбільше талановитим і видатним з-поміж майбутніх хірургів. Та й проходять через клініки інституту студенти не поодинці, а великими групами по п’ятнадцять-двадцять чоловік. Що ж до обранців, яким щастить відбути практику при інституті, то й ті відбувають практику під керівництвом не самого професора Трембовського, а котрогось із його численних асистентів. Професора Трембовського студент спромогається побачити тільки раз для п’ятихвилинної розмови.

І от йому, студентові Коломійцю, випадає щастя обійти з професором Трембовським, може, з півста хворих, побачити з півста хірургічних шедеврів, що кожен з них – надзвичайний оперативний випадок (бо ж звичайні “лікувальні” випадки до клінік головного інституту експериментальної хірургії не потрапляють) і почути від самого професора Трембовського, цього виключного майстра хірургії, його сентенції, висновки і прогнози. Коломійцеві аж забило дух від самої думки про такі можливості. Він наздогнав професорів ескорт під дверима першої палати клініки.

Це був ортопедичний відділ. По палатах у дерев’яних шинах, стальних корсетах та гіпсових формах лежали випростані й вирівняні люди, що колись були сутулі, горбаті й зігнуті, що мали колись покривлені руки, ноги, покручені хребти. Тепер уже вони такі не будуть. Вони будуть, як і всі нормальні люди. Наука і майстерність повертають їх у лоно справжнього, нормального життя.

Молодому медикові й майбутньому хірургові закалатало серце й зарябіло в очах. Ах, він волів би найдокладніше роздивитися кожного хворого і найуважніше з кожним поговорити. Він дійсно залюбки оселився б у цій палаті серед хворих, щоб постійно бути коло оперованих і спостерігати, як іде й розвивається цей надзвичайний біологічний, творчий і переможний процес відживлення живого організму! Та де правду діти – в біографії студента Коломійця є й таке. Минулого року, працюючи над діагностикою внутрішніх хвороб, студент Коломієць не знайшов собі кращого способу опанувати матеріал дисципліни на живих прикладах, як удати хворого й лягти на два тижні в терапевтичну клініку. Пролежавши ці два тижні серед хворих на нирки, шлунки, легені, розпитуючи та спостерігаючи хворих, стежачи за їхньою поведінкою, він опанував симптоматику різних внутрішніх недуг і блискуче склав іспит з діагностики.

Раптом хтось торкнув Коломійця за рукав. Це було дуже до речі, бо, замислившись і замріявшись, Коломієць мало не впав через ліжко якогось хворого з забинтованою головою. Він вчасно відсахнувся і подивився, його торкав за руку один із ескорту професора, ще молодий хлопець з невеличкими чорними вусиками і гарячими очима, що блискали з-під насуненої на лоб лікарської білої шапочки.

– Товаришу Думбадзе! Ти чого тут? – і здивувався, і зрадів Коломієць.

– Власне, це б мені пристало так тебе запитати! – тихо засміявся хлопець, поблискуючи своїми чорними очима і моргаючи на професора, щоб Коломієць поводився тихше. – Але я не питаю, бо чув пояснення професора. Так, значить, ти разом з дівчиною привіз оті таємничі трупи?

– Еге, еге! – схопився Коломієць. – Це зовсім надзвичайна річ! Розумієш… – але він мусив замовкнути, бо, розпалившися, знову забалакав мало не вголос, і хтось із асистентів уже кинув на нього незадоволеним оком. – Що ти тут робиш? – зашепотів він хлопцеві, названому Думбадзе, на вухо.

– Я працюю тут за інтерна у відділі переливання крові.

– Та що ти кажеш? У професора Трембовського? Як тобі повезло!

І Коломієць заздро подивився на свого приятеля. Думбадзе був курсом старший від Коломійця і тільки цієї весни закінчив медінститут. Потрапити інтерном до клінік головного інституту експериментальної хірургії першого року по закінченні інституту – цьому справді варто було позаздрити.

– Я здавав хірургію самому професорові Трембовському, – пояснив Думбадзе. – І професор звернув увагу на мою обізнаність у справі переливання крові. Він сам мені запропонував піти до нього за інтерна, – похвалився Думбадзе. – Це не дивно, бо переливання крові мене завжди особливо цікавило, і я багато над цим попрацював.

Коломієць від щирого серця потис приятелеві плече, радіючи з його успіхів, і ще раз заздро заглянув йому в вічі.

Однак зустріч старих однокашників одразу ж дала й негативні наслідки. Забалакавшись, вони фактично проґавили обхід ортопедичного відділу. Професор спинявся тільки біля деяких, найбільш серйозних хворих. Оглянувши їх, він уже поспішив до дверей, і його ескорт потовпився за ним. Коломієць сердито відмахнувся від Думбадзе – розбалакаємося, мовляв, потім. Він мусив покинути ортопедичну палату, не оглянувши хворих як слід, не почувши слів і міркувань професора. З жалем він поглянув на палату, виходячи.

На перший погляд палата ортопедичного відділу виглядала чудно, навіть моторошно. Неука вона могла б здивувати й налякати. Можливо, вона здалася б йому чимсь середнім між цирковими кулісами і застінком середньовічної катівні. Люди лежали, сиділи чи й стояли в чудних, несподіваних і неприродних позах: перегнувшися надвоє, відкинувши руки на боки, задерши ноги догори. Люди були оббиті дерев’яними латами, розіп’яті на залізних рамах, ноги декотрим були підв’язані на тросах до гаків у стелі. Люди були забандажені й завинуті в бинти й простирадла, вмуровані в гіпс, підвішені на рушниках і ремінних пасах. Вони висіли, як речі в шафі, стояли, як кукли в упаковці, лежали, як тісто в кондитерських формах. Вони виправляли вади свого кістяка. Вони коригували помилки природи. Вони видужували.

5

Одна по одній пропливали перед очима Сахно палати клінік, ці надзвичайні установи, певніше – майстерні, що ремонтували, переробляли і реконструювали людей. Після ортопедичного відділу був гінекологічний, далі урологічний, лярингологічний, косметичний і, нарешті, трансплантаційний. Трансплантаційний – це святая святих головного інституту експериментальної хірургії та й взагалі самої науки і мистецтва оперування.

Сахно не була дуже поінформована в справах медицини, і тому її все вражало на кожному кроці – і трепанація черепа, і резекція шлунка, і вилущення пухлини, і вирізання нирки, навіть перероблення кирпатого носа на рівний і тонкий класичного римського рисунка.

В гінекологічному відділі професор спинився біля ліжка молодої, напрочуд гарної жінки.

– Ну як? Будемо жити, чи що?

– Дякую, професоре, – зашарілася жінка. – Я себе чудово почуваю.

– Ще б пак! Побувавши аж на тому світі! Ну, розкажіть же нам, що ви там бачили? – пожартував професор. – Може, там так погано, що й умирати не варто? Га? Цигарки не на тім світі купували? Ану, покуштуємо! – і професор метко висмикнув пачку цигарок, заховану в хворої під подушкою. – Курити вам ні на тім, ні на цім світі не дозволяється.

Історія цієї жінки та її повороту “з того світу” справді була надзвичайна. Хвора поступила до клініки з небезпечною кровотечею. Кілька днів тому їй зроблено операцію. Операція пройшла добре. Хвора почувала себе зовсім непогано. Опритомнівши після наркозу, вона спокійно заснула. Коли ввечері оператор прийшов її провідати, вона лежала нерухомо, немовби спала. Але хірурга вразила її надмірна, надзвичайна блідість. Він торкнув її чоло – воно було холодне. Він кинувся до пульсу – пульсу не було. Рука була ледь-ледь тепла. Хірург відкинув ковдру, кинувся до серця. І тут він побачив страшне. Хвора плавала у власній крові… Лопнула якась із великих судин на оперованому місці. Але хвора тихо спала, відпочиваючи після операції, і не почувала нічого. Вона була добре накрита ковдрою, і ні сестри, ні санітарки не помітили нічого. Ліжко було з заглибиною, під хвору була підстелена клейонка, і кров не просочилася крізь матрац. За ці кілька годин після операції з хворої витекло стільки крові, що її життя припинилося…

Але воно припинилося щойно, кілька хвилин тому. Її організм, клітини її організму ще не вмерли, вони ще жили. І хірурги відважилися на сміливий експеримент. Хвору, власне, вже небіжчицю, негайно перевезли на операційний стіл. Їй миттю перелили чужої крові з живого донора, що лежав тут же, на сусідньому столі. Від його жили гумова трубка йшла до жили щойно померлої. Скляний шприц, включений у трубку, смоктав живу кров і, відзначивши її кількість, передав її в жили знекровленої небіжчиці. З живого серця до серця мертвого, щоб штовхнути це завмерле серце. Щоб примусити його затремтіти. Щоб оживити його. Водночас другий оператор зробив удруге розтин і зашивав розірвану судину…

Риск кінець кінцем був невеликий. Людина уже перестала жити. Від другої операції та експерименту з переливанням крові їй не могло зробитися гірше. Просто вона… зосталася б мертвою. В кращому разі…

Цей раз саме і був “кращий”. Після ста кубиків чужої крові тіло небіжчиці залишилося без змін. Після двохсот-показався виразний, дарма що слабенький, пульс. Після чотирьохсот – чітко заворушилося серце, з’явилося дихання. Небіжчиця розплющила очі і тихо, ледве чутно, запитала:

– Де я?

…Сьогодні професор виловив з-під подушки в небіжчиці пачку цигарок і розпитував про звичаї тогосвітнього життя. Хвора відповідала професорові, жартувала, всміхалася і шарілася – шарілася своєю власною кров’ю.

На подив, Сахно, дарма що в медичних справах була зовсім мало поінформована, не виявила ніякого здивування, побачивши незвичайну хвору і почувши її історію. Вона знизала плечима на захоплені вислови інтернів з ескорту професора.

– Хіба це такий рідкий хірургічний випадок? – поцікавилася вона. – Я уявляла собі, що подібні операції широко застосовуються в хірургії.

Професор Трембовський аж скинувся, почувши її слова.

– Га? Як це вам подобається, товариші? Вона думала, що подібні операції вже широко застосовуються в хірургії? Пробачте, ви маєте медичну освіту?

– Ні. Я агроном.

– Може, хоч агроном-зоотехнік? – вколов він.

– Ні. Агроном-економіст.

– Чорт забирай!

Сплеснувши обурено руками, професор вибіг з гінекологічної палати і влетів до вегетативної. Він проскочив її, майже не спинившися. На хвилину тільки він затримався біля ліжка хворого на рак шлунка, йому вирізали шлунок і викинули. Кишки приточили до стравоходу. Оперований втратив змогу ласувати оселедцями, смаженою ковбасою і кислою капустою. Але йому вистачало й яєць, масла і молока. Він жив. Він залишився жити.

– І він житиме? – спалахнув захоплений Коломієць. – Всупереч усьому? Яка блискуча операція!

– Успіх операції ще не означає успіху лікування… – дещо песимістично відгукнувся на це Думбадзе.

– Та ти що? – обурився Коломієць. – І це говориш ти? Хірург!

– Хірург не повинен обмежуватися розв’язанням окремих завдань. Він повинен мислити біологічно. Операція вдалася. Але невідомо ще, як пристосується цілий організм до такої величезної зміни. Завдання хірурга – допомогти організмові пристосуватися…

– Ти, звісно, правий… – промимрив Коломієць і знову з заздрістю поглянув на товариша.

Півроку праці в клініках головного експериментального інституту вже дали хлопцеві цілий медичний світогляд. Вони його навчили критично оцінювати свою роботу. Це якраз те, чого бракує студентові по закінченні медінституту.

6

Під час обходу ще один хірургічний випадок викликав жваві розмови між асистентами професора і дав професорові змогу поквитатися з Сахно за її невразливе реагування на надзвичайну операцію переливання крові. Це трапилося у відділі невідкладної хірургічної допомоги.

Просто проти дверей лежав здоровий, широкоплечий і ширококостий гевал. Скуйовджена руда чуприна сяяла довкола його великої голови з низьким, плескуватим дегенеративним чолом. Підійшовши ближче, варто було пильніше роздивитися й на його фізіономію. Низький лоб, роздавлений ніс, широке перенісся, вузькі щілинки повік і за ними – дрібнесенькі, швидкі й полохливі очі. Вони весь час непевно метушилися, швидко кидалися назустріч кожному і вмить злодійкувато ховалися під повіки. Широкі, крислаті й патлаті брови негайно прикривали і очі, і повіки зверху густою тінню.

Дрофесор Трембовський побіг просто до власника широких плечей, огнистої чуприни і злодійкуватих очей.

– Ну, Мотю, здоров! – простяг він йому руку. – Дихаєш? Як житуха?

– Харашьо… – соромливо оскирився рудий Мотя, почервонівши, і постукав себе по лівій половині грудей, де, як відомо, знаходиться серце. – Такає…

– Гляди! – посварився професор на нього. – Видужаєш, а я буду вертатись коли-небудь додому вночі, так ти й мені ножа між ребра вставиш? Га?

Мотя зовсім налився кров’ю і став як помідор:

– Ти, доктор, сам усякому “перо” вставиш, промєжду прочим.

В палаті зразу стало весело. І лікар, і хворі реготали. Мотя перестав сміятися і став серйозний, майже урочистий.

– Тібє, доктор, ніхто не троніть. Можеш іти з дому і двері не закривать. Ти Моті Мокрому жисть урятував. Ти, доктор, свой.

Веселий регіт знову був відповіддю на цю заяву. Серйозні були тільки сам Мотя Мокрий та професор Трембовський.

– Дякую, Мотю, – зовсім просто сказав професор. – Живи поки що. А там побачимо. Ну, бувай. Днів зо три ще полежиш, а там, нічого не поробиш, доведеться переїхати тобі, Мотю, в міліцію.

– Мі привічні,– Є повів плечима рудоволосий Мотя.

Професор махнув рукою і побіг.

Мотя, прозваний Мокрим десь, певне, за його “мокрі” вчинки, був цікавий, проте, не тільки хулігансько-злодійською славою, що йшла про нього по околицях міста. Мотя Мокрий був ще цікавий, як надзвичайний хірургічний експеримент. Днів кілька тому Моті не повезло. Під час бійки хтось всадив йому фінку між ребра. Мотя впав. Саме тут підоспіли міліціонери. Мотю вони віднесли до клініки. На щастя, ця бійка трапилася саме коло головного інституту.