Текст книги "Прекрасні катастрофи"

Автор книги: Юрій Смолич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 29 страниц)

Юрій Смолич
ПРЕКРАСНІ КАТАСТРОФИ

_{Художнє оформлення Л. СКЛЮТОВСЬКОГО}

_{Малюнки заслуженого діяча мистецтв УРСР художника О. ДОВГАЛЯ}

ГОСПОДАРСТВО ДОКТОРА ГАЛЬВАНЕСКУ

1

Авто помітно, але плавко збільшило швидкість. Курява та гомін тісного й брудного південного міста зникли зовсім несподівано. Вони м’яко розтанули за темною стіною розкішних фруктових садів і буйних виноградників.

Шосе в’юнилося якийсь час в цьому зеленому оазисі, потім вибігло на піщаний пагорб і простяглеся рівно між двох водяних просторів – буро-зеленавої смуги Дунаю праворуч і величезного спокійно-синього плеса Кагулу ^[1]_{1
  Кагул– велике озеро в Молдавії під містом Рені; відділене від Дунаю піщаним насипом.}


[Закрыть]– з лівого боку. Тут шосе раптом скінчилося, і пружна гума коліс шорстко зашелестіла по добре второваній дорозі з дрібчастого, як зерно завбільшки, піску.

Сахно озирнулася. З-за зеленої гущавини, крізь марево міського пилу виткнувся одинокий димар, блиснула поруч золота баня, і вітрець жбурнув ще якісь невиразні відгомони далекого міста. Рені зникло. Ще далі позаду залишився Галац.

Свідомість цього приємно втішила Сахно. Вона легко зітхнула, радіючи, що, нарешті, скінчено докучливу біганину по нудних установах безладного міста, а неохайну залізницю замінило вигідне й швидке авто. Вона скинула плащ, умостилася зручніше на м’яких подушках і смачно запалила сигарету.

Справа і зліва віяло свіжістю і ароматом води. Авто ритмічно гойдало. День видався сонцесяйний. У перспективі – нові місця, нові люди, цікава робота. Сахно могла похвалитися в цей час, що вона цілком задоволена і з себе, і з своєї долі, і взагалі – з усього.

Пересип ширшав і кінчався. Хитким містком перескочили протоку, перетяли навскоси неглибокий лиман – де з коси на косу, де просто по твердому на два сантиметри під водою дну – і, знявши позад себе водяну куряву, знову виїхали на пісок. Дунай повертав праворуч і заслонявся високими стрілчастими очеретами. Кагул закругляв береги, і вже виростали з води сірі схили потойбічних згірків. Дорога враз повернула, зламавшись майже під прямим кутом, і побігла за згірками, обгинаючи затоку. Промайнуло дрібне рибальське селище – сіре, як земля, без тіні й рослин, голе під палючим сонцем, як згарище. Пісок дрібнішав. З-під коліс уже куріло білим пустельним порохом. Дорога пішла вгору. Озеро зникло на мить за глинищем, потім знову з’явилося вже ген далі – за вапняком і кучугурами. І раптом, перескочивши яругу, дорога вибігла в степ.

Далеко-далеко, до обрію, зазеленіла, забіліла весняна тирса, лице обсмалив гарячий вільний вітровій: йшли Буджацькі степи ^[2]_{2
   Буджацькі степи – степи в південній Молдавії.}


[Закрыть].

П’ятнадцять кілометрів путі пробігли хутко, непомітно.

Шофер озирнувся. Своїм запорошеним видом, з віями, густо припудреними сухим інеєм вапняків, він був більше схожий на мірошника, і Сахно мимоволі всміхнулася. Однак, мабуть, і в неї фізіономія не була краща, бо шофер і собі відповів посмішкою.

– До Ялпуху вже недалеко! – гукнув він. – Ми переїдемо поромом через протоку, бо обгинати далеко.

– Добре, – погодилася Сахно.

– Так де ж будемо спинятися на сніданок? На перевозі чи почекаємо Ізмаїла? Ізмаїл ще не скоро – після полудня.

– Не знаю. Де краще, – звірилася на нього Сахно.

– Тоді на перевозі,– Є зразу вирішив той, – там є непогана корчма. Або і в старого Йонеску. Він мастак засмажити риби з яєчнею. Та й мускат у нього є добрий… для того, хто добре заплатить.

– Згода. Покуштуємо! – так же весело відповіла Сахно на шоферове підморгування. Задоволено усміхнувшись, той знову відвернувся до руля.

Деякий час Сахно розглядала запорошені шкіряні шоферові плечі й засмаглу потилицю, дивуючись з його гарної французької вимови. Сахно на цьому поталанило: вона не знала жодного румунського слова, і шофер був їй воднораз і за перекладача.

Сонце тим часом підбилося ген високо, і навіть скорий рух автомашини нездатний був перемогти його палючих променів. Робилося гаряче. Та й дорога погіршала. Тут, у степу, не було вибитих колій – їздили не часто, і шлях ледве позначався по прибитій витолоченій тирсі. Раз у раз тверді стеблини пирію потрапляли між спиці коліс, заплутувалися там, і це дещо гальмувало розвинений біг. Постійне, невгавне шарудіння отих ламаних стеблин оберталося на монотонний свист і заколисувало.

– Чи скоро ж той чортів перевіз? – гукнула вона, не витримавши, до шофера. – Далебі, мене вхопить морська хвороба!

Шофер не відповів. Мовчки він збільшив швидкість і тоді простяг руку наперед.

Сахно глянула туди.

Небо наче сіло на степ, переломившися низько над землею ледве помітною смугою. Над смугою самітно бродили дрібні хмаринки, а нижче, під нею, блакить відливала сивою лускою… То рябіла водяна поверхня. До Ялпуху справді було недалеко.

Проте, перехоплюючись із згірка на згірок, довелося їхати ще з добрих півгодини. Тільки в чверть на дванадцяту авто з шорстким вереском зарипіло по прибережному піску.

У цьому місці, біля перевозу, озеро мало оригінальну й чудернацьку форму. Обабіч розливалося воно двома великими безкраїми просторами – ліворуч Ялпухом, праворуч Катлабухом, – а тут, у протоці, супротивний берег вибігав назустріч на кілька кілометрів довгою вузькою косою. Здавалося, грайлива природа, пустуючи, спорудила велетенський мол.

Пором був якраз на цьому березі. Власне, це був і не пором, а великий баркас із широкою палубою, настеленою рівно з бортами. З берега на нього було перекинуто широкі лати. Шофер скерував на них, і, разів зо два добре підстрибнувши (так, що Сахно обидва рази мало-мало не шубовснула у воду), пихкаючи та скрегочучи, авто видряпалося на палубу і там спинилося.

Людей, проте, ні на баркасі, ні близько на березі не було. Не видно було й на тому березі біля куренів, що розташувалися там над самісінькою водою. Шофер заграв у ріжок, проте звук його був слабкий, щоб побудити міцно, мабуть, поснулих хазяїв перевозу. Сахно набридло слухати безрезультатну мелодію автомобільних сигналів, вона видобула револьвер і кілька разів випалила. Постріли гулко загриміли над водою, озеро підхопило різкі звуки й далеко покотило їх невгамовною луною.

Постріли відразу ж досягли своєї мети. З куренів вийшли люди, посідали в човен і попливли через протоку.

Але протока була значно ширша, ніж це відразу здалося. Тільки за деякий час можна було добре розглянути веслярів. У човні сиділо троє: старий сивий рибалка і двоє юнаків, міцних, як дуби, з засмаглими обличчями і чорним скуйовдженим волоссям. Вони вправно й гарно загрібали веслами, а старий держав стерно.

– Старий Йонеску з синами, – пояснив шофер. – Клятий гевал позаторік святкував соту весну свого життя. Пережив трьох жінок. Оці дітки – від передостанньої. А останню він, щоб не збрехати, взяв, як йому доходило дев’ятого десятка.

Сахно заздро поглянула на дідугана і, хоч була й сама щира спортсменка не з останніх, прикинула, що на кулаки вона з ним не визвалася б.

Човен тим часом причалив. Старий Йонеску ввічливо привітав Сахно, потім дружньо потиснув руку шоферові, аж той, скривившись, перехилився через поручні машини.

– Коли вже ти, дідугане, дуба даси? – поцікавився він замість привітання, хукаючи на задубілі пальці.

Дідуган весело усміхнувся і щось відповів.

– Ой, не можу! – вхопився за боки шофер і вибухнув щирим, заразливим сміхом. – А, бий тебе морока! Чи чули ви таке? – звернувся він до зацікавленої Сахно. – Старий надумав учетверте женитися: сумно, каже, без баби! Ха-ха-ха-ха! А церква не дозволяє. Так він, каже, послав попа до чорта, привіз молоду до куреня і живе собі без вінчання. Ну й дідусь, маму його мордує! Подивимося, що то за молода в нього…

Хлопці тим часом приладнали весла – величезні, метрів у шість – по одному з кожного боку, старий Йонеску відштовхнувся, і баркас поволі рушив через протоку. Біля одного весла стояли двоє хлопців, а другим вправлявся сам дідусь.

Для сніданку, отже, було дві перспективи: або сісти знову в авто і, звернувши вбік понад берегом, спинитися в. невеличкому селищі, де була рибальська корчма, або попоїсти тут, під небом, біля гостинного куреня старого Йонеску. Шофер обстоював друге, спокушаючи Сахно виключною добротністю Йонескового мускату.

– Його старший син має під Ізмаїлом свої виноградники і, за тутешнім звичаєм, ніколи не забуває за старого свого батька. Щоосені привозить він старому повний човен бурдюків із найкращим вином. Старий ховає його в кигниці ^[3]_{3
   Льох.}


[Закрыть]під озером. Такого мускату ви не куштували ніколи. Старий видержує його по п’ять-шість років

Сахно було однаково, і вона пристала на шоферову пропозицію.

Юнаки винесли велике рядно, простелили його на піску біля води і розклали на ньому всі, які були, ласощі – бринзу, малай ^[4]_{4
   Перепічки з кукурудзяного борошна.}


[Закрыть], елевенджі ^[5]_{5
   Такий же малай, тільки як пиріг з бринзою.}


[Закрыть], плачінте ^[6]_{6
   Пиріжки на маслі з яблуками.}


[Закрыть], патлажене ^[7]_{7
   Помідори.}


[Закрыть]і парений солодкий кіпер ^[8]_{8
   Перець.}


[Закрыть]. Незабаром з’явилася й славнозвісна, особливо рекомендована шофером, риба з яєчнею. Після того старий Йонеску власноручно приніс із кигниці добрий глек рожевого, прозорого й запашного мускату. Вклонившись, він поставив його посеред імпровізованого столу і, ще раз вклонившися, перепросив, що прислуговує сам з синами, бо дружини його немає – виїхала якраз до Ізмаїла на базар.

Невгамовний Чіпаріу – так звали шофера (перед тим, як сісти снідати, він чемно відрекомендувався, як цього вимагали місцеві звичаї) – склеїв на це досить недвозначну міну і, користуючись із не знайомої господареві французької мови, вголос висловив думку, що бідна маритати ^[9]_{9
   Молодиця.}


[Закрыть], мабуть, сидить у курені чи в льоху, де ховає її від чужого ока ревнивий Отелло-Йонеску.

Сніданок проходив досить жваво і весело. Після двох кухлів мускату старий Йонеску залишив свою величавість, розбалакався й гостинно частував гостей. Плутаючи румунські, старослов’янські, українські та болгарські слова, а більше на мигах, розповів він Сахно навіть дещо з тутешніх звичаїв і з свого життя, похвалив улови цього року, вилаяв сусідніх резешті ^[10]_{10
   Дрібні заможні господарі.}


[Закрыть], що скупо платять за перевіз, та ізмаїльських боєринашів ^[11]_{11
   Дрібні урядовці. Великі урядовці в старій буржуазній Румунії звалися боєри (бояри).}


[Закрыть], що правлять великі гроші за право держати перевіз. Насамкінець скромно поцікавився, звідки подорожує і куди держить путь поважна іноземка.

– Я їду зараз із Бухареста і прямую в господу до місцевого дідича ^[12]_{12
  Дідич– поміщик, володар.}


[Закрыть], доктора Гальванеску, – охоче відповіла Сахно.

– О! – схилився Йонеску, і Сахно здалося, шо старому прикро було це почути.

Але він зразу ж повів далі свою чемну розмову:

– Пані-господиня родичка дідичеві Гальванеску?

– О ні. Я вперше у вашій країні. Мене послано в службових справах.

Старому, цілком очевидно, було приємно почути таку відповідь. Він знову вернувся до дружнього тону:

– Ви їдете на постійну роботу, на службу, в Гальванесків маєток?

– Ні, я буду там усього кілька днів і повернуся назад.

– Це добре, – урочисто мовив дід. І раптом широко перехрестився, звівши очі в небо. – Хай милує бог кожного, хто надовго оселиться в цьому клятому місці.

Сахно це здивувало.

– Ви лякаєте мене. Чому це місце кляте?

Але старий Йонеску уникав відповіді. Він тільки зітхнув і ще раз перехрестився. Сахно змушена була вдатися за поясненнями до Чіпаріу. Але той не міг багато розповісти.

– Я не з цих місць. Я кревний волох ^[13]_{13
   Румун.}


[Закрыть]з-під Плоєшті і тут буваю не часто. Проте, признатися, і я чув якісь непевні чутки про маєток доктора Гальванеску. Принаймні не раз доводилося чути, як цю місцевість звуть клятою.

– О, так, – знову заговорив Йонеску, – це таки кляте місце. Ніхто з наших людей, хоч би вмирав з голоду, не піде до пана Гальванеску на роботу.

– Але що ж там страшного? Чи сам доктор Гальванеску нечесно поводиться з людьми?

– Я не знаю нічого, – похилився дід, – і не дай бог мені щось знати. Мені відомо тільки одне, що пан Гальванеску найбагатший дідич у цій місцевості. Він має великі грунти і працює на них машинами. А машин він має стільки, що йому, мабуть, зовсім не потрібні робочі руки. Відколи живу я тут, я ще ніколи не бачив робітника з економії Гальванеску.

– Дивно. Це щось не так, – заперечила. Сахно. – Від’їжджаючи сюди, я добре обізналася з господарством доктора Гальванеску по матеріалах сільськогосподарської академії. Там, навпаки, зазначено чимало робочих рук, що працюють на виноградниках, плантаціях та заводах Гальванеску.

– Я не бачив ніколи ні одного робітника з маєтку Гальванеску, – вперто повторив дід і похмуро замовк.

Сахно, звичайно, не надала особливого значення забобонним і безпідставним побоюванням Йонеску, пояснивши їх цілком справедливою нелюбов’ю бідного рибалки до заможного і, очевидно, загарбливого поміщика. Ця розмова тільки збільшила її інтерес до мети подорожі і загострила цікавість до таємничої постаті вченого.

Безтурботний Чіпаріу ще менше зважив на дідову мову і більше віддавав уваги надзвичайному мускатові. Він розповів тільки, що в Рені – він згадує – дещо й сам чув про Гальванеску. В порту раз у раз вантажать його товари. Він їх транспортує через Белград, станцію Троянів вал, залізницею, а потім Дунаєм у море. Та й з моря закордонні пароплави привозять йому багато всякого товару в скринях і лантухах.

– Він добре платить портовим носіям. Вони завжди мають від нього на ракію ^[14]_{14
   Горілка.}


[Закрыть]. Я чув дещо і про нього самого. Кажуть, він дуже освічений і дійшлий чолов’яга. Закінчив, либонь, кілька спеціальних шкіл по закордонах: медицини, кажуть, він вчився у Франції, соціально-економічних наук – в Америці, електрики – в Німеччині та хліборобства ще десь – у чортового батька. Здається, він почесний член національної сільськогосподарської академії у Бухаресті.

– Авжеж, – підтвердила Сахно. – Він визначився своєю системою господарювання, його реферат про організацію сільського господарства зацікавив науковий світ.

– А, осмілюсь запитати, – обізвався Чіпаріу, – яку справу маєте до нього? Чи, може, це секрет? Тоді не гнівайтеся за мою цікавість.

– Ні. Чому ж? Я охоче вдовольню вашу цікавість. Я приїхала спеціально з Берліна обізнатися з виноградарством у господарстві доктора Гальванеску.

– Хіба ви німкеня? – щиро здивувався Чіпаріу. – Ви так добре говорите французькою мовою, що, далебі, я був певний за ваше французьке походження.

– Я така ж німкеня, як і француженка, – посміхнулася Сахно, але враз спохватилася й звелася на ноги. – Будемо рушати, Чіпаріу. Ми марнуємо час нашому привітному господареві, та й самим нам треба поспішати.

Справді, сонце стояло вже просто над головою й свідчило, що день переламується на другу половину.

Чіпаріу задумливо побрів до машини, нишком оглянувши Сахно. Поки він порався біля мотора, Сахно розплатилась з господарем за сніданок. Розплатившися, вона встигла, поки авто було готове, побалакати ще раз із Йонеску. Старий рибалка охоче відповідав на всі запитання Сахно, що цікавилася його життям-буттям і колишніми новинами, але вперто мовчав і похмурнів, тільки мова вертала до Гальванеску.

– Нехай пані-господиня і не розпитує мене, – нарешті сказав він. – Старий Йонеску нічого не знає, а коли догадується про щось, то йому ще хочеться трохи пожити й не докучати богові з своєю смертю.

Така мова збентежила Сахно. Вона зажадала пояснень. Але старий знову замовк і категорично відмовився далі говорити.

– Старий Йонеску сказав усе, що міг сказати, і далі не скаже ні слова. Він сказав усе, що повинен був сказати кожний християнин другому. Нехай пані-господиня робить, що їй треба, тільки оглядається на слова дурного Йонеску.

– Ви наговорили мені стільки незрозумілого й таємничого страхіття, що просто-таки налякали мене, – настоювала Сахно. – Я жадала б пояснень. Інакше я можу думати, що ви просто пожартували зі мною.

Йонеску трохи подумав і згодом відказав:

– Йонеску вже старий і скоро вже держатиме одвіт перед богом, йому не пристало дурити людей. Але нічого більше він сказати не може. Єдине можу додати ще: синам своїм я заборонив і за чверть гонів наближатися до земель Гальванеску.

В цей час заграв ріжок. Чіпаріу сповіщав, що мотор готовий. Сахно не залишалося нічого іншого, як, обізвавши про себе доброзичливого рибалку старим дурнем, поспішити до авто. Прощаючись, вона простягла Йонеску руку й мовила:

– Коли я за кілька днів вертатиму, я знову тут спинюся і тоді за добрим кухлем твого чудового мускату розповім тобі про все, що побачу в Гальванеску, і заспокою твою старість, – засміялася вона.

Йонеску міцно струснув простягнуту руку і з почуттям відповів:

– Я буду радий і проситиму бога, щоб сталося саме так. Але… коли й станеться так, то старий Йонеску не слухатиме твоїх слів і заборонить слухати їх своїм синам.

Сахно ще раз нишком вилаялася й знизала плечима: “Він здурів тут, сто років проживши біля перевозу”.

– Перекажи привіт своїй молодиці,– Є гукнув Чіпаріу. – Як будемо вертати, ми сподіваємося, що ти її нам покажеш?

Авто рушило, і до Сахно долинули ще останні слова Йонеску:

– Але тут, на своїй землі, старий Йонеску завжди допоможе тобі, коли буде в тому потреба…

2

Ландшафт враз зовсім змінився. Горбки та пагорбки скінчилися, і на всі боки послалися поля. Широкі смуги пшениці заможних хліборобів чергувалися з вузенькими та довгими стьожечками бідняцької кукурудзи. Дорога перетинала поля навскоси і раз у раз заскакувала в невеличкі, скільки мальовничі, стільки й нужденні, селища, що попритулялися де до струмочків і байраків, де до глиняного урвища східних узгір’їв. Серед загального сіро-зеленого кольору землі і полів радісно веселили око яскраво-червоні, сині й жовті фарби, в які помальовано передню стіну кожної хати.

Був час після полудня, і назустріч раз у раз траплялися величезні гарби із запашним, першої косовиці сіном. За ним потомленою ходою йшли царани ^[15]_{15
   Хлібороби.}


[Закрыть]в своєму звичайному одязі – чорних баранячих шапках, довгих, нижче колін, білих сорочках, з-під яких важко й помітити було такі ж білі штани.

Незвичні до машини воли лякалися гуркоту й шарахали вбік. Машині щоразу доводилося спинятися й перечікувати, поки не менш перелякані царани з галасом та лайкою на адресу і волів, і непроханого гостя заспокоять сполоханих тварин.

Але ось селища порідшали. Обабіч дороги залягли пасовиська. По них тихо блукали отари овець і кіз. Дітлахи-пастушки з вереском і свистом вибігали навперейми машині і закидали її кізяками й грудками сухої землі. Сахно довелося знову вдягти свого плаща.

У невеличкому хуторі, де Чіпаріу спинився напитися, Сахно довідалася, що це вже останній царанський виселок, а далі, за Трояновим валом, починаються землі Гальванеску. До палацу лишалося кілометрів з п’ятнадцять.

Злиденні царани, що дуже гостинно зустрічали подорожніх і охоче заговорювали до них, зразу, проте, робилися неговіркі й непривітні, щойно почувши про мету подорожі. Вони уникали й вимовляти ім’я Гальванеску та квапилися збутися непроханого товариства, поспішаючи до своєї роботи.

Сахно при цій нагоді мимоволі згадала про старого Йонеску й почувала себе дуже прикро, особливо, коли невдовзі трапилася ще чудна й неприємна пригода.

Вони якраз повертали за ріг валу, коли це з-за рогу враз почулися крики й несамовитий плач. Чіпаріу зразу ж спинив авто. Крики линули з хащів лозняка, якими поріс південний схил валу. Не гаючися, Сахно й Чіпаріу виплигнули з машини й побігли навпростець через пасовисько до кущів. Крики не вщухали – гукало кілька голосів люто і злісно, а у відповідь їм розтинав повітря одчайдушний лемент, то трохи вщухаючи, то раптом знову дико вибухаючи – як після ударів. Когось били.

Переплигуючи через рівчаки, чіпляючись за кучугури та шматуючи одяг об цупке гілля дикої шипшини, Сахно з Чіпаріу видерлися на схил. Зойки не втихали. Тепер уже можна було розпізнати, що галасує дитина під лютими ударами канчука. Через мить вони й побачили екзекуцію.

На землі корчився підліток-підпасич під жорстокою рукою екзекутора – літнього селянина, що під кожний удар приказував щось люто й загрозливо. Другий притримував хлопця. Ще двоє стояли осторонь і похмуро стежили за екзекуцією, інколи докидаючи й від себе повчальне слівце. Вони не помітили Сахно й Чіпаріу і були чимало здивовані, коли екзекутор, схоплений впоперек міцними руками Чіпаріу, майнув у повітрі, хвицнувши ногами. Сахно в цей час недвозначно помахувала револьвером перед очима другого. Однак ніхто з них і не гадав чинити якийсь опір. Навпаки, всі, видко було, дуже перелякалися і, боязко озираючися, задкували до ближчих кущів.

– Що ви робите, розбишаки? Навіщо знущаєтеся з малого хлопця, паскудні боягузи?! – гукав усіма, які знав, мовами розгніваний Чіпаріу. – Чи ви позаздрили на його драну свиту? Геть!

Коли перше замішання минулося й ошелешений екзекутор звівся на ноги, розминаючися після обіймів Чіпаріу, він взявся пояснювати мішаною українсько-молдавською мовою, що вони нічого поганого не зробили і марно турбували себе шановні подорожні, бо тут, мовляв, очевидне непорозуміння:

– Хлопець – син Данейків, і це Данейко вчив його по-батьківському.

– Добра наука! – обурилася Сахно. – Він же міг на смерть закатувати хлоп’я. За яку це провину можна так шмагати дитину?

– О пані, хлопець дуже необачний і потім тільки дякуватиме батькові за таку науку.

– Що ж він зробив?

– Він… – старий селянин притишив мову і боязко озирнувся навколо, – він заскочив на панські поля…

– На поля до пана Гальванеску, – пояснив другий ще тихіше й ще боязкіше.

При цій мові й усі інші злякано глянули туди, де за розлогими ланами й густими дібровами мав бути панський палац, і хапливо поскидали шапки… Данейко ж, батько битого, ще раз копнув ногою нещасного хлопця.

– Ну ти, тихо! – спинив його Чіпаріу. – Що ж з того, що він заскочив у панські поля? Чи ви панські доїжджачі?

Селяни злякано поточилися назад.

– Нехай господь боронить і милує! – замурмотіли вони. – Ми не насмілимося й ногою ступити на панську землю…

– Ого! – свиснув Чіпаріу. – Видно, добродій Гальванеску таки справді сердитий. Старий Йонеску не брехав. Так це він, сучий син, наказав одшмагати хлопця?

Непоштивий вислів на адресу пана знову стурбував селян. Вони лячно зиркнули на панську землю, наче боялися, що з пшениці на межу от-от вискочить сам Гальванеску.

– Так це пан наказав вибити хлопця? – запитала й Сахно.

Тоді, бачачи, що подорожні, очевидно, не тутешні і справді нічого не розуміють, селяни враз заговорили, з’ясовуючи причини екзекуції.

Виявилося, що хлопець не вчинив жодної шкоди, його бито тільки “для науки”.

– Хто хоче цілий бути, нехай не насмілюється ступити на землю пана Гальванеску. Це проклята земля! Хай повсихають ноги тому, хто переступить межу. Бо ліпше бути калікою, ніж ходити по землі пана…

Це було все, що могла дізнатися Сахно. Ніяких пояснень їй не дали. Панічний страх перед самим ім’ям Гальванеску, перед його землею – якийсь містичний острах, і більш нічого. Годі було довідатися про причини такого страху. Земля Гальванеску – проклята земля. Хто ступить на неї, той не вернеться додому – ось усе, що можна було почути з уст переляканих хліборобів…

Заспокоївшися, давши дядькам закурити, а хлопцеві срібну монету, Сахно і Чіпаріу посідали в машину й рушили через вал. Селяни злякано й безнадійно дивились їм услід…

Землі Гальванеску починалися зразу за валом і не були ні загороджені, ані відмежовані. Ні варти, ні паркана не було. Ніхто не доглядав і шлагбаума. Страх перед цією землею був, очевидно, найкращим вартовим: ніхто не переступав межі. В’їхавши на поміщицькі землі, Сахно зразу ж відзначила їхню разючу відмінність од нужденних царанських земель. Це була розкішна і виплекана країна. Зразу ж впадала в око культурна обробка землі і наслідки розумного господарювання.

Пшениця колихалася густа й висока, з важким багатим колосом. Її поля чергувалися із справжніми лісами рясної і високої, як бамбук, кукурудзи. На схилах узгір’їв зеленіли густі виноградники. Ще далі – знову плантації, знову лани, виноградники. У зеленій райдужній гущавині там і тут вилискували проти сонця невеличкі штучні озерця з високими спорудами водогонів. Від них на всі боки розтікалася вода в химерному лабіринті рівчаків для штучного зрошення. За ланами й полями здіймалися зелені гайки, фруктові сади, силуети будівель, високі бані водогонів і знову скрізь, як мереживо, павутиння рівчаків і каналів, що обертали цю спалену сонцем землю на родючий грунт, на багатющу житницю… Кожний ступінь землі аж кричав, заявляючи про надзвичайну дбайливість і старання.

– Яка прекрасна країна! – скрикнула Сахно, проймаючися шанобою до господаря цієї землі і почуваючи, як загоряється її душа землероба і агронома. – Скільки вміння й любові до роботи! Скільки праці! Скільки майстерності! Але й скільки людей треба, щоб так держати господарство…

Поля й виноградники раптом скінчилися. За невеличкою плантацією карликових кофейних деревець шосе перетяло інше – гудронне – що за ним, позад височенного білого муру, густо стовпилися дерева старезного парку. Величезна заґратована брама відзначала місце в’їзду. Брама ця так нагло виринула з-за рогу, що Чіпаріу ледве встиг загальмувати. Ще мить – і вони були б врізалися в гострі грати.

Майже одночасно з прокльоном Чіпаріу забринів тоненький дзвіночок. Чіпаріу дав би голову собі відрубати, що цей дзвін лине з-під коліс авто, з пружного гудрону шосе. Але на здогадки не лишилося часу. Тільки-но подорожні збиралися гукнути до вартового, що, очевидно, мав бути по той бік воріт, як згори, з арки брами, щось зарипіло злегка і по тому загув хрипкий, наче простуджений, голос:

– Хто і в якій справі? – питався він.

Сахно й Чіпаріу враз глянули вгору. Але там не було нікого. Тільки в кутку сіро полискував невеличкий розтруб гучномовця.

– Хто і в якій справі? – перепитав гучномовець ще раз.

– Тьху! А щоб тобі! От чортове діло! – не стримався Чіпаріу. – Чи ти ба?

– Ви неввічливі,– Є холодно подав репліку рупор. – Потрудіться відповісти на моє запитання…

Бідний Чіпаріу зовсім засоромився і замовк. Сахно теж була трохи збентежена. Вона поквапилася вдовольнити цікавий рупор:

– Моє прізвище Сахно. Агроном. Маю листа до пана Гальванеску.

І, забувши, що розмовляє тільки з металевим приладом, Сахно поспішила дістати з кишені листа. Але це було вже зайве: брама раптом широко розчинилася. В цей же час гучномовець чемно припросив:

– Прошу. Спиняйтеся перед головним під’їздом. Зовсім спантеличені Сахно і Чіпаріу рушили в алею.

Брама зразу зачинилася, тільки авто від’їхало.

Авто поринуло в гущавину парку, м’яко колихаючись на гудроні шосе. Чіпаріу, опанувавши себе після першого замішання, висловлював своє захоплення. Насамперед – на адресу надзвичайно вигідного шосе, а потім і з приводу цілого парку.

– Ой-ля! Цей садочок нагадує мені старі байки про едем, – прицмокнув він. – Я був би ладен увірувати в бога, коли б після смерті мене запроторили в таку розкіш.

Парк і справді був розкішний. Знавецьке око Сахно помітило найрідкісніші субтропічні рослини. Кедри, магнолії, пальми й олеандри розкидані були групами тут і там серед хащів карликових акацій, туй і кактусів. На пагорбах росли стрункі смереки й кипариси. Поміж них в’юнилися алеї з лип, каштанів і диких помаранчів. Планіровка саду вражала своїм чудернацтвом.

Звиваючись серед цілого лабіринту озер, заток і проток, шосе перехопилося через кілька підвісних ажурних містків і зовсім несподівано вибігло до другого муру. За аркою розчиненої брами, в кінці рівної, як промінь, алеї, білів і горів вікнами проти сонця високий, з стрункими баштами палац. Авто підкотило під головний під’їзд і спинилося.

Якусь мить довкола було тихо й спокійно. Потім двері розчинилися. На порозі з’явилася висока й огрядна постать – вся в білій одежі – й попростувала по сходах.

Не знаючи, хто це буде – слуга чи, може, й сам хазяїн цього чудернацького маєтку, – Сахно не пішла йому назустріч. Виплигнувши з авто, вона спинилася при східцях. Але досить було ближче глянути на цього чоловіка, щоб догадатися, що це не хто інший, як сам господар. Це було видно з його делікатного, випещеного обличчя, з холоду очей, з повільних упевнених рухів, навіть із проділу на сивій і довгій чуприні… І, підкоряючись якійсь чудній силі, що наче випромінювалася від цієї незвичайної особи, Сахно схилилася в глибокому, шанобливому уклоні.

– Здрастуйте, – відповів французькою мовою господар і зразу ж додав: – Я прошу дарувати мені, що не вітаю вас вашою рідною мовою. Але боюся, що моя нечиста вимова вразить вашу любов до рідного слова. Тому дозволяю собі говорити до вас мовою французів, сподіваючись, що вона відома вам настільки, щоб ви могли мене зрозуміти.

Це було сказано з великою гідністю і самоповагою. В холодному, безстрасному тембрі голосу, звичному до панування, Сахно відразу впізнала ту особу, що балакала допіру через гучномовець, і, відповідаючи на витончену чемність господаря, як могла, відказала йому в тон:

– Я маю за щастя вітати вас у вашій господі і, коли буде на те ваш дозвіл, намагатимусь висловлюватися вашою рідною мовою, яку я трохи знаю. Але наперед буду просити вашого ласкавого пробачення за ті огріхи, яких можу допуститися…

Але господар зробив заперечливий рух.

– Ні. Не турбуйте себе цим. Наша мова надто бідна і незугарна, щоб вести нею балачки. До того ж я її погано знаю. Прошу в господу.

Сахно, що, треба сказати, трохи втомилася після вишуканої тиради, щойно виголошеної, не посміла виказати свого здивування з такого признання, та й не було коли. Господар заговорив сам. Зауваживши рух Сахно до чемодана, він зробив заперечливий жест.

– Не турбуйтеся. Ваші речі будуть на місці. Потім, звернувшися до Чіпаріу, промовив:

– Праворуч шосе приведе вас до гаража. В комірці біля гаража ви знайдете все потрібне вам з дороги. З вашою паніею, якщо буде потреба, можете говорити телефоном 23. Ви вільні.

Чіпаріу неодмовно підкорився цьому наказові й потягнувся був до руля. В цей час чудний пан зробив до нього кілька швидких кроків і, перше ніж Чіпаріу зміг щось збагнути, помацав йому м’язи рук і грудей. Здивований Чіпаріу розкрив рота й заблимав очима, не знаючи, що має робити. Але оригінал-господар уже залишив його й тільки злегка. всміхнувся.

– Ви маєте чудові м’язи, – кинув він.

– Я член клубу “Романешті спортінг”,– Є спантеличено промимрив Чіпаріу. Потім, вкрай розгубившись, невиразно додав: – Але давно не тренувався, і зараз м’язи охляли.

– Це нічого. Аби були м’язи, – зауважив господар уже зовсім байдуже й повторив: – Ви вільні. Їдьте.

“Цей чудар, здається, ще й спортсмен до всього”,– Є подумала Сахно, скоса розглядаючи могутню постать діда з зовсім білою чуприною та чорними вусами і бровами.

– Прошу до господи, – сполохав її думки господар. Вони рушили вгору мармуровими розлогими сходами.

3

Ідучи поперед господаря по довгих сходах, потім нескінченною анфіладою покоїв із широко розчиненими дверима, Сахно почувала себе якось незручно. Весь час відчувала вона на спині пильний погляд і повертала з однієї кімнати до другої автоматично – скоріше відгадуючи, куди йти, аніж слухаючи попереджень.