Текст книги "Прекрасні катастрофи"

Автор книги: Юрій Смолич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 29 страниц)

Молоденька, ще з ледве помітними опуклостями грудей дівчина була на зріст мало чим нижча від велетня Ями. Вона привітно й весело посміхнулася до нього. Яма щось коротко сказав їй не зрозумілою для подорожніх мовою.

Мехта зробила невеличкий запрошувальний жест до приїжджих. Вона пропонувала двом – ліфт був невеличкий – зайти до кабіни.

Сер Овен Прайс переміг свій острах перед дитиною-колосом і, взявши сера Кеммері під руку, ввійшов до кабіни, їхні стурбовані обличчя ще майнули за склом кабіни під стелею: вони все ще крадькома позирали на незвичайного ліфтера.

В другій парі поїхав сер Вебенс і Думбадзе. Коломієць з Ямою піднялись останні. Альбертові Сю через його мізерну комплекцію було дозволено ввійти разом із ними.

Ліфт приставив їх нагору, на самісінький верх, просто на дах-терасу. Сонце заливало округлу площадку тераси, обведену високою – до підборіддя серові Прайсові і до грудей дівчинці біля ліфта – сіткою. Альбертові Сю сітка була вище голови.

Коломієць став біля ліфта й роздивився. Альберт Сю, як мала дитина, тримався за його руку.

– Що, сер Коломієць, – пищав він, – вам тут буде до біса роботи! Це ж усе чудовий матеріал для газетних інформацій.

Коломієць не відповів і підійшов до решти приїжджих. Вони всі згрудилися біля сітки і, спершися на поручні роздивлялися навкруги.

Красивий і цікавий краєвид простелявся довкола. Ціле містечко було в них під ногами. Рівні радіуси широких вулиць, цілком схожих на ту, якою вони допіру приїхали, розбігалися в різні кінці від п’ятикутної площі, на якій стояв Сольготель. Море зелені заливало розлогі квартали, розсічені замкненими лініями поперечних провулків, що оперізували шість чи сім разів містечко й розходилися децентричними п’ятикутниками від центральної площі. Примхливий геометр і тут не зрадив себе: всі лінії, кути та площини були точно виміряні й суворо планіметричні. Кожний квартал у цьому плані лежав то великою рівнобічною трапецією, то більшою площиною, що далі залягала вона від центральної площі. За останнім колом трапецій починалися луки й переліски. На них зараз можна було бачити невеликі отари овець і череди корів. Один з боків останнього п’ятикутника поперечної вулиці проходив над берегом озерця, як надбережжя. Кілька човнів біліли на причалах біля неї. Ще кілька човнів тут і там видніли на самій дзеркальній поверхні води. На набережній у цю хвилину спинилася машина: то під’їхав лікар Нен-Сагор, – там був його дім. По той бік озерця, біля того місця, де вузенький зигзаг струмка впадав у непорушну поверхню озера, бовваніло кілька будівель з високими фабричними димарями. Сивий дим курів зараз з усіх димарів.

Коломієць підійшов ближче. Думбадзе зачаровано прикипів очима до краєвиду без горизонтів. Краєвид не мав горизонтів, бо звідусюди – із сходу, півночі, заходу й півдня – обмежений був шпилястим обрієм кратера.

– Га? – зустрів Коломійця Думбадзе. – Як вам це подобається? Нічого собі країнка? Мені здається, що мене привезено в якийсь розкішний цілющий санаторій.

3 сер О в цей час похмуро переглядалися. Сер Овен Прайс щось мовив і торкнув сера Освальда Кеммері. Сер Освальд Кеммері теж щось мовив і торкнув сера Олівера Вебенса. Потім усі троє багатозначно перезирнулися.

– Так… – сказав сер Овен Прайс.

– О… – сказав сер Освальд Кеммері.

– Я з вами згодний, – сказав і сер Олівер Вебенс.

Після того всі троє саркастично посміхнулися.

– А що я вам казав? – тріумфально мовив сер Овен.

– Ви мали рацію, – зітхнув сер Освальд.

– Яз вами згодний, – погодився й сер Олівер.

– Альберте! – гукнув сер Овен. – Занотуйте це. – І він урочисто підніс пальця догори.

– Так, Альберте, це треба занотувати, – підтримав сер Освальд.

– Занотуйте, Альберте, – зрадів сер Олівер.

– Що ви там побачили, мілорди? – поцікавився Думбадзе.

– О! – багатозначно сказав сер Овен.

– Н-так! – урочисто сказав сер Освальд.

– О так! – тріумфально сказав і сер Олівер.

– А саме?

Сер Овен Прайс, терапевт, став навшпиньки й захитався на носках своїх лакерок.

– Нотуйте, Альберте, – проказав він, – я вам диктуватиму: по-перше, містечко Геліополь розроблено за точним планом. Досить стати на високому місці, наприклад, на терасі Сольготелю, щоб побачити – так і нотуйте, Альберте,’– щоб побачити, що ціле містечко розплановано, як п’ятикутну зірку. Кожна вулиця становить один з її променів… П’ятикутна ж зірка, як відомо всім, є емблема комунізму і символ комуністичної зарази…

Сер Овен Прайс, терапевт, переможно оглянув усіх присутніх. Сер Освальд і сер Олівер зробили те ж саме. Коломієць і Думбадзе поглянули ще раз на містечко.

Справді, загальна форма його виглядала, як п’ятикутна зірка…

– Ну й ідіоти, – промимрив Коломієць.

Думбадзе, здається, промимрив те саме.

17

Кожному з гостей в Сольготелі було відведено окреме й непогане приміщення. Розкошів міських буржуазних готелів тут не було, але були всі вигоди для спокійного життя й відпочинку. Кожне приміщення складалося з двох кімнат площею 16–17 метрів кожна. Одна з цих кімнат мала призначення для роботи, друга – виключно для спання. Крім того, в кожному приміщенні була, певна річ, ванна й туалетна. Вмебльовані покої були зовсім просто, виключно речами місцевого кустарного виробу – з дерева й соломи. В першій кімнаті стояв робочий стіл, шафа, канапа, півдесятка стільців. В другій – ліжко, шафа, столик та кілька табуретів. На підлозі лежали солом’яні мати. В кожній кімнаті було по одному, на цілу стіну, широкому вікну. В першій кімнаті це було вікно з звичайного прозорого скла, в спальній скло було блакитно-матове. Електричні лампи скрізь були блакитні; в першій кімнаті на робочому столі стояла лампа простої конструкції, але на чотири лампочки, що запалювались окремо: блакитна, жовта, синя й прозора. Праворуч од вхідних дверей на стіні в кожному приміщенні висів аркуш паперу, вправлений у скляну раму. Це був розпис внутрішнього розпорядку, писаний двома мовами – гінді та англійською. З цього розпису гості довідалися, що вони мають їсти п’ять разів на день: о шостій – кофе, о восьмій – сніданок, об одинадцятій – другий, о третій – обід, о восьмій – вечеря. Далі висловлювалося побажання, щоб усі постояльці лягали спати не пізніше десятої. Сніданки до покоїв не подавалися, і всі повинні були ходити їсти в загальну їдальню на третьому поверсі.

В цій їдальні за другим сніданком новоприбулі застали чоловік з десять інших мешканців. Половина з них були хворі, що, закінчивши лікування в Спектрарії, доживали тут перед від’їздом. Решта були індійці,– Є це були або гості, що приїхали на деякий час до тубільців, або купці, що приїхали до Геліополя в своїх комерційних справах. На стіні, біля буфету, висів прейскурант, з якого гості довідалися, скільки за що вони мають платити в готелі. Прислуговувало в їдальні двоє дівчат, дуже подібних до Мехти, що працювала біля ліфта. Це були високі й стрункі, смугляві, майже чорні, дівчата, голі й босі. На зріст вони були мало чим нижчі од Ями, хоч їм на вигляд було не більше як по тринадцять-чотирнадцять років.

На обід до готелю з’явився Нен-Сагор. Товариство не зразу його впізнало. Міцний дідусь зовсім змінив свій зовнішній вигляд. Він скинув свій європейський костюм і був одягнутий, як і всі тубільці від одинадцятої до п’ятої, в широкий хітон жовтого кольору, підперезаний у талії очкуром. В цій одежі старий лікар виглядав дійсно ще зовсім молодим: він тримався рівно, рухи його були вільні, легкі й упевнені.

Не соромлячися того, то всі новоприбулі й більшість інших постояльців сиділи в європейській одежі або в звичайній одежі північних індів, Нен-Сагор, ввійшовши, зразу ж скинув свій хітон і повісив його на вішалку біля входу. Він лишився в самих коротких трусиках на стегнах, теж блідо-жовтого кольору. 3 сер О були надзвичайно шокіровані. Вони не сказали нічого, але їхній пісний і набундючений вигляд свідчив про те, що такої невихованості вони старому лікареві не подарують. Можливо, навіть запишуть її другим пунктом у свій ревізійний акт, щойно початий Альбертом Сю на горішній терасі готелю.

Першими ж словами Нен-Сагора була пропозиція до всіх новоприбулих одягтися згідно із звичаями Геліополя. Жовті хітони, виявляється, висіли в шафі кожного приміщення.

– Таке переодягання не обов’язкове для наших гостей, – пояснив зразу ж Нен-Сагор, – але мій обов’язок– зробити всім вам таку пропозицію.

3 сер О ніяк не сподівалися почути таку ганебну пропозицію. Вони навіть з несподіванки розгубилися. Треба було добрих дві хвилини, щоб сер Овен Прайс, здобувши сяку-таку рівновагу, спотикаючися в висловах, заявив про його та його колег бажання лишитися в убраннях цивілізованого світу.

Коломійцеві й Думбадзе дуже кортіло скинути штани й накинути на плечі ці короткі до колін підрясники, але, роздумавши, вони визнали за краще тим часом не компрометувати себе перед мілордами з острова. Проте вони заздро помилувалися з стрункого й кремезного ще торсу вісімдесятилітнього молодика.

Покінчивши із справами одежі, Нен-Сагор зразу ж завів ділову розмову. Він поцікавився, коли шановна комісія бажає розпочати ревізію.

– Гм, – сказав сер Овен Прайс, і колеги підтримали його, – ми не можемо дуже баритися тут у вас у вашому… гм, гм, кратері. На нас чекають справи на острові. Ми б воліли… гм, гм, покінчити з усім цим якнайскоріше. Розраховуйте так, щоб за якийсь тиждень ми були уже вільні. Отже, мені здається, що непогано було б почати справи сьогодні ж.

– Гаразд, – погодився Нен-Сагор. – У такому разі ви дозволите мені розпочати справи ще під час обіду… Ви будете їсти, а я тим часом зроблю коротке вступне слово.

По обіді ми розробимо план ревізійних робіт і постараємося реалізувати його найближчими ж днями.

Думбадзе й Коломієць забули про свою їжу й пожадливо наготовилися слухати. Сер Овен Прайс поглянув на Альберта Сю. Горбань відсунув тарілку й схопився за свій блокнот. Нен-Сагор розправив м’язи, аж кістки хрумкнули, і почав:

– Отже, дорогі мої панове, як вам відомо ще з моєї доповіді на з’їзді медичного товариства, я маю сміливість продекларувати гасло нової медицини.

– Так, – сказав сер Овен Прайс, – це нам відомо.

– Відомо, – підтвердив і сер Освальд Кеммері.

– Аякже, – відгукнувся сер Олівер Вебенс, – дуже добре відомо!

– Вам також добре відомо й те, що в основі мого методу нової медицини лежить той найперший принцип, що завдання медицини не лише в тому, щоб вилікувати недужу людину, а – неголовне – створити для кожної людини такі умови побуту й поводження, щоб людський організм не був схильний до будь-яких захворювань і недуг. В людському організмі треба виховати імунітет до всіх хвороб. В цьому – основа проблеми виховання нової людини. Нового покоління, що не хворіє, що не здатне хворіти!Звідси, певна річ, зрозуміла роль профілактики. Профілактика в моїй системі виховання людськогоорганізму обертається в найпершу, основну, а далі – в одинокугалузь медицини. Як невеличка підгалузь лишається лише хірургія– як медицина нещасного випадку, для поламаних рук і ніг, для всяких травм зовнішнього, від людини не залежного походження– та галузі, пов’язані з хірургічним втручанням.

– Невже? – надто голосно і вражено скрикнув Коломієць.

Всі здивовано обернулися до нього. Особливо здивовані були 3 сер О. Коломієць розгубився й почервонів.

– Що – невже? – зацікавлено перепитав Нен-Сагор.

– Пробачте, це я проти волі. Даруйте, що я вам перебив. Мене… вразило це ваше формулювання.

Сер Овен Прайс поблажливо посміхнувся до Коломійця:

– Сер не медик, і йому чудно почути таке?

– Гм… власне, так.

Сер Овен Прайс посміхнувся ще поблажливіше:

– Смію вас запевнити, сер, що цим ви зовсім не виявляєте вашого невігластва. Смію вас запевнити, сер, що на зборах Королівського медичного товариства медичні світила Англії зустріли цю заяву так само вражено.

Коломієць тим часом отямився і невдоволено нахмурився: його мимовільний вигук, певна річ, зовсім не означав того, в чому він повинен був признатися. Він дуже радо подав би підтоптаному королівському ескулапові свої найрішучіші спростовання, але прикрий стан інкогніто цього не дозволяв.

Сер Овен Прайс тим часом обернувся до Нен-Сагора:

– Ми слухаємо вас, сер. Дійсно, ви говорили про це у вашій доповіді. Але ж давайте ближче до діла, до самої системи вашого лікування і вашого… гм, гм… виховання.

– Я до цього й веду. Ревізуючи мої роботи, вам доведеться окремо спинитися на галузі вихованняі на галузі лікування. Справу медичного виховання я, певна річ, здійснюю над людьми від першого ж дня їхньої появи на світ, справу ж лікування я здійснюю на першому-ліпшому хворому, що прийде сюди до мене й зажадає лікування. Це містечко Геліополь фактично і є моя велика лабораторія, мій профілакторій, де я цілою системою профілактичних заходів, про яку пізніше й буде мова, здійснюю виховання людського організму, здійснюю вигартовування в людському організмі широкого, комплексного імунітету, де я з своїми помічниками працюю коло справи створення нової, абсолютно здорової і нездатної хворіти людини… Мій госпіталь – Спектрарій – це, навпаки, тільки госпіталь, де за моїм методом лікування, про яке теж буде мова далі, я лікую старих людей, тобто людей із старим організмом, що здатний хворіти, що не має протихворобного імунітету. До Спектрарія приходять тільки хворі люди і виходять звідти здорові, якщо, звісно, хвороба не зламала організму ще до того, як хворий потрапив до мене.

– Так, – сказав сер Овен Прайс, – цікаво.

– Цікаво, – підтримав сер Освальд Кеммері.

– Яз вами згодний, це цікаво, – відгукнувся й сер Олівер Вебенс.

Коломієць і Думбадзе мовчали. Альберт Сю шпарко стенографував усе до свого блокнота. Бідному секретареві не дали навіть попоїсти. Нен-Сагор оглянув усіх, потім заговорив далі:

– Отже, я пропоную справу ревізії розділити надвоє: окремо – ревізія Геліополя, тобто справи виховання людського організму, і окремо – ревізія Спектрарія, тобто справи лікування старого людського організму. Ви згодні?

– Це слушно, – відказав сер Овен Прайс.

– Слушно, – підтримав сер Освальд Кеммері.

– Яз вами згодний, – відгукнувся й сер Олівер Вебенс.

– Крім того, доречно буде розпочати ревізії з оглядин Спектрарія, а тоді перейти до Геліополя. Це дасть чітку систему вашій роботі. Спочатку ми ознайомимося з моїм методом лікування, а тоді перейдемо до системи виховання. Ви приймаєте такий порядок?

– О так! – сказав сер Овен Прайс, – це справді буде найзручніше.

– Справді, це буде найзручніше, – підтвердив сер Освальд Кеммері.

– І я з вами згодний, – відгукнувся сер Олівер Вебенс.

Обід скінчено. Всі встали.

– Ходімо пішки, – запропонував Нен-Сагор. – Це буде добрий моціон.

18

Рак, саркома, лепра, паралічі серця, мозку й нервових систем – це страшні й майже невиліковні досі хвороби сучасності, це необорна кара людства! Ви бачили мільйони трун і нош, що везуть підтятих цими могутніми хворобами дітей, молодих та старих на кладовища, – в землю цвинтарів, в огонь крематоріїв. Ви бачили в статистичних виданнях довгі шеренги поважних цифр, що байдуже відзначають величезний процент людськості, передчасно переможеної цими безглуздими, бридкими недугами. Ви бачили, як поспішно, розгублено й похмуро йде лікар з дому, від ліжка хворого, де він щойно змушений був діагнозувати рак, діагнозувати саркому, діагнозувати параліч… Він часто відступає переможений, надто часто покірно допускає свого ворога, кленучи себе, свою професію, кленучи свою безпорадність і нездатність своєї науки.

Туберкульоз, сифіліс, малярія! Чим гірші ці бактеріогени від недокрів’я чи гіпо– й гіперсекрецій та інших аномалій виснажених або від спадковокволих організмів? Нічим. Це – прокляті соціальні хвороби. Скільки людей загинуло й гине, не вилікувані вчасно! Медицина хвалиться й пишається тим, що вона вже потроху перемагає бацили, всякі стрептококи, спірохети, гонококи та віруси. Але ви також бачили і наслідки цих, часто невдало залікованих уже хвороб – ви, бачили і анеміків, і табетиків, і божевільних, і паралітиків. Ви бачите дітей-рахітиків, породжених від туберкульозників, сифілітиків чи недокрівників.

Тифи, чума, холера, грип, віспа, скарлатина, дифтерит, сап! Ви чули, як хвалиться медицина, що вона вміє боротися з епідеміями, що вона способом завчасних щеплень уміє уникнути страшних і тяжких пошестей? Так, ви знаєте це. І щоразу запитуєте себе – а чи не можна зробити так, щоб пошестей тих і зовсім не було?

Нежить, катари, запалення, бронхіти, мігрені, хвороби серця, шлунка, нервових шляхів! Як звикли ми до явищ в нашому побуті, як звикли ми нехтувати ними – дурницями, не хворобами, а “нездужанням”! А чи знаєте ви, на скільки скорочує людське життя один бронхіт, на скільки довше жили б ви, якби минулого року не хворіли на коліт, і як радісно прожили б ви до кінця днів своїх, коли б не трапилося вам дістати цих проклятих перебоїв серця? Чи підрахували ви, скільки часу й творчої праці, таких потрібних людству, викрадають у людства ці прокляті дрібні хвороби? Кожний з людей досяг би втричі більше за своє життя, а зібрані докупи марно загублені години хвороб і нездужань склали б таку величезну силу енергії-праці, що нею можна було б за день зруйнувати старий світ і за рік збудувати інший, новий, незрівнянно кращий.

Хвороба! Чому не знищить її медицина? Це ж вона покликана боронити людський організм, боронити ціле людство!

Чому медицина тільки “лікує” хвороби, коли ми вимагаємо від неї зовсім знищити їх? Щоб цих хвороб зовсім і не було? Чому?

А тому, що з часів Гіппократа – першого сміливого систематизатора засад послідовної медицини – наука лікування людини немазаним, волами запряженим возом плентається в хвості історії. І людство, скалічене соціальними устроями, побудованими на експлуатації людини людиною, здобуло за цей час дві з половиною тисячі нових, раніше незнаних хвороб. Тому, що медицина тільки “лікує”. Тому, що медицина обрала за свій об’єкт тільки хвору, а не, як слід було б, здорову людину. Тому, що медик прибуває до хворого, як пожежник на пожежу гасити вогонь лиха, і, як пожежник, мало цікавиться тим, чи будують доми так, щоб пожежа була взагалі неможлива.

Що вміє сучасна медицина?

Вона вміє одрізати хвору ногу.

Але медицина не завжди вміє зробити, щоб нога не захворіла.

Геть медицину!

Хай живе медицина!

Соціальні хвороби може знищити соціальна революція, а не тільки медичний препарат. Бо соціальна революція тільки одна здатна знищити ту сферу, в якій розвиваються й множаться умови для пошестей та інфекцій. І соціальна революція тільки одна може дати медицині і найширші перспективи для лікування, і новий метод соціальної профілактики, що унеможливить виникнення й поширення соціальних хвороб.

Так геть медицину, відірвану від умов життя!

І хай живе медицина в спілкуванні з соціальною революцією!

19

Майданчик, на якому були розташовані будівлі Спектрарія, був зовсім безлюдний. Будівлі стояли самотні, полискуючи проти сонця своїми химерними скляними гранями. З-за кущів алеї назустріч експедиції з’явилася грандіозна постать асистента Ями. Він привітав усіх і пішов попереду. Думбадзе поцікавився в нього, чому це так порожньо на майданчику.

– Зараз опівдні,– Є відповів Яма, – саме почалися лікувальні процедури.

В кінці алеї, недалеко від великого корпусу з каменю й полотна, в зелені кущів показалася невеличка будівля, якої раніш подорожні не помітили: вона була зовсім захована в гущавині. Це був невеличкий одноповерховий домик з великими матового скла вікнами й плескатою покрівлею. Ввійшовши до нього, гості побачили, що й плеската покрівля була з такого ж матового скла.

– Це наша приймальня й сортувальня, – пояснив Нен-Сагор. – Сюди прибувають хворі, тут провадиться медичний огляд, і звідси їх направляють в той чи інший корпус, залежно від діагнозу.

В цей час покої приймальні були порожні: прийом закінчився. Обладнано покої приймальні було дуже доскот нально, – скрізь стояли різні лікарські пристрої, попід стінами височіли великі шафи з різними інструментами. Чергова фельдшерка – літня жінка, висока й кремезна – сиділа в останній кімнаті й писала щось у велику книгу. Вона гаряче привітала Нен-Сагора й віддала чемний уклін усім іншим. 3 сер О похмуро скосили очі на її голизну.

– Сьогодні прийнято двох, – поінформувала вона. – Вони прийшли з долини: старий чередник з-під Мардана та жінка здалеку, з Хагана. В старого чабана плеврит, я відіслала його в палату для катариків, в жінки тяжке запалення після хвороби, її я поклала до ліжка в палаті жіночих недуг.

– Добре, Надо, – сказав Нен-Сагор, – я буду в механічному корпусі. Ми почнемо з механічного, там зараз саме повне навантаження процедур. Це буде для вас цікаво.

Всі мовчки погодилися. Експедиція попростувала до великого кам’яного будинку.

За вхідними дверима був невеличкий вестибюль. У ньому стояло багато нош і колясок на пневматичному ході, Скляна кабіна ліфта чекала біля площадки.

– Нагору! – сказав Нен-Сагор, і Яма натиснув четверту кнопку: велика кабіна підняла нагору всіх разом.

Яма відчинив дверцята, і гості увійшли в півтемну кімнату, до якої світло проходило лише крізь її стіни з густо-матового скла. Якісь кольористі тіні ворушилися безперестанку там, по той бік матово-прозорих стін, відкидаючи сюди різноманітні химерні відблиски. Абсолютна тиша панувала довкола.

Яма відчинив шафу в стіні і, повернувшись, простяг гостям цілу купу якихось блискучих речей.

– Прошу всіх одягти окуляри, – запропонував він, – але добре запинайте сітку, щоб і найменший промінь світла не просочився під скло до очей: сила сонячного світла тут збільшена загалом рівно всемеро.

Сер Освальд Кеммері злякано заточився:

– Але ж ми згоримо всі?

Нен-Сагор і Яма посміхнулися, вони всміхалися самими губами – очей уже не видно було під потворними масками з темними лінзами.

– О, не турбуйтеся, – промовив Яма, – збільшено лише силу світлових променів, їх промениста теплота по збільшенню не сягає й сорока градусів Цельсія; що ж до інфрачервоних теплових променів, то вони цілком ізольовані: вони собі гріють мотор і крутять трибки цього ліфта… Всі готові? Тоді ходімо.

Він ще раз уважно оглянув, чи всі добре запнули захисні маски, й широко відчинив двері.

Дивне, зовсім незвичайне і несподіване видовище постало перед темними лінзами окулярів гостей.

Першої хвилини їм здалося, що сліпучі промені різноколірних кінематографічних юпітерів ударили їм звідусіль у лице. Широкі хвилі барвистих променів залили все перед ними і першої хвилини засліпили навіть крізь темні лінзи окулярів. Всі мимоволі позаплющували очі.

Коли за якийсь час вони наважилися розплющити очі, інше враження постало в їх свідомості. Здавалося, вони потрапили в саму периферію великої погідної райдуги. Ціла просторінь великого і розлогого залу тераси світилася, іскрилася, грала веселими, напрочуд яскравими, навдивовижу сильними, незбагненно чистими і ясними плямами всіх кольорів спектра. Яскраві червоні плями звивалися поруч тихих блакитних, густі зелені наче лежали важкими брилами поруч із грайливими й докучливими жовтогарячими, ласкаві й похмурі фіолетові забивали спеку ясно-жовтих, темні й спокійні сині висіли в повітрі, як серпанок передрання на морі.

Але такий вир кольорів тільки на перший погляд здався рухливим і живим. Кольористі плями-стьожки наче застигли великим віялом в просторіш покою, в суворій симетрії сонячного спектра: вони широко розливалися тут, біля входу до залу, і тікали вістрями довгих конусів кудись туди, до другого кінця приміщення: червоний конус, помаранчевий, жовтий, зелений, блакитний, синій і фіолетовий.

– Ідіть сюди, – почувся голос Нен-Сагора, – пройдіть у цей кінець, тут проміння не сліпитиме вам зір, бо ви стоятимете позад основи світлового віяла.

Всі навмання, на голос, рушили в другий кінець залу. Справді, за десять-двадцять кроків люди вийшли з яскравої кольористої пелени й стали в світловому затишку, куди падали лиш слабкі відблиски променів. Всі були дуже збентежені.

Тепер із спокійного затишку стало видно цілу внутрішність зали.

Це було велике приміщення, зовсім ізольоване від світла зовні. Зал був прямокутний, з площиною підлоги від 400 до 500 квадратних метрів. До стелі було не менше 7–8 метрів. Всі стіни й стеля були блискучо-білі – чи то з кахля, чи то емальовані: їх рівна шліфована поверхня чудово відбивала всі світляні промені. Така ж була й підлога. Це було царство світла, ні, царство кольорів. Царство кольорів і спокою: жодного звуку зовні не просякало сюди. Тільки чотири величезні вентилятори тихо шелестіли в чотирьох кутках.

В середині бічної стіни, на рівному віддаленні від її країв, стояв якийсь пристрій. Він був зовсім простої конструкції, на білому мармуровому п’єдесталі, на блискучій нікельованій дошці стояв нескладний механізм: два вертикальні триби, один горизонтальний, прямокутно до них. Вертикальні триби крутилися пасом, що йшов з-під підлоги крізь п’єдестал. Вони крутили горизонтальний триб. Рух механізму був зовсім повільний, його ледве можна було вловити оком. На горизонтальному трибі, на нікельованих суставах і кулькових підшипниках, разом з трибом тихо й спокійно оберталася висока, чистого кришталевого скла трикутна призма. Вона була метрів з два заввишки, її третя грань була в фокусі сонячного проміння, що спадало крізь відтулину згори. Триби годинникового механізму постійно обертали призму за світлом сонця. Всю світлову силу сонячного проміння приймали в себе три грані кришталевої тригранчастої призми і, розбивши його, могутній сонячний промінь, на його складові світлові, спектральні промені, жбурляли віялом спектра до протилежної емальової стінки залу.

Під цією стінкою у вирі веселки стояла споруда, схожа на амфітеатр. Це було велике чвертьколо, поділене радіусними бар’єрами на окремі стійла-кабіни. Бар’єри були на зріст людини, трохи вищі, з непрозорими дзеркальними поверхнями. Така ж дзеркальна була й внутрішня стіна чвертькола. Все світло, що потрапляло до кабіни, яскраво віддзеркалювалося від її стінок, не просочуючись до сусідньої. Таких кабін було сім. Рівними смугами, радіусним промінням від призми лягали в них різноколірні промені спектра: в одну лягав червоний, в другу – помаранчевий, в третю – жовтий, в четверту – зелений, в п’яту – блакитний, в шосту – синій і в сьому-фіолетовий. Механізм спектродайної призми й механізми, що обертали ціле чвертьколо з його кабінами, були точно припасовані й точно розраховані до спектрального конуса: в кожну кабіну лягав лише один промінь спектра, мішаний блиск переходів одного кольору в другий лягав на горішній пруг міжкабінного бар’єра.

Крім цих семи кабін, відповідних до спектральних променів, по краях чвертькола було ще по одній кабіні. Але ці дві кабіни були герметично закриті. Білий алебастр покривав усі їхні стінки. Від залу їхні горла були закриті густим матово-чорним склом. Від цих чорних горл довгі й густі чорні сітки, як неводи рибалок, тяглися до самісінької призми, обхоплюючи таким чином цілий конус спектра: в промені, що линули там, таким чином не могла потрапити, проходячи по залу, ні одна людина. Зразу було зрозуміло, що там, між тих сіток, за непроточними чорними площинами, линуть невидимі – восьмий і дев’ятий – кольори спектра: інфрачервоний і ультрафіолетовий.

Тепер, роздивившись по залу і оговтавшись серед усіх його пристроїв, гості могли побачити й життя, яке було там, всередині семи кольористих кабін. В кожній кабіні вони побачили людину, що сиділа, лежала або ходила в яскравих і ясних променях приділеного їй кольору. Вони були зовсім голі, ці пацієнти, тільки на очах мали маски з темними лінзами. Вони недовго перебували в своїх кабінах, – за дві, три, найбільше п’ять хвилин з’являлася швидка постать санітара чи сестри, завинута в довгу чорну лискучу одежу, і виводила пацієнта з кабіни, з чвертькола, а далі й залу через двері в задній стіні. До вільної кабіни проводили натомість іншого пацієнта. Декотрих з одної кабіни безпосередньо переводили до другої, декотрих водили по трьох, чотирьох, а то й по всіх семи кабінах. Ці пацієнти не були зовсім голі: поперемінно їм запинали лискучими чорними запиналами то одну, то другу частину тіла. Позад чвертькола стояла темна огорожа – звідтіля з’являвся і туди зникав медичний персонал.

Як заворожені стояли гості в затінку залу і з неослабним інтересом роздивлялися на це чудне прекрасне видовище.

Від споглядання веселих, могутніх і яскравих променів спектра якась дивна, непереможна радість зростала їм у грудях, тихий спокій задоволеності ширився там і ріс разом із дужим припливом енергії та ентузіазму. Вони ладні були б повік лишитися тут і споглядати цю радість райдуги, це щастя кольорів… Навіть похмурі й споконвіку скептичні сакси – 3 сер О – повеселішали й випростали свої сутулі плечі.

Але тихий голос Нен-Сагора відірвав їх від цього стану щасливої прострації й повернув до дійсності.

– Ми повинні йти, панове, – говорив він, – не можна довго лишатися тут і споглядати велику таємницю сонячного променя: це шкідливо для організму. Ходімо на повітря, я дам вам пояснення.

Наче пробуджуючись від чарівного юнацького сну, виходили гості з палацу спектра…

20

Вийшовши з залу, всі зійшли поверхом нижче. Широкий темний коридор, освітлений кількома електричними лампами, простягався вздовж усього корпусу. Одна з його стін була кам’яна, пофарбована, з багатьма дверима до окремих кімнат. Друга стіна була з полотна. Яма спинився в кутку і дав рух якомусь механізмові. Зарипіли залізні кривошипи, і ціла ця стіна, як штора, звилася догори. Тепер коридор перестав уже бути коридором, – це була довга тераса. Сонячне світло залило її.

Мимоволі всі голови обернулися в бік сонця, і всі очі примружилися на його яскраве проміння: м’яко-жовтавою пеленою спадали на землю гарячі промені могутнього світла – сім кольористих променів сонячного спектра діяли всі разом і, змішуючись, утворювали цей звичайний, “білий” сонячний блиск.

Нен-Сагор одчинив двері останньої кімнати.

– Прошу, панове, – сказав він, – тут вам буде спокійно, і я зможу зробити вам короткі найперші пояснення. Тоді ввечері, оглянувши всі відділи моєї амбулаторії, ми зробимо й загальні підсумки.

Він відсторонився і дав пройти всім.

Це був великий лікарський кабінет, обладнаний за останнім словом лікарської техніки. Сотні інструментів, пристроїв були розташовані в кутках та попід стінами кабінету або стояли й лежали у великих скляних шафах.

– Це кабінет мого найстаршого асистента. Ями, – сказав Нен-Сагор.

Яма вклонився.

– Сідайте, панове.