Текст книги "Прекрасні катастрофи"

Автор книги: Юрій Смолич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 29 страниц)

– Досить! – Гальванеску лихо гримнув і люто визвірився на Сахно. – Досить! Ви надто розбалакалися!

– Дурень і верхогляд! Куций геній! Ти справно готуєшся до своїх похорон! Твоя “наука” загине на гільйотині.

– Досить!

– Ти обернеш зараз мене на дурну ляльку – ти зараз дужчий. Ти обернеш, може, сотні й тисячі, але мільйони розчавлять тебе!

Сахно замовкла й відкинулася навзнак. Вона знесиліла. Життя вже відійшло від неї. Тільки очі ще горіли останніми потугами життя й з непримиренною ненавистю палили ворога. Очі Гальванеску відповіли тим же…

Квапливими кроками відійшов Гальванеску в протилежний куток кімнати. Він одчинив скляну шафу й брязнув купою блискучих хірургічних приладь. Він узяв з дека їх кілька – ланцетів, пінцетів та щипчиків. Окремо поклав він довгого й тонкого, порожнього всередині стилета. Потім розгорнув анестезійну маску й добув слоїк із хлороформом.

Сахно не бачила, а скоріше – відчувала це все. Млосне безсилля опанувало її єство. Непритомніючи, вона тільки ворушила кінчиками пальців, і рука її несвідомо м’яла сигарні недокурки у важкій скляній попільниці на столику поруч.

Гальванеску скінчив свої готування. Він підійшов знову до Сахно й зашморгнув ремінні паси на її ногах, міцно й нерухомо притиснувши її до стола. Потім узявся до рук…

12

Тієї хвилини, як Гальванеску схилився над лівою рукою Сахно й накинув міцного зашморга, її права рука в корчах метнулася, знялася догори і вмить упала ліворуч. Важкою, литого скла, попільницею затопила Сахно Гальванеску в тім’я…

Треба було поспішати. Удар був не сильний, і контужений міг хутко очуняти.

Знявши ремінь з лівої руки й розрізавши зашморга на ногах, Сахно обережно стала на ноги. Млость скувала їй рухи. З надмірної слабкості темніло в очах і підгиналися коліна. Майже непритомніючи щокроку, доповзла вона до хірургічного столика. Там узяла шприц і ампулку того наркозу, що його животворну силу щойно відчула вже на собі. Впорснувши наркоз, Сахно ще сіла перепочити. Тоді повернулася до Гальванеску.

Голова його була розкраяна. З великої розсіченої рани текла кров. Жовтява блідість обличчя свідчила про глибоке зомління.

Не гаючись, зв’язала Сахно йому руки й ноги, як могла, міцно. З кишені вийняла револьвер й поклала осторонь. Рану на голові промила й забинтувала. Потім, до краю знеможена, простяглася горілиць на операційному столі. Очі їй в ту ж хвилину стулилися, і важкий сон обняв знесилене й змучене тіло…

Прокинулася Сахно, коли білий день наповнив ущерть сліпучим сонячним промінням простору кімнату. Вона проспала більше як півдоби. Збудили її різкі й громохкі звуки. То Гальванеску, очевидно, давно вже опритомнівши, як скажений, качався по підлозі, не в силі звільнитися від пут. Він хрипів і люто кружляв несамовитими очима.

Сахно злізла долі з свого імпровізованого ліжка. Довгий сон значно зміцнив її, але все ж таки вона була ще дуже немічна. Довелося знову вдатися до наркозу та, розігрівши, з’їсти бульйон, що лишився від учора, Аж після цього підійшла вона до Гальванеску.

Сахно послабила пута й, дарма що поранений дуже опинався, змінила йому бандаж на рані. Тоді посадовила його, прихиливши до стіни, а сама сіла навпроти в крісло. В руці тримала револьвер.

Гальванеску мовчав. Він уникав дивитися на Сахно й сидів із заплющеними очима. Тільки зрідка кліпав він своїми спухлими за ніч повіками, і тоді з-під густих брів блискав його лихий, повний ненависті погляд. Сахно теж мовчала. Їй треба було багато обдумати.

Нарешті мовчанку порушив Гальванеску.

– Вам пощастило, – прошепотів він, – але ще не зовсім. Вам треба вийти з мого маєтку, а це, як ви вже добре знаєте, не так просто. Надто тепер – після першої вашої втечі… Я пропоную вам компроміс: я відкриваю вам вільний вихід з маєтку й зобов’язуюся не переслідувати вас, а ви… ви за це даруєте мені життя. Життя і спокій! Ці авантюри мені набридли! Будь проклятий день, коли я пустив вас до своєї господи! Ваше втручання в моє життя і роботу…

Він говорив би ще, але мусив спинитися: Сахно реготала.

– Пане доктор! – безжурно заливалася вона. – Для чого такі сумні балачки? “Ви даруєте мені життя!” Фі, професоре, який-бо ви справді! Ну, хіба я схожа на вбивцю? Повірте, я дуже жалкую, що трапилося це прикре непорозуміння, і я вимушена була розвалити вам голову. Але ж ви самі винні. Ви надто поспішали вкоротити мені віку. Запевняю вас, що я оборонялася тільки для того, щоб не вмерти передчасно й могти ще зробити вам одну, як я гадаю, дуже цікаву для вас пропозицію.

Сахно помовчала й веселими очима оглянула похмуру й трохи здивовану фізіономію Гальванеску. Потім заговорила знову, вже спокійним і серйозним тоном:

– Пам’ятаєте, ви скаржилися мені, що не маєте помічника для своїх робіт? Що вам дуже потрібний помічник і, з його допомогою, ви встигли б значно більше, ніж маєте зараз. Пригадуєте? Так от. Я хочу запропонувати вам себе. Приймаєте? Я стану вам за помічника у ваших наукових експериментах. Ви будете моїм учителем, а я обіцяю бути старанним і ретельним учнем… І забудемо цей прикрий інцидент… Згода?

Сахно замовкла й запитливо глянула на Гальванеску. Вираз її обличчя був настільки ж серйозний та діловий, як і мова. Гальванеску мовчав. Пропозиція була надто несподівана. Він недовірливо й уважно дивився на Сахно, – здається, силкуючись зважити не так саму пропозицію, як мотиви, що могли спонукати до неї. Сахно знову заговорила:

– Ви вагаєтеся? Я бачу, ви не можете збагнути логічності цієї пропозиції після всіх попередніх подій? Їй-право, це не важко. Я цілком щиро заявляю вам, що хочу стати вашим учнем. Я прошу вас, – чуєте, прошу – прийняти мене… Правду мовити, – Сахно поглянула на свій револьвер, – я могла б настоювати більш рішуче, але саме тому, що це цілком щире моє бажання, я не хочу настоювати, а прошу. Згодні?..

– Я не розумію вас, – нарешті прошепотів Гальванеску.

– Ну от! – розчаровано сплеснула руками Сахно, – я так і знала, що ви це скажете. Ще б пак! Як же його зрозуміти таку пропозицію, як повірити в мирність моїх замірів після того, як ви хотіли мене вбити, – будемо говорити так – вбити? Але соромтеся, докторе! Ви людина науки, і обивательський спосіб мислення вам не до лиця. Невже ви нездатні повірити, що я – молодий науковий робітник – захопившись вашою науковою ідеєю, здатна забути кривди, які ви мені заподіяли й збиралися заподіяти? Я можу й далі ненавидіти вас за це, але це не заважає мені шанувати ваш геній і прагнути вашої науки. Чи ж не так?

Гальванеску мовчав. Він, либонь, роздумував. Сахно промовляла надто щиро, та й думки її, по суті, були правильні, а доводи переконливі.

– Тільки будьте щирі й об’єктивні, докторе, – знову заговорила Сахно. – Якщо, роздумуючи зараз над моєю пропозицією, ви міркуєте тільки про те, як скористатись з неї, щоб потім, в слушну годину, розправитися зі мною, то тоді краще покиньмо ці балачки і… розпрощаймося. Зважте по суті – так, наче нічого між нами не трапилося. Не думайте й про те, що коли, скажімо, ви не погодитеся, то я, безперечно, вб’ю вас. Ну?

Гальванеску мовчав. З його похмурого й зосередженого вигляду Сахно розуміла, що це не тільки штучне вдавання нерішучості, аби виграти більше шансів. Гальванеску вагався. Це було очевидно. Можливість скористати цю кондицію для самого тільки звільнення, а потім помсти, очевидно, не відігравала для нього першорядного значення, його спиняли якісь інші міркування. Сахно починала нервувати. За всяку ціну вона повинна дістати згоду Гальванеску!

Щоб підкреслити свою перевагу і цілковиту підлеглість Гальванеску і цим спонукати його прийняти пропозицію, вона знайшла потрібним зразу ж обмежити свої кондиції.

– Звичайно, ви самі розумієте, що при всій щирості моїх побажань недавній інцидент не дозволяє мені цілком звіритися на ваше слово. Щоб забезпечити себе, я мушу дещо обмежити вашу свободу на перший час. Але, звісно, тільки на перший час. Скажімо, ваш “кишеньковий радіотелеграф” я на деякий час реквізую. Ваші майстерні цей час не працюватимуть. Потім я ізолюю вас в одній кімнаті вашого палацу, і ви дозволите мені відвідувати ваші лекції з револьвером у руках… Але все це тільки на перший час. Поки ви не переконаєтеся в щирості моїх замірів, а я – в щирості вашої згоди… Ну, пане доктор? Згода?

Після довгої паузи Гальванеску, нарешті, заговорив:

– Я не можу зрозуміти одного: мотивів такого впертого бажання. Даруйте мені, але я не вірю, що причиною тому тільки ваше захоплення з мого наукового винаходу й бажання його осягти. Ви маєте ще якісь міркування, і, не знавши їх, я не знаю, що краще для мене – зразу вмерти від вашої кулі чи наперед продати вам мою таємницю, а потім…

– Хочете на повну щирість? – перебила його Сахно.

– Так!

– Гаразд. Ви, пане доктор, спотворили моїх друзів – людей, що рискували своїм життям для мого порятунку. Ви обернули Чіпаріу й йонеску на механічних потвор. Мій обов’язок зробити все, щоб віддячити цим… людям. Словом, я мушу добитися від вас, щоб ви повернули їм нормальне життя. Це викуп за ваше власне життя. Я певна, що це можливо і ви знаєте способи відживлення ваших… потвор. Коли ж це неможливо, ми повинні винайти це.

Гальванеску блідо всміхнувся.

– Оце й усе! Значить, сама ідея винаходу вас не цікавить?

Сахно збентежилась, але за мить вона опанувала себе.

– Навчивши мене, як відживити моїх товаришів, ви відкриєте мені й цілий винахід. Так чи так, я осягну його. Оце й усе… Ну? Згода?

– І ви заберетесь геть з мого маєтку? Ви дасте мені спокій?

– Так.

– Гм. Якби я був якийсь авантюрник, не було б нічого легшого, як прийняти ваші кондиції, а потім обдурити вас. Але…

– Але?

– …Але я не певний того, що зможу вернути до життя ваших приятелів.

– Ви не робили спроб відживлення?

– Робив. Результати не щоразу були позитивні. Це залежить не так від мене, як од препарованих суб’єктів і… просто від щасливого випадку…

– Саме?

– Мозок, серце і цілий організм зберігаються в інфузійному середовищі бездоганно і здатні цілком відродитися після повороту крові в судини. Але кров…

– Кров?

– Кров не завжди вдається зберегти. Вона хутко псується. Я її викидаю.

– Значить? – Сахно відчула, як ноги й руки холонуть їй з перестраху. – Значить?

– Це ще нічого не значить. Лишається точна формула крові. Треба знайти індивіда з точнісінько таким складом крові – вважайте, я підкреслюю – точнісінько таким складом крові, бо в даному разі, коли з організму виточено абсолютно всю кров, групового добору, як це робиться при переливанні крові, зовсім не досить. Груповий добір далеко не досконалий. Коли в організмі є бодай трохи рідної крові, доливання її за методом групового добору задовольняє, незначні відбіги від повної тотожності хутко зникають. Одногрупні дози, може, й не цілком тотожної крові, легко асимілюються і дають динамічний моноліт. Зовсім інша справа, коли в організмі не лишається й краплі рідної крові. Відживлення організму можливе тоді тільки з умовою цілковитої індивідуальної, а не групової тотожності крові. Тільки з такою умовою клітинам повертаються їхні моторні й животворчі функції, організм відроджується… Але… ви мусите добре знати, як важко знайти подібну індивідуальну тотожність крові, адже навіть сама по собі кров кожного організму не є щось постійне – під впливом тих чи інших причин вона може щохвилини мінятися. Проте…

– Проте?

– Проте… – Гальванеску всміхнувся ще блідіше, – перешукавши пів земної кулі або хоч третину її, можна натрапити й на абсолютну точність. У такому разі позичаєте літр “на розплід”., і коли рідна кров відживить рідні клітини, цілком досить надалі крові групового добору донора.

Сахно рвучко підбігла до Гальванеску.

– Ваші спроби були вдалі, докторе?

– Поміж моїх спроб були й вдалі…

– Значить, ви згодні? Докторе, ми знайдемо потрібну нам кров! Ми перешукаємо цілу земну кулю!..

Того ж вечора підстаркуватий санфіліст поганенького галацького радіотелеграфу, вперше за багато років праці заінтригований змістом своїх радіограм, спішно вистукував короткого листа, заадресованого в шістдесят п’ять найбільших міст земної кулі.

В шістдесят п’ять різних міст світу линули короткі радіохвилі, але скрізь мали вони знайти одного адресата – інститут переливання крові.

В короткому листі були дві хімічні формули й відчайдушний заклик прийти на поміч: сповістити, чи є при інституті донори з точно таким індивідуальним складом крові…

Вже на ранок почали надходити відповіді. Десяток за десятком реєструвалися вони в картотеці контори радіотелеграфу й негайно ж, телеграфом, переказувалися в маєток відомого не тільки в околицях Галаца, а й у цілій Румунії дідича й наукового діяча, доктора Гальванеску.

Там із нервовою поспішністю розбирали ці стрічки тремтливі руки дівчини. І щоразу, після кожної нової відповіді, обидві руки безсило опускалися: відповіді були негативні чи пропонували формули з маленькою неточністю. У такому разі стурбовані очі дівчини загорялися і з надією шукали стверджуючого погляду свого патрона.

Але патрон заперечливо хитав головою, і очі ті знову меркли до другої телеграми.

Протягом дня надходили телеграми-відповіді. 59 міст дали свої відповіді на заклик із Буджацьких степів. Тільки шестеро адресатів мовчали ще, і не можна було відгадати причин їхньої мовчанки: чи радіозаклик не потрапив на їхні антени, чи ретельні інститути старанно перевіряли паспорти своїх донорів і ще не закінчили цієї роботи.

Проте це не зменшило надії в серці Сахно – з галицької антени полинули заклики ще в півста міст усіх чотирьох материків.

Цей день для Сахно марно не проминув. З раннього ранку й до пізньої ночі вона не вставала з-за робочого стола й не виходила з лабораторії.

Гальванеску із зв’язаними руками покоївся в глибокому кріслі і, дарма що сидів у такій незручній позі, працьовито виконував роль ментора… під дулом свого власного браунінга.

Сахно – з крейдою в руці біля чорної дошки, з ланцетом біля операційного стола, з олівцем над фоліантами викладок і формул, у гумових рукавицях над пробірками – була найретельнішим із усіх відомих колись Гальванеску учнів.

Третього дня населення, а особливо поліція міста Галаца були стривожені. Відомий у місті й славетний на всі околиці лікар-хірург доктор Патрарі несподівано й іаємничо зник. Десятки пацієнтів з аристократичного кола, яке обслуговував лікар Патрарі, марно прождали в прийомній свого лейб-медика до пізнього вечора. Поліцейські агенти, викликані переляканою родиною, не могли дати ради й мусили спішно протелефонувати в Бухарест, в найкраще шпигунське бюро.

Відомо було тільки одне. О восьмій годині ранку до особняка лікаря Патрарі підкотив великий приватний автомобіль. Керувала ним жінка – очевидно, молода й вправна спортсменка. Але за великими дорожніми окулярами й під довгим дорожнім плащем годі було розпізнати й запам’ятати її риси. Вона подзвонила й попросила негайно аудієнції в хірурга. Старий лакей доповів медикові, що саме в цей час докінчував свій вранішній туалет. Лікар Патрарі вийшов до жінки й мав з нею коротку розмову. Вона благала лікаря негайно сісти в авто і їхати до хворого, якому загрожує смерть. Лікар Патрарі категорично відмовився, посилаючись на ранню годину. Але жінка вийняла з сумки цілу паку асигнацій і поклала їх на стіл. Після цього лікар зразу згодився і вже через п’ять хвилин сидів у авто. Авто рушило і вмить зникло за рогом. Більше старий лакей не міг розповісти нічого. Він тільки плакав і побивався за своїм старим паном.

Його зразу ж арештували, хоча його абсолютна невинність і була цілком очевидна. Після цього він заплакав ще дужче, присягаючися, що якби був знав, то не пустив би свого пана, а жінку-автомобілістку задушив би власними руками. Але, звичайно, нічого знати він не міг. Звідкіля, скажімо, міг би він знати, що коли авто виїхало в степ і вражений лікар Патрарі висловив своє здивування, а потім почав навіть протестувати, то неввічлива жінка показала йому револьвер загальновживаної системи браунінг і чемно запропонувала не опиратися.

Лікаря Патрарі знайшли тільки через місяць, але його важко було впізнати, бо цілий цей місяць він не голився і в нього відросла здоровенна борода. Поголитися ж він не міг через те, що цілий цей місяць сидів у ізольованій кімнаті. Таємнича жінка замкнула його там проти волі і, щедро забезпечивши харчами й питвом на цілих два роки, забула, проте (очевидно, поспішаючи), лишити й бритву.

Знайшов лікаря Патрарі агент приватного розшуку, виписаний із Бухареста. Це був кмітливий і здогадливий хлопець. Приїхавши до Галаца, він насамперед з’явився до сигуранци й розпитався про всі незвичайні події, що трапилися в околицях за останні дні. Полковник Чарота – саме той, що мав приємну розмову з Сахно й Чіпаріу, – конфіденціально повідав агентові й про події з цими людьми. Дійшлий шпиг відразу ж поставив діагноз і заявив, що він ручиться знайти лікаря Патрарі в маєтку доктора Гальванеску. Він пропонував негайно їхати туди. Але це було цілком неможливо, бо, як відомо, охоронна грамота уряду забороняла будь-кому самостійно з’являтися в заповідник Гальванеску. Отож і минув якраз місяць, поки пощастило добути з столиці відповідний дозвіл. За цей час лікар Патрарі не тільки заріс густою бородою, а ще й дуже поповнів: відсутність моціону й сила харчів зробили своє діло. Він дуже зледащів, і годі було витягти з нього бодай два розумних слова, його колеги – психіатри, проте, висловлювали здогад, що причиною були тому не тільки лінощі, а й переляк, якого зазнав сердешний хірург. Від цього переляку його пощастило вилікувати ще тільки через місяць після того, як із покинутого пустельного маєтку Гальванеску його перевезли до Галаца. Тоді лікар Патрарі зміг повідати свою історію.

Але переказати її тут неможливо, бо його сповідь була зразу заборонена політичною цензурою. Місцева газетка, правда, надрукувала була кілька уривків із цієї сповіді, але її сконфісковано, редактора оштрафовано, а складачів ув’язнено на десять років кожного.

Так і до сьогодні жодна людина в Румунії не знає подробиць цієї таємничої історії: причини зникнення доктора Гальванеску.

Тільки дружина лікаря Патрарі змогла довідатися про ту прикрість, яку зробив нехотя її коханий чоловік найбагатшому дідичеві та найвідомішому вченому. Обурена дружина взяла розлуку з безталанним лікарем Патрарі.

Коли ж вернутися назад і встановити точно події, що відбулися в найближчі дні після зникнення лікаря Патрарі, то можна ще розповісти таке:

Чудового ранку золотого південного літа з Рені, повз Килію й Вилково, у широкі води Чорного моря вийшов пасажирський пароплав, його звичайний рейс був до турецьких кордонів: там передавав він пасажирів, що прямували до Туреччини чи й далі – в порт Батумі, на радянську територію. Останні, звісно, траплялися дуже рідко. Більшість пасажирів не їхали далі Туреччини або ще ближче – до болгарських портів. Як звичайно, на палубі і у каютах панувала смертельна нудота: подорожували найбільше купці, дрібні берегові спекулянти та агенти контрабандистів і заспілкованої з ними морської поліції. Лише зрідка розважав вухо безжурний гомін невибагливих іноземних туристів і місцевих урядовців у відпустці або похмурі прокльони неприкаяних і безбілетних мандрівників-емігрантів.

Цього. разу випав щасливий день. На палубі зібралася весела компанія випадкових супутників. Тут було кілька туристів, двоє-троє контрабандистів, оперний співак, що закінчував своє берегове гастрольне турне, та його імпресаріо, підтоптаний вже чоловічок, проте чистокровний граф із північної країни.

Компанія розважалася, як уміла, – співала, грала в шахи й розповідала нові анекдоти та свіжі відомості про останню сенсацію – таємниче зникнення відомого хірурга Патрарі з власної квартири серед білого дня. Історія вар’ювалася в карколомних подробицях і прикрашалася найвитонченішими романтичними вигадками. Найбільшою ж розвагою для компанії і центром її уваги було залицяння до єдиної на пароплаві жінки – самітної й прекрасної дами. Дама ця прихильно приймала рясні залицяння й стільки ж охоче відповідала на них, не віддаючи, проте, нікому з кавалерів найменшої переваги. Вона теж була заінтригована сенсаційними подіями дня і від себе розповіла кілька жахливих подробиць із пригод нещасного хірурга Патрарі. Компанія весело реготала й висловлювала свої захоплення з буйної фантазії прекрасної дами. До кінця подорожі все товариство було так зачароване своєю супутницею, що, коли їй прийшов час пересідати на турецький пароплав, усі щиро сумували й на власних плечах усі гуртом перенесли її багаж, відштовхнувши незграбних носіїв. Під час цієї процедури кавалери не пересварилися навіть між собою, бо всім знайшлася робота: прекрасна дама мала безліч речей.

Особливо помучилися галантні кавалери біля двох велетенських скринь, щонайменше по 100 кілограмів вагою кожна. Щодо розміру, то менша була ніяк не коротша за зріст шофера Чіпаріу, а більша – якраз така, як велетень Ионеску. До того ж там зберігалися якісь, очевидно, крихкі речі, бо ні трусити, ні перевертати їх догори дном прекрасна дама не дозволила.

Митні агенти приступили були до цих велетенських скринь, але з пошаною лишили їх недоторканими, побачивши з рук прекрасної дами охоронну грамоту від самого уряду. Це мали бути якісь точні технічні приладдя.

Після того засмучені кавалери покинули пароплав і, коли той рушив, довго ще махали капелюхами та пледами своїй прекрасній супутниці. Прекрасна дама відповідала їм хусткою, а потім пішла до себе в каюту спочити, де чекав на неї її вірний лакей.

Постать цього лакея мимоволі лякала всіх подорожніх своєю виключною потворністю. Він був зовсім німий, у величезних чорних окулярах, якийсь спухлий і до того ж кумедно й моторошно рухався, як заводна лялька. Веселе товариство раз у раз полохливо сахалося, тільки-но ця потвора з’являлася біля своєї господині, дарма що прекрасна дама докладно розповіла про його оригінальне й екзотичне походження з нетрів дикої Африки та зовсім незаразливу хворобу, що спотворила його зовнішність.

Проте уважний читач, який перечитав цю правдиву повість з початку до кінця, мусив впізнати в цій муштрованій потворі шановного доктора Гальванеску, як і його господиню – Юлію Сахно.