Текст книги "Прекрасні катастрофи"

Автор книги: Юрій Смолич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 29 страниц)

Нен-Сагор на мить замовк. Потім оглянув усіх і схвильовано додав:

– Це, либонь, усе. Даруйте, що так коротко й схематично. Коли ви зажадаєте конкретніших пояснень, то я до ваших послуг.

3 сер О мовчки перезирнулися. З їхніх фізіономій можна було бачити, що таких пояснень вони не потребують. Сер Овен Прайс кивнув Альбертові Сю, даючи дозвіл скінчити записи. Взагалі всі три повноважні ескулапи не виявляли ніякого хвилювання – вони не були ні зачаровані, ні розчаровані з доповіді Нен-Сагора. Вони були зовсім спокійні, такі ж спокійні, як і перед початком цієї доповіді, і значно спокійніші, ніж два тижні перед тим, на сорок сьомих річних зборах Королівського медичного товариства.

Вони були спокійні. Хвилювалися інші. Хвилювався Яма. Хвилювалися Думбадзе з Коломійцем.

Надто хвилювався темпераментний Думбадзе. Під час Нен-Сагорової мови він не раз зривався з місця, патлав свою шевелюру та позичав цигарок з портсигара сера Овена Прайса, не просячи навіть на те дозволу. З його уст не раз зривалися гарячі репліки: “Надзвичайно! Блискуче! Геніально! Та невже?..” Але зараз, коли Нен-Сагор зовсім закінчив, він теж на якийсь час замовк. Видно було, що Нен-Сагорова доповідь справила на нього надто сильне враження, і перехвильований Думбадзе неспроможний був ніяк на неї реагувати. Хвилин зо дві проминуло в загальній мовчанці. Нарешті Думбадзе опанував себе і зміг заговорити. Але його репліка на цей раз, навдивовижу, не виявила ні захоплення, ні піднесення. Навпаки, він досить іронічно ще раз поглянув на аркуші діаграм на стіні і зовсім скептично промовив:

– Н-так… а схемка ваша досить-таки механістична… патроне…

3 сер О враз аж підскочили і обернулися до нього. Вони ніяк не чекали почути від Думбадзе таке критичне зауваження.

Але Нен-Сагор реагував на це спокійніше, ніж можна було гадати.

– Так, – промовив він, – це ви цілком слушно. Цю роботу розпочато вже дуже давно, і в той час і я, і мої колеги були, звісно, звичайні собі носологи. Носунтологічного методу ми ще тоді не збагнули. Тепер нам довелося гостро засудити цілий носологічний метод. Сама практика наших експериментів довела нам це. Зараз ми перебудовуємо цілу систему нашої роботи. Саме про це я доповідав на сорок сьомих зборах медичного товариства. Потрібний деякий час, щоб перебудувати нашу теорію. Але тепер це не страшно нам. Ми маємо цілу шкалу ефективності різних променів сонячного спектра, і на цій основі не важко буде побудувати нову систему лікування. Всі наші експериментальні заходи зараз скеровуються на вивчення не типізації, а, навпаки, індивідуалізації симптомів. Кожний наш хворий, перед тим як стати на лікування в Спектрарії, проходить щонайменше через двотижневий курс дослідів. Винятки, певна річ, допускаються лише для гострих захворювань.

3 сер О тим часом повставали з своїх місць.

– Нам буде дозволено трохи перепочити? – якнайувічливіше запитав сер Овен Прайс.

– Так, панове, певна річ.

– Я гадаю, – правив далі сер Овен Прайс, – сьогодні ввечері ми не провадитимемо далі роботи. Потрібно обговорити все, щойно почуте. Я з моїми колегами повинен влаштувати маленьку нараду.

– Як ваша ласка, сер, – уклонився Нен-Сагор. – Тоді дальшу роботу ми відновимо завтра вранці.

– І я так гадаю, сер.

3 сер О попростували до дверей. Нен-Сагор і Яма пішли за ними.

Коломієць на мить затримався і запитливо поглянув на Думбадзе.

– Ну? – сказав він. Думбадзе сплеснув руками.

– Геніально! Ви розумієте, що віщують світові ці результати точного встановлення ефективності кожного променя сонячного спектра? Сучасна геліотерапія може полетіти шкереберть!

Пізніше, вже виходячи, Думбадзе додав, знизавши плечима:

– Не розумію тільки, чого так накинулися на нашого шановного патрона староанглійські ескулапи? В медицині він робить революцію, але ця революція не з тих, що їх так боїться й ненавидить старий світ. В цій науковій революції ще немає елементів революції соціальної.

23

Проте на ранок другого дня не пощастило продовжити роботу королівської ревізійної комісії. Деякі події перешкодили цьому.

Ці події виникли ще далеко до ранку – темної південної ночі, приблизно годині о другій.

Годині о другій, коли Геліополь спав і в ньому мирно відпочивали всі його гості,– Є нагло порушений був загальний спокій сумирного гірського містечка.

О другій годині головною вулицею Геліополя раптом зацокали кінські підкови і заторохкотіло кілька моторів. Півсотні кавалеристів, півдесятка мотоциклістів та одне авто вдерлися в тишу ночі й сполошили мешканців своєю присутністю в таку годину. Авто й мотоцикли були поліцейські, півсотні кавалеристів були з кінного полку Пешаварської британської дивізії.

Авто з мотоциклами безпосередньо покотили на надбережжя, до оселі Нен-Сагора, кавалеристи пригарцювали до Сольготелю і менше як за дві хвилини оточили, зійшовши з коней, Сольготель з усіма його мешканцями.

Думбадзе з Коломійцем схопилися: їх збудила голосна військова команда під вікнами й бряжчання шпор та зброї. Зони кинулися до вікна.

У затінках околишніх будинків, у світлових плямах вартових електричних ліхтарів гостро вилискувала зброя і матово сивіли шоломи солдатів. Просто серед майдану верхи на коні сидів офіцер; це він своїм гучним голосом подавав команду солдатам. Солдати, покинувши коней, з гвинтівками за плечем без ладу сунули до головних дверей Сольготелю.

– По нас! – зблід Коломієць. – Чорт забирай, але ж звідки вони дізналися?

Обмірковувати не було часу. До їхніх дверей неголосно, але твердо постукали.

Це був сержант. Він перепросив і зайшов без запрошення до покоїв. Він обійшов усі кімнати одна по одній і так само, перепросивши, вийшов. Очевидно, він не побачив того, що шукав.

Справді, Думбадзе з Коломійцем переполошилися передчасно.

Поліція і військо шукали пешаварських повстанців.

Але обережні повстанці, звісно, й не наважилися переночувати в готелі. Вони зайняли кілька будинків на північних околицях Геліополя.

На південній же дорозі, біля перевалу через верховину кратера, вони передбачливо виставили свою варту.

Варта попередила повстанців, і за чверть години до наскоку війська повстанський гурт уже залишив свою ночівлю й хутко подався до північного перевалу – на Афганістан.

Якби начальник роти кавалерії віддав наказ негайно рушати навздогін північною дорогою та, зійшовши з прямого шляху, розсипав цепом своїх солдатів по кратеру, то не далі півтора кілометра, в хащах і серед уламків породи, він виявив би усіх до одного втікачів…

Такий наказ начальник і віддав. За п’ять хвилин з півсотні кавалеристів рушили риссю на північ, північним прямим шляхом.

Тим часом поліцейське авто теж під’їхало до Сольготелю і приставило туди разом з поліцейським комісаром і Нен-Сагора з місіс Ліліан.

В загальному залі Сольготелю зібралися вже всі його переполошені мешканці.

Сер Овен Прайс у халаті, сер Освальд Кеммері в піжамі та сер Олівер Вебенс в шлафроці ^[49]_{49
  Шлафрок– халат.}


[Закрыть]сиділи вже в кріслах і схвильовано розмовляли.

Коли на дверях з’явилася висока постать Нен-Сагора, всі троє ображені джентльмени враз кинулися до нього. Через свою наївність вони певні були, що це їхній господар, цей старий ворожбит і дикун, винний був ‘у наглому наскокові війська і в усіх зв’язаних із цим прикростях недоспаної ночі.

– Сер! – обурено заволав сер Овен Прайс.

– О сер! – люто загримав сер Освальд Кеммері.

– Так, сер, – приєднався до них і сер Олівер Вебенс.

Вони ладні були наговорити безневинному господареві цілу купу неджентльменських слів, але тут, услід за Нен-Сагором, до покою ввійшла місіс Ліліан, і обурені джентльмени не. наважилися виголосити ці слова. До того ж усі вони були без комірців, і це остаточно зв’язало їм язики перед дамою. Вони навіть ладні були зразу ж ретируватися з тисячею пробачень. Сер Олівер Вебенс і почав уже задкувати.

Але в цей час до кімнати увійшов і комісар поліції.

– Пробачте, джентльмени, – сказав він, – але ми одержали зовсім певні відомості, що тут, у цьому містечку, стала на ночівлю банда повстанців.

– Банда?

– Повстанців?

– Тут?

3 сер О зразу перелякано заточилися.

– Чому ж ви не затримаєте їх?

– Що ж ви розбалакуєте?

– Де вона?

– За нашими відомостями, вона ще надвечір перейшла через гори й захопила Геліополь.

– Ще надвечір?

Сер Овен Прайс, почувши за собою могутню руку свого друга, губернатора, нарешті опанував себе і прибрав свого звичайного джентльменського вигляду. Він запнув халата й прикрив рукою своє голе горло.

– Пробачте, місіс, – схилився він до місіс Ліліан, що з великою цікавістю слідкувала за цією сценою.

Потім він, уже зовсім спокійно, обернувся до комісара:

– Ви помиляєтеся, сер. Ваші відомості зовсім не відповідають дійсності. Як вірний син Британської імперії, я повинен допомогти вам. Цілком очевидно, що поліція стала жертвою ворожої провокації. Цілком очевидно, що вас навмисне скеровано на фальшивий слід. Ми приїхали сюди ще минулого ранку, і повинен запевнити вас, сер, що за цей час ні одного повстанця і близько не видно було.

Сер Овен Прайс не брехав і вже, певна річ, не збирався прикривати повстанців. Сер Овен Прайс таки говорив правду. Він справді не бачив повстанців.

Сер Освальд Кеммері та сер Олівер Вебенс поспішили підтримати його.

Вони негайно ж категорично засвідчили, що за цілий цей день – ні вранці, ні вдень, ні надвечір – вони не бачили жодного повстанця.

Місіс Ліліан привітно всміхнулася до комісара.

Нен-Сагор похмуро поернув до нього своє невдоволене обличчя:

– Ви чуєте, сер? Якщо ви не хотіли йняти віри нам, індам з крові, то, я сподіваюся, вас задовольняють свідчення цих трьох джентльменів? Нехай, сер, тепер стане вам соромно!

Комісар поліції справді розгубився.

– Але ж відомості були цілком певні й офіціальні…

– Сер! – зірвався сер Овен Прайс. – Ви наважуєтеся, сер, висловити недовір’я до моїх слів? Ваше прізвище, сер? Відправляйтеся негайно до вашого губернатора і перекажіть йому, що сер Овен Прайс, терапевт, член президії Королівського медичного товариства і повноважний голова королівської ревізійної комісії сказав вам, що ви – нахаба!

Комісар спохмурнів, але чемно схилився:

– Гаразд, сер президент, я виконаю це, покінчивши тут з моїми службовими обов’язками.

Після того комісар попростував до дверей. Коли він проходив повз Коломійця й Думбадзе, Думбадзе дружньо ляснув його по плечу.

– Не вдавайсь у журбу. Ці джентльмени страшенно великі начальники і, звісно, люблять нагримати. Але, як їхній особистий секретар, я обіцяю тобі, що сер президент забуде за свою загрозу і не поскаржиться на тебе губернаторові. А тепер паняй!

Приятеля треба скрізь мати. Надто добре мати його серед комісарів поліції.

24

Таким чином, чергове засідання повноважної ревізійної комісії та чергову доповідь Нен-Сагора довелося відкласти геть на пізніше: 3 сер О були надміру схвильовані нічними подіями, і безсонна ніч вимагала компенсації. За загальною згодою це засідання перенесено аж на після обід.

Беручи до уваги всі вищеописані події, зроблено навіть певне порушення в загальному, ніколи не порушуваному, регламенті й розпорядку Сольготелю: в спальних кімнатах повноважних членів комісії дозволено повісити густі штори і спустити їх аж до окремого розпорядження постояльців цих кімнат.

3 сер О спокійно проспали аж до другої години по півдні.

Думбадзе і Кодомієць, навпаки, встали дуже рано. Нічні події не вплинули на лад їхнього життя. Рівно о восьмій вони вже поснідали в залі Сольготелю.

Щоб так чи інакше використати вільний час до післяобідньої пори, Думбадзе з Коломійцем вирішили зробити невеличку прогулянку в околиці Геліополя: вони хотіли детальніше обізнатися з цією місцевістю та з її мешканцями.

Вони вийшли на майдан і рушили головною вулицею в напрямі до південної дороги, щоб, звернувши в бічну вулицю, вийти до озера, оселі Нен-Сагора та заозерних заводів.

Але навіть не змовляючись наперед, вони в цю вуличку не звернули, обминули її і, лишивши з правого боку озеро й заводські корпуси, пішли просто південним шляхом. Цей шлях приводив до перевалу через кратер, що з його верховини розстилався краєвид на північ Пенджабської рівнини, на місто Мардан та його околиці.

їм кортіло зійти на ці верховини й глянути з них туди, звідки прийшов учора закривавлений гурт переможених повстанців і звідки, вслід за ним, прибасував нічний загін кавалерії з поліцейським комісаром.

Коломієць передбачливо захопив добрий бінокль: користаючи з безпробудного сну повноважних членів ревізійної комісії, він взяв його з нічного столика сера Олівера Вебенса.

– Чортівська країна ця Індія! – розмірковував Думбадзе. – Понад триста мільйонів населення, сама не більша від європейської частини СРСР, а скільки порожнього, скільки незаселеного місця! Ви пригадуєте, як ми летіли через Пенджаб, під нами майже цілий час стелилася гола рівнина? Тільки по річних долинах і натрапляло око на невеличкі селища. Яка ж надзвичайна щільність заселеності повинна бути тут, в Індії? Майте ще на увазі, що мало не третину Індії вкривають ліси, джунглі та гірські пасма… Не хотів би я бути сином цієї країни.

– А проте ви таки ним і є.

– Як?

– Іранське походження європейських народів…

– Ага, ну да! Ви про давню історію? Ні, я говорю про сучасну Індію. Очевидно, – засміявся Дубадзе, – треба незабаром чекати чергового в історії розселення індів.

– Навряд. Ми з вами, радянські люди, знаємо інший шлях для впорядкування й унормування перезаселеного світу.

– Ви праві. І для Індії цей шлях уже не такий довгий. Класово-пролетарський рух з кожним роком більшає та міцнішає, очолює боротьбу за національне визволення і заступає давню релігійно-кастову національну боротьбу. Дев’ять мільйонів організованого індійського пролетаріату роблять своє діло. Це ж другий рік у “найкращій перлині англійської корони” неспокійно. Перлина випаде – це факт. Від 1857 року, коли англійці придушили останнє грандіозне сипайське повстання і тим ствердили своє панування на Сході, не було в Індії такого масового визвольного руху, як зараз, в тридцятих роках. Але тоді повстання йшло тільки під гаслами релігійно-національного визволення – його організовували індійські феодали, бажаючи здобути собі з національною незалежністю й виключне право на визиск індусів. Сьогодні стан цілком одмінний: гасла національної боротьби бринять, як гасла визволення всього народу, поширюються й зміцнюються новими для індуса гаслами – гаслами боротьби проти англійських загарбників-імперіалістів, а заразом проти власної буржуазії, дарма чи заспілкованої з англійським капіталізмом, чи заклопотаної ідеєю власної капіталістичної державності…

Коломієць перебив речистого Думбадзе, невдоволено звівши брови:

– Для чого ви вживаєте цей фальшивий термін “індуси, індуський”?

– Тобто як?

– Невже невідомо вам, що називати все населення Індії “індусами” так само безглуздо, як… як, скажімо, всіх жителів колишньої Російської імперії – православними? Слово “індус” зовсім не визначає народності. В Індії живе більше народів, як у вас на Кавказі. Навіть офіціальна наука нараховує понад двісті різних мов на території Індії. “Індуси” – це лише частина, правда, більша частина індійців, що належить до “інду”. Звідси – “індус”. А на жителів Індії загалом давайте умовимося говорити інди або індійці.

Думбадзе насунув шолом на лоба й замахав руками.

– Досить, досить! Ви вже й так зовсім мене засоромили. Більше, присягаюся, я не вживатиму цього неправдивого і, коли хочете, великодержавного терміну. Але, – Думбадзе хитро примружився, – б’юсь об заклад, що такі досконалі відомості ви придбали вже тут, у Індії. Мабуть, десь таки добре нарізалися на неприємність?

Коломієць пропустив це повз вуха і звернув увагу Думбадзе на інше:

– Дивіться, ми вже майже на верховині. Я навіть бачу степовий обрій.

– Це не степ, а якраз поле, – виправив Думбадзе, глянувши й собі.

– Так, правда. Я не сподівався тут побачити поля. У мене склалося враження, що тут, на цих схилах, самі пасовиська з нужденними перськими чи афганськими вівчарями.

– Щодо нужденності, то ще не відомо, хто кому дасть очко наперед – гірський чабан хліборобові чи хлібороб чабанові. Ви знаєте, який заробіток середнього індійського хлібороба?

– Незаможника, що не має власного клаптя землі?

– Ні, середнього, того, що має півгектара. Індійський незаможник в рахунок іти не може. Він навіть не дорівнює нашому колишньому батракові. Такі, як він, просто пухнуть з голоду й мільйонами вимирають з року в рік дарма де: біля чужої землі чи на промислах у городі. Я кажу про середнього хлібороба, того, якого офіціальна статистика зве дрібним заможним селянином.

– Хм, я чув. Індійські злидні ввійшли вже здавна в прислів’я.

– Чули? Я можу подати вам точні цифри. Тільки вчора вичитав їх у бібліотеці нашого готелю.

– Цікаво.

– Дуже. Ось яку маємо картину зараз, на тридцятому році двадцятого віку – після двох століть панування англійських окупантів. З 320 мільйонів індійського населення 218 живе з землі, що. Її загальна площа визначається не більше як 80 мільйонів га. Коли одкинути поміщицьку та великокуркульську землю, на якій сидить до восьми мільйонів поміщиків, коли одкинути міцнішого індійського середняка, що володіє приблизно сімома гектарами на родину, – а таких є понад п’ять мільйонів родин, тобто до тридцяти мільйонів чоловік, – то “дрібним заможникам”, яких є сто сорок мільйонів ротів, лишається на рот менше як по півморга. Сорок же п’ять мільйонів лишається зовсім без землі і поповнює постійно армію безробітних та кандидатів на голодну смерть та епідемії. Ви розумієте тепер, чому в Індії так нечувано дешеві робочі руки й чому досі збереглися найпримітивніші способи обробітку землі? Цивілізованій Англії немає рації вдосконалювати індійське хліборобство – людина дешевша за худобу й машини. Для чого витрачати гроші на трактор і бензин, коли тисяча індійських жінок за безцінь обробить якраз стільки ж землі?

– А скільки ж виробляє на рік такий середній “заможник”?

– Він виробляє на цілу свою родину за рік рідко більше ста рупій, тобто наших шістдесят карбованців. Заплативши податки, оренду, він має на їжу та одежу якихось двадцять п’ять карбованців на рік на цілу родину…

Товариші досягли тим часом уже й верховини кратера. По той бік, за вістрям сусідніх кряжів і гір, залягала майже рівна площина північно-пенджабського степу, його видно було далеко-далеко: на десятки кілометрів тікав низький обрій.

Коломієць приклав до очей бінокль Вебенса. В скельцях, куди б він не обертав їх, видно було лише червонувато-сіру голу землю, скупо де-не-де порослу пустельними лишаями. Плідні грунти були звідси далеко на південь і схід. Там повинні були бути дбайливо оброблені рисові плантації, прославлені на цілий світ. На кожний гектар такої плантації там роззявляло роти десятків зо два індійських малят. Але вони так і повмирають змалечку, не одержавши й кілограма того рису, скупованого англійцями за безцінь.

Думбадзе, приклавши долоню до очей, шукав по степу найближчих селищ.

Туди, в бік Мардана, таких селищ не було. Там лежала пустеля. Селища повинні були бути ліворуч, на схід до згір’їв Свата, або просто в напрямі до Пешавара, під пасмами Пінд-Дадану.

Але це було надто далеко не тільки для очей Думбадзе, а й для лінз бінокля.

Рівнина лежала перед очима порожня й спокійна. Невідомо, звідки ж прийшли з неї закривавлені повстанські гурти. Невже ж з-під самого Пешавара?

Трохи розчаровані Думбадзе з Коломійцем поверталися назад з вершини кратера. Але несподівано серед уламків скель вони зустріли ще двох цікавих туристів. Ті йшли їм назустріч, стиха розмовляючи. Але хода їхня була поспішна й заклопотана.

Думбадзе з Коломійцем перезирнулися й зарані поступилися з дороги. Вони не тільки поступилися, а й оступилися в затінок скель і чагарників: їм не хотілося виявити свою присутність перед цими двома екскурсантами.

Це були місіс Ліліан та горбань Альберт Сю. Жваво розмовляючи, вони простували до верховини кратера. Коли Альберт Сю задихався чи спотикався об каміння при дорозі, сильна рука місіс Ліліан його дбайливо підтримувала. Вони йшли й розмовляли, як давні приятелі.

25

По обіді мешканці Сольготелю вирушили на загальну прогулянку: 3 сер О воліли пройтися після хвилювань ночі та ненормального сну вдень. До того ж вони ще зовсім не роздивилися на Геліополь, а детальне обізнання з цим містом входило в загальний план їхньої місії. Нен-Сагор і місіс Ліліан запропонували їм свої послуги господарів-гідів. Думбадзе з Коломійцем приєдналися за компанію. Таким чином, стало можливим і під час цієї прогулянки не тратити марно часу й продовжувати обслідувальну роботу ревізійної комісії.

Товариство вирушило одною з бічних вулиць на південний захід з тим, щоб, проминувши центральні квартали й озеро, вийти в заміські луки.

Думбадзе зацікавився промисловістю Геліополя.

– Що це за заводи за озером? – запитав він місіс Ліліан. – Геліополь має свою промисловість? Що тут виробляють?

Місіс Ліліан охоче пояснила:

– Експортна промисловість Геліополя зовсім незначна, але її прибутків вистачає на покриття місцевих витрат. На заводах головним чином виробляються речі власного вжитку, яких ніде більше й придбати. Невеличка текстильна фабрика виробляє сонцепроточну матерію на одежу, скляна фабрика дає різні типи сонцелікарського спектрального скла, тут є уже й невеличкий експорт на європейські ринки. На експорт же працює й фабрика солом’яних виробів, – ми постачаємо солом’яні меблі в Пешавар з околицями та трохи до Афганістану, – та чимала сироварня, що вивозить високі сорти сиру до Бомбея і навіть до Англії. Ще трохи експортується вовни, пшениці та винограду й інших фруктів.

– Ви пробачте мені за, може, недозволене й нескромне запитання, але я бачу, що все тут у вас в Геліополі, пишається чистотою, охайністю і навіть заможністю. Десь, певне, сер Нен-Сагор має таки достатні маєтки, коли має змогу утримувати таку дорогу інституцію, як Спектрарій з його експериментальними закладами? Мабуть, більша частина місцевого населення служить у вашого діда і, очевидно, непогано заробляє?

Місіс Ліліан здивовано здвигнула плечима:

– Ні, що ви? Хіба дід ще не поінформував вас про місцевий лад? Ні Геліополь, ні Спектрарій не є Нен-Сагорова власність. Він записаний власником цієї місцевості виключно для проформи, бо уряд не дозволив би тут існування комунальної громади. Але вже понад п’ятдесят років ціла ця місцевість належить спільно всім мешканцям. Адже доми, харчування й одежа наділяються кожному мешканцеві з спільних фондів, вироблених загальними ж силами. Кожний мешканець Геліополя, якщо він працездатний, повинен виконувати якусь роботу, до якої він найбільш придатний. Для непрацездатних стариків є спеціальна колонія на околицях містечка. Наприкінці ж року всі прибутки від господарства, якщо вони є, бо трапляється, що їх і не буває, діляться поміж усіма порівно.

– Та що ви кажете? – Думбадзе був надміру вражений. – Значить, тут збереглися форми первісного комунізму?

– Ні. Не зовсім так. Первісний комунізм тут давненько вивівся з першим приходом європейських конквістадорів. Після того тут була резиденція якогось місцевого раджі – Нурі. Це від нього лишилася назва цілої місцевості. Дідів батько’ придбав цю місцевість і оселився тут після славетного Сипайського повстання 1857 року. Він був причетний до цього повстання – грецька морська газета не брехала. Тікаючи з півдня до сикхів від кари англійського уряду, він зайшов у ці гори й оселився тут у гірському племені афганських чабанів. З ним прийшло ще кілька індійських родин. Все населення Геліополя й пішло від тих афганських та індійських вівчарів.

– Надзвичайно цікаво! А коли ж запроваджено тут форми комунальної громади?

– Це вже від діда. Дід прийшов разом з прадідом. Він був тоді молодий юнак. Коли він підріс, прадід послав його далеко до Бенареса вивчати медицину. В тубільній медичній школі в Бенаресі дід обізнався з тубільною’ медициною – староіндійською медициною Чараки, Сушрути та Багбхати. Ось звідки ці закиди дідові про чародійство та знахарство… Але, скінчивши цю школу, дід не повернувся до батька, він спалахнув цікавістю до європейських наук. Він лишився на півдні, в Калькутті, і вступив там санітаром у якийсь військово-морський госпіталь. Водночас він працював у старого англійського лікаря – сера Тоблтона. Цей лікар дуже зацікавився здібним юнаком і подбав про європейську освіту діда. З його допомогою дід опанував європейську медицину і, поїхавши до Лондона, склав іспит на лікаря і доктора медицини. Повернувшися зразу ж до Калькутти, дід ще якийсь час працював у лікаря Тоблтона: він не міг повернутися сюди до батька, в Нурі, бо його батько люто ненавидів англійців і прокляв діда за те, що він відмовився повернутись додому і здобув європейську освіту. Але незабаром дідова доля зовсім змінилася: майже одночасно вмерли лікар Тоблтон і дідів батько. Перший загинув від жовтої пропасниці, другий був забитий прикордонною сторожею – він був контрабандист, – грецька газета і тут мала рацію. Дід повернувся сюди впорядкувати батькове майно і тут і залишився, почавши відразу лікарську практику, тут, у диких чабанських селищах, а пізніше, після другої подорожі до Англії, і свою науково-експериментальну роботу.

З великою цікавістю слухав Думбадзе розповідь місіс Ліліан.

– Значить, усе це, що бачимо ми довкола, – все це діло Нен-Сагорових рук? – захоплено скрикнув він.

– Не тільки його, – посміхнулася місіс Ліліан, – його та й усіх тутешніх мешканців: він здобув собі їхню гарячу прихильність своєю самовідданою лікарською практикою.

В цей час товариство вийшло за межі Геліополя. Довкола були розкішні луки з великими отарами овець, що паслися на них. Кілометрів за два далі, на внутрішніх південних схилах кратера, рясніли густі виноградники. Там зараз ішла інтенсивна робота: жовтаві одежі садівників майоріли серед буйної зелені. З-за озера прогув короткий і негучний гудок – то закінчувався робочий день.

Всі спинилися за останнім будинком, край лужі, і милувалися з пейзажу. Місіс Ліліан і Думбадзе спинилися разом з усіма. Там сер Овен Прайс ораторствував перед Нен-Сагором, Коломійцем та своїми двома колегами. Він говорив про його власний маєток на півдні Шотландії.

Він хвалився трьома тисячами фунтів прибутку з його сорока гектарів.

– Якби не ці ледарські профспілки, – запально гукав він, – я б за два роки підвищив прибутковість мого маєтку до чотирьох тисяч! Ви можете собі уявити, – вони щоразу страйкують і зовсім покинули б роботу, коли б зменшити їм платню на якихось нещасних десять шилінгів на місяць! Але я добрав чудового способу, і чорт мене забери, коли за три-чотири роки я не дійду того ж самого. Я ніколи не зменшую платні на один шилінг, коли цього вимагають кон’юнктури, – я зменшую її зразу саме на десять. Бачили б ви, яка буря здіймається в цих профспілках: бойові статті, заклики до страйку, громадський бойкот, нарешті, і самий страйк. Це – ха-ха – тоді, як на біржі тисячі безробітних! Але не подумайте, що я набираю штрейкбрехерів. Для чого? Навпаки, я прилюдно заявляю, що ніколи нічого спільного з штрейкбрехерами не маю і мати не буду; я чесний господар. Я заявляю, що я волію договоритися тільки з моїми робітниками. І я починаю говорити з профспілкою. До вечора ж ми йдемо на спільні поступки: я скидаю дев’ять шилінгів, я згоджуюсь знизити платню поки що тільки на один шилінг, на той самий шилінг, що був мені потрібний. Профспілковим представникам я показую мої розрахунки і нагадую про патріотизм і обов’язок кожного англійця всіма силами сприяти рідній торгівлі й промисловості. Вони радо погоджуються й починають кричати в своїх газетах про свою перемогу й про моє благородство. Робітники, правда, з ними не погоджуються і не хочуть поступатися своїм шилінгом. Але тепер це вже не моя турбота. Цим тепер турбуються самі профспілки. Вони переконують робітників, а коли серед них трапляються уперті, самі ж профспілки знімають таких з роботи й на їхнє місце ставлять інших, згодних працювати на шилінг дешевше.

– Надзвичайно! – пробурмотів Коломієць. – 3 вас, сер, геніальний господар.

– Ви мені лестите, – скромно почервонів сер Овен Прайс, – але що правда, то правда – з робітниками я вмію добре’поводитися.

– Н-да, шкода тільки, що робітники ваші ще не навчилися як слід з вами поводитися.

– Що ви кажете, сер?

– Я кажу… що, на жаль, робітники цього не вміють цінити.

– О так, це невдячне бидло!

Не мавши сил далі стримувати себе, Коломієць поспішив відійти набік. Він був дуже задоволений, що Думбадзе не розчув добре монолога сера Прайса, а то б знову, безперечно, трапився інцидент. Але сер Овен Прайс і сам уникав запального й невитриманого грузина.

Щоб перевести розмову на інше, Коломієць перейшов ближче до Нен-Сагора.

– Патроне, – сказав він, – от уже другий день ми у вас, ходимо по вашому маєтку і роздивляємося довкола. Нам не часто доводиться близько зустрічатися з місцевими мешканцями…

– Зараз саме розпал сільськогосподарських робіт, геліопольці у виноградниках та на луках, – пояснила місіс Ліліан.

– Авжеж. Але я не про те. Я хочу розпитати про одну річ, що впала мені в око. Не можна, знаєте, не звернути уваги на те, що всі тутешні мешканці якісь… якісь, я б сказав, однакові. Певна річ, ми маємо тут, цілком очевидно, якесь одне плем’я, що дуже збереглося від чужих впливів: цьому, очевидно, дуже сприяє саме географічне положення вашої країни в цьому кратері. Але, знаєте, і за таких умов не може не дивувати така витриманість типу конституції. Адже ж в кожному, найобмеженішому навіть племені завжди можна спостерігати конституціональні відхилення від середнього типу. Тут же цього нема. Всі ваші геліопольці – наче діти одних батьків… Я не надто експансивний у своїх висновках, патроне?

Нен-Сагор уважно поглянув на Коломійця.

– О ні, друже! Ваша спостережливість робить вам честь.

– Значить, я маю рацію, – зрадів Коломієць.

– Безперечно… і вам будуть зрозумілі причини такого явища, коли мені дозволять провадити далі мою доповідь.

– Але ж ми слухаємо вас з великою цікавістю.

– Кажіть, патроне!

– Ми слухаємо вас, сер, – милостиво додав і сер Овен Прайс.

Товариство спинилося на пагорку, що з нього цілий Геліополь був видний широким профілем кучерявих садків та мініатюрних призматичних будиночків. Глибоким спокоєм дихало з цього містечка, затишного й спокійного. Місіс Ліліан сіла долі й зробила запрошувальний жест до інших. Нен-Сагор, Думбадзе й Коломієць не дали себе просити вдруге. Тільки 3 сер О лишилися стояти, не дозволивши собі такої непристойності, як сидіти на голій землі.