Текст книги "Прекрасні катастрофи"

Автор книги: Юрій Смолич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 29 страниц)

Але на тихий її стогін прилинула відповідь. Це також був чи то стогін, чи то сміх, чи то кректання. Сахнг роздивилася. На стелю, на стіни, обабіч – довкола, скіль ки могла побачити, не рухаючи тілом. Вона не побачила нічого. І знову застогнала, знесилена…

Відповідь прилинула знову. Це був сміх. Тихий, обережний, але радісний сміх.

Хтось був біля неї. Хтось радів з її одужання. Одужання, бо Сахно не сумнівалася вже, – це вона одужує після якоїсь важкої хвороби, що її початок не хоче пойернути їй зрадлива пам’ять.

Сахно зібрала всі сили, важко ворухнула всім тілом і ще раз оглянулася довкола. Тепер вона побачила людину. Не треба було далеко й шукати, – ця людина була біля неї, зовсім близько біля приголів’я. Але вона була вся біла, така, як кімната, як світло, і Сахно відразу не розгледіла її. Людина схилилася позад її голови і тихо й радісно сміялася.

– Де я? – нарешті опанувала мову Сахно. – Що зі мною?

– О, не турбуйтеся, – прилинув ласкавий шепіт. – Ви в гарному місці, і вам зовсім добре.

Голос був наче знайомий. Десь чула вже Сахно ці лагідні нотки, цей характерний тембр.

– Але? – запитала вона ще, тільки для того, щоб почути ще раз мову й пригадати її.

– У мене, – почулося вже голосніше й чіткіше.

Сахно стрепенулася. От-от мала відживитися пам’ять. От-от…

Але чому, ще не згадавши, а вже тремтить вона з протесту і, не знати чого, зринає незрозумілий острах..

Людина схилилася ближче до лиця. Сахно не довелося напружувати волю й силувати пам’ять. Вона згадала. Враз і все…

– Але чому ж? Як же це так?

Над нею схилився доктор Гальванеску…

– Ви здивовані? – нарешті прилинуло з білого мороку неприховано глузливе запитання. – Ви здивовані і… невдоволені з цього?.. Ви мовчите?

Сахно мовчала. Вона не могла нічого сказати. Вона не хотіла нічого говорити. Спогади вихором майнули через її свідомість. Все до останньої хвилини – оглушного удару по голові – вернула вражена пам’ять. Але вона не могла збагнути одного: чому вона не в тюрмі, не за ґратами, а тут, на операційному столі доктора Гальванеску?

– Чому я тут? – нарешті спитала вона, силкуючися надати мові найбільшої різкості, на яку була зараз здатна.

– Про це я вас своєчасно поінформую, будьте спокійні. – Гальванеску коротко засміявся. – Але мушу вам сказати, що ви досить-таки нечемні. Я не чув від вас жодного слова подяки. А проте я справді врятував вас – від тюрми, а то й чогось гіршого.

– Тобто?

– Треба сказати, що наших жандармів ми добираємо з здорових і дужих хлопців. Це прекрасно, звичайно. Але їх зле виховано, і вони не вміють економно. витрачати свого природного обдарування. Цей сиволапий солдафон трахнув вас так, що якби не нагодився тут я, то після ще одного удару довелося б везти вас просто до моргу. І так, щоб запобігти зрушенню мозку, мені довелося тримати вас чотири доби під наркозом. Вам відомий такий спосіб боротьби й профілактики проти мозкових захворювань?

– Чотири дні?!

– Атож. Сядьте. Це штовхне кров. От так. Дайте я вас підтримаю. Чудово. Ваші щоки враз почервоніли…

Сахно сіла. Кімната пішла обертом, в голові важко гупало, і під груди підкочувалася млость. Вона була б упала, та прудкий Гальванеску вчасно її підхопив.

– Нічого, нічого. Це зараз пройде. Понюхайте ось цього, а цього випийте. От так. Тепер добре? Правда ж, добре?

Замість відповісти Сахно запитала:

– Де Чіпаріу?

– Шофер? О, це спритний і здатний хлопець, з нього будуть люди… Тобто я б не сказав, щоб “люди” – ха-ха, але пуття буде. Іменно – пуття.

– Він тут?

– Не поспішайте. На все – свій час. Я хочу запропонувати вам ось цю чашку бульйону. Ви трохи підживитеся, кров ваша заграє ще дужче, зможемо побалакати ще трохи. Але – трохи.

Сахно слухняно взяла чашку з бульйоном і сьорбнула дві ложечки.

В цей час доктор Гальванеску заголив їй ліву руку й метко увіткнув під м’язи голку маленького шприца.

Сахно зразу ж відчула, як від гарячої поживної юшки та від цього впорскування певніше й дужче забилося серце, як члени її набули гнучкості та сили.

– Ну от і добре. Тепер ви можете сісти. От так – зовсім, а ноги простягніть. Добре! Через п’ять хвилин ви одержите цигарку.

– Де Чіпаріу? І чому я на волі? Чи, може, – Сахно іронічно скривилася, – ви взяли мене на поруки?

– Ха-ха! Трошки не так. Не “на поруки”, а з рук у руки… Іменно – з рук у руки. Вас… мені подаровано.

– Що?

– Подаровано! Повік і безкоштовно! Як компенсацію за ті збитки, що ви їх мені завдали. І, ви знаєте, я навіть не просив. Це несподіваний презент. Полковник Чарота – надзвичайна людина! Він забув геть усе, що ви йому розповідали про… про мої… експерименти. Він, розумієте, не має права цього знати. Така воля мого уряду. Він, здається, говорив вам про охоронну грамоту? Так от. Ну й дві-три тисячі лей… подяки. Це остаточно зіпсувало йому пам’ять і… і… пошану до іноземних паспортів. До речі, я до краю здивований. Та коли б я знав, що ви підданець нашого державного сусіди…

– То не чекали б, поки мене дадуть вам, як компенсацію, а давно вже розправилися б зі мною?

– Ні. Просто не допустив би вас у мій маєток. Ви насмілилися заглянути туди, куди я вам не дозволив. І,– Є голос Гальванеску втратив лагідність і забринів жорстоко та гостро, – куди нікому не дозволено заглядати. Навіть полковникові Чароті. Навіть тому урядові, що видав мені охоронну грамоту. Нікому!

Він замовк і схвильовано забігав по кімнаті. Сахно стежила за ним і чекала, що скаже він. Але Гальванеску не відновлював розмови. Видно, поведінка Сахно його до краю обурювала.

– Що ж ви думаєте зі мвою робити? Як помститесь надо мною? Яких тортур мені хочете завдати? – зневажливо й огидливо кинула Сахно.

– Помститися? Що ви! Що мені дасть помста? Якою помстою я компенсую мої збитки? Тобто те, що ви знаєте більше, ніж хочу я. Ні! Ніякої помсти. Я просто примушу вас забути все.

– Ви вб’єте мене?

– Ні. Мені невигідно вас убивати. Ви мені винні. За вами борг!

– Я вам винна? Який борг?

– Ви мені винні лакея. Хаквілавіліса. Ви зіпсували його!

– Я дуже жалкую, коли поранила нещасну людину. Мені дуже шкода-повірте. Перекажіть йому…

– Ха! Я бачу, ви не з метикуватих. Коли Це щиро, цедобре. Але не в тому справа. Мого лакея зіпсовано. Я не можу без нього. Зіпсували його ви. Ви й мусите його заступити.

– Я?!

– Ви! До чогось іншого ви нездатні. Ні для роботи на полі, ні для роботи в заводах. Ваші м’язи, – Гальванеску зневажливо вщипнув Сахно за руку, – ваші жили, вся ваша тілесна структура тендітна. Звичайний екземпляр міського інтелігента… ще й жінки. Проте з нескладними функціями покоївки ви вправитесь.

– Але треба поспитати мене, чи дам я на це свою згоду! – спалахнула Сахно.

– Цього якраз і не треба. Я знаю, що ви не дасте своєї згоди, і тому не питаю вас.

– Негідник! Ви полонили мене і хочете зробити з мене свого раба. Але я вже втекла од вас одного разу…

– В другий раз не втечете.

– Але ви не зробите з мене своєї холуйки. На які б тортури ви мене не віддали, я нічого не зроблю з вашого наказу.

Доктор Гальванеску спинився і хитро примружився. На фізіономії його грала весела й презирлива посмішка.

– Люба моя пані! Вас ніхто й не питатиме. Затямте собі гарненько: хто побував у лабораторії добре відомого вам доктора Гальванеску, той не порядкував уже своєю персоною. Збагнули? Тут панує одна воля – воля доктора Гальванеску. І все довкола кориться їй. Хоче чи не хоче. Збагнули?

– Я збагнула одне: ви злочинець і насильник. І ви хочете зробити насильство і наді мною.

– Це ви маєте рацію. Здебільшого я насильник. Нічого не поробиш – іменем науки. Для науки можна йти й на злочин.

Сахно скипіла. Зухвальство й нахабність цього добродія були надмірні.

– Що ви торочите там! Яке ви маєте право замазувати очі наукою! Ви просто злочинець і бандит!

Гальванеску скорботно заплющив очі.

– Це не так. Це безпідставна лайка. Дуже шкодую, що не можу довести вам вашу помилку. Але це не так… Та згадайте самі – чи це не ви так захоплювалися з мого господарства? Чи це не вас чарувала кожна дрібниця, кожне вдосконалення? Га?

Сахно не відповіла. Це таки справді було так.

– Ви мовчите?. Отож-бо й є… Але вернімося де нашої розмови. Ви маєте мені заступити зіпсованого Хаквілавіліса. Я міг би не попереджувати вас, але така вже моя звичка: я не бавлюся в піжмурки. Кожному цалдієнтові я наперед кажу, до якої роботи маю його приставити. Майте на увазі, що попередній фах відіграє неабияку роль. Ви чули щось про органічні звички, про звичній навіть професійні рефлекси, про м’язову пам’ять і таке інше? Це цікава наука. Не я їй батько. Але без неї мені було б зле. Всі мої експерименти будуються на цих основах. Правда, у вас майже нема м’язової пам’яті, ви більше розвивали інтелект. Хаквілавіліс мав проти вас велику перевагу: до того, як потрапити до мене, він понад двадцять років був за офіціанта. З вами буде гірше. Ви нічого, крім інтуїції та притаманних усім людям рефлексів, не маєте… Та що ж робити! Обійдемося й так. Функції покоївки не такі складні, ваші м’язи хутко пристосуються.

В Сахно урвався терпець. Незрозуміла Гальванескова балаканина дратувала й злостила ї’і^Разом з тим за цими незрозумілими словами, за цим жорстоким тембром голосу вона відчувала щось страшне, щось дике і протиприродне.

– Лишіть! – гукнула вона. – Мовчіть! Я не хочу і не можу вас слухати. Ви старий блазень! Кінчайте швидше, що хочете, робіть. Знущайтеся з мене, катуйте мене, але покиньте ваші дурні балачки, ваші блюзнірства. Я не розумію і не хочу їх розуміти.

Доктор Гальванеску пильно глянув на Сахно. В очах його світилося здивування й підозрілість.

– Ви справді не розумієте?

– Я не розумію нічого. Дайте мені спокій і… або розв’яжіть мені руки, ноги, або… робіть, що хочете.

– Ні. Ви таки справді нічого не розумієте! Невже? Я був кращої думки про вашу здогадливість.

– Ідіть ви під три чорти з вашими думками! Гальванеску встав і замислено заходив по кімнаті.

Потім він знову спинився.

– Однаково, – сказав він, – коли навіть правда, що ви нічого не зрозуміли, то я не можу подарувати вам волю. – Він знову став жорстокий і зухвалий. – Ви бачили все, і не заткнеш вам вашої дурної пельки. Ви – ворог, до того ж проклятий, східний, червоний ворог! До вас не може бути й жалості. До вас не може бути співчуття.

– І не треба!

– Ви мій бранець, ви мій боржник. Я стягну з вас те, що ви мені завинили.

– Стягуйте!

– Я зроблю з вас свого слугу, свою покоївку, і ви будете ретельно виконувати функцію холуя.

– Ні!

– Ха! Будете! Вірте мені! І я дуже жалкую, що не зможете ви відчути всю ганебність, паскудність вашого становища.

– Мерзотник!

– Бо ви будете колодою без почуттів, без волі і без думки. Бо ваше розумове життя скінчиться тієї хвилини, як ви встанете з цього операційного стола.

– О негідник! Ти хочеш зробити з мене якусь потвору?

– Бо для вас не існуватиме вже світу, природи, культури і цивілізації. Ви будете ізольовані від них на все життя. Ви будете живим трупом, мертвою плоттю. Фантомом ^[22]_{22
  Фантом– тут: модель людського тіла або його частини натурального розміру, що служить наочним посібником у медичних закладах.}


[Закрыть]!

– О, будь ти проклят! Ти прищепиш мені проказу? Ти зробиш з мене…

– Ха! Ви бачили все і своїм куцим розумом не можете збагнути сенсу. Яка недотепність. Яке невігластво!

Сахно рвонулася з свого ложа. Але пута міцно держали їй руки й ноги. Вони врізалися в шкіру, і, болісно зойкнувши, Сахно знову простяглася навзнак. Лють і обурення туманили їй мозок. Але вона нічого не могла вдіяти. Вона була в руках цього божевільного фантаста, злочинного і жорстокого ворога. Немічні сльози приснули їй з очей. Вона одвернулася, щоб Гальванеску не помітив цих сліз. Але той уже їх помітив і зловтішно засміявся.

– Ви так зажурено поглядаєте у вікно, наче сподіваєтеся на несподівану звідти поміч. Даремно: ніхто не прийде вам на допомогу. До мого маєтку не може потрапити ніхто! Ніхто не може й вийти з нього. Ви були перша хоробра. Але, – Гальванеску, гротескно жалкуючи, розвів руками, – лиха доля повернула вас назад.

– Блазень! – огидливо прошепотіла Сахно. Гальванеску весело зареготав.

– До всіх моїх талантів іще один. Я не гордую.

Сахно знову відвернулася до вікна. За широкою амбразурою кучерявилися верхів’я паркової гущавини. Правіше яснів просвіт галявини – пам’ятної галявини, що приводила до вікна колишньої кімнати Сахно. За галявиною білів проклятий мур. Ще далі зеленіли й половіли широкі смуги ланів. Між них швидко в’юнився шлях… Єдиний путь до волі.

Гальванеску з глузливою посмішкою стежив за Сахно.

– А ви, я бачу, любите волю, – заговорив він знову, наче відгадуючи її думки. – Це непогано. Жалкую, що нічим не можу вам допомогти. А щоб ви знали… справді, на щирість, тепер же однаково, щоб ви знали, ще трохи – і були б ви вільні. Далебі! Вас визволяли. Так, так, – дружньо підморгнув він Сахно, помітивши її зацікавлений погляд. – Ваші вірні друзі. Ваш відданий шофер…

– Чіпаріу?

– Атож, Чіпаріу. І цей древній рибалка…

– Йонеску?!

– Можливо. Ми з ним не познайомилися. Чіпаріу та Йонеску. Моторні хлопи. Спритні і меткі. З них буде пуття…

– Де вони? Що з ними? Вони визволяли мене?

– Намагалися. Але куди з голими руками! Вони підкопалися під мур, вночі, звичайно, щасливо проминули всі перешкоди й намірялися вдертися до замку через оце вікно. Ви розумієте? – з щирим здивуванням обурився Гальванеску. – Яке зухвальство! Приставили драбину й простісінько сюди. А ви на столі! Ще кілька хвилин – і вони були б забрали вас із собою. Щастя, що недотепи не догадалися перетяти дріт сигнального гонга. Я вчасно, був попереджений і встиг вжити заходів.

– Де вони? – тоскно запитала Сахно.

– Де? Ви дуже цікаві. А проте які тепер можуть у мене бути від вас секрети? Однак вже ви ніколи і нікому їх не розкажете.

– Ви вбили їх?

– Ні. О ні. Це не економно. Для чого? Чіпаріу такий кремезний хлопець: біцепси, загальна структура – Аполлон! А дід – го-го, цей кому хочеш дасть сто очок наперед!

– Що з ними?

– Що? Гаразд. Будь ласка. Я можу дозволити вам побачення.

Гальванеску хутко встав і підійшов до стіни. Він намацав якогось прихованого цвяшка і натиснув його. Стіна здригнулася і розкололася вздовж надвоє. Потім з легким гудінням електромеханізму повільно розсунулася.

Радість стиснула груди Сахно. Невже цьому правда? Невже вона зараз побачить Чіпаріу й діда Йонеску? Любі товариші! Бідні! Вони віддано кинулися її рятувати й потрапили в полон до цього божевільного. Старий Йонеску! Впертий і боязкий діду! Як же наважився ти?

Стіна розсунулася. За нею була друга біла кімната, тільки більша і без вікон. Світло спадало з кількох великих жирандолей. Яскраві електричні промені, зіткнувшись з промінням сонця, враз пожовкли. Вони лягли мертвими тінями на два силуети вглибині.

Сахно підвелася. Вона не могла ще розглянути силуетів. Але постаті тихо рушили сюди, в першу кімнату.

Це були вони – Чіпаріу і Йонеску! Сахно впізнала контури їхніх фігур…

Вони посувалися спроквола, але напрочуд струнко і рівномірно, як солдати на муштрі. Вони важко відбивали крок і за ногою відмахували руками. Тільки голови їх були похилі і мляво куняли за кожним рухом. Вони переступили поріг кімнати і, так само не кваплячись, обійшли довкола операційного стола, довкола Сахно…

З голосним зойком затулила Сахно руками лице і відкинулася на своє ложе.

Огидні примари продефілювали перед нею. Тільки контури тіла нагадували знайомі риси Чіпаріу і Йонеску. Але це були мертві, розпливчасті риси опухлих трупів. Вони були прозорі й мляві, з лискучими черепами і в чорних непроглядних окулярах.

11

– Я обіцяв вам сигару? Будь ласка. Це найкращий сорт: з найстарішого тютюну моїх, плантацій. Куріть.

Ця мова наче долинула з іншої планети. Відразу Сахно не збагнула навіть, що це до неї говорили. Але Гальванеску припросив удруге й тицьнув їй до рук цигарницю.

– Куріть.

Навмання Сахно взяла сигару й поклала її в рот. Навмання ж посмоктала, коли Гальванеску подав їй вогню. Міцний і запашний дим стверезив її і повернув їй самовідчуття. Аж тепер досяг її розуму сенс щойно побаченого. І від цього вона вдруге мало не зомліла. Але останнім зусиллям волі вона примусила себе бути спокійною.

– Така ж доля чекає й на мене? – ледве осилила вона ворухнути устами.

– Так, – відрубав Гальванеску. – Точнісінько, така.

– Вони живі? – ще прошепотіла Сахно.

– Для мене – так, для себе – ні.

– Що ж це таке? – слшріше подумала, а не запитала Сахно, відчуваючи, як усе – і Гальванеску, і кімната, і стіл під нею – зривається з місця й лине кудись у просторінь щораз більшими децентричними колами. – Що ж це таке?

– Це й є мій секрет. Секрет, що на ньому держиться все моє господарство, вся моя система! Ви цікаві його знати?

Сахно не відповіла. Її свідомість гойдалася, як човен у бурхливому морі, на буйних хвилях притомності і зомління. Чимраз швидше, чимраз нестримніше тікало все в прірву, в порожнечу.

Проте Гальванеску й не чекав її відповіді, йому, очевидно, кортіло розбалакатися.

– Я можу його вам розповісти, – урочисто почав він. – Тепер уже однаково: ви ж нікому не зможете його відкрити. Щодо мене, то, мушу признатися, мені й самому кортить з кимсь побалакати про мою роботу. Ви можете собі уявити: мені ще нікому не доводилося докладно розповідати про мій винахід! Це так важко! Нікому не сказати й півслова! Ні похвалитися, ні спитати дружньої компетентної поради, ні просто перевірити на свіжому розумі свої міркування й погляди. Ви розумієте, як це прикро?

Сахно мало що розуміла. Мова Гальванеску майже не доходила до її свідомості. Порожнім, перестрашеним поглядом блукала Сахно довкола. Її непритомний зір шукав за жахливими примарами її товаришів. Гальванеску зрозумів цей погляд.

– Ви шукаєте ваших друзів? – поспитав він. – Не турбуйтеся. Вони вже там, – він махнув рукою до розсувної стіни, що вже знову твердо стояла на своєму місці. – Я послав їх знову до комори. Їхній вигляд надто турбує вас.

Сахно тихо і безнадійно застогнала.

– Я дивуюся з вашої нездогадливості,– Є вів далі Гальванеску, зручно влаштувавшись у кріслі й запаливши нову сигару. – Ви все звертаєте на якусь хворобу, якусь чудну пошесть, проказу і таке інше. Ви не могли побудувати іншої гіпотези, крім цієї дурної здогадки, що я прищеплюю людям якусь заразу, – боже, яке глупство! – для того, щоб потім експлуатувати їхню працю. Таж це був би справжній злочин! – гаряче обурився Гальванеску. – Я розумію, якби, скажімо, я збирав сюди до себе якихось Там хворих, що викинуті за борт життя, і, давши їм роботу, визискував їх. Але… фі! Це ж просто комерція! Це личить якомусь спекулянтові-фермерові. Це безперспективне глитайство! А наука ж і живе тільки з перспектив. Родиться з перспектив і прагне їх. Коли ви віддали себе науці, то, зробивши крок, мусите оступитися набік і глянути, скільки ще кроків ви можете зробити далі. Коли ваша кінцева мета буде вам отут, перед самісіньким вашим носом, то краще покиньте: ви, в кращому разі, винайдете нову вдосконалену голку для примуса. Науці потрібні обрії і перспективи! Так, так, колего і добродійко! Настановлення вашої роботи має йти широким віялом ідей в далекі прийдешні віки.

Гальванеску встав і шпарко забігав по хаті. Він був у захопленні. Завжди спокійний, розважливий і зовні скептичний, він метушився тепер, як молодий поет. Волосся йому розкуйовдилося, очі світилися, він моторно розмахував руками і віяв полами свого білого халата.

– Експлуатація хворих! – гукав він. – Яка нісенітниця! Яка мізерна фермерська ідея! Яке жебрацтво! Експлуатація цілого світу – скажіть ви: це варто уваги! Так. Цілого світу! Перебудова сучасної системи експлуатації на основі нових наукових здобутків. Так! Але цілого світу! Ніяк не менше!

Він раптом сів. Замовк, поторкав волосся й наче трохи заспокоївся.

– От про що марить доктор Гальванеску, впоряджуючи тут, у диких приморських степах, свою маленьку факторію ^[23]_{23
  Факторія– колишні поселення європейських або північноамериканських купців, мандрівників у колоніальних країнах.}


[Закрыть],– Є завершив він майже сумно. Але зразу ж знову спалахнув. – Ви маєте, проте, рацію. Ви правильно розшифрували коефіцієнт моєї формули. Так, так, правильно! Мушу констатувати це. Признаюсь, це так: коефіцієнт моєї формули господарювання – людська праця, робочі руки… Ха! Ви глузуватимете з мене? От, мовляв, дурна голова, знайшов новину, яку розумні люди відкрили ще за сотні літ перед ним. Але не поспішайте. Не поспішайте! Це так, нічого нового тут, – так би мовити, в соціальній частині моєї формули, – я не відкрив. Аж ніяк! Я беру загальновідому, і додамо – вірну, певну і точну, віками й усіма соціальними ладами перевірену – тезу. Але я роблю з неї фетиш! Бо вона варта того. Бо наука живе фетишами. Роблю з неї фетиш і переоцінюю її з погляду точної, зауважте, точної, а не абстрактної науки. Адже досі над значенням і виміром цього коефіцієнта думала тільки одна соціологія. Далебі! Ви скажете – а техніка, а механіка, а хіба не йде індустрія до якнайбільшої механізації виробництва? Хіба не прагне всяка система виробництва зменшити вартість людської праці, зменшити участь людини в робочому процесі, щоб тим здешевити виріб? Хіба не працює зараз одна людина там, де за дідів наших витрачали свою працю десятки, сотні і тисячі робітників? Хіба, нарешті, не додумалися люди навіть до того, що почали конструювати механічного робітника? Людину з металу і гуми? Механічну ляльку, що виконує ті Чи інші виробничі функції? Скільки матеріалу, запам’ятайте собі це – матеріалу, що потрібний для споживання, попсовано на цих залізних йолопів, що раз у раз псуються, страшенно невкладисті, неметкі та неотесані і до яких потрібна ціла армія доглядачів і механіків, – знову ж таки тих же робочих рук… Все це химера, все це невинні й дорогі жарти, все це верхоглядство й обмеженість! Механізація! Машинізація! А чи подумали ви, колего й добродійко, ще й над тим, що ця ваша механізація і машинізація також не мають ніяких – так, так, будемо говорити щиро – ніяких перспектив? Цивілізація йде велетенською ходою вперед і далеко позаду лишає родильні здібності бабусі землі. Надра землі виснажуються й збавляються. Вона вже не годна сама вродити стільки хліба, скільки треба плодючому ненажерливому людству. Підземні копалини – ця основа машинізації – катастрофічно зменшуються: їх грабіжницьки збавляють. За рік світове господарство споживає металів, вугілля, нафти і тому подібного в тисячу разів більше, ніж за цей же час бабуся земля встигне перетравити й спородити в своїх надрах новоформувань. А за сто, двісті, нехай тисячу років, за які споживання ще в мільйони разів зросте, черево землі буде порожнє! Вона буде безплідна, як розпутна жінка. Ми житимемо на порожньому, вилущеному горіхові. І ні механізація, ні машинізація тут не допоможе. Треба шукати нових способів для здешевлення споживних виробів, треба знайти інший, новий матеріал для цього, матеріал, якого було б на світі до біса, який – і це головне – витратившись, відновлювався б швидше, ніж усякі копалини, рослини й тому подібна сировина. Матеріал, який би коштував найдешевше і був би найпридатніший до різних виробничих процесів… Такий матеріал є!

Гальванеску захлинувся, йому забракло повітря. Він дико кружляв запаленими очима.

– Людина! Розумієте ви – людина! Ось універсальний матеріал. Чи думали ви над тим, щоб механізувати саму людину? Самого власника отих робочих рук? Живу людину! Га? Механізувати так, щоб довести до найбільшої досконалості її робочу функцію, її здатність виконувати виробниче завдання. І щоб разом із тим вона нічого чи майже нічого не потребувала для свого споживання. Га? Що ви скажете на це?

– Нічого. Кажіть. Я мовчу.

– Так от. Людський організм сам по собі – це найдосконаліша машина. Але він, цей організм, має деякі непотрібні для виробничого процесу функції. Так, так! Людина має нахил мислити й відчувати. Жалюгідні властивості! Вони не потрібні для роботи. Вони заважають роботі, їх треба ліквідувати! Ще людина хоче їсти і їсть занадто багато. Ні одна машина не потребує стільки опалення й мащення. Травний апарат треба переконструювати й удосконалити! А скільки лиха виникає на основі цих дурних і зайвих властивостей! Заколоти, заворушення, революції! Цього не мусить бути! Це тягне цивілізацію назад. Це також треба ліквідувати. Негайно! Поки всі ці пролетарії і трудящі всіх країн не об’єднали своїх сил проти нас!

По паузі Гальванеску заговорив спокійніше.

– Вам доводилося колись цікавитися справами переливання крові та гальванізації змертвілих м’язів? Ні? Дуже жаль! Я виточую з людини кров і лімфу. Її спорожнілі жили я насичую штучною кров’ю, яку виготовляю сам. Проти відомих нашій науці інфузійних рідин, що мають властивість зберігати життя клітин, поміщених у них, моя штучна кров має той плюс, що є досконалим провідником для електричного струму. Отже, постійна циркуляція електричної течії створює динамічну гармонію, що її в колишньому організмі давала кров, і зберігає рушійну властивість окремих органів. Так звані “м’язи” пружать і функціонують. Але не так хаотично й самовільно, як це буває в нас з вами через дурні рефлекси, різні думки, настрої і “свідоме” життя. Ні, найдосконаліше, найточніше. Інтересна деталь– минула професія кладе на людину свій відбиток: звичні професійні рефлекси в’їдаються в наш організм. Коли ви були дроворубом, то й тепер ваші м’язи найкраще будуть рубати. Коли ви стояли на пароплаві біля стерна, то й тепер ви найкраще виконуватимете Ці ж функції. Але незрівнянно краще й раціональніше, бо вам ніщо не заважає з вашого “внутрішнього світу”. Бо ви автомат! Ви скептично посміхаєтеся? Ви не можете зрозуміти, як же такий робітник працює без розуму, як ця порожньоголова лялька розуміє, що саме треба їй робити? А радіо? Ось мій апарат. Мій “кишеньковий” радіотелеграф. Дуже пустенька штучка, ідею вкрадено у Морзе. Ви бачите? Кожний клавіш – умовний знак, літера, тут ціла абетка – і все. Правда, просто? Але я можу переказати, що схочу. Ви неодноразово мали нагоду переконатися. Правда, винахід ще не вдосконалений. Моя людина має ще чимало хиб. Я поки що в силі порядкувати тільки найпримітивнішими функціями м’язів колишньої людини. Але винахід чимдалі вдосконалюється. Мої люди немов напівпрозорі і, треба сказати правду, досить бридкі. Тому для сторонніх мені доводиться їх підгримовувати. Я напинаю їм перуку, бридкі очі затуляю темним склом, а під шкіру впорскую звичайний кармін. Я, правда, погано розуміюся на фарбах і ніяк не доберу такої, щоб була точно така, як звичайний колір тіла. З карміну виходять якісь темношкірі. Доводиться мені рекомендувати їх то за індійців, То за негрів. Але це вже пусте. Колись на дозвіллі я доберу хорошої фарби і тоді хоч пускай моїх людей між справжні люди… Ну от. Здається, все. Ви задоволені?

Сахно мовчала. Гальванеску теж замовк і забігав по кімнаті. Він шукав сигари. Але цигарниця була порожня. Захопившися, він скурив усі сигари. Підійшовши до радіоапарата, він вибив якогось наказа.

За хвилину двері відчинилися, й до кімнати ввійшов один з його людей. Він ніс нову цигарницю. Сахно мала змогу аж тепер добре роздивитися на цього електризованого чоловіка. Тепер, як стала відома його суть, він не виглядав уже таким бридким. Але, придивившися ближче, Сахно і на цей раз моторошно відсахнулась.

– Цього чоловіка я знаю! – прошепотіла вона.

– Що знаєте? А, так, так! Ви зустрічалися з ним під місячним сяйвом біля альтанки. Ха! Це був непоганий tete-a-tete ^[24]_{24
   Побачення (один на один).}


[Закрыть], тим більше, що він, як виявляється, ваш компатріот.

– Так.

– О, я не знаю, що мусив би робити, якби не було цих ваших емігрантів. Ви собі не можете уявити, як мені, поки я не маю ще патента на мій винахід, важко знайти матеріал для роботи. Правда, уряд віддає мені засуджених на страту. Але тільки звичайних злодіїв. А їх не так багато. Політичних злочинців, хоч як я просив, мені не дають. Знаєте, можуть виникнути всякі непорозуміння. Їхні тіла завжди забирають родичі чи політичні товариші. Їм, бачите, потрібно ховати їх з помпою. Яка дурість! Пропадає марно така сила прекрасного матеріалу! Тільки ваші емігранти й рятують мене. Робити їм однаково нічого, ні до чого вони не здатні, роботи собі знайти не можуть. Дві-три тисячі лей авансу – і вони готові на що хочете. Вони пропивають цей аванс першої ж ночі й другого дня виїздять до мене “на роботу” та за рештою грошей… Ну, ми з вами розбалакалися. А діла в мене ще багато. Треба кінчати…

Він замовк і запорався біля столика з різними причандалами. Сахно стежила за його рухами, і в душі в неї змагалися дикий млосний страх за свою долю і звичайна цікавість живої людини.

– Професоре, – мовила вона нарешті, знесилено збираючи свої думки. – Професоре, мені здається, ви забули про одну дуже важливу річ…

– Забув? А саме? – цікаво озирнувся Гальванеску. – Кажіть. Кажіть, кажіть! Я охоче слухаю вас.

– Ви забули про один постулат: життя для людини, а не людина для життя…

– Як, як? Я не зовсім збагну вашу думку.

– Я кажу про те, що культура й цивілізація – це не примара і не фетиш. Яке ж маєте ви право забирати в людини життя в ім’я вашої ідеї без її згоди на те? Ви забуваєте, що свої досягнення ви хочете дати людям же, а не кинути їх у безповітряні простори. Ненормальний, неправдивий і непотрібний розвиток техніки, коли він не йде на користь людині. Людина перш за все! Життя – над усе! Культура для людства. А не людство для якогось фетиша.

Божевільний професор весело зареготав.

– Невже ви гадаєте, що я такий наївний? Яка блаженна нездогадливість. Що ж ви думаєте – я оберну усіх людей на машини і автомати, а сам буду походжати серед них можновладним королем? Та я здохну з нудоти. Колего! Є ж норми розподілу людської праці, є ж норми соціальних взаємин у світовому виробничому процесі. Для того щоб постачати все потрібне, зовсім не треба всьому людству виснажувати себе на роботі. Досить, коли працюватиме якась частка людства. Вона постачить все потрібне для інших. Ви ж чули, мабуть, про пролетаріат і буржуазію? За моїм проектом механізується тільки оцей, так званий пролетаріат, тобто робочу, рушійну силу культури. Ми з вами, тобто – вибачте – я і не збираюся механізуватися. Я і мені подібні житимемо повним життям, почуттями і різноманітними природними рефлексами, а ви постачатимете нам засоби й розкоші. І ніяких заворушень, ніяких революцій! Хіба машина здатна на революцію?

Гальванеску довго сміявся. Зауваження Сахно зовсім його розвеселили. Він весело й моторно бігав по кімнаті, збираючи своє причандалля, і навіть муркотів під ніс собі якоїсь пісеньки. Сахно понуро мовчала. Нарешті вона заговорила знову.

– Так, – озвалася вона ще, – ви – жорстокий, лихий і розумний ворог. Ви – вірний пес своїх хазяїв. Але в засліпленні вашого винаходу ви найнаївніший. Ви думаєте, багатомільйонний пролетаріат чекатиме, поки ви вихолостите його, поки ви поробите з нього дурні, автоматичні ляльки? Ви думаєте – провокацією, брехнею і допомогою вашої жандармерії ви довго будете живі? Ви думаєте – тим дурним і зацькованим селянам околишніх земель, що тремтять перед вашою особою, не урветься колись терпець? Ви думаєте – вони не прийдуть до вас з червоним півнем? Старий, заляканий Ионеску вже наважився і прийшов! Вони прийдуть усі! Пустять за димом ваші химери, заволодіють вашими маєтностями, а вас… просто повісять вас на шпилі вашого палацу.