Текст книги "Прекрасні катастрофи"

Автор книги: Юрій Смолич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 29 страниц)

Лишатися в цій схованці ставало небезпечно. Кулі відламували цілі скиби закам’янілого вапняку, і котрась із них могла придавити.

– Біжімо! – командував Чіпаріу. – Все понад берегом. Може, наввипередки ми будемо спритніші. Яке щастя, що я розкопирсав одну шину в їхньому авто!

Вони скочили на пляж і метнулися в тінь уламків. Але в цей час з-поза уламків просто на них вибіг здоровенний гевал з загону Гальванеску. Не зважаючи на кулі, що ними зустрів його Чіпаріу, він біг далі, розгорнувши обійми, наче хотів вхопити зразу обох, як курчат.

Чіпаріу спинився і чекав. Коли гевал підбіг на два кроки, він вистрелив йому просто в груди й відскочив назад. Той навіть не похитнувся, тільки ширше змахнув руками. Чіпаріу вистрелив ще й ще раз – гевал наче ковтав своїм черевом розпечене олово куль. Він наздоганяв Чіпаріу і вже майже діставав його своїми довгими руками. Тоді Чіпаріу знову спинився і, натиснувши спуск, випустив у широкі, прозорі груди всі до одного патрони… Але руки гевала вже хапали Чіпаріу за плечі, от-от загрожуючи його розчавити. Чіпаріу щосили барабанив у широкі груди колодкою порожнього револьвера, вислизав і сюди, і туди з-під залізного зашморгу могутніх рук, але гевал обіймав його все дужче, пригортаючи до себе, як малу дитину.

Сахно кинулася на допомогу. Залишивши вочевидь непотрібного револьвера, вона щосили пхнула велетня обома руками в бік. Це мало сенс. Гевал втратив рівновагу й гепнув долі, потягши за собою й зім’ятого Чіпаріу. Та Чіпаріу ловко вислизнув з-під вайлуватого суперника й зірвався на ноги.

– Тікаймо швидше! Це якісь велетні! Ці потвори невразливі для куль!

Вони метко хильнулися в тінь урвищ і кинулися бігти. Кулі не наздоганяли їх. Якийсь час вони трощили далі вапняк щойно покинутої схованки, потім заплигали по воді і завищали вздовж берега. Погоня на якийсь час загубила втікачів з ока.

На горі, на кручі – вони чули – метушилися мотоцикли, десь осатаніло ревів у рупор Гальванеску, посилаючи на їхні голови всі прокльони й лиха землі, але це не могло їх зараз спинити. Вони бігли далі, спотикаючись і падаючи, калічачись об каміння, підтримуючи одне одного й тяжко відсапуючи.

Добрих два кілометри пробігли вони таким чином. Нарешті Сахно, знесилена, не витримала й кинулася на землю.

– Я далі не можу… – простогнала вона. – Тікайте далі самі. Може, мені пощастить сховатися десь тут, серед уламків.

Чіпаріу ліг і собі. Треба було перепочити хоч кілька хвилин.

Стрілянина вщухла. Над озером панувала цілковита тиша. Тільки сполохане птаство, ширяючи в височині, оглашало околиці тривожним криком.

Чіпаріу вибрався в розвідку. Тут круча була менша, і серед уламків та рівчаків угору відбігало щось подібне до стежки. Злізши на горб, можна було бачити велике плато степу й надбережний шлях.

За п’ять хвилин Чіпаріу повернувся з утішними новинами. Над урвищем не було нікого. Очевидно, нікого не лишилося й на пляжі. Автомобілі подалися далі шляхом, в напрямку до Ізмаїла. Якщо й залишилася тут якась застава, то вона була не страшна, бо втратила сліди. Проте Чіпаріу настоював на тому, що треба ще берегтися, й пропонував не баритись. Виходити в степ на шлях було небезпечно, а тому найкраще і далі йти під кручею, навіть плисти попід берегом, якщо не буде пляжу.

Загалом Чіпаріу пропонував такий план: добутися перевозу, на перевозі сісти в човен, а ще краще – на коней і гнати до міста. Що робити в місті,– Є можна вирішити в дорозі.

Так вони й зробили. До перевозу Йонеску було кілометрів із п’ять, може, близько десяти. До ранку їх можна було легко осилити. Рушили тихою ходою, озираючись, і кожної хвилини готові до оборони. Тепер уже можна було стиха й розбалакатися.

– Я анічогісінько не второпаю, – щиро призналася Сахно. – Розкажіть же, на бога, як ви тут опинилися? Звідки ви взялися, живий і здоровий, і коли ви з міста?

– Як – “з міста”? І з якого міста? – так само щиро здивувався й Чіпаріу.

– Ну – з міста. Я не знаю, з якого саме, але з того, де ви були.

– Коли? Чого ж я там був?

– Таж хворі.

– Хворий? Що за чортовиння! Не доберу, про що ви говорите!

– Таж вас одвозив Гальванеску до лікарні, коли ви раптом захворіли… не знаю от тільки, що це за недуга до вас прияепилася?

Чіпаріу розвів руками.

– Жодна хвороба до мене не чіплялася. Я здоровий, як і п’ять день перед цим. Нікуди мене ніхто не возив, Гальванеску й у вічі не бачив з того разу, як він зустрів вас біля свого ґанку… Взагалі не розумію ваших слів та й… багатьох ваших учинків. Чому ви заборонили мені до вас дзвбнити телефоном? Якого, вибачте, чорта оце тікали від мене? Звичайно, про це ми будемо говорити потім, як виберемося з цієї клятої місцевості, але, даруйте мені, я не гадав, що ви здатні кинути законтрактовану вами людину напризволяще, а самі безоглядно тікати. Щось там таке сталось – це так, ви, певна річ, були схвильовані, але…

– Стривайте! Стривайте! – почала благати Сахно. – Що ви таке верзете? Що я вам забороняла, коли і де я від вас тікала?

– Заборонили мені дзвонити до вас телефоном,ц.

– Що за нісенітниця!

– Кинули імене в гаражі, а самі нишком витягли авто й навтікача…

– Та що вам? В якому гаражі?

– Чого, нарешті, ви не хотіли мене почекати, гнали, як ошаліли, отим старим ридваном, коли зразу ж їхав я в прекрасній спортивній машині?

– То це були ви?

– Де?

– В спортивній машині?

– А ви хіба не знали?

Справді, виникло якесь курйозне непорозуміння. Сахно й Чіпаріу замовкли й здивовано дивилися одне на одного. Потім ураз вибухли веселим реготом.

– Тихо! Ми не вдома, – обачно схопився Чіпаріу, затуляючи собі рота й підморгуючи Сахно зробити те саме.

– Тут щось таки добре наплутано. Цей клятий дідок мастак крутити ґудзики. Видно, він пустив туману не тільки мені, а й вам. Розберімося.

Коротко він розповів свою історію.

Другого ж дня, після того, як він дзвонив до Сахно, приніс йому лакей – сліпий, глухий і німий негр – записку від Сахно, де й було прохання не турбувати її телефонними балачками. Цей лакей – така чорна лискуча личина, ще й у чорних окулярах, – достеменно не давав Чіпаріу й чхнути наодинці. Увесь час він стовбичив поруч чи десь поблизу, пильнуючи кожного руху, кожного кроку. На третій день, після того як Чіпаріу жбурнув кота на мур, він навіть почав замикати його в мезоніні, що був над гаражем і правив Чіпаріу за помешкання. Чіпаріу ладний був пристукнути клятого цербера й світ за очі тікати з цього клятого маєтку. Коли оце, надвечір, чує стрілянину, далі метушню якусь, бачить заграву прожекторів і таке інше. А потім біжить хтось, придивляється – Сахно. Як побачив він, що Сахно викотила авто й, не зважаючи на його, Чіпаріу, крики, майнула прожогом геть, то так обурився, що пустив услід Сахно кілька куль. Та потім збагнув, що сталося, мабуть, щось виключне, й, вибравши найкращу машину, подався навздогін. Він ледве встиг скерувати, коли Сахно зірвалася з кручі, і зразу покотив був далі, тікаючи від куль погоні. Але потім кинув машину й, скотившися з кручі сторч головою, поспішив Сахно на допомогу.

З цього переказу Сахно зрозуміла всю провокаційну поведінку Гальванеску та всі його вчинки, яких не могла досі збагнути.

Проте все це майже нічого, не дало для розгадки таємниці маєтку і його химерного господаря. Сахнл, як могла, докладно розповіла Чіпаріу про свої пригоди і про всі таємниці, при яких була за свідка.

Не мудруючи довго, товариші вирішили якнайшвидше дістатися до міста й розповісти про все чуване й бачене поліційному комісарові. Що тут якийсь злочин, що наукова робота Гальванеску тільки запона для якоїсь злочинної діяльності – це було очевидно. Громадський, обов’язок закликав допомогти владі викрити й викоренити ці таємні злочинства.

Путі надходив кінець. Водночас із першим, промінням сонця побачили вони довгу косу Ялпухо-Кагурлуйського перевозу. Привітно маячили над протокою гостроверхі курені Йонеску. Підійшовши ближче, вони побачили, й самого Йонеску. Старий робив свій вранішній туалет. Стоячи по коліна у воді, він старанно розтирав своє могутнє тіло дрібчастим, гострим піском.

– Клятий гевал чепуриться для своєї молодиці! – зареготав Чіпаріу. – Хай мене грім поб’є, коли на цей раз я не побачу його маритати.

9

Насамперед уладнали справу з туалетом для Сахно. Один з хлопців Ионеску помчав конем за п’ять кілометрів до старшого брата, де перебувала й зараз жінка Йонеску і привіз звідти все потрібне вбрання. Поки він їздив, Сахно з Чіпаріу встигли трохи перепочити та підживитися в Йонеску.

Старий рибалка нітрохи не здивувався, зустрівши своїх недавніх знайомих у тако. му несподіваному вигляді. Він мовчки й спокійно вислухав оповідання про втечу, скажені перегони й щасливий порятунок. Коли ж Сахно почала було розказувати йому про всі події і пригоди в таємничому маєтку, Йонеску враз спинив її і хутко встав.

– Ти розповіла мені вже все, – твердо мовив він. – Ти розповіла, як тікала від людей, що хотіли заподіяти тобі лихо, як відважно переборола всі перешкоди, як пощастило тобі обдурити їх і цим урятуватися. Я це чув, і мені цього досить. Мій обов’язок – допомогти тобі, скільки я здатний. Якщо пам’ять не зрадила тебе, ти пригадаєш, що свою допомогу я обіцяв тобі наперед. Але не обтяжуй мого сумління слуханням розповіді про речі, яких я не хочу знати. Мовчи, відважна чужоземко. Мовчи і не тривож мою душу. Уже багато літ, як оселився тут дідич Гальванеску, і вже не раз допомагав я таким, як ти, відважним чи нещасним. Не силуй мого терпіння, не бажай мені, щоб воно урвалося і щоб душа моя на старості літ прийняла на себе великий гріх помсти…

– Хіба тобі вже доводилося допомагати втікачам од Гальванеску? – вражено запитала Сахно, не зовсім тямлячи чудну Йонескову мову.

– Не розпитуй мене! – гостро гримнув дід. – А то… терпець мені урветься, і я багато тобі розповім… Тікай звідціля і залиш думку змагатися з Гальванеску. Тобі не подужати його. Кажу – не раз з’являлися такі, як ти, і… гинули для свого життя.

– Ти бачив їх?

– Так добре, як і ти.

– Я?

– Ти.

Сахно й Чіпаріу здивовано перезирнулися.

– Де й коли?

– В маєтку дідича Гальванеску…

– В ма…єт…ку Галь…ванеску? Тобто ти хочеш сказати…

– Я нічого не хочу сказати. Це ти силуєш мене. Але однак я не скажу більше нічого. Не скажу, бо кожного разу, як за такими, як ти, необачними зачиняється брама Гальванеску, моє серце хоче розірвати груди, і я ледве стримую себе, щоб і собі не кинутися туди та не пустити червоного півня по клятій, людьми й богом проклятій землі…

Сахно вхопила діда за руку.

– Діду! Ти знаєш, що робиться там, на тій клятій землі. Ти знаєш усе. Ти мусиш це сказати. Ти все посилаєшся на свою християнську покору. Це облуда! Та й коли ти такий щирий християнин, то й християнство твоє заповідає боротися із злом. Ти повинен сказати.

– Пусти! – Ионеску висмикнув свою руку. – Я знаю якраз стільки, скільки й ти. І так само, як і ти, я більше догадуюсь, ніж знаю. Я нічого не можу тобі сказати.

– Неправда!

– Правда.

– Забудь свою покору. Згадай, що ти людина. Згадай все те лихо, якого зазнав ти тут. Не бійся!

Руки в Йонеску затремтіли. Він зігнувся й похнюпився.

– Я боюся, – тихо мовив він. – Я боюся, бо я слабший від того, на кого ти кличеш повстати. Я прожив тільки сто літ і не хочу передчасно вкорочувати собі віку.

– Облуда! Хіба ти слабший? Хіба ти один? Хіба околишні селища не тремтять перед ім’ям Гальванеску? Хіба ж не затаїли вони в своїх серцях стільки ж обурення, як і ти?

Але Йонеску мовчав. Він похилився безсило і зовсім заховав свої думки за столітній заріст брів і сивої бороди. Тільки уста жували безперестанно, наче щось шепочучи нишком. Заспокоївшися, він стиха сказав:

– Може, ти й права, Йонеску старий, нерозумний і боязкий. Може, колись і він збагне твою мову. Може, мову цю колись збагнуть і всі інші, такі, як старий Йонеску. Колись вони наважаться. Колись – як спільне лихо згуртує їх і надасть їм відваги… Роби, як знаєш. Я не стримую тебе. Наважуйся. Усім, чим можу, я допоможу тобі.

Відчаявшись розбуркати старого, Сахно й Чіпаріу зібралися рушати. Вже був повний ранок і треба було поспішати. До Рені було далеченько.

Вирішили їхати до Рені, а не до Ізмаїла, бо, можливо, сам Гальванеску подався до Ізмаїла і, хто знає, може, вживає там якихось заходів. Хлопець Йонеску привів від старшого брата двох коней, і старий Йонеску віддав їх для Сахно й Чіпаріу, категорично відмовившись узяти за них грошову заставу.

– Як повернетесь, віддасте. Не зможете повернутися, пришліть через людей. Старого Йонеску знає ціла околиця, і ніхто не наважиться нечесно зайняти його добро, – сказав він. – Коли ж, хай милує бог, у дорозі спіткає вас лиха пригода й мені не вдасться побачити своїх коней, нехай буде це моїм внеском на ваше діло, якому я гаряче співчуваю.

Щиро попрощавшися з любим дідуганом, Сахно і Чіпаріу рушили. Запашний степ розкрив їм свої широкі груди й прийняв у свої теплі животворні обійми.

Від’їхавши вже ген далеко, вони озирнулися – ще видно було тремтливу блакить розлогих озер. На березі маячили непорушно три ледве помітні цятки. То випроваджував їх старий Йонеску з синами.

Коні Йонеску, як виявилося, були не дуже баскї. Тільки над полудень проминули верхівці синє плесо Кагулу й стали перед бурхливою пінявою Дунаю. Спека знесилила і коней, і їздців. Вони легко зітхнули, коли степовий суховій поступився перед благеньким погідним вітерцем з річної хвилі. Останні кілька кілометрів вони пробігли вчвал і досягли околиць Рені, коли виснажене спекою місто саме збиралося облягтися на обідній спочинок.

Довідавшися в квартального поліцейського адресу поліцейської управи, вони, не перепочиваючи, рушили просто туди. Але управа, як і всі установи, була вже зачинена до вечора, поки спаде спека. Доводилося або чекати вечірньої години, або робити свої заяви в котромусь із квартальних поліцій-відділів. Порадившися, товариші вирішили чекати: справа була надто серйозна, і не можна було покладатися на малоймовірну меткість квартального доглядача.

Така відстрочка була дуже прикра, бо не можна було баритися й кожна хвилина зволікання могла зле позначитися на дальшому розвиткові подій. Проте нічого не поробиш, доводилося гаяти час і чекати на вечірню прохолоду.

Однак Чіпаріу спала на думку дуже доречна пропозиція.

– Ми ж можемо заявити до сигуранци ^[21]_{21
  Сигуранца– так звалася політична поліція у колишній монархічній Румунії; охранка.}


[Закрыть]. Я гадаю, що ця інституція не залежить від природи й безперервно працює і вдень і вночі.

– Слушно! – погодилася й Сахно. – До того ж хто його знає, можливо, нам якраз і треба до сигуранци, а не де поліції.

Отже, так і вирішено.

Дізнаватися адреси цієї секретної установи не було потреби, бо кожнісінький громадянин Румунської держави, а значить і Чіпаріу, дуже добре знав адресу того, під ким він ходить. У Рені сигуранца містилася в непоганому особняку в затишній частині нового міста на відлюдді.

Товаришам треба було перейти якраз через ціле місто з краю в край, щоб дістатися цієї інституції. Вони почимчикували порожніми і гарячими вулицями знесилено поснулого міста.

– Правду мовити, – розмірковував у дорозі Чіпаріу, – я не скажу, щоб мені дуже кортіло вшанувати своїм відвідуванням цю дорогу для кожного румуна установу. – Він хитро підкреслив слово “дорогу”, натякаючи на його двозначність. – У кожному разі, я дуже радий з того, що ми йдемо туди саме зараз, коли на вулиці нема нікого, крім заспаних поліцаїв. Принаймні мої товариші й надалі охоче тиснутимуть мені руку, а щодо поліцаїв, то, сподіваюся, вони навіть проймуться до мене пошаною, бачачи, як я сміливо відчиняю двері їхнього храму.

Сахно спинила балакучого шофера.

– Це все добре. Я сама ніколи не могла сподіватися, що потраплю до вашої “дорогої” установи в ролі претендента на її поміч. Але зараз, поки маємо ще час, нам треба порадитися й добре обміркувати, що ж, власне, будемо там говорити, на що скаржитися і чого домагатися.

– Коли так, то ми часу не маємо: вельмишановна інституція якраз за рогом, не більше як дві хвилини ходу.

Сахно спинилася.

– Тоді стривайте. Давайте десь притулимося й договоримося.

– Єсть!

Чіпаріу роздивився на всі боки. Навпростець через вулицю полискувала проти сонця велика вивіска невеличкої харчевні. Спека загнала туди кількох безпритульних парубків-боєринешів, які щедро заливали свою гірку самотню долю та літню спрагу терпким бессарабським вином.

Величезні порожні кухлі перед ними свідчили, що до вього довколишнього цим добродіям вже нема ніякого діла: вони були вже цілком пд владою лірики й самокритицизму. Вони не могли чимсь перешкодити розмові. Товариші зайшли до харчевні.

Сівши в кутку з воїми кухлями, товариші зразу взялися до діла. Але зразу ж і побачили, що їхнє становище досить прикре. Вони не мали ніяких доказів, нічим не могли аргументувати та й, нарешті, не знали, на що саме йдуть вони скаржитися. Виходило, наче винна в усьому була саме Сахно: вона ж бо викликала гнів у господаря за порушення свого слова й обопільної умови. Таємничі події в межах володінь Гальванеску? Але ж хто посвідчить, що вони – зовсім чужі й нікому не відомі люди – не брешуть? Хто не скаже, що все це витвір їхгбої – може, хворої, може, п’яної, а може, й злостивої – фантазії? А підозріння про злочинну діяльність доктора Гальванеску – відомого наукового діяча? Чим можуть вони обгрунтувати ці свої підозріння? Про який, нарешті, злочин вони говорять?. Де будь-які докази, очевидні факти?

Та їх зразу ж обвинуватять у наклепі і, чого доброго, самих заарештують, побачивши в їхній заяві тільки замір на шантаж.

Такі несподівані висновки збентежили й засмутили товаришів.

– Що ж нам робити? – безпорадно зітхнув Чіпаріу. – Може, справді послати все до чорта й просто намастити п’яти салом, поки не заскочив наш шановний професор?

– Я сама так починаю думати, – малодушно підтакнула Сахно. – Нам не повірять, та й край. А як довести?

Доводити й справді не було як. Доктор Гальванеску був надто відомий і всіма поважаний дідич. Пригоди ж товаришів були такі неймовірні, що навряд чи викликали б довір’я, навіть якби йшлося про якогось менш популярного, ніж Гальванеску. Отже, їхня зневіра була небезпідставна.

Проте Сахно хутко опанувала себе й відігнала занепадні настрої.

– Пусте! Ми таки підемо туди й розповімо все, що знаємо. Нехай перевірять наші свідчення. Залишити справу не можна. Навіть коли й забудемо про злочин, то хіба можна залишити все це діло? А експерименти, які я там побачила? Я не заспокоюся, поки не дізнаюся всього, поки не відкрию цієї проклятої таємниці Гальванеску.

– Коли у вас така палка допитливість до наукових експериментів Гальванеску, то, мені здається, вам не треба здіймати гармидер.

– Це правда. Я дуже жалкую, що так сталося. Я мушу зрозуміти його наукові досягнення, видерти їх у цього скупендри і передати людству.

– Однак, коли не помиляюся, ви дали йому підписку? Присягалися мовчати?

– Так… – похнюпилася Сахно. – І дуже дурну підписку. Моїм же листом він завжди зможе спростувати всі мої свідчення.

– От бачите. Суньтеся тепер до сигуранци. Нехай навіть нам повірять і притягнуть Гальванеску до відповідальності. Він зараз же покаже вашого листа. Будьте певні, що ми тоді вийдемо з сигуранци з чорного ходу і нескоро побачимо світло сонця.

– Але ж він зшантажував мене! Мій підпис добуто нечесно.

Сахно зірвалася.

– Ні. Як ви собі хочете, а я йду. Будь-що-будь! Я цього так не залишу. Ми можемо з вами тут же розпрощатися.

– Коли так, я теж іду, – з гідністю відказав Чіпаріу, – Ви зле знаєте румунського шофера. Чіпаріу ніколи не був боягузом і ніколи не зраджував товаришів. Ходімо!

– Я зовсім не хотіла образити вас, дорогий друже, – кинулася до нього Сахно. – Пробачте. Я не те хотіла сказати…

Але тут їм перешкодили. Двері відчинилися, й до харчевні зайшло троє нових відвідувачів. Один був у звичайному одязі дрібного боєринеша, двоє інших були жандарми.

Вони просто підійшли до товаришів.

Всі присутні повставали з своїх місць, цікаво поглядаючи на прийшлих. Хазяїн харчевні поспішив випередити жандармів і швиденько тицьнув Сахно до рук рахунок.

– Прошу панство йти за мною, – тихо, але тоном, що не припускає відмови, вклонився боєринеш.

– Куди й чого? – поцікавилася Сахно.

– Я не вповноважений говорити це пані,– Є знову вклонився чемний боєринеш і моргнув до жандармів. Жандарми хвацько цокнули острогами й стали обабіч.

– Ви арештовуєте нас? – випросталася Сахно. – Але я мушу попередити, що я…

– Я не вповноважений розбалакувати з панією, – відкарбував агент. – Я повинен тільки відправити панство в місце, де вони зможуть балакати, скільки їм заманеться.

Сахно знизала плечима. Говорити з цим шпиком справді не було рації.

– Ходім, Чіпаріу?

– Ходімо, – зітхнув Чіпаріу. – Недарма ж я ніяк не міг собі уявити, як це я з своєї волі піду до сигуранци.

– Прошу зачекати одну хвилинку, – звернулася Сахно до агента. – Ви дозволите мені розплатитися з хазяїном?

– Будь ласка, – ввічливо схилився боєринеш.

Сахно повернулася до хазяїна, що нетерпляче тупцював круг неї, боячись, як би не пропали його гроші.

– Маєте.

Вона вийняла паку банкнотів і відрахувала потрібну суму.

– Я готова. Ходімте.

Агент попереду, Сахно й Чіпаріу посередині і позаду двоє жандармів вийшли з харчевні. Цікаві відвідувачі мовчки провели їх до порога. Потім, коли кортеж відійшов кілька кроків, вони, незважаючи на полуденну спеку, зняли страшенний галас, очевидно сперечаючися про особи невідомих арештованих.

Сигуранца була за рогом. Жандарми проминули головний під’їзд і повели арештованих через задні двері. Чіпаріу хотів був ще мовити з цього приводу якесь дотепне слівце, але агент, враз забувши про чемність, гостро гримнув на нього й наказав мовчати.

Арештованих провели вузьким коридором до дверей, на яких було написано № 17.

– Епігег– вклонився наостанку агент, заговоривши на цей раз чомусь французькою мовою. Він розчинив двері, штовхнув туди арештованих і зразу ж клацнув англійським замком.

Сахно й Чіпаріу сподівалися побачити себе в камері. Але це не була камера. Вони опинились у великому кабінеті. Двоє широких вікон виходили на вулицю, якою вони щойно йшли. Ген в кінці, з-за рогу, маячив ріжок великої вивіски знайомої харчевні.

З-за стола, з глибини великого крісла підвівся дебелий чорновусий офіцер.

– Прошу сідати, – гостинно вказав він на крісло перед столом.

Сахно сіла. Збирався сісти й Чіпаріу. Але офіцер враз спинив його і брутально кинув:

– Ти можеш і постояти.

Сахно обняло жаром. Вона схопилася на рівні ноги.

– У такому разі ви дозволите стояти й мені, пане офіцер?

– Чому це? – здивувався той.

– Мені здається, ми з цим громадянином прийшли сюди на рівних підставах. Я не розумію вашого ставлення до кожного з нас.

Дебелий офіцер покотив веселий і солідний сміх:

– Га-га-га! Ох, ці мені іноземці! Га-га-га! Будь ласка, будь ласка. Щоб не псувати наших із вами дружніх відносин, я згоден порушити наш етикет… Можеш сідати! – гукнув він Чіпаріу, з жонглерською вправністю міняючи свій солодко-ввічливий тон на солдафонську грубість.

– У нас, в іноземців, крім того, мають звичку до всіх незнайомих звертатися на “ви”,– Є зауважила Сахно, знову сідаючи в крісло.

– Га-га-га! Ну й іноземці! Га-га-га! Сідайте, чого ж ви стоїте? – вже не так брутально кинув він Чіпаріу.

Чіпаріу сів.

– Чому ми мусимо бути вдячні за наш візит до вас? – зразу заговорила Сахно, випереджуючи офіцера.

– О, пусте! Будь ласка, не хвилюйтеся. Очевидно, непорозуміння. Хвороблива далекозорість моїх людей. Вони, бачите, зразу помітили чужу тут людину і дуже здивовані з вашої зовнішності і т. ін. Ви не відмовите повідомити мене, хто ви, звідки і чого завітали в наш тихий закуток? – привітно забалакав офіцер. – Тільки й усього. Ми, бачите, південні люди, дуже цікаві. Га-га-га! Смерть кортить нам знати, хто, чого і для чого приїздить до нас.

– Я з Німеччини, співробітник берлінського університету. Приїхала сюди в наукове відрядження. А це мій шофер. Здається, з Галаца. Принаймні там я найняла його для подорожування.

– Так, так. Дуже добре. Дуже добре! От і чудово! Тепер ми знайомі. Га-га! Може, ви не відмовите сказати також, яке саме відрядження маєте сюди? Яка тобто мета вашої подорожі?

– З охотою. Але тоді дозвольте мені довше на цьому спинитися. Я просила б хвилин з кілька, щоб докладно побалакати з вами.

– Будь ласка, будь ласка!..

– Справа в тому, що ваші люди не тільки дуже далекозорі та дуже спритні, а просто напрочуд проникливі…

– Та невже? Га-га-га!

– Справді. Бо ми простували допіру нікуди інде, як саме сюди, до вас.

– Та що ви кажете? Цікаво!

– Простували сюди, щоб просити вашої помочі. Щоб довести до вашого відома про деякі досить таємничі та підозрілі факти.

– Я страшенно заінтригований! Я сповнений уваги. Я слухаю вас.

Сахно здалося, що в очах хвацького офіцера блиснув глузливий вогник. Але вона на це не зважила й провадила далі.

– Так слухайте ж. Це якраз має зв’язок і з метою моєї подорожі, що її вам так цікаво знати.

Далі Сахно коротко, але по змозі повно й образно розповіла щиро все про свій приїзд, перебування в маєтку Гальванеску, пригоди, непорозуміння, підозріння й, нарешті, втечу. Вона не ховала, нічого.

Жандарм слухав її уважно, ні разу не спинивши, не перепитавши. Він кинув сміятися. Був серйозний і зосереджений.

Коли Сахао закінчила, він ввічливо схилився і ласкаво сказав:

– Мені дуже прикро, я дуже жалкую, що вам довелося в нашій країні зазнати стількох неприємностей. Але… боюся, що в своєму… як би це сказати – запалі, розпалені цілком зрозумілою цікавістю, ви допустилися хибних висновків і прогнозів. Мені здається, ваші підозріння походять… як би це сказати – з хворобливо загостреної спостережливості. Я хочу запевнити вас, що ми – ми, румунська інтелігенція, – дуже шануємо високоповажного доктора Гальванеску. Ми не знаємо, які його експерименти. Але ми й не насмілюємося докучати йому. Ми терпляче чекаємо, поки шановний доктор скінчить свої досліди і подарує їх нашому суспільству й вітчизні. Ви перехвилювалися й піддалися омані. Гальванеску поза всякою підозрою, над усякі злочини! За це я ручуся вам словом офіцера…

Сахно розчаровано зітхнула.

– Я знала, що ви не повірите мені. Я не маю доказів. Але пройміться довір’ям до моєї щирості. Я настоюю на своїх підозріннях. До цього спонукає мене тільки почуття мого громадського обов’язку. Ви можете перевірити мене. Я пропоную себе саму в заставу за правдивість мого оповідання. Відрядіть до доктора Гальванеску ваших агентів.

– Пані, це неможливо. Доктор Гальванеску має охоронну грамоту від нашого уряду і монарха, його особа і його володіння недоторканні для простих смертних. Навіть якби виникла потреба потрусити високошановного доктора, – а я категорично відкидаю можливість такої потреби, – то й тоді я мусив би прохати телеграфом дозволу в найвищих органів влади.

– Прохайте. Я відповідаю за це.

– Жартуєте, добродійко!

– Значить, ви мені не вірите?

– Я сказав уже: гадаю, що ви помиляєтеся.

– Я звернуся до вищих органів влади, – звелася на ноги Сахно. – Значить, ви не вірите мені і відмовляєтесь допомогти?

Жандарм теж устав і уважно задивився на свої нігті.

– Так, не вірю і відмовляю.

Сахно зробила рух іти. Чіпаріу теж устав.

– Одну хвилинку, – спинив її офіцер. – Цей громадянин, – він кивнув на Чіпаріу, – теж був у маєтку доктора Гальванеску і бачив те, що бачили ви?

– Так, – сам за себе відповів Чіпаріу.

Жандарм помовчав і далі вивчав свої нігті. Потім задивився у вікно й роздумливо мовив:

– Справа ось у чому… Ви, звичайно, помітили, що я не записував вашої заяви й усього вашого оповідання. Я навіть, коли хочете, постарався вже усе це забути… Доктор Гальванеску має від держави охоронну грамоту не тільки на його маєтності, але й на таємницю його роботи. Ні одна людина не має права знати більш за те, що він сам їй розповість… Ви, звичайно, розумієте, що наш обов’язок допомагати цьому? Словом, цього громадянина я мушу затримати. Щодо вас, то… теж тимчасово я вас затримую, поки дістану розпорядження від мого уряду.

– Ви не маєте права! – зірвалася Сахно. – Я вам не піддана.

– Через те я й кажу – тимчасово. Вашого консула буде негайно повідомлено.

– Я категорично протестую проти цього. Ні мене, ні мого шофера ви не маєте права затримувати. Він тут ні при чому – за всю справу відповідальна я. Себе ж я не дозволю арештувати, поки не подам заяви німецькому консулові, від якого маю візу, і не одержу від нього відповіді.

Жандарм повернувся до Сахно.

– Цього ви теж не можете зробити: німецький консул не повинен знати нічого з таємниць доктора Гальванеску.

Відкарбувавши це, він перехилився через стіл і хотів натиснути кнопку дзвоника. Але передумав і знову звернувся до Сахно:

– Ви дозволите мені ознайомитися з вашими документами?

– Будь ласка.

Сахно вийняла з кишені паспорт і простягла його жандармові. Жандарм узяв паспорт, і враз обличчя його змінилось – він пополотнів, тоді почервонів.

– Значить, ви? Значить, ви?..

Жандарм не докінчив, його рука натрапила на кнопку від дзвоника. За дверима забринів короткий дзвінок. Двері розчинилися.

– Більшовичка! – крикнув жандарм. – Держіть її! Це більшовичка!

Сахно звелася. Двоє здоровенних солдафонів в ту ж мить скрутили їй руки назад. Чіпаріу відіпхнув одного з них. Але до кімнати вбігло ще кілька жандармів і кинулися на нього. В коридорі лунали хуткі кроки багатьох ніг.

– Більшовики! Комуністи! – ревів офіцер. – Арештувати їх!

Сахно шарпнулася, удар у тім’я засліпив її і оглушив. Останнє, що бачила вона, непритомніючи, – це як Чіпаріу висадив стільцем вікно і виплигнув на вулицю. Заверещали свистки, залунали вигуки і постріли.

10

Білий морок обступив Сахно, коли вона ворухнула важкими, закам’янілими повіками. Білий морок засліпив її, і вона знову заплющила очі. Так пролежала вона довгенько, силкуючись примусити запрацювати думку й пам’ять. Але ні думка, ні пам’ять не хотіли, неспроможні були відживитися. Тільки слух поволі призвичаювався до тиші довкола й починав уже ловити дрібні, ледве чутні звуки. Сахно напружилася і ще раз кліпнула очима. Білий морок стояв непорушно і тихо. Білий морок і білий холод. Наче сліпуча арктична природа оточувала її.

“Але ж морок не буває білий…” – несміливо блимнув перший здогад. І тоді Сахно, нарешті, очуняла.

Вона була в кімнаті. У білій-білій кімнаті. Стеля, стіни, рівне світло й, здавалося, саме повітря були однакові – прозоро-білі чи матово-білі. Долівка теж, вона була певна, мала бути тільки біла. Якби ворухнутися – можна пересвідчитися. Вона ворухнулась. Болісний стогін мимоволі розітнув їй уста. Тіло їй задубіло. Мов налиті оловом, обважніли руки, ноги. Несила було підняти їх чи пересунути.