332 500 произведений, 24 800 авторов.

Электронная библиотека книг » Юрко Покальчук » Шабля і стріла » Текст книги (страница 7)
Шабля і стріла
  • Текст добавлен: 26 сентября 2016, 17:52

Текст книги "Шабля і стріла"


Автор книги: Юрко Покальчук






сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 12 страниц)

струна на домбрі, на найвищій, вкрай щемливій ноті, світ потьмарився Айдарові

зовсім. Він пішов у юрту, майже нічого не бачачи перед собою, ліг у кутку і

дивився у той чорний морок, яким став зараз для нього навколишній світ, яким

ставало для нього й власне життя, і все, що він пережив, що передбачив і відчув за

свій короткий ще вік. В цю мить ніщо нічого для нього не означало, панувала

темінь, завмерла в ньому думка, застигли почуття, змертвіла свідомість.

Він не думав, що буде далі з ними тепер, з ним і оросутом, не думав і про те, що у війську жорстокого Касим-султана є і справедливі, й добрі люди, є справжні

джигіти, є видатні батири, як його батько, і гарні, чесні воїни, як його брати. Не

думав про те, що живе десь матір, виплакуючи очі за ним, як за загиблим, що десь

няньчить дитинча жагуча Шолпан і що дитинча це може бути його власним сином, що він, вивільнившись від полону, від смертельної небезпеки разом із цим

великим-і добрим, як виявилось, оросутом, незабаром добереться все ж до рідні, знайде своє місце у війську і далі житиме життям воїна, а колись і голови родини, батька законних дітей, може, й голови роду...

Все могло бути ще в його житті, все могло і мало ще статись, але зараз – ні.

Зараз – суцільна темінь, ніби смерть чудового акина, юного і чесного, вірного

душею високій дружбі і справедливості, смерть Асана і смерть Жанібека від рук

його, Айдарового, воєначальника, Касим-султана, була цілковитим безглуздям

життя, жорстокою несправедливістю, яка аж ніяк не вкладалася в Айда-ровій

голові і яку, однак, треба було пережити, перестраждати, перебороти і вертати під

знамена того ж Касим-султана, бо ж він, за велінням Есим-хана, володаря усього

казахського степу, командував зараз загальним військом степовиків, а ватаг

військовий був з нього неабиякий. Але ж де в ньому людина, де в людині

знаходить-

ся людина? Хто ця людина, яка вона, хіба взнаєш її з вигляду чи з

дрібних вчинків?

Хіба знаєш того, з ким не був у подорожі, – каже народна приказка. Довіряй

не тому, кому хочеться вірити, – каже інша приказка, – а тому, на кого можеш

спертися.

На кого може спертися він, Айдар? Хіба що на батька! Єдина людина в його

житті, яка завжди була для нього прикладом, яку він оюожнював і яку, піддавшись

первинній пристрасті, в чомусь та зрадив. Батько, довідавшись, ніколи б не

пробачив йому, ніколи. І був би правий.

То як же на нього зараз опертися, коли боїшся його, часом ненавидиш, бо він

несамохіть одібрав у тебе те, що могло стати основою твого життя, твоєї родини, твоїм особистим щастям. . він не винен. А винен сам Айдар. Тоді мусив кинутися

батькові в ноги, коли вперше побачив Шолпан, тоді визнати, що закохався, що ось

вонаа, єдина, віддай її мені. Не зміг. Не стачило сил. І віку не стачи-ло, і певності.

Це не думки плелися в Айдаровій голові, це серед темені по-взли хижі змії, жалячи його й катуючи, нищачи його в самому собі, тавруючи його своєю отрутою, лише не вбиваючи до кінця, не добиваючи, не додушуючи.

Лише пізно в глибинах ночі забувся врешті Айдар важким сном, вщент

винищений тим, що сталося, і тим, що було в ньому і забулося за всім, затяглося

плівкою, замулилось буденним, пережитим

і здобутим. І ось все разом засліпило, відняло зір і розум і занурило

в темінь.

Коли воїни Касим-султана над'їхали знову до аулу, їхній ватаг вилаяв

мешканців, погрозив їм, що коли прихистять хоч одного з ворогів султана, аул

буде зметений з лиця землі, знищений дотла.

Після цього вони, розвернувшись, поскакали геть. Данило, ще важко дихаючи, все

ще вчуваючи часом біль у правому боці в грудях, хоч рана заростала і врешті він

таки майже видужав,– пішов геть до озе-ра і сів собі в комишах на моріжку і

задивився у воду.

Він бачив, що сталося з Айдаром, як вплинуло на хлопця те, що відбулося

тільки що на їхніх очах, що глибоко вразило і його само-го. До болю було шкода

того симпатичного хлопця Асана, що ніби заздалегідь сам прирік себе на

смерть.

Ось він, Данило, і зіткнувся віч-на-віч з кочовиками, з Айдаро-ровими

земляками, нехай з найгіршими, нехай з особистої охорони Касим-султана. І все ж

о,сь вони, чим не панські гайдуки, чим не ті, хто шмагав його канчуками, хто

цькував його псами, хто гнав його чи не через цілу Україну, аж доки він не втрапив

до російського кордону і не зупинилась погоня, якій таки не видали втікача, зму-

сивши, однак, вибирати – або видадуть, або ж негайно у військо, у рекрути, у

царську службу, у вояки.

Данило вдивлявся у спокійну поверхню озера і думав, який тут дивовижний, не

схожий на рідний йому український краєвид. Усе навколо, навіть лознякові зарості, верболози, тут, біля цього озера,

схожі на наші, але інші, тонші, делікатніші, і листочки на них вузенькі, гострі – ніби прорізи азійських очей, а все ж – скільки схожого в долях

людей, в переплетіннях людських настроїв, при страстей і життів.

І чому саме з ним доля завжди розпоряджалась так жорстоко: тільки

ледь замайорить десь на обрії привид щастя, спокою, втолс-ної жаги, відвзаємлених пристрастей, коли можна тверезо врешті глянути на світ і

почати думати хоч про будучину свою поважно, як одразу ж налітає вихор, смерч і все зносить, змітає з лиця землі то, що щойно ж будувалося і могло

вирости, вириває з позірного спокою й, немов перекотиполе, жене тим

вихором, аж доки не зачепить воно за щось посеред ген хоч би й цього

дикого казахського степу, який вони називають Дешт-і-Кипчак.

Впродовж усього цього часу він проганяв геть спогад про Зей-наб, бо це

боліло йому найбільше. То була свіжа рана, і єдиним гоєнням її було зараз

аж ніяк не думати про це, не дозволяти собі думати, не сягати спогадом у

найближче, і він вертав далі, у кілька років далі, коли так у чомусь схоже

розбилося те його перше, те, у що він почав було вірити, те, що могло стати

його долею назавжди.

Панна Ганя з'явилась у маєтку, як фата-моргана, як марево, про яке досі

ніби ніхто й не знав. Пан Голембовський і не згадував Данилові, що ось-ось

має приїхати його дочка, а може, й згадував, але Данило на те не звертав

уваги. Що було йому до панночки, яка мала приїхати? Просто не пам'ятав

про це, заглиблений у свої настрої й переживання, власне, хто він і що він?

В'їхав у панський двір кабріолет, чотирма кіньми запряжений, і ступила

на землю з нього панночка, тоненька, як стеблинка, з пишною зачіскою і

синіми волошковими очима, у білій мереживній сукні. Данило, що вийшов

саме зі стайні, отетерів, і захололо йому всередині.

Такого він ще не бачив, такої дівчини він ніколи не бачив, навіть уявити

та й то не міг. 1 ото було воно, те маленьке ніяке дівчатко, яке вислав кілька

років тому пан Голембовський на освіту та виховання десь до великих міст.

Данило знав, що раз у раз їздив пан до доньки, та й пані частенько

від'їжджала кудись чи до Варшави, чи до Кракова, десь там мали вони

будинок, де жила впродовж зими пані Голембовська разом з донькою, а пан

Семен і собі наїжджав до них, лишаючи и останні роки Данила за старшого

при маєтку, бо старий управитель помер внезабарі після старого

Голембовського, і пан Семен вирішив, що нема чого ставити іншого – й

сам дасть раду невеликому маєтку, що лишився після усіх його витрат за

молодих років. Так і велося, і ось згодом вже й Данило раз у раз керував

справами ц панському домі, а що був досить грамотний і на господарстві

розумівся, то все виходило в нього неабияк, отож пан був з нього задо-

волений, і все рухалося якнайкраще, якби не... Якби.не оті думки, що вилися

в Даниловій голові, – про цвіт папороті, про заповіт

старого Сокири, про своє життя, яке йшло за чужим потоком, не знайшовши

власного, не вибравши свого шляху.

Панночка помітила Данила і позирнула на нього трохи зацікавлено, а трохи

здивовано, помітивши непересічний і виразний інтерес, челядника до її особи, а

за мить знизала плечима, гордовито повела головою і пішла в дім.

Данило стояв в отупінні, бо щось зненацька немовби вдарило його, щось

ворухнулось у ньому досі незнане, і він трохи згодом, отяммившись, заборонив

собі думати про панночку, дивуватися її вроді й граційності, а щоб ще більше

збити усе, пішов поночі до вдови Горпини, але її обійми раптом стали для нього

чужими й порожніми. Все було прісним і ніяким, аж Горпина перепитала його, чи не

хворий. Ніщо не рятувало від відчуття порожнечі, і він згодом' пішов геть додому і

влігся цього разу спати не у себе в покої, а просто на горищі в клуні, щоб хоч тут

відчути себе якось вільним. Щоби через запах сіна й жування корів, що долинали

з хліва, і переступання кінських ніг у конюшні вернутися хоч на мить назад по

себе самого, нероздільного з самого дитинства з усім, що зараз оточувано його, серед чото й він відчував себе частиною природи.

Так він заснув, трохи змирений тим, що було навколо, забувши про Горпину, про пана й панночку, про все на світі, тільки вдихаючи запах сіна, що таки

зап'янив його аж до сну.

Минав другий тиждень. Пан Голембовський сам був захоплений власною

донькою і охоче показував усі свої сільські розваги, з-поміж яких фехтування з

Данилом і полювання з ним займали неабияке місце.

Панна Ганя спершу проводила час весело, бо все їй було в но-вину на селі, сміялась з батькових жартів та дотепів, захоплювалась умінням батька фехтувати, посміювалась разом із батьком над його розповідями про те, як Данило вчився

грамоті або ж як він вчився фехтувати.

Данило нітився при цьому і нервував, вигляду не подавав, але при фехтуванні

з паном раптом виявив таке вміння, що панові Го-лембовському довелося

поступитися, відступити. Він розлютився, Й Данило опам'ятався і, як це

траплялось вже не раз, піддався панові, хоч почував вже віддавна, що

спроможний будь-коли перемогти пана.

Але пай не змагання з ним влаштовував, а собі забаву, а зараз ще й виставу

для доньки. Оговтавшись, Данило згадав, що повинен знати своє місце, що він

чернь, челядник, панський слуга, а не хтось інший. І він, піддався саме в ту мить, коли напевне знав, що дістане пана легко і просто, коли пан вже вибився з сил і

почав дратуватися й лютувати. Він дозволив панові вибити шпагу собі з рук і, опинившись без зброї, стояв проти спрямованої йому в груди і пінської шпаги, що

розірвала на ньому сорочку, дряпонула трохи й шкіру, бачив задоволене

перемогою панове обличчя і, скосивши очі, зауважив погляд панни Гані, який

видався йому зовсім-незрозумілим, бо в очах її не було того тріумфу, яким зараз

світилося

обличчя її батька, а навпаки – Данило зауважив якусь досаду й співчуття до себе.

Це здалося так, подумав він, просто хотілося, щоби так було, і відвернув

погляд від дівчини.

Але потім, коли дивився на панночку, раз у раз ловив її погляд на собі і

почував себе ніяково, ніби зазирала панна Ганя йому в душу, ніби пронизувала

його своїми блакитно-зеленими очима, і ставало Данилові моторошно, ніби

зненацька голий опинився перед цим поглядом, і він одвертався, цурався панночки, лише звіддалік раз у раз милуючись її вродою. Але панночка сама заговорювала з

ним, часом перестрівши його десь у дворі або ж заставши при якійсь роботі, а якось

просто прийшла до його челядницького покою на першому поверсі панського

будинку, і Данило розгубився, підхопившись з місця, а панночка Ганя засміялась

широко, іскристо і зажадала, щоби Данило вирізав для неї з дерева, коли зможе, лісову царівну.

– Ось як ти собі бачиш лісову царівну? Можеш таке уявити?

От зроби для мене таку річ! А я тобі віддячу.

Данило негайно взявся за роботу, вистачило в нього на тиждень колупання в

деревині, аж урешті приніс своє різьблення панночці, і вона здивовано й

захоплено дивилась на голу дівочу постать, що немовби виростала з дерева, вкритого густою крислатою кроною, і раптом зиркнула на Данила, що стояв, хвилюючись, аж кров відлила йому від обличчя.

– Так це ж!.. Ну й ну!..

Вона нічого не сказала, але побачила, зрозуміла. Дівчина – лісова царівна —

вочевидь була дивовижно схожа на саму панночку Ганю.

Панночка хотіла чимось віддячити Данилові, полізла кудись у шухляду, але

Данило категорично заперечив, поклонився і пішов геть, майже щасливий, сам не

знаючи чому. Бо вона не розгнівалась, не розлютилась й не стала нічого

коментувати, їй сподобалась Данилова робота, їй усе сподобалось, і це

найголовніше, бо вкладав він у те різьблення багато свого, багато себе, ніби щось

ізсередини промовляло з нього самого через те дерево до неї. .

Але відтоді Данило почав сторонитися панночки Гані ще більше.

Намагався не потрапляти на очі зайвий раз, уникав розмов, відпо

відав короткими, чіткими «так», або «ні», або «прошу», «будь лас

ка», і все.

Це дратувало панночку, але вона й далі продовжувала заговорювати з Данилом

і допитуватися у нього про щось зовсім випадкове, що, по суті, великого

значення, власне, для неї не мало.

Що вона хотіла від нього? Й сама б не змогла відповісти на це питання, аби

хтось задав їй таке впрост.

Але не могла не впадати в око вся статура Данилова, його міцне, м'язисте і таке

зграбне тіло, його рухи, що нагадували рухи великого, спритного і сильного звіра, не можна було не замилуватися ним, коли він фехтував з паном, подеколи

роздягнувшись до пояса. Він був у розквіті своїх молодих сил, двадцять п'ятий вже

йому йшов, і вираз обличчя, і весь його образ говорив про дорослого, сильного

і гарного чоловіка. Але плебея від народження, селянського сина, пригрітого паном сироти-челядника...

Панночка Ганя все знала, вона все розуміла.

«Просто мені цікаво на нього дивитися, – казала вона собі, – як-от

роздивляються на гарного звіра. У кожному разі, добре, що серед цих

хлопців є хоч єдина пристойна людина, бо з ким тут ще розмовляти, окрім

батька та мами? Ну, і взагалі, мене бавить його трохи подратувати, таки

симпатичний парубок...»

Чим більше панночка жартома загравала з Данилом, тим більше

замикався він і уникав її. Та від цього її загравання ставали ніби ще

одвертішими, хоча Данило розумів, що то все гра, однак ночами не міг

заснути, вчащав до Горпини. Але ніщо йому зараз спокою не додавало, і він

вже не раз кляв ту хвилину, коли панночка приїхала до села і раптом

позбавила Данила нехай хоч якогось, та сталого життя, хоч якогось

стрижня, – бо зараз що це?

Літо було в розпалі, Данила посідали суперечливі думки, позірно ж осе

котилося, як звичайно, аж якось пан із панею вирішили поїхати до

сусідського поміщика у гості на кілька днів, а панна Ганя уперлась, що хоче

спокійно побути сама, почитати і взагалі не має настроїв на гостювання.

Наступного разу обов'язково поїде, а зараз...

Пани від'їхали зранку, і Данило вчув дивний неспокій, коли молодша

пані лишилась керувати будинком, а не він, як зазвичай бувало. Зараз вона

була в цьому домі господинею, і він має коритися саме їй...

День минав узвичаєно, Данило опікувався господарськими справами, зазирав на конюшню, керував, виконуючи вказівки пана, усім, що діялось на

панському дворі. Панночка упродовж дня ледве вийшла зі своїх покоїв, бо

ще ж і день видався навдивовиж спечний, а під вечір закликала Данила і

наказала запрягати бричку, аби, коли стане прохолодніше, виїхати трохи на

прогулянку. Данило відповів: «Слухаю, пані», – і пішов, не підводячи на неї

погляду, власноручно запріг коня і згодом, сидячи на козлах за кучера, виїхав з панночкою в кабріолеті з двору за село, спрямувавши коня далі

дорогою, де високі верби, посаджені вздовж курного шляху, творили

затишну тінь, а в надвечір'ї повітря взагалі стало свіже й приємне, кінь

весело біг, без зусиль тягнучи легеньку бричку, а Данило на кучерському

місці відчував спокій і певне полегшення і водночас неспокій, що виринав із

найглибших його глибин і творив сум'яття, яке все ж не надто порушувало

приємне відчуття полегкості.

Данило не вникав у власні почування, просто поганяв коня і зосереджено

мовчав, а панночка зачинала розмову – спершу про погоду і врожай, про

дорогу і верби, а тоді раптом спитала, скільки Данилові років.

– Двадцять п'ять, – відповів Данило. І замовк.

– А ти й ще нежонатий! – вела панночка. – А чи скоро думаєш

одружуватись?

– Думаю, – відповів Данило. – Пора б уже, та... – замовк знову.

– Татусь казав, що ти маєш коханку тут. Якусь вдову. Це правда?

Данило відчув, як червоніє, і зрадів з того, що сидить до панночки

спиною, правлячи кіньми, і що вона не бачить його обличчя.

–Мабуть, правда, якщо ваш тато так казав, – відповів він.

–Ой, він таке про тебе розповідав, навіть уявити собі важко, ти такий

скромний і мовчазний на вигляд, ніколи не подумаєш...

Данило скептично усміхнувся, пославши чортів подумки панові, його

кпинам та розповідям про нього, Данила, своїй доньці, і тільки похитав

головою. «Якби ж ти, панночко, знала, що твій татусь розповідав мені про

себе, про свої походеньки у різних краях та в різні часи, та ще й тепер, та й

ось тут, та ще що він саме вчив мене усяким всячинам, та ще яким, та ще і

ще багато того, чого він нікому й розповісти не зможе. Може, тому вибрав

саме його, Данила, уподобавши ще й як об'єкт для своїх розповідей, а

переконавшись, що той ніколи нікому слова зайвого, ані пари з уст, то не

лише розповідав, а й вчив, а й показував, а й з власного живого прикладу

доводив... Звідти, та й тільки звідти, у Данила, сільського хлопця, усе те...

Та що пан міг розповісти тобі про мене? Твій батько? Заради жарту якісь

там дрібні деталі, що, по суті, ніякого значення не мають ні в його, Даниловому, житті, а пана вже сьогодні не так і цікавлять. А все решту? Ні, ти цього ніколи не знатимеш, бо є таємниці, які навіть і пана з хлопом

можуть зв'язати, коли то суто чоловічі справи... Ось так-от, панно Ганю!»

Так Данило міркував собі подумки, а панночка між тим вела далі своє.

–Тато казав, що незабаром тебе треба буде оженити, що він

над цим думає, бо, власне, виховав тебе...

«О так, він над цим думає, він таки мене виховав! Але ж він-бо й не дав

мені свого часу одружитися! А краще було б, аби я тоді одружився, як би не

велося потім, мабуть, було б краще, бо не мав би зараз в душі такого

сум'яття, не було б усього... А чи таки краще? Яким і чим би ти був тоді?

Чи, попри все те сум'яття, ти не дістав більших знань про все на світі, не

вибрався майже в управителі панського маєтку у свої двадцять п'ять?..»

–А ти маєш якусь дівчину на оці для одруження, залицявся до якоїсь

отак по-справжньому?

–Ні.

– Тоді справа ще довга. Бо що таке одружитися просто так? То швидко і

нехитро, а ось знайти того, хто твій суджений насправді, – то важка справа.

Ось до мене в Кракові скільки залицялося, навіть сватів засилали до батьків, ти просто цього не знаєш. Але я навідріз кажу – ні, і все. Бо вчуваю одразу, що не та людина, що вікувати мені з ним буде гірше біди... Оце я й утекла, власне, на село до батьків на ціле літо, бо там, у Кракові, вийшло так, що...

ну, словом, з очей геть —/то й з серця геть, так краще і для мене, і для

нього...

В Данилові ворухнулась несподівана ворожість до того невідомого

панноччиного залицяльника, аж здивувався собі, а відказав:

– Мабуть, панна має рацію, що так вчинила. Коли не до душі людина, то життя не буде, а оскільки чути в панночці людину високої душі, то має

знайти собі когось достойного, та ще й вік у панночки, куди поспішати...

– Мені вже дев'ятнадцять, Даниле, а скільки моїх подруг вже заміж

повиходило! На мене мама сварилась так, що аж де там... Каже, в дівках

лишуся, вже стара я, бо вона в шістнадцять вийшла заміж...

– Всяке буває. Хто коли... Кожному овочеві – своя пора. А ваші звичаї

панські мені невідомі, я все життя лише тут живу, ото й знаю, що бачу, тим і

живу, що відчуваю... Як рослина... чи тварина...

У словах Данила настільки вочевидь забринів сум, що панночка

похопилась з місця і заперечила одразу ж:

– Ти що це так про себе говориш? Людина повинна поважати себе, ким

би вона не була. Ти простий хлоп, а дивись – і письменний, і стільки всього

знаєш, і книги читаєш, і фехтування освоїв як чудово. Та й взагалі... Батько з

тобою, певне, не возився б, будь ти просто пересічний чоловік...

– Я простий хлоп, панночко, ще й бідного роду, сирота, оце правда, решта наносне. То пан зробив з мене собі іграшку, а вона, виявилось, ще

чогось і навчилась, ось і пішло. Зрозумійте лише мене правильно!

Він напівобернувся до панночки, трохи притримавши коня.

– Я глибоко вдячний панові Семену за все, що він для мене зробив, і

дуже прив'язався до нього як... до людини, тільки я знаю, що він, попри все, що нас зв'язує, всі роки бачить в мені передовсім хлопа, тільки челядника, може, в чомусь цікавішого для нього, ніж інші, потрібнішого. Але челядника, якого можна і одружити, і не одружити, і покарати, і приласкати. А сам він, той челядник, ніхто, просто собі хлоп. І все.

– А ти гордий, Даниле, навіть надто гордий, як виявляється. Ніколи б не

подумала, що таке в тебе у душі...

Данило метнув на панночку погляд, і вона враз знітилась під його сіро-

синіми, наче блискавки зараз, очима, що немов пронизали її наскрізь, немовби побачили її усю зразу, якою вона є, що думає, і що в неї усередині, і що вона ще й не встигла подумати...

– їдьмо додому, – нервово сказала панночка.

Данило повернув коня і погнав його швидше. Мовчки вони приїхали до

садиби, завернули у двір, де Данило скочив з козлів і протягнув панночці

руку, допомагаючи зійти з брички. Мить, коли він тримав її пальці, підтримуючи другою рукою за лікоть іншої руки, мить, коли їхні пальці

торкнулись, блискавицею спалахнула в повітрі, й вони вже не дивились одне

на одного, вже кожен ховав погляд, дивився вбік, і панночка зійшла з

брички і подалася швиденько в дім, лише чутно було її кроки на дерев'яних

сходинках, що вели на другий поверх у її кімнату. Потім і кроки затихли.

Данило прислухався до звучання тих кроків, не здаючи собі й зараз

справи – навіщо, бо все здалося б цілковитим безглуздям, тільки б про це замислитись, але вслухався, як цокотіли черевички панночки

Гані по сходах, аж доки не завмер той звук, і лише тоді розпріг коня, завів

до стайні. А вже звечоріло, сутінки саме западали, і, не питаючи нікого ні

про що, облишив Данило ніби усі геть думки, забрався теж до власного

покою, замкнувся і почав було шукати заспокоєння у сні, але чи зарано ще

було, чи надто був схвильований розмовами на прогулянці з панночкою, тільки влежати не зміг, схопився з місця, узявся за шмат деревини, за ножа і

почав різати дерево. Завжди мав наготоване щось у себе в покої на такі

випадки.

Зараз довбав деревину, ще не знаючи, що то має бути, чого шукає в

цьому суцільному шматкові, що думає ця товща, що вона містить у собі.

Знав тільки, як завжди, що вималюється щось само, щось почне виявлятися, як крізь туман перед світанком обриси краєвиду, і тоді можна буде йти

зазначеним шляхом, тим шляхом, який вказувало йому в собі саме дерево.

Це найліпше відволікало його від думок, від сумнівів і вагань, і він

занурився в роботу, не бачачи часу, не помічаючи, скільки минуло відтоді, коли він узявся за різьбу, і отямився десь вже по півночі, коли заспівали

перші півні.

Дивився на те, що зробив, що виросло зараз із простого шматка

висушеної вільхи, і не йняв тому віри й сам. Ввижалося йому, що то було

справді гарно, а може, не настільки гарно, як саме те, саме воно, те, чого він

марно шукав упродовж чималого вже шматка часу. З-поміж розлогих, лапатих гілок виростала квітка. Квітка папороті, яку він побачив зараз, нині

у цьому шматкові дерева і видобув її звідти. Ні на що не була вона схожа, на

жодну із знаних йому квіток, вона була тільки квіткою папороті, і він

зрозумів, чи відчув, чи почув, що час його настав. Ось воно!

Він узяв квітку і вийшов зі свого покою, ще нічого не маючи на гадці, але

не пішов, як звичайно, на подвір'я, аби усістися на ґанку і дивитися на зорі.

Зараз його вело іншим шляхом, і він скорився тому, що вело його, і пішов

тихенько сходами на другий поверх, підійшов до покою панночки і тихо, без

стуку відчинив двері. Вони не були замкнені зсередини, ніби випадково, а

може, зумисне, але двері легко піддалися його руці, і він скоріш прослизнув, ніж пройшов, тихо в кімнату, і замкнув двері за собою так само нечутно.

Панна Ганя спала. На широкому ліжку, розкинувшись уві сні у

тоненькій нічній сорочині, розкішне волосся її розлетілося по подушках, обличчя під місячним світлом, коли Данило нечутно наблизився до неї, видалося йому напрочуд гарним і спокійним, глибоко-добрим і чистим.

Як квітка папороті.

Він поклав обережно квітку, яку щойно народила його душа, біля

дівчини на ліжку і на мить ще затримався, вдивляючись в її обличчя. Нічого

більше не було в його душі зараз, лише бажання стояти отак і дивитися, як

вона спить, як рівно дихає, як тоненько посміхаються уві сні вряди-годи її

припухлі вуста, як підіймаються

при диханні і опускаються, звільняючись від повітря, груди, стояв гак і

дивився...

Й ураз панночка розплющила очі і побачила його.

В першу мить вона не могла нічого зрозуміти, але не злякалась, а просто

здивувалась, а в наступну мить вже отямилась і нахмурила брови:

– Ти? Тут? Що таке? Ти чого тут?

Отоді Данило зрозумів, що не піде звідси.

Він наблизився до ліжка, не одриваючи від неї погляду, не відводячи

своїх очей від її, і простягнув до неї руки, які вона відштовхнула, захищаючись.

– Ти що? Як ти смієш? Ти що собі замислив?

Але вона говорила пошепки, вона не кричала, не гукала на поміч, боячись

розбудити покоївку, що спала неподалік в іншій кімнаті, боячись зчинити

шум, що означало б для Данила кінець.

І він раптом різко, не вагаючись, відвів її руки в боки і силоміць уклав їх

на ліжко впродовж Ганиного тіла і ліг поруч неї сам, чуючи її опір, що вже

набував дедалі іншого змісту, чуючи її слова, що мали б бути образливими

за всякої іншої хвилини, а зараз, сказані пошепки, та ще отаким тоном, набували іншого значення, і він торкнувся своїми вустами її, і слова

панночки завмерли, розчинились в повітрі, і хоч пручалась вона ще і ще, але

чимраз слабіше, і в якусь мить руки її обхопили його, вже не відштовхуючи, а притягаючи до себе, вуста розкрились, щоб відчути вповні його вуста, і

тіло її радісно розкрилося, щоби прийняти його.

І навіть різкий біль вже не сполошив дівчини, біль, що пронизав на мить

усе її тіло, але в наступну мить приніс незнане й несподіване – розкіш

єднання, щастя віддачі, жіночність, уперше розкриту, щоби до кінця життя

жити нею.

Вищого Данило ніколи не відчував у своєму житті, не сподівався

відчути, не знав, що можна так сприймати, так відчувати іншу людину, так

володіти і віддавати себе, що все може бути отак.

Вже світало, коли він тихенько вислизнув з покою Гані, і вже ті слова, якими вони обмінялись при його відході, були словами кохання і розуміння.

Наступна ніч минула так само, вже при повній згоді, і була ще кращою, а

далі приїхав пан Голембовський із дружиною, і Данило з Ганею мали тепер

чимало клопоту, аби знаходити місце для зустрічей.

Данило змінився, це якось помітив пан Голембовський і сказав йому:

– Чи ти вже старієш, чи, навпаки, молодшаєш, але щось в тобі

міняється, не можу зрозуміти. Тільки ти став спокійніший і впев

неніший, може, й справді женитись тобі пора, відпарубкував уже, тільки ж...

«Так, так, – думав Данило, – оце тільки ж, ось вона і є. А як же іграшка

для пана? Значить, ще не настільки набридла, аби віддавати її геть з дому, отож це тільки балачки».

Відказав же він панові як звичайно.

–Пора моя прийде, пане, а зараз, мабуть, таки дозріваю ще.

Всякому овочеві свій час – так ви мені казали. Видно, мій ще не

прийшов, бо таких думок у мене зараз немає, прошу пана.

Ой, яких же тільки думок у нього не було за цей час! Усяких

найрізніших. Від того, що восени панночка має повернутись до Кракова, аж

до того, що й самого його жахало. А чому б і не він міг стати її чоловіком, коли справді пан його любить, коли так прийняв та приголубив? Нехай не

зараз, пізніше. Але все ж – чому б не він?..

І враз із цим десь виринула моторошна думка: «А як же заповіт старого

Сокири, а як же батько, скараний панами на Луцькій площі разом з іншими

повстанцями, коли розбили Наливайка, а як же мати, що померла в злиднях

і біді?

І як же той квіт папороті, який шукав підлітком, який плекав надію

знайти в юності, і зараз... зараз віддав його панночці Гані, віддав саму душу, самий сенс усього, що вимріяв тоді... Бездумно, негадано приніс поночі і

віддав. Забув усе? Хочеш сам стати паном?»

«Ні, – кричало в ньому все в ту мить, – ні, ніколи, навіть якщо вийде

вона за мене, навіть якщо би вдалося це моє кохання, то я таким не буду, я

не буду паном, я спроможуся і в такому стані знайти той квіт папороті!!!

Хіба не можна бути справедливим і добрим, хіба не можна жаліти людей і

допомагати їм, навіть успадкувавши усе панське господарство? Можна-

таки, можна!»

Але в глибині душі щось казало йому тихо, але впевнено – ні, Даниле, ні! Немовби голосом старого Свирида. Ні, Даниле, не туди йдеш, не того

жадаєш, зраджуєш ти нас, своїх предків, своїх справжніх, своїх близьких, не

туди йдеш!..

Данило відкидав геть усі думки і жив лише тими хвилинами чи

годинами, коли зустрічався з Ганею, коли бачив її хоч здаля, коли відчував

її поруч себе. І був щасливий, бо панночка розкрилась для нього звичайною, доброю дівчиною, спраглою за справжнім, за добрим і правдивим словом, за

коханням, якого не знала, а лише передчувала його прихід.

їм було добре разом. І так минуло понад два місяці.

І ось Ганя сказала йому, що, здається, вагітна. Сказала зі сльозами на

очах, із страхом за прийдешнє і горнулася до нього водночас, немов

шукаючи захисту.

–Якби віддали тебе за мене, – вимовив Данило важко, – то більшого

б щастя не хотів би я у житті. Але ж де там? Хіба це можливо?

–Я перебалакаю з батьком сама. Пізніше, коли поїду до міста. Це ж вже

за тиждень мені вертати, і вони поїдуть зі мною. І там я скажу їм, бо тут

може бути лихо, а там – якось вмовлю...

–Я зроблю для тебе все, що тільки в моїх силах, все! Головою накладу, аби лиш тобі було добре...

–Ні, борони тебе Боже! Не кажи такого! Що би з нами не трапилось, але ти повинен довго жити! Ти сильний і мужній, ти

майгарніший і найкращий з-поміж усіх чоловіків, яких я зустрічала її

своєму житті. Ти мусиш довго жити, і в тебе ще велике майбутнє попереду, і в нас, так, і в нас, я вірю, що і в нас...

Кожен день вони тепер лічили, як перед смертю, перед прийдешньою

розлукою. Лишалося два дні.

– Данку, ти ночуй нині в клуні і двері лиши відчинені, а я до

тебе прийду сама вночі. Бо коли ще матимемо таку ніч? Я страшенно

боюся, але дочекаюсь, коли вони заснуть, і вислизну! Чекай мене!

Данило лежав у клуні, розстеливши широке картате рядно на соломі, і


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю