Текст книги "Шабля і стріла"

Автор книги: Юрко Покальчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 12 страниц)

смерть, коли він повернувся до своїх, до батька і братів, до родичів і

одноплемінників? Що ж сталося?

Мав би змагати їх сон від утоми й напруження, що поволі спадало, але обом

було якось не до сну, й Айдар, усівшись в затінку високих кущів, склавши під

себе ноги, врешті заговорив сам, тоді як Данило лежав навзнак, дивився просто

себе у небо, просинь якого лише гострими, нерівними латками пробивалась крізь

густу крону дерева, під яким вони лежали.

Важко було говорити Айдарові, він раз у раз замовкав, говорив повільно, немовби перетятим, тихим голосом, але чітко і виразно.

Після вбивства Жанібека-батира у війську Касим-султана почалися

незадоволення. Активну і, мабуть, провідну роль у виступах проти дій Касим-

султана відіграв Багенбай-батир, Айдарів батько, який очолював воїнів племені

кипчак, впливового й сильного у степовому казахському світі. Він одверто

висловив незадоволення діями султана, його самодурством і жорстокістю у

ставленні до Жанібека-батира, що теж був із кипчацького роду, і пригрозив султа-

нові, що кипчаки відокремляться і відійдуть з війська, якщо подібне буде

повторюватися. Водночас вимагав спокути за вбивство Жанібека-батира перед

його родиною.

На цей час вислані дозорці донесли султанові, що джун-гари, проти яких зараз

кочівники виступили в похід, наготували у гірському проході засідку степовому

війську.

Султан Касим славився не тільки жорстокістю, але й підступністю. Невисокий

на зріст, худорлявий, жилявий, з ріденькою гострою борідкою, запалими щоками і

завжди мало не на самі очі насунутою лисячою шапкою, він,дивлячись на людину, здавалося, пропікав її поглядом наскрізь. Далекоглядний у своїх діях і бездумно

підступний, він очолив молодших степовиків, а що воєначальник з нього був

непересічний, чи не завдяки його ж підступності, та й хоробрості йому не

бракувало, то Есим-хан, на цей час вже літня людина, прозваний за свої дії

«Справедливим», призначив Касим-султана воєначальником усього степового

війська.

Есим-хана не раз попереджали, що з-поміж своїх царедворців найбільше він

повинен остерігатися Касим-султана. Бо хто зна, що може задумати цей підступний

пес. Але поки велися війни, Касим-султан повсякчас був у походах. Минуло вже із

вісім років, як він став воєна-чальником, звик Есим-хан, що веде військо Касим, і

десь попри всі

сумніви, повірив, що не намагатиметься він скинути його і домогтися повної влади

над степом, стати головним казахським ханом.

Ще одна риса була у характері Касим-султана – невідступна хтивість. Гарем у

нього вже був чималенький, але майже ніколи око його не проминало гарної

дівчини чи жінки, а як тільки була найменша можливість, то ставала вона

султановою наложницею.

У тому бою з джунгарами, де Багенбай-батир відбив у ворогів полонянку

Шолпан, яка, за дідівським звичаєм, якщо він захоче, мала стати його дружиною, Касим-султан і собі поклав на неї око і ніби жартома навіть попросив було Багенбая-

батира відступити йому красуню-тюре. Але краса юнки полонила й Багенбая, і він

одмовив султанові.

І цим долив у серце воєначальникові ще доволі злості проти себе, окрім

заздрості до поваги і любові, якою користувався Багенбай-батир у степовому

війську, і слави його як воїна, що й досі, попри вік свій, брав участь в усіх

найважчих переходах і боях.

Усього цього не знав Айдар, який був новачком у війську, і голова йому

самому лускала від суперечливих думок і почуттів, якими він проймався під час

відпочинку, на переходах, будь-де, де думка могла повзти вільно. Мимоволі

верталася вона у рідний аул, до Шолпан. Несамохіть погляд Айдара раз у раз падав

на батька, якого він так глибоко любив, так поважав і якому ж сам так підступно

зрадив, піддавшись спокусам перших пристрастей, і в ті миті, коли чув себе

батьковим суперником, розривала його така туга і такий біль, сум'яття ревнощів, любові, провини і невідступне відчуття прийдешньої біди, що хотілося кинутися

батькові в ноги, признатися в усьому, відпросити для себе дівчину, бо тільки з

нею, тільки з нею, здавалося хлопцеві, міг він бути щасливий. .

Хто зна, може, батько й зрозумів би його, може, пожалів би, а може. . І від

цього іншого «може» йшов мороз по шкірі, бо то означало прокляття, біду, смерть, втрату всього, що мав, у що вірив, чим жив... Ні, ні, ні... Він мовчав, з'їдала його

гризота, але він мовчав і кидався в бій, як очманілий, виробляв такі одчайдушні

виверти, що батько, хвалячи його, після одного з боїв сказав:

– А ти побережи себе! Надто вже гарцюєш, ніби зумисне голову хочеш

підставити. Ще молодий! Не будь такий гарячий, бо то дурість, а не хоробрість!

Як було сказати йому, що часом і жити не хочеться, що все не миле...

І ось, зарвавшись при облозі Ташкента, Айдар не помітив, як вирвалась з

лівого флангу, вийшовши через Шейхатаурєькі ворота, кіннота ташкентського

хана, і враз був зім'ятий фланг кочовиків. Збитий з сідла ударом списа, Айдар

дивом лишився живий, тільки втратив свідомість, бо спис вдарив його лише

руків'ям, а вістря пройшло мимо. Він отямився вже у ташкентському зіндані, де

поруч у ямі сидів якийсь світловолосий чоловік з кучерявою чуприною, також з

невеличкою борідкою і зі світлими, що при денному освітленні виявились потім

на диво блакитними, очима.

Побачивши, що хлопець отямився, він підніс йому води, але Айдар

відвернувся тоді геть, змірявши його поглядом, сповненим туги і ненависті до

всього світу. . Лежав мовчки, відвернувшись, аж доки не спитав:

– Де я?

– В ташкентському зіндані. Завтра можуть і повісити. Так що маєш часу

досить, ще до ранку далеко, зараз щойно вечір запав...

– Ти хто?

– Я. . здалеку. Теж у полон захопили. Ось мають повісити. Може, завтра.

– Ти давно тут?

– Два роки.

– Рабом?

– Так.

– Тьху!

– Ти не плюйся, а виживи отак два роки! І я побачу, що тоді співатимеш!

Зразу видно, що ще зелений...

– Я – воїн.

– Був воїн, а зараз полонений, а завтра або труп, або раб, невільник. І все.

– Це ти – раб і народився рабом, що видно з твоєї мови, а я – вільний воїн! Я

– степовик, кипчак, який ніколи не був рабом і не буде! Зрозумів? Не так, як

ти! – Якби твій батько почув зараз твою мову, то дуже б зажурився. Бо син у

нього дурний, як віслюк, і такий же упертий.

– Ти мого батька не руш, рабе!

– Слухай, ти, щеня зелене, ти помовч, а то в мене терпець урветься і я тебе й

перед смертю вивчу, як поважати старших. І рабом я ніколи не був і народився хоч

бідний, та вільний, а за волю усіх мій батько був скараний як бунтівник на

смерть, зрозуміло тобі? І що таке Україна, як би я не пояснював, у твою дику

голову не дійде ніколи, і де воно, і що там, тільки як би там зле не було, а таки

краще, ніж у вашій Азії...

– Чого ж ти сюди забрався, якщо так добре? Торгувати? Чи воювати?

– Отож, ти тільки й знаєш, як усі тут, – торгувати чи воювати! А я з миром

їхав, добром від московського царя до вашого ж Есим-хана. А напали розбійники, ну і забили кількох нас, мене поранили, ну і в полон, а тоді в Хорезмі продали аж

сюди. . А воювати, хлопче, я би тебе ще повчив! І руки такі, як у мене, дав би тобі

Бог хоч колись мати. І тому язика притримай та давай спати, бо з тобою

говорити важко, та й, врешті, неприємно...

– Не тримай зла, я сказав, що думав!

– А я теж, що думав, те й казав. Отож – спи. Все.

Айдар зиркнув тоді на дужу постать Данила, на його міцні руки, широкий

розворот плечей і зрозумів, що чоловік цей насправді дужий. І нема чого до

нього задиратись. Одвернувся від оросута і

занурився у свої думи нелегкі, і так минув час до ранку, така була у них

перша розмова.

А на другий день з'явився Хамід, й увечері заговорив із Айда-ром

Данило про втечу, знову наступного дня прийшов Хамід, а потім вони

втекли...

Касим-султан викликав Багенбая-батира і наказав йому разом із

головним загоном із кращих воїнів переїхати до Абарасанської ущелини і

перевірити той шлях, яким мало йти військо на джунгарів.

– Дозорці переказали, що вільний шлях, але я не певен, чи чогось там

не скоїлось саме зараз. Коли поїде загін, то ми слідом за ним вирушимо

через день.

Наступного дня прискакав поранений воїн і крикнув, падаючи від

знесилення з коня, що загін Багенбая-батира розбитий вщент, там засідка

джунгарського війська, усі загинули, що десь зрада, бо такого дозорці не

могли не побачити.

Обидва дозорці негайно були скарані на горло, але це не допомогло ніяк.

Джунгари викрили себе, отож стотисячна кіннота Касим-султана виступила

в похід проти джунгарів.

За два нічних переходи дісталася кіннота до Абарасанської ущелини, але

вже виступило проти них джунгарське військо. З обох боків блищали ковані

бойові палиці, начищені щити, на мідних шоломах вились од вітру султани.

Після важкого кількагодинного бою джунгари повернули назад, а

кіннота Касим-султана невідступно переслідувала їх, не даючи передиху

відступаючим.

Ворог був розбитий. Повна перемога Касим-султана означала прощення

усіх його гріхів, бо здобич була захоплена чималенька після глибокого

походу вже далі в глиб Джунгарії, до джунгарських поселень.

Вертались без поспіху. За померлими Касим-хан зробив велику учту, особливо прославляючи хоробрість і високі якості Багенбая-батира і його

синів, але наступного ж дня по учті послав своїх ас-керів до кипчацьких

джайляу, де повинен був літувати аул Баген-бая. Послав сповістити сумну

новину, послав багаті подарунки родинам Багенбая й інших забитих воїнів.

Та головним завданням посланих було привезти до нього вдову Багенбая, Шолпан, наймолодшу токал небіжчика, красуню-тюре.

Не забув Касим-султан своєї жаги і таки хотів заволодіти Шолпан, що

би там не було.

І Шолпан привезли. Як вона погодилась, на яких умовах, ніхто не знав, була вона з дитиною, до якої негайно приставили кількох няньок, її Касим-

султан і не бачив, дитина була ще немовлям, але Шолпан жила в юрті

султана, він узяв її в жони.

Ось що довідався Айдар, коли прийшов у табір своїх земляків, коли

зустрівся із знайомими й родичами. Не було батька, не було трьох старших

братів, а Шолпан стала дружиною Касим-султана, зрадника і вбивці...

Він пішов до султанової юрти і чекав, доки султан вийде, хотів

поговорити з ним, ледве стримуючи в собі вируючу ненависть.

Та коли султан вийшов із юрти, за ним майже услід вийшла, й Шолпан, і

Айдар зустрівся з її поглядом, трохи зляканим, але й відчуженим, замкненим, чужим, відстороненим. Водночас же на денці його пробивалось

щось таке своє, таке до болю рідне, що, коли Айдар глянув на Касим-

султана, який стояв на відстані кількох кроків перед ним, невисокий, худий, з гострими вилицями і з очима хижого, настовбурченого птаха, лють

заклекотала в ньому, бо цей, цей... вбив, зрадив усіх і її, забрав її... він смів...

він, старий, нелюд... І Айдар схопився за ножа, що висів при поясі, але

нукери султанові були напоготові, і хлопця негайно ж схопили...

– Собача кров! Батько був собака, а цей собачий син! Шпигун! Послали

його вбити мене. Висидів там, у Ташкенті, так, що й купили його! Ще

батько хотів бунтувати, теж, видно, з ташкентцями в змові, з бухарським

еміром, а цього, може, й намовив у полон здатись, щоби передати туди якісь

вісті... Так, собаці – і смерть собача буде! Завтра привселюдно, як шпигуна

і зрадника, наказую війську закидати камінням... отут, серед степу, і могила

його буде, якщо кожен камінчик кине... А ми завтра знімаємось. Пора в

Туркестан, до Есим-хана...

Касим-султан вже трохи оправився від пережитого струсу й нападу гніву

і тепер вже зловісно посміхався, наперед смакуючи завтрашнє видовище.

Зв'язаний Айдар зустрівся поглядом з Шолпан на одну лиш мить і відчув —

їй жаль було його, дуже жаль, але вона вибирала власну долю, свою, своєї

дитини і майбутніх дітей. Вона сумувала за Айдаром, але їхні шляхи велися

вже зовсім порізно. Вона була чужа йому, ця молода жінка, вона була зовсім

чужа йому зараз, хоч і сумувала за ним... І Айдар зламався, і все збайдужіло

йому, усе навколо, хоч і чув, як Касим-хан сказав кинути його в крайню

юрту, не з'їсть там скарбів, а там сторожа безпечніша, бо всяке буває... Йому

все збайдужіло, аж десь тоді, коли лежав у юрті, коли споночіло довкола, він

утямив, що тепер чекає його ганебна смерть і нічого більше, згадав про

оросута, якого лишив серед ночі біля старого мазара, і йому стало боляче і

тужно за всіма тими місяцями, які вони провели разом, за тим часом, коли

вони полювали на ховрахів, смажили поночі, коли він віз оросута в аул ка-

захів-землеробів, за всім, що єднало їх ці довгі місяці, упродовж яких він

добирався до своїх, щоб нарватися врешті на горе, біду і свою ганебну

смерть.

А що ж буде з тим оросутом? Його ж, здибавши, можуть забити, а ні, то

забрати в полон як туленгута. А винен все він, Айдар. Ой, недарма оросут не

хотів їхати до них, як вчував, недарма, і правда, лихо йому тут, а не

допомога, і упередити його від цього лиха Айдар вже ніяк не зможе.

Айдар раптом згадав усмішку оросута, широку, білозубу, кучеряве

волосся, що відросло аж по плечі, і яскраво-блакитні очі...

Якось Айдар дивувався, помітивши, які в оросута дивні очі, він ніколи

таких не бачив раніше... Тут в усіх були очі темні...

Так, темні, а в нього геть чорні, як і волосся, як його життя, що лише

починалося, а вже темінь поглинула його з самого початку, і так велося, аж

доки поволеньки з'являлося трохи світла в його житті. Навіть важко було б

сказати, що світлішало, ні, може, швидше теплішало, а від того тепла й

ставало світліше, бо упродовж довгих місяців життя поряд з Айдаром було

щось таке, що окреслити поспіль важко, просто відчувалось щось велике, добре, тепле й світле...

Айдар не замислювався над цими відчуттями, аж нині лише він осягнув, що то був оросут, блакитноокий, великий, сильний оро-сут, трохи

незграбний, неумілий в степу, але гарний воїн і добрий джигіт, славний

товариш...

Думки пливли в Айдаровій Голові тоді далеко не так складно, як він

розповідав тепер про це Данилові, але переказував він події саме в такий

спосіб, лише додаючи час від часу якісь прицмокування язиком чи зітхання

або затинаючись в тому чи іншому слові, особливо коли це стосувалося

оросута.

Коли він лежав зв'язаний у юрті, в ньому боролися два відчуття: він і не

хотів умирати, і жити йому не хотілося. Заради чого? Батько, Шолпан, брати... Все враз щезло, лишалась десь далеко в аулі мати. Син її – воїн, все

може статися, життя втратило сенс.

Водночас відчував якесь полегшення від того, що його мають скарати. В

такий спосіб ніби знімалися з нього усі гріхи. Те, що Шолпан пішла в жони

до Касим-султана, що, можливо, та дитина його, Айдарова, означало, що

Шолпан зрадила усіх і замкнула коло. Вже не мало вабити до неї, не мали

виникати докори сумління щодо минулого, бо вона вже була жоною іншого.

Його провина перед пам'яттю батька знята, і він спокутує її своєю смертю, десь на небі батько пробачить його, розуміючи, як він мучиться, як воно все

було і як він тепер помирає...

Посеред цих Айдарових думок стрибнула на нього з глибини юрти чиясь

постать і закрила йому рота, нахиливши своє обличчя впритул до його, так

що чоло торкалось чола, а ніс носа, і перестрашений Айдар пізнав навіть у

темряві світлі очі оросута, хвиля могутнього тепла охопила його, і він лише

видихнув: «Це ти? Як бог!»

І це було все. Але життя завирувало в ньому, забило, як весняний потік з

гір, і вже виривалося безбережно. Ледь оросут розрізав на ньому мотузки, як

він скочив на ноги, швидко розтер затерпле тіло, бо ледь не впав було з ніг, так затекло все після тих мотузок, а вже думка працювала точно і чітко, він

метнувся було вглиб юрти, тоді зупинився, схопив оросута за шию і в саме

вухо, торкаючись губами, ледь чутно шепнув: «Охоронця в юрту!»

Той ствердно кивнув головою, і далі вони вже діяли мовчки, влад, як

колись, як завжди. Зараз, як завжди.

Данило мовчав у відповідь, здивований і пойнятий незрозумілим

хвилюванням від розповіді молодого кипчака. Те, що скоїлось із хлопцем, у якийсь

химерний спосіб нагадувало йому власні біди, власну лиху долю, її несподівані

виверти, її удари і примхи, той шлях, який завів його аж так далеко на

чужину.

Єдине, чого не сказав йому зараз Айдар, це про свої взаємини з Шолпан. Але

Данило вгадував уже, відчував, що за розповіддю хлопця про трагічну долю батька і

братів, про його власну біду, про те, як султан забрав собі в жони наймолодшу

дружину Айдарового батька красуню Шолпан, стоїть ще більша особиста трагедія

юнака. Він потрапив зараз у глухий кут, у цілковиту безвихідь, став перед глухою

стіною заперечення цього власного роду і племені, усього степу, в якому він виріс.

Тут йому зараз вже не було місця, він мусив кудись тікати. Куди?

Але Данило мовчав, не поспішаючи, за азійським звичаєм, висловити

припущення чи думку або задати питання. Ні, він чекав – повинен був говорити

Айдар.

– Пересидимо кілька днів у горах. Тут не знайдуть, та не дуже й шукатимуть.

А потім... Я повинен хоч на часину дістатись до свого аулу, це у передгір'ях, звідси на захід десь із тиждень шляху. . на джайляу зараз має бути наш аул. Це у нас

виїжджають в передгір'я на літні випаси худоби, завжди в своє місце. Я хочу

дізнатись, що з матір'ю, що з моїми родичами, що там лишились. . Хоч і там мені

місця немає, мене вважають зрадником, отож рано чи пізно Касим-султан

дізнається, де я, і тоді...

– Мені теж в тому напрямку путь. Отож і далі 'ідемо разом, а відтак

побачимо. . – похопився Данило. – Бачиш, знову разом. . така наша доля, юначе...

Айдар зиркнув на нього, і в погляді хлопця Данило побачив біль і

сподівання, змішані водно, втрату і надію, невиразну, благеньку, але надію, ніби

хворий, що раптом почав сподіватися, що одужує...

– Ти ще молодий, зовсім молодий, і життя ще попереду, все може

трапитись, треба жити...

– Треба жити? Мабуть. Тільки навіщо, для кого? І. .

– І все-таки треба! Хоч би для себе, для того, що ти живеш, що ти – воїн, мужчина, а не слабка жінка, що ти можеш, бо мусиш!.

– Давай поспимо! – сказав Айдар. – Ще часу в нас вдосталь. А тоді

подбаємо, що нам їсти і що робити.

Вони так і позасинали, стомлені після важких випробувань минулої ночі, кожен

під своїм кущем, і коли Данило прокинувся, вже вечоріло, а коли зиркнув навпроти

під розлоге дерево, де примостився було Айдар, хлопця там не було.

Коні паслися на схилі, чути було їхнє похропування і легеньке шурхотіння

трави під копитами.

Данило встав, потягнувся, розім'яв тіло і відчув, що проголодався. А ще

хотілося пити.

Треба б піти пошукати воду, подумав він. При такій рослинності десь

недалеко має бути вода, джерельце якесь або потічок.

Аж тут зашурхотіли кущі, Данило насторожено озирнувся, хапаючись за

зброю. Та з кущів виліз Айдар. Через плече в нього висіли зв'язані одна з одною

за лапки кілька підстрелених гірських куріпок, а в руках був повний хурджин

води.

– Прокинувся вже, оросуте? Ось бачиш, я вчасно! – І він широко усміхнувся, блискаючи рівними білими зубами, очі його збіглися у зовсім вузенькі

складочки.

– Коли ж це ти встиг? – здивувався Данило.

– Встав раніше, а їсти хочеться, ну і спрага ж! Як тобі, певне, зараз. А що

було тебе будити? Тут однаково пустка. Ось і пішов, підстрелив кількох куріпок, ну джерело знайшов. Треба ще коней напоїти... Напийся поки сам...

Данило з насолодою пив холодну джерельну воду. І майже відразу вчув, як сили

повертаються до нього, неусвідомлена певність того, що все буде гаразд, зростає в

ньому дедалі більше, і, одірвавшись від води, він сказав про це Айдарові.

Той нахмурився.

– Рано ще твердити, що все буде добре, якщо напився води, втоливши спрагу. Все ще може бути по-всякому. Але якщо таке є

відчуття, то добре. А я...

Він не хотів висловлюватись більше, бо суперечливі почуття мучили і його

зараз.

Він не переказував Данилові, що пережив десь із годину тому чи більше, коли пішов роззиратися навколо.

Забралися вони на схил гори, де була невелика, доволі полога місцина, від якої і

вгору і вниз вився крутосхил. Розраховуючи на куріпок, Айдар вирішив було

піднятися вище, де менше росло дерев і більше кущів. Птахи тут були неполохані, отож полювання не могло не вдатися, і Айдар був спокійний, що їжу для них

здобуде. Тому роззирався навколо, милуючись горами і виглядом з гори на долину, де ніщо не видавало присутності людей. Від долини вже починався степ, і якби

з'явився вершник, то помітно було б його з дуже далекої відстані, десь за годину

чвалу на коні. Це теж заспокоїло хлопця, і він усівся на скелястому виступі.

Вище починалися вже голі скелі, а тут, ось саме на цьому терені, і мають водитись

куріпки.

Айдар задивився вгору на скелі, що налізали одна на одну, за ними проглядало

пронизливо синє небо і кілька невеличких рідень-' ких хмаринок,' що повзли над

вершинами гір. Вабило його туди, віддавна вабило його небо, нескінченне й

прозоре у своїй синяві, широке, як степ, але безмежне, сповнене райдужної

чистоти, прозорості, правди...

«Чому людина не може літати, як птах?» – згадалася Айдарові його дитяча

мрія, його наївне хлопчаче бажання полетіти і вирватися в небо, на простір, у

безмежжя, у чистоту і синяву, розправити крила, озирнути степ і гори, увесь

світ...

Раптом десь майже неподалік, з вершини гори злетів у небо птах з

різким посвистом і завмер в польоті, розправивши широкі крила, ніби завис

у небі.

Айдар стрепенувся, і дріж пройшов його тілом. Беркут був великий, дуже великий, темно-бурого кольору, крила майже чорні, лише з невеликим

світлим візерунком на тулубі, а на хвості і плечах пера були зовсім білі.

Він завис у повітрі, здавалось, вишукуючи здобич, щоби каменем впасти

на неї з неба, але Айдар зіщулився, стало йому боляче і страшно, як малому.

Тільки хай живе, хай на цей раз живе, аби не трапилося зараз з ним нічого...

Скільки було тоді Айдарові років? Мабуть, тринадцять. Вони щойно

перекочували на джайляу у високотравній долині під горами, неподалік

текла річка, місцевість була чудова, і Айдар разом із ровесниками

допомагав старшим влаштовуватись на новому місці, виганяти коней на

пасовисько, обскакав верхи все довкола, а тоді помчав якомога вище в гори, прив'язавши коня, і сам поліз у гори.

Врешті вибрався доволі високо і відчув, що втомився, тоді знайшов собі

місце для відпочинку. То була невисока вершина гірського хребта, тут і

всівся хлопчак, дивився на долину, бачив кочівку, своїх родичів біля юрт, бачив коней, що бігали на пасовиську неподалік, і гори довкола. Він був

щасливий.

Ось тоді йому захотілося літати, ось тоді вимріяв він собі такий політ, задав безнадійне питання собі, а потім старшим, на що ніколи відповіді

бажаної не дістав, – чому людина не може літати?..

Тільки старий джунгар Кудабай якось сказав йому:

– Людина літає інакше, ніж птах, – в ділах своїх, у серці своєму, у пісні

своїй і в добрі своєму до інших! Ось її політ! А птахи? Вони не можуть

ходити. Не можуть їздити на конях, як люди. Кожному своє! А літати

навчишся, якщо збережеш в собі себе.

– Як це в собі себе? – спитав Айдар.

–. А так. Не будь схожий на когось, лиш на себе. Не роби зле, як хтось, не бійся чужого слова і чужого ока, дій, як велить серце твоє і душа твоя, —

ось це і є ти сам, сам в собі...

Айдар не все збагнув тоді, що говорив старий, але слова запам'ятав і не

раз подумки вертався до них потім.

Але тоді, коли дивився підлітком з гори на долину і на світ довкола, злетів з вершини беркут. Яскраво-рудий, з великими плямами знизу на

крилах, теж білоплечий, він завмер над горами і зачудував хлопчака своїм

летом, своєю силою, своїм злиттям із.небом і довколишнім. Як частка неба і

сонця, трави і повітря, гір і лісу. Таким був той політ беркута.

Айдар не відривав очей від птаха. Хоч сонце сліпило хлопцеві зір і він

мружився, але незмигно вдивлявся в нього, ніби чекаючи одкровення, ніби

той беркут летом своїм мусив щось йому виповісти, щось розкрити...

Та враз хижий посвист розрізав повітря – і перетятий стрілою беркут

каменем упав десь вдалині на землю.

– Навіщо? – закричав Айдар на всі гори. – Навіщо? Що він вам

зробив? Навіщо його? Це ж не полювання, це ж вбивство, це ж ні до чого!

Навіщо?

З очей хлопчака текли сльози. Він ще довго сидів на скелі, вдивляючись

в гори, ніби сподіваючись, що беркут не забитий, що раптом знову злетить в

небо...

Врешті зрозумівши, що це все, птах більше не злетить в небо, пора

вертатись додому, Айдар поволі почав спускатися вниз.

Він приїхав додому надвечір, повечеряв і швидко зібрався спати.

Ось тоді хлопчикові вперше здалося, що зовсім засутеніло, хоч довкола

ще було світло, бо спадав на його душу вечір, інші не бачили цього, тільки

він бачив той вечір, в ньому був вечір, і він уклався спати, намагаючись

утекти з цього дня, геть від реальності, геть від того, що сталося. А

наступного дня розпитував у старого джунгара про політ птахів. Але нікому

не казав про беркута, бо не вмів пояснити свого питання, а знав уже —

дарма питати. Бо нічого не сталося. Про що питати? Хто поцілив птаха? То

й що!

Сутінки знову охопили Айдара, коли падав зі скелі в провалля юний

Асан-жірау, чистий і невинний, гордий, як беркут, забитий, зі злої волі, з

любові до свободи просто так. І питати нема про що! Така темінь поймала

Айдара відтоді, як зустрів він зло байдуже і безпричинне, насильство і

несправедливість самоцільні, проти яких не було зброї, лише власна смерть, лише самознищення, як Асана-жірау, протистояло злу. Він мав загинути

сьогодні саме так.

Сьогодні він мав загинути, а зараз стріляє куріпок. Бо існує на світі щось

велике і тепле, світле і добре в образі блакитноокого оросута, що врятував

його з лап самої смерті, ризикуючи собою.

«Чому так? Чому він так вчинив? І чому я тоді вернувся? Чому кинувся в

бій за нього, як за себе? Ні, як за щось більше, ніж я? Хто він мені, чому він

зі мною?»

І коли з'явився в небі беркут, коли застиг в польоті над горами, помолився Айдар до всіх богів, аби не торкнула хоч зараз цього птаха біда.

Бо тоді і їх обмине вже. Бо вже досить їм, досить їм обом біди, досить, досить...

І він крикнув упівголоса: «Досить, досить!!!»

І луна тихо відгукнулася – «досить!»

Беркут літав довго, а тоді, плавно закружлявши, опустився десь на

скелю. Айдар полегшено зітхнув – це добрий знак, це його особиста, власна віра, але це добрий знак, тепер буде добре, він подумав трохи, ні, ще

зразу не буде добре, але тепер буде краще.

Він боявся признатися Данилові, що й йому несподівано здалося, що

далі все буде краще, і радів водночас, що й товариш так почуває, але боявся

наврочити, словами надії відігнати добро, спо-

коєм дозволити злу пролізти знову і тому сказав лише – побачимо, може, й

добре, в усякому разі, краще.

Велося їм далі непогано, хоч шлях був важкий. Часом пробиралися

гірськими стежками, ведучи коней на поводі, попереду стриміли високі, неприступні вершини гір, а внизу відкривались провалля. Так вони

скорочували шлях, аби не обходити довгий, якщо видався не надто високий, відріг гірського хребта, що виступав у степ. Туман інколи лежав майже у

них під ногами в проваллі, білий як кобиляче молоко, і важко було, і піт

котився з кожного, але час од часу обмінювалися вони лише поглядом і

відчували себе міцніше, бо тут, серед первозданних цих гір, серед

дикого"краю, чули вони себе однаково, однаково раділи красі того, що

бачили перед собою, однаково вперто продиралися крізь хащі і вгору

гірськими стежками, однаково і водночас падало їм на думку перейти

хребет, а не об'їжджати його довкола, коли зробити привал, зупинитися на

спочинок, коли пошукати воду, напоїти коней, коли їсти, коли спати...

Все виходило зараз так, ніби про це домовилися віддавна, ніби завжди

знали один одного, і вже питали себе, чому так просто і легко, не

дивувалися розумінню, бо здавалося зараз, що так мало бути, бо так мало

бути, бо так є, і все тут...

Поки що напрямок у них був один, і Данило вже нічого не твердив про

свій власний шлях, про свою лиш мету в житті, бо зараз відчув непереборну

потребу, несподівану радість для себе у незнаному досі почутті опіки над

цим юним.хлопцем, тривоги за його майбуття, неспокою за нього, такого

молодого і такого неко-ханого долею, на рідкість жорстокою до нього, як і

до Данила... Але ж Данило був старший, спізнав щось у житті і знав, куди

прямувати, мав мету, а цей... Що станеться із ним тепер? Побачимо, що ж

там у нього вдома...

І несамохіть підкладав він зараз хлопцеві шматок кращої їжі чи брався

щось важче робити, намагався більше замінити його у буденних клопотах.

Натомість Айдар прагнув взяти якомога більше на себе, дати більше

відпочити Данилові, ще ж чув за собою й провину у такому повороті долі

оросута, у їхніх нинішніх випробовуваннях, і водночас глибоку вдячність

цьому блакитноокому чоло-вікові за його тепло і доброту. Ні, не так думав

Айдар, він не звик до таких слів, не вмів визначати все гарними й красивими

поняттями, він просто відчував тепло і приємність, його тішило, що цей

чоловік був поряд і хотілося, щоб оросутові було добре з ним, Айда-ром. Він

відчував увагу товариша, турботу про себе і дивувався, майже лякався, водночас на цій грані здивування і остраху народжувалася велика вдячність

і незнане досі, широке, як степ, відчуття певності в тому, хто поряд, теплоти

і приязні, що народилася вже давно, та кілька упродовж цих останніх тижнів

видобувалася все більше й більше на поверхню, вже не так дивуючи обох, як змушуючи ще раз замислитися.

Якось увечері вони сиділи біля вогнища, Айдар підвів голову і

подивився на оросута, що сидів обік, їхні погляди зустрілися на мить, як

часто бувало, але зараз оросут не відвів очей, а. дивився впрост на Айдара, і

той уперше теж не відвів-погляду, не лякав його, не шокував цей погляд, не

страхався він заглиблення у чужі очі, як в чужу душу, а дивився легко у

блакитні очі оросута, як в небо, і бачив за ними простір і безмежжя, чистоту

і світло, надію. Данило слав погляд у довгі прорізи скісних очей Айдара, чорних, як сама ніч, і не страхався цієї темені, як не боявся ніколи ночі.

Крізь темний, непрозорий блиск азійських очей кипчака прозирала глибина і

сила почуттів, пристрасність і вірність, незглибність охоплення світу собою і

спроможність повірити, заворожували ці очі, манячи в глибину, як у вир. О

так, він вже знав цей вир, але ні, зараз то було інше, це був вир, у який

можна було вірити, в нього манило зануритися і забутися у своїх страхах і

втомі, у зневірі і втратах.

Раптом-бо виявляється, що несподівано для себе Данило, десь у далекій

Азії, в горах, відчув урешті спокій, якого не знав, може, й ніколи. Спокій, просто спокій, безпеку, віру в чиюсь душу. Більшого за це немає. Є