332 500 произведений, 24 800 авторов.

Электронная библиотека книг » Юрко Покальчук » Шабля і стріла » Текст книги (страница 2)
Шабля і стріла
  • Текст добавлен: 26 сентября 2016, 17:52

Текст книги "Шабля і стріла"


Автор книги: Юрко Покальчук






сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 12 страниц)

прикрашати її обличчя, ніж братове, але такого він не сподівався.

Все, що було позаду, здавалося чужим, зовсім з іншого світу, ніби з

потойбічного. А тут Данило раптом відчув зрідненість поза-світню, обличчя, яке

він шукав би все життя і не знайшов, ту частину себе, яку тільки може чоловік —

знайти в жінці, якщо може, якщо вистачить сил віднайти в собі і в ній...

Вона сполохалась, зашарілась, але в якусь мить опам'яталась, що довкола

нікого нема, подивилась на Данила впрост і усміхнулась. Мить це

продовжувалось, тільки мить, але вже було все зрозуміло, було саме все так, як

мало бути, як наказав закон природи, до цього вело їх життя.

Зейнеб швидко накинула паранджу й покривало і побігла геть, вже відходячи, озирнулась ще раз на Данила – і все. Щезла.

А в Данилові завирувало життя. Завирували спрага, біль, досада. І щастя, що

вона є, що вона тут, бо все це тут і він тут теж.

Хамід підріс за цей рік, витягнувся, трохи змужнів, переходило йому з дітвака в

юнака, але приязнь його до Данила не зменшилась, а, навпаки, збільшилась.

Якогось пізнього вечора, невдовзі після того, як зустрівся із Зейнеб, Данило

відкрився Хамідові.

– Я знаю – це безнадійно, це безглуздо, це – всім біда, але я закохався в

твою сестру, Хаміде, безтямно, безмежно закохався. Що буде далі?

—Я знаю, – сказав Хамід і обійняв Данила за плечі, – я знаю, і вона

знає, вона любить тебе. А що робити тут, важко сказати.

–Вона любить мене? – здригнувся Данило. – Ти що говориш?

–Я дуже близький із Зейнеб, – я ж тобі казав, – ми удвох, і доляв нас

схожа, їй вже шістнадцять, незабаром віддадуть заміж...

–Ні, ні, ні! – вигукнув Данило і замовк.

Бо що ж – ні? Що може він, раб, невільник? Він забув про це на мить, а

зараз згадав і зітхнув, стискаючи зуби.

–Якщо невільник одружується із мусульманкою і приймає віру

Аллаха, то стає вільним, – сказав Хамід. – Я питав у мулли, це

закон шаріату. Отже...

Прийняти мусульманство? Відректися навіки від себе, від свого краю, від

своєї віри? Ні! Ні! А якщо ні, то далі на все життя неволя, рабство і собача

смерть. Це, що є зараз, довго не протримається. Хамід підросте, Зейнеб

вийде заміж. Ісмат-ага помре, і ти підеш знову у джангоб, у свій зіндан, знову на брудну, ницу, грубу роботу, бо ти є раб. Раб. Ну?

Думки сполошились і крутились в голові у Данила як сполоханий рій.

Коли він дістане волю, мине час – і він зможе вільно посуватися по цьому

краю, то колись разом із Зейнеб може виїхати, а тоді дібратися домівки, а

тоді вихреститись назад, вихрестити її. Піддатися зараз, аби виграти потім.

Головна мета – виграти потім. Домогтись того, що він хотів, куди він

націлявся, палячи маєток Голембовського...

–А батько? – спитав він Хаміда. – Батько ніколи не погодиться на

мене.

–Зачекай із батьком, – сказав Хамід. – Все помаленьку. Я думаю, що

згодом і він не заперечуватиме...

Чи ти думав, Данило, що закохаєшся в узбечку? Чи коли спало б тобі на

думку в часи твого п'ятнадцятиліття, як ось у Хаміда зараз, що ти

переживеш таке бурхливе життя до своїх двадцяти дев'яти і житимеш у

дивному дворі в якомусь Богом забутому Ташкенті, говоритимеш чужою тобі

мовою? Ось що в тебе виходило все життя легко і просто – це говорити по-

іншому, легко по-польськи, і по-німець-ки нахапався ти, а тоді по-російськи, а ось-ось і по-тюркськи.

За півтора року, відтоді як потрапив у полон при військовій сутичці з

воїнами бухарського емірату, вивчив місцеву говірку так, що навіть

подеколи й думав так, як говорив останнім часом. Та що говорив, коли і жив

по-їхньому, легко сприймав і звичаї, і їжу, все, що було довкола. Думав про

себе якось, що він ніби той кіт, якого звідки .і куди не кидай, а він однаково

перевернеться і упаде на чотири лапи. І знову не як той кіт – прив'яжеться, любитиме, буде свій, але не на ланцюгові, не на прив'язку, бо мусить

втекти...

О, скільки вже передумав Данило про можливості втечі звідси, скільки

перебрав варіантів! А було їх чимало. Тільки в останній час розумів він, що

як втече, то впаде гнів правителя на родину Ісмат-ага, яка зробила йому

стільки добра. Ні, треба було якось інакше.

А тут ще Зейнеб, таж і Хамід, тут з'явилося людське тепло. Данило грівся, як коло вогнища, бо цього вже він не знав добрих п'ять років, все було

довкола чуже і стороннє. А тут – тепло людей, ласкаві очі Зейнеб... І ось

шлях, який пропонує Хамід...

Що було далі? Те, що буває в таких випадках. Коли брат любить сестру і

її коханого, стоїть у них на сторожі.

Щастя крадене, щастя з небезпекою для життя, щастя, врешті, дароване

йому Хамідом з ризиком для усіх трьох. І все ж це було щастя. Бо такого

ніколи не мав Данило, ніколи не мріяв, ніколи не знав. І здавалося в ті миті, що від життя більше нічого йому і не треба, тільки б бути ось тут із нею, щоби розчинитися в ній і її розчинити в собі, щоби відчути, що життя ще

попереду...

Хамід узявся сам перебалакати із Ісмат-агою. Йому вже стукнуло

п'ятнадцять, і з хлопчика він перетворився вже на юнака, затемнів перший

вус, і обличчя набирало дедалі твердіших, чоловічих рис при усій виразній

схожості на Зейнеб.

Данило вже сприймав його як свого брата, як свого рідного, турбувався, коли Хамід довго не вертався зі школи, непокоївся, чи він поїв, переживав, коли хлопчак хворів. То було його дитя, його рідний молодший брат, то був

брат його найбільшого кохання, єдиного світла в житті, яке й подарував

йому саме цей хлопчак.

Якось надвечір, коли вся родина була вдома, Данило підмащував глиняну

стіну, що була трохи розвалилася зсередини двору, Хамід старанно виписував

арабський текст, виконуючи наказ мулли, Ісмат-ага дрімав у затінку. Вечір

був тихий і привітний, спека якраз вже спала, і дихати було легко і приємно.

Чути було, як під'їхала до двору груда вершників і хтось голосно постукав у

ворота. Через високі глиняні стіни паркану їх не було видно, але серце

Данила забило на сполох, він закляк на місці, коли грубий голос заволав

знадвору:

– Тут Юнус-хан, найсвітліший! Негайно відчинити ворота!

Бігом кинувся Ісмат-ага до воріт. Схопився Хамід на ноги, а

вже у відчинені ворота в'їжджали вершники.

– Ану, старий!..

Загукав до Ісмат-аги вершник вочевидь більш ніж середнього віку з

суворими різкими рисами обличчя і темною охайною бородою, вже

побитою сивиною. На ньому була блакитна чалма та багатий малиновий

халат із золотим шиттям.

– Кажуть, що ти, знаючи наші уподобання і настрої, приховуєш від нас

свої скарби! Родича свого не шануєш, хоч він дав тобі маєтність і владу, підняв тебе з дна! Ким ти був у Бухарі? Що ти мав? А тепер?

– Шаную!.. – упав на коліна Ісмат-ага. – Над усе шаную, великий

Юнус-хане! Аллах всемогутній бачить, я так ціную і так шаную...

– А де твоя донька? Ти чому її ховаєш від мене? Лише вітер доносить

слухи, що у твоєму домі квітне пишна троянда, далека від людських очей!

Де вона? Сюди її!

Усі заклякли на місці. Кров відхлинула Данилові з обличчя, і він ураз

збагнув: ось вона, та хвиля, коли все закінчилось! Вже були в його

минулому такі миті, коли життя кінчалось, все нищилось, горіло, падало, зникало, й минало багато часу, коли можна було хоч щось починати знову.

Це доки живеш. Відразу ж просто не підведешся після такого удару долі. От

все й скінчиться! Диявол біду перебуде, одна мине – десять буде!

По тому, як затремтіли руки в Ісмат-аги, як зблідло обличчя Хаміда (ой, як виразно бачив зараз усе Данило, ніби й не хвилювався, кожну дрібничку

відзначало його око), раптом видалося йому, що Хамід вже сказав старому

про нього і Зейнеб і що Ісмат-ага обмислював собі це питання і оскільки не

прогнав негайно ж Данила з двору, то схилявся вирішити на його користь. І

ось...

Тремтячим голосом Ісмат-ага закликав Зейнеб. Вона появилась у дворі за

мить, закутана в чадру й покривало, лише очима світила з тваринним майже

переляком, як полонена дика сарна.

– Е ні! – засміявся Юнус-хан. – Ти що, глузуєш з мене? Ану

скинь паранджу, дівча, я, Юнус-хан, тобі наказую!

Зейнеб схопилась за покривало, не в змозі ворухнути рукою, аж один із

воїнів, що прибули з Юнус-ханом, підскочив до дівчини і зірвав з неї

покривало. В Данилові рвонулась ізсередини хвиля зненависті, й він ледве

змусив себе утриматися на місці.

– Так-так! – прицмокнув язиком Юнус-хан, вдивляючись у

Зейнеб. – І ти, старий негіднику, міг оце ховати від мене? Щастя

твоє, що я нині добрий, та й дівка мені ще й як до вподоби. Заби

раю її у палац! Може, і в гарем заберу, там побачимо. Все. Калим

тобі пришлю, старий, так що не журися!

І він повернувся до аскера, що зірвав було паранджу з Зейнеб.

– Забрати її! Все! їдьмо!

Воїн розвернув коня і, перехилившись із сідла, схопив Зейнеб за стан і

посадив до себе.

– Ата, ата! – заплакала дівчина. – Хаміде! Данку! Я не хочу!

– Ні, – раптом кинувся Ісмат-ага навколішки перед конем Юнус-хана.

– Не забирай її, не забирай заради Аллаха, вона заручена, їй вже не можна

до тебе! Аллах нас усіх покарає, не забирай!

– Заручена? – заревів Юнус-хан. – То тим більше пора забрати. А що

ти, смердючий хаме, ховав її і заручив потай, ще й благаєш, аби я не брав її, то на тобі!

Юнус-хан вивернув коня і уперіщив старого нагайкою із свинцевим

наконечником. Кров залляла Ісмат-азі обличчя, але він вже не тямив себе:

– Ні, ні! Ні! Не забирай, віддай доньку!

– На тобі! На тобі! – ревів Юнус-хан, лупцюючи Ісмат-агу нагайкою, і

невзабарі закривавлений старий захитався на місці, падаючи, й тоді з

криком кинувся до нього Хамід і також дістав нагайкою в обличчя, заюшився кров'ю, і вже не витримав і Данило. А знав, що не мусить, знав, що немає жодного сенсу, бо зараз вкоротить собі віку, бо то вже все, але в ту

мить раптом нічого вже не

вартувало для нього те життя, все зламалось, все пропало, не ли шилось

нічого, крім люті і зненависті, крім жадоби помсти.

То було безглуздо і так очевидно було, тільки аскери Юпус хана

винагайкували усіх трьох так, що живого місця не лишилося.

Але в руці у Данила був ніж, і цього вже було досить, аби леді, кивнув

головою Юнус-хан і зв'язали аскери ледь живого Данила і поволочили геть, лишивши у дворі Хаміда плакати над непритомним батьком, що лежав

заллятий кров'ю навзнак посеред двору. Данило спромігся лише сказати:

– За що ви їх? То ж ваші люди, Ісмат-ага вам вірно служив, а

то його син і його донька, майте хоч до них милосердя...

І тут зареготав Юнус-хан.

– Га-га-га! Ви лиш погляньте на цього кяфира! Він ще вчить

когось, що і як чинити, він ще вчить мене милосердю!

Сміх розібрав Юнус-хана, і він не міг його стримати й далі.

– Чи ти розумієш, що є ніщо? Що тебе немає взагалі. Вони

ось, – він показав рукою на Хаміда і його батька, – теж ніщо, але

нони хоч вірять в Аллаха, вони його діти. А ти – ти ніхто, тебе

нема. І на доказ того, що тебе нема, завтра вранці тебе просто по

місять отам-от над дженобом на великому дереві.

Хамід кинувся Юнус-ханові в ноги.

– Милосердя прошу для нього, о великий Юнус-хане! Милосердя

прошу заради того хоч, що батька мого не пожаліли, то хоч його пожалійте, милості прошу!

– Тут усі якісь скажені. Кожен хоче вмерти, кожен просить за іншого, не дбає про себе! Ти щеня! Ти просиш за кяфира! Двадцять нагайок йому за

невірного! Негайно!..

Данило лежав у своїй камері-ямі в зіндані, про яку вже давно й думати

забув, але не спав – чекав ранку, коли мав загинути.

Але і вранці за ним не прийшли.

Про Данила на певен час забули, бо на Ташкент напали кочівники на

чолі з Джангази-ханом, і Юнус-хан повинен був відбиватися від численного

ворога. Усі були захоплені обороною. Минуло ще чотири дні. Джангази-хан

відступив, Ташкент трохи заспокоївся, а до Данила в камеру кинули сусіда, теж приреченого на страту, військовополоненого, юного кипчака Айдара.

Що відволікло увагу Юнус-хана від бранців, так і лишилось для них

загадкою, та якось біля отвору в камеру появилась знайома голівка, і

Данило стрепенувся. То був Хамід.

Стражники добре знали його, знали і Данила. Вони знали все. Минув

час, і погроза Юнус-хана не була виконана. Хамід щодня просився на

побачення з Данилом. Врешті один із них не витримав і впустив малого, вважаючи, що Юнус-хан, який забрав собі сестру Хаміда, таки пробачив

кяфира, зваживши на прохання Хаміда і, певне, ще більше його сестри.

Хамід приходив щодня. На Айдара він не звертав уваги, і якось вже

потім Данило подумав, що хлопці навряд чи здружились би

самі, якби не він. Тут вступали у дію закони неприязні між близькими

народами, які ще й воюють один з одним.

Хамід готував Данилові втечу. Він дуже змарнів і зблід за цей час.

Батько його помер від побоїв, кінець нагайки прийшовся просто на скроню, і старий вже не підвівся з долівки. Хамід відразу подорослішав. Було йому

лиш близько п'ятнадцяти, а вже життєва біда кинулась йому на плечі злим, розлюченим, диким псом і гризла й мучила, і не було від неї ради.

Зейнеб лишилася в палаці Юнус-хана. Досі її Хамід не бачив. Юнус-хан, почувши про смерть Ісмат-аги, велів поховати його за всіма законами, прислав Хамідові калим за Зейнеб. Але Хамід ні до чого не торкався, чекав

на старшого брата з Бухари, той мав приїхати і вирішити, що буде далі.

Старший в родині, Рахмат давно одружений, йому було десь років із

двадцять п'ять, і він любив ХаМіда. Хамід чекав на приїзд Рахмата, бо, пригнічений горем, просто не міг і не хотів нічого робити. Вже не відвідував

він і медресе Кукельдаш, де був кращим учнем у мулли Садріддіна, ніщо

його не цікавило вже зараз, лише життя Данила.

План його був наївний, але в простоті своїй і сміливості міг і вдатися, іншого виходу не було, і Данило погодився. А тоді поговорив з Айдаром.

Кипчак вмить був готовий до дії.

Вирішили, однак, перечекати ще день. Кожного разу Хамід при

зустрічах передавав Данилові по черзі – то ножа, то довгу мотузку, то ще

одного ножа і золоті монети, одне слово, усе те, що мало би придатися для

втечі.

А далі було так. На кілька днів Хамід щез, до в'язниці не ходив, знову

показався у медресе і домовився з муллою, який любив свого здібного учня, щоби той виділив йому ще час увечері для занять через пропущений період.

Отже, тепер Хамід був зайнятий у медресе вдень, а увечері ходив до

мулли і не міг появлятися у в'язниці. Лише раз ще появився він і знову зник.

Стражник, який заступив на вечірню зміну, був молодий і у варті

недавно (це вже розповідав Хамід), він почав куняти біля дверей камери, де

сиділи в'язні, в той час як по широкій горішній частині камінного муру, три

метри завширшки, проїжджали раз по раз із періодом у годину двоє

зартових й озирали з міського муру все, що діялось біля стін міста

зсередини і зовні.

У тій стіні й містилася в'язниця-зіндан, і Данило з Айдаром чули, як над-

головою в них процокали коні і вершники поїхали далі.

Тоді Данило глухо застогнав, заойкав і почав качатися по землі. Стражник

зазирнув у маленьке віконце. – Що там? – запитав він.

– Золото! – відповів Айдар.

– Яке золото? – здивувався стражник. – Звідки?

– Та цей кяфир, здається, мав заховані десь золоті монети і, щоб не

пропали, хотів їх поковтати, та ось одну ковтнув і мучиться. Кяфир! Що з

невірного візьмеш?!

– Які монети? Що ти верзеш? – захвилювався стражник.

– Та ось, ага, подивіться! – І Айдар, грубо відштовхнувши Да-нила, почав

щось видирати у нього, а той, скорчившись, кричав: «Не дам! Моє! Не дам!»

Врешті Айдарові вдалося вихопити одну монету з рук знесиленого Данила, і

він подав її стражникові.

– Візьміть собі одну! Нам все одно вже того не треба, а вам придасться.

– Забери й решту у нього і віддай мені! – зарепетував стражник.

– Та мені його не подужати! Я слабий, а цей, хоч і корчі його взяли, сильний, не віддає.

– Зачекай, зараз я сам. . – Стражник такого стерпіти не міг, монети були

справжні, він переконався, побачивши на власні очі,-

Він відсунув сітку, якою зараз зачиняли камеру-яму, спустив униз невеличку

драбину, бо до ляди знизу було височенько. Камери, а точніше просто великі ями, були викопані у землі, внизу, під муром.

– Я зі зброєю, не забувайте! – нагадав він про всяк випадок. —

Тільки що, то проткну ножем, і все тут!

Айдар мовчки подивився на нього і відійшов убік, сплюнувши крізь зуби.

Стражник наблизився до Данила, що лежав, стогнучи, скрючений у кутку, і

наставив на нього кинджал.

– Де монети?

Данило мовчав, лиш стогнав далі. Тоді стражник замахнувся, вперіщив його

Нагайкою і в цю мить відчув на своєму горлі чиїсь руки, що стискали його, як

кліщі, не даючи вимовити ні слова; він не встиг витиснути й звука, не зміг, бо

чиєсь тіло важко зависло на ньому.

То стрибнув на нього з кутка Айдар, як дикий кіт, вчепившись йому у горлянку

мертвою хваткою. Стражник махнув ножем, намагаючись вцілити ззаду у того, хто

обхопив його руками й ногами, і падав вже разом з ним на долівку, але ніж в ту ж

мить перехопила залізна рука, могутній стусан у живіт забив стражникові

памороки, і він втратив свідомість.

– Зброю, доспіхи і те, що згодиться з одежі, – кинув Данило Айдарові. Той

не видав ні звука, мовчки роздягаючи стражника, заніс було над стражником

ножа, але Данило спинив його руку.

– Ні, вбивати не будемо! Хамідові і так може перепасти. Підозріватимуть

насамперед його. А якщо вбити, то Юнус-хан розлютиться ще більше.

Айдар презирливо скривився і заходився далі стягати зі стражника одежу.

Зробили кляпа і заткнули стражникові рота, бо він вже починав приходити до тями.

Треба було поспішати, бо незабаром картові вершники на мурі вже мали їхати

знову повз них. Данило натягнув шолом і халат стражника, і коли вартові на мурі

проїжджали повз них, зумисне, аби вони помітили, трохи постоявши, привалився

до стіни і почав ніби дрімати.

– Гей, ти! – гукнули зі стіни. – Ти що, спати сюди приставлений?

– Нічого! – відповів Данило. – Я лиш куняю, ті ж бо куди дінуться, а

між тим мені тут таке ввижається...

Зверху зареготали і поїхали далі. Можна було тікати. Данило з Айдаром

витягли стражника назовні, притулили до стіни, ніби він спить, міцно

прив'язавши спиною до дверей камери, щоб не міг ворухнутися, і, озирнувшись, метнулися від стіни геть.

Ще була вечірня пізня пора, і зараз Хамід мав сидіти у старого мулли, щоб вранці, коли усе з'ясується, бути поза всякою підозрою. Мулла не раз

пропонував хлопцеві в останні дні ночувати у нього, знаючи, що той зараз

зовсім сам, і Хамід вирішив скористатися такою нагодою і в день втечі

бранців лишитися ночувати у мулли Садріддіна.

Данило вже добре орієнтувався в Ташкенті, й вони з Айдаром впевнено

прошкували темними, порожніми вуличками далі й далі, аж до

Шейхантаура. В цьому районі міста почав було Ісмат-ага будувати ще один

невеликий будиночок. Район цей був зелений і приємний свіжим повітрям, а

що неподалік був базар й таборилися за міським муром часто купці з

кочових племен, то нікому не заважало.

Служників, які доглядали за будинком, Хамід лишив у старій хатині, будівництво припинилось зі смертю Ісмат-аги. Все вирішуватиметься, коли

приїде з Бухари його старший син. Ось тут і вирішив Хамід заховати

втікачів на перший час.

Вранці, коли відчинять ворота Шейхантаура для торгівців, коли буде

видно, що немає ворога за стінами міста, що нових нападів кочівників ще

можна не сподіватись, базарне життя має йти своїм ходом. А починається

воно дуже рано.

Варта біля в'язниці мінялась біля восьмої ранку. На той час базарне

життя було вже в розпалі. На світанку появився Хамід у недобудованій

хатинці в Шейхантаурі, де вкоротали ніч Данило з Айдаром. Втікачі

перевдяглися, намагаючись набрати по можливості вигляду місцевих

жителів або когось із торгівців. Озирнули один одного і вийшли з будинку в

напрямку базару. Йшли вони різними керунками, Данило сам, а Хамід повів

Айдара, який не знав міста.

До базару було близько, і незабаром вони вже стрілися біля гуртівників, що розхвалювали баских коней, а неподалік мекали овечки, кози, подавала

голос усяка худобина й птаство. Ніби тиняючись серед натовпу, прицінюючись до коней чи до овечок, усі троє швиденько дісталися воріт.

Якісь кочовики тягнули в місто верблюдів, чимось добряче навантажених, стражник повів розмову з ними, затримав валку, і в цю якраз хвилину усі

троє вийшли за мур міста. Зараз ніхто не роззирався за якимись хлопцями, що блукали собі з думкою щось купити або ж для забави розглядали ринок.

Одійшли трохи вбік і попрощались. Треба було поспішати, кожної

хвилини міг вже початися сполох, і втікачів повинні були шукати, наздоганяти.

Хамід подав Данилові листок пергаменту, списаний арабським

плетивом.

– Якщо доберетесь до Бухари, то шукай там дім мого брата

Рахмата, даси йому це, і відтак матимете все, що треба для дальших

доріг. А може, і я вже буду там, як пощастить, – сумно сказав

Хамід. – Я подався б із вами разом, але ж приїде мій брат, і тоді пін

поплатиться замість мене за вашу втечу. Прощавай, Даниле. Пам'я

тай про мене, ти – мій брат.

Сльози потекли Хамідові з очей, коли він говорив це, і в Данила також

навернулися сльози на очі. Знову втрати, знову розлуки з тим, що для нього

стало таке дороге в оцьому далекому місті. Л попереду лиш невідоме, небезпеки, незвідані путі, невиразне майбуття. Тільки кінцева мета, є лише

одна кінцева мета. От якби й Хаміда забрати з собою...

– Я постараюсь приїхати в Бухару. Шлях цього, – він озир

нувся на Айдара, той стояв трохи віддалік, терпляче, але незадово-

лсно чекаючи, доки ці двоє попрощаються, – зовсім інший, ми

незабаром розійдемось. То – чужий чоловік, випадковий. А ти, Хаміде, ти – мій. Ми обов'язково зустрінемось.

Він обійняв хлопця, поцілував його в обидві щоки і мить стояв, притулившись до Хаміда, а тоді, відірвавшись, різко повернувся і пішов до

Айдара, який у ту ж мить вже крокував геть від міської стіни, від Ташкента, від небезпеки, смерті, сорому, поразки – до нового життя.

З шейхантаурських воріт дорога вела на Ніязбек і мала розвилку на

Наркент і на Зенгтата. Десь далі ці дороги пересікались з великим шляхом

на Коканд, але обом утікачам спершу треба було рухатися бодай в напрямку

Туркестану, тобто на північ, а шейхан-таурські ворота та усі дороги, що

вели з цих воріт, вели на схід.

Данило з Айдаром подалися вперед. Данило ще кілька разів озирався, доки ворота не щезли з виду, а з ними й Хамід, що стояв проти воріт на

дорозі. Починало вже припікати чимдалі більше й більше сонце, ставало

спечно, і треба було поспішати. Насамперед – геть з дороги, бо погоня буде

саме по дорогах, а по бездоріжжю навіть вершники навряд чи зможуть усе

геть прочісувати.

Тому втікачі при першому ж повороті дороги різко звернули від неї на

північ і пішли просто степом. Спершу траплялися їм якісь кущі, а чимдалі

– срібно-сіре море вигорілої під сонцем ковили покривало тут, здавалося, усе, що очі бачать, срібло переливалось із зеленню, і лише пагорби жовтіли

де-не-де. Шлях тут ставав чимраз небезпечніший, бо двох пішоходців серед

степу можна було помітити уже здалеку, але вони вперто посувалися

швидким кроком кілька незупинних годин, аж доки біля якогось пагорба не

затемнів зеленіше видолинок, а спека вже стала такою нестерпною, що Ай-

дар сказав:

– Далі зараз йти марно. Треба перебути спеку і віддихатися, бо

за такого сонця, та ще пішки, далеко не зайдеш! Ось гарне місце, мабуть, найкраще з-поміж того, що ми бачили.

Данило не міг заперечувати, бо його також, як і Айдара, змагала спрага, піт заливав чоло, одежа була мокра від поту, і чалма, накручена на місцевий

лад, вочевидь прилипла до голови. Що вже казати про ноги...

На жаль, вибору у них не було і часу теж, як ходили, так і пішли, бо

взуття забрали стражники, тільки-но їх кинуто було до в'язниці, а коли

тікали, то ніхто не подумав, що треба щось і на ноги. Зараз то все далося

взнаки. Степові колючки звіддалік здаються звичайними, а як до них

навпомацки, та ще голоніж, то збагнеш, яка це могутня зброя степу, який

захищає себе перед різними стихіями, а насамперед перед тваринним і

людським світом. Вони посідали у видолинку під пагорбом, але сонце

палило так само бай-дуже-їдучо, і втекти від нього не було ради. Данило ліг

вниз обличчям, віддихуючись, ноги спочивали, все тіло ломило, та земля не

була аж ніяк прохолодною, розпечена майже, як і повітря, вона не надто

полегшувала спочинок.

«Так ми довго не протягнемо, – подумав Данило, – цей степ, ця

пустеля буде ж чимдалі страшнішою. Як ми в ній там упораємось без

нічого?!»

– Гей, оросуте! Ти чого розлігся? Буде тобі недобре! Роби так, як я! —

Айдар натягнув полотнище чалми, яку скинув з голови, на трикутник, зроблений із трьох лез, власне, з двох ножів та шаблі, яку вони забрали у

стражника і несли з собою, загорнуту в клунок.

– Давай, оросуте, свою чалму!

Айдар узяв Данилову чалму і накрив той трикутник ще й нею, так що

затінок став значно густіший, хоч і не широкий. Вони з Данилом уляглися

поруч під отим наметом, і тільки зараз Данило відчув насолоду спочинку від

сонця й руху і вперше подумав: це чортеня таки де в чому тямить. Відколи

звернули з дороги, вони йшли вже години зо три, одного разу перетяли

широкий арик, в якому вимилися й напилися води, але тривожно і швидко, бо біля арика завжди могли з'явитися люди. Айдар вмився до пояса і скеп-

тично роззирався на Данила, який, роздягшись, голяка шубовснув у воду і з

насолодою плескався кілька хвилин у воді.

Айдар стояв, відвернувшись, і роззирався на навколишнє, вочевидь

зневажаючи звички оросута, його неповагу до власного тіла, який міг отак-от

зовсім голий кидатися у воду. Тут щось було не так, і це дратувало юнака, й

він, сердитий, чекав, доки Данило вилізе, одягнеться і вони рушать далі.

Дорогою вони не говорили нічого, це був мовчазний похід, хіба що в

кількох словах вирішували, куди йти, а погодивши, рухалися далі однаково

мовчки, навіть в якомусь одному ритмі, що було трохи дивно обом, в якусь, мить це впадало в око то одному, то іншому, але сонце, колючки і втома

змушували геть забути про все, рухалися, як уві сні, не думаючи, – вперед, тільки вперед!

Зараз вони лежали під отим благеньким наметом у затінку, і вже не

найгіршим здавалося життя цієї миті, бо був спочинок, і початок волі, і

сподівання на якесь майбуття.

Зараз Данило лежав навзнак, а кипчак лицем униз, та раптом Айдар

схопився і штурхонув Данила. Той сполохано скочив і собі, и кипчак уже

зривав намет, який вони щойно так дбайливо будува-ли... Кількома рухами

скинув усе в ковилу, де густіше, тоді лиш вигукнув:

– Десь тут вершники! Це за нами! Лягай і дивись уважно!

Тут кольорова одежа була зовсім ні до чого, й Айдар швидко

прикрив свої зелені шаровари білим полотном чалми. У видолинку нони

лежали тепер під палючим сонцем мовчки із півгодини, кип-чак, приклавши

вухо до землі, слухав степ. Врешті показав Дани-лові на північ:

– Там вони, ідуть звідти! Загін невеликий, коней з десятеро.

Вони дочекалися й вершників. Обоє втікачі на цю пору вже так

заквітчались ковилою, що, лиш під'їхавши зовсім близько, можна було б

розгледіти тут людей.

Вершники проминули утікачів на відстані з версту, але їх можна було

розгледіти – озброєні, насторожені й озирались навколо. Очевидно, це

один із загонів Юнус-хана шукав утікачів.

– Перших пронесло, – сказав Данило. – Ти молодець, хлоп

че. Це ж ти їх почув!

Айдар мовчав, відвернувшись, а потім сказав тихо:

– В степу треба думати. Тут не місто, тут думати треба. ї диви

тись довкола, і слухати.

Все було добре, але спека тільки ледь-ледь почала спадати, води не було, їжі обмаль.

– Увечері пошукаємо воду, – сказав Айдар, – а зараз давай

знову натягнемо полотно, і саме отут, де лежимо, бо земля тут була

прикрита нами, не така нагріта, на ній легше дихати.

Теж правда, думав Данило, допомагаючи юнаку, все ж до діла в степу

місцевий хлопець, знає дещо таки краще від тебе.

Коли звечоріло, вони рушили знову. Йшли швидко, озираючись раз у

раз, пильно вдивляючись у степ, однак не зупиняючись ні на мить. І коли

запала вже ніч, Айдар показав Данилові напрямок до бурого в сутінках

пагорба і пробурмотів:

– Туди! Там будемо ночувати!

Данило дивувався собі, але чомусь слухався мовчазних і небагатослівних

наказів, які виходили від юного кипчака, було ж очевидно, що хлопець

орієнтується в степу краще за старшого, та й що тут говорити, коли і так

зрозуміло: хто знає краще, той і веде.

Спека не гамувалась ще довго, і часу було вдосталь, аби під отим

невдалим, але все ж рятівним наметом, якого змайстрував юний кипчак, розслабитися хоч трохи і пірнути у важку дрімоту, що під сонцем швидше

схожа на млосне забуття і маревне очіку-вання свіжості вечора і прохолоди

ночі.

Кожен поринув у свої думи, і хоч і лежали поряд втікачі, однак зовсім не

зважали один на одного, доки не виникне необхідність.

Сріблом квітучої ковили ганяв легенький вітерець, і погляд Ай-дара

раптом затуманився, і стиснули серце туга і щем. Все це було

його, його рідне, таке близьке до справжнього, природного життя його роду

і таке зараз далеке. Попереду ще стільки небезпеки, стільки усього, доки

вдасться, а чи вдасться, дістатися йому до своїх.

Він ураз побачив себе вдома. Ще недавно, кілька років тому, коли ще

неприступний був йому за віком воїнський стан, коли усе в ньому рвалося у

воєнні мандри, до можливого ствердження себе у славі воїна-батира, до того

єдиного майбутнього, яке могла вготувати йому доля, якщо в ньому справді

росте воїн і він зможе виправдати ім'я свого батька, славного Багенбая-

батира, відомого на весь степ своїми військовими подвигами.

Доля склалася нещасливо для Айдара, бо мати його – проста рабиня-

толенгутка, наймолодша токал Багенбая-батира, укохана і все ж – рабиня.

Отож йому, синові славного батька, вже не може бути вготована доля

справжнього нащадка роду кипчаків, бо він хоч і син знаменитого батира, але ж і син раби. Мати його – шоста дружина Багенбая-батира, яку він

любив найбільше, – мала чималий вплив на Багенбая-батира, але знак

рабині на її руці позбавляв її тієї влади, яку вона могла б мати по праву

молодшої дружини – токал Багенбая. Все ж вона спромоглася на те, що її

первісток, Ай-дар, змужнівши, потрапив у число найближчих людей

Багенбая, до його особистої охорони. Він уже довів у кількох сутичках з

ойротами свою непересічну військову спроможність, відчув і сам на собі

батьківську опіку і любов. Багенбай-батир міг пишатися таким сином.

Не було гаразду у стосунках Багенбая із Есим-ханом, який очолював

племена всіх трьох казахських жузів – великих відгалужень колишньої

Золотої орди. Багенбай-батир був із Середнього жуза із роду жагабайли, племені кипчаків, відомого з численних переказів і легенд. Упродовж

кількох століть існувала у казахських степах держава Дешт-і-Кипчак, що

означало «Країна Кипчаків», і займала вона великий степовий обшир. Потім


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю