Текст книги "Шабля і стріла"

Автор книги: Юрко Покальчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 12 страниц)

пришпорював коня навздогін оросутові, куди гнала його досі незнана йому

сила, міцніша за всі усталені закони, родові звичні, виховання, порядок.

Він мусив так вчинити, це був він, Айдар. Може, шлях так звелів йому, може, сонце і небо, може, вітер, а може, безмежжя степу. Тільки він мусив

негайно повернутися до оросута і перебути з ним ще деякий час – день а

чи два, це він напевне вирішив для себе, псе ще десь шукаючи слів, якими

він зустріне оросута, коли наздожене його, чимдалі більше хвилюючись, відчуваючи неспокій і непевність на цій дурній довгій дорозі, яка зненацька

розділила їхні напрямки, він вилетів з горба у видолинок і втрапив очима на

далекий ще бій оросута з вісьмома вершниками, і тепер вже ніяка сила не

могла зупинити його.

Після дня, розпеченого кров'ю і сонцем, вечірня прохолода здавалася

насолодою спраглого, що дістався врешті до води. Тоді Айдар знайшов у

собі снагу зібратися, скласти усе, що вважав за потрібне, докупи і висадити

непритомного Данила на коня, потім прив'язати його до себе ременем і

нарешті спрямувати коня у належному напрямку.

Серед ночі, однак, вже виразно вчувався холод, кінь ступав поволі, і

важке тіло Данила гріло і тисло водночас на кипчака, що мав утримувати

всю вагу товариша, спираючись підборіддям на його плече, аби бачити

дорогу попереду. Від постійної напруги втома в Айдара вже відчувалась

неабияка, чимдалі більше відчував він і біль в нозі, раптом занила рука, яка

теж була добряче обдерта, муляло сідло, на якому удвох було невигідно

сидіти, тиснув непритомний Данило, а кінь чвалав повагом, ніби й сам

розуміючи, що слід берегти сили, допоки дістануться вони місця, де може їх

чекати вода і спочинок.

Холодна ніч тисла ззаду на плечі, й у втомі Айдар несамохіть горнувся

до розпашілого від жару Данила, відчуваючи дивну впевненість, що все

буде гаразд, тільки б вдалося довезти Данила до степового аулу.

– Айналайн! – шепотів він. – Будь здоровий, оросуте, аби тільки ти

був здоровий, аби тільки ти був здоровий, аби тільки минулося! Айналайн!

Маленький такий дурний оросут, утрапив під стрілу...

Він шепотів щось про себе ще і ще, ніби словами своїми підтримуючи

життя і сили Данила, ніби намагаючись відігнати злих духів, як бакси, що

замовляннями своїми виганяв з нього хворобу і біль, надихав силою.

Йому не спадало на гадку, що таких слів він давно нікому не говорив, може, й взагалі нікому, а те, що він шепотів Данилові, :іараз міг шептати

лише найближчому з братів, такої близькості він, син рабині, не мав ні з ким

із них, хіба що матері він міг би таке шепотіти, а таки й казав, коли вона

хворіла, коли він змушений був доглядати її, коли...

Так, так, ось воно! Коли що?

Коли вона довідалась, коли з жахом дивилась на нього, ще підлітка, який

переступив такий закон, за що, коли б дізналися, карали би смертю, який

посмів на батька, на все...

Як вона довідалась?

Здогадалася, коли він почав пропадати ночами, посилаючись, що йде

полювати, нічого, однак, не приносячи додому, що аж ніяк не було на нього

схоже, коли прилазив у материну юрту раненько-вранці, думаючи, що вона

давно заснула. Так і було попервах, аж поки не втратив Айдар обережність, як воно буває з кожним, осмілів, забув, що чинить, забув, що навіть поночі

кожна юрта може мати своє око, і щастя його, що саме мати помітила, як він

удосвіта вислизнув із юрти Шолпан, молодшої токал Багенбая, його батька, і жахнулась, і пішла десь у степ виплакатись, а коли прийшла, то син уже

спав мертвим сном, забувши про все на світі, навіть не помітивши, що

матері немає на її звичному ложі...

І тоді вранці, коли він прокинувся і хотів було вдатися до якоїсь

домашньої роботи, вона сказала йому. Вона сказала йому все, що думала, і

вдарила його по щоці, так ударила, що аж сльози покотились йому, юному

воїнові, з очей. Але не посмів він зірватися на гнів, бо вже зрозумів усе, не

посмів вибухнути, ощиритися, заперечити, бо над усе любив матір, саме її

любив над усе й над усіх, хоч як не пишався батьком, як не любив його, але

завжди тисло на нього усвідомлення того, що він син рабині. І при всій увазі

батька до нього він, Айдар, ніколи не буде його спадкоємцем, ніколи не

матиме права, яке мають усі його брати від інших батькових жінок. І все ж він

змалечку сподівався дива, подивлявся і захоплювався батиром Багенбаєм, аж доки батько не привів собі в аул нову токал, шістнадцятилітню Шолпан з

роду тюре, з ханського роду чінгізідів, тих, які від якогось прадавнього

коліна вважали себе нащадками знаменитого Чінгісхана, численні діти

котрого мали таких самих численних нащадків і по цілому казахському

безкрайому степу, і в усіх далеких далях, як здавалось Айдарозі, рід тюре-

чінгізідів завжди стояв вище за всіх. Так велів закон роду, так повелось, так

мало бути.

Багенбай вихопив юну Шолпан з полону під час однієї з сутичок із

ойротами просто з сідла чужинця, якого пробив своїм могутнім списом.

Врятована від чужинських загарбників дівчина, якого б походження не

була вона і якого б; походження не був її рятівник, за степовими законами, могла при бажанні воїна, що врятував її, стати його дружиною.

Шолпан була на диво гарна, та ще й дочка одного із синів султана

Молодшого жуза Сарсинбая.

Багенбай привіз її в аул, поставив їй чудову білу юрту і весь вільний час

тепер проводив у неї.

Плакала ночами Айдарова мати, засумував і Айдар. Він уже підріс на той

час, шістнадцятий рік його повнив силою, міць у ньому буяла, й коли він

побачив Шолпан поряд з батьком, завирувало в

ньому щось таке, чого він не міг ні пояснити, ні визнати навіть потайки

самому собі, але ніби перетяло його щось на повному ска-ку, як стріла, що

намертво забила іскрометного тулпара.

Скочив на коня, як тільки батько повів дівчину у юрту, і помчав у степ.

Вітер хльостав йому в обличчя, а він пришпорював коня, гнав його

чимдуж і раптом відчув, що сльози течуть йому з очей – чи то під вітру, чи

то болю й образи на все на світі, чи то від розуміння приниження власної

матері, яка тепер вже ніколи не буде улюбленою дружиною батира, його

батька, чи то від гарячих очей жінки, під якої не відводив погляду і яка, здавалось, раз у раз позирала саме на нього, саме так, як хотів би він, щоб

дивилась на нього отака дівчина, як Шолпан.

Час минув. За півроку Багенбай знову вирушив у військовий похід, і не

було його довгі місяці. Шолпан потроху прижилась в аулі. З дитиною, щоправда, не ходила ще, і старші жінки Багенбая почали поговорювати, чи

не безплідна вона, бо зло на неї, як на всяку молодшу улюблену жінку, не

могли не таїти і злораділи тому, що ще не мало під собою ніякої.ознаки

правди. А все ж, а може? От тоді згодом Багенбай перестане її цінувати. Що

ж то за жінка, що не родить чоловікові від нього нащадка?!

А Шолпан, як часто велося в тих ханських родах, мала норов крутий і

свавільний, швидко зрозуміла свої права й можливості в родині Багенбая. А

таки були вони, бо все найкраще Багенбай зараз віддавав їй. І юрту їй

поставив білу, чепурну, і туленгутів-рабів їй дав до послуг, бо, як і в

кожному аулі, були тут свої невільники-туленгути, що робили чорну роботу

і не мали ніяких прав. Ось із таких була мати його, Айдара, із таких.

Зо два місяці минули, відколи Багенбай поїхав з аулу, і чи не вперше

Айдар не шкодував так за батьком. Холодом відчуження повіяло до нього

через усе, що сталося, холодом, який мішався з болем, щемом і бажанням

вирватися й собі геть, на війну, кудись, де міг би він виявити себе, показати

свою мужність, довести колись, що він не гірший за батька.

Уникав він зустрічей з Шолпан, але так довго не могло бути, і

зазнайомився ближче, навіть заприязнився, і стало йому від того якось

легше, ніби більше вибачав батькові сподіяне.

А Шолпан ніжилась у м'яких кошмах, розчісувала своє довге, мало не до

п'ят, волосся, дивилася скоса на Айдара й усміхалась. Раз у раз просила те

чи інше, якоїсь допомоги, якоїсь поради.

Айдар почав учащати до юрти Шолпан.

І врешті сталося те, що мало статися, що десь було написано у книзі

життя, що означало виламану і викривлену дорогу Айдарову у житті, і те, що сталося, було тільки початком.

Якось він забіг у юрту Шолпап вже надвечір, повернувшись з

полювання, бо обіцяв їй уполювати лисицю, і врешті звір, якого підстрелив

того дня, видався йому гідним подарунка, таку мав пухнасту шерсть, таку

лискучу і таких гарних відтінків. Чудова шапка

може бути для батькової токал, думав Айдар і, простягнувши жінці

подарунок, раптом завмер, бо помітив у її очах якийсь дивний вогонь, ніби

полум'я палахкотіло у глибині чорних очей.

Вона лежала на кошмі, не встала, коли зайшов Айдар, а тільки міряла

його поглядом, а потім сказала принести їй лисицю ближче.

Айдар підійшов і простягнув їй впольовану здобич, рука її несамохіть

торкнулась його руки і раптом не відпустила її.

Усе в глибині душі впиралося тому, що мало бути, все в Айда-рові

кричало – ні, ні, ні, але багаття палахкотіло в очах Шолпан, палило його, і

він втратив самовладання, відчуття часу і себе.

Що робиться з кожним юнаком, коли він вперше пізнає жінку? Що

робилося з Айдаром, коли, кинувшись у провалля, знаючи всі жахи його і

небезпеки, він отямився десь лиш під ранок, коли Шолпан прошепотіла

йому на вухо, що треба йти, нехай приходить увечері.

Він закохався в Шолпан відразу, з першого ж погляду, з першої зустрічі

їхніх очей, і, як казала вона йому, його вона теж уподобала відразу ж, але

доля була інакшою, доля була жахливою, страшною.

Що було робити, як було жити?

З яким жахом чекав Айдар повернення Багенбая!

А минуло відтак майже півроку, коли одного вечора затупотіли коні біля

аулу і появився батир Багенбай зі своїм загоном. Повернувся з перемогою

над джунгарами, із здобиччю і славою.

І привіз розкішні подарунки улюбленій своїй дружині Шолпан.

Айдар не спав ночами, весь час пропадав на полюванні, рідко коли

потрапляв на очі батькові.

Аж той якось сам закликав його. Подивився на сина, побачив змужнілі

риси, майже суворий вираз обличчя, міцну, хоч і худорляву, статуру юнака і

сказав, що наступного разу забере його з собою в похід. Вже воїн з Айдара.

Це сповнило юнака щастям, аж очі заіскріли, він лише запитав, чому не

зараз.

– Тому, – сказав батько. – Я сказав – наступного разу. Все.

Багенбай поїхав у Туркестан із своїми воїнами, бо Есим-хан готував

новий похід і скликав усіх у столицю степового ханства.

Ось тоді й почалося знову.

Вже не мав стриму Айдар ніякого, почав забувати про обережність, бо

щастя, яке спізнав він з Шолпан, було тимчасове і вкрадене, а відтак ще

вабливіше і солодко-болюче. Він знав, що не дай Боже вийшло б усе якось

на яв, то не зносити йому голови. Але ж зупинитися вже не міг ніяк і ні

перед чим.

Ось так і вислідила його мати і вдарила по щоці, а тоді заплакала, лягла

в куток і не вставала довго, як виявилось, захворіла на важку лихоманку. Чи

то вона вистудилась, коли ніч сиділа, плачучи на березі озера та очікуючи

загулялого гріховодника сина, чи просто не витримала перенапруги від

того, що дізналась, але хворіла вона довго. Айдар сидів при ній, і

примовляв, і гладив, і ласкав її, нашіптував: «Айна-лайн, айна-лайн! Не

хворій. Видужай!»

Довго хворіла мати, а вже поправляючись, очі вернула від сина, підверталась від

його погляду, але ж і в ці дні він не уникнув юрти Шолпан, тільки що наспіх, тільки зовсім крадькома, а як мати поправилась, то принишк і собі і тільки тужив, мріючи зараз, аби швидше вернувся батько.

Багенбай приїхав неждано, хоч і очікували його вже віддавна, і наказав

Айдарові збиратися.

Радість звільнення від біди і біль за втратою краденого щастя мішалися в

Айдаровій голові, аж чманів він од власних думок, тільки одного хотів – швидше, швидше геть звідси.

Хоробрим і сміливим виявив він себе вже в першому бою, коли повів Багенбай

свою дружину на північ, де на казахів напали калмики. Потім відзначився і в

боях з джунгарами.

А коли приїхали тепер воїни Багенбая до рідного аулу, то Айдар прибув разом з

батьком і намагався не зустрічатися з Шолпан.

Двічі за останній рік були вони в аулі, коли переганяли коней на літні

пасовиська джейляу, куди перебирався на літо весь аул, і коли вертали назад, на

місце зимівки на півночі, де аул розміщався стало. То все були звичні клопоти, і

Айдар поринав у роботу, займався конями, ганяв на полювання разом з іншими

джигітами, і лише ночами буяла в ньому кров, і мало не плакав він. з нестями

кусаючи подушку від несили, від того, що Бог скарав його такою грішною

любов'ю, таким краденим коханням.

Вже перед самим відходом в новий похід вирвав він часину і зустрівся з

Шолпан. Коротка була та зустріч, але ніби чулося Айдарові, що то вже – все. Він і

собі так вирішив, і їй сказав, хоч і шепотіла йому красуня, щоби втекти кудись

удвох, щоб не розлучатися більше ніколи, що тільки він, що тільки, тільки...

Ні. Він мав вирубати в собі цю біду, випекти розпеченим залізом, випалити

лютим вогнем.

І зустріч їхня остання була ніби блискавка, ніби смерч із живих тіл, ніби нікому

на світі не розплести було той клубок, в який сплелися вони у жазі пристрасті.

Але розплела його доля. І він теж.

Айдар і далі уникав батька, уникав розмов з ним і його поглядів, а Багенбай, вже старий батир, обважнілий з роками, хоч чберіг ще силу свою і міць, ніби

зумисне почав тягнутися більше до молодшого сина, суворо, по-чоловічому

горнутися до нього, хоч мав ще інших дев'ятеро дітей, і четверо з них були вже

воїнами в його дружині.

А Шолпан врешті завагітніла, і, може, від того подобрішав старий Багенбай, може, від того, що чекав нового нащадка на старості своїх років, вчуваючи, що ще

небагато йому лишилося війн і походів, що надходить час, коли доведеться й йому

осісти назавжди в своєму аулі, і лиш сини його продовжуватимуть його справу.

Коли Шолпан завагітніла, то це вже вирішило всі питання само собою, та й на

довгий час, а коли народила сина – влаштував Багенбай бучний той. Айдар

сидів на святі, дивився на Шолпан з

немовлям на руках і не міг ні про що думати. Бо то міг бути його син, а

найпевніше, що так і було. І що це все означало тепер? Що це все значило в

його житті? Де його життя? Де він сам? І хто він?

Оцей вир почуттів і вихопив Айдара далеко уперед з-поміж своїх воїнів, коли військо Есим-хана оточило Великий Ташкент, намагаючись узяти його

приступом, а кіннота Юнус-хана виступила з південних воріт міста і

вдарила по степовому війську.

Захопившись боєм, Айдар незчувся, як опинився в кільці емірських

воїнів і, пробиваючись крізь оточення, був збитий із сідла, перетоптаний

кіньми і, врешті, заарканений і зв'язаний, утрапив разом з іншими бранцями

до ташкентського зіндану.

Чому його кинули в ту яму, де вже томився, чекаючи на страту, Данило, лишилось загадкою. Хіба просто випадок, сум'яття, та й яка була різниця, куди кидати полонених?

Але то знову був поворот його долі, знову нещастя мішалося з везінням, з якимось дивовижним везінням, коли ніби якась зверхня сила спрямовувала

його шлях, керувала подіями, що траплялися з ним, а він лише виконував їх.

Так і тепер, як вернувся він з півдороги, наздоганяючи оросута, як

прийняли вони разом бій, в якому перемогли, але внаслідок якого ось і їде він

зараз з непритомним оросутом, до себе прив'язаним, сам побитий і змучений, вже втрачаючи лік часові, тільки за зірками звіряючись, чи правильно

скеровано коня, чи не збилися вони з дороги.

Вже почало світати, коли серед степу на світліючому обрії змалювалися

силуети юрт, що стояли, як і скрізь в казахських аулах, півколом, так, щоби

вхід до юрти завжди був з півдня, за ними обіч зблиснуло озеро, поросле

густими кущами, а за озером височіли вже не пагорби, а невисокі гори, несподіваний гірський хребет серед степу, на узбіччях гір були пасовиська, можна було прихисти–тися від вітру, і джут, який би не був лютий, не

винищував тут ніколи нічого ущент, бо ж вода, і гори, і пасовиська – все

разом, і тому саме тут і оселились осілі кипчаки. Хоч і зневажали їх кочови-

ки, але ці мали своє життя, свої звичаї, свою родову честь, і, врешті, як і

ведеться в степу, – кожному своє, май тільки в собі честь і мужність, правду і добро, тоді знайдеш і повагу, і віддяку, і шану.

Так його вчили, Айдара, так йому співали з дитинства акини-жірау

народних пісень, так мовили приказки і прислів'я. Так мало бути, і так було.

Данило поправлявся поволі, і в цьому гірському аулі довелося їм

затриматися надовго. Важко було розшукати тих далеких родичів, але

віднайшов їх Айдар, та й так, коли гість приходить у дім, та ще поранений, та ще потребує допомоги, то в кожній юрті його приймуть, скрізь йому

дадуть і притулок, і допомогу – це закон степу. Гостинність – над усе.

Минуло кілька тижнів. Данило вже почав виходити з юрти на повітря, робив невеликі прогулянки в степ, але, як сказав місцевий бакси-шаман, ще

рано йому в дорогу, ще має побути в них. Нехай.

Айдар допомагав родичам у роботі, зазнайомився з удовичкою, що

лишилася сама із двома дітьми після одного з набігів, які емірське військо

робило на степовиків, і чимало часу проводив у неї в юрті, допомагаючи їй, чим міг, у роботі.

Данило часто сидів біля юрти, вдихаючи степове повітря, і за тичкою

почав вирізувати із дерева свої чудернацькі фігурки, швидко завоювавши

цим симпатії селян.

Ще й інше виявилося у пригоді для них від Данила. Як-не-як, а те

хліборобське життя своє, яке було в його початках, дідах і прадідах, в його

крові, не знищило в ньому ніщо і не могло знищити, бо то була його основа. І

щось згадував він із звичного в далекій Україні, щось намагався радити, не

вчити, а саме радити. І коли побачили, що тямить прийшлий оросут у

землеробстві, то і його про щось питали старі казахи, радилися з ним, вирішуючи, однак, по-своєму, але вчули, що і думка прийшлого може бути

десь-таки та корисна.

Якось надвечір примчав зі степу змилений вершник, зупинив коня

майже на повному скаку посеред аулу, та ледве зіскочив з нього, як кінь

упав, задиханий, не в змозі підвестися.

– Загнав коня, – сказав старійшина. – Що сталося? Куди пря-. муєш?

Вершник був зовсім юний, майже одних літ з Айдаром як на вигляд, обличчя його було скошене болем і очі сумні, але він усміхнувся крізь силу і

привітався.

А тоді зняв з-за плеча домбру, що висіла ззаду, і заспівав: Спитай, із якого я роду, мій хан,

Скажу я, із давнього роду найман.

Я тих втішаю, хто гніву зазнав,

Хто втратив радість і мирний сон,

Хто від бід своїх жаху зазнав,

Хто терпіти біду має знов та знов.

Біди зазнає від султанів народ,

Зрадливість і скнарість в них вищі з висот,

Султана Касима клену за біду,

Від псів його незабаром впаду.

Співця запросили в юрту, і він розповів свою історію. З раннього

дитинства, маючи той чистий і сильний голос, яким він зараз полонив весь

аул, він, Асан, мандрував разом із знаменитим на весь степ жірау Жанібек-

батиром. Жанібек був славний воїн, уславлений в багатьох військових

походах і боях, але не меншої, а може, й більшої слави зазнав він як

мандрівний співець жірау.

Завжди був біля нього хтось із учнів, який незабаром став також

відомим жірау, навчаючись у Жанібека.

Жанібек вже був старшого віку, й Асан, сирота, якого узяв до себе в

науку Жанібек, так і лишився при ньому, хоч вже виріс і сам став досить

відомим жірау, сам складав пісні, і навіть тут чули не лише про Жанібека, але й про нього, юного Асана-жірау.

Султан Касим, відомий здавна своєю жорстокістю і немилосерд-ністю, ненавидів Жанібека і його гостре, влучне слово.

Після поразки війська султана Касима, який очолював як воєначальник

усе ханське військо, Жанібек виступив проти султана з піснею, в якій казав, що все те, що радили султанові, він відкинув, внаслідок чого загинуло

стільки воїнів і військо зазнало поразки.

Султан наказав схопити Жанібека, але той у відповідь вихопив меча.

Розлючений султан схопив лук і, пустивши стрілу, забив Жанібека на місці.

У війську почалися незадоволення, більшість засудила дії султана

Касима, чимало батирів і джигітів відверто обурювались вчинком султана.

Але той виставив свою особисту дружину і сказав, що коли хтось підійме

проти нього голос, а не те що зброю, буде так само знищений на місці. Бо

тільки в єдності, в покорі кожній дії султана, та ще воєначальника, може

триматися у війську порядок.

– Жанібек-жірау був для мене і батьком, і братом, і товари

шем – усім, що я, безрідний сирота, надбав на цьому світі. Його

смерть знищила моє життя, і я вирішив відомстити султанові Каси-

му. Довго чатував я біля його юрти, довго вишукував можливості, але нічого не вдавалося мені, його пильно стерегла охорона, і я

зрозумів, особливо після вбивства Жанібека, – мені самому не дібра

тися до нього. Я поховав Жанібека в степу, насипав курган над

його могилою, плакав там, як дитина, цілу ніч, несилий відійти

звідти. А тоді зрозумів, що єдина і найголовніша моя зброя – це

пісня, це те, що заповів мені Жанібек. І нею можна теж, як зброєю, перемогти ворога. І я склав пісню там, на могилі Жанібека, удосві

та, поклявшись ніколи не осоромити його пам'яті, завжди бути

вірним йому, Жанібеку, якого люди прозвали Добрим.

Я лишився у війську і почав співати свої пісні. Одна за одною складав я

їх. Я співав про правду і силу людини, про радість і щастя, яке віднімають

багаті у бідних, про зло, яке ніколи не буде непокараним, про добро, яке

завжди знайде віддяку. І про султана Касима, як знак біди і горя, жорстокості і сваволі, як знак смерті, що закарбована на його чолі.

Касимові донесли, і він наказав схопити мене. Але мене попередили, і я

зміг утекти, ледве схопившись на першого-ліпшого коня.

Асан-жірау не говорив, він співав це, і тиша панувала довкола, бо голос

був високий і чистий, пісня – пронизливо-болюча, і здавалося, що співає

юнак останню свою пісню, немов смерть розпростерла вже свої крила над

ним.—За мною погоня, отож я не можу лишатися у вас, бо й на вас

упаде біда через мене. Султан Касим прагне моєї крові, бо думає, що, вбивши співця, можна вбити пісню. Але вічно житимуть пісні

Жанібека і мої, може, теж, – запам'ятайте їх, люди!

В цей час забіг у юрту хлопчик і сказав, що до аулу скаче загін

вершників.

– Ось вони. Це за мною, – підвівся на ноги Асан. – Я піду.

– Слухай, хлопче, біжи в гори, там вершники тебе не діста

нуть. Понад озером приховайся в комишах, а тоді – в гори. Потім

ми тебе викличемо, коли вони заберуться геть.

Асан знизав плечима, поправив ніж на поясі і лук зі стрілами, якого так і

не зняв з-за плеча. Домбру свою закинув за спину, ви-йшов з юрти і

поспішив до комишів над озером.

Айдар мовчав, вражений. Не встиг нічого спитати ні про батька, ні про

те, що і як там у війську, бо ж султан Касим був воєначальником, коли він

потрапив у полон у Ташкенті, і це джигіти Касим-султана зараз полювали за

Асаном-жірау, ті, з ким разом він воював, був поряд у боях не один вже раз.

Він було зрадів, коли Асан-жірау сказав, хто він, бо була нагода спитати, де перебуває військо, що там і як-з його рідними... А зараз все ламалося на

очах, життя знову ставило перед ним загадку, швидше навіть – тенета, з

яких він мав виплутатися, розібрати, що і до

чого...

Він знав про жорстокість Касим-султана, знав, що не любив його і

Багенбай-батир, його батько, знав багато чого, але то все було поміж своїми, то було, але мало інший вигляд, коли дивитися на це зсередини. А зараз? Як

же зрозуміти усе зараз?

Такий чудовий, такий симпатичний Асан, такий співак і поет – і така до

нього несправедливість! А Жанібек-батир?

Айдарові ставало моторошно і дико чути, як загинув Жанібек-жірау, як

по-дурному. Як безглуздо, як несправедливо!

Асан біг до озера в очерети, коли загін із кільканадцяти чоловік

підскакав уже до аулу і широкоплечий, могутній на вигляд і похмурий воїн, очевидно начальник загону, вигукнув:

– Де він, цей зрадник, затятий ворог нашого султана? Швидко

кажіть, а то зараз зметемо ваш аул з лиця землі!

Та хтось із воїнів-прибульців, видно, таки помітив, як Асан побіг до

озера.

– Він там, – гукнув воїн, – видно, побіг до озера, їдьмо туди!

Вершники розвернули коней і помчали до озера. Що таке піший

проти кінних, та ще кількох. Серце Айдарове защеміло, і він мимохіть

схопився за зброю, коли вчув на плечі своєму важку руку оросута.

– Тихо будь! Нічого тут не вдієш, лише сам голову покладеш.

Безглуздя. Чекай! Може, він ще якось сховається! Чекай і отямся!

Але серце рвалося допомогти Асанові, підтримати його, захистити, хоч

розум і заперечував. Це справді було зараз безглуздо, намарно.

Увесь аул висипав зараз із юрт, і погляди селян були спрямо-вані до

озера, куди помчали вершники, вже прочісуючи прибережний очерет, проганяючи коней крізь високі комиші і зарості лозняку, і врешті дісталися, видно було з аулу, схилу гори, що нахилилася пологим узбіччям до озера.

– Ось він, дивіться! – вигукнув хтось, і всі завмерли, враз по

мітивши постать Асана, що видряпувався схилом гори вище й вище.

Вершники зупинились, але тільки частина продовжувала за миті, знову

гонитву, а інша помчала довкола гори.

– Вони хочуть оточити його зусібіч. З того боку гори теж мож

на на неї вибратися. Це вже далі гори вищі і схили такі круті, що не

видерешся, а тут з того боку просто провалля. Якщо він не встигни

перебігти по хребту вище, аж на ту високу гору, то все – йому

кінець! – це сказав старійшина, сивий, з ріденькою борідкою, що

нещодавно так шанобливо і поважно приймав гостя жірау, а зара:і, здавалось, на очах постарів і змалів, згорбився, тільки очі світили, як у беркута, – насторожено, зі стриманою силою і напругою.

Воїни Касим-султана вибиралися вище й вище навздогін Аса нові, який

вже помітив переслідування і поспішав, розуміючи, напевне, що йому слід

якнайшвидше видертися на гору, де він ще може мати сподівання на

рятунок.

Однак на якомусь схилі він раптом зупинився, вихопив з-за спини лук і

послав у переслідувачів стрілу, потім ще одну. Ті прилягли за камінням, але

тільки-но Асан рушив далі, як і вони схопились навздогін.

– Не стріляють, – сказав Данило, – отже, хочуть взяти жи

вим...

Айдар мовчав. Йому одібрало мову. Не мав сили на жодне слово. Що

було тут казати?

Асан дібрався майже до вершини, пласкої і широкої, по якій можна було

вже бігти. Звідти особливо виразно усе було видно мешканцям аулу, які

спостерігали за тим, що діялось.

Але тільки він опинився на вершині і побіг туди, де нижча гора змикалася

з вищою, з протилежного боку гірського плеса вибігло кілька постатей.

Воїни Касим-султана. І він закляк на місці. Шлях було відрізано.

Натовп охнув і знову завмер. Немов луна прокотилася між людей і

захлинулася від жаху.

Ті, що переслідували його ззаду, теж видряпувалися вже на гору. Асан

вихопив лука і почав випускати стріли одна за одною. Видно було, що

когось поранив а чи забив, бо упав один з переслідувачів, потім другий, потім ще один.

Асан стріляв у різні боки, відходячи далі й далі, і скільки в нього було

ще стріл, не знав ніхто, але вони повинні були скінчитися, і це мало

означати, що йому кінець.

Переслідувачі йшли на нього вже широким півколом, розуміючи, що за

щитами вони якось та обороняться від його нечисленних стріл, однак

вичікуючи, не поспішаючи, бо ж хто хотів напоротися на стрілу, коли й так

було зрозуміло, що бунтівному акинові не втекти нікуди.

Асан стріляв, спочатку прилаштувавшись за широким каменем, а потім

раптом встав на повен зріст, тримаючи напоготові лук зі стрілою.

Переслідувачі не стріляли. Зупинились, очікуючи.

– Певне, остання стріла, – прошепотів Данило. – Все.

Айдар мовчав.

Асан йшов до краю скелі трохи боком, тримаючи лука зі стрілою

напоготові, і зупинився на самому краю, звідки ззаду відкривалось те

камінне провалля, про яке говорив старійшина.

Від переслідувачів його віддаляло якихось ще метрів зі сто. Вони теж

попідводились, але наближались до нього, зігнувшись і закри-ваючись

щитами.

Мить стояв Асан, дивлячись на них, тоді звів лук проти своїх порогів, і

вони заклякли на місці.

А він несподівано повернув лук і, напнувши тятиву, випустив стрілу

просто в небо і ще мить не відривав від неї погляду, доки попа летіла вгору.

Потім кинув на землю лук і вихопив з-за пліч домбру.

Переслідувачі вже йшли на нього в повен зріст, не криючись, але і не

надто поспішаючи, просто йшли вперед, переконані у своїй абсосолютній

перемозі, хоч в руках їхніх не чулося ще тієї цілковитої певності, яку має

мисливець, коли вже витяг звіра з капкана, а пише та, яку має мисливець, коли бачить, що звір у капкані, вже спійманий, і лишається лише вміло

схопити його.

І раптом пісня покотилася луною над степом і горами, пісня

талановитого юного поета, акина Асана-жірау. Голос його дзвенів і рвався

високо поза хмари, як та стріла, яку запустив він останньою в небо, і такий

сильний і пронизливо чистий він був, що чутно було Його і в аулі, і, здавалося, на багато-багато кілометрів навкруги чи на увесь казахський степ, що ніби принишк, прислухаючись до пісні Асана.

Небо, ти. дало мені щастя на юні мої роки, щастя жити, як

вільний птах серед привільного рідного степу, щастя

співати, як птах, і жити, як випущена на волю стріла. Але

стріла моя падає. Я спізнав радість любові і вірної

дружби, . я спізнав радість опіки і віддав їй усе, що мав, але

прийшла біда невідворотна, як смерть, і перетяла стрілою

моє щастя, / перетяла стрілою мою радість і мою пісню, зло

і ненависть будуть покарані, колись відомстить хтось і за

мене, і за Жанібека, мого друга і брата, мого вчителя й

батька. -Я любив життя і людей, люди, пам'ятайте

Жанібека і його пісні і пам'ятайте Асана-жірау, який пішов

од вас, повний любові до вас!

Воїни Касим-султана вже підходили ближче і ближче. Ще кільки кроків – і вони

схоплять Асана. Але він враз замовк, підняв обоми руками за кінці над головою

домбру і, ступивши крок назад, так і не повертаючись, прямий, як струна на

домбрі, рівно, усім тілом відхиляючись назад, упав у провалля.

Натовп в аулі охнув, жахнувшись, залементували жінки, заплакали діти, зціпили зуби чоловіки.

– Ненавиджу, – сказав Данило, – ненавиджу всіх їх, усяких й усіх по всьому

світі, багатих і ситих, всевладних і ницих, які вбивають волю, і пісню, і правду.

Ненавиджу!

В очах у нього стояли сльози.

Айдар мовчав.

Потім, не мовивши й слова, повернувся і пішов у юрту, де жили зараз вони з

Данилом, і коли Данило згодом прийшов туди, він лежав мовчки, повернувшись

лицем до стіни. Данило не зронив ні слова, посидів трохи, а потім вийшов геть і

пішов до озера.

Темінь, що почала наповзати на Айдара, як важка хмара на небо, чимдалі

більше закривала йому світ. Коли впав у провалля Асан-жірау, немов обірвалась