Текст книги "Шабля і стріла"

Автор книги: Юрко Покальчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 12 страниц)

неспокій аж з'їдав його. Чи вона зможе тихо вийти, чи не спіткнеться десь і

не зчинить шуму, чи вона взагалі не передумає і не прийде? Чи, може, налякається в останню мить?

Вічність, здавалося, минула, коли тихо розчинилися двері в клуню і.

слизнула у темінь, до якої вже звикли Данилові очі, дівоча постать у білій

сорочці.

Данило кинувся до неї, обійняв обома руками, як долю, як кінець життя, як усе, чим жив і що мав у собі для себе, сьогоднішнє й прийдешнє. І вона

припала до нього, тремтячи чи то від страху, чи то від холоду, чи то від його

обіймів, тільки припала так, що ніщо вже, здавалось, не одірве її від нього і

ніколи.

Лише коли заспівали треті півні, Данило вчув, що пора прощатися, але

не могла вона так просто піти від нього, не могла. Пристрасть вибухала з

новою силою, а тоді сон сп'янив їх і зламав.

Прокинулись вони від шуму у дворі, від лементу якогось і крику і тоді

збагнули, що сталося, і отетеріли обоє від жаху.

А в ту мить розчинилися двері клуні і на порозі став пан Семен.

Він дивився на них, і канчук в його руках вже свистів у повітрі, і

полосував він обох їх, не дивлячись, куди і як, тільки собою захищав

дівчину Данило, а вже не дивився, як власне тіло його юшить-ся кров'ю, як

біль пронизує, аж чув тільки, як шкіра на плечах тріскає:

– Змію на грудях!.. – хрипів Голембовський. – Ти, слизняку, хлопе, ти осмілився!.. А ти, шльондро, повіє! Заб'ю обох, закатую

на смерть!..

Тоді Данило опам'ятався і схопив пана за руку і вирвав з неї канчука.

– Руку на мене підіймати, та я тобі...

Але й руку прихопив Данило панові і стояв проти нього, витримуючи

погляд такої зненависті, такої злості, що тільки смерть могла б її втолити.

Він стояв голий проти пана, тримав його руки в своїх, і не міг

ворухнутися пан Семен, ледве свідомості не втрачаючи від люті, аж

вишарпнувся від Данила і вибіг з клуні.

Вони встигли одягтися ледве-ледве, як увірвались до клуні кілька

панських гайдуків і схопили Данила, який зараз навіть не пручався, і вивели

на подвір'я.

Шмагали його вчотирьох, аж доки він не втратив свідомість, а ще

четверо тримали, а потім зв'язали і кинули в ту саму клуню.

– Засаджу його на все життя, зогниє в тюрмах, пся крев, він спромігся...

Хоч би хто, тільки не ти, чуєш, тільки не ти...

– Я люблю її! – єдине, що сказав Данило, коли шмагали його гайдуки, і пан верещав над ним, захлинаючись від люті.,.

– Він любить її? Свиното брудна! Хто завгодно, тільки не ти! Гнидо

погана, хто завгодно, останньому жебракові віддам цю шльон-дру, тільки не

тобі...

Коли Данило прийшов до тями у клуні, то від болю ледве міг

ворухнутися, але чув, що у дворі готували бричку, і коли з розмов зрозумів, що ось-ось мають їхати, пересиливши біль, підповз до дверей і крізь щілину

побачив, як вийшла Ганя, бліда як смерть, як за нею хмура як ніч, з

підтислими губами показалась пані і дві панські покоївки, як запхнули

валізи у бричку, й він побачив востаннє погляд Гані, спрямований на клуню, і здалося йому, що вмер він в ту мить, коли бричка виїхала з двору і копита

коней заторохтіли по дорозі за садибою.

Він знову втратив свідомість.

Поночі лише прийшов до тями. Образа і біль вибухали і рвалися з нього, ненависть до пана Семена, який, здавалося йому, любив його, Данила, який

же, попри все, був до нього такий добрий...

«Хто завгодно, тільки не ти! Останньому жебракові віддам!..»

Ось як!

Він так і лежав під самими дверима в клуні, там, звідки востаннє

побачив Ганнин погляд. Очі його звикли до темряви, і він зрозумів, що

повинен щось робити, якось діяти, бо все одно кінець, та лишитися отак ось

знищеним і розтоптаним – ні, ніколи.

Зв'язаними руками він спробував було перетерти мотузку об двері клуні, але то було намарно, і раптом згадав, що біля дверей з правого боку хтось

лишив косу. Він докотився до кутка, де мала стояти коса, і вона була-таки

там.Добре. Тепер розрізати мотузки на руках вже було неважко.

Незабаром він вже був вільний, але коли підвівся на ноги, то мало не

впав знову, страшенна слабість охопила його, сорочка і штани прилипли до

тіла від запеклої на ранах крові – і кожен рух причиняв зараз Данилові

біль, але ніколи було про це думати, здавалось навіть, що біль тримав його

при свідомості.

І раптом все стало зрозумілим.

Свирид. Старий Свирид Сокира – ось його поміч, остання і

найсправжніша. Дістатися на гору у клуні було нелегко, але мета була така, що означала зараз єдиний спосіб вижити, і це вирішило все. Звідки взялися

ті сили, гадки не мав Данило, коли згадував усе, що сталося, але дістав

Свиридів згорток, і виламав з допомогою ножів і шаблі дошку в стінці

клуні, і видобувся назовні.

Потім прокрався до стайні і вивів коня, свого улюбленого, найкращого, ним, Данилом, викоханого. Вивів тихесенько, боячись, аби кінь не заіржав

раптом, але, здавалося, той розумів господаря, бо йшов слухняно й тихо.

Кинув останній погляд на садибу пана Голембовського Данило, і не ворухнулося

в ньому нічого зараз, крім гніву, ненависті й образи.

Згадав слова старого Свирида.

Перед тим, як забратися на коня, заліз в клуню і видобув вогонь кресалом

просто на солому, яка вмить зайнялась, ледве Данило встиг відскочити у

пророблений ним отвір в стіні, бігом вже, хоч і хитався, доскочив до коня і вже

мчав верхи дорогою в напрямку лісу, озираючись раз по раз, коли раптом

полум'я звилося вгору над панською клунею і лемент почувся у дворі, але то вже

звіддалік чув Данило, бо ніс його кінь вперед, геть від панів, геть від принижень і

геть від такого високого і такого короткого щастя.

Опришкова зброя була при ньому, опришків заповіт палав зараз перед ним

великими, червоними, як заграва, що лишилась позаду, словами: «За волю, за

справедливість, за рівність!»

Опришковою стала тепер Данилова дорога.

Так і пішов він лісами, внезабарі вже переслідуваний зусібіч, як бунтар і

опришок, палій і конокрад, розбійник і злочинець.

Він мав єдину мету тепер – вибратися з Поділля і Волині чимшвидше, вибратися з польського владування в єдину зараз для нього мрію – на Запорожжя, на низини Дніпра, де, розповідають кобзарі, живуть вільні козаки, що називають

себе запорожцями, де немає панів, де всі. брати й товариші один одному, де воля й

безпека і лише твоя власна сила й мужність – тобі підтримка, і де у боях з

турками й татарами здобувають козаки славу, де на човнах-чайках дістаються

самих турецьких берегів, воюють з басурманами, боронять простий люд України

від нападів кочовиків і турків. Де можна ще жити так, як велить тобі твоє єство, твоя сутність, таким, як ти на цьому світі народився.

Данило вдивлявся зараз у спокійну, гладеньку поверхню степового озера, біля

якого ось тут, поруч, на горі, щойно розігралась одна з найтрагічніших історій

людського буття, які він бачив упродовж років своїх блукань.

І раптом привиділось йому, що сидить він на березі Дніпра, як колись з ватагою

товаришів, яких надбав за час мандрів по Україні, на шляху до омріяного

Запорожжя, з якими палив панські помістя і роздавав селянам забране у багатих і

яких вже разом із ним переслідувало польське військо, відомості про них

передавалися з одного міста у друге, і їх вистежували, шукали, їх, за указом

самого короля Сигізмунда, треба було знищити.

Та ось вже дісталися вони Дніпра, недалеко був Київ, але туди було зась, та й

навіщо, там усе було підпорядковане польській шляхті, треба було добиратися в

низів'я Дніпра. Вже не так багато лишилось того шляху, хоч не так і мало.

Сів Данило над рікою і задивився у її гладінь, у хвилі дніпровські, як і вже бачили

так багато, слухав, що шепоче вода, що додають до

її мови дніпрові береги, що шурхотінням листви доповнює ліс, в якому він з

товаришами зараз розпалив багаття, готуючи якусь страву. Був час затишку і

примарного спокою, дорогу було видно попереду, важку і сувору, але ця

мить, коли він вдивлявся у воду, надовго запам'яталась йому. Бо вода

наводила спокій, додавала певності, бо ось ці хвилі незабаром дійдуть туди, куди прагне віддавна його душа, дістануться запорозьких кошів, і хтось

набере води і варитиме куліш саме із цієї води, що ось нині протікає повз

них. Скільки ще їм добиратись туди?

Дістались опришки Дніпра важко, з боями і перепонами. Поляки гнали і

переслідували розбійників повсюди на їхній дорозі. Кільце переслідувачів

стискалося, і зараз, вздовж Дніпра на південь до Запорожжя ще лишилось

кількасот верст. Далі вже по всьому. Останній табір розкинули вже десь із

сто верст поза Києвом. Хотілося побачити славне місто, але де ж там – хіба

колись!!!

Повечеряли тихо і неквапно, мали лягати спати – але прийшов малий

Раду – вже п'ятнадцятилітній опришок, вусики вид-нілись, і сказав

Данилові – десь біля нас біда!

– Як собі хочеш – я спати не буду! Я піду до коней, все перевірю! Над

нами біда – я чую!

Сто разів за своє життя Данило переймався цими словами, сто разів

згадував, як він тоді скептично поставився до слів малого. І якби не він, в

котрий вже раз – якби не він!!!

Боже, де ж він сьогодні! Де мій коханий циганський син? Спаси його і

зціли, врятуй його, і дай нам змогу колись знову побачитись!

Данило не раз молився за Раду, і за Михаська і за життя і душі усіх своїх

хлопців, живих і неживих братів своїх! Але малого Раду згадував

найчастіше!

І що ж там Ганя!

То вже спливала як важкий морок ночі, як болючий сон!

Що ж Мотря? Як її доля склалася? Адже там мала би бути дитина!

Моя дитина!

Чи я їх колись побачу? Чи доживу, чи доберусь?

Скільки разів життя нам дарує людей, яких ми не бачимо, яким ми не

віримо, не помічаємо, не чуємо їхніх слів і не цінуємо їхньої любові до нас!

Жалюгідні сліпі кошенята! Втрачаємо час і простір буття, втрачаємо

наші життя, коли хтось поруч, хтось просто поруч – почуй його, озирнися, подивись у воду, може, крім тебе відіб'ється у дзеркальній поверхні твій

ангел-охоронець і ти прокинешся і побачиш його, ось він поруч, простягни

руку, аби його торкнутись...

Але рука німіє в повітрі, не сягає, не спроможна торкнутись, і ми мліємо

від власного страху і перед самим собою, перед світом прекрасним і

жорстоким, яскравим, але безжальним. Ми боїмося любити, боїмося вірити, і за це нас карає Господь!

Прокинувся Данило від крику вартового, який задихнувся кро-в'ю, але

встиг гукнути – пробі! – і далі вже брязкіт зброї – і Раду поруч – на

коней. Мерщій на коней!!!

Але ж таки цей Раду! І погнали – вже виробленими ходами – як звикли

вже роками тікати від переслідувань, ховатися в лісі, миттєво розбігатись, а

потім на певні знаки збиратись докупи на схід сонця просто під зіркою, коли сяде сонце.

Дістали їх поляки вже на Сяні. Далі починались землі російського

царства.

В Путивлі сидів тоді російський воєвода.

Бій був важкий і кривавий. Відступати було нікуди. Билися на смерть.

Падали один за одним хлопці, і врешті Раду закричав:

–

У річку, нема інакше, Данку, тікаймо на той бік!

П'ятеро їх перебралися через Сян, де їх зустрів озброєний важ

ко російський загін.

І тут вони склали зброю.

Данило, Раду, Михайло і ще двоє.

Що сталося з іншими? Чи загинули, чи взяли їх ляхи в полон і що

зробили з ними далі – темна ніч!

Хтось зрадив, але то вже було невідомо – хто, коли і як!

Данило сидів мовчки із зв'язаними руками, поруч побратими, і псі чекали

кінця – видадуть їх росіяни полякам чи ні!

Ніч минула у важких роздумах і готуванні до найгіршого.

– Що б не було, я й на тому світі тебе пам'ятатиму і любитиму, —

сказав раптом Раду. – Ти – мій батько! І це все!

– Кріпись, сину!

Данило вперше сказав хлопцеві – сину!

– Буде як буде! Наша доля спільна! Я тебе теж не забуду!

Вранці Данила покликали. Самого.

– Вибачайте, братове! Не довів вас до Запорожжя! Най Бог

буде до вас милостивий!

Російський воєвода особисто говорив з Данилом.

– Ти розбійник! Я маю віддати тебе і твоїх хлопців полякам.

Але можу не віддати, якщо даси мені слово.

Данило мовчав.

– Присягнешся, що будеш мені служити один рік, і я не віддам нас

полякам. Але ми поїдемо в далеку дорогу. І ти і твої хлопці мають служити

мені вірою і правдою, охороняти мене в дорозі. Скінчиться час і ви вільні.

Якщо ми всі виживемо.

– Яка дорога? – спитав Данило сумно.

– Я бачив, які ви вояки. Мені якраз саме таких дуже треба! І Іоїдемо на

схід. Російський цар посилає мене з посольством у Таш-кент. Мені треба в

дорогу відчайдушних хлопців... Присягнешся перед Богом православною

вірою своєю?

Данило подивився йому в очі. Там була

сьогоднішня правда.

– Так! Присягаюсь!

Їх звільнили з-під варти і вони почали шикуватись в дорогу на Азію.

Сподівання на те, що після року вони будуть вільні, надихнуло в них

нове життя.

Щось знову було попереду.

Але шлях мав бути довгий.

І значно довший, ніж чекалося.

Ось і зараз, як тоді, він дивився у воду. Це було озеро, вода не протікала

вперед, стояла на місці, лише безкраїй степ, як величезне море, крізь яке

треба проплисти, щоб дістатись мети. А чи вдасться?

Скільки разів уже доля давала йому надію, скільки разів мета, здавалось, ось-ось, поряд, та враз виростало щось нове й відкидало його геть у новий

вихор, і все треба було починати знову. Довгий шлях без перерви, шлях до

самого себе.

Неймовірним іноді здавалося Данилові те, що він пережив уже, неймовірним і те, що переживає зараз, як смерть Асана-жірау, як те, що

повинні вони були з юним кипчаком таки добиратися до війська Касим-

султана, і лише звідти він знову поконуватиме свій важкий шлях до вічної, поки живий, мети, до самого себе, яким він може бути тільки там, на

Запорожжі.

Він почував, що вже годен рушати в дорогу, навіть мусить, бо час минає

напорожньо і те, що скоїлось нині в аулі, лише наголошувало ще раз, що

треба їм збиратись в путь.

Він підвівся і важко зітхнув, повів плечима, трохи кольнуло в правому

боці, але то вже майже минуло, сила повернулась до нього.

Коли Данило прийшов до юрти, кипчак спав, загорнувшись у кошму з

головою, і Данило чи не вперше за весь час подумав, як важко зараз цьому

хлопцеві, як важко було все це бачити, розуміти і не мати змоги нічим

зарадити, як важко осягати, що твої ж земляки, твої близькі – це не щось

одноістотне, суцільногромадське, а моторошний клубок, в якому

переплутується вічна суперечність між силою і правдою, між владою і

порядністю, між багатством і добротою, людяністю.

І шкода йому стало, дуже шкода стало хлопця, бо таке вже він знав, мусив пережити, бо з таким зіткнувся вже давно, а цей лиш уперше, може, й

раніше бачив, але отак напевне вперше. Як птах з пораненим крилом. Хоч

літати може, але боляче і судомно, та ще коли воно заживе, те крило.

А він, Данило? Де його крила? Які вони вже перебиті й переламані, як це

він ще й досі живий, ще й досі літає і літатиме? Так, літатиме завжди, аж

доки не перестане битися серце.

Айдар був хмурий уранці і мовчав довго, аж по сніданкові вийшов з

Данилом із юрти й тоді спитав:

– Як ти?

– Можна вибиратися, – зрозумів питання Данило. – Гадаю, що зможу

подорожувати далі. – Та й час минає...

– Тоді їдемо звідси. Сьогодні ж. Негайно.

– Гаразд.

Старійшина аулу проводжав їх. Перед дорогою усілись вони в його юрті, і він сказав:

– Вибачте, гості, але коня вам іншого дати не зможемо. Аул у нас

небагатий, все на рахунку, та й господарство у нас інше, ви бачите...

– Дякуємо, Сулеймане-ага, – сказав Айдар, – дякуємо за гостинність, за допомогу, за все, що для нас зробили. Ми вже готові в дорогу. Тут не так і

далеко. Ви ж самі сказали, що військо Касим-султана, за словами вожака тої

банди, стоїть звідси у двох днях ходу на коні, а з одним конем, то нехай це

навіть чотири дні – невелика біда. А там мій батько, там нас приймуть, і

все буде гаразд. Так що дякуємо ще раз, і най вам Аллах віддячить за вашу

доброту...

Вони виїхали з аулу в степ на коні удвох, як і місяць тому, коли Айдар

привіз сюди непритомного Данила, тільки шлях їхній тепер лежав в інший

бік, був певний і виразний. І харчів мали доволі, і здорові майже обоє, і все

ніби гаразд. Ось лише настрій не найкращий у них був як для дороги, але то

вже було інше.

їхали мовчки аж до ночі, коли засутеніло, спішились, розклали багаття, повечеряли. Здебільшого мовчали. Айдарові слова не йшли з вуст, а Данило, розуміюча стан хлопця, не заводив розмови перший.

Ночували, як і давніше, влігшись спинами один до одного, зігріваючись

поночі присутністю товариша, але спали краще, бо ж Данила не мучили

зараз марева і важкі сни, лиш Айдар, занурений у мовчання, так і не виходив

з темного свого стану, так і засинав у ньому, так і прокидався.

Посувались вони досить повільно, бо кінь стомлювався від двох

вершників значно швидше, і вони раз по раз мали дати коневі перепочити.

Так минуло три дні, аж якось на видноколі зблиснуло під сонцем озеро, і

Айдар радісно вигукнув:

– Вони вже недалеко! Це те озеро! Ми вже біля мети! Нарешті

добрались!

В нього враз покращав настрій при думці, що зустріне своїх, при

сподіванні радості від власного повернення, яку повинен побачити в очах

батька, братів і товаришів своїх воїнів, які вважали, що він загинув. І, як

завжди, коли після довгих блукань і поневірянь людина добирається до

своїх рідних, її охоплює хай невелике, але радісне хвилювання від

сподіваної зустрічі.

– Зачекай, – сказав Данило суворо. – Зачекай тепер. Давай

поговоримо!

– Про що?.– здивувався Айдар. – Про що тут говорити? Їдьмо швидше, та й все тут!

– Не все тут! – наполіг Данило. – Не все. Я туди не поїду!

– Що-о? – не йняв віри тому, що чув, Айдар. – Ти що?

– Не пощу! – сказав Данило. – Досить з мене вже цих пригод. Ти бачив

своїх земляків в аулі? Бачив Асана? Звідки ти знаєш, що зараз мене там не

стріне така ж доля? Для цього треба було стільки пережити?

– Ти... ти... боягуз! Просто боягуз!

– А ти щеня недозріле, ось і все! Що ти бачив у житті, що ти знаєш про

мене, щоб насмілитися кидати мені в обличчя ось таке? Тобі ще у мами

треба молоко пити, а ти розводиш тут розмови про життя. Словом, так: я тут

зачекаю, саме отут, біля отих руїн якогось мазара, лишу з собою їжу і зброю, а ти сідай на коня та їдь до своїх. Роззирнешся, побачиш, що і як, підготуєш

їх там, а тоді і прийдеш за мною. А може, й взагалі не треба мені туди.

Приведеш мені коня, ну і все, що треба, і я заберусь собі геть...

Айдар відчув себе надзвичайно ображеним. У кращих своїх почуттях, в

усій своїй симпатії до цього оросута, який виявив нині до нього таку

недовіру. Так принизливо звучало це зараз, оцей сумнів, оця недовіра до

всього, що було його, Айдаровим, кровним і справжнім, родовим, рідним.

Щоправда, оросут бачив, як загинув Асан, але ж... То ще не все, не всі ж

такі, насправді все інакше, люди різні, і його батько...

– Як хочеш, – сказав він сухо. – Як хочеш. Не довіряєш – значить, не

друг, ось і все.

– Тобі довіряю, їм – ні. Тебе знаю – а їх? Ось бачив, як із Асаном...

Тому не довіряю.

– Як хочеш, – сказав Айдар. – Згодом переконаєшся, що все не так, але як собі хочеш, нехай так і буде. Поїду сам.

Він лишив Данилові все. Тільки одного ножа лишив собі, який завжди

висів у нього на поясі, сів на коня і поскакав до озера, біля якого повинно

було бути розташоване військо Касим-султана.

Пошкодував Данило лише за одним, що до озера було ще далеченько, але добратися туди він не міг і не повинен був, доки не повернеться Айдар з

якимись новинами, бо саме там розташувалося військо Касим-султана, яке

налічує зараз близько ста тисяч вершників, за словами Айдара, і всяке може

трапитися з чужинцем при зустрічі з кочовими воїнами.

Він улаштував собі затінок, поїв, напився кумису із курджина, якого теж

лишив йому Айдар. Щоправда, як його не мучила спека, випив він не увесь

кумис, бо вже біда вчила його завжди щось тримати про запас.

Юний ще хлопчак цей кипчак, де йому зрозуміти усе, що пережив

Данило, де йому відчути, що такому, як Данило, зараз повірити у щось чи

комусь чимдалі важче, а ще не знаючи в толк, що і як там, тим більш.

Хлопчина гарний, і вояк з нього добрий, і людина порядна, але ось

прийшла пора їм розлучатися, як не крути, а таки шляхи розходяться, хоч, щоправда, вже раз розійшлися, та доля знову звела їх.

Врятував йому життя цей юнак, вернувся, допоміг, аби не він, не

зносити б Данилові голови, не витримав би бою з вісьмома лаш-

карами ташкентського правителя. А так – хоч і поранений, а жи-вий, і все

завдяки йому, цьому юному воїнові.

Таки надто різко говорив він, що не поїде до Айдарових родичів, у те

військо, недобре це, жорсткості додалося в ньому, сухості, а дарма —

хлопець справедливо образився, треба було пояснити і раніше почати про

це мову.

Вони зупинилися біля похиленого старого мазара, де захороне-ний був

якийсь видатний воїн а чи свята для цих місць людина, і зараз Данило лежав

у затінку цієї невисокої, простуватої, але з добром і теплотою людських рук

створеної будівлі з великих тесаних каменів і думав, що сюди посеред степу

треба ж було довезти це каміння, треба ж було його й обтесати і спорудити

цей мазар – витвір людських рук, людського вміння або ні – людського

серця.

Раптом погляд його впав на зелень, що росла біля мазара. Напевне, через

затінок, а може, й вода тут була не так глибоко, але трава і кущики

вирізнялись своїм яскравим зеленим кольором на тлі жовто-сірого степу, всіяного різними колючками, колір і стеблин, і вбогого листячка яких

немовби розчинявся серед жовто-бурої палітри степового обширу.

Серед колючок і трави Данило побачив раптом щось знайоме, розгріб

руками і торкнувся невисокого, благенького як на те, яким би повинно бути, але однаково рідного, як відзвук далекого дитинства, стебла лободи.

Як занесло її сюди, в такі далекі місця, як може бути, що і вона росте тут

у кипчацькому степу, оця рідна йому з дитинства бадилинка, якої ніби й не

помічав усе життя, доки жив на батьківщині. Все, що значне, позбавлене в

людській свідомості свого значення, навіть коли воно й велике насправді. А

тут звичайна лобода. В уяві постало українське село, і підпасич Данилко

роззирає, як повзає по лободі жучок, роззирає уважно і зосереджено, вдивляється, вивчає цей маленький світ, у якому для лугового жучка

стеблина – велике дерево, одна з основ всього, що його оточує за його

коротке однолітнє буття.

Данило давно намагався не згадувати домівку, не згадувати того, що

згоріло разом із спаленою ним панською садибою в ньому, не хотів вертати

туди навіть спогадами. Бо ще ж була й Зейнеб у його житті, був дім Хаміда.

Так, тепер можна тільки й сказати – дім Хаміда, бо немає там Зейнеб, помер їхній батько, і чи й досі там Хамід, чи вже в Бухарі?..

То все було потім, і вертався він до цього подумки. Як вертався і до свою

волинського села, до садиби пана Голембовського, до всього, що пережив, що там із ним сталося. Але не хотів вертати до туги і щему за ним, минулим, бо з тієї миті, як вирішив він дістатись на Запорожжя, то була спалена карта, забута стежка, заросла бур'яном іншого життя.

І ось уперше за всі ці роки проста лободинка, благенька і низькоросла, як

для тої, справжньої, своєї, пробила в ньому спогад, як азійська стріла, і

вирвався назовні притлумлений щем за рідною

стороною, за своїм краєм, за всім тим, що нині уособлювала оця маленька

рослинка, за собою в своєму світі.

Спливло в пам'яті вечірнє село, Данило із Свиридом кінчають поратися

на конюшні, а десь у селі парубоцька компанія завела пісні, як і щовечора, коли настає тепло і збираються парубки залицятися до дівчат і в своїй

парубоцькій компанії розважитися та й поспівати. Хіба він тоді тямив, що

значить пісня, яка брала його за серце, яка й тоді хвилювала і зчиняла вир у

ньому, вир, який означав, що його доля якась зовсім інша, незвичайна, не

схожа на всі поряд, і десь на споді того виру таїлась юна печаль і сум за тим, що не було в нього долі та й не буде. Не знав чому, не відав, звідки та

печаль, коли усе ніби складалось у нього гаразд, але потім вона виросла у ті

його нічні потьмарення, коли він сідав на ґанку і дивився на зорі, вже

панський улюбленець, вже письменний і навчений багато чому парубок.

Повій, вітре, на Вкраїну, Де покинув я

дівчину, Де покинув карі очі, Повій,

вітре, опівночі...

Чому зараз це прийшло, чому вернулося воно завчасу? Не склалася доля

вдома, не склалася і в Ташкенті, де зблиснула невеличка надія, і зараз його

шлях був цілий і чистий, до рідного краю, тільки не до рідного села, а на

Вкраїну, в ній-бо ген на Запорожжя, про яке виспівували раз у раз на селі

мандрівні лірники. І в піснях тих і думах дзвеніли воля і правда, сила, вірність і мужність.

Лучче ми будем по полю літати

Та собі живності доставати,

Аніж у тяжкій неволі

У панів проживати.

Ой тож-то єсть у панів що пить і їсти,

Та тільки не вол єн світ по світу походити...

Утікали три брати з турецької неволі з Азова, не здолали шляху —

загинули. Утікав разом з товаришами гетьман Самійло Кішка – переміг.

А що ж ти, Данилку? Що ж ти?

Вже котрий рік блукаєш світами, а все б'єшся об мур із законів і прав для

тих, в кого сила та влада! Чи проб'єшся крізь той мур, чи виживеш, чи

дістанешся хоч колись тої заповітної мети, чи складеш голову у цих степах, як не раз вже міг, як ледь-ледь... Якби не цей хлопчак, якого ти вже чекаєш

кілька годин: вже й вечір западає, а він все не вертає із того свого

ординського війська.

Ти колись спитав сліпого лірника, який був на Запорожжі, був у

турецькій неволі, і очі йому випекли в полоні й пустили отак світом:

– Діду, а як ви були молодий, чи ви пам'ятаєте все те, що бачили?

– Аякже, сину, аякже. Авжеж, пам'ятаю, більше того, скажу тобі, тільки, може, й не втнеш. Коли втратив зір і пережив це люте горе своє, а потім знайшов

у собі силу і за ліру узявся, то ніби інший, більший зір здобув. Коли все бачиш, то часто нічого не бачиш. А коли нічого не бачиш, то все, що бачив колись, таке перед тобою виразне і все, що діється довкола, – зрозуміле, насправді

зрозуміле...

– А скажіть, чи моя доля може бути щасливою? Чи знайду я своє щастя у

житті?

– Вже з того, як питаєш, хлопчику, скажу, що важко тобі буде. Бо питаєш, а

літ тобі ще зовсім мало. Отож живеш вже не так, як хотів би чи міг, а як

склалося. А ще питаєш так, як той, хто не вірить, а отож чує, що чекає його і

лихо, і біда, й усяка всячина. І тебе чекає. Як і всіх, але тебе таки більше, бо

голос в тебе неспокійний і вдача буйна. . Стережися життя, хлопче. . А все ж узяв

би я тебе до себе у поводирі, якби не мав свого, взяв би. . Щось із тебе буде, буде

щось, тільки знайди в собі віру в себе..

Свирид мовчав при тих словах лірника, не заперечив, але й не додав нічого.

Тільки потім сказав Данилові:

– Чув, що казав лірник? То мудрий чоловік, а я додам одне —

ти про квітку свою пам'ятай, про квітку папороті, і не мине тебе

доля, якою б лихою вона до тебе не поверталась..

Сутеніло. Ще трохи – і западе ніч, а кипчака не видно, і думки почали снувати

в Данила неспокійні і невиразно бентежні. Де ж це він? Що це все означає?

Там же родичі його, там же батько і брати, там же у нього свої, а він, Данило, не поїхав з ним, бо просто вперлось щось усередині нього – ні, та й годі. Чи не

хотів відчути себе чужинцем серед тих, кипчакових, своїх, чи щось інше його

стримало, але доки їхали, не мав певності, навіть не загадував, що відмовиться їхати

у те військо. А потім раптом уперся – і все. Може, то близька розлука із хлопцем

знову заперечила в ньому подальше зближення, яке й так було марним, бо

однаково їхні шляхи в житті різні, як різні і початки. Звело їх на життєвих бурях, непогано виявилось разом, але в кожного своє, кожному своє.

Завжди думалось Данилові поночі краще, завжди бачив виразніше усе, що

коїлося з ним, що мав робити далі, приймав якісь рішення зазвичай поночі.

Чи не тому, що, як казав той лірник, коли бачиш все, то нічого не бачиш.

Може, темрява спричиняється до кращого мислення ще й тому, що нічого не

бачиш довкола, а тільки себе чуєш і світ довкола широкий і просторий, і ти серед

нього піщинка, перекотиполе, насінинка, гнана вітром...

Може, правду казав Свирид, що були й такі, що самі осліпляли себе, аби

відати більше, аби знати?..

Данило з п'ятьма товаришами їхали верхи степовою дорогою. Вже віддавна

жили вони по лісах, переходили з одного місця на

інше, поночі і тікали, але тут сталося так, що вирішили ризикнути, бо чули, що в Юзівці місцевий пан знущається над селянами так, що спасу нема.

Казали, закрив кількох людей у клуні і погрожує саджати на палю одного за

одним, доки не скажуть, хто прихистив розбійників, хто їх навів, та ще й

так, що пограбували панську садибу тихо, без жодного пострілу і нікому не

заподіяли смерті.

– Кому що дісталося, коли розбійники ділили пограбоване між

людьми? Кажіть і віддавайте!

Ніхто нічого не сказав, ніхто не віддав нічого...

– Ми винні, – сказав Данило. – Бо це ми зробили. Люди

страждають безневинно! Маємо допомогти!

Вони їхали визволяти селян. Мали вже на це певний план, доведеться

цього разу позмагатися з панськими челядниками! Решта товаришів

підійдуть на початок спланованого нападу надвечір. А зараз мали все

оглянути довкола і підготувати основу для подальших дій. Знали, що нікого

не стрінуть, все було ввірено.

Але ж всяке може трапитись!

Їхали неквапно. Середина літа, спекотний день, хотілося в затінок, у

прохолоду світлиці, у спокій, у...

Хтось із товаришів зреагував на шум перший.

– Там якийсь негаразд попереду. Треба обачніше! Що будемо робити?

– Від Юзівки недалеко, отже то холопи панські когось ганяють. Ану, Михаську, підскоч уперед подивись, що там за галас!

Галас долинав з ліска, до якого саме наблизились Данило з товаришами.

Михайло вернувся за кілька хвилин.

– Я зійшов з коня і тихенько підкрався. Там четверо челядників

циганчука ловлять...

– Як це ловлять?

– А він голий сидить на дереві і вони його дістати не можуть..

Данило зареготав:

– Оце так-так! Гайда, хлопці, туди. Подивимось самі, що за

чудасія!

Вони погнали коней галопом і враз перед їхніми очима відкрилась дивна

картина.

На високому дубові на тонкій гілляці сидів голий смаглявошкі-рий

підліток.

Один з челядників також заліз на дерево і намагався струсити малого на

землю як грушку. Маленький і худенький хлопчак сидів на тонкій гілці і

челядник не міг до неї дістатись, бо вочевидь упав би, зламавши гілку.

Побачивши опришків, челядники вхопили шаблі.

– Притримайте їх хлопці, – сказав Данило, – але без край

нощів, зайвої крові не треба, як самі не напросяться.

Задзвеніли шаблі.

В міжчасі Данило під'їхав до дерева.

– Стрибай до мене, малий, – скомандував він.

Малому стачило лише миті для рішення і аби зиркнути на Данила.

Хлопчак був вочевидь перестрашений до смерті.

Він стрибнув просто на руки Данилові. Той вмить пересадив його перед