Текст книги "Шабля і стріла"

Автор книги: Юрко Покальчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 12 страниц)

пристрасть, є шал, є згорання в іншому, є злети і падіння, але спокій – як

глибока вода, як вічна тиша, як певність, що ти ще живеш...

Скільки вони дивилися мовчки один на одного, кожен думав, бачив і жив

своїм, але відчували вони схоже, і кожен розумів, що інший відчуває таке

або дуже схоже на те, що й він, і це давало сміливість, і право, і безпеку

дивитися в очі іншому, не оборонно чи наступально, не настирливо чи

несміло, а легко і просто, як дихати.

В горах було зимно, і спали вони вже, далебі, не так, як колись при втечі

із зіндану, а тулячись один до одного, бо й холод поночі тут був неабиякий, і десь у напівсні кожен, однак, не шукав, собі зручнішого місця, а

навпомацки вкривав іншого, гріючи своїм тілом, готовий мерзнути сам, аби

дати виспатися товаришеві.

Якогось дня, коли вони їхали степом якраз там, де починалися гори, сторожко намагаючись не втрапити на кочів'я чи й просто несподівано на

якихось людей, а минуло вже понад два тижні, Айдар сказав:

– За день чи два на передгір'ях почнуться кочів'я кипчаків, і майже

перше за отим хребтом у долині має бути з нашого аулу.

– Знаєш що? – Данило помовчав трохи, збираючись на думці. – Я поїду

туди сам.

– ІЦо-о? Як же це ти поїдеш туди сам? А...

– Отож! Мене ніхто не знає, ніхто не шукає, ну а в твоєму аулі і поготів.

Тебе ж натомість можуть шукати, навіть і чекати там. Я все розвідаю, а тоді

прищу до тебе. – Він усміхнувся. – Аби лиш не вийшло так, як ти за мною

мав приїхати... Ну, але це ж не військо, не султан і його охоронці, тут же

твоя мати, родичі... Чи не так?

– Так. Але.. – Айдарові перехопило подих. Так, так, він не має права вільно

приїхати до свого аулу, побачити матір, родичів, пін в очах усіх своїх краян

зрадник і скараний на смерть втікач, волоцюга, парія, ізгой, ніхто. . І все ж він

повинен приїхати туди, пін повинен відвідати матір, повинен будь-що поставити

крапку й тут, побачитися з ними, нехай востаннє...

– Отож, що але... І досить... І досить. Розкажеш мені тільки, що і як!

– А якщо там..

– Кажу – досить! Сам розумієш, що краще мені. Все.

Вони заночували на схилі гори, звідки було видно кочів'я Айда-рового аулу. Тут

юнак добре знав місцевість, гори довкола облазив ще хлопчаком і зараз легко

спрямовував шлях, пізнаючи знайомі місця з радістю, зітканою з болем.

Розповів Данилові, як і куди краще їхати, а сам вирішив лишитися тут, бо

будь-де далі його вже помітять. Тут-бо ще місцевість, яка ніби не належить до

їхнього джайляу. Данило зібрався їхати до кочів'я уранці.

Воїни запалили невеличке вогнище, а далеко внизу крізь ніч висвічували

вогники багать, долинав віддалений, ледь чутний шум голосів, собаки гавкали, і

дим здіймався над юртами.

Що переживав Айдар тієї ночі, чи спав він взагалі, Данило не знав, тільки

неспокій хлопця так передався і йому, що й Данило майже не зімкнув очей, хоча

вдавав, що спить. Ніби в напівсні єдиною кошмою, яку вони мали, як звично, вкривав Айдара, а той, в свою чергу, натягав кошму на Данила, коли повертався

уві сні. Але не спав жоден з них, і десь кожен здогадувався, що інший не спить, і

міг заговорити, але знав, що будь-яке слово зараз не до місця, будь-яке слово

порушить непевну і важку, маревну ніч безсоння, вартість якої була для обох

значно вища за будь-які тижні сну, за чудовий, прекрасний, але безбарвний в своїй

незначущості сон, і зараз мучився кожен, оберігаючи божу іскру спільності само-

відречення заради іншого. Так аж до світанку, коли заясніло, і хтось повернувся, утрапивши розплющеними очима у розкритий погляд іншого, і можна було

вставати, але вони ще трохи лежали мовчки, а тоді підвівся Айдар і сказав:

– Треба рушати зараз, аби ти виїхав ніби зі степу. Все пам'ятаєш?

– Так.

Данило поїхав крутосхилом униз, притримуючи коня, потім прогнав його просто

від гори у степ, а далі вже завернув у напряму до кочів'я, яке розташувалося

півколом юрт і всіма входами розкритим на південь. Данило ж заїжджав з

північного сходу, так що його ніхто не повинен був бачити, доки він не з'явиться

вже поблизу кочів'я.

Данило їхав степом серед незглибної тиші, яка панує тільки в степу у спечний

серпень. На горбках тріскали від пекучої спеки

стебла полину, сохнули ковила і молочай, де-не-де біліли солончаки, але то вже

далі, в глиб степу. А ближче до гір, до порослого травами передгір'я, до долини

річки, біля якої розташувався Ай-дарів аул на джайляу, зеленіла висока трава, чимдалі більше і більше росло жінгилу і пирію, ще далі долина переходила в

охоплену блакитно-темним маревом ущелину, міжгір'я. Вже перед самим ко-

чів'ям трапився на шляху Данилові самотній кривий дуб, широкий і кряжистий.

На мить Данило зупинив біля дерева коня і торкнувся дерева рукою, живе було

дерево, переживало всіх – і людей, і події, час минав для нього інакше, по-

своєму, мірявся іншими мірками, не зрозумілими людині.

В аулі вже помітили вершника, дітвора висипала з юрт і дивилась на

подорожнього, що неспішно простував до алу, певний себе, спокійний, зосереджений, – таким він мав бути, так собі поставив, таким і прибув.

Одягнений Данило був, як типовий степовий житель, – тюбетейка і чапан, перехоплений широким шкіряним поясом, зброя при ньому – шабля і кинджал.

Тільки очі світлі та волосся русе, а здалеку – геть тобі казах.

Лише один раз пішли вони з Айдаром на зустріч з людьми – треба було

подбати про одіж для Данила та придбати усяку всячину – мало що згодиться в

дорозі, та ще такій, як у них.

Кілька годин слідкували з гори за одним кочів'ям, а тоді спустились до них.

Розповіли, що втекли від джунгарів з полону і добираються додому. Айдар

назвався іменем брата – Даурен, а Данила й не питали – оросут, зрозуміло.

Виміняли у цьому кочів'ї все, що було їм треба, на позолочений глечик та

жіноче намисто з перлів. І поїхали далі.

А потім завернули знову в гори. Всяке могло ще тут трапитись. Хто зна, де було

військо Касим-султана, хоч казали, що пішло воно в бік Туркестану. Але звідки

відомо, чи не лишив своїх людей Ка-сим-султан шукати Айдара?

Одне слово, зараз Данило під'їхав до аулу одягнутий і при зброї – такий собі

незалежний батир-степовик, хіба що світлоокий.

Під'їхав до центральної юрти в аулі, де вже зібралися люди, виділив на око

серед них старійшину, зліз з коня, привітався.

Запросили його до юрти, запропонували кумису, сиру, баранини. Данило їв, дякуючи за запрошення й їжу, не казав про себе нічого, доки не доїв усього, не

наситився і господарі не побачили, що гість поїв і може спочивати.

Тоді, подякувавши, Данило розповів, що недоля привела його в ці краї, що був

у полоні в Ташкенті, а тоді тікав, та невдало, і потрапив ще й в джунгарську

неволю, і ось вдалося утекти, і простує він у Бухару, а тоді – додому, у свої

краї.Розповідав про свої пригоди в ташкентському полоні детальніше, менше про

джунгарів, але ні слова не казав про Айдара, ні про його родичів.

Вже згодом сказав, що зустрічав одного кипчака з їхнього аулу, сина

Багенбая-батира, на ім'я Айдар.

Запанувала тиша. Ніхто не зронив ні слова при цьому імені. Данило

мовчав, вичікуючи.

Врешті старий кипчак сказав похмуро й сердито:

– Це проклятий чоловік з нашого роду, ми не вважаємо його своїм. Він

зрадив нас, перейшов на бік ворога, підло намагався іібити нашого

воєначальника. Та, на щастя, це йому не вдалося.

– Дивно! – знизав плечима Данило. – Я, власне, тікав із зіндану у

Ташкенті разом з ним. Це чудовий товариш був і сміливий воїн... Потім

наші шляхи розійшлись, й мені отак знову не пощастило. Якби ми були

разом і далі, хто зна, може, все було б гаразд... І я не потрапив би знову у

біду...

– Він – зрадник, це напевне. А втім, я говорити про нього не хочу, та й

навряд чи хто захоче тепер. Він накликав біду на всіх нас, хай буде

проклятий...

– Чому ви так певно говорите, що він зрадник? Я ж кажу вам, що тікав

разом із ним з Ташкента...

– Чужинцю, ти не знаєш наших звичаїв і наших справ, хоч і навчився

нашої мови. Я старий і кажу, що знаю. А більше хочеш – попитай у його

родичів...

Старий підвівся, і Данило й собі підвівся з місця.

– А його мати, вона, мабуть, цікавилась би...

– Його мати померла. Слабка була жінка, тільки й народила Багенбаю

що одного сина, та й то отакого. Отож – узяв толенгутку в дружини... А

батько його, Багенбай, був славний батир і синів мав чудових. Загинули

нещодавно у бою з джунгарами. Токжан, відколи почула, що загинув Айдар,

– думали, що загинув під Таш-кентом, зовсім захворіла, а за кілька день

після звістки, що загинув Багенбай і троє його синів від інших жінок, зовсім

змарніла і незабаром померла. Касим-султан сам приїхав до нас, тризну

справляли за померлими таку, що пам'ятатимуть на довгі часи. А що мило-

стивий чоловік, то, незважаючи на малу дитину, узяв одразу ж одну із вдів

Багенбая собі за дружину, наймолодшу.

Отакий-от Касим-султан. А на нього цей негідник ще й руку заніс, зрозуміло, що намовили його, підкупили вороги...

– Але де ж могли його підкупити, ми ж разом утекли з в'язниці...

– Де могли, там і купили! Тим більше тут, вже коли таке про нього

повелося, пішла ще й чутка, що цей нечестивець мав негідний зв'язок з

молодшою дружиною свого батька! Ну як? Ти все ще захищатимеш його, чи

не забагато для зеленого ще жереб'яти, щоб аж стільки накоїти! Не вартий

він життя, зустрінеш – вбий! Я все сказав!

Старий поклонився і пішов з юрти.

Данило стояв, ошелешений усім почутим, і слова не йшли йому і вуст, і

холод поймав тіло, боляче було йому за хлопця, боляче

вкрай, до плачу. Тільки зараз збагнув він, що нема вороття Айда-рові додому, немає вороття, як би він не жадав його, і зрозумів Данило, що правду сказав

старий, що ота Шолпан таки була коханкою юнака, і ось що їло його, ось що

травмувало йому душу, не давало спокою, ось чому він не стримався й кинувся з

ножем на Касим-султана. Не тільки батько, не тільки брати, а отой гріх, ота

пристрасть, оте, за що він стільки страждав і мучився, було просто і легко забране

іншим, ворогом, вбивцею, катом батька і братів. Данило стояв розгублено, не

знаючи, як повести себе далі, аж його руки хтось торкнувся. Поруч стояв хлопчик

років дванадцяти-тринадцяти.

– Я його брат Даурен, – сказав він. – Ходи до нас. Хоч він і

проклятий родом, але мій брат. Моя мати сказала, щоби я закликав

тебе.

Юрта була багата, в ній сиділа стара вже жінка, яка звалась Салтанат. Мати

чотирьох дітей. Двох старших її синів убито разом з Багенбаєм.

Даурен і ще старша за нього дівчина лишились. У Багенбая від усіх дружин

лишилось в аулі загалом дванадцятеро дітей, не кажучи вже про інших родичів, які

були родичами й Айдарові.

Данило розповів матері Даурена чимало з того, що знав про Айдара, за

винятком того, що він тепер чекає його поблизу. В його розповіді вони розійшлися

до того, як Айдар поїхав у військовий табір Касим-султана.

– Як би там не було, – сказала Султанат, – але ж широко поголос пішов, що збезчестив Айдар батька з цією дівкою. Правда чи ні, невідомо, але не буває

диму без вогню, сам знаєш. Отож прокляття лягло і на нього, і на весь наш рід

через нього, через його гріхи. . Аллах всемогутній простив його батька, але лишив

нас сиротами і вдовами, бо відколи на схилі років узяв собі Багенбай в жони оту

толенгутку, то й так було нам усім соромно, бо ж невільниця, а жона, нам нібито

рівня, а вже нас, дружин, було шестеро і дітей доволі. А ще привіз з походу якось

отого старого джунга-ра. Та ще ж потім оту кляту Шолпан узяв. То вже була ціла

біда на рід. Сивий зовсім був, а не тямив, що чинить, наробив усім лиха і сам

загинув...

– Та казали ж, що Касим-султан зумисне послав його у засідку, я таке чув...

– Всі ми чули, всі багато чого чули. Касим-султан зі свитою приїхав на учту по

Багенбаю і розповів про його героїчні подвиги, а водночас і про зраду сина, наклавши на Айдара прокляття. І був у нас бакси в аулі, закружляв він у танці

серед учти, прославляючи Касим-султана та подвиги Багенбая і його синів і

накликаючи на голову Айдара прокляття небес...

І тільки завів він свої закликання, почав проклинати Айдара, як вилетів

звідкись ніж і пробив йому горло. Так він і захлинувся

кров'ю на тих словах. Тільки-но охоронці султана кинулись до того, хто

пустив ножа у бакси при цих словах, а то був той шолудивий джунгарин

Кудабай, якого пригрів Багенбай і який виховав Айдара і допомагав Токжан

удома, прислужником був у її юрті, жив при них, як він вже лежав мертвий, перерізавши собі живота по-джун-гарськи. Забив себе сам іншим ножем.

Бачиш, скільки біди від того собачого сина! А ти його захищаєш! А як

мати виглядала хлопця! Ходила у степ і все виглядала, чекала. Вся змарніла, аж чорна стала, дуже хворіла, ледь дихала, а псе на нього чекала. А коли

прийшла звістка, що загинув Айдар у Ташкенті, то злягла і зовсім не

вставала. А вже по тій учті, та ще коли заколовся старий джунгарин, вбивши

нашого бакси, Токжан померла за кілька днів.

Все на краще. Ще й ту прокляту тюре Шолпан забрав Касим-султан.

Ненавиділи ми, жінки, її завжди, нечиста вона була, хоч красуня, куди там, нічого сказати, зле нечиста душею. Все могло бути і з Айдаром, і та дитина

може бути невідомо чия, скорше навіть його. Добре ще, що до вух султана

не донесли цих пересудів, а то вигнав би її геть... От і все, що можу тобі

сказати, чужинцю! А тепер переночуй у нас, спочинь до ранку, дорога тобі

далека, а про того собачого сина забудь і нам не згадуй більше. Досить, ми

його не знаємо і знати не хочемо, краще йому тут не з'являтися, бо біда буде

йому, сама біда.

Данило улігся на кошму й одвернувся до стіни юрти. Але де там сон, його аж трусило від усього, що він почув тут, що довідався. Він знав, що

нині Айдар не чекає його, що завтра надвечір лише вони зустрінуться на

іншому кінці долини, звідки дорога вестиме далі на захід. А зараз...

Знову рука торкнулася його, і він повернувся. Це був Даурен.

– Я любив Айдара, чужинцю! – сказав він. – Дуже любив. Він добрий, він хоробрий, він мій брат, і я не вірю тому, що тут говорилося. Розкажи

мені про нього ще, чужинцю.

Хлопчик був широколиций і кремезний, не схожий на Айдара, хіба лише

щось пробивалося у виразі обличчя, в обрисі вуст, у попороті голови, що

несподівано нагадувало Айдара і зараз чомусь боляче вражало Данила.

Що він міг сказати хлопчикові, єдиному, хто ще вірив у його друга, у

свого брата, попри все, що говорилося тут лихе, що думалося...

Але він розповідав стільки, скільки міг, скільки самому стачало сил і

снаги, який Айдар насправді, яким він, Данило, його знає, і, розповідаючи

усе це малому, зрозумів у якусь мить, що розповідає й самому собі, що

ніколи досі не поставало перед ним питання, який насправді його товариш

по цих кількамісячних блуканнях, постійному ризикуванні життям, боях і

втечах, найважчих випробуваннях життям і смертю.

У юрті всі вже поснули, кожен у своєму кутку. Салтанат не звернула уваги, що

малий підсів до чужинця і щось його розпитує, було тихо. Данило говорив

непівшепотом, але довго говорив, так йому хотілося, щоби світлий слід від Айдара

лишився тут хоч би в когось, хоч би в душі оцього хлопчика, який колись виросте і

зможе розповісти більше про свого пропалого брата.

А може, й він забуде, може, й він згодом відречеться, як відреклися інші?

Може. А може, й ні – і Данило говорив і говорив, і бачив перед собою обличчя

Айдара із стиснутими вустами, з кошлатими бровами, що зрослися на переніссі, з

буйною, важкою, темною чуприною, що спадала на чоло аж до очей, широких, розкосих, з довгими розрізами і чорних, як ніч.

Настала, однак, хвилина, коли Данило відчув утому і водночас полегшення від

того, що виговорився, що хтось тут чув його, що комусь тут, в рідному

Айдаровому аулі, він сказав правду.

Данило розповів малому Дауренові більше, ніж усім, але ж і йому не сказав, що Айдар чекає неподалік в горах. Розповів про те, як визволив його з полону, як

перечекали вони можливу погоню. .

– А де ж він зараз? Що з ним? – спитав хлопчак.

– Не знаю, – відказав Данило неквапно. – Не знаю. Аби все було добре тут, то, може б, він і знайшовся сам, прийшов би до вас, а так – не знаю, у нього своя

дорога, а в мене – своя...

Так, саме так колись він казав Айдарові, коли вони вперше роз'їхались в різні

боки у відповідь на запрошення хлопця до себе, до батькового війська. А зараз, коли повторяв це Дауренові, то розумів, що все повернулось інакше вже відтоді, коли Айдар врятував йому життя у тій сутичці з переслідувачами, з лашкарами

ташкентського хана...

Хлопчик врешті пішов спати, і Данило, зморений за день усім пережитим, раніш ніж зануритись і собі у важкий сон, раптом утямив собі просту істину, яка

вже й так віддавна зріла в ньому, ставала чимдалі очевиднішою, та тільки зараз

збагнув її до кінця: віднині дорога в них одна, у нього і в Айдара.

Одна дорога – спільна. Раз і назавжди.

Данило їхав повагом на захід від кочів'я, де вже почалося звичне вранішнє

життя, не поспішаючи і не озираючись, як людина, що вибрала певний шлях, довгий і важкий попереду, і не полишила позаду нічого важливого чи

неспокійного.

Даурен провів його, теж на коні, трохи проїхав з ним поряд, але зранку вони

вже не розмовляли, все було висловлено поночі.

Коли прощались, хлопчик сказав:

– Якщо зустрінеш його коли-небудь, скажи, що я вірю...

– Спасибі, Даурене! – Тепле почуття до хлопчика вибухнуло в словах подяки, і Данило відчув, що Даурен зрозумів, що він бачитиме Айдара, десь колись та

бачитиме.

Але він не промовив більше ні слова, попрощався, і хлопчик повернув назад, а

Данило, не озираючись, підігнав коня швидше і,

далі проїхавши трохи, пустив його повагом, їхав замислено, не озирався, бо

здогадувався, що, доки вів не зникне з виду кипчаків, навздогін йому ще

дивитимуться, ще обговорюватиметься його приїзд, всяке може бути. Не можна

кинути й тіні підозри.

Чим далі від'їжджав він від кочів'я, тим більша тривога народжувалась у

ньому. За Айдара.

Як він усе це переповість хлопцеві? Як наважиться сказати йому про смерть

матері, про усі прокляття, що впали на його голову, про те, що він відлучений, чужий родові, гнаний, ізгой?

Лише зараз він збагнув, який насправді юний ще його товариш по мандрах, бо

ж різниця у вікові не мала значення у їхніх спільних дорогах, і лише тепер, лише

ось щойно спало Данилові це на думку, і він зрозумів, що, доки за Айдаром стояв

увесь степ, увесь його численний рід, усе плем'я кипчаків, ціла степова армія, уся

частина цього великого, незнаного йому зовсім і чужого для нього світу, чужого

досі, доки він не зустрівся з цим «чортеням», яке раптом виявилось для нього

близьким і дорогим зараз, Айдар здавався дорослішим, бо відчував себе певно, стояв на чомусь, мав опертя. А зараз?

Незнані ніколи досі почуття охопили Данила. Не довелося йому бачити власних

дітей, зазнав він якихось батьківських почуттів тільки з Раду, хоч той був не так

багато молодший, аби бути його сином. Раду справді став рідним, але був більше

його другом і молодшим братом. А тут. . тут все мішалося. . цей хлопець був

трохи молодший за Раду, і став Данилові і товаришем, і соратником у боях, і. .

майже сином, хоч розділяло їх менше років, ніж це було б справді можливо.

Такого сина Данило мати ще не міг, але. . Так, так, але. .

Зараз він відчув уже відповідальність, незрозумілу, невиправдану ніби нічим, але відповідальність за долю цього юнака, за його майбуття, за його життя.

Так склалося, так вже склалося, що доля його нагадує мою, – думав Данило,

– дивовижно, але втратив він, як і я, і батька, й матір, як і я, гнаний і

переслідуваний своїми і чужими, тільки молодший, тільки ще юний, а все

решта...

Може, то й не випадок, що нас звело так докупи, може, все діється за

якимись дивовижними законами, може, так мало бути, оскільки так є, але

лишити його самого я більше не можу, не хочу і не можу. Все.

Закличу його з собою на Україну, на Січ, на волю.. Це єдине, що лишалося

мені, що вибрав я, а що доля так розпорядилась, то не сам туди діставатимусь, а з

ним разом, і прийме його січове братство, як приймає кожного, хто готовий стати

братом і другом козакам, і житимемо. . Дасть Бог, і Раду врятується колись, і Ми-

хасько, і хтось із моїх хлопців ще! І будемо всі разом! Ми ще житимемо...

Так, але ж не питав я його, не знаю, що відповість мені на це кипчак, не

знаю, що у нього в душі коїться зараз і що буде, коли я переловім йому усе, що довідався від його родичів...

У визначеному місці Данило повернув коня вздовж гори, знайшов

стежку, про яку казав Айдар, і ще за годину був уже на узгір'ї. Озирнувся, аж з-за дерев виїхав верхи Айдар.

Він був блідий, видно було, що зовсім не спав у цю ніч, запалі очі, стислі

вуста.

– Ну що?

– Погано. Мати померла. Тебе прокляли в роду. Туди появитись не

можеш.

Айдар дивився на Данила мовчки, не зронив ні слова, тільки дивився й

дивився, і день перетворювався дедалі щільніше на сутінки, ставав поспіль

темним, попри пекучу спеку і сліпуче сонце довкола. Темінь знову огортала

його, повиваючи сутінковим саваном спогад про домівку, про матір, про

родичів, про все, що лишилося там, на джейляу, куди йому нема вороття.

Ніколи.

Він мовчки скорився Данилові, коли той звелів зійти з коня і сісти у

затінку дерев. Скорився, бо не думав нічого, а той звелів, бо інакше

розмовляти з хлопцем зараз не було як. Треба було бути суворим, треба було

знайти слова, яких просто не існувало в людській мові, аби дістатись зболеної

душі юнака, аби не вбити в ньому життя, аби він почув усе разом – і

жорстоку правду, і реальність втрати, і все, що стояло за отим усім, все, що

стояло зараз вже за ними. І перед ними.

Данило розповів йому все. Все у подробицях, розповів і про Даурена.

Айдар не видобув із себе ні слова, мовчав, незворушний, білий і холодний, як гірський лід.

Поночі, коли Данило не вернувся за ним,, як вони домовились, і Айдар

зрозумів, що з аулу лихі звістки, що йому вороття немає туди, він спустився

униз, якомога ближче до рідного-джайляу, рівно настільки не могли його

почути собаки, здійняти лемент і насторожити когось, сів на пагорбі й

упродовж усієї ночі дивився на юрти внизу, на згасаючий дим від багать, на

все знайоме до болю з самого дитинства, те, що було йому нерозривно

рідним і що на очах віддалялося у туман минулого, у холод і стужу чужого, у

відрубність, у заперечення, у небуття.

Він відчув усе наперед, лише не знав подробиць. Смерть матері, він вже

передчував її давно, мати сильно хворіла' вже з давніх часів. Чи могла вона

пережити всі втрати?

А все ж надія теплилась, а все ж так хотілося хоч на мить притулитись

ще раз до материного лона, відчути її тепло, тепло свого початку, свого

народження, тепло дитинства, з якого його так рано вирвало життя. Нічого

не вернути. Тепер нічого не вернути.

Усе поглинали сутінки, загусла навколо темрява серед сонячного дня, сходило небуття серед буття, він існував ще у цьому світі, але його вже не було в своєму роду, у своїх близьких, і в нього нічого не

було. І нікого.

Серед суцільної темені лише єдине світло лишалося зараз, немов

вирізнялось серед навколишнього мороку, – людина, яка сиділа навпроти

нього і розповідала йому усе це, її обличчя, її очі, її обрис. Це лишалося

світлим, і Айдар серед холоду й темені, які сповзли на нього важким

сніговим обвалом, холодно дивувався тому, що бачить серед усього лише ці

очі, що лишається світло в оточенні цього чоловіка, що сидить навпроти і

говорить до нього, говорить якісь слова, що ледь доходять до його

свідомості, але таки долинають, досягають його в судомній втечі від

реальності, таки пробивають шар змерзлого чуття, зледенілого сприймання

світу.

Данило замовк і дивився на хлопця мовчки.

Інших слів у нього не було. Та й на зараз було досить. Вони дочекалися

вечора, а тоді поїхали впрост на північ, бо у передгір'ях зараз скрізь були

кочів'я, скрізь на літні пасовиська виїхали аули казахських племен, й

Айдарові слід було триматися подалі від людей, від своїх. Від тих, хто був

йому своїм, тепер треба було триматися подалі.

Упродовж двох діб вони їхали мовчки, спали здебільшого вдень, як

колись, а їхали поночі, майже не розмовляли, за винятком того, що раз по

раз перекидалися фразами про те, де зупинитись, чи напоїти коней, чи

поїсти щось, чи як укладатися спати.

Аж ось надвечір серед степу вдалині перед ними замаячила якась споруда, чималенька як на вигляд, і Данило зрозумів, що знову їм трапився на шляху

мазар, вибудований тут на честь якогось святого чи воїна в давніші часи, і

скерував Айдара туди, на що кипчак байдуже погодився, як зараз майже

завжди реагував на усе, що пропонував Данило.

Щось вмерло в Айдарові і ще не народилося нове. І Данило чекав, бо

мав минути хоч якийсь час, аби розмову можна було продовжити, аби міг

він щось сказати хлопцеві, щось, що вже виносив у собі, що вже відчував

здавна, але лише недавно усвідомив, зрозумів і прийняв.

Вони розташувалися на ночівлю біля мазара. Тут знайшовся і степовий

колодязь, який, однак, вони ще доволі довго відкопували, аж доки в ньому

з'явилась вода. А втім, коней напоїли, повечеряли самі – ще лишалися

запаси їжі з того, що Данило припас зі свого перебування у джайляу в

Айдарових родичів. Вечір спадав прохолодний і лагідний, спокій довкола, тиша, й Данило зрозумів, що сьогодні можна вже спробувати поговорити.

Вони мовчки сиділи біля багаття, як вже бувало багато разів, стали

звичними рухи кожного, жести і навіть слова.

–Слухай, хлопче, – сказав Данило. – Ми з тобою вже чи не півроку

разом, а як тебе звати?

–Ти ж знаєш, – знизав плечима Айдар. – Айдар мене зовуть.

– Я знаю, – сказав Данило, – і не знаю водночас. Бо ніколи не

називаю тебе так, як і ти мене моїм іменем. А чому?

– Тебе зовуть Данило, я знаю теж це, – сказав Айдар. – А чому не

називаю тебе так? Справді, чому?

– Ти не мав часу про це думати, а я мав, і я подумав. Бо упродовж

всього часу, що ми разом, скільки ми не пройшли вже усього, ми завжди

були порізно, поряд, але порізно. Наші шляхи доля зводила разом, але ми

йшли лише тимчасово одним шляхом, кожен знаючи, що ось-ось

розійдемось назавжди. Який був сенс знайомитися ближче, пізнавати один

одного?

– Мабуть, так. Ти сам наголошував, що у нас шляхи різні, ну і я...

– Ти їхав до своїх родичів, ти їхав додому, а я – у світ, в далину, на

свою батьківщину, до якої далеко, майже як до неба... Ми розходились, але

доля зводила нас. Ти врятував мені життя, а мені вдалося витягти з біди

тебе...

– Я належу тобі, – сказав Айдар, – якби не ти, то мене б уже не було в

живих, ти знаєш...

– А я? Кому ж тоді я належу, як не тобі, коли б ти не вернув тоді з

дороги за мною, я давно б уже висів на майдані в Ташкенті перед зінданом

на великому дереві, де вішають рокованих на смерть. Ти його не бачив, а я

добре знаю ті місця, ой добре...

Мене зовуть Данило, – сказав він, і голос його раптом здригнувся. —

Але найближчі мені люди називали мене Данко. Так у нас кажуть

скорочено, коли людина близька... – Так називала Данила тільки мама та

ще... Ганя... І Раду! А потім Хамід... і Зейнеб... Давно то було, колись давно, тисячу літ тому...

– Данко... – сказав Айдар. – Я називатиму тебе теж Данко, можна?

– Так, Айдаре, так, інакше б не казав тобі цього...

Запанувала мовчанка, вони дивились у вогонь багаття, і Данило

відчув неспокій, вогонь нагадував йому, кликав кудись, вирував у ньому...

– Ти нічого не знаєш про мене, Айдаре, майже нічого, лише

позірно, лише те, що назовні, що видно й зрозуміло, так, як і я про

тебе... Ніколи ми не говорили відверто... Хоч я не знаю, чи в своєму

житті хоч з кимось говорив відверто, не криючись, не боячись сто

роннього, не знаю, чи й ти спромігся на таке... Але зараз, зараз я

чую, що треба нам правди ізсередини, треба іншому того, що є ко

жен для себе, а не лише для людей, про людське око. Ти можеш так?

Айдар відчув, як хвилювання, незнане досі, пойняло його, як стрибок у

безодню, як перед проваллям, у яке мусиш кинутись, хоч і знаєш, що

випливеш, що вода винесе тебе, а все ж...

– Можу... – сказав він глухо. – Можу і хочу...

– Людина живе в собі особливим життям, і якось спало мені на думку, що правда про людину є те, що їй сниться, чим вона марить, що їй

ввижається в її мріях, чим вона спить... Ось зараз я дивлюся на вогонь, Айдаре, і поймає мене відомий віддавна острах,

незрозуміле хвилювання, і постає минуле моє переді мною, те, якого ти не знаєш.

Ось слухай...

Данило розповів йому і про своє дитинство, і про пана Семена, і про Горпину, а надто про Ганю, і квітку папороті, про заповіт Свирида і про опришкові свої

роки, і про Раду і хлопців, і про Зейнеб, про Зейнеб чорнооку, останній спалах

кохання, зарубаний життям...

. .Настала довга, затяжна весна з паморозками й інеєм, і я довго ріс крізь цю

весну, довго зрів, шукаючи опертя в повітрі, шукав не :шати чого, мріяв не знати

про що, аж доки не з'явилася у мареві моєму квітка папороті, яка відсвітила мені

очима кохання..

Я шукав їх, я шукав твої очі в повітрі, на землі, на небі й у воді, я пробивався

крізь твердь земну і шукав їх під землею, я злітав високо в позахмарні висоти і

шукав їх там, я спраглий чистої, джерельної води твоїх очей, їх глибини, їх

неосяжності, їх безсмертя і можливості розчинення в них, їх буття в небутті, їх

правди, єдино можливої на землі, правди кохання...

Я бродив світом, неприкаяний і стражденний, втомлений і зраджений, спустошений і виповнений тягарем земних тривог, порожньої ваги щоденності, і

вдивлявся в юрбу, жадібно впиваючись у кожне обличчя, що ковзало повз, як

мить, обличчя іншої людини, я шукав твої очі і не знаходив їх. Хто ти? Де ти?

Я волав, німим криком лунало моє питаний уві сні й увіч, я молився всьому

сущому і не сущому, горлав страшним беззвучним воланням того, хто конає в

самотині, спраглий у пустелі людської відстороненості... Де ти?

Я шукав твої очі. Вони мали відслонити світ для мене, привнести світло у

темне царство чужих тіней, дріб'язкових переживань і порожніх побачень.

Я шукав дедалі відчайдушніше, дедалі безнадійніше, я шукав їх – твої очі.

Які вони, питаю я себе? І не можу відповісти на це питання, бо давно вже не

знаю, хто ти, де ти, хто саме – Ти.

Очі твої сірі, блакитні, зелені – біль мій, серце моє, душа моя. Я вірю в них, раптом я вірю в них, так хочеться повірити, що диво стається з людиною і що

зненацька може вона знайти оту єдину основу свого існування, що може

означати для неї все життя, все на світі, більше, ніж буття, більше, ніж свідомість, ніж розум, просто безмежну, несамовиту, знетямлену віру в лет, яка є коханням.

Але гримлять розгони часу, і виростає мур, і Ось я знову сам серед усього того, що вигадав, що виснив, що уявив собі, навіявши солодкий сон, який поступово