Текст книги "Шабля і стріла"

Автор книги: Юрко Покальчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 12 страниц)

тане, як вранішня імла під яскравим сонцем реальності, як туман перед наступом

морозу, і я повільно і страшно прокидаюсь у пустелі самотності, гнаний і

переслідуваний, змучений і зболений, втрачений для всього і для себе. Час б'є

у дзвони, кричать півні, й опівночі щезають чари, щезає заворо-женість, і твої очі, що іскрились правдою і вірою, пойняті вже інеєм внутрішнього холоду, звернуті в

інший світ, з них щезає тепло, правда, щезає моє життя і щезаєш ти. Хоч ще

дивишся на мене, та не бачиш, в очах твоїх проступає відчуженість, хтось інший, кого я не знаю, вирізняється в твоєму обличчі, і я, жахаючись, затуляюсь руками

від страшних видінь, від жаху побачити у твоїх очах, уявити в тобі привид іншого

кохання. Я тікаю геть, я тікаю геть від тебе, від себе, я тікаю геть в усього цього

світу, бо мине час – і хтось інший любитиме тебе, і ти вже не ти, бо то хтось

інший підійшов до тебе, не я.

Я щез, розчинився в повітрі, розтанув у воді, поглинули мене ліси і пущі, а очі

твої спорожніли, їх теж нема, замість глибокої джерельної води, замість чистого

світла, що затоплює все навколо і народжує життя, на мене дивляться порожні

очниці, в яких лише спогад може нагадати минуле, яке було в нас, яке було

нашим, як спогад про сон, як зустріч з важким ранком з похмілля, як сувора

невідворотність того, що якоеь усе зупиниться і припиниться наше існування раз і

назавжди.

І я лишаюсь сам. Ліси і діброви, гаї і поля. І порожнеча. І самотність. Біль.

Звучить мелодія, грають музики, але це вже не моя музика, ти десь, ти давно

вже десь там, і це ваша музика, твого світу, не для нас, а мене вже нема. Я —

ніхто.

Довгий шлях в нікуди, безперервність болю, незгоди і втома. Раптом падає з

неба зірка, несподівано яскрава, ще чужа, нечека-на, але манлива, заклична. А

що, коли це – Ти?

Минуле в новому обличчі, спроба забути тебе і зникнути в іншому світі, немає

сил на це, немає сил, вибач, що так, кохаю тебе...

Пам'яттю минулою живу, все ще чую неможливе, нереальне, все ще подеколи

ввижається, що станеться диво – і ось несподівано ти вийдеш десь із темряви, і

закружляє у райдужному блискові твоїх очей мій всесвіт, і все повернеться, і ти

прийдеш вільно і радісно, і, напоєний живодайною вологою твоїх очей, якої так

віддавна і так вперто чекаю, я заплющу очі і зможу заснути щасливо й спокійно, як

не спав уже дуже й дуже давно, як не спав цілу вічність, вже здається мені, що так

не спав ніколи, лише пам'ять про сон лишилась, лише пам'ять про можливість

щастя, якого, може, ніколи й не було, – а може, не було такої й можливості?..

Ні, ні, тут вже кричить все моє єство – ні, усе було, все було справді можливе, справді існувало, все було, тільки минуло літо і прийшла осінь, а потім зима

забрала тебе у снігову пустелю, і очі твої замела віхола, і я не бачу їх, не бачу...

І ось я задихаюсь від болю, від безсилля будь-що змінити, будь-що вчинити, аби

не було цієї реальності, а була інша, але чую дзвони Часу, виростає мур переді

мною, і я сам серед лісів і пущ. Може,

комусь і смішно, може, хтось і скривиться, може, й дурним виглядімо, як

кожен, хто знайшов тільки частину, та й ту втратив у своєму

відчайдушному пошукові кохання...

Я стою один проти високого муру. Час проти мене, і я сам-один, ніхто і

ніщо, нізвідки...

Довго і марно я стояв перед муром Часу, віяли буйні вітри, все мінялося

довкола, а я стояв самотній перед невблаганністю втрати, спустошений.

І раптом у повітрі просвистіли дві азійські стріли, дивовижні, незрозумілі, манливі чорні очі пронизують зненацька морок навколо мене, розсікають одним ударом ниючий, тупий біль відсторонення, і затихає

поволі біль, світає поволі, і я вдивляюсь, озираючись довкола, у

незрозумілий, чужий для мене світ, бачу себе і все, що відбувається зі мною

і без мене. Миттєвість світла засліплює, і хоч на часину, але вже не

почуваєш того мороку, не страхаєшся темряви самотності, хтось десь

колись... Може, це – Ти?

Що таїться у глибині цих чорних азійських стріл, цих списів, що

пробили мене, цих дивовижних очей? Що чекає на Тебе всередині мене, якщо це Твої очі? Що чекає нас всередині прийдешнього, яке і є

сьогоднішнім, і зараз у цю мить воно відбувається, теж відбувається, оте

прийдешнє. Часу немає, є реальність, є дійсність, навіть більше ніколи й

нічого не буде, то стріли цих азійських очей вже горять у мені, буяють в

моїй крові, вже мчать моїми венами, я вже отруєний їхньою солодкою

отрутою – може, кохання, може, пристрасті, а може – ніщо стоїть

попереду, просто нічого нема, але горить в мені зараз азійська стріла твоїх

очей, твоїх вугільно-чорних очей, коли там у далину відходить в небуття мій

найкращий сон, моє найвагоміше, сенс мого буття. Я біжу, біжу геть, не

рухаючись з місця, я мчу, як вітер, мене давно вже немає тут, у цьому

дивовижному місті, у цьому домі, у цьому дні, ні у своєму минулому, де вже

давно палають вогнища інших пристрастей, інших почуттів, немає мене ніде

там, я відлітаю геть, я рятуюсь, хапаючись ще сторожкими руками за вістря

твоїх чорних очей, горять в мені їхні стріли, і я починаю грітися вже від

цього вогню, тікаючи від минулого, я починаю бездумно, несамовито, причинно горіти вже іншим вогнем, мені ще страшно, мені лячно сходити

на інше багаття у сподіванні знову не згоріти дотла, знову вижити і

народитися наново в новому вогні, вийти з нього зціленим, живим і

неушкод-женим, щасливим і вільним, вірячи, сподіваючись і кохаючи знову.

І я тікаю від колишніх пристрастей, від своїх скалічених почуттів, кидаюсь у вогонь жертовний на олтар бога кохання у відчайдушній, шаленій

і, може, останній надії жити й любити, відродитися у чистоті твоїх очей, яким хочу вірити, хочу любити, хочу забутися в них і прокинутися одного

разу не у примарній надії, а в сьогоденні, просто і легко дивлячись в новому

дні, у сьогоденні, яким і станеш Ти, Твої очі...

...А потім прийшов отой лихий день. Старого забили, Зейнеб забрали в

гарем Юнус-хана, а мене мали повісити наступного дня. Кочове військо

якраз напало на Ташкент, ну й забули про мене в сум'ятті, а тоді кинули в

яму до мене тебе... Ну, й Хамід поміг нам... Потім ми були вже разом. Я тобі

намагався переповісти те, що в мені лишилось від усього, що я досі не можу

забути, що я шукав, і знаходив, і втрачав, що є я...

Айдар дивився у вогнище, деякий час не відривав погляду від вогню, а

тоді підвів очі на Данила.

– Знаєш, Данку...

І Данила вразив його тон, голос хлопця ніби був зовсім інший, ніж

звичайно. Все ще в полоні власних настроїв, у своєму світі, Данило повагом

переходив у реальність, в якій існували зараз вони удвох, у їхню спільну

реальність.

– Ще зовсім недавно я би нізащо у світі не повірив, що хоч комусь

зможу, а надто захочу розповісти про себе усе...

І Айдар розповів Данилові про матір і про батька, про відчуття своє сина

батира і рабині і про Шолпан...

...руками твоїми марю, вустами твоїми марю, дотиком до тебе марю, подихом твоїм марю, зникаю, розчиняюсь, щезаю в тобі, не існую, не хочу

існувати, не хочу прокидатися, впиваюсь тобою, сню тобою, дихаю тобою, живу тобою...

Допоки мить, допоки година, допоки ранок... Тільки ти!

Великі кошлаті вії, густі, довгі брови, глибокі очі, як степ, як далина, як

сон...

Ти просиш розтерти тобі спину, бо вчепилась до тебе якась недуга, і я

вперше тремтячими руками торкаюсь твого тіла. Ти лежиш на животі, а я

розтираю тобі спину, намагаючись стримати дріж у тілі, намагаючись

стримати вибух почуття, намагаючись в кожен дотик свого пальця

вкластись, не вкладаючись, увійти, не входячи, лишити слід і лишитись

непоміченим.

Руки мої розминають твоє тепле тіло, вже вкотре проходячи вздовж, до

кордону, до межі, доки дозволено, доки можна, доки все позірно, так, ніби й

нічого, ніби й не повинно нічого бути, а вже трем долає мене, вже я не

годен стримати його, відчуваю: ще мить – і я вилечу геть звідси, вимчу на

повітря – видихатись, отямитись, озирнутись... А водночас знаю, що не

втечу, що не вибіжу, не отямлюсь...

І все ж не вірю ні в що, відчуваю, але не вірю, аж доки різкий рух твого

тіла не відкидає мене геть, і в наступну мить руки твої обіймають мене, вуста твої зливаються з моїми, уперше, ніколи так, уперше – і це ти, я

захлинаюсь тобою, а ти вглиблюєшся в мене, вглиблюєш мене в себе, я

торкаюсь язиком щілинки між твоїми верхніми зубами, і закарбовується ця

мить, я торкаюсь тремтячими руками, уперше обіймаючи твоє тіло вповні, і

закарбовується ця

мить, я зриваю з себе усе, і ти зриваєш з себе все, це долі миттєво-стей, і ми

відчуваємо одне, ми зливаємось воєдино, ми живемо, ми міобимо, ми —

одне, всесвіту немає, лише ти – цілий світ, лише ми з гобою, хай навіть

смерть...

Кожен раз провалююсь у безодню, у солодке марево, беркутом падаю на

здобич, вмираю разом з нею і народжуюсь знову... Шал, вир пристрасті, гріх, смертний, великий гріх і незглибна насолода порушити заборону, переступити все і забутись, знаючи, що рано а чи пізно прийде розплата, прийде каяття, прийде новий день, у якому не буде цього, нема цього, не

існує цього, але зараз, зараз є воно, мій шал, моя пристрасть, поділений зі

мною гріх недозволеного кохання, забороненої пристрасті...

Виснажую себе, вимучую себе, знаходжу себе в тобі, а тебе в собі, страждаю й мучусь, але, ні-ні-ні, не каюсь зараз, не каюсь потім, не каюсь

ніколи, каючись, не каюсь, бо світ ніщо у порівнянні з коханням, з

поділеним гріхом, із злиттям двох в одне, із розкішшю недозволеного, але

переступленого – за межі себе, за межі тебе, за межі життя, у позасвітний

простір у небо...

Спить аул, лиш я стривожений, напружений, як стріла. Нечутний мій

крок, рвучкий погляд, а ти лежиш, згорнуте калачиком маленьке створіння, заснула, сон здолав серед чекання на мене у глибинах ночі, нічого на тобі, тільки ти і ніч. І я.

Тихенько прокрадаюсь до тебе, і вже нічого й на мені, вже я – тільки я, і

ти ще не встигаєш прокинутися, а вже ми разом, ми вже одне, ми з тобою, я

і ти, хай би хоч скільки тяглася ця вічність, іавжди відчувати це, завжди

отак, завжди.

Але завжди – це тільки миттєвість, сьогоднішній день, може, ще завтра, а може, ще один день, і заволає сурма, і вдарять у бубон, і кінь заірже, і

завиє пес, і немає, нічого немає... Порожнеча, ніч, темінь, нічого. Я сам.

І чекання, довге, пронизливе чекання, біль і ревнощі, спокуса, самоїдство, відмова, і новий час, новий початок, нове життя. Зно-ву —

позахмар'я!

Тільки б це було, тільки б продовжувалось, за будь-яку ціну, потім

готовий померти, але тільки б продовжувалось зараз, у сьогоденні, у

нинішній хвилині, аби вона не кінчалась!

Страх поймає мене, що минеться, що наступить та мить, коли минеться, що зараз не візьму усього, а завтра – нічого, що вип'ю тебе до дна, як

отруту, а завтра, очманілий, у воду сторч головою, забути, ні, ніколи, це

моє, це навічно, допоки житиму, пам'ять, і в кожній кровинці моїй, в кожній

найменшій часточці мене живеш і житимеш ти, а я житиму в тобі, назавжди, навічно, це не минає, таке не може минути, не може забутися, бо не може...

Але наступає ранок, завжди наступає ранок, у якім немає нічого, тільки

порожній день чекання, тільки солодка млість у тілі, тільки спогад і чекання

ночі, тільки ти існуєш у цьому світі, тепер тільки ти існуєш, і вже

більше ніхто, ніколи й ніхто не існуватиме для мене більше, ніж ти, тільки

ти...

Айдар вже замовк, а все ще здавалось, ніби ворушить губами, погляд

його й далі висів у якійсь невловній цятці поза цим вечором, поза ніччю, що

вже запала, поза світом, у тому, що лишилось позаду.

–Спати, Айдаре, спати!

Більше говорити вони не могли нині, та й де вже більше.

–Так, Данку, зараз спати. Все.

Спали цієї ночі, як діти, натомлені за буйний день у рухливих іграх, спали у забутті, у звільненні, у новому житті.

Прокинулись, як ніколи раніше, коли вже день займався, давно по

ранкові, і здивувалися обоє, як довго спали.

Але не було поспіху, ніхто нікуди не гнався, не квапився в дорогу, не

було куди встигати. Попереду був час, його було багато, і всі були на місці, всі були разом, і всіх було – двоє.

Все було ніби вже зрозумілим, а все ж чимало зоставалось недо-

мовленого, і це був якраз той час, коли треба було без поспіху з'ясувати

решту, поставити все перед собою, перш ніж кудись рушати далі.

Слово було за Данилом, він знав це і знав, що Айдар чекає на його слова, і обоє знали, яким буде спільне рішення, але слова повинні були бути

сказані.

Поснідали, а тоді встали і вийшли з-за мазара і стояли, дивлячись у степ.

Сонце припікало дедалі сильніше, ковила жовтіла, буро-зелений полин та

колючки розкидані по степу. Який тут розмай різнобарвних колючок, від

малесеньких зовсім до великих і гострих, як цвяхи, а соковита зелена, найбільша – то верблюжа, улюблений тут харч цих поважних кораблів

пустелі й степу.

На видноколі невеликі горби, а за ними такий самий степ, і так довго-

довго, усю казахську країну треба проїхати, аби закінчилась степова смуга, де не звертати б на південь, де Каракум, Чорні піски, піщана пустеля, де в

пісках загинеш, заблукавши. Це не степ, пустеля – це біда, це мертва земля.

Говорилося ще про степ і пустелю, але більше мовчали і дивились в

нікуди, в степову далечінь, немов чекали чогось обоє. Хвилини, тієї

хвилини, стрівши яку, раптом позирнули один на одного. І тоді сказав

Данило:

– Різні ми з тобою, Айдаре, зовсім різні. Ти – молодий, а я – старший, ти – кипчак, а я – українець, у мене одна віра, а в тебе – інша. Все різне.

А доля в нас однакова. Ти знаєш про мене, а я про тебе. Все. Нікого в нас

немає на цьому світі, майже нікого. Але надбали ми за наше життя все ж

немалий скарб – один одного.

–Так, – сказав Айдар. – Це скарб, я знаю, ти правильно кажеш.

–Я належу тобі, ти знаєш.

– Я теж належу тобі, і ти знаєш. Бо і ти врятував мені життя. Але ж у цьому

світі немає зараз іншої людини, якій би я належав, крім тебе, і якій би я хотів ось

зараз належати. Немає. Вже немає.

– І в мене немає, – сказав Айдар. – В мене, крім тебе, нікого немає. Вже

немає.

– Тому дорога наша віднині може бути тільки спільна. Бо немає більшого

гріха, аніж, недооцінивши, покинути напризволяще те, що тобі найдорожче, що

ти надбав за життя.

– Так. Наша дорога віднині спільна, Данку. Назавжди. Тільки яка вона, ця

дорога, Куди вона? Куди ми можемо подітися тепер? Як жити далі?

– Довкола нас облога, отут всі проти нас, чи не весь світ. І в мене вдома

проти мене все, і там мене чекає тільки біда. Але є місце на землі, куди можна

подітися отаким сіромахам. Є таке місце, хоч і далеко воно звідси.

–Де це? І що це?

– На річці Дніпро, що тече через мою батьківщину, в низів'ях, де вже близько

Чорне море, живуть вільні люди, збираються вони гуди головним чином з України, але приймають кожного, хто може і хоче жити чесно, хто воїн добрий і товариша в

біді не лишить, хто може бути їм другом і братом. Все там вивіряється на правду, на життя і смерть, на вірність і мужність. Називається це місце Запорозька Січ, а

людей цих називають запорозькими козаками.

–Козак – це ж як казах..

– От бачиш! Є слова близькі, а що казах, що козак – аби товариш був добрий.

Мови нашої української я тебе почну вчити вже зараз потроху, поки

мандруватимемо, а там вивчишся, аби добратися. А що прізвища нема в тебе, то

завжди щось вигадається, ось хоч би Тушканом тебе назвати! Щось в тобі таки є від

тих ховрахів, яких ти так полюбляєш підстрілювати у степу. . Ну як?. Згода?

Айдарові стало на мить страшно полишити назавжди степ, полинути геть

кудись на чужину.

Але він подивився на Данила, який говорив весело, трохи збуджено і трохи

надмір весело, а зараз чекав доволі напружено на Ай-дарову відповідь. А якою

могла вона бути?

Лишитися тут в степу гнаним і цькованим, відщепенцем, проклятим своїм

родом?

Відмовитися від єдиної опори в навколишньому світі цьому, ось у цьому

світлоокому чоловікові, який став йому тепер ріднішим за всіх?

–Що мене питати, Данку? Разом – то разом. Тепер куди ти, туди і я. Все.

Данило обійняв Айдара за плечі і ще трохи стояв отак мовчки, а тоді сказав:

–Перш ніж зберемось в дорогу. . Є ще одне. Ми пролили чи

мало крові один за одного. Є у нас такий звичай на Україні: коли

двоє козаків, таких, як ми, знаходять отак один одного і відчувають водночас, що

віднині дорога у них спільна на все життя, то стають вони кревними братами, а в

нас кажуть – побратимами. . Вина в нас немає, най буде вода, то

природніше...

Данило зняв кинджал, витяг його із піхов і набрав у піхви води. Тоді кінцем

кинджала розрізав собі мізинець на лівій руці і вицідив у піхви з водою кілька

крапель крові. Тоді мовчки простягнув кинджал Айдарові. Той проробив те ж

саме.

Піхви були широкі, бо кинджал великий, і Данило кінцем ножа сколотив у

них воду і кров змішалась з водою.

Данило глянув на Айдара мовчки впрост, ніби в останню мить ще вивіряючи

або зазираючи крізь очі хлопця до нього всередину, і випив половину того, що було

в піхвах. Решту подав Айдарові. Той випив до кінця.

Погляд Данила потеплішав, але вираз обличчя у нього й далі був поважний.

Він підійшов до Айдара і поцілував його тричі навхрест, Айдар повторив його

дію.—Ось і все, Айдаре, – сказав, усміхаючись, Данило. – Тепер

в цьому світі ти не один і я не один. Нас двоє братів, розумієш?

Бо в тобі тече тепер частка моєї крові, а в мені – частка твоєї. І так

буде до самої нашої смерті, до кінця нашого, який би він де і коли

не був.

Немає у нас спільного бога, але чи є він взагалі і в кого він є, коли допускає

такі лиха над людьми? Але нехай. Є у нас спільне небо і сонце спільне, є спільні

зорі і спільний вогонь, є віра спільна в нас: моя – в тебе, а твоя – в мене. А це

міцніше за будь-яку іншу віру. Я чую в собі зараз подвійну силу, бо.людина повинна

хоч би у щось вірити, а якщо можна в когось, то можна вважати себе доволі

щасливим...

, – Зачекай, Данку, – мовив Айдар. – Я – кипчак, у нас свої звичаї. Я хочу, щоби й так, як мої предки, за їхнім звичаєм ти став моїм братом...

Він скинув з себе чапан, а потім сорочку і лишився голий до пояса. Данило

слідував його прикладу, чекаючи.

Айдар підійшов до нього й обійняв його, торкаючись худорлявим білим своїм

тілом могутнього торсу Данила.

– Треба, щоби відкритими грудьми ти торкнувся відкритих гру

дей брата, щоби нічого не стояло між нами, тіло проти тіла, і все.

А тепер віддай мені свою сорочку і свій чапан, а візьми мою. І зброю: візьми мої ножі, а мені лиши свої. І коней поміняємо. Ось і все.

Це означає, що кожен з нас живе, окрім свого життя, ще й життям іншого, що моє – твоє, що твоє – моє. Це рідкісний звичай у нас, але коли його вже

виконали, то цей обряд священний, і хто його порушить – смерть, як за зраду

рідного брата.

– Так само й у нас. Таке трапляється нечасто, а на зраду див

ляться ще гірше, ніж коли зрадив брата, бо побратима сам собі

вибираєш, брата ж бо доля вибирає.

І раптом Час зупинив свій стрімкий біг і застиг на місці. Саме в що

хвилину, в цю мить завмерло все, народжуючи нове, народжуючи початок.

Все, що нас оточує, – незмірна, велетенська загадка, і навіть коли не

сподіваєшся розкрити її, повинен намагатися, прагнути цього. Кожен із нас

– загадка і для себе самого, і для інших, і в цьому всі люди рівні й усе

дорівнює всьому – камінь, мурашка, ти сам. Лише коли відпустиш руки з

повіддя, тоді сила, що веде нас, те найбільше, що є всередині людини, допоможе, як вірний кінь, шіводячи, нехай несвідомо, але певно, на шлях.

Час стискається, якщо докладеш до цього зусиль, і треба стискати його, осягаючи, що мить – це вічність у борні за власне житія, за дух свій і вищу

людськість свою. Не втрачати й миттєвості, нона рахується теж в нашому

житті, якраз вона може бути вирішальною, бо вже сам намір, саме

прагнення творить світ.

Між людьми кордони як гори. Закохані, занурені в пристрасть, люди

лише посилюють межу, звищують гори між собою, бо закоханість

своєлюбна, а пристрасть сліпа. Лише коли підіймешся над со-бою, коли той, хто всередині тебе, повірить тобі і покаже, де і що є справжнім, тоді, осмисливши і прийнявши, з розкритими очима прийдеш до почуття, яке

дозволить побачити іншу людину, вповні зрозуміти, осягнути. Тоді зникає

межа, щезають гори і душа твоя, як степ, зливається з іншою, такою ж

широкою, і безмежність – це і є правда.

Так вчив Айдара старий джунгарин Кудабай. Багато років прожив він у

Китаї і, осягнувши, як він твердив, маленьку частину ІІСЛИКОЇ мудрості, намагався передати, що міг, улюбленцеві своєму – Айдарові.

Знав, що не все сприймає хлопчик, що багато чого за віком йому не

дістати, зависоке воно, забагато для таких літ. Але однаково розповідав і

розповідав, сподіваючись, що як впаде зерно в цю високу хлопчачу душу, то

колись та проросте.

Так сталося зараз. Ніби блискавка осяяла Айдарову свідомість, і він, ще

вглиблюючись у спогад, вже осягнув, про що колись говорив Кудабай, вже

знав, і тепло вдячності до старого друга, до вчителя і помічника, до

найщирішого вихователя свого сплеснулось у Айдарові. Ще не раз у житті

згадуватиме він Кудабая, його мудрість, його віру і його смерть, яку він

самохіть прийняв, аби не впало на голову його вихованця, його улюбленця, прокляття, вигукуване в простір шаманом-бакси.

Все починалось з нового саме зараз, у цю мить. Бо раптом щез страх.

Той найбільший страх, що живе всередині кожної людини, а надто у побитої

життям. Страх перед іншою людиною, перед її сутністю у сумир'ї з собою.

Зник страх перед прийдешнім, бо воно вже почалося й іншого <>ути вже

не могло, далі мало бути лише продовження нового життя, а воно вже було, воно вже існувало. Змінився увесь світ навколо. Запанував спокій.

Не треба було далі рватися чимдуж у путь, шукати шляху сьогоденного, аби щось траплялось далі в майбутньому – незнане, невідоме, величезне.

Все могло трапитися, все мало бути новим, як і раніше, тільки то було

для одного і ззаду у спину завжди могла вдарити лиха доля в неочікувану

мить. А тепер спина була захищена. І настав спокій.

Шлях лежав попереду довгий. Данило зберіг листа від Хаміда до його

родичів у Бухарі, отож мали вони рухатись тепер на Бухару. А туди ж

далеко, а відти ще далі...і всяке могло трапитися, так, все могло бути...

Але життя стало простим і зрозумілим, бо дбати треба було про будень, про те, що їсти, де спати, де провести гарно день, раптом махнувши рукою

на шлях попереду, і після вдалого полювання біля багаття у надрічкових

кущах зрозуміти, що можна дозволити собі спочинок.

Дбати про щодень, але не лише про себе, а й про товариша у мандрах, про того, хто поруч зараз і завжди.

Це було новим для кожного з них, і кожен дивувався собі і тому, що з

ним, дивувався власному спокоєві, якого не мав від дитинства, і дивувався, що степ навколо став лагідніший і сонце не так пекло, і коней жаліли, чистили й годували якнайкраще, і раділи вдалому полюванню й обміну із

стрічним караваном чи кочовим аулом.

Метою була колись одному Данилові омріяна Січ, а зараз для обох

засяяла вона зорею серед ночі, що вказувала шлях, що давала надію, що

живила.

Як важко взяти на себе відповідальність за іншого, коли ми

сумніваємось і вагаємось, не віримо, і як легко, коли ця відповідальність дає

тобі змогу не тільки жити повніше і ширше, а просто – бути собою.

Від цієї миті життя починається знову, набуває сенсу, містить в собі

майбутнє. Що знаємо ми насправді одне про одного? Що ми бачимо одне в

одному в буденні нашому, в сьогочассі, а чи крізь віки і далину, крізь

велетенську товщу часу чи за день, хвилину чи миттєвість?

Як ми змінюємось? Коли ми насправді стаємо собою? Коли ми

спроможні врешті відчути в собі людську сутність нашу, більшу за час і

простір, вищу і кращу за наше неупокорене біологічне начало? Коли біда

зажене нас на слизьке і вже не повернути, не відійти, не сховатись, не

забутись перед самим собою? Коли змушені, хочемо цього чи ні, подивитися собі у вічі і бачити себе у повен зріст, як у великому дзеркалі?

Хто я? Хто ти? Хто ми?

Чи тільки тоді, коли одірвані від буденного ритму, від звичного плину

життя, в якому живуть наші батьки й діти, вихоплені могутнім вихором

несподіваних обертів долі поза межі того, що ніби й було нашим, частиною

чого ми були завжди, а врешті завжди є і

будемо, а все ж одірвані, одщеплені, незупинно і безповоротно. Чи коли

опиняємось віч-на-віч із власною самотою, народжені голими, і помремо

голими, нічого не забравши з цього світу з собою, як нічого в нього не

принісши з народженням, окрім себе самого.

Але ж хіба тільки це? Хіба ж тільки й цього досить? Ні, це початок, з

якого може народитись біда, самознищення, нищівна сила відщепленості, позамежовості не менше, ніж її сила в ствердженні, в корінному зламі

свідомості, у переході від «ми» до «я».

Мабуть, усе ж тільки, коли спроможемось на повен зріст побачити й

іншу людину, віддавши їй належне, її людське, її духовне і виняткове в її

особливості, в неповторності її «я» як кожного зразка людського виду. Та

ще коли та інша людина в усьому протилеж-і іа нам, в усьому інша, в усьому

чужа, а ми проминаємо цю її чужість, незрозумілість її усталень, вторинність

її зростання для нас, не-шичність її зовнішності, життєвих правил і звичаїв, вступає в дію найвищий закон людського буття – людина людині друг і

брат.

Хто би не був той інший, який би не був він, та коли в ньому людське

вище за буденне, духовне вище за побутове, то, побачивши і прийнявши

його, спромігшись у собі відчинити двері наших душ для найсправжнішого, проминувши вторинне, ми стверджуємо право кожної людини бути

людиною і народжуємо в собі те, що :іветься Людиною, народжуємо

особисте «я».

Хто це стоїть з нами спина до спини проти вихорів і бур життя, хто

закриє нас собою від біди, заслонить ворожу кулю собою, затримає

ворожий удар, не боячись за себе, радіючи навіть у небезпеці для себе?

Чи не він, брат твій? Це відлуння твоє і віддзеркалення у просторі, духовний близнюк твій, як і ти його. І чи це не найбільше диво, вище з

вищих у тім, що витворила природа, наділивши людський рід свідомістю?

І лежить перед нами дорога довга і крута, і степ широкий, якому кінця

немає і краю, і небезпека чигає на нас відусіль, та й скільки того життя, а

скільки терпіння, страждання і болю вимагає воно? І все ж лягає чиясь рука

й на наше плече у хвилину скрути і незгоди, чийсь кінь біжить поруч з

нашими звивистими шляхами життя, чийсь погляд підтримає нас, чиїсь очі

зрозуміють, а руки захистять. І жити вже можна, не такий і шлях той

довгий, не такий і небезпечний, як на перший погляд, і минає, день за днем і

роки за роками, і верстам у пройдених шляхах немає ліку, а життя завжди

попереду, скільки б його вже не минуло, і все це жива надія, і прийдешній

день не гірший, а кращий за нинішній, і щось нове вже народилося п нас

назавжди, коли ми не одні на цьому світі.

І пройдуть роки і десятки років, а може, й сотні, і десь у списках Війська

Запорозького поруч із сотником Тимошенком майне прізвище Тушкан, якого зватимуть вже Данило, який значиться

хорунжим Чернігівського полку і який стане одним із предків того, хто написав

оці рядки.

І що би не трапилось упродовж тих минулих десятиліть, тієї товщі часу, тих

обширів, пройдених і перейдених, тих боїв звитяг і поразок, виграшів і страт, довга

дорога додому стає коротшою, коли у собі знаходиш стежку до іншої людини.

Довга дорога до себе не може оминути пошуку твого другого «я» – в реальному

житті воно зринає а чи в маренні, в уяві. Ти мусиш стрітися з ним, отим іншим

собою, і, пізнавши його, пізнати себе і тільки тоді насправді вернешся додому, прийдеш до себе.