332 500 произведений, 24 800 авторов.

Электронная библиотека книг » Юрко Покальчук » Шабля і стріла » Текст книги (страница 1)
Шабля і стріла
  • Текст добавлен: 26 сентября 2016, 17:52

Текст книги "Шабля і стріла"


Автор книги: Юрко Покальчук






сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 12 страниц)

ББК 84.4 УКР П48

Серія «Література» заснована в 2001

році

Художник-оформлювач Л. Д. Киркач

Покальчук Ю. В.

П 48 Шабля і стріла / Худож.-оформлювач Л. Д. Киркач. .– Харків: Фоліо, 2003. – 543

с. – (Література).

ІЗВИ 966-03-2161-9.

«Шабля і стріла» – нова книга Юрка Покальчука, в якій автор торкається різних

пластів історії – від прадавньої міфології своєї рідної Волині («Озерний вітер») до

карколомних пригод отамана опришків Данила в Україні («Шабля і стріла») і пізніше в

просторах Азії, де його суперник кипчак Айдар стає потім побратимом, з яким вони

разом вирушають на Січ. Далі письменник сягає в двадцяте століття —

республіканська війна в Іспанії – рота імені Шевченка в Інтербригаді («І зараз, і

завжди...»), боєць якої Андрій Школа проносить віру у свій народ і Україну через все

життя, не зігнувшись ні на війнах, ні в сталінських таборах.

В усіх творах, як завжди у Юрка Покальчука, буяють пристрасті кохання, густа

еротика, але над усім наскрізно проходить одне – віра у високі моральні принципи як

найвищу цінність, в людську шляхетність і особисту гідність, в незламну любов і

справжню дружбу, у силу і непереможність високого духу – те, що, на думку письмен-

ника, в усі часи і віки творило з людини Людину.

ББК 84.4 УКР

© Ю. В. Покальчук, 2003

© Л. Д. Киркач,

художнє оформлення, 2003

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2003

ШАБЛЯ І СТРІЛА

Роман

Пам'яті моєї матері Оксани Павлівни Тушкан та мого

дядька – письменника Георгія Павловича Тушкана

Захід це Захід, а Схід це Схід, й цим двом близнюкам

не зійтись, Допоки Небо

й Земля не встануть перед Богом

на милість чи гнів. Але й Сходу нема, і Заходу теж, і кордонів, і

звичаїв,

й слів, Коли двоє

сильних віч до віч стають,

хоч і з різних кінців землі. Р. Кіплінг Не посварившись, двоє

сильних не подружать.

Казахське прислів 'я

Знайти друга, за якого можна померти, – легко, а такого, щоб

за тебе помер, – важко.

Українське прислів 'я

– Га-га-га, – сміявся Юнус-хан, вишкіривши два ряди білих, аж блискучих зубів. – Цей кяфир дозволив собі замахнутися на

правовірних? Га-га-га! Повісити його завтра ж уранці! Га-га-га! —

Юнус-хан стенув плечима, вдарив нагайкою коня і разом із челяд

дю поскакав геть, не озираючись.

Напевне, знав Юнус-хан, що охоронці вже схопили дикого раба-кяфира, лепського майстра дерев'яних різьблень, якого пригрів Ісмаг-ага, старий

начальник тюрми-зіндану, і надав забагато волі. Раб знахабнів, дозволив

собі... Що ж він собі дозволив?

– Га-га-га!

Низький, гортанний сміх Юнус-хана лунав і далі.

Давно вже від'їхав правитель Ташкента зі свитою геть, та чимдалі

гостріше й гортанніше лунав той сміх у вухах раба, начебто обернувся

ташкентський емір на самого шайтана. Чари поймали тіло оросута від того

сміху, мороз йшов по шкірі Данилові, і, вже не тямлячи себе, він втратив

залишки самовладання, які в нього ще лишались, коли вперіщила його

нагайка Юнус-хана, бо він осмілився зиркнути так на хана, як колись на...

Як на самого заклятого ворога свого життя, бо тепер то було його, Данилове, останнє високе почуття.

Та одним помахом руки вказав аскерам Юнус-хан на юнку Зей-неб, і все.

Вона вже в еміровім палаці і буде там назавжди, стане ще однією дружиною в

гаремі старого, безжалісного Юнус-хана, може, народить йому й дітей, і з

плином часу все забудеться, все забудеться...

– Га-га-га! – Той сміх не припинявся, то була найгірша мара, глузування над його життям, над усім, що він спізнав, що набув і

що втратив, над усім, що любив, то була наруга, і вже жити не

хотілося, не відомстивши, все було байдуже, лише цей жахливий

сміх, що линув вже невідомо звідки, шматував тіло і душу Данилові, і він

схопився за ножа і кинувся в ніч просто на отой сміх, на біду, на лихо, на свої

тридцять років бід і поневірянь, на всі втрати, на ніщо, на вкрадену батьківщину, на розтоптані мрії, на безвість, на смерть...

Відчутно похолодало, заходило вже під ранок, зорі порідшали на небі, і біль, який відчував зараз Данило усередині, побільшувало усвідомлення втрати

останнього тепла на світі в ту мить, коли несила стало терпіти і він зважився на

безглуздий, відчайдушний стрибок з ножем проти жахливого владарського, шайтанського сміху.

Холод, гострий холод степової ночі під ранок обпікав його тіло, забирав останнє

тепло. Данило схопивсь на ноги з ножем в руках, готовий вже закінчити життя будь-

що-будь, але враз відчув, як щось схопило його за ліву руку, не даючи йому виконати

той свій останній стрибок, щось схопило його, притягло додолу, і він не стрибнув, а

лише підвівся трохи навколішках, скоряючись тій руці, що тримала його, скоряючись, як зв'язкові із життям, яке хотів було стратити.

– Ти що? – На Данила дивились блискучі чорні очі з довгим

розрізом. Проти ночі він більше не вирізняв нічого. – Ти що, з

глузду з'їхав, оросуте? Що з тобою?

Лиш зараз Данило прокинувся насправді, тіло його обм'якло і обважніло, руки

несило опустились, й страшна втома прокотилась по ньому, втома і якась суміш й

полегшення. Це сон. Все це було, але зараз це сон. Наснилося.

Одразу ж відчув вимученість тіла, ті численні версти, які вони подолали за цих

два дні, нестачу води і їжі, непевність у майбутньому, задавнене чигання смерті

довкола й оці блискучі чужі очі. . Данило розсердився: хто зна, чи не ворожий

голос супутника, якого доля накинула йому, бо вже сам Данило, ніколи, мабуть, такого не вибрав би.

– Ка-ка-ка, – почув він знову і здригнувся, бо то було зі сну, цей голос, цей

сміх...

– То лисиця, оросуте, – стримано мовив Айдар, так, його звали Айдар, —

що робити, мали знайомитись, мусили якийсь час бути разом, мусили. Так

сталося.

Данило зітхнув і опустився долі, збагнувши, що холод він відчув, коли схопився, одриваючись од теплого тіла кипчака, поряд з яким спав, що примара сміху, яка

змусила його кинутися на ніщо лише з ножем, – то був крик степової лисиці, і що

все ще в них зараз попереду.

Хоч те все – сповнене смертельної небезпеки і мало сподівання, щоби їм

пощастило. А позаду – лише біда і також смертельна небезпека, і виходу нема

жодного іншого, аніж посуватися вперед разом із цим худим, хоч і жилистим і, здається, витривалим юним кипчацьким воїном, якого доля кинула йому в

товариші. І треба знаходити з ним спільну мову, треба миритись, попри

роздратування і власний лихий гумор. Бо так треба. Якщо хочеш спробувати ще

раз вижити.

– Ти стривожений, як жінка, – дещо презирливо мовив кип

чак, – а слід спати, бо нам треба сил, лише дві години минуло

нідтоді, як ми заснули...

Він подивився на небо.

– Світатиме ще через три години. Ген де ще Урчер, а де «Сім

розбійників»!

– Що-о? – здивувався Данило, вже трохи отямившись від свого

маревного сну. – Які розбійники?

– Та ось,, бачиш зірки, оросуте?

– Ну, бачу. А-а... То ви Воза називаєте «Сімома розбійниками»! Так-так, ну, а Уркер де? Так-так. А правду говориш, ще глупа піч. Тільки то не

жіноче в мене, малий ти ще, Айдаре, і мабуть ще мало бачив, аби знати, чому дорослий чоловік може скочити вночі іі сну з криком на ноги.

Данило й собі обвів поглядом понічне небо, чорно-синє, на якому

виразно проступали і, здавалося, зовсім низько висіли над землею зорі.

– Слухай, малий! А ось то у нас називається Чумацький Шлях. Ніби ото

ним їздять мої земляки у Крим по сіль, і називають їх чумаками...

– То пташиний шлях. Бо у тому напрямку летять птахи на зи-мівки у

теплі краї. Давай спати!

– Полетіти б отим шляхом, як птахові, отак знятися й полетіти...

– І куди ж ти долетиш, оросуте? Ти ж і шляху не знаєш, і зірок іге

бачиш, і степу не чуєш, он лисиці злякався...

– Але ти ж і нахабний, хлопче! Тобі хоч скільки років?

– Вісімнадцять. Я просто кажу, що бачу. І що знаю.

– Так, так, у вісімнадцять, мабуть, так би казав і я. Тільки мені нже ось

двадцять дев'ять, і я бачив життя на одинадцять років більше, ніж ти, і країв, і

людей різних... Е-ет, та що казати, що з тобою говорити, коли ти не чуєш і

не хочеш чути і не можеш...

– Ти себе сам не чуєш, оросуте. Ти співаєш пісню свою у степ і не для

мене, і не для себе. Роки – не ціна батирові. Розум і сила, мужність – ось

його ціна. Давай спати. Досить.

– Гаразд, ти правий. Це порожні балачки, нумо спати!

«Ні, з таким не добалакаєшся ні до чого. Дикий хлопець, упертий і

зарозумілий. У полон-бо ж таки потрапив, а втекти йому я допоміг, і що б із

ним далі було – невідомо ще. Як і зі мною, врешті. Але тут, у степу, він

орієнтується краще, ось і командує, ніби старший, поважніший».

Данило відчував, що і в Айдарові щодо нього крилося таке ж

роздратування, як і в нього, Данила, на Айдара. Розмовляли вони, ніби

добре розуміючи один одного, але не чули нічого поза словами. Ще й у

в'язниці.

Коли кинули йому Айдара у темницю в товариші, Данило по-чав було

заговорювати з новим в'язнем, але наткнувся на глуху стіну замкнутості і

ворожнечі, навіть злості, що в.свою чергу виїли кало досаду і роздратування

у Данила. Лише коли вже склалося

так, що виходу не було і втікати сам він не міг, він знову звернувся до

кипчака. Той одразу ж зреагував на слово «втеча», і вони швидко

домовились. Все ж недовіра між ними була сильнішою, ніж навіть спільні

дії і спільна небезпека, яку вони переборювали ось вже протягом третьої

доби, не рахуючи тих днів, що Айдар сидів разом із Данилом у зіндані.

Недовіра, однак, була не до сил товариша, не до спроможності зрадити чи

підвести, ні, то було щось інше й більше, то була невіра в цього чоловіка, бо

він ось такий.

Який, спитав себе якось Данило. Такий, що чимось одразу ж приваблює, але те, чим він приваблює, що, може, викликало б приязнь за будь-яких

мирних умов, нині, в умовах в'язниці і потім втечі, викликав недовіру. Ті

риси, що могли б викликати симпатію, видавалися слабкістю, саме через

них росло глухе заперечення, бо вчувалося в іншому за позірним героїзмом і

відвагою ще й таке, що в умовах війни навряд чи могло б бути силою. Те не

для війни, не для цих умов. Тут він, мабуть, не потягне. Бо ось такий.

Вони лежали у видолинку, настеливши трави під себе, обидва

скрутившись в калачі, ледь торкаючись спинами один одного, і цей доторк, який був необхідний, бо поночі було зимно, викликав у обох ще більший

супротив і роздратування.

Борода у Данила кілька днів вже не голена, волосся темно-русяве, кучеряве, темні вуса, блакитно-зелені очі, засмагле обличчя. Шаровари і

сорочка невиразного сірого кольору, босі ноги з підошвами, що давно стали

як у чоботях, все ж поколоті до крові колючками, клунок з харчами і

кинджал у руці, який він знову поклав поруч, вмощуючись спати.

Його товариш був у всьому протилежний. Худорлявий, тонкий, як

лозина, особливо у порівнянні з Данилом, густе, цупке, як кінська грива, чорне волосся, швидше, правда, темно-коричневе, ніж просто чорне, ледь

пробиті вусики над припухлими, ще трохи дитячими губами і очі кочовика-

степовика, лише ніби трохи довші, ніж звичайно у його народу, вії і ширший

розріз очей, темних і блискучих.. Шаровари на ньому були зелені, а сорочка, можна було здогадатись, колись жовта, ноги ж збиті в кров значно гірше, ніж у Данила, бо ще не звикли до босоніжжя в степу.

Айдар знав на цих теренах передовсім коня, а не пішохіддя. Але мовчав у

дорозі, не зронивши ні слова, хоч Данило чекав від щеняти якогось

нарікання чи зойків. На щастя, обійшлось.

Вони не засинали обоє ще мить, в доторкові спин вчуваючи

неодмінність їхньої на певен час спільної долі і намагаючись кожен в собі

змиритись із товаришем, якого послав йому Бог, задавши роздратування і

неприязнь, бо ж тут аж ніяк не місце для настроїв і симпатій чи антипатій, і

плекання в собі ворожості чи роздратування щодо іншого може скінчитися

тим, що через це загинуть обоє. І тому це глушилося і йшло десь далеко на

дно, мішалося з іншими почуттями, перепліталося із спогадами, з

ностальгією, із тривогою, в якій вони зараз жили, і з простою, банальною, найпростішою проблемою – вижити, не вмерти з голоду, зі спеки, не бути

ні інтими рукою ворога, не впасти, захворівши, бо кожен необачний крок

зараз, кожна зупинка може означати смерть.

Невідомо, чи вдалося їм обманути насправді ташкентську варту, чи

аскери Юнус-хана не чигають і далі за ними по степу, а зброї н них – лише

по ножу на кожного. Тільки тікати, бігти геть, подалі під Ташкента, там...

Війнув вітерець, різкий запах полину і сухої землі приніс він з собою, і

враз Данило відчув полегкість. Враз осягнув: за стільки років уперше він на

волі, він на справжній волі, він сам собі господар. Що б там далі не

трапилось із ним, що б взагалі не було попереду, але незвичне, дивне

почуття волі охопило його як приплив щастя, нехай хвилинного, але

справжнього, і він притулився міцніше спиною до маленького острова тепла

серед цього безмежного степу, який хотів чи ні, але трохи-таки грів його, і, вже засинаючи, подумав: а може, якось і буде, нічого, що воно мале, оте

чортеня, яке чомусь з першого погляду видалось йому схожим на рись, а

потім він вже інакше не називав про себе Айдара, як чортеням, може, якось

та буде, треба спати.

Айдар знав, що треба спати, і намагався не думати нічого, просто не

думати, що оросут у степу, як важка ноша, нічого не розуміє, нічого не знає, тільки й того, що великий та дужий на позір. Бо ж Лйдар вже знав, що

великий – то ще не витривалий, а тут треба мало їсти, мало пити і багато

йти й бігти, думати й слухати степ, а то все не для них, кяфирів. Чому Бог

послав йому невірного в товариші, чому не було когось свого? За що? І тут

він згадав, за що Бог міг карати його, і знову відігнав від себе думки, і

заплющив міцно очі, дотикаючись широкої, теплої спини оросута, і

подумав: добре, що він хоч сильний та не старий, все ж таки це він

влаштував їхню іпечу, він все продумав, може, якось та дотягнуть до своїх, до рідних пулів, до батьківського роду, до того, що...

Айдарові снилось, що, виганявшись на коні, як колись було, пін, ще

підліток, перемігши однолітків у змаганнях зі стрільби з пука, за сто метрів

влучивши на скаку з коня у ховрашка, заходить у юрту і мати подає йому

айран і пахуче м'ясо й сир, а потім він влягається на теплій кошмі, і мати

вкриває його накидкою з овечої шкури. Стало тепло, затишно і добре.

Запанували спокій, тепло. І вже уві сні він усміхнувся, тягнучись до них, до

своїх, додому, вже перші кроки на волі – це шлях додому, незабаром все

буде добре.

Їм лишався тоді лиш день шляху до Ташкента. Невеличкий караван

російського посла, яким призначив російський цар путивльського воєводу

Семьонова, прямував на перемовини з ташкентським пра-і мітелем: п'ятеро

українців, яких воєвода взяв на певних умовах його охороняти, і семеро

росіян, включно з помічниками і слугами.

Ніщо не віщувало біди, коли зробили привал біля озера в затінку

нечисленних дерев.

Лиш Раду увесь час був насуплений і тримався біля Данила, як дитинча

біля батька, весь час поруч, і кілька разів казав Данилові, що йому все зараз не подобається, що десь біда чи зрада чи ще щось, і треба

бути обачними.

Таке вже колись було.

Саме внутрішнє чуття Раду врятувало Данилові життя тоді.

І зараз Данило прислухався до слів свого циганського сина, якого міг не брати з

собою в похід, але упросив воєводу, що малий, не такий вже й малий, майже

сімнадцять, дуже згодиться в дорозі, вже доведено.

Та врешті всі бачили в більшій чи меншій мірі бій з поляками і хто вижив, хто

перебрався на той бік ріки, коли їх перестріли росіяни.

їх було п'ятеро – і серед них був Раду.

Отак вони усі п'ятеро і поїхали на Схід.

– Я не спатиму, – казав Раду.

І не вкладався, а лише сів біля Данила і так сидів довго.

Данило заснув, але малий теж закуняв під ранок.

Але коли заіржали коні і задзвеніли шаблі, скочили усі на ноги. І Раду вже

схрестив шаблю з вершником, заки Данило вихопив свою.

Бій продовжувався недовго.

Нападників було понад п'ятдесят. Це не були воїни ташкентського

правителя.

Ці були самі по собі – такі собі розбійники з великої дороги, але з одного

клану.

Знані на цілий азійський обшир, відчайдушні воїни, які ніколи нікому не

підкорялись і не знали страху смерті.

Про все це Данило довідався вже значно пізніше у Ташкенті. І спадала

думка – ці, що нас полонили, насправді десь такі, якими й ми були колись в

Україні.

Як вони не відбивались, на них летіли аркан за арканом і врешті, затягнуті

петлями й обплутані мотузками, вони потрапили в полон.

Вбили тільки вартових, усіх решту забрано в полон і на продаж у рабство.

Лиш воєводу повезли окремо, аби спробувати взяти за нього викуп у

ташкентського володаря.

Що із ним сталося далі, Данило докладно не знав. На його прохання Хамід

з'ясовував це і переказував з чужих вуст, що ніби російського посла ташкентський

правитель викупив і згодом той повернувся до Росії.

Коли їх везли на продаж, Данило сказав:

– Хлопці, хто з нас лишається живий, рушає на Січ. Будь-якими шляхами, але

туди. Ми туди йшли і нехай наша дорога пішла криво, але як Бог дасть – будемо

живі – доля нас зведе!

– Не забувай мене, батьку! Я тебе ніколи не забуду!

Раду плакав відверто, коли їх розлучали торгівці невільниками в Хорезмі.

– Не забуду, сину, до кінця своїх днів не забуду!

Скільки болю може витримати за своє життя людина, скільки разів можна

любити когось і втрачати щойно надбане, щойно те, що припало до серця, що

стало часткою тебе.

Данило ледве й сам стримував сльози, але сотні разів вертався до цього дня, до свого минулого, до свого болю і до слів Раду, і молив Бога, аби його хлопчик

лишився живий і колись вони знову зустрілися і життя їхні текли поряд.

Тоді Данило був поранений, і тому на невільницькому ринкові у Хорезмі за

нього заплатили лише сто золотих. Купець довго торгувався, мацав Данила

зусібіч, роззирав зуби і м'язи, видно було, що рука у хлопця вже загоюється, але

ще доволі часу має минути, доки загоїться зовсім. Лише тоді невільник матиме

добру ціну.

Але купець Аббас був чоловік вдатний і знав, що робить. І тому ось Раду він не

купив. Малий і худий, він видався йому ні до чого. Та й нікого з інших українців.

«З одного племені мені невільники ні до чого, зразу чекай змови. Цього мені не

треба».

Однак заки Аббас довіз караван з невільниками з Хорезма в Таш-кент, минуло три

тижні. Годував він невільників добре, більше того – велів поголитись усім, хто хотів, і вимитись ще в Хорезмі. Те саме він проробив із невільниками у Ташкенті, потім

оглянув усіх і задоволено розсміявся, дивлячись на Данила. Тут він не прогадав.

Поголений і чистий оросут був не лише чудової статури і сильний, але й просто

гарний зовні, по-чоловічому гарний, і це може справити враження на покупця, треба лише знайти відповідного.

Аббас був маленький і товстенький, добродушний на вигляд, але практичний

і добре знав степове життя. Данило йому подобався, і він би охоче затримав

невільника у себе на службі, але якось, зиркнувши йому в очі, відмовився від цієї

думки, збагнув, що колись обов'язково спробує тікати цей оросут, колись та

викине якесь колінце, то нехай комусь іншому. І в служники собі Аббас вибрав

іншого бранця. У того в очах не помітив вогника непокори, і хоч був він далеко

не такий ставний, як Данило, зате смирний, то, напевне, і радітиме кращому

життю.

Данила купив управитель Ташкента Рахмет разом з усіма іншими

невільниками. Юнус-хан наказав будувати для нього новий палац, І сюди треба

було сильних, витривалих рабів. Тут нагодився Аббас із невільниками і дістав за

Данила двісті п'ятдесят золотих, задоволено поплескав його по плечу, трохи з

острахом, щоправда, побажав усім гарного життя, щасливої роботи і щез.

Почалося понуре життя ташкентського невільника на будуванні палацу для

Юнус-хана. Спека, задуха, пилюка, каміння, нагаї наглядачів і ланцюги увечері

на ніч, у ямі в ташкентському зіндані.

Здавалось, утекти звідси нема ніякої надії, та Данило знав, що життя буває

всяке, треба чекати. Палац будувався, але невільники гинули один за одним, не

витримуючи важких умов. Данило пережив кількох товаришів по тій норі, в яку

його садили в зіндані, але питримував і ніби вже й втягнувся.

На мусульманські свята робота припинялась, а свят було не так вже й мало, отож інколи бували й передихи. В'язниця-зіндан у Ташкенті містилась просто в

середині міського муру. Мур цей, завширшки із шість метрів, тягнувся довкола

всього міста, і неподалік від

шейхантаурських воріт на північному боці міста в ньому й містився зіндан. Тут же

була й площа Дженоб, поряд росло величезне дерево, на якому раз у раз або вішали

рокованих на смерть, або ж унизу відрубували голову. Далі, за зінданом, містився

величезний міський смітник, зеноб, а ближче, з іншого боку, великий базар Хаст-

Імама.

Коли караван Аббаса під'їжджав до Ташкента, Данило разом з іншими

бранцями не міг не відзначити особливої краси великого східного міста. Він не

бачив краси Хорезма, бо везли його туди пораненого, думав він, що жити йому

лишилось недовго, і на місто не дивився. Та коли виявилось, що його лікують і

продають у неволю, то надія на життя, на якесь майбутнє трохи скрасила і бачення

навколишнього.

Ташкент здалеку видався містом-садом. Караван увійшов у міську зону, і

погляди прибульців падали на вузенькі вулички, ветхі, часто напївзруйновані

дували з жовтої глини, глинобитні будиночки без вікон, вкриті очеретом. Довкола

сама пилюка і ніякої зелені. Сіру одноманітність міста ламали хіба що поодинокі

дерева та граційні мечеті, невеличкі базари та чайхани. Лише з плином часу

Данило зрозумів, як будується східне місто, де слід бачити його нетипову для

європейця красу. За нудною одноманітністю глиняних дувалів, жовтих, закритих

дворів і будинків таїлась багата, своєрідна і незвична краса домашніх дворів, чистеньких і дбайливо засаджених квітами, кущами, деревами й виноградниками.

Завжди через двір протікав і невеличкий аричок з чистою водою. Дуже вражала

після того, що видно було ззовні, краса прийомних покоїв на чоловічій частині

будинку. Стіни і стеля майже завжди були розмальовані, часто і різьблені

дивовижними узорами, тонкі кольорові орнаменти прикрашали двері і

віконниці.

Чоловіча половина називалась «ташкарі», а жіноча – «ічкарі». Бачити жінку

чоловікам найсуворіше заборонялось, навіть рідним. Жінки й дівчатка за

одинадцять років не мали права з'являтися на чоловічій половині, якщо там був

хтось із сторонніх, або ж на вулиці без густої сітки і покривала, що ховали

обличчя і всю постать.

Тому на вулиці у Ташкенті можна було побачити лише чоловіків. Жінка могла

вийти лише з дозволу чоловіка і надзвичай рідко появлялась на вулиці. В таких

випадках бігцем тікала від будь-якого мимохідця, поступаючись йому дорогою і

намагаючись якомога швидше зникнути з його очей.

На свята бранців виводили на базар, і вони могли в супроводі стражників

просити милостиню. В такий спосіб бранці підгодовувались, а наглядачі мали

менше клопотів про їхнє харчування.

Спершу Данила вивели з кількома іншими невільниками на північний ринок

Хаст-Імама, де головним чином торгували худобою й усім, що було пов'язане з

худобою: шкірою, хутром, продуктами харчування. Чимало тут було і ремісників, що обробляли шкіру, псарів, що вигодовували на продаж собак.

Потім бував він і на базарі Галля, де продавались продукти зернового

господарства і торгували з кочівниками.

Найцікавіший був ринок Регістан. Там торгували килимами Індії та

Кашгарії і всіма товарами з різних країн Азії від Китаю до Персії.

Барвисте життя ринків було для невільників лише важким нагадуванням

про безправність, Данило замислювався, що ж робити. Йому, виразно

світлішому за кольором волосся й очей з-поміж інших, і подавали менше.

Якось у вільний час Данило попросив у стражника шматок дерева і ножа.

Стражник куняв у тіні. День був святковий, але охороняти зіндан він мусив, і настрій у нього був поганий. Данило за кілька місяців вже вивчив чимало

слів по-тюрк-ськи і запропонував зробити із дерева забавку. Стражник

завагався було щодо ножа, але, поміркувавши, вирішив, що нічого бранець

заподіяти не зможе невеличким ножем, і поступився.

Це було в Данила ще з дитинства, ще із «тих часів». А скільки років він

не торкався дерева, не шукав у ньому того, що було сховане!

Стражник був вражений обличчям дівчини, яке кяфир викарбував з

деревинки, і дав йому ще поліно. Данило почав вирізати іграшки, деякі

віддавав стражникам, а інші міняв на базарі за їжу.

Кращі часи почалися, коли несподівано помер начальник варти і

призначили нового. То був уже підстаркуватий воїн, далекий родич по лінії

однієї з жінок Юнус-хана – Ісмат-ага. Він був родом із Бухари і не дуже

любив Ташкент, але дістав тут підвищення на службі і мав збудувати собі

будинок. Почувши про оросута, який уміє гарно творити з дерева, він забрав

його на будування свого дому, де було досхочу столярної роботи. Лише раз

позирнув на Данилові іграшки, вирізані з дерева, і наступного дня Данило

працював вже у нього в садибі. Його синові Хаміду виповнилось тринадцять

років, а дочці Зейнеб – п'ятнадцять.

Бувають у житті випадки, коли глянеш в обличчя – і тобі раптом стає

зрозуміло, що то своя людина. І не пояснити цього, не переповісти —

просто ось так зразу: своя людина. А спитай, що таке своя, то й не скажеш

чому.

Так освітила Данилове серце несподівана усмішка малого Хамі-да, коли

він побачив, як вправно оросут вирізає дерев'яні поручні на сходах будинку.

Данило усміхнувся у відповідь, не відаючи, що усміхається вперше за

проклятий рік неволі. А чи багато усміхався і в попередні роки?

Усміхнувся у відповідь, і чомусь стало легше. Вирізав з деревини собаку

і наступного дня подав Хамідові. Той аж засвітився, зрадівши, і вони

заприятелювали, якщо можна назвати приятелюванням розмови сина

начальника варти із невільником-майстром. Не без допомоги Хаміда Данило

менше й менше зазнавав тягощів ув'язнення. Ножа він мав з собою тепер

завжди, маленького, та гострого, згодом і в камеру його перевели кращу – в

невеличку, але окрему. Він був там сам, і малий Хамід почав на свята

приходити до нього в гості, а пізніше Данило почав ходити на роботу до

Ісмат-аги без охоронця, а ще згодом кайдани на нього і поночі вже не

одягали.

Ось так воно йшло, Ісмат-ага був непоганий чоловік, добродушний, не

надто заможний, але з достатком. Двох старших дружин разом із дітьми він

лишив у Бухарі, де в нього була чималенька садиба (то вже розповідав

Хамід), а в Ташкент забрав із собою тільки молодших двох дітей – Хаміда і

Зейнеб. їхня мати Хабіба захворіла на жовту лихоманку і померла два роки

тому. Ісмат-ага дуже тужив за нею і ще й досі не взяв собі нової жінки, чого

дуже боялися діти Хабіба, хоч то було неминуче.

– Як тоді буде, не знаю, – жалівся Данилові Хамід. – Зейнеб так вже

старається догодити батькові, так усе робить для нього і вдома, і на кухні, та

ще ж і служниця є... Одне слово, нам добре так. Я знаю, батько жаліє нас, але... І я, і Зейнеб розуміємо, що без матері ми маємо лише батька. А в нього

є й інші діти, а як буде нова жінка, то, певно, будуть ще діти. І чи ми будемо

йому так вже потрібні? Зейнеб забере хтось заміж, та й усе. А я?..

У Хаміда наверталися сльози на очі при таких розмовах, і Данило

намагався втішити хлопчака, якось розрадити його. Та що було радити, коли

у цьому мусульманському світі він, українець, лише ось-ось оговтувався, шукаючи для себе хоч рятівний камінчик у бистрині життя. Цим камінчиком

зараз для нього був Хамід, його широка усмішка, що відкривала ряд

сліпучо-білих зубів, його кругла, наголо обстрижена голова у чорній

тюбетейці з білим узором, його широке, вилицювате обличчя і променисті

очі, тепло, яке вилучало усе те, що складало його.

Раз по раз вибігала у двір і Зейнеб, коли нікого не було із сторонніх, крім

Хаміда й Данила, її обличчя завжди було закрите паранджею, тільки очі

світили часом на Данила так само променисто і чисто, як і Хамідові, і з

кількох слів, якими він перекинувся із Зейнеб, ставало йому зрозумілим, скільки Хамід розповідає сестрі про їхні розмови. Видно було, що Зейнеб

знає усе і виразно симпатизує Данилові.

Тонкий дівочий стан, гнучка постать, м'які, нечутні кроки, граційні

порухи тіла – усе лишалось в уяві Данила, коли вона, швиденько

промайнувши двором, щезала в глибині будинку на жіночій половині. їй

ішов шістнадцятий рік.

Найдивнішим було те, що до Данила несподівано якось прив'язався й

сам Ісмат-ага. Не можна було б сказати, чому і через що. Тільки старому

подобались роботи Данила, а українець старався вже на совість, як колись у

панському дворі у пана Голембовського (е ні, про те він згадувати зараз не

хотів, не міг, то було те, чого вже не було). Данило старався, і старий бачив

це. Врешті Данила якогось разу лишили ночувати у дворі Ісмат-аги, потім

ще раз, а згодом він став просто жити тут постійно, виконуючи

найрізноманітнішу роботу по господарству, коли головні дерев'яні роботи

було закінчено і будинок, по суті, вже добудували. Данило, однак, і далі

різав із дерева звірів і людей, вежі і палаци, дерева і квіти. Хамідові спало на

думку якось занести все це на базар. Він виторгував чимало грошей за ті

забавки і віддав Данилові. Здавалось би, нащо були

йому гроші? Однак він потроху надбав собі дещо. Передовсім кілька ножів для

вирізування з дерева. Кривий хівинський ніж з кістяною руківкою з козячого рогу, перський кинджал з тонким лезом дамаської сталі і різьбленим руків'ям із

іргаєвого дерева, кипчацький жекауз, кинджал із шкіряними піхвами, з широким

лезом і ще інші маленькі ножики. То все лежало в певному місці у дворі на дерев'я-

ній веранді, де зараз улітку спав Данило і де часом засиджувався біля нього до

пізньої ночі Хамід, а то й сам хазяїн спочивав поряд, посилаючись на задуху в

покоях.

Так минув рік. Хамід ходив до мулли, учився грамоті, Данило займався

хатніми справами, наводив порядок у дворі і вирізав щось із дерева для дому, узори

то на віконницях, то на ручці хвіртки. Оце було здивування для Ісмат-аги, коли

одного разу, вертаючись додому, він узявся за ручку хвіртки і відчув щось

незвичне в доторку, роззирнувся, аж ручка хвіртки виявилась у формі голови

собаки. Ця несподіванка дуже сподобалась Ісмат-азі, і він наказав Данилові

зробити таку ж і з зовнішнього боку хвіртки, з вулиці.

Хамід був у мулли на заняттях, Данило впорався із простішою роботою по

двору і заходився різати ручку на вулицю. Так він колупався із годину, аж доки не

здалося йому, що треба тоншого ножа на кілька останніх штрихів, і він одчинив

було хвіртку, щоби піти на веранду й узяти ножа. І завмер.

Посеред двору йшла Зейнеб, несучи в руках якийсь згорток, і на ній не було

паранджі. Данило й раніше відчував, що дівчина гарна, що усмішка має ще більш


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю