Текст книги "Шабля і стріла"

Автор книги: Юрко Покальчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 12 страниц)

«Тут я не надто вправний, це не моє – шабля, це таки його, він годі мав

рацію. Та й що казати, такий сильний, як віл, для мене ж – стріла і ніж, я в

цьому виявляюсь, стаю собою».

– Ти чого не купаєшся? Така вода чудова, – здивувався Данино, помітивши, що Айдар до води поставився доволі відчужено.

– Я помився, навіть ополоснувся, мені цього досить. А так, як ти, я не

вмію, та й... не хочу, у нас нема звичаю виставляти себе перед Богом отак-от

наголо, ну і...

– От дивак, малий ще, та й усе. Де таке видано, щоби при такій рідкісній

нагоді, як оце, серед степу натрапити на прісне озеро і не насолодитися

водою уповні. Жити треба, юначе, на повні несені, як дихати, коли гарне

повітря, прохолода і свіжість. Так само слід забирати від життя все, що

можна, і не чекати тільки прийдешнього, тобі здається, що ти юний і все ще

попереду, все, що береш зараз, – твоє зараз, а все, що лишиш на потім, буде

твоє потім, бо нині, зараз, цей час і цей день вже не вернеться. Я на твоєму

місці плюнув би на все та добряче викупався б на волі...

– Я вже сказав, – докинув Айдар. – Все. Кажу, як є.

Повдягалися, використавши все, що могли, з убрань і зброї емірських

воїнів, розпалили вогнище, стриножили коней, поприв'язу-вавши їх до

вутленьких прибережних беріз серед комишів, повече-

ряди і мовчки сиділи біля вогню, обоє занурившись у свої думи, далекі один

від одного і водночас такі близькі, поруч.

Але не разом.

Кожен із них і далі залишався сам по собі і думав про завтрашній день, про прийдешній шлях, про те, куди виведе його цей шлях, про волю, яку

вони здобули такою важкою ціною, про те, що доля таки стала ласкавішою

до них, бо вони вже мають і коней, і зброю, і завтра буде новий день нового

життя.

Зараз Айдарові згадувалась знову родинна юрта і домашні страви —

м'ясо молоденького, однорічного, жереб'яти, що аж тане п роті, баурсаки, що їх так смачно пекла мама, кази – з кінського м'яса, які так полюбляв

батько, свіжий пахучий кумис і відчуття затишку і спокою, волі, домашнього вогнища.

І тонкостанна Баян. Спогад, від якого так щеміло серце, все тремтіло

всередині і рвалось у цю ж мить, зараз, негайно, додому, до батьківського

аулу, хоч і там чигала на нього небезпека, хоч і там було чим ризикувати, але заради цього... Заради неї... Заради тієї миті щастя, повноти себе, відчуття мужності і насолоди... Щастя. Нехай хвилинне і скороминуще, нехай крадене, але було і може бути... Це таки щастя... Хоч би побачити її, хоч би на мить зустріти її очі, вдивитись, увібрати, вдихнути.

Данило дивився у вогонь, і суворішало його обличчя, бо раптом

завиділось йому, як палає садиба пана Голембовського, як від'їжджає у

запряженому шестіркою коней берліні панна Ганя під охороною двох

челядників і матері до Львова, і це вже означає все, все, все – назавжди... І

дивиться крізь щілину у великій коморній стіні зв'язаний, виканчукований

Данило, колишній панський улюбленець, майстер на всі руки, багатолітній

товариш панові Голембовському у полюваннях та вправах на рапірах

гшпагах, а нині рокований на ув'язнення, на рабство...

За що?

Коли запалала панська садиба, він вже мчав конем до лісу, лиш

озираючись на вогонь, що звивався позад нього. Все його минуле, вогонь

помсти, вогонь на ніщо, позаду і нічого попереду, вогонь нового народження

або смерті. Але він вижив, Данило, він витягнув... І ось він тут, за тисячі

верст від рідної землі, невідомо де, невідомо з ким сидить біля багаття в

приозерних комишах. Що ж буде завтра?

Вогонь загасав сам по собі, і Данило підвівся перший.

– Давай вкладатись спати, хлопче! Завтра день у нас буде новий і все

нове, а добрий відпочинок, ми сьогодні заслужили.

– Давай.

Айдар підвівся й собі, потягнувся і, поки Данило влаштовувався, побрів

десь подалі у комиші і ніби розчинився серед ночі, така вона була глупа, за

крок нічого не видно.

Данило розклав на землі усе, що мав зараз при собі, підмостив сідло під

голову, поклав друге поруч для Айдара і розтягнувся з насолодою в повен

зріст, відчуваючи, що ще мить – і сон здолає його.

Але враз зовсім недалеко від нього в темряві ночі, що ставала вже ніби

не такою й чорною, бо багаття загасло і око звикало до ночі, пролунав

страшний, майже нелюдський зойк, щось прошур-хотіло в комишах, чутно

було хрипіння і стукіт падаючого тіла, крик жаху, який напевне належав

Айдарові.

Данило схопився з місця й кинувся на зойк хлопця, не розбираючи

дороги, та зовсім неподалік замалим не перечепився об кипча-кове тіло, що

качалося по землі скрючене й завивало від болю і праху, відриваючи від

себе чиєсь інше тіло, невеличке, лиснюче, що теж видавало якісь дивні, протяжні і водночас шиплячі звуки.

– Ай-ай-ай, – кричав Айдар, – шайтан, дух шайтана, ай-ай-

ай, Бог карає мене за кяфира, дух убитих, ай-ай...

Данило вихопив ножа і вдарив звіра, що вчепився у кипчака всіма

чотирма лапами, силкуючись дістатись зубами до шиї хлопця, який з усіх

сил відривав від себе, відтягав страшну пащеку. Дійшло ударив раз, тоді ще

раз, вже схопивши створіння за шерсть на спині і поціляючи напасника у

живіт. Звір захарчав, тіло його почало обм'якати і врешті попустило хват.

Данило вже не пам'ятав, скільки разів він ударив звіра ножем, й лише коли

одірвав й одкинув важке тіло звіра від кипчака, нахилився над хлопцем.

– Що з тобою? Ти поранений?

Айдар лежав якийсь час майже нерухомо, потім, ледь ворушачи губами, відказав:

– Я зараз... Зараз побачимо!

Поволі підвівся. Данило його підтримував.

– Ну, коли стоїш сам, то вже не так страшно, – пожартував

Данило, все ще відчуваючи в тілі нервовий дрож. – А що ж воно

таке? Що то за звір?

Айдар, в рухах якого все ще вчувався страх від пережитого, нахилився

над убитим звіром. Потім підвівся і зло копнув його ногою.

– Комишевий кіт. Я... просто забув, що тут такі водяться... При

озерах... Ну і...

Йому було вочевидь соромно за свій страх і за крики... Але він зібрався з

духом і признався:

– Знаєш, я зайшов у комиші, ну і... А тут він і стрибнув на мене, й тихо

так, але я ще якось встиг трохи повернутися, ніби війнуло щось, хоч не чув

нічогісінько, не знаю навіть, чому повернувся. Але тому він і не втрапив

мені на спину і не дістав до шиї. А я з переляку і несподіванки подумав

було, що... ну, шайтан чи дух вбитого когось на мене напав, що це Бог мене

карає...

– За мене? – усміхнувся Данило трохи криво. – А чому ж за мене?

– Е-е... Ну, ти ж кяфир, а вбивали ми разом Аллахових слуг, правовірних...

– То краще було б, аби вони забили нас, і все було б гаразд, і Аллах був

би спокійний. Так?

– Та ну...

Айдар відвернувся, посумнілий і роздратований через виказану

слабкодухість.

– Дарма, чого ти? Тут кожен перелякається. Ні сіло ні впали щось серед

ночі кидається тобі на плечі. Ще добре, що ти зі страху дуба не дав чи язика

не проковтнув, всяке могло трапитись. Але гаразд, покажи-но, що з тобою

ця звірюка вчинила?

– Ось тут щось болить, і на руці, і ось тут трохи...

Хлопця врятувало те, що він ще не роздягався, як Данило, який після

купання одягся зовсім легенько. На Айдарові був широкий шкіряний пояс, що закривав його мало не до грудей, і груба свита з сірої вовни, яку він

заправив під пояс. Хлопцеві здавалося, що так він виглядає зграбніше.

Свита була подерта. Комишевий кіт роздряпав йому пазурами плече, груди і

трохи ногу, бо задніми ла пами вчепився якраз у шкіряний пояс і тому

сильно не поранин хлопця.

Знову розпалили вогонь, перев'язали Айдарові рани, але все то були, на

щастя, хоч і болючі, але прості подряпини, навіть не дуже глибокі.

Айдар довго не міг заснути, але врешті втома і потрясіння дни перемогли

біль і сон зміг і його. Прокинулись вони обоє тільки тоді, коли сонце вже

стояло зовсім високо. Був новий яскравий день, сонячний, як і попередній, і

треба було з'ясувати, що робити далі.

Данило знову купався, потім готували сніданок, але обоє мовчали, бо

попереду була поважна розмова, що вже зависла в повітрі.

Прийшла пора вирішити, куди добиратись далі, яким шляхом І до якої

мети.

Вчора увечері почали цю розмову, але не скінчили, ні до якого висновку

так і не дійшли, а зараз треба було вирішувати остаточно, і Данило зітхнув, бо раптом йому стало шкода за цією несподіваною компанією, шкода

розлучатися із дивакуватим, але метким оцим чортеням з його умінням

метати ножі і полювати на тушканів. Хлопець і сам, як той тушкан, худенький, спритний, вусики ріденькі, ледь ще пробились, очі наче широкі, але розкосі так, що коли сміється, то майже і не видно їх.

«Непоганий все ж цей хлопець, – вирішив Данило, – але дороги у нас

різні. Досить вже з мене азійської гостинності, -степовиків, кочівників.

Досить всього цього. Триматиму шлях на Бухару, до Хамідового брата, а

може, й Хамід на той час вже приїде, доки доберуся, а відти з якимось

караваном дістанусь-таки дніпровських вод, а далі – до запорожців, до

Січі. Це моє. А цей юнак має тут свій край, свою батьківщину лише за

сотню верств відси. Чого мені з ним?»

Айдарові теж ставало шкода розлучатися з Данилом, і він по-думки

навіть полаяв себе за це, але, попри все, намірився було умовити Данила

прямувати на Туркестан.

Данило випередив його слова.

– Симпатичний ти, хлопче, виявився, чоловік, незле ми з то

бою пройшли перший наш шлях, але доріженьки наші таки розхо-

диться. Не вірю я твоїм кочівникам, ніхто не знає, що там мене чи кис:. Ти ще

малий, ще не можеш відповідати за те, що у тебе вдома. А закони у вас суворі. .

Ну, та й часу шкода на просту гости-ну. Будь це мені по дорозі, залюбки поїхали б

разом, а так – сотні верств кудись убік. . Ні,: краще роз'їдемось кожен сам по собі.

– Ти думаєш, ми вже відірвались від погоні? – спитав Айдар.

– Може, й ні!: Навіть напевне шукатимуть ще. Тільки скажу тобі, що удвох

воно краще, мабуть, проти вісьмох, а з іншого боку, якщо за одним погоня ніде, то

інший напевне буде в безпеці. А я думаю, що підуть вони за мною, бо мій шлях

легко зрозуміти – на захід, і я їм важливіший, ніж ти. Мене ж Юнус-хак особисто

нака-зав повісити. Йому треба бачити, як я загинув, він особисто хоче моєї смерті.

А ти просто воїн, утік, ну і Бог з тобою! Чи не так?

– Може, йтак, але одному важче...

– А в чомусь і легше. Сам собі господар, сам собі переможець, сам собі й

смерть вибереш.

– Як хочеш.

Айдар образився, замовк. Він розумів, що оросут на загал таки правий, і

водночас щось дуже не подобалось йому в ороеутових словах, щось аж надто

відгонило отим «собі», «для себе», «сам со-бою». Йому здалося, що оросут все ж

таки не довіряє йому в чомусь – чи то його воїнському духові, може, після

вчорашньої сутички з комишевим котом засумнівався, чи просто вважає його ще

милим, чи щось ще. . Одне слово, це було неприємно-, але Айдар переміг себе і, вставши, промовив:

– Хай дорога твоя буде легка, хай вороги обминуть тебе, щоби побрався ти

легко і швидко до мети своєї! І хай бережуть тебе духи твоїх предків!

– Спасибі, хлопче! – Данило навіть трохи розчулився. – І тобі усього

найкращого. Доберися швидше додому, хай життя твоє складеться легко і чисто, хай ніколи більше не потрапиш ти в знегоду, і не дай тобі Бог моєї долі, хай твоя

буде легкою і світлою!

Айдар собі подякував Данилові, посідлали вони коней і рушили в путь. Поїхали

від озера трохи угору, а тоді розвернулись, і кожен, пришпоривши коня, поскакав у

свій бік, щє-озираючись час від часу, а потім вже ні, тільки вперед і вперед, Данило знав, що зараз йому гнати коня не можна аж ніяк, бо хоч і води В

хурджинах у нього було чимало і більшість їжі Айдар піддав йому, оскільки Данилів

шлях мав бути значно довший, однаково шлях попереду був довгий і невідомий.

Слід було берегти усе і насамперед сили коня.

За спиною в Данила висів колчан зі стрілами і лук при боці, хоч він і казав

Айдарові, що це аж ніяк не його зброя, та хлопець упер-ся, що все може придатися в

такій далекій дорозі, і зброю вони поділили майже порівну, тільки в Данила стало

тепер дві шаблі, а в Айдара чотири ножі. Так вони поділили зброю переможених

ними стражників. Невеликий щит з цупкої шкури, окований важкою міддю, висів.у Данила з лівого боку, кольчуга і шолом на голові.

Здалеку він геть скидався на типового степового воїна. То міг бути і кипчак чи

ойрат, і узбек чи киргиз. Видно було лиш, що воїн добре озброєний і кудись

поспішає.

Він пустив коня чвалом, і згодом вершник і кінь, сказати б, рухались в одному

ритмі і часі, злились в одне. Данило знав з досвіду, вивірив себе, що згодом

рухаєшся вже зовсім одноманітно і в якусь мить перестаєш відчувати напруження

від бігу чи чого б то не було, навіть роботи якоїсь одноманітної, можеш поступово

перейти думкою і до чогось іншого, а шлях верстається сам по собі, і час спливає

швидше, коли не надаєш надмір уваги дорозі.

Недовго ще й проїхав Данило, як впав у той одноманітний стан, в якому зникає

час і меншають зусилля, зберігається тільки ритм. Може, тому, що не хотілося

пускати в себе сум за розлукою з товаришем, на якій саме він й наполіг, і ніби вже

йому й хотілося поїхати з кипчаком, та, може, й справді-таки десь по-людському

відіспатись та від'їстись. А може, тому, що спогади всі геть були невеселі. Очі

Зейнеб, темне палахкотіння ташкентських задушливих ночей у поцілунках і

обіймах. Сподівання на будучину, будинок і двір Ісмат-аги, приязна усмішка юного

Хаміда і крик Зейнеб: «Ні!», спрямований передовсім до нього, до Бога і до нього, Данила, і смерть Ісмат-аги у затінку виноградної лози, що обвивала двір, і канчуки

охорони Юнус-хана, і його страшний сміх...

Усе решта, пережите ним разом із молодим кипчацьким воїном за цих три дні, здавалося іграшками, хоч насправді накласти життям могли не раз і небезпека

чигала на них повсякчас, ще й зараз десь літала над ним. Але що значить

переживання кількох днів поряд із нездалим життям, на тридцять літ якого випало

більше бід і знегод, ніж комусь на кілька життів, і попереду – єдина втіха: є

місцина на цьому світі, де воля і правда, є овіяне славою Запорожжя, є Січ, і туди, тільки туди, Даниле, тобі шлях. Бо з усіх світів, з усіх влад і законів

переслідуватимуть тебе, усім ти ворог і втеклий раб, утікач, бунтар, непокора.

І до чого ж подібні вони, оті такі далекі, на перший погляд несхожі, світи, до

чого ж подібні в тому самому – не бачити в людині людину, коли вона низького

походження, принизити раба, бо йому належить тільки працювати, а народжений

владарювати панує над ним. Бог і закон. Різний бог, а закон, виходить, той самий.

Чим Юнус-хан різниться від пана Семена Голембовського?

За непокору однакові накази: «сканчукувати», «висікти», «зашмагати» – весь

світ хоче вбити його, Данила, так хоче, що інколи аж здається, нащо вже так

опиратися, най би вбивали. Але ні, дух волі, непокори вирує в ньому такий

живий, що навіть вмерти не хоче Данило від примусу, від наруги, має сам собі

вибрати кінець – тільки в герці. Тому Запорожжя, тому Січ, бо все, що він знає

про той край, – то його, то для нього. Там він житиме.

Його помітили значно раніше, і коли Данило отямився, загін із кількох

вершників уже на повному скаку мчав йому назустріч із войовничо наставленими

списами, і Данилові похололо в грудях,

він пізнав білі бунчуки на списах, зиркнув на свій, приторочений до сідла, і все

було очевидним – ось вона-таки, та погоня, про яку він казав Айдарові. Таки

напророчив собі кінець, а кипчакові – долю. Вершників було восьмеро, і це були

саме ті, товаришів яких змагли Данило з Айдаром.

Чи вони пізнали товаришевого коня, а в самотньому вершникові чужинця, чи

про всяк випадок вирішили одразу ж напасти, віднайшовши вже тіла двох

мертвих воїнів – то вже не важило. Загін мчав на Данила, вочевидь вороже

настроєний, і вибору не лишалось, треба було приймати бій.

Один проти вісьмох, подумав Данило, це таки забагато, ну але що робити.

Він погнав коня у бік, потім завернув назад, погоня ще добряче відставала від

нього, і Данило пошкодував, що зустрів їх так далеко від озера, там, у тих комишах, було би легше, ніж серед степу, та ще на конях.

Скачучи попереду, Данило раз по раз озирався, очікуючи тої миті, коли

відповідно до сили коней і вміння вершників погоня розтягнеться у довгий

ланцюжок і між першим одним чи двома вершниками й іншими буде чимала

відстань.

Так воно врешті і сталося. Першим наздогнав Данила бородань з важким

м'ясистим обличчям, сповненим ненависті й побагровілим від напруження. В

одній руці у нього був спис, яким, здавалося, він вже, попри відстань, діставав

Данилові спину, а в другій щит.

Коли між ними лишалося вже кілька метрів і було добре чути сапання чужого

коня, і крики вершників позаду, і хрипіння бороданя, Данило різко зупинив свого

скакуна, розвернувши його проти ворога так, щоби бородань проминав його

зліва. Тоді спис з правої руки бороданя наскісно нахилявся над його конем

ліворуч, щоби дістати Данила.

На це Данило і розраховував. Ковзнувши в сідлі, ризикуючи випасти сам, а це

означало б негайний кінець, він голіруч зустрів списа, ухилившись від нього, тільки схопив його при повороті обома руками, і оскільки коні обох супротивників

рухались зараз у протилежних напрямках, то, коли порівнялись, затриманий

Данилом спис вибив із сідла ворога, бо Данило чекав на струс, на удар, що мав

послідувати при затриманні списа, а той червонолиций – ні. Бородань звалився

коням під ноги, тільки ойкнувши, але Данило не мав часу ні добити його, ні навіть

дивитись, що з ним, бо вже підлітав інший, і Данило вихопив щаблю, відбив нею

списа, а другою шаблею в другій руці ударив воїна, і той покотився з коня

закривавлений.

«Два, – подумки рахував Данило, – ще шестеро, ой не вийде, лихо його

бери!»

А чого вони з луків не стріляють?

Червонолиций бородань був старший у цьому загоні, і начальник варти

наказав йому будь-якою ціною оросута брати у полон

живим, тоді ще можна було сподіватись на милосердя Юнус-хана, хоч і так вже за

двох вбитих стражників начальникові охорони дістанеться. А якщо повернутися без

нічого?. Ні, ні, тільки живим! Тому з луків і не стріляли.

А Данило знову скакав далі, тепер вже думаючи, як і скільки його кінь ще

витримає цієї гонитви...

Наздоганяли його ще двоє, відділившись від решти чотирьох, що скакали

майже поряд трохи позаду!

І знову Данило різко розвернув коня і, вихопивши обидві шаблі одразу, водночас відбив два направлені проти нього списи, проскакав далі, просто в

гущину тих чотирьох, що вже трохи стримали коней і обходили його півколом, напав на першого, що був найближче, відбив однією шаблею списа, а другою

рубнув противника.

Потім, майже не озираючись, відсік іншого напасника, шаблі миготіли в його

руках як блискавки, один відстав поранений, та зараз напасники намагались

оточити Данила, і він знову пустив коня навтьоки, а кінь уже хрипів з утоми й

напруги, і Данило відчував – лічені миті лишаються, доки хтось та дістане його

списом, десь він схибить, їх таки забагато на одного...

– Ай-айаха-айяейах-аах! – пролунав раптом гортанний клич і заполонив

степову тишу над брязкотом зброї, тупотом й іржанням коней, серед спеки і

стовпів пилюки, яку збивали копита.

– Ай-яаа-аах!

Вершник мчав збоку просто на них, не тримаючи поводів, і лише озирнувся

один із емірських воїнів на крик і одразу ж упав, поцілений стрілою в горло, в

наступну мить ще один, що саме намірився дістати Данила виставленим уперед

списом, на повному скаку злетів з коня.

І вже двоє з напасників повернули від Данила і кинулись на конях до

підіспілої до Данила допомоги, витягаючи луки зі стрілами, але іще один впав, доки інший витягнув лука і випускав стрілу, від якої новоприбулий ковзнув з

крупа коня, ніби трафлений, а в наступну мить був уже поряд і всадив лучникові в

груди кинджал, кинувши його з відстані кількох кроків.

Хвиля тепла і радості, могутнє піднесення пойняло Данила, сила його немов

ураз збільшилась удвоє, він раптом відчув, що все, вони знову виграли, вже

перемога за ними, бо це ж Айдар, це юний кипчак. Де він тут узявся, як це могло

бути? Гадка не спливала, блискавки думок лишались на потім, а зараз – вперед, так його, отак і ще отак!

Ще один стражник повалився з коня, зарубаний Даниловою шаблею, і троє, що лишилися, ледве кілька хвилин ще змагалися з Данилом та Айдаром, а тоді

кинулися навтьоки.

Айдар з Данилом за ними, тепер уперше за весь час вони наздоганяли ворогів, а

ті тікали, і радість нової перемоги п'янила обох, аж тут, вигнувшись на скаку, один із стражників з півоберту вистрелив з лука, і кінь під Айдаром раптом

спіткнувся, повалився на землю, а хлопець полетів сторч головою через шию

коня. .

Данило озирнувся, щоб переконатися, що нічого найгіршого з Лйдаром

не сталося, а той вже підводився і гукав:

– Наздоганяй їх! Наздоганяй, не зупиняйся!

Данило гнав коня далі за тими, що тікали, тоді як Айдар вже витягав

лука і, стоячи, прицілювався.

Айдарова стріла, бо стріляв хлопець вже здалеку, потрапила, ослабівши

в польоті, тільки у круп коня останнього втікача, його кінь спіткнувся, став

відставати, і незабаром цей воїн прийняв бій і теж повалився, зарубаний, з

коня, аж тут щось ударило Данилові в груди, і морок заслав йому очі: темінь, ніч, провалля, все щезло.

Він отямився від прохолоди і приємності, що мішалась з відчуттям болю

в грудях з правого боку. Коли розплющив очі, то побачив, що лежить, перев'язаний, головою на колінах у Айдара, який обкладав йому голову

мокрою шматиною і раз у раз поливав її водою з хурджина, плечима своїми

творячи затінок для Данилової голови.

– Не вмієш ти з лука стріляти! – сказав Айдар. – Теж мені воїн. Так

би вони не втекли, жоден би не втік! А так...

– Що сталося? – спитав Данило, чуючи велику слабкість у тілі. —

Розкажи, що сталося?

– Нічого особливого. Вцілили тебе стрілою, ось і все. Двоє утекли, але

найгірше, що й коней вцілілих вони за собою відкликали. Це ж були їхні

коні, ось і послухали тих, хто кликав. За ними й побігли. А в нас лишився

один кінь, отой, на якому був ти. Що я міг пішаком зробити? А вцілив тебе

той, що був поранений, ось там лежить, бородатий. Я його докінчив майже

тієї ж миті, коли він випустив у тебе стрілу, але вже було пізно... Добре, що

він хоч стріляти не вмів як слід, а то кінець би тобі. Навколо ти вже не

дивився і про щита забув, ну, зрозуміло, одне слово...

– Ти диви, він ще й бурчить! Вони ж утекли, а ми виграли, ми – живі і в

безпеці. Навряд чи вони приведуть сюди підмогу. Задалеко-таки вертатись у

Ташкент і знову сюди. Думаю, з ними вже все.

– З нами теж могло бути все, ну, а з тобою то вже майже було. Добре, що я згадав про кремінь та кресало, які лишились у мене, а що тобі дорога

дальша, ніж моя, то вирішив повернутись і тебе наздогнати...

– То ти заради цього вернувся? Власне, я й не спитав тебе... І не

подякував! Ти знову врятував мені життя...

– Що мені з твоїх дяк! Вернувся, бо... бо відчув, що краще б тебе трохи

все ж відпровадити з цих країв. Я тут свій, а ти? Ти міг би натрапити й на

наших кочовиків та й мало на кого ще. По-дурному було б, якби тебе

здолали мої одноплемінці. Я подумав про це і вирішив, що краще наздожену

тебе... А тепер, бачиш, я був правий – краще б одразу їхати до наших. Бо як

тепер не крути, а вже поїдеш зі мною, нікуди не дінешся.

– Ти молодець, Айдаре, ти козак справжній, ти...

– Ти теж нічого! Нівроку, тут справлявся із усіма, так що не треба! Та й

ти мене з-під кота того витягнув. Отже, досить тих дякувань, так, мабуть, просто треба...

– Може, й так. Просто так треба, – тихо сказав Данило. І йому стало

водночас сумно і приємно.

«Химерне життя, – думав він. – Хто б міг сказати, коли кинули цього

хлопчака до мене в яму, що отак все обернеться, хто б міг уявити собі, що

ворухнеться в мені до нього така дяка і така приязнь! Як до Хаміда, який

урятував нас із в'язниці. Мене і нас. Ось тобі й Азія, ось тобі і дикі люди, ось тобі світ, Даниле!» Данило спробував було підвести голову, хотів ще

щось сказати Айдарові, та приплив болю кинув його у темінь знову, і він

втонув у безпам'яті.

Як судомно стискається горло, вже віддавна, не одпускає біль, а

заплакати не може дванадцятилітній Данило. А яка ж спека серед яскравого

літнього дня, хилитається віз, що їде через село курною сільською дорогою, скриплять колеса, і похитується в лад возові малий Данилко, не одриваючи

очей от труни, в якій везуть його матір на сільський цвинтар.

Рано пішла із життя Ярина Тимошенкова, життя своє провела в наймах, малого не догледіла до пуття, не виростила, а відійшла. Відколи повіявся її

Семен за вогнем, що запалив на Волині й Поділлі Наливайко, не стало їй

життя при панському дворі. Та куди було подітися: все робила, що казали, найтяжче, найважче, аби жити, аби вижити.

Так і не дочекалася чоловіка. Ніколи. Казали, його разом з іншими

повстанцями стратили у Луцьку на площі. Страшно карали бунтівників, колесували, на палю саджали.

Плакала Ярина, всі сльози виплакала, нажила сухоти, чи то журба її з'їла, але померла, лишивши малого Данилка сиротою.

Поховали матір, і Данилко куди міг піти, як не до панського двору, де

жила челядь. Місце і йому знайшлося, а що вже був нівроку, то й до роботи

можна було ставити.

Кілька літ був підпасичем, робив усе, що наказували, хіба що їв і спав з

челяддю при панському дворі. Всі знали, що сирота, – хто приголубить, а

хто і скривдить. Терпів Данило, мовчав.

Найбільше любив хлопець старого Свирида, із ним завжди охоче

працював у стайні і коней любив, а що Свирид вже розповісти вмів щось, а

що вже знає усього, де там кому з ним змагатися. Казки про таємничі

скарби, про опришків і козаків, про мавок і перелесників, про чарівне зілля і

про цвіт папороті...

«Є інший світ, великий і добрий, таємничий і цікавий, Данил-ку, тільки

люди не можуть його побачити, бо серця в них сліпі. Лише коли прозріє

людське серце, запанує на землі лад і добро й усі будуть щасливі. А

станеться це тоді, коли знайдеться леґінь, який знайде в ніч на Івана Купала

цвіт папороті».

Повірив Данилко Свиридові. І якогось року на Івана Купала, -тремтячи

від страху, побрів-таки в ліс і блукав там цілу ніч, мріючи уздріти чарівний

вогонь квітки, що має палати таким блакитним світлом, що довкола геть усе

освітлюватиме, і в якусь мить навіть страх полишив Данилка, так хотілося

йому, щоби десь заблищала

квітка, засвітилася, і людське серце прозріло до злагоди й тепла, до щирості

й правди, і на світі запанували добро і справедливість.

Не знайшов.

Розповів Свиридові уранці, той зирнув на підлітка, вже п'ят-

надцятилітнього, й усміхнувся сумно на позначену в Даниловім обтічні

безсонну ніч, похитав головою.

– Живе в тобі уперта кров бунтарська, Данилку, недарма бать

ко твій з наливайківськими пішов, недарма. Не тадав я, що зва

жишся на таке, слово честі, не сподівався. Але хто вперто шукає, той неодмінно знайде, ось лиш коли і де, того напевне дізнатись не

можна. Так що шукай скрізь, шукай у всьому житті, завжди довко

ла себе і якось знайдеш! А зараз іди краще, поспи хоч трохи, я

скажу, що послав тебе кудись, іди ось у клуню та залазь попід стріху

на сіно, я тебе потім розбуджу.

Сумно стало Данилкові, ой же ж і сумно, бо вчув у словах старого

Свирида суміш сподівання і безнадії, віри і зневіри водночас, палкого

бажання і страченої сили.

– А чому ви не знайшли тої квітки, дядьку Свириде, чи ви не шукали?

– Не вмів я шукати, синку, не вмів! А доки до тями дійшов, то й час мій

скінчився, якого доля на шукання відвела. А ти шукай, ти такий, що

шукатимеш вчасно, аби ж тільки не опікся на вогні тих шукань! Ну, іди, спи, а то побачать тебе та ще якусь роботу загадають!

Коли помер старий пан Голембовський, у садибу повернувся

симпатичний молодий пан з господинею своєю і маленькою донькою —

худенькою, тендітною панною Ганею.

Дівча було ще мале, і згодом його кудись відпровадили на виховання чи

навчання, того вже достоту Данило не знав, а незабаром й забув про

існування панночки. Молодий пан Голембовський нудився на селі, бо жив

довго за кордонами, мандрував чимало, а зараз змушений був вернутися в

маєток, давати лад господарству, яке досить-таки підупало в останні роки і

прибутки давало незначні, бо старий пан хворів й багато на що не звертав

уваги, а син чима-ло-таки витрачав по тих закордонах.

Якось помітив пан молодого конюха, який так вправно гарцював на коні, що здався панові мало не кентавром, і пан закликав хлопця до себе, розпитав, хто він і що, дивуючись буйній силі сімна-дцятилітнього джиґуна.

І раптом панові спала на думку нова забава.

Він витягнув зі схову дві рапіри і наказав взяти одну Данилові. Колись

завзятий фехтувальник, пан тепер нудився, і йому спало на гадку зробити з

Данила собі челядника для цих вправ.

– Захищайся, – наказав пан. – Тільки дивись уважно. І не

бійся, бо тоді у тебе нічого не вийде.

Данило, завжди впевнений у своїй спритності і силі, тепер відчув себе

перед паном зовсім нікчемним, бо зі зброєю ніколи нічого до чину не мав.

Пан реготав з його рухів, часами боляче штрикав його рапірою, мало не до

крові, наказуючи вчитись, бо тепер таке буде щодня.

Так і став Данило панським товаришем у фехтувальних вправах, так

навчився володіти рапірою і шаблею, а згодом став неодмінним супутником

пана і на полюванні.

Казали, що Данило панський улюбленець. Так, відтепер йому жилося

набагато краще. Він був годований і одягнений, спав у окремому покої, щоправда, внизу, біля кухні, але покій був окремий, і Данило називався вже

панським мисливчим і не мав жодної іншої роботи, аніж панові розваги та

ще догляд за хортами, вже й до коней не так вчащав, хіба що коли хотілося.

А коли помер старий Свирид, то осамотів Данило і, сказати б, до пана

Семена Голембовського ніби й прив'язався. Бо відчував і панову увагу, і

ласку, і поблажливість, та й що казати, як гарно жилося йому тепер, хіба

зрівняти те злиденне дитинство, ту біду, серед якої померла його мати і в

якій лишила його малим.

Таки доля зласкавилася до його сирітських бід, думав Данило, та

навернула увагу пана до нього та симпатію, приязнь, важко було сказати, чому так уподобав Пан Голембовський Данила, але так було, і Данило зажив

зовсім вже інакше, коли переходив двадцятий рік свого життя.

Відтоді ще, як пан почав наближати Данила до себе, старий Свирид, хмурячись і сопучи, якось при роботі на стайні, коли Данило черговий раз

зібрався десь із паном на прогулянку, сказав Данилові:

– Данилку, не радій зарання, нема добра від панів простому

хлопові, не було й не буде. Бережися панської ласки як вогню. Гріє

здалека добре, заблизько підійдеш – осмалить, обпече, а ще й спа

лить. Не відмовляю тебе ні від чого, борони Боже, тільки кажу, будь