Текст книги "Шабля і стріла"

Автор книги: Юрко Покальчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 12 страниц)

обачний: то не жарти, бо забавки небезпечні, хочеш вір, хочеш ні!

Не раз ще балакав Данило з Свиридом про це, та ніколи старий більше

так гостро не казав, все оповідками та прислів'ями, але вернув до одного —

бійся панської дружби, не довіряй їй ніколи до кінця – і все тут. Часто

довелося Данилові згадувати Свиридові слова, а коли старий помирав, то

покликав хлопця до себе.

– Твій батько, хлопче, загинув із Наливайком, бо повстав про

ти панів, проти неволі, проти нерівності людської, проти сваволі.

І мати твоя загинула в смутку, бо бідна була, бо хворіла, та ніхто не

допоміг їй, бо нема рівності на цьому світі. Я тобі скажу ще наоста-

нок про себе – цього ніхто не знає. Я мав уже шістдесят літ, як

найнявся до пана Голембовського. Нетутешній я, Данилку, а з По

ділля, а як колись будеш на Поділлі, то, може, почуєш перекази

про опришків отамана Сокири, що десять літ грабував панів та все

здобуте роздавав бідним, що палив панські маєтки і карав неспра

ведливість, і боялися шляхетні по всьому Поділлі Сокириного гніву, і ловили його війська і гайдуки панські, аж постарів отаман, і якось

над самим Прутом розбили його загін, і тікали рештки загону, і вже

під Кременцем оточили їх, й ні один із повстанців живий це ви

йшов, бо зрадили їх. Знайшовся юда, вивів вояків до схорону. Та

серед вбитих не знайшли отамана Сокири, скільки не шукали. Хтось

оповів, що Сокира вже був у літах і, коли побачив, що загін розби-

то і його мають схопити, а знав, що голови йому не зносити, ки-нувся десь у

колодязь і втонув. Шукали й по колодязях, але марно. Загинув Сокира...

Данило мовчав, і так шалено калатало його серце, аж зблід він, щось

непокоїло його зараз, щось трусило ним, ну, ну...

– Так ось, Данилку, – Свирид трохи підвівся з постелі і озирнув

світлицю, а тоді знову важко впав головою на подушку, але очей від

Данилових.не відірвав, і горіли вони незнаним досі Данилові вогнем, ніби й

небаченим нікому, ніби незнаним, але й знайомим, чимось знайомим. – Ти

свого батька пам'ятаєш?

– Пам'ятаю, але дуже мало. Ще десяти літ не мав я, як він щез під нас...

А так-то пам'ятаю, тільки зовні... Вуса, обличчя, очі... темні...

– Дух ти його пам'ятаєш, питаю? І чую, що ні, не пам'ятаєш. А шкода, бо ти – син повстанця, ти богоборчий дух повинен носити у собі, я тому й

полюбив тебе, я – отаман Сокира...

– Що-о-о! – Данило зблід: – Ви – отаман Сокира?..

– Отак-от, Данилку. Я – той отаман. Я не загинув, поранили мене ще

під Прутом і віднесли в село, де лікувала мене бабуся, яка ще матір мою

знала за дівочих її літ. Там я вилежав півроку, а вже було по всьому.

Загинули мої хлопці, але ніхто й словом не прохопився де я. А було так

легко. А я відчув себе старим і вже хворим. Сили мені забракло і снаги.

Одне лиш мав відтоді на меті. Ще рік минув, і знайшов я того юду. Справив

він собі нову хату, коні купив гарні, землю мав, жив чоловік і ніби й ні про

що не думав. І дивись, під самим Кремінцем, де наші хлопці полягли.

Прийшов я до нього якось уночі. Я ще ж зброю свою зберіг. І в ту ніч то був

мій останній сприт, останнє, на що мене мало ще стачити в цьому житті, —

це кара за зраду, за смерть тих моїх хлопців. Я знав, що як би не перевдягся, цей пізнає мене, адже не може не снитися йому зрада і кара. Не може.

Тому прийшов поночі, забив найперш пса на подвір'ї, а тоді рипнув

кілька разів дверима у коморі та стайні і почав чекати. Вибіг той з хати, не

стрімголов, щоправда, а як кожен перестрашень – крадькома, в руках

пістоль, мав удома зброю, харциз.

А я стояв із вуздечкою, Данилку, і як він вийшов за двері, то й накинув

йому вуздечку на шию і затяг, він смикнувся було, але за мить почав

осідати. Але не міг я допустити його несвідомої смерті. Попустив трохи

вуздечку, схопив за горлянку просто рукою і, в очі йому дивлячись, прошепотів: «Пізнаєш Сокиру?» Він пізнав, і тут, думаю, шляк трафив його

на місці, бо жахом пойнялися його очі, труснувся він, а я кинув вуздечку і

ножа витяг, і вже не знаю, в живого чи мертвого загнав лезо у саме серце

зрадника, а тоді кинувся до клуні, підпалив ззаду, і заки розгорілося, вивів зі

стайні коня – і шукай вітра у полі. Вже коли летів на коні дорогою, вчув

лемент юдиної жінки, але що робити – на таке нема ради.

Захворів я після того, Данилку. Дістався назад до тієї бабусі, а вже їй

було за вісімдесят, і в неї здоров'я не було, хата стояла в ліску на околиці

села, і вона сказала мені:

– Краще йди відсіль, Свириде, бо мені вікувати недовго. Поки

я тут, то не дуже до мене зазирають, а помру, то допитаються, коли

тут житимеш, хто ти. І хтось пізнає, хтось докаже. Поки ще живу, пошукай собі десь місця, а тоді приїдеш, попрощаєшся зі мною і

притулишся, де тобі вдасться.

Так і сталося. Так я втрапив у конюхи до пана Голембовського, а згодом

поїхав до старої, забрав, що мав з речей своїх, перевіз сюди, поцілував

стареньку на прощання, вона мені була мов друга матір. І невдовзі вістка

підійшла до мене, що померла вона. Ось я й лишився тут. Родина моя уся

загинула, ще до того, як я став Сокирою, а тут вже я пустив тільки поголос, що мав колись родину саме тут, в селі, мандрував по заробітках, а коли ось

вернувся, вже нікого нема. Я казав, що мати твоя – мені племінниця, і верз

усяке таке казна-що, аби люди одчепилися. Так і пішло. Ти знайшовся в

моєму житті, і я повірив у тебе, а ось ти – панський улюбленець, приятель, ти ідеш з тими, проти кого йшов я...

Данило мовчав, не в змозі нічого відповісти, нічого відказати на

мовлене, ні пережити усього, про що довідався, закляк на місці і мовчав, тільки очей теж не одривав від Свиридових.

– Як би не було, Данилку, а я небавом відходжу у той світ, там

зі всіма здибаюсь, вже восьмий десяток минув мені, час на спокій.

Але все, що надбав, усе, що маю, лишаю тобі. У стайні праворуч

під кроквами маю схрон, там пакунок великий лежить. Піди зараз і

принеси мені сюди.

Данило прожогом метнувся з хати до стайні і, видряпавшись високо під

дах, знайшов у вказаному місці чималий, міцно прив'язаний до крокв

пакунок, ледве відв'язав. Щось було загорнуте у мішковину, важке, незграбне.

Повернувся Данило до Свирида у світлицю, подав пакунок.

– Ні, вже я того в руках не втримаю, розгорни сам...

Данило розгорнув пакунок і побачив оковану сріблом шаблю, два пістолі з набоями і порохом, шкіряний гаман, перев'язаний навхрест

мотузком, і кинджал чудової .тонкої роботи з ручкою у вигляді змії. Він

зачудовано, із якимось острахом і замішанням дивився на все, що було зараз

перед ним.

– Там у гамані золото, небагато, але це випадком лишилось ще відтоді, з-понад Пруту, ну і зброя моя, все, що надбав за роки життя свого, – все

тобі, Данилку! Не знаю, як твій шлях піде, тільки перед смертю моєю, в очі

мені дивлячись, пообіцяй лиш одне – ніколи шаблі цієї, як і руки своєї, не

підійми за багатого проти бідного, за сильного проти слабшого, за пана

проти простолюду. Тільки й усього, решту совість твоя, дух твій в тобі

виявить, а це – обіцяй мені!

– Обіцяю! – сказав Данило. – Присягаюся життям своїм і пам'яттю

батьків своїх, що завжди шукатиму квітку папороті, квітку правди і

справедливості, добра і любові! Я все пам'ятаю, дядьку Свириде, всю вашу

науку!

– Ось і помру я спокійно, хоч і боюся твоєї дружби з паном, і все ж...

Такі, як ти, слова не ламають, радше самі гинуть. Останнього

бося, аби не зарано. Пам'ятай мої слова та й живи, як живеться. Л зараз

обійми мене, поцілуй на прощання та йди собі! А це все піднеси та вклади

на місце, при лихій порі все може знадобитися, і швидше, ніж при добрій.

Данило обійняв старого, і стислося в нього серце, раптом зрозумів він, що не вистачатиме йому Свирида, ще й дуже, бо, навіть не розмовляючи з

ним, навіть не щодня спілкуючись, він жив, завжди знаючи, що є в кого

питати поради, є кому звіритися.

Свирид поцілував його в чоло і відправив геть. А на ранок старий помер.

Коли поховали Свирида, Данило раз по раз згадував його сло-ва, згадував отамана Сокиру і уявляв собі те життя, яке вів Свирид, і жахливе, і

манливе, і вертався думками до пана Голембовського знову. І тут не було

ради – пан був дуже добрий до нього.

Семен Голубовський мав би зватися він, бо був українець, але вже батько

його спольщився, і син вважав себе поляком, вчився у Варшаві і Парижі, де

й закохався у мистецтво фехтування. Одружився рано, дружина вродила

йому доньку, а відтоді часто хворіла, і молодий Голембовський вештався по

закордонах, робив видатки на усі боки, звикнувши, що батьки його

утримають. Аж часи змінилися, і якраз виповнилось молодому

Голембовському тридцять п'ять, коли він повернувся до батькового маєтку.

Відтоді життя пішло інакше. Він і сам попервах не надто зводив кінці з

кінцями після смерті батька, але несамохіть згодом полюбилося і йому

сільське життя, знайшов він собі втіхи у полюванні та рибальстві та ще ось у

юному конюхові Данилові, з якого зробив собі козачка і мисливчого.

Нащо був той Данило панові Семену, сказати важко було. Тільки, може, мріяв пан про такого сина, чи брата молодшого, чи товариша, щось на такий

кшталт, навіть прохоплювалося у нього в хвилини доброго гумору, але

одразу ж скептично і водночас він вирікав:

– Але що з тебе, коли ти – приємний, милий, але простий хлоп, і доля

твоя – хлопська, хоч вдача славна, але ж ніколи ти не годен дістатися, як

би не бажав, того життя, яке маю я...

Але ж і вдарило це тоді Данила, добряче вдарило! Він то й сам знав усе, він сам це чудово знав. Тільки нащо ж було виказувати це йому в очі, нащо

ж було так ось впрост бити його цим походженням, цим навіки

приреченням? Коли ж пан сам послав його до дяка вчитися грамоті, а потім і

книжки йому підсовував, і вчив його сам, жартуючи з його помилок і

дивуючись не раз його кмітли-вості і чіпкій пам'яті.

І в фехтуванні згодом Данило почав робити такі успіхи, що пан Семен не

раз, було вже, коли не міг так просто перемогти Данила. Під якогось часу

Данило зрозумів, що так не варто чинити, і раз у раз піддавався панові, непомітно, але зумисно. Бо ж часом відчу-вав, що набагато сильніший

фізично і може й у мистецтві рапірно-му легко перемогти пана.

Пан Семен радів, коли Данило робив помилку, і любив вихва-лятися

своїм вмінням і гнучкістю.

Він був високий, худорлявий, з довгастим обличчям і квадрат ним

підборіддям, вузькими блакитними очима й рідкуватим рудуватим

волоссям. Насправді й фехтувальник з нього був неабиякий, і людина він

був за вдачею загалом непогана, але... Пан – це пай.

Він і плавати вивчив Данила. Ось тут Данило вже його ніколи не

перевершив. Це давалося панові Семенові, бо був легкий і спритний, а

Данило був уже трохи важкуватий, м'язистий і у воді не міг так легко

ковзати, як його господар.

Не раз задавав собі Данило питання, ну що йому, панові, від мене, нащо

йому я, і відповіді не знаходив, бо була вона надто складною як для його

сімнадцятилітнього розуму, а вже з роками то й питання це стало зайвим.

Данило відколись з'ясував собі, що пан Семен дістає задоволення, коли

ставить його, Данила, в якесь незручне становище, коли він має шарітися і

ніяковіти чи виказувати невміння й неспроможність. Водночас, коли Данило

досягав чогось у науці чи в якомусь сприті, пан радів, здавалось, не менш за

Данила, але негайно вишукував щось нове, чим би міг дошкулити своєму

козачкові.

Знічев'я колись почав пан розпитуватися про Данилові інтереси до

жіночої статі. Як не впирався Данило, та пан вів ці розмови так по-

товариському, так легко, та й сам стільки розповідав, що Данило майже не

таївся перед ним, бо й справді думки вже посідали його, а пан реготав раз

по, раз від якогось Данилового звіряння, а тоді розповідав йому якусь із

своїх пригод з жінками десь у Парижі, чи на якомусь курорті,' чи ще десь, і

Данило червонів, ніяковів, дратувався на себе, чуючи, як палахкотять його

щоки, але слухав дуже уважно, не пропускаючи ні слова, ні зауваження.

А потім, коли лягав спати, його мучили видіння, і важкі сни, і гарячі

думки, і він прокидався у поганому настрої, з важкою головою і лиш за день

трохи оговтувався, а пан Семен і далі реготав – я тебе і тут вчу, дурню, я

тебе всього навчу, ти слухай мене, і життя твоє буде гарне. Ось живеш зараз

і далі житимеш ще краще...

Слухав Данило. І вчився усьому, чому міг. І вдячний був панові до

глибини серця, бо багато чого ніколи б за життя своє не довідався, не

спізнав би, не прожив би... А отже, втратив би.

На двадцятому році життя спало на думку Данилові женитися, кинув

оком собі на дівчину, ледве бачив її кілька разів, та здалося йому, що гарна

вона, що тиха і мила, і сказав про неї панові.

Той не почав сміятися й глузувати, як завжди, а подивився на Данила

трохи зажурено і замислився. Потім сказав таке:

– Я вважаю, що женитися тобі ще рано. Женишся, то будеш жити не

при дворі у мене, а маєш свою хату ставити, треба щось своє мати, а ти ще

нічого не маєш. У прийми йти до тієї дівки, значить, з двору мого геть – у

поле чи на стайню в ліпшому разі. Чи так хочеш? А що ти вже підріс і кров

тебе вабить до дівчини теж, то я й сам знав, що так буде, сам тебе багато

чому вчив...

Тут пан весело зареготав, як повсякчас у таких випадках, і лукаво

позирнув на Данила.

– Я думав, ще з півроку втерпиш. Скажу тобі, що мені шкода

пускати тебе в оці бісівські фертитурки, але що робити – нема

ради на вік твій і статуру. Шкода, бо поведе тебе кудись убік, а

куди – невідомо... Я дещо зготував тобі на цей випадок. Тільки

спершу кажи – лишишся зі мною чи підеш геть до тої дівки?

Лишився Данило. А краще б пішов геть, краще б женив його пан, і все

було б краще, для всіх краще... Ні, не для всіх, ні, не все було б краще, бо

було так, як мало бути, і не міг піти Данило тоді під пана, бо спокуси при

панському дворі були сильніші, ніж ваби-ла його та дівчина. І хотів він

женитися, як люди женяться, коли час надходить, але не було то ані

коханням, ні любов'ю.

Минуло від тої розмови із тиждень, коли пан закликав його і, сміючись, сказав:

– Одягайся, сідлай коней, поїдемо!

– Куди? – тьохнуло в грудях у Данила.

– Побачиш!

Привіз його пан на околицю села до чепурної хати удовиці Гор-пини.

Вчула цокіт копит біля хати і вийшла у двір зустріти гостей.

Мовчазна, тиха, ще доволі молода жінка, кругловида, чорнява, прийняла

коней, закликала до хати, і лише в хаті, коли підвела очі, які весь час

тримала додолу опущеними, побачив в них зніяковілий і розгублений

Данило чорний вогонь незгасної ніколи жаги, пристрасті, глибинної жіночої

потреби.

І злякався цього вогню, бо він вже починав палити його самого, так

одразу, з першої миті, лиш погляди їхні зустрілися.

Пан з півгодини посидів, пожартував, раптом весело засміявся, і Данило

почервонів, готовий крізь землю провалитися від сорому, ший зараз на

пана, на себе, на все, що діялося. Але пан поплескав його по плечах і, нахилившись, сказав:

– Завтра вранці приїдеш – одразу ж до мене. Не бійся – тут

тебе чекають і знають. А завтра все мені розповіси!

Він знову засміявся і поїхав геть.

Данило лишився. І захлинувся в Горпининих любощах, не зімкнувши до

ранку очей, а наступного дня снував, несилий ходити, і розмовляти, і

витримувати панів погляд, і регіт, і допитування, що і як.

Він розумів, що і пан Семен бував у Горпини, що він добре знає, що там

і як, і все це будило в ньому певний неспокій і сором, змішаний із

приємністю, що настільки приблизне його до себе пан, настільки довіряє

йому, настільки любить...

Звик. І до Горпини, куди вчащав тепер час від часу, коли пере-буяла в

ньому перша незупинність пристрасті. І до життя при панові. Думки про

одруження відкинув геть, був гарно одягнутий, нагодований, причесаний, мав усе, що хотів... Майже усе. Крім самого себе. Крім волі.

Бо ніколи не вільний був чинити, що хотів, ніколи не вільний був

вибирати свій час, себе самого, свої бажання і настрої. Все за нього вибирав

пан. Він як був, так і лишився наймитом на пан-

ському дворі, тільки зовні це було ніби інакше, а суть була та сама. В чомусь було

навіть гірше, бо тепер він зовсім нічого не вирішував, а конюх хоч дружину собі

міг вибрати, хоч колись, таки сам.

Лише одну забаганку дозволяв собі, і пан не тільки не перечив їй, а всіляко

заохочував до цього – вирізував з деревини Данило усяку всячину. Ще змалечку

виявились у нього нахил і здатність саморобним ножиком вирізати з дерева

зайчиків і коників, гусей і корів, дерева й квіти.

А як став старший – почав і обличчя людей різьбити, дивовижні, незнайомі

вирази облич тих будили цікавість, вабили. Люди любили Данилові іграшки, і за це

змалку перепадало йому чимало різного навимін. То пиріжок з маком, то шматок

сала з хлібом, то насіння гарбузове смажене, а далі – краще. Очкур новий, чи

навіть сорочку домоткану, а чи з роботи вивільнять – хтось за нього зробить.

Якось, вже прийнятий до ближчої панської челяді, показав Данило панові

Семену діда-лісовика з костуром, що визирав із-за дерева. Усе було вирізане з

цільної деревини. Пан захопився і наказав ще робити таке ж, виставляв

вирізьблене Данилом у себе в одному з покоїв.

Найкраще із зробленого тепер Данило ніс панові, і вже там назбиралось чимало

усякої всячини, і пан хвалив його й казав, що він вміє бачити світ і має талант, – от

би йому вчитись таким справам, хоч де там, щоправда, хлопові. . Це так, забаганки, але вирізуй, Да-ниле, шукай у дереві схованої краси, це прикрашає твою душу. Так

казав пан Семен. Данило не міг утяти, що криється за цими словами, тільки чув у

собі потребу щось таке робити, щось вивільняти з себе, немовби оживляючи собою

цілісну непроникливість дерева.

Він бачив, що таїться в шматкові доброї деревини, відчував дерево, іноді

здавалося йому, що там, по інший бік, у дерев'яному світі, по той бік життя, яке

ми бачимо, є інше, нам незнане, і його слід лиш відкрити, розщепити, як

деревину, й воно засвітиться людям, як квітка папороті...

Час минав, роки спливали один за одним. Жилося Данилові ніби й спокійно, але

іноді змагав його такий неспокій, що просто ночі, після усього, що могло здіятися

вдень чи увечері, коли він мав би вже давно спати, коли тіло просилося до

спочинку і настрої притуплялися, нападало на Данила безсоння і поймав

незрозумілий щем. Бо все було ніби й так і зовсім не так, як мало б бути. А ось як

мало бути інакше, він не знав, міг лише гадати. А незнання не дає ради, тільки

питання без відповіді, тільки неспокій незагайний.

Данило виходив уночі на ґанок і сідав там, вдивлявся в небо, в ніч довкола, щось ніби шукав у зірках, щось питав у них, чогось чекав від ночі.

Раз у раз думав і про покійного Свирида, отамана Сокиру, про його заповіт і

наказував собі, що як би не жив далі, ніколи не порушить слова, даного старому

перед смертю, ніколи.

Думав про пана Семена, про те, що єднало його з господарем, про те, що

ділило їх раз і назавжди, і тугував, що не народився

нарівні з паном, що не зміг вивчитися більше, не міг побачити більше

світу, звідати самому все, про що оповідав пан, що знав достоту, а Данило з

панської ласки лише з його вуст і рук. В його ставленні до пана все

суперечило одне одному, і мішались найрізноманітніші настрої, в яких

вирізнялося, попри всю вдячність до господаря маєтку, відчуття власної

неволі, свого наймитського походження, неналежності самому собі. Ніколи, ні в чому.

Щем поймав його, будив потребу нового життя, нового у собі і в усьому

навколо, потребу волі. Невиразна надія, невисловлена, несвідоме бажання

чогось іншого, що мало би вернути йому себе німого. Він жахався, на мить

припускаючи, що перестав шукати цвіт папороті, вогонь життя, що захлинув

його панський двір і при-язнь пана Семена відірвала назавжди від коріння

свого, назавжди.

Заплющував очі, і враз виринало довкола блакитне сяйво, яким

освітлювала життя квітка щастя, манливе тепло і світло ожилих сподівань, сповнених прагнень, спокою в собі і віри в навколишній світ, довіри і

любові навзаєм, тільки навзаєм...

Цього не мав Данило і в своїх двадцять три, не мав. Усе мав, тільки

цього не мав, не знав цього і марив цим відчуттям, незнаним, неосягнутим, але бажаним, десь відчуваючи, що із усіх різних добрих ставлень до нього, зі ставлень різних людей – від матері і старого Свирида до вдови Горпини з

вологими очима і пана Семени – мало б народитися щось одне, цільне й

неподільне почуття когось до когось, те, що вмістило б у собі весь загал

суперечливих почуттів і змішаних пристрастей, і наповнило б і його собою

самим, і відкрило б світ і життя перед ним уповні і його – життю і світові

– уповні.

Але розплющував очі, і довкола була темінь, лише зірки на небі і мітили

яскраво і виклично, і паморочилося в голові від того, що є і що було, що

могло б бути і чого чекає він, що буде завтра.

Данило розплющив очі, і довкола була темінь, лише зірки на небі світили

яскраво і виклично, і паморочилося в голові від ходи коня, що ступав

повільною ходою просто в ніч. А сам він був припнутий якимось мотуззям

до сідла і ременем до того, хто сидів ззаду нього на коні, тримаючи повіддя, тоді як Данилові руки несило звили додолу.

Він відчував тепло тіла, що захищало його ззаду від холоду ночі і

итримувало на коні, відчув дихання товариша у себе на шиї і в грудях

справа біль, тупий і ниючий, ще й посмикувало там у такт чвалові коня.

– Куди ми їдемо? – спитав він у Айдара, ледве ворушачи губами.

– Ти вже прийшов до тями, слава Аллаху! – мовив той у нього за

спиною. – Ще кілька годин – і приїдемо. Ти мовчи зараз, нама-гайся

заснути. Ми їдемо в аул кипчаків, що не кочують, а постійно живуть на

місці. Вони, як і узбеки, обробляють землю, сіють і худо-бу гримають. Там

перебудемо, поки все заживе. Не бійся, там буде безпечно, степовики не

чинять зла пораненим, навіть ворогам.

«Еге ж, – спроквола подумав Данило, – зараз нас ворог би перейняв

тільки так. Але ж ми перемогли, емірські воїни втекли, маємо надію на

щось, тільки вибирати вже нема з чого, тепер все вирішує мій юний

товариш, це добре, що ми з ним так, і добре, що він є, і взагалі...» Остання

думка була заспокійлива, і Данило разом із нею знову поринув у забуття.

Айдар тільки зітхнув, намагаючись підтримати обома руками, що

тримали повіддя, обважніле тіло Данила, хоч пояс, яким Айдар прив'язав

Данила до себе, підтримував пораненого досить міцно, не даючи сповзти

йому з сідла і звільняючи в такий спосіб руки Айдарові.

В Айдара затекла нога, що й так дуже боліла після падіння з коня. Айдар

в розпалі бою не звернув на це уваги, тільки згодом відчув біль у нозі, коли

все скінчилось і він притяг Данила, перев'язав його, в знемозі опустившись

на землю. Ось тоді занила у нього нога, почувся біль, й чимдалі більше, і

вже знав Айдар, що вибита вона десь у стегні і що треба б йому відлежатись, бо, бувало, не раз ще дітваком падав з коня, всякого бувало. Але було зараз

не до вилежування, думки снували в його голові різні, він дивився на

Данила, що так і не приходив до тями, і думав, як усе по-дурному склалося: озирнись він на мить раніше, поцілив би того бороданя – і не мав би

клопоту Данило, і все було б зовсім інакше.

Так завжди, як загадаєш щось важливе, та ще воно ніби виходить і вже

починаєш радіти перемозі чи звершенню, ледь дозволиш собі порадіти на

мент раніше – доля відразу ж мстить за поспіх. Бо ще не закінчився бій, ще

наздоганяли вони ворогів, а вже обоє вирішили, що знову перемогли все на

світі.

Так, обоє вирішили однаково, це розумів зараз Айдар, і дивно було йому, що вже розуміли вони під час бою один одного без слів, і чимдалі очевидно

ставало, бо багато говорити й нема потреби, все просто, бо вони подеколи

справді однаково мислять...

Айдар почував, що кінь вже втомився, він, щоправда, нагодував його

перед дорогою, напоїв якомога більше, і це мало додати йому сил, бо ще ж і

перепочили після тих перегонів, і все ж кінь віз двох вершників та ще

зброю, воду і їжу, всього небагато, а таки вантаж, і кінь помітно втомився.

Айдар не наважувався погнати його сильніше, бо й так аби дійшов, а, за

його підрахунками, до аулу, куди він вирішив зараз спрямувати їхній шлях, кілька отаких годин дороги.

Він зітхнув, подумавши, як це буде дивно, коли він почне шукати своїх

далеких родичів саме у цьому віддаленому від кочовиків аулі. До цих казахів

ставилися степовики доволі зверхньо, бо життя в них було інше і звичаї

дещо інші, чи то вони від узбеків перейняли цей стиль життя, бо обробляли

землю і садили на ній усяку всячину, як узбеки, і з того жили так само, як і з

худоби, яку тримали тут же, довкола місцевість вважалась ніби їхньою, хоч

і тут, як і скрізь у степу, бродили всі, хто хоче.

Так і біля них. Отож усі-всі походи, всі знегоди падали й на цей аул, але

вже, видно, повелося так віддавна, бо й жили покоління їхні отаким життям, на тому ж місці.

Айдар згадав, що, здається, з цього аулу узяли колись дівчину в рід

жагабайли дружиною старшому синові сестри його батька, що була

замужем за багатиром Махамбетом... Одне слово, якесь та родичання

знайдеться.

Бо так вже ведеться у степу. Коли хтось зустріне когось серед степу, то

не спитає, хто ти. А спитає, куди і звідки. Коли приходить гість в аул, хто б

не був він, зустрінуть його, нагодують, дадуть спочити, а тоді вже й сам він

розповість – хто він і з якою метою приїхав. А вже коли віднайдеться хоч

якесь спільне коріння у цьому аулі з новоприбулим, то вважають його за

родича і приймають як свого.

Родичі. Предки. Що стоїть у нього за цим словом, що стоїть у кожного з

нас, скільки поколінь найрізноманітніших людей складади нашу нинішню

подобу, зі скількох частинок складені ми й що ми тоді є? Чи ми існуємо

насправді, чи ми самі тільки частинки, роз-рослі, але частинки тих минулих

поколінь, що теж були свого роду частинками, і так нескінченно, а де ж

кінець тому? Де початок?

Нікого позаду не видно, нікого попереду, все темінь, морок. Тільки

окремі імена зблискують серед родової пам'яті, як факели серед ночі, а ти, однак, не знаєш, чи маєш ти, саме ти до них пряме підношення, але

сподіваєшся, в душі на це сподіваєшся і тому бережеш в пам'яті священні

імена знаменитих предків як найбільшу дорогоцінність. Так кожен береже, але й ти теж, ти теж маєш на це право, маєш на них право... І ніколи не

згадаєш напорожньо видатне ім'я, ніколи не вимовиш вголос просто так, тільки у найурочистіші хвилини, тільки у миті найбільшого піднесення, коли дух твій злітає високо і ти повинен піднести його ще вище, щоби і вони

встали поряд з тобою, сповнили тебе силою і завзяттям, звитягою і міццю.

Отак ти летів тоді, Айдаре, коли побачив Данила, що відбивався один від

вісьмох напасників, так летів ти, як вихор, як ураган, як стріла, що все одно

долетить до цілі вчасно, саме вчасно, ти кинув повіддя, раптом відчувши, що байдуже, ніщо тебе з сідла іараз не вирве, ніщо, поки ти живий, а ти

живий і ще довго житимеш, що би не траплялось із тобою зараз. І твоє

життя означає зараз життя цього оросутського батира, цього чоловіка, що

виявив таку мужність і відвагу й так хоробро, відчайдушно зараз нама-

гається якнайдорожче продати своє життя. Зараз ти раптом зро-зумів, що, боронячи його, поспішаючи йому на допомогу, ти поспішаєш на допомогу

до себе самого, це ти рятуєш себе, Айдаре, так, себе самого в ньому...

І ти вигукнув войовничий клич твоїх предків, і вони встали за твоєю

спиною, як великі крила міці, вони підносили тебе, надиха-ли, і ти летів-, цілячись на ходу із лука саме у того, хто, ти бачив це здалеку, незабаром ось-

ось спрямує списа саме в груди оросутові.

– Ай-айрауаа-ах! – кричав Айдар. – Баганбай! Ардак! Сизар-бай!

Жолимбет!

Він вигукував імена уславлених у переказах і піснях батирів свого роду, імена яких ніколи і ніким не вимовлялися всує, і відчув, що вони тут, разом

із ним, вони допомагають йому й Данилові і будуть допомагати, і коли

напасники почули його і двоє помчали йому навперейми, полишивши

оросута, Айдар радісно і впевнено випустив стрілу, і вона пробила наскрізь

горло того вершника, що саме націлився списом в оросута, й усе

відбувалося так, як він і передчував. Айдар знав, що вони переможуть, неодмінно переможуть, бо той неспокій, через який він раптом повернув за

годину після того, коли вони з Данилом роз'їхалися в різні боки, пробився в

ньому з такою несподіваною силою, що в якусь мить Айдар відчув, що не-

силий продовжувати шлях далі один, що мусить повернутися, наздогнати

оросута і проїхати тим небезпечнішим шляхом з ним ще хоч би день а чи

два і лише тоді мандрувати далі, назад, треба, щоб усе було справедливо, кожен повинен після втечі мати однакові можливості вижити і добратися до

свого дому, до своєї мети.

Бо ж інакше щось станеться з тим оросутом в дорозі, і в останню

хвилину гріх за його біду ляже на сумління Айдара, який хотів завжди бути

чесним воїном і знав з дитинства, що померти у відкритому бою – це щастя, бо воїн тоді наближається після смерті до Аллаха. Отже, не треба боятися

чогось, коли найкраще – життя воїна, бо йому за життя уготована слава, а

по мужній смерті – рай і спогади ближніх, пам'ять у переказах, піснях і

легендах.

Айдар пустив було тоді коня труськом, а тоді вже пришпорив його як

слід і вже на ходу вигадав собі, що оросут не взяв кресало і кремінь, вони

лишилися в сумці у Айдара, а шлях того довший, отож він йому віддасть, а

тоді скаже, що раз вже повернувся, то проїде з ним трохи ще, і так має бути, бо негоже, повернувшись, просто казати, що хоче його провести, ще

подумає зовсім інше, лише хоче оберегти його, бо знає тутешні краї краще...

А ще далі, ще глибше, Айдар відчував, що є іще одна правда – щось

вабило його зараз до оросута, виникало незрозуміле відчуття суму, здавалось, що вже ніколи в житті не побачить його Айдар, і, може, це й

змушувало хлопця так уперто запрошувати оросута до себе в аул. І лишило

відчуття невизнаної собі самому досади, що оросут не погодився, і навіть

дозволило образитися й показати трохи цю образу, але водночас і стримати

її, бо вся логіка того, про що говорив оросут, була виправдана його життям, та й взагалі життям воїна і батира, який сам відповідає за себе і не повинен

нічого боятися на своєму шляху.

Все це було зрозумілим Айдарові з дитинства, і він дивувався власному

настроєві, виразному небажанню лишати оросута самого серед степу, відчуттю досади, коли оросут відмовився з ним їхати і вони роз'їхалися, і

найбільше тому, що змусило його повернути раптом коня і чимдуж скакати

навздогін оросутові, що, за всіма ознаками, не мало під собою ніякої

причини. Лише з оцим креса-

лом... Але ж і сам Айдар знав, що то лише зачіпка, яку він вигадав, коли вже