Текст книги "Відчай"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 16 страниц)

– Господи! Максим Максимич! Скільки літ, скільки зим! І ви тут!

– Містер Пімезов, – несподівано різко, немовби злякавшись чогось, перепинив його Макгрегор, – будь ласка, без емоцій! Відповідайте тільки на мої запитання! Ви знаєте цю людину?

– Звичайно! Це Ісаєв, Максим Максимович… – Макгрегор звернувся до Ісаєва:

– Вам знайома ця людина?

– Ні.

– Містер Пімезов, – меланхолійно вів далі Макгрегор, – коли, де і за яких обставин ви познайомилися з людиною, яку маєте впізнати?

– Максим Максимович Ісаєв був відповідальним секретарем газети пана Ванюшина у нас у Владивостоці починаючи з двадцять першого…

Ісаєв відчув, як стисло серце, згадав здорованя Ванюшина, його очі, повні сліз, коли він у номері хабаровського готелю, розвалившись на шкурі білого ведмедя – найліпшій прикрасі трикімнатного люксу, – дав йому заміточку з газети: «Ви прочитайте, прочитайте уважно, Максиме Максимовичу! Чи хочете, щоб я? Вголос? Виразно? Га? Будь ласка: «Учора в мирового судді слухали справу кореспондента іноземної газети, якого звинуватили в порушенні громадської тиші… Кореспондент цей, Фредерік Раннет, сказав своїм гостям-іноземцям у ресторані, що в Росії можна будь-кому дати по фізіономії і тільки заплатити за це штраф… Побившись об заклад, Раннет підійшов до лакея Максимова і дав йому ляпаса. Суд присудив Раннета на сім днів арешту»… Ну?! Як?! І заголовочок: «У Росії все можна!». У нас усе можна, воістину! Он мені недавно наш прем'єр Спиридон Діонісійович Меркулов викладав своє кредо: «В репресіях супроти політичних противників дозування не потрібне, друже мій! Той стане у нас великим, хто пустить кров вчасно і до діла – тоді нехай її хоч річки ллються… Це немовби звільнення від хвороби, це як високий тиск знизити, людську пристрасть утихомирити! Головне – ворогів назвати, від них біда, не від самих же себе?!»

– Що ви можете сказати про діяльність Ісаєва? – Макгрегор дивився на Пімезова з легким презирством.

– Чудовий журналіст, «перо номер два», його боготворили в Примор'ї…

– Що можете додати до цих показань?

– Те, що протягом останніх семи місяців, перед тим як банди Червоної Армії увійшли у Владивосток, ми ретельно стежили за Максимом Максимовичем, підозрюючи його, і не без підстав, у тому, що він – лазутчик червоних.

Макгрегор обернувся до Ісаєва.

– Заперечуєте?

Той кивнув.

Макгрегор відпустив Пімезова (англійська у бідолахи жахлива, плутає часи, слова вимовляє на російський лад), простяг Ісаєву папочку рожевого кольору.

– Ознайомтесь…

Ісаєв відкрив папку і вперше здригнувся: прямо на нього дивилися сумні очі Сашеньки Гавриліної.

Він довго не міг одірватись від її фотографії (подумав машинально, що це не оригінал, а копія), потім акуратно прикрив папку:

– Містер Макгрегор, я хотів би знати, що ви від мене хочете? Може, це допоможе нашому діалогу…

Той згідливо кивнув:

– Я готовий відповісти. Мене і мою службу цікавить, на кого ви працювали по-справжньому: на червоних, Шелленберга чи на представника американської розвідки містера Пола Роумена, разом з яким, починаючи з сорок шостого року, розвинули бурхливу діяльність у Латинській Америці по розшуку шефа гестапо Мюллера?

– Коли я відповім, що по-справжньому працював лише на червоних, це буде певним конфузом для британської служби: допитувати представника російського союзника – без співробітника посольства…

– Це так, ваша правда, містер Штірліц-Ісаєв… Але ж ви не зробили такої заяви… Тому я допитую вас як есесівського злочинця…

– Значить, коли я зроблю таку заяву, представника російського посольства запросять сюди?

Макгрегор знизав плечима:

– Хто ж запрошує дипломатів на конспіративну квартиру секретної служби? Ми підшукаємо для цього інше місце… Отже, я можу записати: ви визнаєте, що працювали на росіян?

– Так.

– Назвіть імена тих, хто може поручитися за вас у Москві.

Ісаєв відчув фізично, як англієць його вдарив: кого він може назвати? Кого? Постишева? Блюхера? Каменева? Кедрова? Уншліхта? Артузова? Берзіна? Кого?!

– Я вважаю це недоцільним.

– Можна поцікавитися: чому?

– На це запитання я не відповідатиму.

– Як нам повідомити росіянам ваше ім'я?

– А ви дайте їм ті імена, що їх називали пани, викликані вами для впізнання…

– Добре, – і Макгрегор простяг Штірліцу своє вічне перо. – Будь ласка, переконайтесь у правильності ваших відповідей і підпишіть кожну.

Переконавшись у тому, що його відповіді записано правильно, – цілковите заперечення геть усього, – Максим Максимович підписав кожну свою відповідь.

Макгрегор сховав папір у портфель, відкланявся і, вже відчинивши двері кімнати-камери, замислено спитав:

– А якби вам не послали ковдру з клеймом «Куйбишева», ви заговорили б російською?

І, не діждавшись відповіді, вийшов.

3

Уночі Ісаєв заснути не міг, заново аналізував усю розмову з цим придихуючим Макгрегором, раз у раз повертався до дивної поведінки Ріббе – живий мертв'як, що з ним зробили; потім від Пімезова перекинувся пам'яттю до останнього дня у Владивостоці, коли Ванюшин привів його до свого лакея Миньки, той ще в домі ванюшинських батьків, при рабстві, був «хлопчиком», і почув слова його квартиранта, приват-доцента Шамеса, начебто це не чверть століття тому було, а тільки-но, у цій дивній дерев'яній кімнаті… Непоказний, з пушкінськими баками Шамес тоді гаряче говорив йому, Ісаєву, і Ванюшину: «Якщо ви зможете зафіксувати електромагнітні хвилі, які виходять з мозку щойно померлого, вони будуть такі ж самі, як у живого. Вони зникнуть лише на третій день, коли – за нашою християнською приповідкою – душа піде з тіла… Так, так, я віруючий, вихрест, хоч і кажуть, мовляв, жид хрещений, як кінь лічений… Знайте, і перший, і другий день покійник фіксує все, що відбувається довкола нього! Я ще не відповів собі: чи організується це почуте у жах там, у таємничому, руйнуючому мозку покійника. Адже насправді виходить не душа, а енергія, могутність розуму людського… Енергія не зникає – у цьому я згоден з марксистами. Та якщо вона не зникає, отже розум безконечний, а людина духовно безсмертна? Покійник і після смерті залишає тут свої електромагнітні хвилі, і коли я проживу ще кілька років і Росія не зжере саму себе, я сконструюю апарат, який запише промови Нерона, плач Ярославни і невисловлені, тобто істинні, думки Макіавеллі… Не смійтесь! (Я справді сміявся, згадав Ісаєв, я реготав тоді.) Недарма кажуть: «ідеї носяться в повітрі!» Варто тільки настроїтись на них, і тоді вищий розум світу ввійде у вас, і ви станете новим пророком, і вас розіпнуть продажні торговці, і все почнеться спочатку… Чого ви смієтесь?! (Я сміявся; Ванюшин слухав зачаровано, з невимовною тугою.) Ви просто не задумувалися над тим, чому всі великі люди або маленькі на зріст, такі як Мольєр, Наполеон, Пушкін, Лєрмонтов, Ленін, або велетні, як Петро, Кромвель, Лінкольн! А чому це так? Тому, що вони поза середнім рівнем людства, а через те їм зручніше так настроюватись і приймати електромагнітні хвилі вмерлих геніїв…» Ванюшин тоді зітхнув: «Скрутять вам в'язи, Рувім, або наші бузувіри, або червоні…» Шамес зайшовся сміхом: «Думаєте, я боюсь? Ні, взагалі я, звичайно, боягуз, але за саме життя страху не відчуваю. Чому? А тому, що я, як і ви, – порожнеча! Ви торкаєтесь до мене пальцем, і ви відчуваєте мене, але чим ви мене відчуваєте і що ви відчуваєте?! Тіло складається з атомів. Але ж атом – це ядро, навколо якого у величезній порожнечі крутяться крихітні невагомі електрони. У порожнечі! Отже, ви доторкуєтесь порожнечею до порожнечі! У світі немає маси! Є енергія і магнітне поле! І все! Тіло – міф! Ми безтілесні. Ми з атомів і порожнечі, вода – з того ж, дерево, корова, Достоєвський, Тінторетто, Джоконда… Ми всі – піддані безтілесної матерії, чого ж боятися?!»

…Звідки англійці могли взяти фото Сашеньки, спитав себе Ісаєв. Це запитання не полишало його, породжувало якесь напружене почуття, воно ще не оформилося в думку, але вже затаїлося в усій його істоті.

Йде гра, йому це було ясно, йде за тими правилами, які він ще не зміг збагнути, але вони, ці правила, були витончені, бездоганні за формою, та до того ж ще й занадто приховані.

Цей Макгрегор легко довів мені, що він знає про Штірліца, Ісаєва, про Сашеньку і, нарешті, про Пола Роумена. Це дуже багато, це успіх, я в нокауті. Але чому він не закріпив своєї позиції наступом? Чому? Англійці – при всьому їхньому такті – жорсткі політики, їхній національний характер найдужче виявляється у спорті: вони подарували світові теніс, футбол і бокс, вони вміють силою, виснажливо, але тактовно атакувати, чому ж не атакував Макгрегор? По-моєму, його взагалі не дуже й цікавили мої відповіді, він добивався іншого. Чого?

…Чоловік у напіввійськовій формі без погонів увійшов до нього з підносом, як і ввечері: тарілка з вівсянкою, шматок хліба з сиром і чашка з неміцною кавою. Як і ввечері, він діждався, поки Ісаєв закінчить сніданок, забрав спочатку, тарілку, а потім уже чашку й ложку.

– Коли у вас час прогулянок? – спитав Ісаєв.

– У нас поки що немає прогулянок.

– Чому? Мене покарали?

– Спитайте про це того, хто веде вашу справу.

– А бібліотека? Я можу користуватися послугами тюремної…

– Тут не тюрма.

Чоловік вийшов, тихо причинивши за собою масивні, на пневматиці, двері…

…Через п'ять днів знову прийшов Макгрегор, простяг Ісаєву аркуш паперу:

– Розпишіться.

Ісаєв прочитав текст: «На вимогу штандартенфюрера СС Штірліца, який свідчить про свою належність до російської розвідки («М. М. ІСАЄВ»), вищеназваний Штірліц передається радянським властям».

Хвацька закарлючка замість підпису під текстом: «помічник начальника відділу»; дата; ні номера, ні печатки.

– Згодні з таким рішенням? – спитав Макгрегор.

– Цілком.

– Прошу дописати: «З рішенням згоден». І розпишіться. Тим прізвищем, яке для вас найбільш зручне.

– Усної згоди не досить?

– Ні. Ви, мабуть, чули, що багато росіян відмовляються повернутися додому, справедливо вважаючи, що їх як усіх полонених, котрі заразилися, – Макгрегор посміхнувся, – західним вільнодумством, зашлють до Сибіру. Щоб у майбутньому ви не учинили проти нас позов за те, що ми віддали вас більшовикам, будь ласка, виконайте формальність.

Ісаєв підписав папір, Макгрегор кивнув йому й мовчки вийшов.

4

Його привезли на заміський аеродром до деренчливого напіввійськового «Дугласа» з двома рядами металевих стільців, закритих кожухами, із двома кушетками у першому відсіку.

Коло дверей пілотів, після мовчазного акту передачі Макгрегором таємничого полоненого (по нічному місту везли із зав'язаними очима; Ісаєву здалося, ніби дзенькав трамвай, як московська «аннушка» в ті щасливі роки, коли був живий батько; дивно – хіба в лондонських передмістях ходять трамваї? А втім, чому я думаю, що це Лондон, а не Глазго чи Манчестер?), капітан, який назвався Перфільєвим, сердечно привітав Штірліца, і літак з ретельно закритими ілюмінаторами пішов у небо.

– До столу, Всеволоде Володимировичу, – Перфільєв назвав його так, як останнього разу називав Уншліхт у двадцять першому, коли зустрілися в Реввійськраді республіки: їдучи до Владивостока, Владимирова, а втім, тоді вже Ісаєва, за рекомендацією Дзержинського прийняв заступник голови РВС Склянський, а потім, усього хвилин на п'ять, його запросив до себе нарком військмор Троцький.

…На ящику, застеленому газетами, стояли пляшка коньяку, банки шпротів, сардин та крабів; сирокопчена ковбаса, сир, сало.

Здивували Ісаєва яйця, зварені круто; за чверть століття одвик: на Заході так не готують…

Чи тому, що випив він великий фужер коньяку (капітан Перфільєв тільки пригубив: «Я ще повинен працювати під час рейсу, Всеволоде Володимировичу, вибачте»), чи то тому, що стало йому зараз солодко-спокійно, вже не крутилися в голові всі ці «нікс фарштеєн», страшні приниження в гальюні, дивний Макгрегор, геть увесь мотлох вилетів з голови, він – несподівано для себе – відключився; такого з ним ніколи не було…

…Прокинувся тому, що капітан тер йому вуха:

– Всеволоде Володимировичу! Просніться! Сідаємо! Москва!

Усе ще було темно, всі ілюмінатори зашторені. Коли Перфільєв відчинив двері й викинув металеву драбинку, Ісаєв побачив зірки – полетів уночі й прилетів уночі; такий же зачаєний, без вогнів, заміський аеродром, великий автомобіль (він одразу згадав «ЗІС-101», такі були в радянському посольстві на Унтер-ден-Лінден, німці страшенно потішались); підполковника з орденськими планками:

– Товаришу Владимиров, від імені і за дорученням командування дозвольте сердечно вітати вас із поверненням на рідну землю! Підполковник Петров, відданий у ваше розпорядження.

– Спасибі, товаришу Петров… Сердечно дякую за зустріч… Мою родину попередили? Ми зараз поїдемо до них?

– Командування прийняло інше рішення, товаришу Владимиров: не можна травмувати вашу дружину й сина… Вони вважали, що ви загинули, як і ми всі… Їх треба готувати до зустрічі, за цей час і ви отямитесь, їдьмо!

…Дачка була невелика, затишна, дві спальні, їдальня й кабінет, велика веранда, на кухні – справжня російська плита; на веранді накрили на стіл. Петров відрекомендував молоденького лейтенанта: «Коля Штиков, стенографіст, поки ми готуватимемо ваших до зустрічі, – днів сім на це піде, – надиктуете звіт про роботу, яку ви провели, поетапно, з самого початку, на ім'я секретаря ЦК товариша Кузнецова. Він тепер курирує органи, герой ленінградської блокади, ви з ним незабаром побачитесь, він візуватиме документи на ваше звання Героя. Тоді ж усе спинилося, ми одержали повідомлення, що ви загинули тридцятого квітня…»

…Ісаєв працював тиждень з насолодою; худенький Коля стогнав:

– Рука відпадає, Всеволоде Володимировичу! Пожалійте…

– А раптом від радості в мене серце розірветься? Тоді як? Не можна забирати з собою те, що знаєш, Микольцю, давай помасажую пальці, я дока у масажі.

Ще тиждень, раз по раз, дедалі частіше й вимогливіше, кваплячи підполковника Петрова з переїздом додому, в сім'ю, Ісаєв продовжував працювати: вичитував надиктоване, доповнював, багато переписував, роботою захопився, просив зробити вклейки, сам дивувався з своєї пам'яті, а головне, тому, що було з ним усі ці чверть століття; нарешті, задоволений, підписав труд і підсунув його Колі.

Підполковник Петров продиктував текст, який треба було від руки написати секретареві ЦК Кузнецову: мовляв, прошу ознайомитися з підсумками моєї роботи, якщо потрібні будуть доповнення, я готовий їх виконати.

Потім усміхнувся своєю відкритою, доброзичливою усмішкою.

– І в мене для вас сюрприз, Всеволоде Володимировичу! Завтра їдемо додому. Сьогодні день відпочинку, прощальний банкет з тостами.

Весь день грали в шахи, каталися на човні по невеличкому озеру, Ісаєв дедалі дужче бліднув, і руки стали крижаними; виїхали об одинадцятій.

Коля шепнув:

– Увійдемо з боєм курантів, свято – так справжнє! «ЗІС» мчав безлюдною Москвою, яку Ісаєв не бачив двадцять сім років: зовсім інше місто, багато широких вулиць, але в нових будинках відчувається до болю знайома фундаментальність, така притаманна арійському смаку; звідки нашим архітекторам знати берлінські ансамблі, створені при Гітлерові?!

«ЗІС» летів на червоне світло; нечисленні пішоходи розбігалися врізнобіч, а шофер, чи то розгубившись, а може, аби насмішити пасажирів, чи через те, що помітив яму, крутонув кермо в калюжу й забризкав водою старого чоловіка з собачкою, підполковник з Колею зареготали, і це примусило Ісаєва заново подивитися на їхні обличчя.

– Нічого, обсохне, – сказав Коля якимсь новим голосом, і в цей час «ЗІС» в'їхав у напіввідчинені ворота.

Машину оточили військові, розчахнули двері, першим виліз підполковник Петров, за ним Коля. Підполковник, повернувши до темного будинку, на ходу кинув, показавши на Ісаєва:

– Оформляйте заарештованого.

* * *

…А в цей час член Політбюро і секретар ЦК ВКП(б) Георгій Максиміліанович Маленков їхав в урядовому спец-поїзді до Узбекистану і, припавши лобом до шибки, вкотре вже обдумував, чим він міг викликати такий лютий гнів Сталіна, що той відправив його в азіатське заслання.

Він перебирав подумки всі можливі варіанти, але так і не міг відповісти собі, що ж з ним сталося насправді…

Так, після поїздки по Калінінській та Новгородській областях він повернувся зовсім пригнічений: країна убожіла, голод, безлюдні села, на полях лише кілька жінок, копають картоплю ледве-ледве, сили немає, одягнені в дрантя, які там «Кубанські козаки»!

Так, трошки посперечався з Ждановим: у нинішній час ризиковано відокремлюватись од європейської науки, вона потрібна нам для реального прориву до нового рівня технології, саме вона дасть нам можливість довести до кінця проект у ті строки, які назвав Йосиф Віссаріонович. Пропаганда пропагандою, а промисловість промисловістю, тут заклинання не допоможуть, потрібні реальні потужності, а не ті, про які друкують у переможних газетних реляціях, працюємо на верстатах минулого століття…

Але ж сам Йосиф Віссаріонович останнім часом раз у раз повторює: «Не бійтесь сперечатися, не старайтеся заздалегідь усе погоджувати по кабінетах; бувало, що ми днями й ночами сперечалися з Каменевим, а пізніше з Бухаріним, нічого не сталося, домовлялися добром або на якийсь там час розходилися, шукали компроміс…»

Маленков подумав: «шукали компроміс», посміхнувся: знаємо, чим кінчився «компроміс»… Невже й зі мною він так само розійдеться? А йому що? І не таких ставив до стінки…

Якщо не допоможе Лаврентій – мені кінець; прикро й боляче: у нещасній Росії завжди сподівалися на заступника; холопи; чи захоче Берія врятувати його? Йому не пізно переорієнтуватися на Жданова… Той відтер усіх, блок з ним вигідний кожному…

Я їду в заслання, повторив Маленков, мене кинули в Ташкент, на зміцнення… Єжова теж кинули на зміцнення водного господарства Росії…

За що?! Хто ще вірний йому так, як я?!

І Маленков, припавши ще дужче до шибки, спитав себе: «вірний»? Чи «був вірний»?

Навіщо він грає нами, як пішаками? Не офіцерами чи турами, а саме пішаками?!

Що з ним? Йому ще немає сімдесяти, звідки такі маразматичні явища – не можна передбачити вранці, що станеться ввечері… Він і раніше був готовий на все, що ж мене жде зараз?!

А може, правду шептали про те, що після п'ятдесяти років він зовсім змінився? Шептали, що в нього відкрилася важка форма параної? Він же підозріливий, як жінка-тиран…

З тридцять четвертого по тридцять восьмий Сталін пережив клімакс, це говорили брати Когани, консультанти Хазяїна – природна річ, ломка організму…

Наламав… Усі наламали, виправив себе Маленков, ти себе не виводь за дужки, з ним прийшов – з ним і підеш, якщо він тебе не шльопне…

Невже зараз почався маразм? Звичайний, усім знайомий старечий маразм?

Вірочка Давидова, перший голос Великого театру, ридала в кабінеті: «Георгію Максиміліановичу, я більше не можу, врятуйте мене! Він говорить такі слова, він таке робить…»

…Спецпоїзд мчав крізь темряву, кромішню й непроглядну. Росія лежала в мороці – без вогника, змордована, в трагічному й байдужному запустінні, а один з тих, хто мусив відповідати за неї, думав лише про ту шахову дошку, з якої офіцерів і ферзів не скидали – розстрілювали: що йому до Росії?! Своя ж сорочка до тіла ближче!

5

Над дверима камери горіла лампа; від неї, здавалося, нікуди не сховаєшся, як і від тих розмірених, нарочито гучних кроків наглядачів, які змінялися, неприродно голосно вигукуючи: «Пост по охороні ворогів народу здано!» Відклик, що вторив йому, був такий же голосний і врочистий: «Пост по охороні ворогів народу прийнято!»

Ось ти і запричастився, сказав собі Ісаєв. Лише тепер я остаточно зрозумів, що два ці слова звучать дома як вища нагорода за вірність революції; все стало на свої місця; нарешті…

Камера була маленька; крихітне віконце загороджене не тільки ґратами, а й «намордником» знадвору.

Але чому цей стенограф Миколка, раптом подумав Максим Максимович, весело дивлячись мені у вічі, обіцяв увійти в мій дім з боєм курантів, щоб свято було справжнім? Адже він знав, що мене чекає; чому ж він глузував з моєї надії? А що йому було робити, заперечив собі Ісаєв. Дивитися на мене, як на ворога? Йому ж сказали: «Це ворог народу». А він повірив? А чого ж не повірити? Тому й поводився по-дружньому, інакше я не працював би з таким натхненням на дачі, згадуючи структуру мого минулого, прикидаючи варіантність сьогоднішнього і ймовірність майбутнього.

Так, але які, власне, у нього були підстави дивитися на мене, як на ворога?! Ти прийшов з-за кордону, відповів собі Ісаєв, треба ще розібратись, ти це чи не ти? Але ж дома Сашенька! І мій Санька повинен бути дома! Повинен! Це так просто – впізнати мене! Ні, все страшніше, сказав він собі. Я – гаразд, «фігура умовчання», вони мене вперше бачать… А от які були підстави у таких же молодиків дивитися на Каменева і Бухаріна як на шпигунів і ворогів? Адже їм, тим молодикам, було років по двадцять п'ять, вони не могли забути, як десять років тому йшли по Красній площі, вітаючи вождів: Бухаріна, Троцького, Каменева, Сталіна, Зінов'єва… Ні, там працювали не молодики, заперечив він собі, не може бути, щоб із Зінов'євим мав справу стенограф Миколка, не лягає в логічну схему; з тими лідерами працював вищий ешелон. Ні, подумав він, стара гвардія не могла працювати проти Каменева чи Бухаріна, Постишева чи Блюхера. Все сходиться: Бухаріна і Рикова судили, коли зникли всі ті, хто починав у Чека з Дзержинським. Ні, неправильно, осмикнув він себе, коли пройшов перший процес тридцять п'ятого року, коли Каменев і Зінов'єв прийняли на себе моральну відповідальність за загибель Кірова і їх засудили до тюремного ув'язнення, ветерани ще були на своїх місцях. Ні, не були, стомлено заперечив він собі: Ягода прийшов у Чека лише в двадцятому керуючим справами, суто господарська робота. Хто ж його вкорінив до Дзержинського? У громадянську він був на Східному і Південному фронтах, на Півдні сидів Сталін… Не може бути, що генсек уже тоді почав розставляти на ключові пости своїх… Чому? Згадай, як планував свій тридцять четвертий рік Гітлер? Він його придумав у двадцять п'ятому, ждав помсти дев'ять років, усі ці роки обіймався з тими, кого в душі вже засудив до смерті, – Ремом і Штрассером…

…Ісаєв заклав руки за голову, потягся; зневажаючи себе, почав хрустко ламати суглоби пальців, відчув болісну потребу в міцній сигареті, не в тих папіросах «Герцеговіна Флор», якими його пригощали на дачі, а в хорошому «Кемелі», який так полюбляв Шелленберг…

Почалася нова смуга в житті, і в ньому, в цьому новому житті, я мушу зорієнтуватися зараз, заздалегідь, поки не почалися допити і все інше, а без сигарети важко думати – звичка. Він згадав прислів'я: «Поки грім не вдарить, мужик не перехреститься»… Ще ж у двадцять восьмому було повідомлено, що Михайла Сергійовича Кедрова, який входив у першу колегію Чека, чомусь перевели в члени «Спортінтерну», а при Дзержинському він же був головою Особливого відділу. Хто ж його вивів із ДПУ за півроку перед ударом по Бухаріну? Чому я досі не замислювався над цим? Тому що на відстані батьківщину бачиш особливо прекрасною, і кожен, хто говорить про неї погано, – ворог, почув він свій голос, добре розуміючи, що це брехня, вигадка, виправдання самому собі…

Менжинський помер п'ятдесятишестилітнім, за рік до смерті був абсолютно здоровий, помер, як на загад, – напередодні підготовки процесів… Контррозвідника Бокія перекинули на тюремне відомство також наприкінці двадцятих, звільнивши його місце для людей нової хвилі… А другого заступника Фелікса Едмундовича – Уншліхта? Його перевели в армію, поставили на авіацію… Чому? А Трифонова? Ксенофонтова? Чому їх розкидали по інших відомствах?

Як це страшно, що правдиво розмовляти з самим собою я почав лише в тюремній камері, подумав Ісаєв. Але ж усе те, про що я тепер думаю, я знав давним-давно, проте я свідомо відштовхував факти, забороняв собі ставити запитання, а найбільше – думати про відповіді. Я знав, що мої запитання вимагають відповіді, знав! То як же пояснити те, що ти добровільно робив із себе ідіота?! Заборона на думку – ідіотизм, форма шизофренії. Невже ідеї потрібні ідіоти?

Хто і як міг примусити Каменева і Зінов'єва взяти на себе моральну відповідальність за вбивство Кірова? Хто і як? Ні Менжинського, ні Кедрова, ні Бокія з Уншліхтом не було вже на ключових постах; людей Дзержинського заздалегідь розкидали. Виходить, з Каменевим і Зінов'євим у тридцять четвертому працювали нові кадри. Хто вони? Яким чином їм удалося здобути у них зізнання? Чому Каменев підтвердив ці зізнання на відкритому процесі, коли міг усе заперечувати? А чи міг? А може, в усіх нас закладено синдром перепаду? В січні дев'ятсот п'ятого люди йшли по допомогу до царя, несли корогви, його лики, а назавтра після розстрілу почали палити його портрети; те ж саме у лютому сімнадцятого… Віримо, віримо, віримо, а потім, раптом зневірившись, починаємо палити й громити… За що боролися – і в п'ятому, і в сімнадцятому? Звичайно, за життя, за що ж іще?! Невже Каменев із Зінов'євим у тридцять п'ятому боролися лише за своє життя, відмовившись від Ідеї?!

Ти вибудовуєш умовиводи, сказав собі Ісаєв. Ти ж не зможеш відповісти на жодне запитання, яке ставиш; тільки завтрашній день, коли ти зустрінешся віч-на-віч з тими, хто вестиме допит, дасть тобі змогу щось намацати…

І тут він почув бій кремлівських курантів – близький, виразний; як він ждав цього передзвону курантів там, у рейху, застругуючи олівці, щоб настроїтись на хвилю радіостанції «Комінтерн», коли на зв'язок виходив Центр! Як солодко завмирало серце і сльози застилали очі… Але ж тоді ти не згадував ні Каменева, ні Бухаріна, ні Тухачевського, хоч знав, документально знав, що вони ніколи не були шпигунами! Ти був тоді зрадником, Ісаєв! Ти зраджував свою пам'ять, а отже, пам'ять ідеї і народу, вигадуючи заспокійливу брехню: мовляв, головне – це боротьба проти німецького національного соціалізму. Спочатку повалити Гітлера, потім розберемося з тим, що сталося дома…

…Назавтра на допит не викликали; вдень вивели на прогулянку, попередивши, що за перемовки з іншими заарештованими його посадять у карцер, – німотне мовчання, будь-який шепіт фіксується.

І знову вдарило по серцю, коли він, ступаючи по замкнутому дворику, почув бій кремлівської башти, зовсім поряд, сотня метрів, півтисячі – все одно поряд.

Але ж я в себе дома, подумав він. Я на Луб'янці, де ж іще?! Я там, звідки поїхав до Блюхера у Читу в двадцять першому, я там, де останній раз був у Дзержинського… Що ж він сказав тоді? Він якось дуже сумно говорив, що пам'ять батьків бережуть діти, що до обелісків він ставиться негативно, та й Стародавній Рим довів усю їхню відносність… До того ж людям вашої професії, посміхнувся він тоді, обелісків не ставлять, маршали без імені, про яких ніколи не дізнаються переможці-солдати…

…Тільки тоді куранти інше видзвонювали – фрагмент з нашого гімну, з «Інтернаціоналу», а ні гімну цього немає, ні Комінтерну; розпустили; ти й це з'їв, заборонивши собі думати, чому в сорок третьому, коли комуністи Тіто й Прухняк, розстріляний друг Дзержинського, генсек польської компартії, Дюкло і Тольятті особливо активно боролися в підпіллі проти Гітлера?! Хоч польську компартію взагалі розпустили ще в тридцять восьмому – тут, у Москві, саме на Комінтерні, як шпигунсько-фашистську, а весь ЦК розстріляли. Гейдріх урочисто оголосив про це керівництву: «Вони з'їдять одне одного!» І я повірив, що Прухняк – агент гестапо? Чому Комінтерн, Третій Інтернаціонал, проголошений Леніним та Зінов'євим, підступно розпустили в Уфі у сорок третьому?! Не в липні сорок першого, коли треба було догодити союзникам, які ненавиділи цю організацію, а вже після перелому у війні? Чому? Щоб працювати у Східній Європі іншими методами? Не ленінськими? Державними? Але ж це було вже у минулому столітті, а до чого призвело?

…Як же ти віртуозно уникаєш відповідей, товаришу Ісаєв, він же Владимиров, він же Штірліц, він же Бользен, він же доктор Брунн, він же Юстас, сказав він собі, але знову щось мерзенне, плотськи-захисне з'явилося в ньому, дозволивши не відповідати на ці запитання, що краяли серце, а переключитися на правку запитання: «Ти загубив самого себе, Максиме: ти заплутався в собі, ти ніколи не був «товаришем Ісаєвим», ти був «товаришем Владимировим», Ісаєв сполучний з «паном», «вельмишановним паном» – твій перший псевдонім у розвідці Максим Максимович Ісаєв, і своє конспіративне ім'я і по батькові ти взяв на честь Максима Максимовича Литвинова, батькового друга, хоч батько завжди був мартовцем, а Максим Максимович Литвинов – твердолобий більшовик, якого зняли з посади народного комісара закордонних справ, щоб він не нервував Гітлера і Ріббентропа: «паршивий єврей»…»

…Коли через довгі чотири тижні й три дні його повели на допит і два наглядачі в погонах (він не звернув уваги на погони, коли його обробляли, перед тим як запроторити в камеру, аж занадто великий був шок) без упину вдаряли ключами об бляхи своїх поясів, немов подавали комусь таємничі знаки, Ісаєв зібрався, напружив м'язи спини й спокійно й упевнено збрехав собі: «Зараз усе закінчиться, ми спокійно розберемося в усьому, що товаришам могло здатися підозрілим, і підведемо риску під цією маячнею». Почувши в собі ці втішні, якісь навіть запобігливі слова, він з огидою подумав: «Лайно! Ганчірка! Що може здатися підозрілим у твоєму житті?! Ти йдеш на бій, а не на якесь там з'ясування»! Все уже з'ясовано… Ти боягуз і забороняєш собі, як і кожен боягуз або невиліковно хвора людина, думати про діагноз».

…Слідчим був хлопець, чимось схожий на стенографіста Колю: назвав себе Сергієм Сергійовичем, запропонував сісти, повільно, як старанний учень, розгорнув фіолетові сторінки бланку допиту – з однієї одразу стало чотири – і почав ставити такі ж запитання, як англієць Макгрегор: прізвище, ім'я, по батькові, час і місце народження. Ісаєв відповідав чітко, спокійно, пильно вивчаючи хлопця, який не піднімав на нього очей, ретельно записуючи відповіді, але – Ісаєв відчув це – дуже хвилювався, бо стискував шкільну дерев'яну ручку з новим пером марки «86» набагато дужче, ніж це належить, і тому фаланга вказівного пальця зробилася хрустко-білою, як у перші секунди після тяжкого перелому.

Після нісенітниці, яку він уважно зафіксував (на чому добиралися з Москви до Чити; яке відомство купувало квиток, скільки грошей одержали на витрати, у якій валюті), він несподівано спитав:

– Якого числа Блюхер послав вас у Хабаровськ на зв'язок до Постишева?

– Це ж було чверть століття тому, точної дати я не можу назвати.

– А приблизно?

– Приблизно восени двадцять другого…