Текст книги "Відчай"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 16 страниц)

– Ну, ходімо, – повторив Іванов. – Після обіду покатаємося по місту, покажу нову Москву, либонь цікаво?

– Ще б пак…

Вони подалися вниз, до Охотного ряду, що перестав бути базарним рядом, а став величезною площею – гамірною, в передзвоні трамваїв і в гудках автомобілів; як багато трофейних «БМВ», «хорьхів» і «майбахів», машинально подумав Ісаєв; та ще дуже багато людей у царських віцмундирах, такі носили фінансисти; він пам'ятав ці мундири з грудня сімнадцятого, коли брав участь у націоналізації банків.

– Слухайте, Аркадію Аркадійовичу, – спитав Ісаєв, кивнувши на чиновників, що поспішали кудись, – а коли ввели ці віцмундири?

– Недавно, – відповів той. – Одночасно з перейменуванням народних комісаріатів у міністерства.

– Смисл? Навіщо відмовилися від наркоматів? «Народний комісарат» – це ж символ Революції.

– Не ясно? Після перемоги стався реальний прорив Росії у світову співдружність. Треба прибрати фразеологічні бар'єри, на Заході, уявіть собі, досі погано розуміють, що таке «нарком»… Зрештою, яка різниця? Що нарком керує відомством, що міністр – суть соціалізму від цього не міняється…

Якби смисл не мінявся, то це напевне запропонував би Ленін, коли ми вирвалися в європейську співдружність після договору в Раппало, подумав Ісаєв.

– Не згодні? – спитав Іванов.

– Ви дали мені урок: над кожним словом треба думати, у вас уміють за кожне слово лико дерти.

– Ви напрочуд добре зберегли мову, – замислено сказав Іванов. – У вас чудова російська, нашим би нинішнім чекістам так розмовляти, як стара гвардія…

– Ви записуєте нашу розмову? – спитав Ісаєв. – Чи в цьому немає потреби, внесете мої відповіді в протокол допиту по пам'яті?

– Годі вам… Не вважайте мене монстром, як не соромно…

– Соромити мене не треба, Аркадію Аркадійовичу… В камері сиджу я, а не ви… Про запис спитав ось чому: чи варто реанімувати царські віцмундири? Ну гаразд, відмінили «командирів» і повернули «офіцерів», лампаси, золоті погони… Допускаю: в сорок третьому треба було думати про ту частину країни, яку належало визволяти… А там у кожному місті виходили власні нацистські газети, які редагували наші люди, працювала російська поліція, агентура, свої кати, лютували свої підрозділи СД; треба було продемонструвати тим, хто прожив в окупації роки, що ми від комісарів відступили до колишньої Росії; компроміс; саме тому, як я розумію, замінили інститут комісарів на «замполітів»… Але навіщо тепер цивільних чиновників одягати у все царське? Вам скільки років, Аркадію Аркадійовичу?

– Тридцять сім, – відповів той трохи розгублено, намагаючись, мабуть, приховати роздратування.

– Отже, ви пам'ятаєте форму царських жандармів? Міліціонери одягнені саме в жандармську форму! Тільки без аксельбантів… До речі, ви читали в книжках з історії, що головний лозунг солдатської маси в сімнадцятому році був «Бий золотопогонників!»?

– Золотопогонниками були дворяни, – заперечив Іванов. – Мій батько з бідняків, Всеволоде Володимировичу. Отож мову треба вести не про форму, а про зміст.

– Генерал Шкуро з селян. Співробітник Гіммлера генерал Краснов був сином сільського вчителя, та й нацист Біскупський, царський генерал, також із сім'ї різночинців.

– Ні, – зітхнув Іванов, – нічим я вам не зможу допомогти, коли ви таке плетете, чесне слово… Я вас слухаю з інтересом, мотаю на вус, якого в мене немає, але якщо ми зупинимо всю цю вуличну юрбу і я дозволю вам висловити те, що ви тільки-но говорили мені, вас втопчуть у асфальт.

…У ресторані «Москва» вони всілися біля вікна; вид на Кремль був приголомшливий; Ісаєв знайшов очима ті вікна в «Націоналі», де жили Ілліч і Надія Костянтинівна; Каменев жив поверхом вище, поряд з ним був приготовлений двокімнатний номер для Троцького, але наркомвійськмор одразу ж перебрався в свій поїзд, який став його штабом, – аж до кінця двадцятого мотався по фронтах; у номері жили його дружина Наталія Седова і сини Сергій і Лев.

– Я пропоную меню, – сказав Іванов, розглядаючи найменування блюд, написані від руки на цупкому сірому папері. – Закуска: оселедець з картоплею, дві порції ікри й балик. Збірну солянку їстимете? Не забули, що це таке?

– Я просто не знаю, що це таке. – відповів Ісаєв. – У Москві та й у Пітері такого тоді не було, у Владивостоці подавалися здебільшого рибні страви.

Іванов підвів очі на Ісаєва, в них було співчуття:

– Тоді неодмінно почастую вас збірною солянкою… Це наше, типово російське… Потім візьмемо рибу «по-монастирськи», теж із серії забутих страв, так би мовити, золотопогонних… Традиційна їжа, наша, не «деваляй» якийсь або «шнітцель»… Російська кухня цілком може змагатися з французькою, і не лише змагатися, а й перемогти… Це я вам – за віцмундири, – засміявся Іванов, – під ребро, щоб знали, на що замахуєтесь… «Союз нерушимый республик свободных сплотила навеки великая Русь» – формула відлита в бронзу…

Ісаєв хотів сказати, що він пам'ятає, як розлютився Ілліч, коли Сталін запропонував включити Україну, Закавказзя, Білорусію й Туркестан до складу РРФСР, автоматично підкоривши їх Москві; Ленін лютував так, як умів лютувати тільки він – відкрито, з гнівом: не включати в РРФСР, а добровільно об'єднати, з правом виходу із Союзу! Не імперське поглинення, а братерське об'єднання народів, звільнених Революцією; ні, цього йому говорити не можна, я й так сказав аж надто багато, подумав він, але я мушу щось зробити, аби – в свою чергу – розкачати цього «Аркадія Аркадійовича»; розгнівана людина скоріш відкривається, а мені треба бодай трішечки збагнути його, я ходжу в пітьмі, вони мене заплутали, я нічого не розумію, такого зі мною ще не було…

Але Іванов відкрився сам. Після того як офіціантка прибрала стіл і запитала, що «дорогі гості» візьмуть на «третє» (єдине слово, що лишилося від моїх часів, подумав Ісаєв; на Заході це називають «десерт»; ми в революцію «третім» називали компот), генерал замовив морозиво з варенням і каву, почекав, поки офіціантка відійшла, витяг з кишені фотографію й простяг її Ісаєву:

– Знаєте цих людей?

– Одного знаю дуже добре. Це Ейхман, у гестапо він займався знищенням євреїв… Я ж писав про нього, коли працював на дачі…

– Читав… Дуже цікавий матеріал… Ейхман зник… Ми робимо все, щоб знайти цього бузувіра… А той, хто поряд з ним? У цивільному?

– Знайоме обличчя… Дуже знайоме… Я цього бачив…

– Не в гестапо?

– Гестапо – не моя єпархія, – посміхнувся Ісаєв. – Я застрелився б, якби мені довелося там працювати…

Іванов щиро здивувався:

– Чому?! З погляду розвідника – це дивовижний об'єкт для оперативної інформації.

– Правильно. Але мені довелося б, як і всім співробітникам Мюллера, брати участь у допитах, які дуже часто супроводжувались тортурами… А катували там не своїх, а наших… Ви змогли б там працювати?

– Запитання жорстке, – Іванов відповів не зразу, лоб укрився зморшками, обличчя вмить постаріло, на ньому відбилася важка багатолітня втома. – Я одразу й не відповім. Ви мене загнали в глухий кут, чесно кажучи… Добре, а у вас, у шостому управлінні, в розвідці, у Шелленберга, ви цієї людини не зустрічали?

– Ні. Я зустрічав десь у посольствах… А може, у Ріббентропа, на Вільгельмштрасе…

– Коли? В які роки?

– Знову ж таки боюся бути неточним, але це були останні місяці війни…

– Сходиться, – сказав Іванов, і те напруження, що так відбивалося на його обличчі, змінилося розслабленістю; навіть на спинку стільця відкинувся. – Прізвище не пригадуєте?

– Ні.

– Хто він, судячи по обличчю, за національністю?

– Я не вмію визначати національність по обличчю, черепу чи вухах, – відповів Ісаєв. – Це в рейху знали рейхсміністр Розенберг, псих Юліус Штрайхер і пропагандист-ідеолог Геббельс… У них треба консультуватися…

– Валленберг… Вам щось говорить це ім'я?

Ісаєв знову подивився на фотографію, кивнув:

– Ви праві, це Валленберг, банкір із Швеції.

– Вам не здається дивним, що єврейський банкір із Швеції дружньо розмовляє з катом єврейського народу?

– Шведський банкір, – уточнив Ісаєв, – у Швеції немає національності, там є віросповідання… Валленберг, мені здається, був католиком… Він працював у шведському посольстві у Будапешті, там Ейхман не тільки знищував євреїв, а намагався частину нещасних обміняти на машини й бензин для рейху… Мабуть, Валленберг, як і граф Бернадотт, родич шведського короля, хотів урятувати якомога більше нещасних…

Іванов сховав фотографію в кишеню, діждався, поки офіціантка поставила на столі морозиво й каву, а потім сказав:

– Річ у тім, що Валленберг у нас… І ми маємо дані, що він співробітничав з Ейхманом… Взагалі ж, ви могли впевнитися в цьому, дивлячись на їхні усміхнені обличчя, – розмовляють не вороги, а друзі… Ми не маємо наміру псувати стосунки зі шведами, ми хочемо провести відкритий суд, розвінчати Валленберга, а потім вислати його к бісовій матері в Стокгольм… Ми потрапили в складне становище, розумієте? Я розповім нам суть справи, якщо погодитесь допомогти мені…

– Як це?

– Або ми переведемо вас у камеру до Валленберга й ви, як Штірліц, а не Ісаєв, переконаєте його в доцільності вийти на відкритий процес, прийняти на себе хоча б частину вини за співробітництво з Ейхманом, тобто з гестапо, або ж на відкритому процесі дати показання – як Штірліц, а не Ісаєв, – що ви знали про співробітництво Валленберга з Ейхманом…

– Друге виключено: вас зловлять на брехні… Я, щоб повернутися на батьківщину, сказав англійцям, що я російський розвідник; Максим Максимович Ісаєв, він же Юстас, ви читали мою сповідь…

– А якби не ця обставина? Ви б прийняли другу пропозицію?

Ісаєв відповів не зразу; звичайно, друга, думав він, це мій єдиний шанс… На відкритому процесі я скажу всю правду, якщо тільки там будуть іноземні журналісти і наші письменники, такі як Вишневський і Еренбург, як на Нюрнберзькому процесі…

– Я боюся, що після процесів тридцятих років, – сказав Ісаєв, – якщо не буде іноземної преси з усього світу, якщо про це не буде знято фільм, вам не повірять… До речі, шкода, що процеси над генералами Власовим і Малишкіним були закритими… Я не міг зрозуміти, чому їх не транслювали по радіо… Зраду, справжню, а не мниму, треба викривати публічно, щоб люди чули й бачили своїми очима.

– Беретесь написати сценарій вашого поєдинку з Валленбергом на відкритому процесі, де буде преса й кіно з усього світу?

– Він заперечує зв'язок з гестапо?

Іванов довго дивився в очі Ісаєва, не в надбрів'я, не на вуха, а саме в очі; потім, зітхнувши, відповів:

– Так.

– Я повинен ознайомитися з документами, Аркадію Аркадійовичу. Це по-перше. Після цього процесу мене напевне також засудять як штандартенфюрера СС Штірліца, і не лише засудять, а й ліквідують – лжесвідка треба нейтралізувати, це по-друге. І взагалі вся ваша конструкція здається мені липовою, бо, як тільки англійські журналісти зроблять мої фото, а хронікери перешлють у Лондон плівку, вас схоплять за руку, і це буде така ганьба, від якої не відмиєшся: російський Юстас грає роль німця Штірліца…

– Добре, а якщо ми вживемо таких заходів, що Лондон промовчить?

Ісаєв зітхнув:

– Годі вам, Аркадію Аркадійовичу! Я ж у розвідці більше за вас відслужив…

– І все-таки, – підводячись з-за столу, повторив Іванов, – якщо ми вирішимо питання з Лондоном, ви погодитесь зробити послугу Батьківщині?

– Спочатку ви мені повинні довести, що ця послуга потрібна Батьківщині. Потім ви повинні влаштувати мені зустріч із сім'єю, а тоді пояснити, як ви «вирішите питання з Лондоном»…

– Почекайте кілька хвилин, я викличу машину, – сказав Іванов.

– Тільки не зникайте на добу, як Сергій Сергійович, мене в міліцію заберуть, грошей у мене немає, – посміхнувся Ісаєв. – Чим розплачуся за такий казковий обід?

…Коли вони спустилися до «ЗІСа», Ісаєв одразу помітив, що біля шофера сидить чимсь знайомий йому чоловік; нахилив голову, наче шнурок черевика зав'язував; помітив він і те, що біля дверей салону сидів бугай з погонами майора; він, таким чином, опинився посередині – між майором і Івановим, як і належить заарештованому. Коли «ЗІС» рвонув з місця, той, що сидів біля шофера, випрямився й повільно повернув голову.

Це був Макгрегор.

7

– Знайомтесь, Всеволоде Володимировичу, це Вікентій Ісайович Рат, наш співробітник, – сказав Іванов. – Лондон у нас обладнаний недалеко в країні, як кажуть, довіряй, але перевіряй. Не запідозрили гру? Як мова нашого Макгрегора?

– Блискуча робота, – відповів Ісаєв. – Поздоровляю. Чи сказати їм про трамвайний передзвін, що здивував мене, коли вони гнали на «військовий аеродром», подумав Ісаєв, чи приберегти? Мабуть, варто приберегти, бо в мене тоді тільки промайнула тінь підозри, я справді вірив, що потрапив до англійців, я був надто щасливий, коли після цього ублюдка «нікс фарштеєн», ковдри з клеймом теплохода «Куйбишев» почув оксфордський придих; страшно було повірити, що в смердючий трюм мене кинули свої…

– Чесно признатися, – сказав Рат і, як хлопчисько ставши на коліна біля шофера, повернувся до Ісаєва, – я дуже хвилювався, коли йшов до вас на першу зустріч.

– Зустріччю я називаю інший захід, – посміхнувся Ісаєв, зачаровано розглядаючи вулицю Горького. – Ви йшли на допит, а не на зустріч.

– Питання з Лондоном, яке ви визначили як «головне», – вирішене, правда? – спитав Іванов.

– Залишилося вирішити ще два, – відповів Ісаєв.

– Я пам'ятаю.

– А як зветься цей проспект? – спитав Ісаєв, коли вони переїхали міст, перекинутий через під'їзні колії Білоруського вокзалу.

– Ленінградський, – відповів Рат. – Веде до Хімкінського водосховища, чудові пляжі, сосновий бір; трудящі відпочивають кожної неділі.

– Подивимося?

Іванов кивнув:

– На робітничі новобудови поїдемо наступного разу, в мене незабаром нарада, керівництво не зрозуміє, якщо я запізнюся.

– Ви – керівництво, – Ісаєв посміхнувся, – так вас називає секретар.

Іванов знизав плечима:

– Штампи досить швидко входять у вжиток, витравити їх куди важче… Я маю бути у товариша Абакумова, він міністр – це і є керівництво…

– Санкцію на побачення з дружиною і сином дасте ви? Чи керівництво?

– Це не просте питання, Всеволоде Володимировичу… Ми розділимо його на два етапи…

– Тобто?

– З матір'ю вашого сина ви зустрінетесь найближчими днями, після того як почнете писати сценарій… Стенограф Коля, мабуть, неприємний вам, то я попрошу підключитися до роботи нашого милого Макгрегора… Не заперечуєте, Вікентію Ісайовичу? – не дивлячись на Рата, ствердно запитав Іванов.

– Я з радістю, – відповів той. – З Максимом Максимовичем працювати сама насолода, школа…

– Ви не спитали моєї думки, Аркадію Аркадійовичу, – втрутився Ісаєв, усе ще із захватом дивлячись на людей, що йшли по проспекту, на черги біля тролейбусних зупинок, на вітрини магазинів, не міг приховати захоплення стадіоном «Динамо» (Іванов сказав: «Наш, ми будували») і повторив: – Моя думка вас не цікавить?

– Відводите Рата?

– Аж ніяк… Я почну працювати лише після того, як одержу побачення з… дружиною… матір'ю мого сина… І з ним, Саньком…

– Домовились, – легко погодився Аркадій Аркадійович. – Накидайте кілька сторіночок сценарного плану, ніякої конкретики, імовірності… Після цього матимете зустріч. Якщо передасте цей попередній план, зустріч відбудеться на квартирі… Не напишете – побачення в тюрмі.

– В тюрмі… – повторив Ісаєв.

– Подумайте, – сказав Іванов. – Я розумію ваш стан, але не поспішайте з остаточною відповіддю… Ваше постійне недовір'я до нас, своїх колег, може обернутися всякими несподіваними труднощами, Всеволоде Володимировичу.

– Я відповів, Аркадію Аркадійовичу. Іншої відповіді не буде…

Перед світанком Ісаєв прокинувся від несамовитого зойку; він схопився з койки, потер обличчя; хтось страшно вив зовсім поряд, мабуть, у сусідній камері; потім він почув крик; німець, голос знайомий, господи, та це ж Ріббе – той, з яким Макгрегор зводив його в «Лондоні».

– Ні, ні, благаю, не треба! Я згоден! – скиглив Ріббе. – Не треба!

– А коли ти катував комуністів, про що тоді думав?! – хтось там не кричав, а говорив з болем, голосно; потім забубонів перекладач.

– Я не мордував! Клянусь! Я ніколи нікого не катував! Я працював у картотеці, пощадіть, благаю!

Штурмбанфюрера, очевидно, витягали з камери, він хапався за двері, опирався, потім йому заломили руки – судячи з того, як він заверещав, і швидко потягли по коридору; його верещання було чути ще хвилини зо три, потім десь грюкнули двері, і настала лунка тиша…

Минуло ще чотири тижні; побачення не було, на допити не викликали; прогулянка, гімнастика, прикидки можливих партій, обличчя Сашеньки перед очима, і очі сина – у хвилину прощання в Кракові, грудень сорок четвертого…

Іноді він упадав у розпач, але різко, з презирством навіть, осаджував себе; вони цього тільки й ждуть. Будь-який зайвий рух може лише погіршити становище тих, кого він любить. Його більше немає. Він пропащий. Треба боротися за своїх.

…Усе можна приховати, крім правди. Жаль, що ждати доводиться віки, але все одно таємне завжди стає явним, хоч і по-різному, на жаль, тлумачиться…

…Він раз по раз згадував свою останню зустріч в Іспанії, у тридцять сьомому, з Антоновим-Овсієнком, Сироєжкіним, Малиновським, Орловим, Смушкевичем, оператором Романом Карменом і давнім знайомим – ще з Жовтня сімнадцятого – Михайлом Кольцовим; крім Антонова, який саме тоді й сказав: «Наказано вижити», Кольцов на його, Ісаєва, запитання, що відбувається дома, знизав плечима, посміхнувся: «Боротьба є боротьба, вона не виключає емоцій», довго дивився на Ісаєва крізь товсті скельця окулярів, і в очах його метався чи то сміх, чи то відчай; Жора Сироєжкін, ветеран Чека, одвів його вбік і тихо сказав, що справжнє прізвище його ад'ютанта Савінков і що він студент з Парижа: «Я завжди відчуваю себе перед ним в неоплатному боргу – я ж брав його батька на кордоні… Хлопець гарячий, рветься в диверсанти, я його біля себе залишив: батько загинув, нехай хоч син виживе… Один тип – прийшов у Чека в минулому році – порекомендував мені спектися «компрометуючого зв'язку», я, звичайно, послав його подалі, він напевне відправив повідомлення в Центр, а там тепер люблять сенсації…»

Через півроку Жору Сироєжкіна розстріляли, про це, сміючись і радіючи, повідомили в РСХА: «Ас російської розвідки, як з'ясувалося, був нашим агентом, жаль, що ми про це дізналися тільки тепер, дорого ми заплатили б, якби він став нашим агентом».

У ті місяці всі протоколи процесів, опубліковані в російських газетах, щодня перекладали в службі Гейдріха; передруковували на особливій машинці з великими літерами – ясна річ, для Гітлера. Той не носив окулярів, це було б не на користь образу, який створили пропагандисти: у великого фюрера німецької нації повинен бути орлиний зір, богатирські плечі й вічно молоде, без жодної зморшки обличчя.

Гейдріх тріумфував:

– Сталін повернувся до нас! Замість ідеології інтернаціонального більшовизму він запропонував державну концепцію, а це вже предмет для ділового обговорення, можна торгуватися… Каменева, Пятакова, Раковського, Радека, Крестинського – адептів Комуністичного Інтернаціоналу розстріляли; на зміну їм приходять антиособистості, механічні виконавці сталінської волі; саме тепер можна розправитися з паршивими демократіями Парижа й Лондона; Росію позбавили командного складу, паралізували.

Коли ж розстріляли колишнього голову Комінтерну Бухарина і колишнього прем'єра Рикова, він, Ісаєв, практично підійшов до відповіді на запитання, які мучили його: спочатку він примушував себе думати, що Політбюро і Сталін не знають усієї правди; оскільки всіх ветеранів до початку тридцятих років розігнали, цілком могло статися, що в органи проникла ворожа агентура. Німецька? Ні, інакше про це, як про велику перемогу, Гейдріх доповів би фюрерові й напевне поділився б з Шелленбергом; добре, але ж і англійці не відчувають палкої любові до більшовиків, та й французи, а служби в них міцні… Але чому тоді Троцького, Радека, Бухаріна звинуватили саме в німецькому шпигунстві? Це ж не могло не викликати дома вибуху ненависті проти гітлерівців? Чому, все-таки, Гейдріх так радів?

…Ісаєв почав згадувати, примушуючи свою пам'ять працювати фотографічно, вибірково, коли й де він бачив Сталіна.

У дев'ятнадцятому? Начебто так. У президії Сталін сідав біля Каменева або позаду Троцького; не випускаючи маленької люльки з рота, усмішливо й довірливо перемовлявся з ними, коли-не-коли поглядаючи в зал; працівники Секретаріату дуже часто підходили до нього, рідше до Зінов'єва, як-не-як – один з вождів; Сталін вдумливо, повільно читав документи, правив їх і лише потім передавав першому ряду – Леніну, Троцькому, Каменеву, Бухаріну, Зінов'єву. Він часом посміхався, усмішка була потайною, але лагідною; тільки один раз, коли Ленін почеркав папір, який передав йому Сталін, і трохи роздратовано, навіть не оглядаючись, простяг її народному комісару у справах національностей, Ісаєв згадав, як очі Сталіна зробилися щілинками, а обличчя закам'яніло, стало, як маска; але це було лише одну мить, потім він поманив когось з товаришів, які працювали в апараті Секретаріату, і, напівобійнявши його, зашепотів щось на вухо, показуючи очима на ленінські перекреслювання…

Геббельс – після розстрілу ветеранів НСДАП Ернста Рема і Грегора Штрассера – повідомив у газетах, що особисто фюрер нічого не знав про те, що сталося, йде розслідування, про результати повідомлять додатково, і було це за півроку до того, як убили Кірова.

Гейдріх відзначав, що в радянській пресі абсолютна плутанина: спершу звинуватили монархо-есерівську еміграцію, потім напали натроцькіста Ніколаєва, а вже згодом заарештували Каменева і Зінов'єва – ефект як од вибуху бомби.

Ісаєв тоді примусив себе відкинути запитання, які терзали його, страшні аналогії, що були цілком закономірні, паралелі, що напрошувалися самі собою. У тридцять восьмому, коли обвинувачені, крім Бухаріна, зізналися в тому, що служили німцям через Троцького – «головного агента Гітлера», якого нацистська преса називала «ворогом рейху номер один», Ісаєв раптом подумав: «А що, коли цей жах потрібен нам для того, щоб укласти блок з демократіями Заходу проти Гітлера?»

Це було заспокоєння, у яке він примушував себе вірити, відчуваючи в глибині душі зовсім інше, заборонене: а коли ті відмовляться від блоку з нами, Сталін легко поверне до Гітлера: «З тими, хто був мозком і душею більшовицької теорії і практики, покінчено, ми стали державою, ми готові до діалогу, а ви?»

Політика альтернативна; вчорашній ворог часто стає другом; Олександр Перший після битви з «мерзотником Наполеоном» сів з ним у Тільзіті за дружній стіл переговорів – консул Бонапарт став імператором; з ним можна було співробітничати, тільки набратися терпіння й такту…

…Ісаєв знову побачив обличчя батька, його сиву чуприну, коротко підстрижені вуса, опуклий, без зморщок лоб і – він зберігав у собі цю пам'ять дуже бережно – почув голос його. Батько, як завжди нічого не нав'язуючи, вивчав з ним дома, в Берні, те, що в гімназії пробігали, приділяючи темі всього один урок…

Чомусь найдужче вкарбувалася в пам'ять історія Катіліни.

У гімназії учитель розповідав, що «мерзенний розпутник і злочинець Катіліна, зрадивши батьківщину, перейшов у стан ворогів і за це поплатився життям». Учитель задав учням вправу додому: вивчити три пасажі з промов Ціцерона, звернених проти зрадника. Ісаєв, тоді ще «Сєвочка», зубрив чеканний текст обвинувальної промови із захопленням, у ламкому голосі його звучали гнів і презирство до ворога демократії, який посмів підняти руку на чудові суспільні інститути стародавньої Республіки…

Що ж я тоді читав, подумав Ісаєв. Цікаво, чи зможу згадати? Мусиш, сказав він собі.

Він зупинився посеред камери, розслабився і наказав собі побачити кухоньку, де батько, який умів легко обживатися, поставив старенький стіл, накрив його накрохмаленою скатеркою, повісив на стінах репродукції Рєпіна, Ярошенка, Серова, Сурикова, барона Клодта; керосинку, раковину й відро для сміття відгородив фанерою, задекорувавши її першотравневими плакатами французьких та німецьких соціалістів, вийшла затишна вітальня-їдальня. В кімнаті, що була їхньою спальнею і водночас кабінетом батька, висіли літографії Маркса, Енгельса, Бебеля; стелажі були заповнені книжками, журналами, газетами, і цей удаваний розгардіяш лише надавав їхньому житлу якогось особливого артистичного шарму.

Диванчик, на якому спав Всеволод, був засланий шотландським чорно-червоним пледом; своє вузеньке ліжко батько покривав старою буркою: його улюбленою книжкою – знав майже напам'ять – був «Хаджі Мурат». Як же давно все це було! Та й чи було взагалі? – болісно запитав себе Ісаєв, знову огледівши брудно-фіолетові, покійницькі стіни камери.

Це було, відповів він собі, і це в мені, а коли мене вб'ють, це залишиться в світі, бо старий Шамес правду говорив – енергія розуму не зникає, треба вміти на неї настроїтись, напевне вчені винайдуть апарат, який запише мої думки і закладе їх у архів людської пам'яті…

А читав я тоді, радісно згадав він, ось які рядки з Ціцерона: «Честолюбство примусило багатьох людей стати брехунами, одне держати в таємниці на умі, зовсім друге вимовляти на словах… Ці пороки зростали спочатку ледь помітно, іноді навіть за них карали; згодом, коли зараза вкорінилася, суспільство змінилось у самій основі і верховна влада з найсправедливішої перетворилася в жорстоку і зовсім неприйнятну…»

Ісаєв завмер, бо виразно почув голос батька, який тихенько, немов вибачаючись, сказав, що це не Ціцерон, а Крісп; консул Ціцерон говорив інакше, в нього була чудова система доказів, перший прагматик світу; послухай, як він вів свою лінію проти Катіліни: «Зараз ти з'явився в Сенат. Хто звернувся до тебе з привітанням? Навіщо тобі ждати словесної образи, коли тебе вже знищили грізним вироком мовчання?! З твоїм приходом місця біля тебе опустіли. Вся Італія заговорила зі мною: «Марк Тулій, що ти робиш?! Невже ти не віддаси розпорядження закувати Катіліну в кайдани і стратити його не зразу, а застосувавши найстрашніші тортури?»

Я тоді спитав батька, чому Ціцерон справді не стратив зрадника й користолюбця? Ось тоді він і відповів, що історію Катіліни нам викладають нечесно, мабуть, ще не настав час відкрити правду про цього доброго й чесного бунтаря, якого Ціцерон зміг показати людству як убивцю, розпутника, злодія і зрадника…

«Майбутнє винесе свій вирок, – сказав тоді батько. – Революція дасть змогу по-новому зрозуміти історію, виправдати тих, кого зробили злочинцями, і з презирством поставитися до властолюбців, тих, хто називав себе праведниками… Мабуть, учитель не читав вам цієї частини третьої промови Ціцерона: «Я хочу, щоб усі мої тріумфи, почесні відзнаки, всі пам'ятники, що увічнюють мою славу, збереглися глибоко у ваших серцях… Мої подвиги живитиме ваша пам'ять, вони збільшуватимуться, бо їх передаватимуть із уст в уста, вони глибоко вкарбуються в скрижалі історії і займуть у ній почесне місце…»

Батько тоді посміхнувся: «Можеш собі уявити, аби щось подібне сказали Плеханов, Кропоткін чи Засулич? А пригадуєш, як Ціцерон запевняв римлян, виносячи смертний вирок соратникам Катіліни, що страту сприйняв весь народ з цілковитим ентузіазмом?! Як він підносив себе, затвердивши смертний вирок?! А от чиї це слова: «Римська держава потрапила в кабалу олігархів, і громадяни стали безправною, жалюгідною черню! Олігархи не знають, куди подіти свої багатства, розтринькують їх на забудову морів і зриття гір, а в інших дома – бідність, а за домом – борги… Лише той, хто сам нещасний, може бути заступником нещасних». Це слова «зрадника» Катіліни. Чому Ціцерон так ненавидів його? Тільки тому, що в них були різні ідейні позиції? Ні, Сєвочко, він ненавидів його ще й тому, що Катіліну вперше судили за те, що він, юнак, був щиро закоханий у весталку Фабію, сестру дружини Ціцерона… У політиці завжди треба шукати не тільки громадську, але й особисту причину… А коли Катіліна вніс пропозицію скасувати, тобто анулювати всі борги лихварям, він став найпопулярнішою людиною Риму, це й злякало олігархів, вони й звели на нього наклеп… Він виставив свою кандидатуру в консули, і він би став консулом, але в дію було введено провокацію, і Ціцерон, здобувши владу, звинуватив Катіліну в змові і зраді… Скільки минуло століть, поки ми дізналися не лише про промови Ціцерона, а й про позицію Катіліни? І що ж, ми возвеличили Катіліну, як народного героя? Судячи з того, що вам задають учити в класах, педагогіка буржуа й досі боїться відкрити правду… Бери все під сумнів, сину, чудова позиція…»

…Ісаєв присів на табуретку, обхопив голову руками: навіщо мені привиділося все це, подумав він, чому я знову, як у найщасливіші чи в найпрекрасніші хвилини життя, почув батька?

Ти почув його тому, помалу, переборюючи себе, відповів він, що ніколи не забував того виступу Каменева в двадцять п'ятому, коли він відкрито перед з'їздом зажадав усунення Сталіна. Ось чому ти зараз згадав Ціцерона й Катіліну; ти просто боявся назвати ім'я, ти досі боїшся говорити собі правду, ти шукаєш щирості в словах Аркадія Аркадійовича, який страшенно хоче вислати цього самого Валленберга в Швецію, для цього йому й треба довести світові, що шведський банкір був агентом гестапо. А чи не так працювали з Олексієм Івановичем Риковим дев'ять років тому? Тебе запрошують улізти в лайно для того тільки, щоб зробити «благо» іншій людині. І я раз по раз у думці повертаюся до його пропозиції зробити добро Валленбергу, з «яким ми потрапили в безглузде становище», хіба не так? Я забороняю собі навіть думати про підсадку, але саме тому, що я безупинно забороняю це, отже, ця думка твердо живе в мені!

… У кінці п'ятого тижня його розбудили о пів на п'яту ранку; на порозі стояв той самий Сергій Сергійович, якого він назвав тварюкою…

Обличчя в нього було стомлене, змарніле, в очах застиг біль…

– Вставайте, – сказав він. – Даремно ви наговорили на мене керівництву… Мені сувору догану дали, а я ж батька поховав…