Текст книги "Відчай"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 16 страниц)

19

Влодимирський відчував, що нагорі відбувається щось дивне, незрозуміле йому, якась смиканина й суєта, що починалася несподівано й так само несподівано закінчувалась.

Розгадувати політичні ребуси – робота, що не під силу звичайній людині, хоч і з полковницькими погонами, та ще й при цілковитому довір'ї начальства: як абакумовського, так і комуровського (вважай берієвського). Саме це останнє – прихильність з двох боків – тримало його в стані безупинної напруги, не лишаючи часу на дослідження того, що так тихо й непомітно, але давно й грізно ворушилося в Кремлі: мимо нього не проходили ні розмови про сім'ю Молотова – дивні розмови, тривожні; ні натяки на те, що Сталін вже не приймає члена Політбюро Андрія Андрійовича Андрєєва, який свого часу тісно співробітничав з Дзержинським; припинив спілкування з Ворошиловим; тільки раз по раз, – так було в тридцять шостому, розповідали старожили, – викликає Вишинського; явно наблизив Абакумова; Берію приймає рідше, ніж Віктора; маршал з цього приводу сухо сказав: «Зарвався».

Він трохи розгубився після недавньої розмови з Комуровим ще й тому, що той поцікавився: «Ти твердо переконаний, що Ісаєв не жене липу з приводу його рукопису, який зберігається в банку?»

Отже, й це повісили на нього: якщо Ісаєв не бреше, удар прийдеться саме по Лаврентію Павловичу – бити є по чому: саме той наказав Шандору Радо після підписання договору про дружбу з Гітлером не виявляти активності; саме він заборонив Шандору залучати до роботи Рьослера, людину, яка мала прямий зв'язок із штаб-квартирою фюрера, – «провокатор і англійський шпигун». Саме він же, Берія, в паніці, о шостій ранку двадцять другого червня, коли почалася війна, підписав шифровку Радо: «Платіть Рьослеру будь-які гроші, аби тільки працював!» І презирлива відповідь Шандора: «Рьослер працює не за гроші, він не інформатор, а борець проти нацизму». А розстріл усіх наших нелегалів, закинутих у Німеччину? Припинення розвідроботи проти гітлерівців? Не так важливо, що наказав Сталін, – підписав же Берія… А справа Кривицького? Ісаєв цілком міг з ним зустрічатися, а той знав про процеси тридцятих років… У Іспанії він бачився з Орловим – зник, голуб, а працював у Центрі, для нього таємниць немає… З Сироєжкіним дружив, з Антоновим-Овсієнком… З Леопольдом Треппером, «Великим шефом», контактував… Якого чорта Берія уступив своє крісло Абакумову?! Адже сам пішов, ніхто не примушував… Ах, люди, люди, крокодиляче кодло… Невже не можна жити дружно? Відкрито? З щирою душею?! Одне ж діло робимо!

Діло! Діла, усміхнувся Влодимирський, ставимо спектаклі на догоду директорові театру…

Добре, припустимо, я ввожу в комбінацію з Валленбергом і Ісаєвим мого Рата, обіцяю йому другу зірку на погон і бойовий орден… Але ж Сталін дав чесне слово Каменеву й Зінов'єву, що їх не розстріляють, і дав його в присутності Ворошилова, Єжова, Ягоди, Миронова… Саме після цього в чекістів гора з пліч звалилася: ніяких розстрілів не буде, йдеться лише про політичне знищення троцькізму, кров ветеранів більшовицької партії не проллється… А ветеранів партії розстріляли через півгодини після того, як вони закінчили писати прохання про помилування, – на світанку; день, кажуть, був на диво сонячний. І про це дізналися старики Дзержинського й заремствували: «Сталін – брехун, жодному його слову не можна вірити», і їх почали косити з кулеметів… Тисячами… Десятками тисяч… «Ти про що це?» – грізно спитав він себе, якось зсутулившись, – таке чув у собі вперше. І відповів: «Це я про Влодимирського, про тебе, дурень!»

…Він двічі прослухав запис розмови Ісаєва з Валленбергом і остаточно переконався в тому, що сповідь обох – безмежно щира, їх треба негайно звільняти, нема за ними ніякої вини… Але хто ж колов Валленберга на цей самий «Джойнт»? Чому мені ніхто не доповідав про це? Спочатку з ним працював Рюмін, потім Рат… Рат – мій, але він мені про це не говорив. Чому? Рюмін, як сказав Комуров, тепер також буде нашим. Але й він мовчить… Сталін розстрілював тих слідчих, хто не міг упоратися з людьми, заарештованими за його наказом.

Ну, добре, припустимо, я виходжу на процес Валленберга і його викривають Ріббі, Штірліц, Рат – введу його в комбінацію як «зв'язкового» з Лондона.

Процес проти Каменева проводили в Жовтневому залі, жодної перепустки за наказом Сталіна не дали ні одному членові ЦК чи ВЦВКа. Зал був повнісінький працівників НКВС: пригнали сюди стенографісток, прибиральниць, кур'єрів, наглядачів.

А П'ятакова судили при іноземцях. Чому пішли на такий ризик? Де гарантії, що обвинувачені не кричали б у зал правди? Хто знає, як цього домігся Єжов? Доведеться просити у Берії санкцію на ознайомлення із спецпапкою… Чи дасть? Відповіді підсудним писав Сталін, це відомо, чи захоче Берія, щоб я особисто в цьому переконався?

А якщо я проведу процес, а мене після цього знищать, як знищили всіх у НКВС, коли прийшов Єжов, а потім Берія? Адже тих, хто поставив геніальні спектаклі, яких не було в історії людства, перестріляли!

Так і не відповівши на жодне з цих запитань, Влодимирський викликав машину й подався у Театр оперети на площу Маяковського.

Спочатку він ніяк не міг зосередитись на жартиках старого Ярона, потім йому сподобалось, як подавала себе Юнаковська; заплющив очі, слухаючи арію у виконанні Михайла Качалова, помалу спектакль захопив його, розчинив у собі, заспокоїв.

Виходячи з під'їзду, подумав: «Усе-таки оперета – дуже добре мистецтво, дає надію на вихід із найскрутнішого становища, коли вже здається, що трагічна розв'язка неминуча… Кажуть, «легкий жанр»… Ну й чудово, що легкий! В операх або топляться, або помирають, нема в цьому нічого хорошого! От треба й назвати оперу – «важкий жанр»…»

Приїхав додому, в контору вирішив не повертатись, але дружина сказала, що двічі дзвонив помічник, розшукував.

Влодимирський набрав номер, сухо спитав:

– У чому справа?

– Майор Гнєдов жде вас із надзвичайним повідомленням.

Гнєдовим був слідчий Сергій Сергійович; притискував до себе папку, в якій лежав тільки один конверт – щойно знайшов на Центральному поштамті: лист з Лос-Анджелеса якомусь Максу Брунну від Грегорі Спарка; зворотна адреса, марки, все як слід.

Влодимирський прочитав російський переклад: «Я шукав Вас і Пола повсюди. Я пишу туди, де, можливо, ви зараз перебуваєте. Після загибелі моїх дітей і дружини хочу передати Вам і Полу моє прокляття. Я пишу це за кілька хвилин до того, як натисну спусковий гачок пістолета. Я проклинаю Вас не як Брунна, а як носія ідеї добра й справедливості. Такої ідеї немає, не було й не буде на цій землі. Я прощаю Вам особисто те зло, яке ви мені заподіяли. Але Вам ніколи не буде прощення Божого. Хай людина розміряє сили свої!

Грегорі Спарк».

Влодимирський походив по кабінету, потім подзвонив Комурову: той як завжди сидів доти, поки з Кремля не виїжджав Сталін.

– Заходь, – озвався той. – Щось екстрене?

– Так. Дуже.

…Комуров відсунув листа:

– Що ж ти думаєш про це?

– Нічого не розумію, – признався Влодимирський. – Ясно одне: Ісаєв не блефував. Він правду говорив про свої контакти в Штатах.

– У його звіті, який він гнав на дачі, є два небезпечні імені: Пол Роумен і Грегорі Спарк. Інших контактів із Штатів у нього не було, правильно?

– А біс його знає, – похмуро озвався Влодимирський. – Особливий випадок… Я його не розумію, зовсім не розумію… Пол цей також зник, а Ісаєв з самого початку кричав про Пола і Мюллера…

– Не панікуй… Чого це ти раптом? Я прослухав його розмови з Валленбергом… Розправимося з цим чортовим шведом, а Ісаєва потрясеш, не такі розколювались… Зрештою матимеш адреси, якщо такі залишилися в Америці… Нічого, ми рукаті, дістанемо… Та й потім у Лаврентія Павловича, мені здається, якісь з'явилися особливі види на цього Ісаєва…

– Але ж Валленберг відмовляється брати на себе «Джойнт»… Він цілком популярно пояснив, що це таке, не можна виставляти себе на посміховисько.

– А ми зараз і не будемо натискати на «Джойнт», – відповів Комуров. – Зосередь увагу на його переговорах з гестапо, Ейхманом, він же цього не заперечує… І з Салаші… І, можливо, з товаришем Ласло Райком, – повільно додав Комуров. – Так, так, з нашим колегою з Угорщини…

– Що, погано з ним? – обережно поцікавився Влодимирський.

– І не тільки з ним одним… До речі, його справжнє прізвище Райх, він такий же угорець, як я естонець…

– Тоді треба вводити ще когось одного в комбінацію…

– Вводь, справа закріплена за тобою.

– Я хочу підсадити до Валленберга нашого Рата.

– Резон?

– Хочу спробувати через нього дізнатися, що Ісаєв написав Валленбергу, а той з'їв…

– Думаєш, зможе?

– Купив не купив, а поторгуватися можна.

Комуров засміявся:

– Е, ні, любий! Купив – це купив, а не навпаки!

– Товаришу генерал, – обачно спитав Влодимирський, – а коли Лаврентій Павлович має види на Ісаєва, може, не виводити його на процес?

Комуров після паузи повторив замислено:

– Справа твоя, дорогий мій, тобі й вирішувати…

Того ж дня Ісаєва перевели в простору камеру з душем: його місце зайняв Рат – окривавлений, в подертій сорочці, в черевиках на босу ногу, майже непритомний. Два дні Валленберг виходжував «англійця», потім той розповів, що від нього вимагають зізнатися, ніби він уїхав до Будапешта у січні сорок п'ятого назустріч з якимсь Райком і шведом Валленбергом, віз долари.

Сидів він у камері Валленберга два місяці і привернув його до себе так, що той сказав: «Я погоджусь на процес тільки в тому разі, коли матиму побачення з матір'ю, шведськими дипломатами й адвокатом. І коли вони будуть присутні на суді».

А на другий день додав фразу, яка пояснила, що Ісаєв написав йому:

– Інакше обвинувачення не матиме свідків. Нехай тоді плетуть що завгодно, фарс і є фарс.

…Аркадій Аркадійович поздоровив Рата з успіхом, обняв, сказав, щоб відпочивав тиждень.

…Заарештували Рата в приймальні Влодимирського, відправили в одиночку; через місяць зайшов Сергій Сергійович:

– Рат, у вас є один порятунок: розповісти на процесі те, що ви говорили в камері. А втім, це порятунок не тільки ваш, а й усієї сім'ї: ми їх сьогодні забрали – зв'язок з єврейськими буржуазними націоналістами…

…Валленберга викликали на допит через півгодини після того, як Влодимирський запропонував Ісаєву переодягнутись у свій полковницький кітель: «Ідемо зустрічати сина».

Замовив йому склянку кави й бублики, сказав, що повернеться через десять хвилин, і вийшов з кабінету.

Слідчий, який супроводжував Валленберга, шепнув:

– Зараз нарешті ви зустрінетесь з тим, хто всі ці роки курирував вашу справу. Постарайтеся домовитися з ним по-мирному, він людина крута, але справедлива.

Слідчий відчинив двері кабінету Влодимирського, обмінявшись швидким поглядом з помічником, який підвівся з-за свого бюро, пропустив Валленберга, став біля дверей.

Валленберг побачив сивого полковника, який повільно повернувся до нього, впізнав Ісаєва, очі його, пойняті жахом, округлились, він тонко закричав і, нахиливши голову, кинувся до вікна.

Слідчий і помічник, що вмить убіг, схопили Валленберга і, поваливши додолу, почали крутити йому руки.

Ісаєв устав, схопив стільця і з усього розмаху вдарив ним вилощеного помічника по голові. Той відвалився, Ісаєв змахнув стільцем ще раз, щоб ударити по голові другого, але руку його вивернули, кабінет був повнісінький людей, Аркадій Аркадійович кричав щось, бризкаючи піною, а потім Ісаєв знепритомнів від болю…

…Через три роки в одиночку до Ісаєва прийшов високий чоловік, явно загримований, і, старанно приховуючи акцент, спитав:

– Хочете знати, хто винен у вашій трагедії?

Ісаєв байдуже мовчав.

Чоловіку темних окулярах і з неприродно лляною шевелюрою – перука, ясна річ, – простяг йому постанову ОСО на розстріл дружини й сина з резолюцією Сталіна.

Реакція Ісаєва була дивна: він просто кивнув.

– Звичайно, хотіли б відомстити? – всміхнувся чоловік.

– Історія відомстить, – відповів Ісаєв. – Людина безсила.

Відвідувач ще глибше засунув кулаки в кишені плаща й лагідно сказав:

– Я попрошу, щоб вам дали прочитати Горького. Знайдете потрібну фразу: «Людина – звучить гордо». Особливо радянська людина. А хіба ви не приклад для радянських громадян, полковнику?

І, не діждавшись відповіді Ісаєва, вийшов з одиночки…..В салоні «ЗІСа», стягнувши з себе лляний парик і окуляри, Берія замислено сказав Комурову:

– Переведіть його в хороший табір, де є окремі будиночки… Відходжуйте, як кохану… Якщо Рюмін чи ще хтось цікавитиметься, де він, – а я це цілком допускаю – поясніть, що викликали в мою «шарашку»… Познайомте його в процесами над Трайчо Костовим, Ласло Райком і Яношем Кадаром… Підготуйте матеріали про процес над Сланським і Артуром Лондоном – з цим він був знайомий особисто, я не полінився витратити ще два дні на його особисту справу… От і все. Приведіть його до форми… Нехай говорить усе, що захоче, – не записуйте жодного його слова… Табір має бути на відстані не більше двох годин льоту до Москви: Ісаєв може знадобитися мені в будь-який день.

…Перші дні Ісаєв узагалі не міг спати, снотворного не давали, тільки масажували.

Читав. Спочатку не дуже входив у текст, перед очима стояли обличчя Сашеньки, Саньки, Валленберга, Пола, Никандрова, Спарка, Ванюшина – вони весь час були з ним, у ньому, перед ним…

Але згодом почав учитуватись: газети давали всі. І поступово, перейшовши від перших двох шпальт – фанфарних, урочистих, чужих Началу, – до третьої й четвертої, він дедалі більше й більше відчував, що він уже не той, яким був; порожній; коли щось і лишилося, то тільки одне – відчай. Він був неосяжним і величавим, як безкраїй океан у хвилини повного штилю. Він забороняв собі порушувати цей океан відчаю запитаннями й відповідями, він знав, що не зможе відповісти на жодне запитання; він не відчував у собі сили, волі й гніву, хоч саме гнів був прихований у глибині відчаю – затаєний, холодний, позбавлений логіки й почуття, здатний викликати вибух, який так само непередбачений, як і невідворотний…

20

Забившись у куток «паккарда», оточеного п'ятьма «Лінкольнами» й «ЗІСами» охорони, Сталін любив промчати по вузенькій горловині нічного Арбату, вихопитися на Смоленську і звідти, на величезній швидкості, немов у танковій атаці, займати всю Можайку, коли їхав відпочивати на Ближню дачу.

Але іноді він говорив начальникові охорони: «Хочу подивитися на людей».

Той, як і всі, хто оточував генералісимуса, мусив розуміти не слово навіть, а натяк, інтонацію, паузу; генерал встигав дати команду по трасі – крім батальйону охорони, розквартированого в казармі, обладнаній у колишньому ресторані «Прага», на Арбат миттю перекидали ще один підрозділ: люди в коричневих і синіх драпових пальтах стояли на відстані ста метрів один від одного, в полі взаємної видимості; снайпери займали всі віддушини на горищах, генералісимус міг їхати зі швидкістю сорок кілометрів, усмішливо обнімаючи своїми жовто-рисячими очима перехожих, їхні обличчя, одяг, сумки в руках…

Якось Георгій Федорович Александров, начальник Управління агітації й пропаганди ЦК, запропонував Сталіну ознайомитися з цілком секретними перекладами щоденників «кульгавого» – так, з легкої руки Деканозова, в близькому оточенні Сталіна називали рейхсміністра пропаганди Геббельса.

Сталін байдуже кивнув на стіл: мовляв, залиште, буде час – подивлюся, але не обіцяю, зайнятий…

Читав усю ніч, насилу стримував себе, щоб не робити олівцем поміток (на «Майн кампф» наслідив, не міг собі цього простити, тим паче що екземпляр був не його, а Ворошилова, випустив ще Зінов'єв у 1927-му для членів ЦК – «загроза № 1»; просити, щоб повернув, не можна, неодмінно погортає, він хоч і простак, але дока). А часом буває гірше, захопившись, він підкреслював нігтем, тюремна звичка; до речі, відучив співкамерник Вишинський: «Коба, у вас міцна рука, давите великим пальцем, дуже помітно, охранка вміє працювати з книжками арештантів (сиділи в Баку), можуть набрати на вас матеріалів, будьте обережні».

Найбільше цікавився церемоніями зустрічей фюрера з нацією – Геббельс організовував це артистично, особливо з дітьми й бабусями, неодмінно в невеликих містечках; справжня легенда, яка залишиться у віках, народжується в сільській місцевості, місто миттю поглинає всі новини, розчиняє їх у собі; безґрунтовність інтернаціонального «асфальту» загрожує втратою національної пам'яті. Молодець Геббельс, дивився в корінь; якщо Петро вчився у шведів, чому нам не повчитись у німців?

…Сталіна зацікавив цей розділ ще й тому, що він на відміну від Гітлера, який любив видовища, вважав за краще триматися в тіні; по-перше, він дуже добре знав росіян, їхню стриманість, у чомусь навіть затисненість, а по-друге – боявся зруйнувати ореол, створений пропагандою: замість високого, широкоплечого російського воєначальника і вченого – тільки тому Вождя – люди побачать рябого, плішивого, маленького чоловіка з прокуреними зубами, сивого й повільного, який боїться, що його може обступити тісна й задушлива юрба незнайомих йому людей.

Наступного дня Александров помітив свою папку точнісінько на тому ж місці; подумав, що Сталін не прочитав; той, вловивши погляд академіка, посміхнувся:

– Якось іншим разом подивлюся… Спасибі… Можете взяти, не було часу…

…Через чотири роки Александров переконався, що Сталін цю папку з рецептами «як робити фюрера» прочитав. Оскільки його останні зустрічі з народом відбулися в кінці двадцять дев'ятого, коли він виїхав до Сибіру в пору трагедії з хлібозаготівлями, настав час дати новий привід для розмов: для цього поетові Долматовському дозволили надрукувати поему про поїздку Вождя на фронт, до солдатів, – розраховано на інтелігенцію; в Понирях і в Орлі, заздалегідь нашпигованих охороною, Сталін пройшовся по вулиці біля станції, де працювали будівельники: назавтра про це знала вся Курська залізниця; на шосе з Сочі в Гагру шофер його машини зупинився біля хлопчика (відділ охорони заздалегідь підібрав росіянина, Колю Саврасова; грузина, абхазця чи вірменина – їх коло Адлера багато – рішуче відкинули); того ж дня радувалося все Чорноморське узбережжя.

Під час відпочинку на своїй скромній невеличкій дачці біля Сухумі (всього сім кімнат, кінозал та більярдна) Сталін зайшов у триповерховий будинок, де жила охорона, і, не звертаючи уваги на майорів та полковників, що виструнчились перед ним, спустився в підвал, згадавши, що туди кинули всю бібліотеку, після того як спочатку Троцького, а потім Бухаріна вивели з Політбюро.

Пробув він там дві години, не менше; сидів на краєчку якогось скрипучого ящика, перечитував Троцького; переживав при цьому нез'ясовне йому самому почуття поблажливо-співчутливого захоплення стилем «ворога-брата». Знайшов бухарінський томик, написаний у двадцятому, «Економіка перехідного періоду»; тоді Врангель і Слащов кинули клич:

«Червоних у полон не брати – землі немає! Вішати вздовж доріг без суду!» Саме він, Сталін, перший подзвонив Бухаріну: «Чудова робота», Ленін трохи покритикував, а загалом схвалив роботу «червоного академіка»; Троцький посміхнувся: «Граємося в якобінство? Ну-ну! Пора думати б про метал та залізниці, які наші революційні «троглодити» пропонують зруйнувати, бо їх будували буржуї…»

…Коли повернувся на обід, зробив зауваження начальникові охорони Власику: «Чи варто тримати сміття в домі? Молоді офіцери не знають історії нашої боротьби, начитаються без підготовки – чорт знає що їм може прийти в голову…»

Тієї ж ночі бібліотеку повантажили на полуторки, вивезли в ліс, облили бензином і спалили.

Саме тоді він і подумав знову: «Незабаром стукне сімдесят, а де мої теоретичні праці? У Троцького п'ятдесят томів, у Бухаріна було майже двадцять, а що в мене? Настав час готувати цикл теоретичних праць, де буде розставлено всі крапки над «і». На зміну Ідеї Інтернаціоналу мусить прийти доктрина Державності».

Він любив думати про запас, не терпів поспіху, свого улюбленця Мехліса осаджував прилюдно: «Це ти в своєму кагалі кип'ятись і віддавай команди, ми, росіяни, любимо непоспішливу, солідну розсудливість, затям собі».

На торжествах, коли весь світ гуляв його день народження і Москву ілюмінували яскравіше, ніж на Першотравень, він, слухаючи безконечні промови про великого вождя, геніального стратега, кращого друга, видатного вченого, брата й соратника Леніна, який підняв на небувалу висоту його вчення, трохи неуважно оглядаючи численних гостей з-за кордону, що привезли йому багато подарунків, на якусь мить відключився; набридла аллілуйщина; як чисто й високо було в нашому храмі в Тбілісі, який чудовий був хор, коли ми несли слова Господу і купол убирав їх у себе, давав їм нове, інше звучання, окреме від нас, поєднане з вічністю, а не з тлінною плоттю…

Дивлячись на потилицю чергового оратора, стриженого під скобку (чистий охотнорядець, читав, не відриваючись від папірця, написаного в Агітпропі і тричі затвердженого на Оргбюро, Секретаріаті й Політбюро, напевне якийсь дресирований мужик з колгоспу), Сталін раптом виразно почув голос отця Георгія, котрий говорив їм, завмерлим у хисткому захваті семінаристам, литі, значущі Слова, а не нісенітницю, яку базікають у цьому залі: «Спочатку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог. Воно було спочатку у Бога. Все через Нього почало бути, і без Нього ніщо не почало бути, що почало бути…»

Несподівано для всіх Сталін підвівся – як завжди сідав один десь у четвертому ряду президії, ближче до виходу, – і, балансуючи, навшпиньки, намагаючись не заважати ораторові, покинув зал.

Він увійшов до кімнати, де були накриті столи – з бутербродами, горілкою, мінеральними водами, вином і коньяком, не звернувши уваги на виструнчених офіціантів та кількох членів президії, які вийшли покурити, – сиділи вже третю годину, а кінця-краю вітанням не видно.

Ні до кого не звертаючись, Сталін спитав, де телефон; офіціант і офіцери особистої охорони, які вмить підбігли, повели його до маленького столика; він зняв трубку, набрав три цифри, але почув гудок і водночас голос помічника начальника особистої гвардії:

– Товаришу Сталін, це не «вертушка»… Це міський телефон.

– Навіщо ж мене вели сюди? – Сталін був роздратований і нетерплячий. – Язик проковтнули? Голови немає? Перепилися?

Він, мабуть, хотів запитати, де урядовий телефон, але потім досадливо махнув рукою й повернувся на сцену, де його зустріли бурхливою овацією, що остаточно роздратувало його; але він примусив себе всміхнутись, огладив вуса і, піднявши руки, попросив усіх сідати; легко відключився, коли настала застрашлива тиша, – лишився сам з собою, звільнився від суєти; саме в цю хвилину й зрозумів, що перша фраза, яку напише в своїй теоретичній праці, стане рукавичкою, викликом Троцькому, та й тим читачам, котрі бодай щось пам'ятають: «До мене звернулася група читачів від молоді з проханням висловити свою думку в пресі з питань мовознавства…»

Сталін нічого не чув крім свого глухуватого голосу.

Фразу, що з'явилася так швидко (такого раніше не було, він по десять, двадцять разів правив тексти промов під час боротьби за владу), обдивлявся з усіх боків, вивіряв інтонаційно, дивився збоку, милувався нею, наче мати новонародженим.

«Відлито; кращого бути не може, – сказав він собі, – Слово – начало начал Буття: саме Слово, Мова існувала завжди; і Маркс, і Ленін уникали цього парадоксу, вони намагалися все підім'яти під виробництво, верстати, науку, тобто Базис. Що ж, мені доведеться повернути Слову його споконвічний, основоположний смисл… Реальних благ у найближчому доступному для огляду майбутньому ми росіянам не дамо. Що ж, повернемо вищий смисл Слова – Проповідь… Нікого так просто не умовиш, як росіян, їм я й передам примат Слова – віднині, прісно і повік… Хто тільки скористається моїм одкровенням? – з прикрістю подумав він, перебігши невидющим поглядом по потилицях і лисинах своїх соратників. – З тих, хто тут, ніхто. Треба ждати. Нічого. Підождемо… І почнемо готувати реальну зміну – ось що головне…»

…Через кілька днів Академія наук несподівано глухо заворушилась; створили секретну групу підготовки; Мітін тиснув на президента: «негайно!»; інститут, відданий філологові Виноградову, – до речі, колишньому «зеку», – робив «мовознавчі заготовки» – все це йшло на стіл Сталіну.

Привчений життям до неквапливості, до ретельної підготовки удару, від якого противникові не піднятись – інакше не варто бити, ризиковано, – Сталін, розклеївши академічні матеріали, які мали стати фундаментом його теоретичної праці «Марксизм і питання мовознавства», після десятого, принаймні, прочитання раптом відчув якусь незручність, немов новий черевик муляв (Майський розповідав, що британські аристократи дають своїм слугам носити нове взуття; з'являтися в нових черевиках – поганий тон: істинний аристократ підкреслює, що носить старі речі, – чим людина багатша і могутніша, тим менш звертає увагу на одяг; розповідь-натяк свого посла Сталін запам'ятав; наслідував у всьому, хоч і дав санкцію на арешт).

Він відклав роботу, поїхав на дачу, багато гуляв, дивився фільми, вирізав кольорові фотографії з «Огонька», влаштував стіл, запросив Берію, Маленкова й Булганіна, був так само неуважний, анекдоти слухав байдуже і лише на другий день зрозумів, що муляло.

Тричі в академічних заготовках його майбутнього тексту прямо-таки гриміло: «Жовтнева революція…»

«В Жовтні була не революція», – повільно видавлюючи слова, сказав він собі, раптом злякавшись закінчити фразу, яка скритно, безмовно, але образно, зримо жила в ньому багато років, краячи душу; як же тяжко було боротися з самим собою, забороняючи почути ті слова, що, виявляється, давно пекли серце. «Революція – реальна; в Жовтні був хаос, – сказав він. – У Жовтні був переворот! Справжню революцію, що знищила дрімучість російськото-мужика, поставивши його під контроль сусіда, сина, бабусі, Павлика Морозова, панфьоровських героїв, комісарів Багрицького – тобто влади, повернула його у звичний стан общинної кругової поруки, – спробуй не попрацюй! – він, Сталін, провів у тридцять третьому році, коли він, Сталін, здійснив реальну Революцію Зверху!»

…Він викреслив у всіх заготовках учених «Жовтнева революція», замінивши на «Жовтневий переворот».

Ленін був вибуховою силою нації, організатором руйнування, він же, Сталін, здійснив Революцію Творення – унікальну, єдину в своєму роді.

Ленін вважав основоположенням марксизму Базис, а потім – і Надбудову.

Він помилявся. Він був ідеалістом, який ніколи до кінця не розумів російського народу.

Тепер, після війни, коли піднялася національна самосвідомість, не Базиси потрібні росіянам і не Надбудови, а визнання величі й непохитності їхнього Духу – тобто Мови.

І Сталін, відчуваючи значущість кожного свого жесту, вчинку й слова, вписав: «Сфера впливу мови набагато ширша, ніж сфера впливу надбудови…»

Через кілька тижнів зробив ще одну правку: згадавши Вознесенського, Кузнецова і все це ленінградське угруповання, він вирішив раз і назавжди теоретично відрізати Північ Росії від її «одвічної» суті: «Деякі місцеві діалекти можуть лягти в основу національних мов і розвинутися в самостійні національні мови. Так було, наприклад, з курсько-орловським діалектом (курсько-орловська «мова») російської мови, який ліг в основу російської національної мови. Що стосується решти діалектів таких мов, то вони втрачають свою самобутність, вливаються в ці мови і щезають у них…»

Оскільки, вважав Сталін, цим пасажем він підводив риску під можливістю появи будь-якої «російської автаркії» вознесенсько-кузнецовського плану (віднині лише курсько-орловська мова буде істинно російською, а вона триста років під гнітом страждала, – з нею легше, з такими просто управлятися; навіть Іван Грозний не винищив до кінця північний новгородський дух, а стільки віків минуло), він дав вказівку секретаріату включити цей пасаж у його відповідь на лист якогось націонала.

Переглянувши листи тих філологів, що були заздалегідь затверджені Агітпропом, Сталін не без роздратування сказав:

– Що ви мені суцільну аллілуйщину підсовуєте? Невже дискусія з ключового ідеологічного питання про суть і смисл слова проходить так нудно й сіро, що немає цікавих листів?

Оскільки Маленков старанно муштрував апарат у тому плані, щоб нагору надходило якнайменше «негативної інформації» (визначив п'ятнадцять процентів як максимум), відділ листів ретельно фільтрував кореспонденцію, що надходила.

Однак коли від Хазяїна одержали запит на «гострі відгуки», всюдисущий академік Мітін (Сталін якось пожартував: «Кажуть, у Гітлера були «економічно корисні євреї» – їх не спалювали, певний час використовували; треба і нам поставити б штамп у паспорті Мітіна: «ідеологічно корисний єврей»… На випадок невеличкого погромчика це служитиме йому надійним захистом, особливо коли підпише Шкирятов із Сусловим, їх прямо-таки розпирає від пролетарського інтернаціоналізму») зразу передав лист від Бєлкіна й Фурера – відверто задиристий, на такому Сталін виспиться, він великий майстер добивати…

Але вийшло не зовсім так.

Бєлкін і Фурер, захоплюючись (так належить) геніальною роботою великого Вождя, запитали; а як бути з глухонімими? Оскільки великий Сталін роз'яснив радянському народові і всьому прогресивному людству все, що стосується граматики, словникового фонду й семантики, вивів геніальний закон про те, що думки виникають лише на базі мовного матеріалу, спростувавши, таким чином, низькопоклонницького аракчеєвського ідеаліста, псевдофілолога Марра, залишилося невирішеним одне невеличке питання, пов'язане з глухонімими. У них же немає мови?! На якій же базі виникають їхні думки? Завжди, у всі віки, в будь-які суспільні формації, як випливає з вказівки товариша Сталіна, спочатку було слово і лише на його базі з'являлися думки. Поза словом немає думки. Як спроектувати це геніальне відкриття великого Сталіна на убогих? А їх же мільйони! Чи може найдемократичніше суспільство на землі ігнорувати цих нещасних?

Спочатку Сталін розлютився, кинув лист Поскрьобишеву: «В мене немає часу займатися психологією ідіотів!»; однак потім згадав, що сам просив щось гостре, без аллілуйщини й набридливого словослів'я.

Тижнів півтора Сталін обдумував нищівну відповідь, складену з рубаних, разючих фраз, а потім написав своїм чітким, бездоганним почерком: «Ви зацікавились глухонімими, а потім уже питаннями мовознавства. Мабуть, це й примусило вас звернутися до мене з рядом запитань. Що ж, я не проти задовольнити ваше прохання. Отже, як стоїть справа з глухонімими? Чи працює в них мислення, чи виникають у них думки? Так, працює у них мислення, виникають у них думки. Ясно, що, коли глухонімі позбавлені мови, то їхні думки не можуть виникати на базі мовного матеріалу…»