Текст книги "Відчай"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 16 страниц)

8

Ісаєв відчув, як ослабли ноги і заніміло серце, коли в камері, куди його ввели, він побачив Сашеньку, яка сиділа на табуретці.

Це була не Сашенька, а сива жінка із зморшкуватим, сірим обличчям і висохлими руками; тільки очі були її– величезні, сірі, мудрі, печальні, люблячі…

– Сідайте на другу табуретку, – сказав Сергій Сергійович. – Одне до одного не підходьте, коли не послухаєтесь, припинимо побачення. Я залишу вас самих, але вічко камери відкрите завжди, за порушення відповідатиме Гавриліна – три дні карцеру.

І, по-солдатськи обернувшись на підборах, Сергій Сергійович вийшов з камери…

– Любов моя, – сказав Ісаєв і зрозумів, що він нічого не сказав: пропав голос.

– Любов моя, – повторила Сашенька. – Максимчику, Максиме Максимовичу, ніжність ви моя єдина…

Чому я не вмію плакати, болісно подумав Ісаєв, які щасливі ті, хто може дати волю сльозам; від інфаркту найчастіше вмирають усмішливі люди.

– Двадцять років тому… Я бачив у Шанхаї сон… Начебто я повернувся до тебе, в Москву… І ми їдемо на прольотці, – прошепотів він, відкашлявшись.

У Сашеньки затремтіло підборіддя…

Я залишив її, скорившись наказові, що надійшов у Владивосток з цього дому, подумав Ісаєв. Їй тоді було двадцять… А тепер? Змучена старенька жінка… І я не маю права відразу ж спитати про сина, я повинен щось сказати їй…

– Ти схудла, любов, але тобі це дуже… Навіть не знаю, як сказати… До лиця…

– Максимчику… Я знаю про себе все… Жінки все про себе знають… Навіть якщо відібрати дзеркальце… Я стара, Максимчику… Дуже стара… Ви мене не заспокоюйте, ви завжди кепкували з мене, от і зараз будьте таким… Ви мені також снились… Це були якісь кінофільми, а не сни…

– Ти сказала «відібрали дзеркальце», – Ісаєв обдивився камеру; зразу побачив велику віддушину, зрозумів, що їх не тільки записують, а й знімають. – Тебе давно заарештували? В чому обвинувачують? Говори швидко, бо можуть припинити побачення…

Сашенька похитала головою:

– Мені обіцяли, що не припинять, дали чесне слово… І дозволили відповідати на всі ваші запитання… Можна я спитаю, Максимчику?

– Звичайно, любов…

– Ви були вірні мені всі ці роки?

Її примусили поставити це запитання, зрозумів Ісаєв, до кінця відчувши їхнє трагічне, нездоланне відгородження одного від одного: справа тут не в тому, що вона звертається до мене на «ви», вона й у Владивостоці так називала мене, справа в іншому, зовсім в іншому, нам обом непідвладному.

– Я люблю тебе, – відповів він, пильно дивлячись їй в обличчя, немов хотів зняти зморшки, попелястість, набряки, щоб побачити колишню Сашеньку. – Я завжди любив тебе…

– Але ви жива людина… У вас були жінки?

– Були.

– І вони нічого не важили у вашій долі? Вони не лишилися в вас?

Навіщо вона говорить про це, подумав Ісаєв. Не можна так говорити, це ж зовсім не Сашенька, це ж не моя Сашенька… Я ніколи не посмію запитати, чи був у неї мужчина. Звичайно, був, але ж любов, така, як наша, позначена іншою печаттю, іншим смислом…

– Вони лишили рубець у душі, бо їх через мене вбили, – відповів він і відчув, що нарешті серце перестало тремтіти.

– Ви зовсім не змінились… – прошепотіла Сашенька. – Такий же красивий… Ні, навіть ще красивіший… Вам так личить сивина… Спасибі, що ви сказали правду… Ви завжди були такою чистою людиною… Тільки чисті люди чесні… Пригадуєте, на займанці в Тимохи я говорила, що твої… що… ваші читачі ріжуть прізвище «Ісаєв» під статтями, коли заклеюють газетами вікна на зиму… Я зрозуміла тоді, кого ви називали «читачами».

– Я це відчував, любов… Я був такий вдячний тобі за це… Мужчина дуже гордиться, коли кохана все про нього розуміє… Адже зрозуміти – це означає простити, чи не так?

– Зрозуміти – це означає любити, Максимчику… Ви не питаєте про Санечку… Чому? Не хочете завдати мені болю?

– Так… Не знаю… За ці роки я привчився ждати, поки сама люди… Тьху, як жахливо я говорю… Я розгубився, Сашенько… Так, я звик, що люди самі кажуть те, що вважають за потрібне сказати… Але ж ти не просто людина… Ти – Сашенька…

– Наш Санечка пропав безвісти, – з її очей покотилися сльози; обличчя було таке ж, стражденне, але губи все-таки таїли в собі якесь умиротворення, що з'явилося в першу мить їхньої зустрічі. – Санечка пропав у Празі, в останній день війни… Коли виступили власовці…

– Ти запитувала командування? Де він був до того, як зник? З ким зустрічався? Адреси?

– Я писала всім… Я зверталася навіть до товариша Сталіна…

– Відповідали?

– Так… «Ніякої інформації не маємо»… Я писала й товаришу Берії… Тричі… Мене запросили на Кузнецький міст…

– Куди? – Ісаєв не зрозумів. – Що це?

– Це приймальня Міністерства державної безпеки…

– Ну? – спитав він нетерпляче й зрозумів, який нетактовний він з цим своїм вимогливим «ну?».

– Мені сказали, – Сашенька замовкла надовго, потім знову заплакала. – Мені сказали, що Сашенька пішов з власовцями…

– Це брехня, – відрубав Ісаєв.

– Я сказала те ж саме.

– Мені обіцяли з ним зустріч, любов… Або мені брехали, або ж він також сидить… Ти давно тут?

– Ні… Мене щойно привезли з Бутирок.

– Я запитую, чи давно тебе заарештували?

– Три місяці тому.

Зразу коли я повернувся, зрозумів Ісаєв; майже у той день…

– У чому тебе обвинувачують?

З її очей покотилися рясні сльози, що якось дивно молодили зморшкувате обличчя; невтішність властива дитинству чи юності, люди середнього віку та й старшого готові до втрат, у них не буває такого відчаю, як у хлопчиків чи дівчаток; ті ще занадто гостро відчувають несправедливість, свою беззахисність і малість, страшне протистояння величезного світу; згодом це минає; втрати змінюють людей.

– Спершу прийшла похоронка на вас… Потім про нашого Санечку написали… що він пропав безвісти… Це страшна ганьба, ви ж знаєте, яка це в нас ганьба… А я кінохроніку дивилася, бої за Будапешт, біг наш солдатик, а потім раптом зник, пряме попадання міни, хмарина, ямка, і сліду не лишилося від людини… А матері його «пропав безвісти»… Ні пенсії, ні допомоги…

– Саня живий. І він не зрадник, – повторив Ісаєв. – Будь ласка, вір мені, любов…

– Ви не називаєте мене на ім'я… Чому?

– Тому що в тебе два імені… Одне – Сашенька, а друге – Любов… У Латинській Америці до жінки звертаються – «Любов», «Амор»…

– А тепер я вам розповім правду, згодні?

– Звичайно. Тобі дозволили? Тебе не попереджали, що мені можна говорити, а що не можна?

Сашенька похитала головою:

– Ні, мене ні про що не попереджали…

– Я боюся, якщо ти відкриєш всю правду, побачення припинять…

– Мені сказали, що у вашій волі допомогти мені…

– Якщо я зроблю те, що від мене вимагають, тебе випустять? Тобі це сказали?

– Не випустять… Ні, взагалі випустять… Просто не в табір відправлять, а зашлють – з правом працювати за спеціальністю…

– Ти ж поет, – Ісаєв нарешті зміг посміхнутися. – Це не спеціальність, любов…

– Я вчитель російської мови у початкових класах жіночої школи, Максимчику…

– Ввели роздільне навчання?

– І формочки… Як у гімназистів…

Не розуміючи до пуття навіщо, він сказав:

– Дуже давно я провів ніч у Харбіні з Сашею Вертинським… Він співав зворушливу пісню: «И две ласточки, как гимназистки, провожают меня на концерт»…

– Я чула цю пісню… Він часто виступає…

– Де?! В Москві?!

– Звичайно, – Сашенька витерла очі долоньками. – Він же повернувся… Йому все простили… Він дуже популярний у Москві…

– Ти побачиш Саню, – повторив Ісаєв. – Тільки будь молодчиною, добре?

– Максимчику, вам про мене нічого не говорили?

– Ні.

Сашенька глибоко, тремтливо зітхнула; Максим Максимович відчув, як тяжко їй переступити в собі щось; бідолашна, вона хоче мені признатися в тому, чого не могло не статися за чверть століття розлуки; він збагнув, що мусить допомогти їй:

– Любов, хоч би що було з тобою, з ким, би тебе не зводило життя, я любитиму тебе так само, як любив.

І сталося чудо: її старече обличчя раптом освітилося таким щастям, такою пасхальною надією, що він нарешті зміг побачити колишню Сашеньку, ту, що жила в його пам'яті всі ці роки.

– От зараз ти стала надзвичайно красивою, – сказав Ісаєв. – Такою, якою жила в мені весь час нашої розлуки…

– Максимчику, – голос її урвався, затремтів; вона різко відкинулась, розправила плечі, йому вмить передалася її струнна напруженість. – Любов, – вона всміхнулася через силу, – ви вірите мені?

– Як собі…

– Ви вірите, що я кохала, кохаю і кохатиму вас, і помру з вашим ім'ям у серці?

– Ця фраза – бумеранг, – Ісаєв теж усміхнувся через силу.

– Ми ніколи не житимемо разом, Максимчику… Я постаріла… Ви ж зберегли силу й молодість… Ви ще дуже молодий, а я страшенно ненавиджу, коли щось робиться з примусу, – хоч би там що… Як Господь поможе, ми завжди будемо друзями… Я вдячно й щасливо любитиму вас… Це буде брудно, коли я дозволю вам бути зі мною… Ви проклянете життя, Максимчику… Воно стане нестерпним для вас… Рівність мусить бути першоосновою стосунків… А ще я ненавиджу, коли мене жаліють… Так от, коли мені сказали, що ви загинули, а Санечка пропав безвісти, я пустилася берега… Я запила, Максимчику… Я стала алкоголічкою… Так, так, справжньою алкоголічкою… І мене поклали до лікарні… Врятував мене лікар Геліович… А коли виписали, він переїхав до мене, на Фрунзенську… Він був прописаний у своєї тітки, а забрали його в мене на квартирі… Через тиждень до мене прийшли з обшуком – при арешті обшуку не робили, він же не прописаний, та й ордера не було… Мене попросили віддати всі його записи й книжки. Я відповіла, що речі його у тітки, мені нема чого віддавати… Мене попросили розписатися на якихось паперах, я розписалася, почався обшук, і в матраці, в Санечкиній кімнаті, знайшли записні книжки, долари, брошури Троцького, книжку Джона Ріда, «Азбуку комунізму» Бухаріна… І мене заарештували… Як пособницю ворога народу… Зрадника батьківщини… А вчора слідчий сказав: коли я попрошу вас виконати те, що від вас жде командування, мене вишлють… І я зможу спокійно працювати… А нещасного, дуже доброго Геліовича, якого я зовсім не люблю, не розстріляють, а відправлять у табір…

– Бідолашненька ти моя, – прошепотів Ісаєв, – любов, Сашенько, ніжність…

– І всі твої ордени, коли робили обшук, забрали… Мені ж вручили їх – орден Леніна і два Червоні Прапори…

– Ти щось підписала на допитах, Сашенько?

Двері камери різко відчинились, вбігли два наглядачі, підхопили Сашеньку легко, мов пушинку, і винесли з камери.

– Нічого не підписуй! – крикнув Ісаєв. – Чуєш?! Буде гірше! Терпи! Я допоможу тобі! Тримайся!

Сергій Сергійович, який стояв біля дверей, сказав: – Вона знепритомніла… Не кричіть марно, все одно не почує… Ну що ж, ходімо? А то без пшоняної каші залишитесь, час баланди…

9

А біля камери стояв той важний, в душі непорушний чоловік, що сидів за столом-бюро в приймальні Аркадія Аркадійовича.

– Добрий день, Всеволоде Володимировичу… Генерал запрошує вас пообідати. – Слідчому, який виструнчився, сухо кинув: – Ви вільні.

Коли піднімалися в ліфті, чоловік спитав:

– Як поводився слідчий сьогодні? Був тактовний? Коректний?

– Цілком… Пережити таке горе…

– Яке горе? – чоловік спохмурнів.

– У нього батько переніс тяжкий інфаркт… Зараз стало краще, от він і перестав бути таким роздратовано-забудькуватим…

– Так, так, – неуважно погодився чоловік. – Як добре, що ви поставилися до нього поблажливо, батько це батько…

А в німців такого проколу не могло статися, подумав Ісаєв. Мабуть, цей хльост не посвячений у деталі гри, інакше він поспівчував би Сергію Сергійовичу – смерть батька, горе… Цікаво, напише він рапорт про нашу розмову чи ні? Якщо напише, його звільнять з роботи, це точно… А ще, цікаво, як він поводитиметься, якщо я скажу йому про цей прокол? Ти думаєш використати його, спитав себе Ісаєв. Даремно, не вийде. Він переконаний, що служить Ідеї і що я справді ворог. Сергій Сергійович на першому допиті сказав, що тепер час інший, марно нікого не саджають, єжовщину викорчував товариш Берія за вказівкою Вождя; без явних доказів і показань прокуратура зараз не дасть санкції на арешт… Які на мене можуть бути докази чи показання? Та й посадили мене, як з'ясовується, тільки для того, щоб включити в комбінацію по Валленбергу… В теплохід сунули від розгубленості, я ж без упину твердив: «Швидше беріть Мюллера, ради бога, товариші!» В «Лондоні» намагалися зламати, на дачі почали справжню гру… І ні слова про Мюллера… Чому? Якби мене зразу відвезли додому, я пішов би на будь-яке завдання; ми розумнішаємо в камерах, на волі живемо ілюзіями… «Відвезли додому», зло повторив він; квартира опечатана. Сашеньку мучать у Бутирках, примушуючи вчити те, що вона повинна мені сказати… Бідолашна моя, ніжність… А якби ти приїхав раніше? І тебе не кинули б у камеру? І ти дізнався б її адресу й прийшов до неї? І побачив у її квартирі цього самого лікаря Геліовича?

Мій Саня тут, Ісаєв обірвав себе; зараз треба зробити все, щоб мені його показали. Я мушу побачити його… І зажадати його справу… Інакше я піду під кулю, але не поворухну пальцем, щоб допомогти їм вийти із «скрутного становища» зі Швецією…

…Іванов цього разу підвівся з-за столу, вийшов йому назустріч, мовчки потиснув руку, кивнув на довгий стіл засідань, де стояв скромний обід (бульйон з яйцем, котлети з шматочком солоного огірка і пюре), зняв свій потертий піджак і сказав:

– Як ви розумієте, я чув усю вашу розмову з Гавриліною… Я не схильний до сентиментів, але мене вхопило за серце, признаюсь… Ви ж наполягали на побаченні, не я…

– Сподіваюсь, ви дозволите нам побачитися ще раз?

– Пізніше.

– Це залежить від тих умов, які ви маєте намір мені поставити?

– Ні. Їжте, а то прохолоне…

Їв Аркадій Аркадійович зосереджено, дуже швидко, зате каву пив смакуючи, маленькими ковточками, ледь відставивши мізинець; закінчивши, натиснув кнопку під столом; увійшов статечний чоловік, забрав піднос, якось артистично придержавши двері ліктем лівої руки так, що вони не стукнули, а м'яко причинились.

Аркадій Аркадійович підвівся з-за столу, походив по кабінету, потім спинився навпроти Ісаєва й суворо спитав:

– Тепер, мабуть, ви захочете дізнатися все про сина?

– Так.

– Ви не вірите, що він пропав безвісти?

– Не вірю.

– Правильно робите… СМЕРШ схопив його в Пльзені, коли там ще стояли американці… Він запевняв, що кинувся шукати вас… Начебто йому сказав полковник військової розвідки Берг, що вас заарештували в середині квітня, а потім, як і всіх ув'язнених, транспортували в район «Альпійського редуту»… Звідки Берг з військової розвідки міг дізнатися про ваш арешт? Ви вірите у це?

– Вірю. Берг був не прямо, а побічно зв'язаний з учасниками змови проти фюрера… Я ж повідомляв… Його могли зламати на цьому, завербувавши в гестапо… А Мюллер активно працював зі мною до двадцять восьмого квітня… Він міг вичислити Саню, хлопчик був йому вигідний, вони вміють… уміли ламати батьків і матерів, приставляючи пістолет до скроні дитини…

– Ви згодились би працювати на Мюллера, якби скоїлося таке?

– Не знаю, – відповів Ісаєв, і подумав, що він погано відповів, знову відкрився, прокол. – Мабуть – ні… Я просто збожеволів би… Думаю, якщо у вас є діти, з вами сталося б подібне…

– Я покажу вам справу сина…

– Цього мало. Я хочу мати з ним побачення.

– Я ж сказав: матимете. Після закінчення роботи…

– Я почну працювати лише після того, як ви звільните мою дру… Олександру Гавриліну й сина…

– Ви з Лозовським зустрічались?

– Хто це? Знайоме прізвище…

– Соломон Лозовський, голова Профінтерну…

– У сімнадцятому зустрічався… І в двадцять першому також, на конгресі…

– Як думаєте, генсек Профінтерну Лозовський – він тепер депутат Верховної Ради, заступник товариша Вячеслава Михайловича Молотова – пам'ятає вас?

– Навряд…

– А вашого батька?

– Мабуть, пам'ятає…

Аркадій Аркадійович знову заходив по своєму величезному кабінету, потім узяв зі столу купку паперу, самописку (дуже дорога, зразу зауважив Ісаєв, «монблан» із золотим пером і трьома золотими обідками, мільйонерський рівень) і поклав перед Ісаєвим.

– Пишіть, – сказав він. – Депутату Верховної Ради СРСР Лозовському С. А.

– Я не вмію писати під диктовку… Який смисл листа?

– Ви звертаєтесь до представника вищого органу влади країни з проханням про помилування Гавриліної і вашого сина…

– Як хто я звертаюсь до Лозовського?

– Підписуйтесь Штірліцем… Цей псевдонім, думаю, був відомий вищому керівництву наркомату, тьху, міністерства закордонних справ…

– «Ув'язнений Штірліц»? – спитав Ісаєв. – Чи «штандартенфюрер»?

Іванов розсміявся:

– Я сам поїду з цією заявою до Соломона Абрамовича… І покажу вам його візу – хоч би якою вона була… Другий лист напишете товаришу Кузнецову Олексію Олександровичу, секретареві ЦК ВКП(б), він тепер курирує органи, попросите його перевести вас на дачу в зв'язку з початком операції по шведу…

– Другого листа я напишу після того, як ви покажете мені резолюцію Лозовського.

– Добре, не пишіть про шведа, – досадливо поморщився Аркадій Аркадійович. – Поремствуйте на несправедливість щодо вас і попросіть, згадавши про роботу проти Карла Вольфа у Швейцарії, перевести на дачу… Напишіть, що йде завершальний етап перевірки, ви впевнені, що вас реабілітують, здають нерви, одиночка – не курорт… З цим листом поїде заступник товариша Абакумова. Можливо, всі майбутні зустрічі з Олександрою Гавриліною і побачення з сином ми проведемо на дачі… Я нічого не обіцяю, я так думаю, не тіште себе надією…

Ці його слова й змусили Ісаєва взяти перо й аркуш паперу…

…Сховавши заяви, Аркадій Аркадійович відійшов до свого столу, зняв телефонну трубку й коротко кинув:

– Введіть.

…Привели штурмбанфюрера Ріббе. Очі його були так само зовсім порожні, обличчя попелясте, прозоре, з дуже великими вухами; Ісаєву навіть здалося, що набряклі мочки трясуться від кожного кроку.

Рат, що супроводжував Ріббе, посміхнувся Ісаєву, як доброму знайомому.

– Спитайте його, – сказав Аркадій Аркадійович Рату, – що він може посвідчити про діяльність Валленберга у Будапешті…

– У кінці листопада сорок четвертого року, – почав рапортувати Ріббе, – Ейхман доручив мені провести зустріч з Валленбергом на конспіративній квартирі й обговорити форми зв'язку в Стокгольмі, якщо станеться трагедія і рейх упаде. Спочатку я заперечував Ейхману, що не можна говорити такі слова, але Ейхман запевнив мене, що фразу погоджено з групенфюрером Мюллером, певна форма перевірки агента… Нам треба, пояснив Ейхман, перевірити реакцію Валленберга, і це я доручаю вам… На конспіративній зустрічі Валленберг сказав, що він гарантує безпеку нашим людям… Переправить їх у Латинську Америку, якщо ми виконаємо його прохання і звільнимо тих євреїв, список яких він передав раніше «його другу» Ейхману… Ось у загальних рисах та єдина зустріч, яку я мав з Валленбергом…

– Ви бачили його вербувальне зобов'язання працювати на РСХА? – спитав Аркадій Аркадійович.

Рат переклав, Ісаєв відзначив про себе, що він припустився помилки, дрібної, звичайно, але все-таки вона тлумачиться двояко: замість «зобов'язання» сказав «обіцяння»; в розвідці не «обіцяють», а «працюють».

– Ні, – відповів Ріббе, – всі ці документи Ейхман зберігав у своєму сейфі…

– Яким чином Ейхман зник? – спитав Аркадій Аркадійович.

– Говорили, що він пробрався у Фленсбург, а звідти – в Данію…

– Ви хочете сказати, що він намагався потрапити до Швеції?

– Безперечно. Всі інші партійні това… колеги, – швидко й злякано виправився Ріббе, – рвуться на південь, до швейцарського кордону, щоб податися по лінії ОДЕССи[2]2
  ODESSA (нім. "Organisation der ehemaligen SS-Angehörigen", "Організація колишніх членів СС") – секретна організація нацистів, яка переправляла відповідальних співробітників партвї і СС в Іспанію і Латинську Америку після краху рейху.


[Закрыть] до Італії, а звідти – до Іспанії…

Аркадій Аркадійович несподівано обернувся до Ісаєва й швидко спитав жахливою німецькою:

– Штірліц, це правда?

– Так, – відповів Максим Максимович і зразу пошкодував, треба було просто кивнути; його вже, хоч у самій мализні, в єдиному слові «так», втягнули в комбінацію…

– Вас вивозили через Італію, Штірліц? – все ще калічачи німецьку, уточнив Аркадій Аркадійович.

Ісаєв вагавсь якусь мить, потім відповів по-російськи:

– Так, товаришу генерал…

Ріббе ніяк не відреагував на те, що він заговорив російською, був відсутній; Іванов і Рат багатозначно перезирнулись, і, хоч це було лише одну мить, Ісаєв точно засік вираз їхніх гострих, напружених очей.

– Спасибі, Ріббе, – лагідно мовив Аркадій Аркадійович. – Можете сьогодні відпочивати, завтра вам збільшать прогулянку до години…

Рат ледь торкнув Ріббе, той, як автомат, обернувся й попрямував до дверей, виструнчившись, мов ішов на параді…

– Ну як? – спитав Іванов. – Ви йому повірили? Чи бреше?

– Мабуть, ви даєте йому якісь препарати, Аркадію Аркадійовичу… Він справляє враження хворої людини… Він малопереконливий… Як Ван дер Люббе…

– Хто? – не зрозумів той.

– Ван дер Люббе, свідок гітлерівського обвинувачення у процесі проти Георгія Димитрова…

– Я віддам співробітника під суд, – тихо, з люттю сказав Аркадій Аркадійович, – коли дізнаюсь, що він застосовує недозволені методи ведення слідства…

Зараз краще промовчати, подумав Ісаєв; він має віддати під суд Сергія Сергійовича, який тримав мене на стільці по сорок годин без руху, та ще й лампа випікала очі…

…Двері раптом відчинилися; ввійшов невисокий на зріст чоловік; Аркадій Аркадійович завмер, знітився, обличчя його вмить змінилося, стало догідливим, слухняним…

– Здрастуйте, товаришу Мальков, – відрапортував він. – Дозвольте продовжувати роботу? Чи накажете відправити ув'язненого у камеру?

– Ні, ні, продовжуйте, – відповів Мальков. – Коли не заперечуєте, я посиджу, послухаю, не звертайте на мене уваги…

…Мальков усівся на стільці з підлокітниками в кутку кабінету, біля вікна, так, щоб його обличчя не було видно ув'язненому, – сонце обтікало його огрядне, жіноче тіло, обличчя з коротенькими вусами й борідкою-еспаньйолкою, тоді як сліпучі промені робили землисте обличчя Ісаєва із впалими щоками, випнутими вилицями й зморшкуватим лобом чітким, як фотографія.

– Отже, Всеволоде Володимировичу, – Іванов заговорив інакше, стриманіше, навіть голос змінився, трохи сів, – за вказівкою керівництва я виконав два ваші прохання, це дає вам підставу вірити, що й останнє, третє, буде виконано, тим більше що ви звернулися до товариша Кузнецова і товариша Лозовського, друга вашого покійного батька… Чи можу я в присутності товариша Малькова запитати: ви готові допомогти нам розплутати шведський вузол?

– Я вже відповів, доти, поки я не побачу сина, всі розмови марні.

– Чи розумно ставити ультиматум?

Аркадій Аркадійович підійшов до сейфа в кутку кабінету, насилу відчинив важкі броньовані двері, взяв папку з грифом «цілком секретно, зберігати вічно», запропонував:

– Погортайте.

Ісаєв машинально поплескав себе по кишенях:

– Окуляри ви ж у мене відібрали…

– Повернемо, – пообіцяв Аркадій Аркадійович і простяг Ісаєву свої – маленькі, круглі, в коричневій целулоїдній оправі.

Він дав мені справу Сані, збагнув Ісаєв; це – пік нашого протистояння, я мушу приготуватися до бою, я не маю права його програти, гріш тобі ціна, якщо ти програєш; ти виграєш ного, тому що ти стомився жити, тобі стало нецікаво після теплоходу «Куйбишев», «Лондона» й одиночки; тобі порожньо жити після зустрічі зі зламаною Сашенькою, яка мимоволі виконує їхні завдання, звідки їй, біднесенькій очеретиночці, знати наші хитрощі.. Ти винен у тому, що занапастив їй життя, ти винен у тому, що твій хлопчик сидить у камері; якщо винен – спокутуй вину, приймай бій, смерть – порятунок, я мрію про нього, але вони, ці двоє, – люди іншої структури, і те, що вони не розуміють моєї жаги спокутувати вину, дає мені простір для маневру… Ні, сказав він собі, не поспішай відкривати папку, ти винен не тільки в тому, що погубив найближчих єдиних, ти ще винен і в тому, що зрадив друзів – тих, з ким починав… Ти зрадив пам'ять Дзержинського, коли погодився, що всі його помічники – «шпигуни»; Революцію, коли дозволив собі змиритися з тим, що друзі Леніна виявилися «ворогами й диверсантами», ти скрізь винен, і те, що ти викрав Мюллера, закінчивши цим свою особисту боротьбу з нацизмом, не знімає з тебе вини… Добре, сказав він собі, це – минуле, зараз ти готовий до бою, відкривай сторінку…

Спочатку він побачив виснажене обличчя Сані, обстриженого наголо, у профіль і анфас, відбитки його пальців, зрозумів, що папку готували, бо не було дат, перегорнув ще сторінку, власноручні показання сина: «Винним себе у пред'явлених обвинуваченнях не визнаю, прошу дозволу звернутися до великого вождя радянського народу генералісимуса Сталіна». Потім побачив протокол вербування сина празьким гестапо – 19 квітня 1945 року; далі йшли п'ять його донесень про роботу чеського підпілля з адресами, явками, паролями аж до 26 квітня, і де далі була підшита довідка гестапо: «За інформацією агента Шмеля заарештовано керівника Празького міського комітету комуністів Яна, він же Йозеф Смрковський…»

Стоп! Смрковського заарештували перед моєю поїздкою в Лінц! Про такі перемоги нам у РСХА повідомляли, отже, мені підсовують липу…

– Справа в тому, що вказівку завербуватися до нацистів дав синові я, – Ісаєв підвів очі на Малькова, наче Аркадія Аркадійовича не було поруч з ним. – Він був денщиком полковника військової розвідки Берга, зв'язок з РСХА був йому необхідний як прикриття…

– Виходить, ви дали йому право видати гітлерівцям товариша Смрковського, члена ЦК братньої партії? – спитав Аркадій Аркадійович. – Я не можу в це повірити…

Ісаєв папку закрив, з огидою відсунув її від себе:

– Ви не враховуєте міри моєї поінформованості… Я знав, коли взяли Смрковського і хто керував операцією по його захопленню… Ви забули, що я був не кимсь, а штандартенфюрером СС… Якщо ви маєте намір так само робити процес проти Валленберга, вас чекає світовий скандал…

Аркадій Аркадійович узяв папку, замкнув її в сейфі, сів за стіл, на своє робоче місце, потер долонями обличчя й байдуже спитав:

– Вас треба розуміти так, що ви відмовляєтесь допомогти нам?

– Повторюю: доти, поки я не матиму зустрічі з сином, поки його і Олександру Гавриліну не звільните, я й пальцем не кивну.

Зразу заговорив Мальков:

– Я хочу вказати вам, Аркадію Аркадійовичу, на ряд ваших помилок… По-перше, ви просили Ісаєва допомогти нам… Це неправильно… Йдеться про допомогу Батьківщині, більшовицькій партії, радянським людям, які досі живуть у Білорусії і на Смоленщині в землянках, а гроші, щоб поставити їм будинки, можна просити тільки у шведів… По-друге, ви вжили слово «ультиматум», замість того щоб назвати речі своїми іменами: «нахабство»… По-третє, ми не повернемо окуляри Ісаєву, як ви пообіцяли, доти, поки він не почне працювати… Якщо ж він не почне роботи по Валленбергу і не заявить про це зараз, негайно, в моїй присутності, я попрошу дати мені ті матеріали на нього, які у вас є… Їх підібрали? Чи ви весь цей час гралися з ним у вашу звичну христову доброту?

– Ми не підбирали документів, – відкашлявшись, відповів Аркадій Аркадійович. – Я сподівався на партійну дисципліну Ісаєва, як-не-як старий чекіст…

– Якщо він старий чекіст і ви переконані в його партійній дисципліні, яке ви маєте право тримати його в камері?! – Мальков навіть пристукнув пухлою долонею об бильце крісла. – Ви зобов'язані вибачитися перед ним, заплатити йому компенсацію й видати квартиру… Чому ви не зробили цього? Чому порушуєте Конституцію?! Хто дав вам право на сваволю?!

– Товаришу Мальков, дозвольте до… – почав був Аркадій Аркадійович здавленим, тихим голосом…

– А що ви мені можете доповісти? – так само холодно, ніби давив пресом, продовжував Мальков. – Що?!

Аркадій Аркадійович знову відкрив сейф, робив він це тепер крекчучи, з натугою, вийняв кілька невеличких папочок і, м'яко ступаючи, майже навшпиньки, підійшов до Малькова:

– Це неоформлені епізоди…

Не приховуючи роздратування, Мальков гортав папки, одну впустив; Аркадій Аркадійович швидко підняв її; першим поривом – Ісаєв помітив це – було покласти її на коліна Малькова, але коліна були жіночі, округлі, папка не вдержиться, зсунеться, конфуз, керівництво ще більше розгнівається, тому вирішив тримати в руках…

Не підводячи очей від папок, Мальков спитав:

– У Югославії, в сорок першому, ваш псевдонім був Юстас?

Ісаєв зняв окуляри, поклав їх на стіл, потер обличчя, розглядаючи стіни кабінету, – Маркс, Сталін, Берія; на запитання, звернене у порожнечу, не відповів.

– Я вас запитую чи ні?! – Мальков підвищив голос і підняв очі на Ісаєва.

– Пробачте, але я не зрозумів, до кого ви звертаєтесь, – відповів Ісаєв. – У мене поки ще є ім'я… Імена, точніше кажучи… Так, у Югославії я виконував завдання командування також під псевдонімом Юстас.

Мальков зачитав:

– «Єдино реальною силою тепер є товариш Тіто (Броз), який користується неабияким авторитетом серед комуністів і ліворадикальної інтелігенції…» Це ви писали?

– Так.

– Наполягаєте на цьому й тепер?

– Звичайно.

Мальков простяг другу папку Аркадію Аркадійовичу;

– Дайте йому подивитися підпис… Якщо впізнає, нехай підтвердить.

Аркадій Аркадійович швидко підійшов до Ісаєва, поклав перед ним папку, в якій було зроблено проріз, де вміщувався німецький підпис – «Штірліц».

– Ваш? Чи фальсифікація?

– Мій.

– Засвідчіть російським підписом.

– Спочатку я повинен подивитися, який текст я підписував.

– При чому тут текст? Йдеться про достовірність вашого підпису.

– Я нічого не підпишу, не подивившись текст…

Аркадій Аркадійович відкрив папку: підпис був на чистому аркуші паперу.

Ісаєв перекреслив підпис, розписався заново й приписав: «підпис правильний, полковник Ісаєв», поставив дату й місце – «МДБ СРСР».

Як тільки Аркадій Аркадійович одійшов від Ісаєва, Мальков підняв над головою третю папку:

– «Зобов'язуюсь після повернення в СРСР працювати на англійську розвідку з метою висвітлення діяльності МДБ СРСР, полковник Ісаєв (Юстас)». Що це таке?! Чий підпис?! Чий папір?! Англійський папір і ваш підпис!

– Ви ж прекрасно знаєте, що це фальсифікація Рата, так званого Макгрегора, – відповів Ісаєв. – Я не дуже розумію, навіщо вам обставлятися фальшивками? Ніхто не знає, що я повернувся, шльопнете без фальшивок – і кінці у воду…

Мальков відповів розлючено:

– Тоді нам доведеться шльопнути й вашу бабу! Ви ж хотіли з нею побачитися?! Пригадуєте німецьке прислів'я:

«Що знають двоє, те знає й свиня»?! А які у нас підстави її розстрілювати?! Немає й не було! Тягне на заслання!.. А тепер доведеться вибивати рішення на її розстріл! – він обернувся до Аркадія Аркадійовича. – Всі спасенні розмови з ним кінчайте! Або протягом тижня вибийте з нього те, що треба, або готуйте матеріали на Особливу нараду, я проведу потрібний вирок…

І, схопившись з крісла, Мальков пішов до дверей; Аркадій Аркадійович дріботів слідом, усім своїм видом показуючи малість свою, розгубленість і вину.

Оббігши Малькова, Аркадій Аркадійович розчинив двері, і тут Ісаєв голосно сказав: