Текст книги "Відчай"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 16 страниц)

Коли Сталін показав цю відповідь на засіданні ПБ, всі захоплювалися, підкреслюючи при цьому дивовижну, разючу логіку Йосифа Віссаріоновича.

Той неуважно ходив по кабінету, не дуже слухаючи членів Політбюро; а в голові безупинно крутилося заперечення самому ж собі: «Але якщо я допускаю Думку поза Словом, то, виходить, Марр правильно писав? А нехай, – раптом невимушено подумав він. – Нехай так. Я підкорюсь Політбюро, їхнім хвалебним відгукам, надрукую відповідь; подивимось: хто в країні посміє заперечити чи хоча б відзначити невідповідність, суперечливість моєї відповіді… Ні, не посміють… А з тим, хто наважиться, треба зустрітися, послухати; я зовсім відвик бачити людей, які бодай у чомусь перечать мені, а це погано, позбавляє думку конче потрібної активності в захисті. У цьому кабінеті мене всі хвалять, газети хвалять – хочуть, щоб я розслабився?! Їм усім моє крісло не дає спокою…»

Поміркувавши про це, Сталін вирішив не квапитися віддавати весь рукопис членам Політбюро; нехай поки що читають уривки, повністю надішлю пізніше, коли одержу інформацію, що вони говорять про мій труд дома… «Що вони говорять дома? – він перепитав себе роздратовано. – Геній і мудрий вождь, ось що вони говорять дома! А мені треба знати, що вони думають! А сеє не дано, бо, коли на лаву підсудних сядуть Молотов, Мікоян і Ворошилов, їхні показання знову, як Пятакова й Радека, доведеться писати мені – в камері всі зовсім втрачають почуття гідності й здорового глузду…»

Оскільки Сталін ще під час війни вирішив скасувати саме поняття «більшовизм» (воно надто вже зв'язувало партію з Леніним, позбавляло її державної заземленості, яка набагато надійніша за синагогальні свари лондонського та й інших з'їздів, особливо тепер, після перемоги, коли виникли завдання про реальне включення всієї Європи в орбіту нової соціальної структури, основоположенням якої є Русь), він акуратно вписав пасаж про те, що імперії Олександра Великого, Кіра й Цезаря не могли мати спільної мови, але є «ті племена й народності, які входили до складу імперії, мали свій економічний базис і свої мови, що давним-давно сформувалися»…

Прикидку зібраного рукопису Сталін, як це було заведено з ленінських часів, пустив «по кругу», розіславши членам Політбюро; знову чекав бодай одного знаку запитання на полях: «Яка імперія мається на увазі? Британська? Але її більше немає. Отже, Російська?..» «Чому «Жовтневий переворот»? Так про нас писали білогвардійці».

Однак ніхто не зробив жодного зауваження, лише захоплені відгуки!

Писали членам ПБ їхні помічники, самі не можуть, а який помічник рискне підставляти свого шефа?! Ось він, механізм, якому віддано роки праці, ось вона, Система, яка гарантує єдність рівних при беззаперечності Суду Першого!

…Коли книжка вийшла, її переклали всіма мовами світу й ввели в курси всіх університетів, Сталін, перегортаючи свій труд (вже звик до того, що писав він, тих, хто готував, просто викреслив з пам'яті), раптом натрапив на фразу: «Мова вмирає разом зі смертю суспільства. Поза суспільством немає мови».

Як завжди, Сталін дозволив собі почути цю фразу, полюбуватися її безапеляційною карбованістю, а потім раптом рвучко підвівся з тахти: «А латинь?! Чи давньоруська?! Це ж нісенітниця якась? Мови живуть без суспільства!»

Він зразу витяг папку з «нарізами» – був певен, що цей ідіотизм вписав у текст якийсь ворог; з прикрою втомою побачив свій олівець; сам писав; «жоден з академіків не наважився сказати, що це абракадабра… А хто винен? Я, чи що? Їхній рабський характер винен, їхній вроджений страх винен, не я!»

Подзвонив міністрові державної безпеки й попросив підготувати на ранок (було вже близько четвертої, незабаром світатиме) документи з негативними відгуками найзапекліших антирадянщиків з приводу брошури «Мовознавство».

…Міністр зразу поїхав до себе, підняв на ноги заступників, але, ознайомившись з відгуками, зрозумів, що Сталіну, принаймні, особисто він, їх не понесе. Як він може покласти на стіл генералісимуса, наприклад, таке: «В умовах сталінської темниці, при небувалій в історії людства особистій диктатурі, коли люди вимушені зі сльозами показного щастя називати «день» «ніччю», а «зло» «добром», як може «комуністичний імператор», який знищив цвіт країни, терпіти висловлювання академіка Марра про те, що «мова» (звукова) стала тепер вже здавати свої функції новітнім винаходам, що перемагають простір, а мислення йде вгору від невикористаних його накопичень у минулому… Майбутня мова – мислення…». Як може терпіти подібне Сталін, який забороняє саму думку, розстрілює видатних учених Росії, проголошує біоніку «мракобіссям», кібернетику – «підступами єврейських космополітів», а генетику – «змовою світового сіонізму»?! В принципі ми можемо радіти з цього, бо Сталін зримо довів, що комунізм не має будь-якого здорового глузду, коли забороняє розробляти першооснову військової науки – кібернетику, але ми не можемо не співчувати великому Народові, який попав у лапи тирана…»

Далі міністр не читав, а сказав собі, що він не має сили бачити цю гидоту заздрісних інтриганів, куплених американською розвідкою; наказав підібрати відгуки з ліворадикальної преси – комуністичні газети Сталіна не влаштували б, він вимагав абсолютно «неупереджену інформацію». Сяк-так настригли.

Сталін приїхав на роботу раніше ніж завжди, не о першій, а о дванадцятій: кивнув міністрові, взяв у нього з рук папку й сказав:

– Ждіть вказівок.

Той ждав вказівок до п'ятої вечора, коли Сталін вирішив щось попоїсти; вийшов зосереджений; здивувався:

– А ви тут що робите? Я ж сказав – спасибі, ви вільні…

…Найбільше Сталіна умиротворили слова в статті італійського журналіста, який, наводячи його, Сталіна, пасаж про те, що «ніяка наука не може розвиватися й працювати без боротьби думок, без свободи критики», підкреслював, що генералісимус показав ученим у Росії, які занадто перегнули палку в плані критики Менделя й Моргана при очевидному потуранні Жданова, що претендував на роль ідеолога, хто насправді є істинним мислителем Росії. Саме Сталін не просто не заглушив критики, як це робив Жданов, а, навпаки, безстрашно закликає до неї – ось зразок мудрої державності, даний тому ж Білому дому, що погруз у полюванні на відьом; «один – нуль на користь Джузеппе Сталіна; комуністичний випускник семінарії дає фору політикам із світською освітою…»

…А й справді, подумав Сталін, наша, семінарська, істинно теологічна освіта була значно глибшою і в чомусь практичнішою від гуманітарної, хоч нас привчали до таїнства спілкування з вічними постулатами, а світська школа давала досить широкий розкид знань, але без тієї одержимої систематичної зосередженості, якої від нас вимагали.

…Ніколи, в жодному своєму виступі Сталін не задирав злобно ні віри, ні релігії, дозволяв собі лише іноді трохи зачепити «боженьку», та й то у фольклорному смислі, зрозумілому народові, яким він повністю правив. (І все-таки священиків, справжніх подвижників Віри, кидав у тюрми, нещадно гноїв у таборах, розстрілював.)

Якби я сів на лаву історичного чи юридичного факультету, признався він собі якось, не бачити мені як своїх вух ні перемоги над опонентами, ні, як наслідок цього, партійно-державного лідерства. Мені протистояли всі – всі без винятку члени Політбюро Леніна і більшість його ЦК, з подивом думав він, часом не вірячи собі самому, а тепер вони стали шпигунами, диверсантами, ворогами народу, інформаторами гестапо; такими й залишаться на віки в пам'яті росіян.

Що дало мені силу мовчати, коли славився Троцький? Таїтися, поки в Кремлі правили Каменев і Зінов'єв? Коли я зрозумів, що настала мить готувати Каменева й Зінов'єва до удару проти Троцького, лякаючи їх тим, що він, герой Жовтня, голова Петроради і Військово-революційного Комітету рано чи пізно звалить їх, ленінців, щоб стати на чолі партійної піраміди і підмінити вчення Старика своїм, цілком сформованим; троцькізм був дуже популярний в Італії, Німеччині, Франції, Мексиці – особливо після введення непу: «крок назад від революції»…

До мене прийшли видіння, думав Сталін; я почув голос Божий, інакше моя перемога нез'ясовна; всім цим крикам про мою геніальність – гріш ціна, посади на моє місце йолопа, і його славословитимуть. Так, було Одкровення.

Він ніколи не міг забути, з яким блиском Каменев і Зінов'єв розчавили Троцького на Тринадцятому з'їзді партії – першому, який проходив без Старика. Троцький тоді попереджав, що РКП(б) на грані кризи, з'являється партійна бюрократія, цифри й звіти підміняють життя, тасується колода одних і тих же бюрократів, тоді, як головну ставку партія має робити на молодь, особливо студентську, тобто ту, що, закінчивши громадянську війну, за ленінським закликом вирішила вчитися, вчитися і ще раз вчитися.

Сталін згадав, як він тоді легко підшліфував антитроцькістський погром, який учинили «його євреї», заявивши себе при цьому майстром «товариських компромісів». На догоду Каменеву й Зінов'єву, що вимагали залучити в ЦК якнайбільше робітників і «зміцнення» Політбюро за рахунок саме російських товаришів, котрі знають село не з чуток, він підняв Бухаріна і Рикова: «ось монолітна єдність істинних ленінців». Тоді ж Троцького попросив зосередитись не лише на армії, а й на металургії і концесійній політиці – зробив це шанобливо, по-товариському, звертаючись не як до рівного, а, як до визнаного лідера.

А зразу після цього, провів таємну нараду з Бухаріним та Риковим: «Каменев і Зінов'єв ніколи не змиють з себе жовтневої плями, до того ж вони внутрішньо бояться справного мужика і непу, чи не пора вам, інтелектуалам і практикам ленінізму, брати на себе важкий тягар влади?»

І знову до мене прийшло видіння, подумав Сталін. Сам би я не зміг так точно розрахувати час. Це був голос з неба. Тепер можна признатися собі в цьому… Я знайшов найпотрібніші слова: «беріть на себе тягар влади». Я? Нічого я не знайшов… Я лише сказав те, що було угодно тому, хто вів мене тоді й веде понині…

Через рік Бухарін напав на Каменева й Зінов'єва; Сталін і Троцький зайняли очікувальну позицію: «два видатні вожді сучасного ЦК» сиділи в президії поряд, кілька разів перекинулися записками, кілька разів обмінялися цілком коректними репліками; саме тоді Бухарін, Риков, Ярославський і Каганович закопували Каменєва, Євдокимова і Зінов'єва при мовчанці Троцького і беззахисній спробі Надії Костянтинівни врятувати старих друзів Ілліча…

На наступному з'їзді Троцький увійшов у блок з Каменевим і Зінов'євим, але було вже пізно – торжество Бухаріна, який відстояв справного мужика й неп від нападок «ліваків», було абсолютним, лінія Бухаріна – Рикова – Сталіна перемогла.

І зразу після цього таємні емісари Сталіна – після того як Троцького вислали в Туреччину (нехай мусульмани поживляться гарячою єврейською крівцею) – зустрілися з Каменевим і Зінов'євим: «Так, товариші, в чомусь була ваша правда, коли ви виступали проти мужицького ухилу, але ніхто не міг уявити, що Бухарін і Риков так відкрито відхиляться вправо, час діяти; Сталін один безсилий, починайте атаку в партійній пресі.

…Коли Бухаріна і Рикова ошельмували й вивели з ПБ, Сталін відчув себе нарешті на Олімпі – слава богу, один! Усі, хто оточував його тепер в Політбюро – Молотов, Ворошилов, Калінін, Каганович, – були слухняною більшістю; з Серго і Мікояном можна було ладити, бо їх перевели на господарську роботу; нехай собі, це не апарат… Один, слава Богу, один, нарешті руки розв'язані… І він почав Революцію зверху – «суцільну колективізацію», вклавши в неї все те презирство до народу, «що підкорився йому, як грубо зґвалтована жінка – садисту».

…Саме того дня, коли Сталін згадав ненависно любиму ним семінарію, по списках, затверджених ним, було розстріляно ще двісті сорок чоловік, серед них дванадцять докторів наук.

Троє вмерли з істеричним криком:

– Хай живе товариш Сталін!

За існуючими тоді порядками залп можна було давати лише після того, як засуджений на смерть закінчить заздравицю на честь Вождя.

ЕПІЛОГ

Вознесенського катували вишукано, вдень і вночі; іноді просто віддавали молодим стажерам, щоб ті відпрацьовували на колишньому членові Політбюро, портрети якого вони ще рік тому носили в дні всенародних свят по Красній площі, прийоми самозахисту без зброї.

А він усе-таки всі обвинувачення категорично заперечував.

Міністр нарешті викликав його до себе – після п'яти днів, що Вознесенський пролежав у госпіталі; приводили в порядок обличчя і масажували розпухлі пальці.

– Слухайте, Вознесенський, – заговорив він стомлено, з болем. – Я не знаю, для кого більша мука розмовляти зараз: для вас чи для мене, який раніше перед вами схилявся. Докази неспростовні, ось вам справа, сідайте і читайте, там показання членів Ленінградського бюро, допити голови Російського уряду Родіонова. Перші підтверджують, що вони фальсифікували результати партконференції за прямою вказівкою Кузнецова, а він погоджував це з вами. Факт підтасовки бюлетенів явний, усе це є в справі, – міністр кивнув на гору папок. – Я порушую закон, знайомлячи вас із справою, яка ще не закінчена… Процес почнеться не раніше, як через півроку, занадто багато фігурантів – розгалужена змова великоруської групи…

– Не було ніякої змови, – сухо відповів Вознесенський. – Не було ніякої фальсифікації на виборах: або це робота ваших провокаторів (працювали провокатори Комурова, міністр про це не знав), або бажання дотримуватись політики «показухи», яка вразила всю країну, як ракова пухлина. Дивись, міністре, ця справа може виявитися твоєю останньою – тебе після цього приберуть, як прибрали Ягоду і Єжова… Подумай… У тебе в руках сила…

Міністр став сірим від жаху й люті, трахнув кулаками по столу:

– Тварюка паршива! Ти мене агітувати задумав, контра! Я тебе поагітую…

Через годину Вознесенського вивели з тюрми – в легкому костюмі й шовковій сорочці, дозволили надіти галстук, – і посадили в «ЗІС». А поруч з ним сиділи охоронники в кожухах: мороз був вісімнадцять градусів, дерева вкрилися сизим інеєм; небо було бездонне, голубе.

Вознесенського привезли на Красну Прєсню, на ту залізничну вітку, що йшла до пересилки, і пересадили на відкриту дрезину; з обох боків умостилися охоронники; в одного на колінах лежав кожух і хутряна шапка; другий тримав валянки, з яких стирчали дві пляшки горілки, обгорнуті чистими бланками допиту.

Полковник, що чекав Вознесенського біля дрезини, сказав:

– Покатайтеся, подивіться, як гарнішає столиця… Коли відчуєте, що перетворюєтесь у льодинку, підпишете бланк допиту. Вас негайно напоять горілкою, надінуть кожух і валянці, одвезуть у госпіталь. Не підпишете – діло ваше…

Кузнецову, колишньому секретареві ЦК, побитому, закривавленому, висохлому, влаштували зустріч з дружиною в кабінеті Маленкова.

Є ситуації, які непідвладні слову, їх не можна описати – це має зробити скульптура чи музика: виразити несказаний жах того, що відбувається.

Коли зустріч кінчилася, Маленков сказав:

– Від вас залежить усе: признаєтесь – урятую! Ні – не дивуйтесь. Умови не мої, а товариша Сталіна.

Коли міністра МДБ СРСР Абакумова заарештували, обвинувативши в потуранні «великоруській опозиції» на чолі з запеклим ворогом народу Вознесенським та його поплічником Кузнецовим, слідчі вибивали з Абакумова показання про те, коли вперше секретар ЦК Кузнецов затребував у нього справи, пов'язані з розслідуванням вбивства Кірова, і чому готував свій план повторного вивчення «загадкової», – як він казав, – «трагедії».

Друге обвинувачення полягало в тому, що Абакумов, добувши усні показання від «агента єврейської шпигунської групи «Джойнт» лікаря Геліовича» про головного лікаря Боткінської лікарні професора Шимеліовича і консультанта Лікувально-санітарного управління Кремля професора Етінгера, розстріляв їх, щоб обірвати ниті слідства, котрі привели б до з'ясування справжніх обставин загибелі товаришів Щербакова і Жданова, вбитих єврейськими націоналістами, які не могли простити великому сину радянського народу товаришеві Жданову героїчної боротьби проти єврейських космополітів.

Абакумов, підданий катуванню, тримався стійко, кричав як несамовитий:

– Про Кузнецова не знаю! А «Джойнт» – по-англійськи «об'єднаний»! У них навіть у компартії написано «джойнт сентрал коміті»! Я з Валленберга трохи душі не витряс, він мені все пояснив! Я й наказав «джойнт» прибрати, щоб нас не засміяли! Наші всьому повірять, а американці від сміху помруть! Я жидівню прокляту більше вашого ненавиджу, але їх розумно треба знищувати, а не сокирою! Гітлера забули, еге?! Мало вам цього?!

Зразу після закінчення Дев'ятнадцятого з'їзду партія вже не називала себе більшовицькою, інтернаціональною, а стала державною. Молотова і Мікояна не ввели в Бюро Президії ЦК. Новий міністр держбезпеки Ігнатьєв став готувати справу на Ворошилова – «англійського шпигуна». Сталін, як завжди, нічого не називав своїми іменами; в розмові з Ігнатьєвим згадував Троцького і Склянського, з гумором розповідав про сутички з Серебряковим – вони разом захищали Москву в дев'ятнадцятому році, два представники ЦК: один, Серебряков, був тоді секретарем ЦК, другий наркомнацем, але обидва були членами військової ради фронту, – дивувалися з того, як Троцький («Треба віддати йому належне, армію тримав у руках, хоч і драконівськими репресіями») виявився завербованим гітлерівцями. «Парадокс історії»; а втім, історія нескінченна; «наш Клим, наприклад, і тепер захлинаючись говорить про те, як блискуче працюють англійці в Ізраїлі, як уміло закріпляються в Бірмі, які сильні їхні позиції в Канаді та Кенії… Прямо-таки як член їхнього парламенту говорить, а не як росіянин».

Знаючи від сталінської охорони, що Сталін не раз називав Ворошилова «англійським агентом», давно не приймав його, Ігнатьєв зрозумів, що угодно Вождю; почав роботу.

Проаналізувавши всі ці факти, здебільшого зосередившись на тому, що на з'їзді було лише шість процентів делегатів від колгоспного селянства (в основному керівники радгоспів та колгоспів) і вісім процентів від робітничого класу (Герої праці, обкатані на попередніх нарадах сталевари, ткалі, імена яких були добре відомі в народі), Берія зрозумів, що Сталін зовсім втратив основні орієнтири: якщо вісімдесят шість процентів делегатів представляли новий клас – партійно-державну бюрократію, то як можна надалі говорити про «партію робітничого класу і трудового селянства»?! Фікція! Росіяни хоч і терплячі, але глухий протест тепер фіксували органи не тільки в селах, а й повсюдно (в Донецьку на монумент – на голову Вождя – наділи відро з мазутом; у Москві, Києві й Ленінграді в парадних і на стінах будинків – на щастя, в дворах, – розклеювали листівки, що закликали до боротьби за ленінізм, проти «кривавого тирана», який зраджує ідеї демократичного соціалізму); кілька разів в Салехардські концтабори, у Тайшетлаг, Джезказган, Молотовський каторжний комплекс, в Комілаг доводилося десантувати дивізії: повстання «зеків» набували дедалі організованішого характеру, відчувалася рука заарештованого генералітету і вищого офіцерства.

Коли Абакумов (за три дні перед арештом) доповів, що продуктивність праці в концтаборах різко падає, ув'язнені так само помирають від голоду, Сталін, опитавши думку членів Політбюро і не одержавши відповіді, яка задовольнила б його, звернувся до Абакумова:

– Ваша пропозиція?

Той відповів:

– Товаришу Сталін, якщо ми приберемо десять процентів ув'язнених, тоді норма харчування автоматично збільшиться, робота піде успішніше.

– Що значить «приберемо»? – Сталін зупинився посеред кабінету, впершись поглядом в обличчя Молотова. – Відправите додому, чи що?

– Ні, – відповів Абакумов, – я мушу одержати санкцію на ліквідацію хворих і найбільш виснажених.

– Не ліквідацію, – все ще не одводячи погляду від Молотова, дружина якого сиділа в концтаборі як «єврейська націоналістка», – а розстріл. Немає смислу танцювати на паркеті, тут не бал, а Політбюро… Привчіться називати речі своїми іменами, пора б… І не хворих треба розстрілювати, а найнебезпечніших ворогів народу, диверсантів та шпигунів… Хворі й самі помруть… Десять процентів забагато, а п'ять процентів досить. Як, товаришу Молотов? Згодні?

– Так-ак, т-товаришу Сталін, з-згоден, – відповів той, заїкаючись ще більше, ніж завжди.

Берія розумів, що коли заарештують Молотова й Ворошилова, то з них цілком можуть вибити показання і на нього з Маленковим.

Тому через тиждень після арешту Абакумова він подався до Суслова. Потім, порадившись з Хрущовим, якого Старець перевів до Москви першим секретарем міськкому, – чого мужика боятися, не конкурент, освіта не дозволяє, але в розкладі сил необхідний, врубає, коли треба, від усього серця – Берія поїхав до Маленкова.

– Єгоре, я подивився абакумівські справи з лікарями, яких він прикривав, і мене охопив жах: а якщо єврейські демони вирішать мститися нам і повернуть свій удар проти товариша Сталіна? Ти уявляєш собі, що трапиться з нами, батьківщиною, світом нарешті?!

Маленков підвівся з-за столу:

– Невже вони підуть на таке?!

– Ти вважаєш, що це неможливо? Тоді я знімаю питання. Просто я не міг з тобою не поділитися… Все-таки Йосифу Віссаріоновичу за сімдесят, ми мусимо берегти його, як батька…

– Ні, ні, добре, що ти підняв це питання… Що треба зробити?

Берія, готуючись до цієї розмови, заново переглянув усі матеріали, пов'язані з хворобою Леніна, коли Політбюро доручило генеральному секретареві Сталіну особисту відповідальність за лікування Ілліча.

Навчений читати не тільки рядки, а й типову візантійську міжрядковість, Берія чимало зрозумів, і вкотре вже злякався вседозволеної підступності Старця.

– Зробити можна лише одне: провести на Політбюро рішення про твоє призначення на посаду відповідального за стан здоров'я товариша Сталіна.

Маленков довго дивився в холодне обличчя Берії, виразу очей маршала зрозуміти не міг, блищали скельця пенсне, потім відповів:

– Я завтра ж внесу на Політбюро пропозицію про надання тобі функції особисто відповідального за стан здоров'я Йосифа Віссаріоновича…

…Що й треба було довести!

Коли рішення винесли (всі проголосували «за», лише один утримався – Сталін: «Я себе чудово почуваю, даремно ви це затіяли», але при цьому дивився на Маленкова з добротою), Берія зустрівся з Комуровим і сказав під час прогулянки по алеях Срібного бору:

– Включай у роботу того самого слідчого… Як його? Забув прізвище… Ну, ти його взяв «на підслуху», він Гітлера хвалив…

– Рюмін, – сказав Комуров. – Підполковник Рюмін.

– Ти від нього подалі відсунься, – мовив Берія, – щоб ніхто й ніколи не прочитав ніяких твоїх з ним зв'язків… Передай комусь з нових ігнатьєвських хлопців… Не сам, а через треті руки…

– А в яку роботу його включати? – спитав Комуров. Берія відповів не зразу, ще глибше засунув кулаки в кишені піджака, кілька хвилин йшов мовчки, у важкому роздумі, потім спитав:

– Хто в тебе є з надійної агентури в Кремльовці? З лікарів, що працюють там постійно?

Комуров почав неквапливо перелічувати, загинаючи коротенькі пальці.

– Євреї не годяться, – уважно вислухавши його, сказав Берія. Попросив розповісти про кожного докладніше; слухав, закарбовуючи в пам'яті, завмерши. – А ось ця твоя Тимашук… Вона кардіолог?

– По-моєму, сидить на електрокардіограмах.

– Ця годиться… Хто її вербував?

– Абакумівці.

– Чудово. Підведи до неї когось з абакумівських хлопців, які ще не заарештовані, нехай вони попрацюють з нею, нехай підкажуть, як написати лист у Міністерство держбезпеки, мовляв, у Кремльовці діє банда лікарів-убивць, єврейська змова проти членів Політбюро, а головне проти товариша Сталіна.

Берія помітив, як червонопикий Комуров зблід, понизив голос:

– Кого називати? На ім'я? Чи взагалі?

– Хто тебе в Кремльовці лікує?

– Постійно – Коган… Горло веде Преображенський… Єгоров – консультує…

Берія поморщився:

– Потрібні євреї. Коган, його брат, мій лікар – Фельдман, брат Міхоелса професор Вовсі, професор Зеленін, теж єврей, до речі… Але – тебе немає в усьому цьому. Ти – людина-невидимка. Недремне всевидюще око. Донесення цієї самої Тимашук мусить потрапити в руки Рюміна… Твої люди, які мають на нього вплив, допоможуть йому написати листа Сталіну… Мені – ні в якому разі. Тільки копія… Строк даю мінімальний. Як поводиться міністр Ігнатьєв останніми днями?

Комуров усміхнувся.

– Хоч і хворий, але пообіцяв навчити всіх нас працювати без білих рукавичок…

– Це в зв'язку з чим?

– Лозовський, Перец Маркіш, Бергельсон, Фефер, словом, Єврейський антифашистський комітет…

– Правильно, – Берія кивнув. – Хазяїн підганяє, та й костоломам не терпиться спробувати димної крівці…

Через тиждень усіх членів Антифашистського комітету на чолі з членом ЦК Лозовським розстріляли без суду; вірш Квітко «Анна Ванна, всі підряд хочуть бачить поросят», надрукований у всіх шкільних хрестоматіях, було наказано заклеїти шматком білого паперу, закресливши перед цим рядки тушшю.

Через три дні Сталін погодився прийняти лікарів з Санупру Кремля; професор Виноградов (Вовсі більше до Вождя не підпускали) сказав те, що йому порекомендував «старий друг», особистий агент Берії (з його «золотого фонду»): «Товаришу Сталін, я не бачу особливих відхилень від норми, але вам конче потрібен довготривалий відпочинок, принаймні, два-три місяці».

Сталін прореагував на цю рекомендацію спокійно (в колі друзів називав Виноградова «куці – куц» – у професора була така примовка, яку він раз по раз уживав), сказав про це Берії і додав, що, мабуть, поживе на ріці; став збиратися в дорогу. Але через два дні подзвонив о четвертій ранку: Берія не спав, сидів біля апарата, дзвінка цього чекав, бо одержав інформацію, що лист Рюміна про лікарів-убивць передано Поскрьобишеву.

– Негайно приїжджайте до мене, – сухо, насилу стримуючи лють, сказав Сталін.

Берія знав, що деспот у Кремлі; коли ввійшов до кабінету, той – пожовклий, змарнілий за день – спитав, підкреслено виділяючи займенник «ви»:

– Звідки ви знали, що я тут?! У цей час я звичайно буваю на Ближній!

Берія похолов: коли сказати, що дзвонив на дачу, Сталін спитає, з ким розмовляв, кінець, провал; тому відповів напівправдою:

– Мені подзвонили б, товаришу Сталін… Мені дзвонять, коли ви виїжджаєте…

Сталін кивнув на дві сторіночки, що лежали на зовсім порожньому величезному столі для засідань:

– Прочитайте…

Берія уважно прочитав текст, який знав напам'ять, бо Рюміну помогли писати його «вірні люди».

Удав, що розлютився, вдарив кулаками по столу й схопився із стільця:

– Я їх завтра ж поставлю до стінки!

– Е, ні, – дуже тихо, злобно, але намагаючись стримати себе, проговорив Сталін. – Спочатку цю сволоту буде заарештовано, вона пройде круги пекла, скаже всю правду, а потім уже виведемо на процес. Усе. Йдіть. Не ви, а патріот Росії Рюмін викрив змову… Рюмін, простий слідчий, а не ви, – Сталін з почуттям гидливості закінчив, – відповідальний за безцінне здоров'я найкращого друга всіх народів товариша Сталіна…

Берія пополотнів:

– Товаришу Сталін, Рюмін випестуваний мною, нашими людьми, ми його зорієнтували на пошук…

У дверях Берія зустрівся з сірим від хвилювання новим міністром держбезпеки Ігнатьєвим. Тому Сталін сказав лише кілька фраз:

– Усіх лікарів – у карцери. Закувати в кайдани. Застосувати тортури. Справу доручаю генералові Рюміну, вашому заступнику. Завтра прийму його о п'ятій годині. Все. Ідіть.

Залишившись один, з несподіваним жахом згадав двадцять другий рік, коли він, використовуючи лікарів, запрошених з Німеччини, відправив Леніна в Горки, заборонивши йому (рішенням Політбюро) поточну партійну й державну роботу…

Почув раптом: «Мне отмщение и Аз воздам».

Подзвонив Маленкову, була вже п'ята година ранку:

– Рішення Політбюро про мою відпустку відміняється. Всі засідання Політбюро і Секретаріату проводитиму особисто я. Бюро Ради Міністрів – також.

Нових лікарів генералісимус не приймав три тижні; через секретаріат знайшов свого давнього друга – ще по Царицину, той був воєнфельдшером, викликав на дачу, дав себе обслухати й обстукати; старий махнув рукою:

– Ти здоровий, Коба… Здоровий, як бик… А новим лікарям покажись, тільки щоб я був при цьому… Не в білому халаті, звичайно, а в сталінці, начебто твій денщик…

…Після арешту Виноградова, який зразу погодився співробітничати з слідством, Сталін, одержавши від Рюміна перші власноручні зізнання Виноградова і Вовсі: «працювали на англійців, філіал американської розвідки і єврейський «Джойнт», зібрав Політбюро:

– Лікарів-убивць будемо вішати на Лобному місці. Прилюдно. Погроми, які почнуться вслід за цим, не припиняти. Підготувати звернення єврейства до уряду: «просимо врятувати нашу націю й виселити нас у віддалені райони країни». Кагановичу простежити за тим, щоб підготували бараки для депортованих. Молотов відповідає за редагування тексту звернення.

Увечері подзвонив Берії:

– Нехай твої гризуни (так зневажливо називав грузинів) приготують вечерю, привезеш на дачу, я запрошу Хрущова й Булганіна, посидимо вчотирьох.

…Насипавши з великої супниці харчо, звернувся до Берії:

– Покуштуй перший. Якщо несмачно – виплюнь. Не одводив примружених очей від обличчя Берії, який з жадністю їв харчо.

Всі інші страви їв лише після того, як закінчували Берія й Булганін з Хрущовим.

В кінці вечері подобрішав:

– Одному нудно, будемо тепер разом вечеряти… На прощання сказав:

– Завтра присилайте нових ескулапів, нехай оглянуть…

Діждавшись, коли машини Хрущова й Булганіна від'їхали, Берія сказав з прикрістю:

– Товаришу Сталін, мерзотника Абакумова не я призначав, а Жданов… Підніміть архіви – його резолюція стоїть… Хіба я міг тоді заперечувати? Я ж у кандидатах ходив… Абакумова наші люди викрили, Комуров його викрив, товаришу Сталін…

Сталін довго, невідривно, ворушкими очима дивився на Берію, потім, обернувшись, кинув:

– Коли щось трапиться зі мною, тебе першого повісять… Як паршивого кінто… Рюмін – талант, бережи його… Він ненавидить Сіон, і правильно робить… Усі вороги народу – жидівня, починаючи з Троцького, я їм завжди впоперек горла стояв…

Напружившись, стримуючи нервовий дрож, Берія відповів:

– Не тільки їм, товаришу Сталін… У мене є один нелегал, може, пам'ятаєте, він розгадав переговори американців з німцями в Берні… Юстас, він же Штірліц… Коли б я вам його привіз, він би таке розповів про коріння, про союз євреїв і американців з гестапо.

– Я нікого не прийматиму, – відрубав Сталін. – Нехай напише і дасть показання на процесі… Якщо знав – чому мовчав? Єврей, звичайно?

– Росіянин.

– Штірліц – не російське ім'я… Пройде на процесі як єврей, повісимо на Лобному місці поряд з бузувірами…

Берія вирішив розіграти цю свою останню карту, бо подивувався міцній зібраності Старця, хорошому кольору обличчя і знову набутому спокою.