Текст книги "Відчай"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 16 страниц)

12

Віктор Абакумов, міністр державної безпеки СРСР, кар'єру зробив запаморочливу, як і всі ті, на кого поставили за рік до початку Великого Терору апаратники Маленкова.

Здавалося б, піднявся він випадково, поза логікою і здоровим глуздом.

Але так могло лише здатися тим, хто не знав Сталіна, а його по-справжньому не знав ніхто.

Часом і сам Сталін, коли починалося тяжке безсоння, дивувався собі і тим словам, які говорив удень: кожному знаходив свої, єдино потрібні слова, спроектовані в Історію; іноді він ламав співрозмовника, іноді підлаштовувася до нього, зачаровуючи; зрідка готувався заздалегідь, писав чернетки, особливо коли зустрічався з письменниками, знав, що це піде в Пам'ять – майбутнє Євангеліє від Йосифа; з людьми академічної науки зустрічей уникав, розуміючи свою непідготовленість, зате часто запрошував авіаконструкторів – практики, живуть реальністю, а не таїнством формул.

Він дякував долі за те, що дістав теологічну освпу: ніщо так не логічно й безстрашно, як школа трактування слів і думок, закладених в догматах церкви. Справді, наука після поразки Святої інквізиції утискувала релігію в усіх напрямках, спростовувала святі споконвічності, довівши обертання Землі навколо Сонця, нав'язавши людству електрику, висунувши теорію тяжіння, а потім – відносності, піднявши людину в небо й навчившись передавати голос на відстань за тисячі кілометрів. Треба було обійти всі ці нововведення, за які раніше фанатичні інквізитори карали; необхідно було придумати пояснення тому, що сталося, скласти легенди про чудове Минуле; росіяни казки люблять, поміняти б тільки Івана-Дурника на Івана-Розумника, як можна було дозволити таке самоприниження?! Треба вміти породити в пастві сумніви в усьому новому, підкоривши собі цим простолюдинів, а їх же – тьма; мислителів – одиниці; примат маси очевидний…

Сталін не смів признатися собі в тому, що головним завданням його життя було знищення ленінської Пам'яті, підміна Значимості і, нарешті, створення Держави, слухняної лише його Думці й Слову.

Він не смів признатися собі і в тому, що ставився до російського народу з відчуженою, співчутливою жалістю, з якоюсь заздрістю й презирством.

Піддавшись свого часу блискучому розуму й напористості Бухаріна, який запевнив, що примусові заходи на виробництві та в селі малорезультативні, успіху в справі прогресу досягають лише ініціативні, ситі й вільні люди, Сталін, вивчаючи статистичні таблиці, які приготували Молотов і Каганович спеціально для нього, бачив, що справний «бухарінський» мужик і міський кооператор дедалі більше виходять з-під контролю відділів, секторів та управлінь, стаючи незалежною, виробничою силою. Мине кілька років, і вони, кооператори, непмани й мужики, реально відчують свою суспільну значимість, бо саме вони підняли країну з голоду й розрухи, а це згубно для апарату диктатури; так само згубно й те, що робітники, трудящі на концесійних підприємствах, на фабриках і в майстернях, побудованих на принципах ленінської нової економічної політики, заробляли значно більше, ніж заводський пролетаріат, що підлягав наркоматам; почалися розмови – «влада не вміє правити, обюрократились, вірно говорив Троцький…»

Сталін доручив Мехлісу й Товстусі, своєму мозковому штабові, перелопатити Леніна, зосередившись лише на одному питанні – кадровому.

Висмикнув одну фразу Старця з його листа Цюрупі: «Головне – добір кадрів», слова «всі наші плани – гівно» викреслив; він, Пророк, не дозволить звести Ульянова до рівня простої людини; і так Ленін надто часто потурав. Тепер новий час, росіянами треба правити інакше, являючи себе; це в їхній традиції; Петра багато хто досі ненавидить, над Корейським потішаються – базіка, а дурня-Миколашку нишком жаліють, бо той дотримувався заведеного віками: являв себе; подія, новина, спілкування Помазаника з народом…

Отже, ленінське посилання на кадри, на їх головну роль – необхідне. Він, Сталін, не пропонує нічого нового, він керується заповітом великого Леніна, свого вірного друга й соратника.

Тільки одного разу він не зміг проконтролювати себе й почув у собі правду: якщо й далі в країні залишаться люди, які пам'ятають, його майбутнє буде в повсякчасній небезпеці, бо, звернувшись до періоду з сімнадцятого по двадцять четвертий рік, до засекреченого Заповіту паралізованого Ульянова, завжди може знайтися псих, котрий вилізе на трибуну з'їзду чи конференції: «Товариші, як можна терпіти диктатора?! Куди ми йдемо?!»

Так, Молотов, Ворошилов і Каганович підібрали досить стійку більшість, віддану йому, «вірному соратникові» Леніна, позбавленому блискучого фразерства Троцького, хитань Каменева і Зінов'єва, філософського фейєрверку Бухаріна («не зовсім діалектичного»), прямолінійності Рикова, селянських «штучок» Калініна (того пристрашив ще в двадцять шостому, дозволив надрукувати в «Крокодилі» злу карикатуру на Старосту: небайдужий до жіноцтва, причому підставляється, про це говорять, цього в політиці не прощають – або будь у всьому зі мною, або ЦКК викине з рядів, фактів у Куйбишева і Сольца досить). Усе це так, людей підібрали, але істина така, що можна керувати лише сотнею вірних, хоч і різнохарактерних, політиків. А тисячею? Вона непідвладна нічиїй волі, навіть Ленін інколи не міг справитись із з'їздами, – звідси дискусії, опозиції, турніри ерудитів, які можуть вистрілювати без заздалегідь підготовленого тексту, шпурлятися латинню, наводити німецькі й французькі першоджерела; він, Сталін, не може цього, але він на відміну від усіх них зважився на те, щоб признатися собі: російським народом можна й треба, для його ж блага, управляти круто, жорстко й небагатослівно, спокушуючи до того ж пряником майбутнього. Чим жорсткіше з цим народом, чим нещадніше, тим покірніший він і щасливіший: нарешті з'явилася Рука, прийшов Хазяїн, наведе Порядок.

Але росіянин піде за ним лише тоді, коли він назве ворогів, на яких лежить вина за поневіряння, заклеймить тих, хто свідомо заважав комуністичній, рівній для всіх, благодаті. І цими винуватцями мають бути не пішаки, а керівники, всім відомі люди, визнані вожді.

Споконвічний дух традиційної общинної рівності задовольниться цим, він прийме й схвалить крах тих, кому раніше поклонялися, і буде вдячний саме йому за це очищення від чужих.

Однак маса – масою, а розум – розумом, правильно написав Грибоєдов – «горе з розуму».

Отже, почавши зверху, треба знищувати всіх, хто вступив у партію до сімнадцятого року; Калінін злякався, тепер він у всьому зі мною. Злякаємо ще з десяток ветеранів; таким чином, пуповину, що зв'язує якісно нову хвилю молодих керівників з пам'яттю про Леніна, не буде перерізано: Лепешинські славитимуть його, Сталіна, істинного продовжувача справи Леніна, так само як це робив у тридцятому Зінов'єв, а в тридцять шостому – Бухарін з Радеком…

Саме тому Єжов, трохи набивши руку в апаратній роботі – просидів вісім років заступником заворгвідділом, – повинен заздалегідь приготувати списки: як на тих, кого треба знищити, так і на ту молодь (правильно сказав Троцький, «молодь вирішує все»), яка займе місця пам'ятливих.

…У тридцять шостому році Віктор Абакумов був молодшим оперативним уповноваженим Воронезького НКВС; його любили за веселу вдачу, чуйність і вміння працювати за інших, як хто з товаришів зашивався, він завжди був готовий прийти на допомогу, просиджував на роботі вихідні, спав по-наполеонівськи – п'ять годин.

Коли на другий день після розстрілу Каменева і Зінов'єва з Москви надійшов список і першими в ньому були начальник обласного управління, два його заступники, секретар обкому і голова облвиконкому, його, Абакумова, якого заздалегідь, протягом півроку, з усіх боків оглядали люди Єжова й Маленкова, викликали до апарата прямого зв'язку.

Дзвонив не нарком Ягода, який раптово занедужав, а особисто секретар ЦК Єжов:

– Даю вам тиждень строку на те, щоб ви добилися зізнання від воронезьких троцькістів… Фашисти піддають тортурам наших товаришів по класу, Троцький – агент Гітлера, чому ми повинні працювати в білих рукавичках? Око за око, зуб за зуб! Я сподіваюся на вас, товаришу Абакумов… Коли виникнуть якісь питання – дзвоніть Миронову, Берману чи Слуцькому, люди з досвідом, порадять…

Лише в кінці тижня (заарештовані заперечували свою провину, незважаючи на те що Абакумову передали з Москви папку з викриваючими їх показаннями, які дали на слідстві Валентин Ольберг і колишній зінов'євський помічник Ріхард Пікель, нині член Спілки письменників) він зайшов у буфет, купив коньяку й коробку шоколадних цукерок, піднявся у свій закуток, випив нахильці пляшку «Варціхе», насиченого пахощами винограду, викликав з камери колишнього начальника управління НКВС – того, хто вчив його навикам роботи («у чекіста повинні бути чисті руки, холодна голова і гаряче серце»), і, замкнувши двері, почав мовчки й люто бити його з усією своєю богатирською силою; потім, закривавленого, майже непритомного, взявши під пахви, підтяг до стола й примусив підписати чистий бланк протоколу допиту.

Заповнивши його, витягнув з камери секретаря обкому, ознайомив із «щиросердними показаннями» начальника НКВС і запропонував: «Або десять років дасть Особлива нарада, коли напишете Те, що я вам продиктую, або розстріляємо зараз же – партії потрібні свідчення проти ворогів народу, вам, більшовикові, це відомо не гірше від мене… Даю чесне слово чекіста – якщо допоможете розгромити троцькізм, через рік станете парторгом будівництва на Далекому Сході».

Зламав усіх, справи надіслав до Москви, звідти прийшла вказівка: «розстріляти всіх, хто признався, заарештувати тих, кого вони згадали в показаннях, готувати нову справу, охватнішу…»

Організував і це: розстріляв ще чотири тисячі ветеранів партії, одержав орден Червоної Зірки.

Після цього Єжов хотів зразу забрати його в центральний апарат; Маленков, який відповідав перед Сталіним за створення нового партійно-державного механізму, Абакумова притримав, призначивши його виконуючим обов'язки керівника Воронезького НКВС; лише коли Берію зробили першим заступником Єжова, а того почали готувати, щоб перевести на роботу в Наркомвод Росії й розстріляти без шуму, Абакумова викликали до Москви.

От його Берія й двинув на посаду міністра, зберігши свою стару бакинську гвардію, що провинилася, коли вивозили трофеї з Німеччини (зібрав їх у ГУСІМЗ): Меркулова, братів Кобулових, Деканозова.

І коли його, Абакумова, несподівано для нього самого призначили главою державної безпеки, після перших тижнів щастя й солодкої, п'янкої ейфорії, поступово, через кілька місяців, він зрозумів, що оточений людьми Лаврентія Павловича і кожен його крок контролюється; практично – піднаглядний; про будь-яку ініціативу доповідали Берії негайно, як тільки він висував її…

І Абакумов став перед вибором: або почати роботу – таємно, акуратно, спроквола– проти свого високого покровителя, який висунув його на цю ключову посаду, або змиритися зі своїм становищем: слухняна лялька, якою управляє невидима рука могутнього сатрапа; можна постаратися ввійти в блок із секретарем ЦК Кузнецовим, котрий після Маленкова дедалі активніше входив у справи апарату, звертаючись до справ тридцятих років, наполегливо вимагаючи боротьби з рецидивами «єжовщини» – «законність насамперед».

Абакумов узяв з архіву свої воронезькі справи, побачив сліди крові на бланках допитів (начальник НКВС опустив голову на протокол, забруднив папір, сволота); спалив, але зрозумів, що таких справ – тисячі, особливо коли він відповідав за допити й депортацію на Колиму колишніх полонених та в'язнів гітлерівських таборів; усього не сховаєш, сказав він собі, наслідив, дурень!

Ні, блоку з Кузнецовим не вийде – просидів усю ленінградську блокаду, від додаткових пайків відмовлявся, ліз в окопи, чистьоха…

І все-таки не кваплячись, поступово він почав вибудовувати свою лінію: попросився на прийом до Вознесенського, вніс пропозицію активніше використовувати ув'язнених на будовах комунізму, а тим «зекам», що відзначилися, збільшити пайки. Той порадив перевести на вільне поселення якнайбільше в'язнів, коли, звичайно, ці люди були не фашистськими наймитами на окупованих територіях, обіцяв посприяти у збільшенні пайки, нічого з того, що він запропонував, не відкинув.

Після цього Абакумов подзвонив Кагановичу. Міністр шляхів сполучення був акуратніший у розмові, обіцяв подумати, але в принципі ідею схвалив:

– Генерал Куропаткін, командуючий російською армією в п'ятому році, правильно говорив: «Дайте мені другу вітку у Владивосток, і ми поженемо японців…» У тридцять третьому ми спробували було розпочати цей проект, та силоньки не вистачило, спасибі за пропозицію, бачу розумне зерно…

Абакумов тоді ще раз подивувався з наполегливості і впевненості в собі цього єврея. Одного брата розстріляли, другий покінчив життя самогубством напередодні арешту як викритий бухарінець, куркульський прихвостень, а цей зберіг позиції; більше того, люди їздять у Метрополітені імені Кагановича, а не Сталіна, отак воно!

…Абакумов ждав, як прореагує на його візити благодійник – Лаврентій Павлович; але той не сказав ні слова, хоч напевне знав про все. Але шкірою, кожною клітинкою свого єства, якимсь особливим відчуттям, незбагненним йому самому, міністр відчув, що Берія змінився до нього, хоч з виду став ще привітнішим і доброзичливішим.

Ось тоді Абакумов і вирішив розіграти козирну карту: коли Берія поїхав у відпустку, міністр викликав двох своїх – тих, кого йому вдалося притягти з собою з Воронежа, і показав їм лист, підписаний нерозбірливо (сам продиктував шоферові, вірив йому як собі, той працював з ним дев'ять років). В анонімці повідомлялося, що троє молодих контриків, які живуть на Можайському шосе, по якому товариш Сталін щодня їздить на Ближню дачу, готують теракт проти великого вождя.

– Це що ж таке, га?! – Абакумов удавав, що він дуже розлючений. – У вас під носом діють терористи, і мені про це доповідають прості радянські люди, а не ви – з генеральськими погонами, лікувальним харчуванням, двозмінками й кремльовкою! Щоб через три дні в мене на столі лежала оформлена справа, ясно?!

Заарештували трьох «терористів»: сімнадцяти, дев'ятнадцяти й двадцяти одного року. Зламали їх за дві доби, вибили в них показання ще на п'ятьох юнаків, і отоді Абакумов, завмираючи від жаху, подзвонив Сталіну, сказавши, що він не посмів би тривожити, якби не надзвичайні обставини…

Сталіну подобались високі й статні військові; Абакумов пам'ятав ці слова, що їх зронив якось Берія на гулянці. Тому, йдучи на прийом до генералісимуса, він надів генеральський мундир, галіфе і чоботи-пляшечки.

Ознайомившись зі справою, Сталін пахнув люлькою і, замислено подивившись у вікно, що виходило на кремлівську площу, всміхнувся:

– Не вгамовуються? Он як… Що ж, коли залишились вовченята, треба шукати вовка. Самі вони на таке не пішли б. Як вважаєте?

І тоді, завмерши від страху, Абакумов спитав:

– Дозвольте доповідати хід слідства, товаришу Сталін? На жаль, Лаврентій Павлович у відпустці, мені не хотілося б турбувати його…

Сталін підвів очі на Абакумова, пильно, якось по-новому обдивився його і, здвигнувши плечима, сказав:

– Що це за манера перекладати відповідальність на інших? Мені не подобається така манера, товаришу Абакумов. Це не що інше, як перестраховка. Боягузтво й перестраховка, вибачте за прямолінійність. Вам ЦК доручив керувати держбезпекою, от і виконуйте свої обов'язки. Потрібна порада – дзвоніть. Я, як і кожен член ЦК, згоден обговорити з вами будь-яке питання… До речі, за це мене досі й держать у цьому кабінеті…

Сталін знову погортав справу, затримався на показанні наймолодшого «терориста», який мав намір поступити в школу-студію Єврейського державного театру, поставив галочку на полях і зауважив:

– До речі, ви знаєте, що режисер цього театру Міхоелс – брат мого лікаря Вовсі? Не треба травмувати Вовсі… Чудовий лікар… Але якщо Міхоелс… – Сталін замовк і спохмурнів. – Ви читали інформацію про те, що в сорок четвертому, коли Міхоелс був у Штатах, від імені Єврейського антифашистського комітету збираючи для нас гроші, він досить часто відривався від решти членів делегації? То до Альберта Ейнштейна їздив, то ще кудись… Дивно це – за звичкою наші люди тримаються один за одного, цим і сильні…

…Коли Абакумов узявся за ручку дверей, Сталін гукнув його:

– І ще ось що… У мене вчора була дружина товариша Жданова. («Візит тривав сім хвилин, – автоматично подумав Абакумов, – з семи тридцяти до семи тридцяти семи, генералісимус поспішав, хотів подивитися новий фільм; Жданова дзвонила йому дев'ять днів підряд».) Каже, погано йому, – вів далі Сталін, – безупинно тисне серце, потрібен відпочинок… Я заспокоїв її: нерви, минеться… А потім пошкодував: усяк може бути – а що, коли в улюбленця партії, героя Ленінграда, справді погано з серцем? Я йому подзвоню, мабуть, скажу, щоб завтра відпочив, полежав на дачі, а ви організуйте консиліум… Жінки, особливо дружини, хороші дружини, – багатозначно додав Сталін, не одводячи очей від обличчя Абакумова (той відчув, як після цих слів генералісимуса по спині покотилися рясні краплини поту, в нього самого з дружиною неладно), – інколи навіть занадто вже панікують з приводу здоров'я своїх чоловіків…

– Ясно, товаришу Сталін. Дозвольте доповісти висновки консиліуму?

Сталін поморщився:

– Що ви з Сталіна бога робите? Чи якогось царського унтера Пришибеєва? По-перше, не стійте у фронт, ми з вами члени однієї партії, однодумці, товариші… А ви весь напружений, наче аршин проковтнули… Подзвоніть, звичайно… Якщо знайдеться вікно – прийму, а ні, то повідомте товаришам Молотову, Кагановичу… Товаришу Вознесенському неодмінно доповісте, Кузнецову.

…За тиждень до розмови з цим симпатичним йому російським красенем Сталін подивився свій улюблений фільм «Цирк» (цю картину і «Волгу-Волгу» він дивився кожного місяця), зробив зауваження Поскрьобишеву, щоб нарком-кіно Большаков вирізав епізод, де Міхоелс співає пісню по-єврейськи, передаючи маленького негритосика грузинові, і в доброму настрої повернувся до себе. Берія, одержавши негайну інформацію від своєї людини з охорони, подзвонив Старцеві і попросив приділити йому десять хвилин.

– А спати Сталіну можна? – усміхнувся Старець. – Друзі лають Сталіна, товаришу Берія, за порушення режиму… Хочете, щоб я швидше поступився вам своїм місцем? – Помовчав, чутно розкурюючи люльку, пихнув і закінчив: – Приїжджай, батоно, жду.

Останні слова вимовив тепло, лагідно, як говорив з ним перед розстрілом Єжова, розповідаючи зі сльозами на очах, яких чудових людей знищив цей «душогуб і алкоголік». Дивлячись тоді на нього, Берія відчував жах, бо він добре знав одну з причин усунення Єжова: Сталін захопився його дружиною – рудоволосою, сіроокою Суламіфою, але в якої було цілком російське ім'я Женя. Вона відхилила домагання Сталіна безстрашно й з гідністю, хоч Єжова не любила, додому приїжджала пізно вночі, проводячи всі дні в редакції журналу, створеного ще Горьким; він її до себе й запросив.

Сталін повівся з нею крутіше – щоб відомстити йому, Женя стала щодня зустрічатися з Валеріем Чкаловим; він немов магніт притягував тих, хто знав його; дружили вони відкрито, на людях з'являлися разом. Через тиждень після того, як про це дізнався Сталін, знаменитий льотчик розбився за загадкових обставин.

Женя не похитнулась: проводила весь час разом з Ісааком Бабелем; він теж працював у редакції; Бабеля заарештували.

Сталін подзвонив до неї і сказав лише одне слово: «Ну?»

Женя кинула трубку. Незабаром заарештували Михайла Кольцова, наставника, потім шльопнули Єжова – той був і так приречений, «носій таємниць»…

…Сталін зустрів Берію лагідною усмішкою, спитав по-грузинськи, як справи, що нового, як дома; Берія якусь мить думав, якою мовою відповідати. Старець дедалі більше й більше вірив у те, що він росіянин, виразник народного духу, цілком можливо, що йде чергова перевірка, тому фразу побудував хитро:

– Матлобт[6]6
  Спасибі (груз.)


[Закрыть], товаришу Сталін, усе добре…

– Ну, що сталося?

– От, – Берія простяг папку, – тут всього лише дві сторіночки, товаришу Сталін.

Той відсунув папку:

– Кореспонденцію можна було із фельд'єгерем прислати… Розкажи, в чому справа, а це, – він поклав руку на папку, – я потім подивлюся…

– Добре, я готовий, хоч мені дуже боляче розповідати про це…

– Тобі боляче? – Сталін здивувався. – Такий молодий, а боляче… Це мені боляче всіх вас слухати… Наші суперечки при Леніні – ніщо в порівнянні з вашою банкою скорпіонів… Звідки у вас таке макіавеллівське інтриганство?! Я ж без упину прошу: критикуйте, заперечуйте, боріться за свою думку… А ви? Крім Вознесенського – тягнете руки, як школярі… Ну, давай, що стряслось?

– У журналі «Вопросы философии» з'явилася статгя, товаришу Сталін… Дуже різка… Хоч там і не називають нікого на ім'я, але втоптали в грязь тих атомників, без яких ми не матимемо штуки. А потім зажадали скликати нараду моїх атомників, щоб вони покаялися й затаврували космополітів… А в мене, на жаль, їх багато, починаючи з глави школи Йоффе і кінчаючи Ландау… Словом, приїхали товариші з Агітпропу, оголосили засідання відкритим і запропонували висловлюватися; по-моєму, вони підготували двох молодших наукових співробітників, але кому вони потрібні в нашому проекті, ці сопляки? Першим руку підняв Йоффе: «Прошу слова…» Спробуй не дай. Старий вийшов і сказав буквально таке: «Наше завдання полягає в тому, щоб працювати над проектом з ранку до ночі, без відпочинку й сну, йдеться про оборону Батьківщини. Або мої співробітники робитимуть своє діло, або розтринькуватимуть його на цих нікому не потрібних зборищах… Але тоді я попрошу наших шановних гостей – ідеологів з Агітпропу ЦК піти зараз же в лабораторії її розпочати роботу над проектом…»

Сталін на мить завмер, обличчя покрилося зморшками – хворе обличчя, – потім посміхнувся:

– Ідіоти… Що, нема на кому свої пера пробувати? Мало їм фізіології й генетики?! Шмальгаузена їм мало?! Хто давав завдання опублікувати цю статтю?

– Не знаю, товаришу Сталін… Але фізики досі бурлять…

Сталін зняв трубку «вертушки», не подивившись навіть на годинник: пів на третю ночі; гудки були довгі; Старець терпляче ждав; діждався.

– Товаришу Жданов, – сухо сказав він, не привітавшись навіть, – хто розпорядився надрукувати статтю у «Вопросах философии» про космополітів у атомній фізиці? Я згоден зустрітися з вами о четвертій, вас влаштує ця година?

І, не діждавшись відповіді, поклав трубку.

Берія вийшов від Старця так, немов летів по повітрю: ось воно, збулося! Статтю ж написала його людина, принесла помічникові Жданова, той читав, робив помітки; на добраніч, Андрію Олександровичу!

…А через три дні, приязно попрощавшись з «дорогим Андрієм Олександровичем», Берія подався в Сухумі – відпочивати…

…Повернувшись від Сталіна до міністерства, Абакумов випив склянку мадери (присилали з Криму, спеціальної очистки, майже зовсім без цукру), діждався, поки всередині осіло, зняв френч, скинув зовсім мокру від поту сорочку, переодягся в цивільне і тільки після цього поринув у важкі роздуми.

…Ще в перші місяці роботи в Москві, виконуючи доручення Берії, він налагодив спостереження і підслухування всіх розмов колишнього народного комісара охорони здоров'я Семашка, одного з тих, хто починав революційну боротьбу разом з Леніним.

Дані підслухування виявилися цікавими: якось Семашко зронив за чаєм, що «загибель Холіна, котрий зник у кінці двадцятих, коли Ягода став заправляти в ВДПУ, – серйозний удар по науці; геніальний лікар, надав йому чорт брякнути про загибель Михайлика, на кожну сотню чесних припадає один платний мерзотник».

Спочатку Абакумова зацікавили слова про «платних мерзотників», та коли він затребував справу про зниклого лікаря Холіна, то виявилося, що той асистував на операції Фрунзе.

Значить, Михайлик – це Фрунзе, зрозумів тоді Абакумов, ось у чому річ!

Усі знали, що після смерті Фрунзе його місце зайняв Ворошилов, – таким чином армія стала сталінською. Через півроку після цього дивно помер Дзержинський. Фактичним хазяїном ВДПУ став Ягода. Перші розпорядження стежити за Троцьким, Каменевим, Зінов'євим, Преображенським, Смілгою та Іваном Смирновим підписав він, Генріх Григорович, не Менжинський…

Наказ військам Московського гарнізону про забезпечення порядку при висилці в Алма-Ату Троцького дав Ворошилов…

Справу про смерть Надії Аллілуєвої, дружини генералісимуса, Абакумов затребувати не наважився: торкатися вищих таємниць Кремля небезпечно.

І все-таки про «Михайлика» і Холіна доповів Берії.

Маршал узяв матеріали на Семашка, кілька днів вивчав їх, потім подався до Сталіна.

Вислухавши Берію, той, не приховуючи роздратування, спитав:

– А ти хіба не знав про цю паскудну плітку? У свій час японський шпигун Вогау досяг успіху в розкручуванні цього паскудства… Вогау – відоме тобі прізвище?

Берія знав, що брехати Сталіну не можна: або потрібна заздалегідь підготовлена двозначність – генсек це любив, або правда.

– Ні, Йосифе Віссаріоновичу, не відоме.

– Псевдонім письменника Бориса Пильняка, – зло сказав Сталін. – Як не росіянин, так і ховається за псевдонім… Один Еренбург удержався, молодець, ціню в людях достоїнство… Ну а Семашко… Зустрівся б з ним… Карпінський з Бончем мовчать, конспіратори… Лепешинська – вірна, я в ній упевнений, теж з нашої, істинно ленінської гвардії… Поговори з Семашком, по-дружньому поговори: «Ми всі знаємо, жартувати з вогнем небезпечно, подумайте…» І нехай напише статтю про роль істинних ленінців у громадянській війні.

Через п'ять днів Семашко підписав панегірик на честь істинного організатора всіх перемог Червоної Армії проти біляків, про «іудушку Троцького, зрадника й наймита фашистів, закінчив, як і належить: «Сталін – віра, надія й гордість народів усього світу».

Підслушка зареєструвала (спостереження за Семашком, звичайно, не знімали): чай тепер п'є мовчки, здебільшого пише, нікого до себе не запрошує, заспокоївся…

Після кількох годин болісних роздумів Абакумов з олівцем перечитав промову Жданова проти Зощенка (дуже любив цього письменника, з донькою раніше вголос читав, обоє аж качалися від сміху) і Ахматової (цю зовсім не знав; спостереження за нею вели лише тому, що була раніше дружиною терориста й контрреволюціонера Гумільова, колишнього співробітника розвідки царського генштабу; до речі, добре працював у Африці, також щось писав), попросив принести постанову ЦК по журналах, операх та фільмах, потім затребував спецінформацію у своїх; ті відповіли, що нібито син товариша Жданова сказав батькові в машині, коли їхали на дачу, немовби боротьба проти космополітів, за патріотизм і пріоритет російської науки й культури починає набувати яскраво виражений антисемітський характер, аж ніяк не антисіоністський. Жданов начебто нічого на це не відповів, тільки знизав плечима. Коли вдруге син недвозначно висловився проти геніальної теорії великого вченого Лисенка, улюбленця товариша Сталіна і всього радянського народу, Жданов посміхнувся: «Гляди, він тебе схрестить з якоюсь морквиною або яблуком – станеш фруктом, а фрукти – їдять…» Була, виявляється, спецінформація й про те, що нібито Жданов сказав одному з своїх помічників: «Безрідний космополітизм ми викорчуємо з корінням – це історичне завдання, поставлене перед нами товаришем Сталіним, але давати привід ворогам для міфологічного антисемітизму ми не повинні, в усьому треба дотримуватись почуття міри».

І лише після цього всього, вже ввечері, раз у раз згадуючи, як мінявся вираз очей Сталіна, коли той говорив про Жданова, міністр зняв трубку ВЧ й попросив з'єднати його з тією дачею на Кавказі, де зараз відпочивав товариш Берія.

Маршал вислухав не перебиваючи, подякував за дзвінок, поцікавився, чи не просив товариш Сталін обговорити це питання з ним, Берією, і після короткої паузи відповів:

– Як ти розумієш, мені в цій ситуації давати тобі якісь поради безтактно. Тобі доручено – ти й виконуй. Сам знаєш, як усім нам дороге здоров'я товариша Жданова… Я на твоему місці зібрав би два консиліуми, нехай вони, незалежно один від одного, висловлять свою думку, ти ж знаєш, як вони чубляться між собою, ці світила… А вже потім запроси найголовніших корифеїв, познайом їх з висновками перших двох консиліумів – з цим і йди до Хазяїна… Заздалегідь дай команду своїм людям за кордоном, щоб були готові негайно купити всі необхідні ліки, хоч би скільки вони коштували: Жданов є Жданов…

На інформацію про Міхоелса і Вовсі не звернув особливої уваги – треба вирішувати головне!

Зразу після розмови з Абакумовим маршал подзвонив Вознесенському: «Може, я перерву відпочинок? Треба ж бути поряд з Андрієм Олександровичем…»

Потім зв'язався з Молотовим і Ворошиловим; ті заспокоїли: Йосиф Віссаріонович вважає, що це перевтома, все минеться, відпочивайте спокійно».

…Через дві години до Берії вилетів Комуров; Лаврентій Павлович попросив його негайно привезти нові повідомлення про атомні дослідження у Штатах.

Але розмовляли не про атомні проекти – про Жданова.

– Сталін поверне Маленкова у той день, коли закопають любимчика, ясно? – Берія рубав, засунувши руки в кишені піджака. – Вмикай свою медичну агентуру, діагноз повинен бути точний: «серце може здати, потрібен відпочинок». Нехай поїде кудись якнайдалі, аби тільки не лишився на своїй дачі. А потім – справа техніки, не мені тебе вчити… Затям – це останній шанс повернути Маленкова до Москви, тоді Вознесенський з Кузнецовим мені не дуже страшні. А я – це ви всі!

…Незабаром директора й головного режисера Єврейського театру Міхоелса запросили в Мінськ.

Провокатор, якого підвели до нього, – з давніх добрих знайомих – запропонував увечері прогулятися. Йшли по безлюдній вулиці, було вже пізно. Знайомий і штовхнув Міхоелса під колеса полуторки, за кермом якої сидів друг Берії міністр держбезпеки Білорусії Цанава, підлеглий, звичайно, Віктора Абакумова…

…У Москві великому артистові влаштували урочисті похорони. Обличчя загримували, аби приховати синці: Цанава проїхав по нещасному двічі, для страховки; на кладовищі представники громадськості говорили зворушливі промови.

…А Жданов помер на Валдаї, на новій дачі ЦК; Берія, ридаючи, перший подзвонив у Ташкент Маленкову: «Георгію Максиміліановичу, у нас горе, страшне горе!»

Через кілька тижнів, перед засіданням Політбюро, Сталін поставив кадрове питання. Берія подався на дачу до Старця:

– Товаришу Сталін, якщо замість незабутнього Андрія Олександровича, який так допомагав атомному проекту, стане хтось новий, робота може загальмуватися на місяці, притирка вона й є притирка.

– А Кузнецов?