Текст книги "Відчай"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 16 страниц)

Юліан Семенов
ВІДЧАЙ
(ПОВЕРНЕННЯ ШТІРЛІЦА)
 Роман

^© _{http://kompas.co.ua – україномовна пригодницька література}

Цим багатогранним романом ми розпочинаємо серію видань Юліана Семенова «Сімнадцять спалахів весни» – спочатку і потім»: заглавний найпопулярніший твір Ю. Семенова, в якому описано кінець Другої світової війни в Європі навесні 1945 року, світогляд його головного героя, – це своєрідна точка відрахунку, стильова та емоційна домінанта.

<sub>Авторизований переклад з російської Надії Орлової[1]1
  Орлова Надія Павлівна народилася в с. Літки Броварського р-ну на Київщині. Після закінчення середньої школи вступила на філологічний ф-т Київського державного університету ім. Т Г. Шевченка. З 1951 року працює в кінематографії: на студії хронікально-документальних фільмів, на кіностудії ім. О. Довженка як старший редактор, головний редактор художньо-творчого об'єднання, член сценарно-редакційної колегії. Багато працює в галузі художнього перекладу.
  Н. П. Орлова – член Національних спілок кінематографістів та письменників України, заслужений працівник культури України, ветеран Великої Вітчизняної війни, ветеран кінематографії. Має ексклюзивні права на переклад українською мовою творів Ю. Семенова, який про авторизовані україномовні видання своїх книг сказав так: «Я гордий тим, що Україна багато видає мене мовою великого Шевченка. Перекладає мої твори Надія Орлова, людина високої української культури, яка блискуче володіє мовою» (ж-л «Україна» № 13, 1990).


[Закрыть]</sub>

_{Видання здійснено за перекладом, створеним у 1990-му році.}

_{Перекладено на українську мову за книгою: Семенов Юлиан. Отчаяние // Ненаписанные романы. – М.: «ДЭМ», 1989.}

ПРОЛОГ

Світлій пам'яті мого друга

Шандора Радо («Дора»)

присвячую

І Аверелл Гарріман, посол Сполучених Штатів, який працював у Москві в найскладніші роки великого протистояння, і герой битв у Європі генерал Беддл Сміт, що змінив його, передавали у державний департамент повідомлення, котрі аж ніяк не можна було вважати збалансованими.

Вільно чи невільно вони виходили в своєму аналізі російської ситуації з тих норм і законів, що були записані в їхній Конституції і охоронялися їхньою пресою, Конгресом, Сенатом, громадською думкою. Американські дипломати, котрі бували на нечастих прийомах у Кремлі, не відводили очей від того столу, за яким стояв Сталін і його колеги: вони намагалися не пропустити жодного переміщення, жодного контакту членів Політбюро одного з одним; але спостерігали тільки дружну й доброзичливу монолітність.

Шок, викликаний усуненням з посади маршала Жукова, якого західні експерти ладнали в члени Політбюро, минув за рік: сенсація на Заході недовговічна – їх там щодня підкидають, устигай ковтати. Помалу Жукова забули, бо він зостався живий і навіть командував військовим округом.

…Головна помилка американців – після того як забули «справу» Жукова – полягала в тому, що вони все ще вважали всіх тих людей, які виходили в коротких пальтах і кепках (крім, мабуть, Молотова і Вишинського) вслід за Сталіним на Мавзолей першого травня і сьомого листопада, єдиним, сконцентрованим цілим, командою, подібною до того штабу, який збирав довкола себе кожен президент Сполучених Штатів Америки.

Вони вважали, що після краху Троцького і Бухаріна (обох у Нью-Йорку терпіти не могли за їхню революційну діяльність) Сталін лишився з тими, кому вірить безмежно, як і вони йому.

Вони звикли до того, що поряд із Сталіним завжди стояли Молотов і Ворошилов, далі – Жданов, Мікоян, Каганович, Вознесенський, Маленков, Берія і Суслов.

Проте, коли Георгій Маленков не з'явився на трибуні Мавзолею, частина дипломатів подумала, що апаратника перекинули на вищу посаду в Узбекистан, бо, мабуть, звідти йде головний потік воєнної допомоги загонам Мао Цзедуна. Питання про те, хто переможе в Китаї, – надзвичайно важливе для Сталіна; не хто інший, як Троцький, звинувачував Сталіна в тому, що його політика призвела до путчу Чан Кайші й розгрому комуністів у цій п'ятсотмільйонній країні…

І лише одна людина – кореспондент британської газети, який ніколи не рекламував, що в нього дід був росіянином і змусив його вивчити російську мову, – зробила досить серйозний аналіз тих глибинних явищ, що відбувалися в Кремлі.

Саме ця людина прийшла до висновку, що «стара гвардія», яка оточувала Сталіна на Мавзолеї, свої позиції втрачає – це «мертві душі», хоч Сталін підкреслено дружньо перемовлявся з ними на трибуні, уважно їх вислуховував й усмішливо погоджувався з усім тим, що вони йому говорили.

Саме цей журналіст визначив для себе групу молодих лідерів, що йшли за своїм криголамом – майбутнім наступником генералісимуса Андрієм Ждановим. Цими «молодотурками» він вважав члена Політбюро, заступника Сталіна в уряді, голову всемогутнього Держплану Вознесенського, який чудово проявив себе як член Державного Комітету Оборони, і нового секретаря ЦК Кузнецова, героя ленінградської блокади, який і зайняв ключову посаду Маленкова: кадри, армія, державна безпека, їм, цим ленінградцям, протистояв Берія, його ввели у Політбюро разом з Мальковим лише в сорок шостому році. Але тепер, коли Маленкова послали у той регіон, куди свого часу було заслано колишнього вождя Робітничо-Селянської Червоної Армії Троцького, маршал Берія лишився сам на сам у своєму протистоянні могутній ленінградській трійці.

Версію, ніби Маленков керував допомогою Мао Цзедуну, англієць відкидав; коли така допомога й існувала, то йшла вона через Алма-Ату, Монголію і Хабаровськ.

Англієць, який усе ще мав як журналіст певні виходи на росіян, дізнався, що Ворошилов тепер керував у Раді Міністрів культурою; це смішно – культурою в країні керував Жданов; у Міністерстві закордонних справ дедалі більшої сили набирав Вишинський; помалу й акуратно Молотова відводили в тінь. Чому?

І британський журналіст дійшов висновку: має бути чергова сутичка. Жданов, нинішня «людина № 2», почав проводити свою русифікаторську політику. По Москві пішли жарти, але їх висловлювали пошепки: «Росія – батьківщина слонів». Справді, з настанов Жданова випливало, що всі найважливіші винаходи в світі належать Радам, час схиляння перед «гнилим буржуазним Заходом» минув; два грузини в Політбюро – занадто багато, Сталін, який завжди підкреслює примат російського, – з листопада сорок першого міг піти на те, щоб пожертвувати Берією і повернути його в Грузію.

Побоюючись публікувати свій прогноз, щоб його в той же день не викинули з Москви, англієць обмежився туманним коментарем про те, що, мабуть, в Узбекистані та й узагалі в Азії мають відбутися серйозні зміни, коли туди направили такого авторитетного члена Політбюро, яким по праву вважається Маленков, котрий завжди стояв на трибуні Мавзолею разом з Лаврентієм Берією.

…Насправді ж ситуація була набагато складнішою й напруженішою, ніж міг передбачити англієць, який правильно відчув щось, але не був знайомий з великою таємницею візантійської інтриги…

1

Усі ті дні, поки Ісаєв лежав у трюмі й чув над собою безугавний, виснажуючий гуркіт двигунів, він бачив лише одне обличчя: людини, що приносила миску юшки і, знявши наручники, безпристрасно стежила за тим, аби він усе з'їв. Мабуть, у цю юшку підмішували снотворне, бо зразу опісля їжі Ісаєв упадав у тупе й безсиле забуття; противитись долі він був не в силах уже, сприймав усе, що відбувається, відчужено, байдуже.

Якось, правда, сказав:

– Я дуже потію… Страшна спека… Можна прийняти душ?

– Нікс фарштеєн, – відповів чоловік, і тоді Ісаєв зрозумів, що всі ці дні юшку йому приносив росіянин.

Не може бути, сказав він собі, щоб наші проломили мені голову в порту; це якийсь власовець; я не маю права йому відкритись; яке ж це було щастя, коли я доплентав до нашого торгпредства, і відкрився, і чув своїх, їв щі та картопельку з оселедцем, і раз по раз квапив товаришів, щоб вони виїхали туди, де ждав допомоги Роумен із сповитим Мюллером, а вони заспокоювали мене, говорили, щоб я не хвилювався, мовляв, уже поїхали; хочете ще чарочку; треба розслабитись; ви ж дома, зараз ми вас довеземо до порту, тут лишатися ризиковано, знаєте ситуацію краще за нас, підете по сьомому причалу, там вас зустрінуть, пригощайтесь, дорогий…

Як же хвацько мене перехопили, сонно думав він; варто нашим відстати лише на сто метрів, варто мені зостатись одному – і все! Я ж знав, що мене пасуть, без упину, щоденно, щогодини пасуть, треба було бігти крізь цей маслянистий, липкий провал портової зачаєної темряви й опинитися біля сходів нашого корабля, а я не біг, у мене сили не було бігти, і якийсь млявий туман у голові до тієї хвилини, поки я не відчув роздроблюваного тріску в тім'ячку, і це було останнє, що я відчув тоді на березі Атлантики, в задушних тропіках, пропахлих рибою, мазутом і канатами, – у кожного каната в порту свій особливий запах, дивно, чому це так?

…Уранці той самий чоловік піднімав його, розв'язував на ногах вірьовки, вів у туалет, двері зачиняти не дозволяв, уважно дививсь, як він корчився над вузькою горловиною гальюна; навпочіпки довго сидіти не міг, знову ламало в хребті, як до того дня, доки його не вилікувала індіанка, коли ж це було? Як її звали? Кибивірахі? Чи це вождь, її чоловік? її звали Канксеріхі, здається, так…

…На гвіздку висів один аркуш білого паперу, його доводилося довго розминати, бо папір був канцелярський, цупкий, як картон.

– Послухайте, – сказав якось безсловесному чоловікові Ісаєв, – невже на судні немає піпіфакса?

– Нікс фарштеєн, – завчено відповів той, надіваючи на зап'ястя Ісаєва наручники.

…Він міг свідомо, поетапно думати лише вранці, коли йшов у гальюн – до юшки й перед юшкою-вечерею; решту часу лежав у мокрій нестямі, руки в наручниках, ноги зв'язані, як у коня в нічному, тіло задерев'яніло, лише зрідка зведе судорога литки, але він сприймав цю судорогу як благо, свідчення того, що він живий, і те, що відбувається, не марення, а справжня, реальна дійсність…

Він втратив лік дням, але розумів, що плавання триває довго, бо штани не держалися на ньому – від спеки схуд, попросив дати ремінь.

– Нікс фарштеєн…

Через кілька днів він сказав:

– Переверніть матрац, він мокрий, ви мене так живим не довезете, вас покарають…

– Нікс фарштеєн, – відповів чоловік, і його очі блиснули льодяним, іскристим холодом.

Однак назавтра, коли його повели в гальюн, матрац замінили: замість того, що перетворився в мокру, пропахлу потом і сечовиною труху, кинули дві байкові ковдри. На одній він знайшов вицвіле клеймо: «т/х Валеріан Куйбишев».

…Значить, правда, подумав він, значить, усе, що я гнав від себе всі ці роки, чому забороняв собі вірити, що без упину краяло серце, – правда.

З прикрим соромом він виразно побачив обличчя Каменева, Кедрова і Рикова, коли сімнадцятилітнім уперше переступив поріг Смольного в Жовтні. Він за три дні легко засвоїв водіння «мотора» і поперемінно возив на французькому авто Антонова-Овсієнка і Подвойського.

Батько проводив дні і ночі разом з Мартовим і Лібером; зустрічалися зрідка, вночі, найчастіше перед ранком.

– Сєвочка, – говорив тоді батько, – ти з тими, хто не хоче думати про реальність. Не можна утримати владу поодинці. Не можна відкидати всіх, хто починав революцію, у цій країні, це таїть у собі багато наслідків…

– Тату, навіть наймудріший і найчесніший Володимир Львович Бурцев кричить: «Росії потрібна сильна особистість, досить базікання, потрібний порядок, настав час діяти!» Це ж страшно, тату: заклик до «сильної особистості» означає шлях до військової диктатури або ж нову монархію – нехай наполеонівську, але монархію! А ви? Що пропонуєте ви, меншовики? Де ваша програма? «Ждати»?! Але ж прийде новий Корнілов, поставить козаків на кожному розі і вас же повісить на стовпах разом з нами й товаришами есерами… Армія розлючена вкрай, армія готова на все – вона не прощає програних війн…

– Лебідь, рак і щука, – зітхнув батько. – Коли сьогодні Керенський назвав те, що відбувається на вулицях, «бунтом черні», Мартов затаврував його як людину, що оголосила громадянську війну революції… Навіть член партії Керенського чистенький Михайло Гоц зажадав від Тимчасового уряду програми… Так, ми піддаємося вічній хворобі російського лібералізму – базіканню й пустим дебатам, – але не можна вимагати влади однієї партії, це така ж диктатура, як бурцевська «сильна особистість»… Я обіцяю тобі поговорити з Бурцевим, Сєвочко, але не пов'язуй себе міцно з тими, хто грає азартну гру у владу…

– Пропозиція? – сухо спитав він батька. Як же ми вміємо ображати максималістським тоном, які ж ми безжалісні у питаннях, що на них нема і не може бути однозначних відповідей…

Батько тоді подивився на нього з докором:

– Думати, Сєвочко, думати… – Ти правий, ми з Мартовим і Плехановим хворіємо традиційною недугою – суперечки, пошук оптимального шляху, складання резолюцій, перелічення ймовірностей, страх перед крутими рішеннями… Усе правильно, синку, на те ми й росіяни, але чи прийме народ західноєвропейську модель революції, яку так рішуче пропонують Ленін і Троцький? Про це ти думав?

…Коли чоловік приніс юшку, Ісаєв зібрався весь, був готовий до роботи: натужно виблювавши в миску, він відштовхнув її, відкинувся на спину й застогнав:

– Води-и-и… Вмираю… Швидше…

Він заговорив російською, так, я у своїх, «т/х Куйбишев», але чи свій я цим своїм?!

А якщо я їм не свій, отже, настав час працювати.

Чоловік, злякано глянувши на Штірліца, прогуркотів по сходах своїми величезними буцами, і, коли він побіг, а нез'їдена юшка із снотворним чи ще з якоюсь іншою гидотою, поволі брижачись на металевій підлозі, стікла в куток відсіку, – в такт роботі машин, – Ісаєв розслабився й подумав: часу тобі відпущено мало, починай готуватися до того, в що ти забороняв собі вірити, – як можна вірити таким перебіжчикам, як Бажанов, Кривицький, Раскольников?!

А ти, спитав він себе, ти, який був весь Жовтень у Смольному, ти щиро вірив у те, що писали про нас наприкінці тридцятих? Ні, ти не вірив, відповів він собі зі страхом, але ти вважав, що дома відбуваються процеси, подібні до тих, що потрясали республіканський Конвент Франції, – Марат, Дантон, Робесп'єр… А ким ти вважав Сталіна? Робесп'єром чи Наполеоном? Відповідай, наказав він собі, ти мусиш відповісти, бо лікувати, не поставивши діагнозу, злочинне… Чому Антонов-Овсієнко тоді, в Іспанії, під час останньої зустрічі, дивився на тебе з такою безнадійною, невимовною тугою? Чому він не відповів на жодне твоє запитання, а лише сказав два слова: «наказано вижити?» Чому він заборонив тобі повертатися додому? Чому він повторював, як заклинання: «Головне – перемогти тут фашистів»?..

А чому ти відмовився повернутися до Москви, коли тебе нарешті викликали, – напередодні війни?! Чи тільки тому, що ти вважав за неможливе кинути роботу проти нацизму?

Ти боявся, признався він собі, ти просто боявся, бо всі ті, кого, починаючи з тридцять сьомого, викликали до Москви, зникли назавжди, безслідно, як у воду канули…

Ти сховався за рятівне антоновське «наказано вижити», і ти вирішив чекати… Син свого батька – чекання ніколи не приводить до перемоги… Точніше – «саме чекання»… Не треба так категорично відкидати велике поняття чекати… Чекають усі: і Галілей у тюрмі інквізиції, і кат, який готується до страти Перовської, і Станіславський, який виходить на генеральну репетицію, і тиран, який замислив термідор, і революціонер, який точно відчуває ту хвилину, коли потрібно виступити відкрито й безкомпромісно. Ти заспокоював себе вигаданим самозахистом: крах гітлеризму неминуче приведе до зміни морального клімату дома…

Не хитруй сам з собою, звелів він собі. Скажи раз і назавжди: ти вірив, що Каменев, Бухарін, Риков, Радек, Кедров, Уншліхт – шпигуни і вороги?

Ти ніколи не вірив у це, сказав він собі і відчув заспокійливе полегшення. Але чому ж ти й далі служив тим, хто знищив твоїх друзів? За що мені така мука, подумав він. Чому тільки зараз, у своїх, ти мусиш сповідатися перед самим собою?! Це не сповідь, а тортури, це страшніше за будь-які тортури Мюллера, бо він був ворогом, а моїх друзів убивали мої ж друзі…

Він згадав їхню маленьку квартирку в Берні, вечір, батька біля лампи, книжку, яку він тримав на своїй великій долоні – ніжно, як новонародженого; згадав голос його, а з усіх батьківських фраз, що й досі звучали в ньому, – особливо трагічні: «Отче святий, – говорили незадоволені Годуновим патріархові Іову, – чому мовчиш ти, бачачи все це?» Але чим могла закінчитися сутичка патріарха з царем? І патріарх мовчав: «Бачачи сім'я лукавства, що сіялись у винограді Христовому, діяч знеміг і, лише до Господа Бога єдиного звертаючись, ниву ту недобру поливав сльозами…»

А потім батько читав про якусь людину, князя Шестунова на ім'я Воінко. Воінко доніс на свого пана, і за це йому сказали царське жалуване слово й віддячили маєтком. «І це заохочення спричинило страшні вчинки: боярські люди почали замишляти всяке проти свого пана, і, змовившись чоловік по п'ять-шість, один ішов доносити, а інших брав за свідків; а тих людей боярських, що не хотіли душі свої губити, катували і вогнем палили, язики різали і в тюрми саджали, а донощикам цар Борис добре платив, одним давав маєтки, а другим – з казни – гроші. І від таких доносів у царстві була велика смута: доносили один на одного попи, ченці, паламарі, проскурні, навіть жінки доносили на своїх чоловіків, а діти – на батьків, і від такого жаху чоловіки крилися від жінок своїх, і в цих доносах багато крові проливалося невинної, багато від тортур померло, деяких стратили, а деяких по тюрмах розсилали»…

Батько тоді відірвався від книжки, уважно подивився на сина й сказав: «Борис не міг пройнятися величчю царського сану і почерпнути в ньому джерело спокою і милості… Борис і на престолі лишився таким же підозріливим… Він навіть молитву вигадав особливу для підданих, при заздоровних чашах: «Борис, єдиний Земний Християнський цар і його цариця і їхні царські діти на многі літа здорові будуть…»

А знаєш, спитав тоді батько, скільки загинуло в Москві від голоду? Не вгадаєш: півмільйона чоловік! Зате ховали всіх на царські гроші, а хліба купити, який німці в Архангельськ привезли, Борис заборонив: «Негоже іноземцям знати про наші діла, ми найбагатша держава Європи, такої думки й триматимемося!»

…Ісаєв почув гуркіт квапливих кроків і одразу зрозумів, що спускаються двоє – один в буцах, знайомий йому «нікс фарштеєн», а другий ступає тихше, мабуть, у черевиках.

Справді, другий був у лакованих черевиках на босу ногу, в плавках і з лікарським чемоданчиком у руці.

– Ей, – сказав він, усіляко уникаючи російських слів, – блют прессіон, гіб мір ханд…

Ісаєв затрясся від приступу сміху, що йшов зсередини як порятунок від безвихідності. Рота він не розтуляв, губи вкрилися смагою, кровоточили; якби він дозволив собі розсміятися вголос, то кров потекла б по підборіддю, шиї, грудях, а в нього виробилося особливе ставлення до себе – він завжди бачив себе немовби з боку, так само оцінював свої вчинки; не терпів неохайності, був точний до секунди, завжди відчував у собі годинник, помилятися міг на дві хвилини щонайбільше, жив за власним графіком, у якому не було таких слів, як «забув», «не встиг», «не зміг».

– Нехай наручники зніме, – прошамкав Ісаєв. – Як же ви мені тиск зміряєте?

– Нікс фарштеєн, – повторив той, що в буцах, і зняв наручники.

…Ісаєв повірив у магію індійців, переконавшись у їхньому великому, недоступному нам знанні на власному досвіді; він навчився стримувати дихання, прискорювати пульс, навіть зупиняти його: ну, міряй, подумав він, я тобі підіграю, злякаєшся…

За годину його перевели в інше приміщення, де не так гуркотіло і не було чадного машинного смороду, обтерли мокрим рушником і дали чашку води – вона була солодка, без домішки, тому прокинувся він рано, години за три перед тим, як мав прийти юшконосець. Він був певен, що не помиляється в часі, і, не поспішаючи, почав допитувати себе, намагаючись збагнути, чого ж від нього хочуть свої?

…На третій день корабель пришвартувався; голосів, як і раніше, чути не було. Спустився «нікс фарштеєн», зняв наручники, кинув піджак і черевики, діждався, поки Ісаєв одягнеться, натяг йому на голову капюшон і, підхопивши під руку, повів по слизьких, маслянистих сходах нагору.

На палубі, вдихнувши свіжого повітря, Ісаєв упав. Скільки був у безпам'яті – не пригадував, опритомнів у ліжку, шовкова подушка, м'яка, з верблюжої шерсті ковдра. Руки й ноги були вільні, пахло сухим одеколоном, що чимсь нагадував «кельнську воду».

Він помацав рукою навколо себе, наштовхнувся на лампочку, ввімкнув її: стіни кімнати були оббиті старим деревом, вікна зачинені важкими металевими віконницями; в туалеті знайшов англійську зубну пасту, англійське мило.

Ти дурень, Ісаєв, сказав він собі; ти посмів грішити на своїх і розкрився, ти заговорив по-російськи, чого не робив чверть століття, тобі кришка, одна надія й залишилася – на своїх. Мислитель нікчемний, російську смуту згадав! А чим вона різнилася від тих, що були в Англії?

2

– Здрастуйте, я ваш слідчий, мене звуть Роберт Клайв Макгрегор. Після того як ми проведемо цикл допитів, ви маєте право викликати адвоката: якби ви не були тим, ким були, ми дали б вам право запросити будь-якого адвоката вже на цій стадії слідства.

– А ким я був? – спитав Ісаєв.

– Ми маємо достатню інформацію про ваше минуле. Суть слідства полягає в тому, щоб в процесі нашого діалогу остаточно розставити всі крапки над «і».

– Можу я запитати?

– Поки ми не почали роботи – звичайно.

– Ви назвали своє ім'я, але я не знаю, яку країну ви представляєте…

– Я представляю секретну службу Великобританії. Задоволені відповіддю?

– Цілком. Дякую.

– Прізвище, ім'я, місце і рік народження?

Ісаєв готувався до такого запитання, він розумів: усе залежить від того, хто, де і як виголосить ці, здавалося б, дуже прості слова, але, почувши їх, розгубився, не знав, що відповісти…

…Привчений за двадцять п'ять років аналізувати, розглядаючи й оцінюючи всебічно не те що слово, а навіть паузу, погляд і жест, – як свій, так і співрозмовника, – Ісаєв був певен, що своїм, коли він повернеться на Батьківщину, відповідати не доведеться, там усе знають… Однак під час морської, такої страшної поїздки з «нікс фарштеєн» він непідвладно, з гнітючою образою й презирством дозволив собі нарешті почути те запитання, що жило в ньому, починаючи з тридцять шостого року, після процесу над Львом Борисовичем і Зінов'євим: «А власне хто тепер знає про мене, якщо Каменев, Зінов'єв, Бакаев і навіть кур'єр Центру Валя Ольберг – вороги народу?»

У тридцять сьомому, коли один за одним зникали ті, хто створював Чека, хто знав його чудово – Артузов, Кедров, Уншліхт, Бокій, Берзінь, Пузицький, – він відчув холодну порожнечу, немовби зовсім порвалася пуповина, що зв'язувала його з тими, з ким починав: з осені тридцять дев'ятого люди з Центру вже взагалі не виходили на нього.

Пакт з Гітлером він сприйняв трагічно, багато пив, шукав виправдання: об'єктивні – знаходив, але серце все одно краялось, воно непідвладне логіці і живе своїми законами в системі таїнства під назвою «Людина».

…Саме тоді Ісаєв заново прочитав книжку Вальтера Кривицького, резидента НКВС у Парижі, який виступив з викриттям Ягоди, Єжова і Сталіна. Ісаєв добре знав Кривицького, він тричі зустрічався з ним у Парижі й Амстердамі під час прогулянки на туристичному катері по тихих каналах, над якими поволі завмирали чайки; тоді його чомусь вразило, що вони не кигикали, як на березі чи в порту, дивно…

Зразу після того, як втеча Кривицького стала сенсацією, в тридцять сьомому ще, Ісаєв затаївся: «якщо він зрадив – значить назве імена Шандора, Треппера і моє». Але ланцюг продовжував функціонувати; відкликали трьох товаришів – мабуть, боялися за них, але потім докотилося, що дома їх розстріляли…

Отже, Кривицький беріг у собі те, що йому диктував обов'язок? Отже, він не відкрив імена товаришів по боротьбі з нацизмом? Отже, справді він пішов з ідейних міркувань? Зраднику розвідці насамперед відкриває імена друзів, а Вальтер же знав Яна, Кіма, та ні словом не згадав про них…

…Кривицького вбили, він забрав з собою імена товаришів, нікого у Європі не схопили; отже, він обрав шлях політичної боротьби проти терору, а не зради?

І все-таки Ісаєв тоді змінив квартиру і ліг на грунт, намагаючись збагнути, чи немає якогось зв'язку з тим, що відбувається дома, й тим, що кожної години затівалося в сірому будинку на Александерплац і в тих конспіративних квартирах, де він міг з'являтися, не викликаючи підозри у керівництва. Він, як ніхто, дуже добре знав внутрішні кордони рейху: «це моє діло, це мій агент, це моя інформація – не здумай до них доторкнутися: власність».

Він помітив радість у РСХА, коли надійшло повідомлення, що на партконференції з ЦК «за погану роботу» вивели колишнього наркома закордонних справ Литвинова; інакше, як «паршивий єврей, ворог НСДАП», його в Німеччині не називали.

Саме тоді в барі «Мексіко», добряче випивши, Шелленберг поманив пальцем Штірліца і, дзенькаючи склянками, аби перешкодити постійному записові всіх розмов, що велися тут за завданням Гейдріха, шепнув:

– Навіщо війна на два фронти?! Сталін же стелеться перед нами! Він капітулював за всіма параметрами! Він підладжується під наші невисловлені бажання, чого ж іще треба?!

Штірліц надіслав шифровану телеграму про це з Норвегії, додавши, що відповідь може чекати лише один день, дав адресу готелю – не свого, а того, що був навпроти. Через п'ять годин неподалік парадного під'їзду зупинився «паккард», вийшли троє; завчено розбіглися на всі боки – розглядали вітрини; той, хто сидів за кермом, поспішив до портьє, пробув там недовго, вийшов, знизав плечима, сів у машину й поїхав; трійця лишилася.

Через десять хвилин Ісаєв зателефонував портьє, назвався Зооле – псевдонім, який тоді знала Москва, спитав, чи не приходив до нього, директора Любекського відділення банку, пан, невисокий на зріст у бежевому капелюсі.

– Він тільки-но пішов, пане Зооле, дуже шкодую! Якщо хочете, я пошлю по нього? Може, він ще жде таксі.

– Ні, спасибі, – відповів Штірліц. – Пошліть вашу людину в готель «Метрополь», це навскоси, нехай залишить у портьє листа мого друга – він же приніс мені лист?

– Він переді мною, пане Зооле, зараз він буде у «Метрополі».

У шифролисті говорилося: «Спасибі за дуже цінне повідомлення. До Берліна вам повертатися ризиковано, подзвоніть у посольство, назвіть себе і залиште адресу, про вас подбають…»

Через півгодини Ісаєв, зламаний і розчавлений, виїхав на аеродром і взяв квиток до Берліна…

А може, справді у країні сталося найстрашніше, і до влади прийшли ті, хто хоче Гітлера? Хто ж хоче його?

І він не наважився тоді дати відповідь на це запитання – жалюгідно, приголомшено, з відчуттям мерзенної гидливості до самого себе…

…Куди б я звідси не втік, сказав він собі тоді, розуміючи, що вкотре вже виправдовує себе, вимолюючи у самого себе індульгенцію, мене всюди сприйматимуть як оберштурмбанфюрера СС, ворога, нациста, згубника демократії… Мене позбавили права сказати, хто я насправді, тому що вороги почнуть кампанію: «гестапо й НКВС уміють співробітничати навіть у розвідці: сумісність»… Вальтер Кривицький пішов чистим… Я служив у РСХА, я замараний тим, що ношу руни в петлицях і маю есесівську наколку на руці…

А тепер, сказав він собі уже в Берліні, тепер треба зробити все, щоб повернутися – нелегально – додому. І знищити там тих, хто зрадив минуле. Це найвища форма злочину – зрада минулого. Цього не прощають. За це карають на смерть… Ти здатен на це? Чи ти боягуз, запитував він себе вимогливо, з безсилою люттю.

Ця думка без упину крутилася в ньому до того дня, поки він не прочитав фрагменти плану «Барбаросса», а потім, у березні сорок першого, одержав шифровку з Центру, яка спочатку злякала його, бо ніхто не знав його нової адреси: «Ситуація в Югославії складається критична, ворогів народу, які провокували дома репресії, ліквідовано, просимо включитися в активну роботу».

Ісаєв відчув тоді щасливе полегшення, заснув без снотворного, але на ранок прокинувся з тією ж самою думкою: «значить, ти все простив? Ти все забув, як тільки тебе поманили пальцем?»

Але тоді він уже знову мав право дискутувати з самим собою, і тому він різко заперечив собі: «Мене поманили не пальцем, я не проститутка, мене відкрито повідомили, що були репресії і що з приходом нового наркома Берії минуле кануло в Лету: Марат – Дантон – Робесп'єр, революція не буває безкровною…»

– Я не відповідатиму на ваше запитання, містер Макгрегор…

Той кивнув, закурив, підсунув Ісаєву «Вінстон», записав відповідь на аркуш протоколу і перейшов до другого запитання:

– Прізвища, імена, роки і місця народження ваших батьків?

– І на це запитання я не відповідатиму.

– Ви член якоїсь профспілки, партії, пацифістської організації?

– Прочерк, будь ласка…

Макгрегор усміхнувся:

– Як мені відомо, поняття «прочерк» властиве тільки тоталітарним державам. Ми дотримуємося традицій. Я мушу записати вашу відповідь.

– Я не відповім і на це запитання.

– Ім'я і дівоче прізвище дружини?

– Я не відповідаю.

– У вас є діти?

– Не відповідаю…

Макгрегор перегорнув сторінку, знову закурив і сказав:

– З найнуднішими запитаннями ми покінчили, тепер перейдемо до діла.

Він відкрив другу папку, вийняв звідти фотографію Штірліца, кимось зроблену в Швейцарії біля пансіонату «Вірджінія», коли він шукав нещасного професора Плейшнера.

– Знаєте цю людину?

– Чимось схожа на мене…

– Але це не ви?

– Ні, це не я.

Макгрегор підсунув папку:

– Подивіться: там є ваші фото у формі, разом з Шелленбергом у Лісабоні, дані з вашої особистої справи, характеристики…

Все правильно: Макс фон Штірліц, штандартенфюрер СС, істинний арієць, відзначений нагородами фюрера і подяками рейхсфюрера, відданий ідеям НСДАП. Характер нордичний, стійкий, спортсмен, зв'язків, які його порочили б, з ворогами рейху не мав, родичів за кордоном нема, прізвища не міняв, ніхто з близьких не був заарештований гестапо…

– Цю людину знаєте? – посміхнуся Макгрегор. – Чи потрібні очні ставки?

– Я б не відмовився від очних ставок.

– Ви їх матимете. Але після того, як ми закінчимо нашу розмову.

– Містер Макгрегор, розмови не вийде. Я не відповім на жодне ваше запитання.

Той похитав головою:

– На одне відповісте: як ви себе почуваєте після такої бридкої подорожі? Прийшли до тями?

– Так. Трохи.

– Лікар не потрібен?

– Ні, спасибі.

– Якщо вас це не обтяжує, то закотіть рукав сорочки, я хочу сфотографувати номер вашого есесівського татуювання.

Ісаєв, повагавшись якусь мить, зрозумів, що відмовлятися безглуздо, закотив рукав, дав сфотографувати татуювання – невивідно-в'їдливу: тисячолітній рейх не допускав навіть думки про можливий крах, усе робилося на віки, міцно.

…А потім у цю кімнату з металевими важкими віконницями ввели штурмбанфюрера СС Ріббе з гестапо – дуже схуд, костюм теліпається, очі порожні, нерухомі, мляві руки висять уздовж тіла.

– Ви знаєте цю людину? – звернувся до нього Макгрегор.

– Так, прекрасно знаю, – монотонно-завчено відрапортував Ріббе. – Це штандартенфюрер СС Штірліц з політичної розвідки, довірена особа бригадефюрера Шелленберга.

– Вам доводилося працювати зі Штірліцем?

– Ні.

– Дякую вам, – з традиційним оксфордським придихом шанобливо мовив Макгрегор, – можете йти до себе.

Потім ввели Воленьку Пімезова, колишнього помічника Гіацинтова, начальника владивостоцької контррозвідки в двадцять другому – останньої обителі білої Росії…

– Знаєте цю людину?

Воленька був на відміну від Ріббе справжнім живчиком з сяючими очима, худий, але не змарнілий, на Ісаєва дививсь із захопленим інтересом: