Текст книги "Відчай"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 16 страниц)

– Восени двадцять другого, – карбовано, повчально, понаставницькому повторив Сергій Сергійович і раптом ляснув долонею по столу: – Ленін тоді проголосив: «Владивосток далеко, а місто це наше».

– Отже, це була осінь двадцять першого.

– Перед відправкою в Хабаровськ до білих Блюхер і Постишев інструктували вас?

– Інструктував мене Фелікс Едмундович.

Сергій Сергійович закурив «біломорину», пустив димок до стелі, помітив погляд Ісаєва, яким той проводжав цю попелясто-бузкову струминку тютюнового диму, і, дивлячись кудись у надбрів'я підслідного, уточнив:

– Ви хочете сказати, що до Блюхера й Постишева вас відправляв особисто Дзержинський?

– Так.

– Що він говорив вам?

– Окреслив ситуацію у Владивостоці, попросив тримати зв'язок з ним через Постишева, той, мабуть, надсилав мої донесення Блюхеру, а від нього вони йшли до Москви…

– Дзержинському?

– Цього я не знаю.

– А в Реввійськраду Блюхер не міг надсилати ваші донесення?

– Думаю, що у Реввійськраду їх надсилав Фелікс Едмундович…

– Троцькому? – спитав Сергій Сергійович і ще дужче стиснув ручку своїми тонкими пальцями.

– Найімовірніше, Склянському, заступникові голови Реввійськради країни Троцького.

– Але ви допускаєте думку, що Дзержинський надсилав ваші донесення Троцькому?

– Цілком, – відповів Ісаєв.

Сергій Сергійович якось судорожно зітхнув, відклав ручку тремтячими пальцями й спитав:

– Курите?

– Так.

Він витяг цигарку й простяг її Ісаєву.

– Будь ласка.

– Спасибі.

– Продовжимо роботу, – сказав Сергій Сергійович і знову схопився за ручку. – Чи вважаєте ви можливим, що й Троцький ставив перед вами оперативні завдання, особливо напередодні волочаєвських подій?

– Вважаю це можливим, бо тоді Троцький очолював Червону Армію…

– Ви наполягаєте на цьому твердженні? – байдужно спитав Сергій Сергійович.

Ісаєв не зрозумів:

– На якому саме?

Сергій Сергійович зачитав йому текст:

– «Троцький очолював Червону Армію»… Я правильно записав відповідь? Перекручень немає? Ви заперечуйте, якщо не згодні з моїм записом… Ви правте мене, це ваше конституційне право…

– Записано правильно.

– Скажіть, а в тих інструкціях, які ви одержували з Центру, не було якихось моментів, що насторожували вас?

– Як це? – Ісаєв, уважно стежачи за кожною інтонацією слідчого, за кожним мускулом його плаского, холодного обличчя, не збагнув смислу запитання: як можна було сумніватись у вказівках Дзержинського?

– Прізвище Янсон вам про щось говорить?

– Якого Янсона ви маєте на увазі? їх було кілька: Микола, Яків…

– Я маю на увазі того, що разом з Блюхером вів переговори з японцями в Дайрені, – уточнив Сергій Сергійович.

– Особисто з ним я не зустрічався, але прізвище це мені відоме.

– Я хочу познайомити вас з його показаннями, які він тут, на слідстві, дав: «Тільки значно пізніше, наприкінці тридцять третього року, коли я активно включився в роботу запасного троцькістського центру, Зінов'єв сказав мені, що Троцький переписав тези народного комісара закордонних справ Чичеріна, виправивши їх так, як це було угодно японським мілітаристам. Тоді, в Дайрені, я добре розумів, що наша позиція носить трохи дивний, надто безкомпромісний характер, але Блюхер дотримувався цієї лінії невідступно. Зінов'єв, коли ми зустрілися на дачі в Ільїнському влітку тридцять третього, абсолютно впевнено заявив, що Блюхер проводив політику Троцького, щоб спровокувати виступ японців і потім, після нашого неминучого відступу, віддати їм ті території, на які вони претендували, в обмін на принизливий мирний договір». Що ви думаєте з цього приводу?

– Я хочу ознайомитися з показаннями Янсона…

– Ви що, мені не вірите? – Сергій Сергійович прикро здивувався. – В такому разі можете заявити відвід…

– Я не сказав, що я вам не вірю. Я прошу дозволу ознайомитися з показаннями Янсона…

– Я вас з ними ознайомив.

– Це дурниці. В Дайрені була зайнята правильна позиція. Радянська делегація вела переговори майстерно і мужньо – почитайте білогвардійську пресу того часу, японські газети…

– Отже, я формулюю вашу відповідь: «показання Янсона є наклепницькими»… Так?

– Що означає «я формулюю»? – Ісаєв не зрозумів.

– Я формулюю вашу відповідь для запису в протокол допиту. В протокол безглуздо вводити слова типу «дурниці», нас з вами не зрозуміють… Запитання й відповіді повинні бути конкретними, а не емоційними.

– Ні, краще я сам формулюватиму відповіді, Сергію Сергійовичу…

– Ви потім матимете право прочитати документ і внести власноручні зміни…

– Чому «потім»? Якщо право є, воно мусить існувати завжди, а не «потім».

– Хочете писати відповіді власноручно?

– Так, вважав би за краще це робити сам.

– У вас є якісь претензії до методу і форми проведення допиту?

І Максим Максимович після паузи відповів:

– Нема.

Слідчий швидко підвівся із-за столу, підійшов до Ісаєва, простяг йому свою учнівську ручку і, як фокусник, розчепіривши п'ятірню, різко розгорнув бланк протоколу допиту так, щоб можна було писати підслідному:

– Будь ласка, внесіть у протокол цю вашу відповідь власноручно.

Російський Макгрегор, подумав Ісаєв, розбираючи учнівський почерк слідчого, – хлопець так само писав по-школярському, з натиском, буквочка від буквочки; а три помилки все одно утнув, не знає, де і як ставити м'який знак.

– У вас тут помилки, – зауважив Ісаєв. – Мені виправити чи ви самі?

Сергій Сергійович раптом зашарівся, як дівчина, але потім обличчя його стало попелястим, блідим, аж синім, він повернувся на своє місце, повільно розім'яв цигарку, закурив і, уткнувшись у протокол, почав вивчати його: слово за словом, букву за буквою; помилок своїх не знайшов чи навмисне не став виправляти їх.

Закінчивши читати перший аркуш бланку допиту, він перевірив, чи замкнені шухляди столу, й сказав:

– З місця не підніматися, до вікна не підходити – все одно перший поверх, я скоро повернусь, продовжимо роботу.

Він повернувся через сорок дві години, коли Ісаєв упав зі стільця.

– Пробачте, будь ласка, – злякано говорив Сергій Сергійович, допомагаючи Ісаєву сісти, – в мене з батьком сталася біда, відвезли до лікарні, я так розгубився, що нікого тут не встиг попередити. Пробачте мені, отаке нещастя, – він підбіг до дверей, відчинив їх і гукнув у порожній коридор: – Юро, подзвони, щоб негайно принесли дві чашки кави й бутерброди!

– Дозвольте мені повернутися в камеру, – попросив Ісаєв. – Я не спроможний відповідати вам…

– А ви думаєте, я приліг бодай на хвилинку? – слідчий відповів стомлено, з якоюсь байдужістю в голосі. – У батька інфаркт, я весь цей час просидів у приймальній палаті, теж ледве на ногах тримаюся… У мене лише кілька запитань, ви вже зберіться на силі…

– Тоді давайте швидше…

– Всеволоде Володимировичу, може, я торкаюся найболючішого, – слідчий зараз був лагідний і трохи розгублений, конфузився навіть, бідолашний хлопець, – скажіть, хто за партійною приналежністю був ваш батько?

– Це все є в моїй особистій справі…

– Вона загинула, ось у чому біда, това… Всеволоде Володимировичу… Згоріла в сорок першому, коли наші архіви вивозили до Куйбишева… Зрозумійте мене правильно, якби ми мали вашу особисту справу, хіба ви тут зараз сиділи б?

А може, справді він каже правду, подумав Ісаєв, відчувши в собі, як з'являється затаєна теплота надії. Тоді зрозуміло все, що відбувається, довіряй, але перевіряй, так начебто говорили…

– Мій батько був меншовиком…

– А я не вірив у це, – зітхнув Сергій Сергійович і якось навіть обм'як. – У голові таке не вкладалося…

– Чому? Інші були часи… Батько у свій час дружив з Іллічем, незважаючи на ідейні розходження.

– До революції?

– Так.

– У які роки? Де зустрічалися?

– Особливо часто в Парижі, в одинадцятому…

– А потім?

– Останній раз у Берні, коли обговорювалося питання про виїзд до Росії, це була весна сімнадцятого…

– Ви були присутні на цій зустрічі? Хто там був?

– Там було багато людей, зустрілись у нас дома: Мартов був, Аксельрод, здається…

– Зінов'єв, – підказав слідчий.

– Звичайно, був і Зінов'єв… А як же інакше? Він же перший з Іллічем від'їжджав, ми – тільки через місяць, з Мартовим…

Увійшов наглядач з підносом, на якому стояли склянки з кавою й чотири бутерброди з ковбасою й сиром…

– Пригощайтесь, Всеволоде Володимировичу, – запропонував слідчий, старанно заповнюючи бланк допиту.

– Давайте якнайшвидше закінчимо, – попросив Ісаєв, – тоді я з'їм бутерброди і ви мене відправите в камеру, а то я просто тут засну…

– Ми практично закінчили, їжте…

Коли Ісаєв підписав бланк, слідчий знову вийшов з кабінету, сказавши, що він подзвонить до лікарні, щоб дізнатись, як здоров'я батька; повернувся наступного дня.

…У ту мить, коли голова Ісаєва падала на груди і він засипав, одразу ж з'являлися два наглядачі:

– Спатимете в камері!

…Сергій Сергійович з'явився стомлений, з синцями під очима:

– Ледь-ледь краще старому, – сказав він. – Ще кілька запитань, і підете відпочивати.

– Тварюка, – тихо мовив Ісаєв. – Ти маленька гестапівська тварюка, ось ти хто. Відповідати на запитання відмовляюсь. Вимагаю, щоб тебе замінили.

– Це як начальство вирішить, – розгублено відповів Сергій Сергійович. – Я доповім, звичайно, а поки що продовжимо роботу: ви жили з батьком в одній квартирі? Формулюю: будучи працівником Чека, ви жили в одній квартирі з меншовиком і не відмежувалися від нього. Так?

А чим він винен, цей нещасний Сергій Сергійович, спитав себе Ісаєв. У країні скоїлося щось таке страшне, що й уявити не можна. Переді мною не людина. У нього в голові органчик, як у щедрінських губернаторів, марно говорити, непробивна стіна. А я загинув. Усе. Якби я один – не так страшно… Але зі мною вони знищать і Сашеньку, і Саньку, тепер я в це вірю.

* * *

Напередодні розмови з генералісимусом Хрущов не спав майже всю ніч.

Укотре вже він ставив собі таке просте й таке принизливе для нього запитання: чи говорити вождю – сам на сам – усю правду чи «ковзати», як це було прийнято зараз у Політбюро, ЦК, Раді Міністрів, обкомі, правлінні колгоспу, сільській хаті і навіть у міській комуналці, де, за секретними підрахунками групи київських статистиків, на сім'ю з п'яти чоловік припадало сім квадратних метрів житла; дід з бабусею спали на ліжку, чоловік з жінкою – на дивані, діти – на підлозі.

Засуха сорок сьомого спалила поля України, Поволжя, Молдавії, Центральної Росії.

Насіннєвих запасів уже не було – хліб у колгоспах забирали в рахунок обов'язкових поставок дочиста, сільські комори кишіли худющими пацюками, лікарі відкрито говорили, що може спалахнути чума.

Сталін усе-таки підписав вказівку: Україна зобов'язана поставити не менше як півмільйона пудів зерна; Хрущов відмолив зниження контрольної цифри до чотирьохсот тисяч.

Зважився на це (дзвонив особисто Сталіну по ВЧ; номер набирав негнучким пальцем, аби приховати від самого себе дрож) після того, як одержав листа від Кириченка, секретаря Одеського обкому, якого завалили листами колгоспники з проханням допомогти і тому об'їхав область, щоб самому переконатися – панікують як заведено, чи справді де-не-де є провали на продовольчому фронті.

«Дорогий Микито Сергійовичу, повірте, я не насмілився б звернутися до Вас з цим листом, – писав Кириченко, – якби не таке жахливе, справді катастрофічне становище на селі, свідком якого був я особисто… Я почну з маленької сценки: жінка різала трупик свого маленького сина, померлого від голоду; вона різала його на акуратні шматочки і при цьому говорила не перестаючи: «Ми уже з'їли Манечку, тепер засолимо Ванечку, як-небудь протримаємося…» На грунті голоду вона збожеволіла і порубала своїх дітей… У всіх колгоспах тільки одна надія, аби знову ввели карткову систему, лише це врятує область від повального мору…»

Хрущов уявив собі, що його жде, коли він зачитає цього листа Сталіну на засіданні Політбюро.

Він знав підступність цієї людини, але завжди зберігав у серці обурену шанобу до нього; хто витяг його з безвісності? Прилучив до освіти? Ввів у ЦК? У Політбюро?!

Він, Сталін, з подання Кагановича.

Хрущов уперше жахнувся на лютневому Пленумі ЦК, коли Єжов запропонував негайно розстріляти Бухаріна й Рикова, які сиділи в залі засідання серед інших членів ЦК; було внесено іншу пропозицію: віддати їх до суду військового трибуналу; Сталін, пихнувши люлькою, похитав головою: «Насамперед закон, Конституція і право на захист. Я пропоную відправити їх у НКВС, нехай там у всьому розберуться… У нас слідчі – народ об'єктивний… Невинного вони не образять, невинного – звільнять…»

Він говорив це спокійно, з болем, упевнено, – через два тижні після того як Юра П'ятаков, найчесніший більшовик, улюбленець Серго, який помер за кілька днів до відкриття Пленуму, зізнався на черговому процесі у тому, чого – Хрущов знав це також – не могло бути насправді!..

А в заключній промові на Пленумі, коли Бухаріна й Рикова вже повезли в НКВС, де їм дали право на доказ своєї безневинності, Сталін легко кинув: «Троцькістсько-бухарінські шпигуни й диверсанти…»

Удруге він жахнувся, коли Сталін поінформував їх: «Єжов – виплодок пекла, вбивця й садист, на ньому – кров найчесніших більшовиків… Він знищував конкурентів, мерзотник… Рвався до влади, ми всі були приречені, ви всі були приречені, всі до одного, хотів стати російським Гітлером».

А на фронті? Хрущов з прикрістю згадував тисячі хлопчиків-червоноармійців, які – за його, Сталіна, наказом – ішли під німецькі кулі. Як він, Хрущов, боровся, як благав Сталіна відмінити наказ про наступ на Харків! «А я не знав, що ти такий панікер, Хрущов, – сказав Сталін. – Сентиментальний панікер… Нам такі не потрібні, нам потрібні гранітні люди…»

І от сьогодні він повинен примусити себе вимовити прохання про відновлення на Україні карткової системи, щоб уберегти від голодної смерті сотні тисяч українців.

А не просити – не можна: коли почнуться чума й голодні криваві бунти, відповідати доведеться йому, першому секретареві ЦК КПУ, кому ж іще?!

…Не дослухавши повідомлення Хрущова, голос якого раз по раз зривався на фальцет, Сталін різко урвав його:

– Що, бухарінські штучки?! Ти хто? Мужик? Чи робітник? Ми тебе держимо в Політбюро для процента, зарубай це собі на носі! Єдиний робітник – затям це! Не селянин, а робітник! Знаю я мужика! Краще за тебе знаю… В засланнях у мужиків жив, не в дворянських зібраннях! Працювати не хочуть, дармоїди, манну з неба ждуть! Не діждуться. А саботуватимуть поставки – попросимо Абакумова навести порядок, якщо сам не можеш… Після такого твого виступу тебе треба було б добряче покарати й вивести з ПБ як куркульського підспівувача, тільки у нас біда: тут сидять самі партійні бюрократи й міністри. – Сталін повільно обвів поглядом обличчя членів Політбюро. – Не грай на цьому, Хрущов, шию зламаєш… Є думка, товариші, – жорстко сказав Сталін, – рекомендувати першим секретарем Компартії України Кагановича… Він у Києві народився, йому й карти в руки… Хрущова від цієї посади увільнити… Перевести Головою Української Ради Міністрів… І щоб державні поставки були виконані! Якщо ні – нарікати вам обом доведеться на себе…

…У кремлівському коридорі, коли розходилися члени Політбюро, Берія шепнув:

– Остерігайся… А те, що наважився сказати правду, – молодець, у майбутньому тобі це пригадають, поступив, як справжній більшовик.

…Більше ніхто не сказав йому ні слова – обминали поглядом…

От саме тоді він і признався собі: «Ми всі холопи й блазні… По Савці свитка… Хоча б один мене вголос підтримав, хоча б один…»

Та коли через місяць Сталін подзвонив йому – вже в Раду Міністрів – і спитав про здоров'я, сказав, що розуміє його труднощі, «держись, Микито Сергійовичу, якщо був різкий – пробач», Хрущов не зміг погамувати сліз, навіть схлипнув від надміру почуттів.

А Сталін, поклавши трубку, посміхнувся й звернувся до Берії:

– Доповідають, що він в усіх промовах проклинає свої помилки… Його берегти треба, такі потрібні, на відміну від усіх… Він хоч щирий, мужик завжди мужик.

6

І знову чотири тижні Ісаєва не викликали на допит; тисли стіни камери, пофарбовані в брудно-фіолетовий колір; удень – тьмяне світло віконця, закритого «намордником», уночі – сліпуче світло лампи; двадцятихвилинна прогулянка, а потім – стомлива гімнастика: вижим від підлоги, крутіння голови, присідання – поки не пройме піт.

«Наказано вижити»… Ці слова Антонова-Овсієнка він тепер повторював з ранку й до вечора.

Перші тижні він бувало аж сліпнув від люті: чого вони зволікають?! Невже так важко розібратися в усьому?! Але після спілкування з Сергієм Сергійовичем зрозумів, що ніхто ні в чому не має наміру розбиратися, йому просто нав'язують комбінацію, багато разів ними апробовану.

Але вони не зважили на те, що я прожив життя в одиночці, чверть віку в одиночці, віч-на-віч з самим собою, з своїми думками, якими не можна було ділитися ні з ким – навіть з радистами; суворий закон, спопеляючий, однак непохитний…

Вони думають, що відокремлення від світу, невідомість, мертва тиша, яку порушували дзвін кремлівських курантів та ідіотські вигуки «пост по охороні ворогів народу» (не можна називати мене «ворогом», поки не вивели на трибунал, я – «підслідний», азбука юриспруденції), зламають мене, зроблять істериком і піддатливим лайном. Хріново!

Спасибі їм за цю одиночку; я можу думати тут, я зовсім вільний у думках; єдиний вихід – вільнодумство в тюрмі; страшнувато, але, на жаль, – правда, ось тому я й вичислив, що не маю права говорити ні слова про Сашеньку й сина, не можна відкривати свого болю, це – непоправно, знатимуть, на що тиснути…

Ти досить відкрився, коли працював на дачі, признався він собі з прикрістю, не забувай цього. Мабуть, вони зволікають не тільки тому, що це – метод, вони складають якийсь особливий план, розуміють, що зі мною працювати не просто, професіонал… Дурниці, заперечив він, комісар держбезпеки Павло Буланов теж був професіоналом, вивозив Троцького у Туреччину, до цього круто працював по бандоформуваннях, а що плів на бухарінському процесі?! Яку нісенітницю молов?! Який наклеп зводив на себе?! «Я обприскував ртуттю кабінет Єжова». А що, кулю йому в лоб він не міг пустити?! Надійніше, ніж ртуть розбризкувати, сам, до речі, перший від цього розбризкування й мав померти.

Вони готують план, виходячи з системи своїх аналогів, із здобутого ними досвіду, – саме тому вони згорять на мені. Я пригадую, як містер Шіббл, коли ми йшли у Парагвай через сельву, сміявся, розповідаючи про визнаний еталон краси індійської жінки: пласке обличчя, надрізи на щоках, зафарбовані яскраво-червоною смолою, зачорнені зуби й кільце в носі.

А що, правильно, у кожної етнічної групи свій еталон краси і манери поведінки: десь на Сході прийнято блювати, лише тоді господар упевниться, що його гість ситий, вища форма вдячності.

Сергій Сергійович і той, хто ним керує, мають свої еталони; що ж, подивимось, як ми накладемося один на одного.

…На черговий допит його викликали о третій годині. Але сьогодні його підняли в ліфті, ввели в приймальню – вікно затягнуте густою сіткою, щоб ніхто із заарештованих не стрибнув головою вниз; за столом-бюро сидів елегантний чоловік у цивільному; багато телефонів; раніше у нас у Чека були зовсім інші моделі – з «рогами», трубки вигнуті, щоб говорити прямо в мембрану, а тут геть усі німецькі, найновішої форми, мабуть, вивезли з Німеччини.

Підвівшись із-за столу-бюро, чоловік відпустив наглядачів і запропонував Ісаєву:

– Сідайте на диван, керівництво скоро звільниться…

… Портрет Дзержинського, навпроти – Сталіна у формі генералісимуса.

По-моєму, ніхто з російських царів, подумав раптом Ісаєв, не чеканив переможні медалі зі своїм зображенням; у Росії був Георгіївський хрест, були ордени святих – Анни, Володимира; у Франції – розетка Почесного легіону; навіть Наполеон не зображав свій профіль на медалях; Сталін не церемонився.

Дивно, чому ми починаємо думати про очевидне й дивуватися з цього лише тоді, коли доля ставить нас до стінки? Рятівний інстинкт відмежування від правди? Як у ракових хворих? Що це – нове в нас чи традиція? «Моя хата скраю, я нічого не знаю» – стало прислів'ям уже більш як століття… Отже, не можемо без царя? Потрібен Патріарх? Макс Нордау писав, що вироджуються не тільки злочинці, у яких споконвіку закладено зло, а й артисти, політики, письменники, вчені, художники, цвіт нації… Невже цей паскудний прародитель нацизму писав правду? Ні, це не так, бо він пророкував зникнення такої «виродженої» нації, як французи, але розвалилася не Франція, а саме Німеччина; німецький народ несе в собі віднині тавро нацистського прокляття: нація дозволила фюреру та його банді створити державу жаху, яку вони назвали «рейхом щастя»; німці допомогли створити державу, де директивно, за вказівкою головного пропагандиста Геббельса, призначалися «таланти», а справжні таланти виганяли за кордон або спалювали в концтаборах… За весь час правління Гітлера не було написано жодного роману, створено жодного фільму, картини чи спектаклю, які залишили б про себе пам'ять… А вигнанців Брехта і Ейслера знав кожен у світі, як і Манна, Ремарка і Фейхтвангера… Але ж німці аплодували, коли виганяли своїх геніїв, голоси ревли «хайль», коли проїжджав обожнюваний ними фюрер, а потім ставали в чергу за маргарином, що відпускали по карточках, але в цьому були винні більшовики, масони, євреї й ми, слов'янські нелюди, хто ж іще?!

А що могло б статись із світом, якби вони не вигнали Альберта Ейнштейна? Всіх тих євреїв-фізиків, що зробили американцям атомну бомбу?!

Нещасні німці… Гітлер порозпихав усю націю по контрольованих, піднаглядних сотах: кожен був членом якоїсь гільдії, товариства, групи, домового комітету націонал-соціалістичної німецької робітничої партії; у кожному парадному був представник «гітлерюгенду» і профспілкового «трудового фронту» партійного товариша Лея… Він, Гітлер, і його партія перетворювали людей у бездумні автомати, вони розділяли суспільство, але ж лише людина багатогранних інтересів, зайнята не тільки бізнесом, а й живописом, не тільки золотими рибками, а й спортом, може сприяти зменшенню різнорідності нації, її єднанню.

Гітлер дав право злим, грубо сильним, недалеким, підступним і неодмінно рабськи слухняним стати пастирями, це й призвело націю до загибелі: народ не можуть вести хами, покірні фюреру; покірні боягузи нічого не можуть без наказу згори, вони розгублюються, коли треба прийняти самостійне рішення, вони некомпетентні, вони паралізовані тим авторитетом, у який їх примусили повірити… А не вірили б! Як можна примусити людину повірити у те, що перед нею лев, коли насправді це пацюк?! Але примусили ж! Повірили! Як?! У чому секрет цього механізму одурманювання й упокорення народу? А ми? Ми, наші люди?..

На столі бюро щось запищало, чоловік у цивільному підвівся:

– Будь ласка, вас запрошують до керівництва. Підтримуючи ліктями штани, Ісаєв попрямував до дверей; проходячи повз чоловіка, сказав:

– У двадцять першому в цьому приміщенні працював Сироєжкін і його група, ті, хто потім узяв Савінкова.

…Нинішній кабінет, куди ввійшов Ісаєв, був разів у чотири більший, ніж усе приміщення групи Сироєжкіна; мабуть, об'єднали кілька кімнат.

За великим столом сидів огрядний, доладної статури чоловік; поношений піджак висів на одному із стільців, що стояли довкола великого столу засідань; сорочка на цьому здорованеві з симпатичним обличчям і дуже жвавими очима була запрана, м'ята, чорний галстук розпущений.

– Ну, здрастуйте, Всеволоде Володимировичу, – сказав він, – сідайте, я замовив каву й бутерброди. Наша баланда, мабуть, стоїть у вас поперек горла? Щойно картки скасували, що ж ви хочете, країна тільки починає оживати…

– Вона по-справжньому оживе, – озвався Ісаєв, – коли не саджатиме своїх солдатів в одиночки внутрішньої тюрми…

– І це правильно, – легко погодився чоловік. – Ви точно розставили акценти: «своїх солдатів». Чужих – будемо саджати й ставити до стінки.

– Доведіть, що я не «свій», – можете ставити до стінки.

– Ну, знаєте, в мене немає часу доводити вашу невинність! Це вам – карти в руки! Мені треба шпигунів ловити, бандерівців викурювати з лісів, мельниківців, литовських та естонських «чорних братів»… Хто це за нас робитиме?!

– Я хотів би знати, з ким розмовляю. Ви не відрекомендувались.

– Помічник хіба не сказав? Називайте мене генерал Іванов. Можете на ім'я та по батькові: Аркадій Аркадійович…

– Я хотів би спитати вас, у чому мене звинувачують? Я вже тут відпочиваю третій місяць, пора з'ясувати…

– Саме для цього я вас і запросив, Всеволоде Володимировичу.

Генерал поклав міцну руку на чотири папки, що лежали біля телефону, який відрізнявсь од усіх інших формою й кольором, уважно, з певним співчуттям подивився на Ісаєва, спитав, чи хоче його співрозмовник курити, вислухавши негативну відповідь, похитав головою: «Не всі мають таку силу волі, часом за одну затяжку таке починають плести, хоч вуха затикай…»

– Давайте по ділу, – Ісаєв говорив сухо, зовсім спокійно, бо розумів, що саме зараз почалася гра; він чув про це від Айсмана, прийом називався «тепло проти холоду».

– Давайте, – погодився той, що відрекомендувався «Аркадієм Аркадійовичем Івановим». – Усі документи, що нам пощастило зібрати на вас, довели до відома вищого керівництва. Мене уповноважили передати: майбутнє у ваших руках, Всеволоде Володимировичу…

– Як це?

Іванов на мить задумався, потім, не спускаючи очей з Ісаєва, подзвонив по телефону:

– Кава відміняється й бутерброди також. Пришліть перукаря, принесіть костюм, хороші туфлі, сорочку з галстуком і светр… Ми поїдемо обідати в готель «Москва». – Він по-дружньому підморгнув Ісаєву і, прикривши долонею мембрану, спитав: – Як ставитесь до такої перспективи, га?

Підвівшись з-за столу, генерал накинув на плечі потертий піджак:

– Учора повернувся з Лондона, погода там паскудна, морозить чогось, третю таблетку аспірину жую, хоча б не захворіти… До речі, те, що жодним словом не обмовилися на допитах про дружину й сина, свідчить, що ви правильно обрали лінію захисту: не показувати больові місця контрагенту. Але біда в тому, що всі ваші попередні розмови – на дачі – фіксувалися. Ми їх ретельно вивчили: міра щирості, ступінь прив'язаності до тих, кого так давно не бачили, отже, тепер нам ясно: всі ці тижні ви готувалися до бійки. Правильно, до речі, робили… Перемагає – сильний.

– Перемагає розумний.

– Це балачки, Всеволоде Володимировичу! Романтика, минуле століття… Думаєте, слідчий Каменева був розумніший за Льва Борисовича? Сильніший був! Владу мав! Право на вчинок! Тому й переміг… А ще ж молодий був, тридцять два роки лише… А ви, розумник, стільки напартачили протягом двох допитів, що вас з милом мий – не відмиєш… Хто творець Червоної Армії? Троцький? Ваші слова? Ваші. Ось вам вісім років тюрми за антирадянську пропаганду. Червону Армію створили Ленін і Сталін, а керував нею Йосиф Віссаріонович… Хто з Леніним їхав через Німеччину? Зінов'єв? Ваші слова? Ваші. Ще десять років – антирадянська пропаганда. На суді від своїх слів не відмовитесь? Не відмовитесь. А суд буде відкритий, публіка кричатиме, вимагаючи смерті мерзенному наклепникові, агентові гестапо, а в минулому зв'язковому між ворогами народу Постишевим і Блюхером з гітлерівським шпигуном Троцьким, – ви ж і ці свої показання підписали… І ми будемо змушені присудити вас за сукупністю до смертної кари, але після перемоги ми подобрішали, – смертну кару автоматом заміняємо на чверть століття таборів, цим ви себе вже забезпечили… І не винуватьте нас, ніхто вас за язик не тяг, а коли обрали принципову позицію – що ж, валяйте, виведемо на дуже відкритий суд десь на заводі, подивитесь на обличчя людей, переконаєтесь у тому, що ви пилинка, ніщо, отоді й здригнетесь…

Перукареві, що ввійшов, сказав:

– Побрийте з «шипром»… Стрижіть акуратно під напівбокс, скопіюйте той фасон, що я привіз вам з Лондона.

…Вони шпарко виїхали на «ЗІСі» з тюрми; біля ресторану «Іртиш», що навскоси від пам'ятника першодрукареві Івану Федорову, Іванов попросив пригальмувати, вийшов з машини перший, подав руку Ісаєву і посміхнувся: «Не хитає?», зачинив дверцята, кинув водієві:

– Подзвоню.

Максим Максимович відчув у горлі сльози: навколо юрмилися свої люди, він слухав російську мову, вона зливалася в якусь музику, він відчув у собі могутні такти «Богатирської симфонії», на мить зовсім забув, що його вивезли з тюрми, що це один з епізодів у тій роботі, яку проти нього ведуть, одна з фаз задуманої операції; він просто вбирав у себе обличчя людей, їхні голоси, сміх, зосередженість, радість, похмурість, квапливість; свої…

Іванов, пильно спостерігаючи за ним, злегка торкнув його за лікоть:

– Ходімо, тут до ресторану «Москва» рукою подати.

– Зараз, – відповів Ісаєв. – Мене справді хитає…

І раптом з болісною ясністю він відчув свою розплющену, комашину крихітність, бо зрозумів, що в цьому зовсім новому для нього місті – з махиною Раднаркому, з готелем «Москва», з «Метрополем», що став готелем, а в його роки колишнім другим (чи третім) Будинком Рад, він – один, зовсім один… На третьому поверсі «Метрополю» в двокімнатному номері жив Бухарін (Фелікс Едмундович якось попросив його, «Севочкою» називав, з'їздити до «Бухарчика» по відгуки про твори академіків – той дуже дружив з улюбленцем Леніна електротехніком Рамзіним і Вавиловим; першого заарештували в кінці двадцятих, другого – через дев'ять років). Там же, в однокімнатному номері, жив мудрець Уншліхт; уперше Максим Максимович побачив, як трагічно змінилися очі заступника голози ВЧК у вісімнадцятому, після придушення заколоту лівих есерів. Уншліхт тоді тихо, навшпиньках, вийшов від Дзержинського: той нікого не приймав, подав у відставку, замкнувся в себе в кабінеті, який водночас був і кімнатою для нарад і спальнею (ширма відгороджувала койку); на лівого есера Александровича, першого заступника Дзержинського, старого друга по тюрмах і засланні, він заявив у розшук і його оголосили «ворогом трудового народу»… Як підписати таке? Весь наступний тиждень на Дзержинського страшно було дивитися: щоки позападали, чорні тіні під очима, нові зморшки біля скронь і на переніссі…

…Я зовсім сам-один у цьому незнайомому мені, новому, непозбутнє рідному, російському місті, повторив собі Ісаєв; якби мене вивезли з тюрми у Німеччині – коли припустити це на мить, – я знав би, до кого мені припасти: той же пастор Шлаг, актор з «Едема» Вольфганг Нойхарт… Господи, варто лише кинутися в юрбу, проскочити через прохідні двори Берліна, відомі мені як п'ять пальців, відірватись од цього «Іванова», і я б зник, затаївся, прийняв головне рішення в житті і почав би його помалу здійснювати… І в Лондоні я знайшов би Майкла, того славного журналіста, який прилетів з Роуменом в аргентинську Севілью, і в штатах – Грегорі Спарка чи Крістіну, і в Берні – пана Олсера, продавця птахів на Блюменштрасе, а до кого мені припасти тут?! Я ж навіть не знаю адреси Сашеньки й сина! Та чи й дома вони?! Цей Іванов добре думає, він розвалив мене, коли мимохідь сказав, то моє мовчання про сім'ю показує, що це – найзатаєншіе й найдорожче у моєму житті… Я на Батьківщині, у своїх, але це нові свої, нікого з тих, з ким я починав, немає більше, всі вони «шпигуни», всі ті, хто був з Дзержинським, – «диверсанти», всі ті, хто працював з Леніним, – «гестапівці»… Мені нема до кого припасти тут. І проти мене працює величезний апарат для чогось такого, про що я не знаю і не можу здогадатись доти, поки вони не відкриють карти, а відкриють вони свої карти лише в тому разі, коли помітять, що я хоч на крихту в чомусь завагався, потік, перестав бути самим собою…