Текст книги "Украинская революция (1917-1921)"

Автор книги: Всеволод Петров

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 26 страниц)

Литовські, польські та білоруські хати мало чим ріжняться по зовнішньому вигляді; може тим, що перші дві нації мають хати більшого розміру та дуже часто мазанки, в той час як білоруські виключно з деревляних колод. Всі хати цих трьох національних груп покриті солом'яними дахами, причому у Литовців та Поляків солома кладена дещо охайнійше. Зате внутрі мешкання значно відріжняються між собою.

Перше, що звертає увагу в литовській хаті, це великий передсінок майже порожний, тільки з декількома скринями попід стіни. В передсінку обов'язково порозвішувані всякі черепи – коров'ячі, лосячі, а в найбільш заможних навіть турячі, з рогами. Вряди-годи зустрінеш у тому передсінку ще й стару, вже нездатню до вжитку, зброю.

З передсінку двоє дверей у кліть та покій. Покій – велика кімната, трохи присадкувата з великими бантинами, стеля чисто, набіло вимазана. Зараз наліво від входу велика піч, інколи з малюнками, за якою, поміж піччю та стіною, містяться парадні ліжка, великі й масивні. У тому куті печі, що звернений до нутра кімнати, вирізана трикутна неначе грубка якого 1-2 метри завглибшки та 1 метр висоти. Ця грубка, – призначена для скалок, якими ще освітлюються литовські та польські "шляхотські" хати. Треба зазначити, що так Ліпки, як і Литовці та Поляки, в цьому районі вважають себе т. зв. "засцянковою шляхтою", чим тоді, на початку революції, вони дуже пишалися.

Такий же устрій і польської хати. Вона ріжниться від литовської не тільки величиною передсінку (у Поляків менший), але й відсутністю прикрас із рогів та черепів, які питомі тільки Литовцям. Цікаво, шо роги висять і в кімнаті, якої обстановка у Литовців складається із довгих масивних лав та таких же масивних стільчиків. Польські хати не мають рогових прикрас, зате часто можна стрінути в них "поставець", щось на зразок мисника, тільки за склом, у якому зберігається найцінніший у господаря посуд.

Треба також зазначити, що образами святих прикрашені у значно більшій мірі польські хати.

Білоруські хати найбіднійші, найменше приваблюючі зі всіх і тим біднійші, чим глибше в Полісся. Якщо є в хатині піч (а є і курні хати з вогнем просто на долівці, з доісторичним огнищем), то уважається обов'язковим у деяких глухих селах на Поліссю, які тільки два місяці на рік, коли багна замерзнуть, мають сполучення зі зовнішнім світом, що димар (комин) від неї проходить через усю кімнату підтриманий на глиняних стовпцях, які як колюмни ділять кімнату на два переділи, менший, де постелено піл для спання цілої родини, та більший, де стоїть стіл і примітивні лави; в кімнаті для спання немає з правила вікон.

Що найориґінальніше в білоруських хатинах, то їх освітлення. Уявіть собі, що зі стелі, посередині кімнати, спускається щось подібне до труби (резонатора грамофону) ширшим отвором до долу; під цею трубою, на чотирьох ланцюжках завішена залізна дощечка зі зігнутими закрайками. На цю дощечку кладуть соснові чи ялові добре висушені корінці, які й запалюються. Невеликий дим, що йде від цих корінців, вилітає в трубу, якої верхній вузький отвір йде в комин. Корінці дають ясне біле світло, подібне до світла газового, а одночасно добре прочищують в хаті повітря. Запах від тих корінців теж доволі приємний.

Повитання чужинців, які заходять до хати, теж надзвичайно ріжне: щиро вітає їх Литвин, з великою повагою, але не дуже радо приймає їх польський шляхтич; по східному, мило їх приймає Ліпок і вовком дивиться на них Білорусин, хоч, і витає їх звичайним привітанням. В глухих селах, у Білорусів, нічого не купиш, бо вони звикли продавати тільки жидкам, завжди одним і тим самим, які приїздять до них врядигоди з містечок та міст. З іншими не уявляють собі можливости торгувати так, що доводиться брати самому необхідне та потім давати по оцінці гроші, які Білорусин приймає з подякою не числячи, але все не погоджується продати що-небудь, кажучи, що не знає скільки воно коштує, як його продається і т. д. Інші нації цього району продають все охоче, причому найгірше ще торгується Ліпок.

В язиковому відношенні всі ці групи одна від другої мало чим відріжняються; всі балакають по білоруськи, лише Поляки подеколи вставляють окремі польські чи пак латинські скалічені слова, яких змісту вони часто-густо самі не розуміють.

Як це не видається дивним, але в ті часи, безпосередно після виборів до Російських Установчих Зборів, національна приналежність майже точно в'язалась із соціальною вдачею, дарма, що в нутрі кожної національної групи були великі ріжниці щодо заможности та забезпечення життя. Очевидячки, тут причиною була давня сугестія націй завойовників та поневолених, націй упривілейованих та упосліджених, сугестія шляхетського звання – спільности гасел, побутовщини тощо.

От чому Поляк, тієї північної частини Передполісся, здебільша голосував за кадетською буржуазною лістою; Литовець за поміркованою демократичною; Ліпки за шляхотською, а Білорусин за комуністичний список Ч: 9.

Певно, тому і до нас ріжно ставились ці ріжні національні групи, вже поважно зачеплені партійною пропагандою в зв'язку з виборами до Установчих Зборів.

Гайдамаків страшенно дратувало те, що "кадетські попихачі" чи "дворянська глупота" все рахували нас своїми прибічниками.

Це все викликало зайві розмови між Гайдамаками і було для них зайвим доказом, що Українська Центральна Рада є нібито витвором буржуазним та що завданням полку будуть бої за інтереси працюючих на Україні проти ріжних захватчиків влади. А разом із тим доводилося також показувати зуби тим селянам, які були за "списком Ч: 9". Не буду додержуватись хронольогічного порядку в своїх споминах і дозволю собі змалювати випадок, який трапився пізнійше в самому осередку Полісся, майже коло самої Прип'яти.

Село Лядне, в яке ми прийшли коло 1. січня 1918. року, довідавшись, що ми Українці, відмовилося впустити нас на нічліг під тим претекстом, що вони число: 9...

Згадане село складалося на 90% із дядьків, які мали від 40 до 50 десятин і мали великі прибутки з продажі жидам сіна та дров із лісів. Ціла околиця вказувала нам на це село, як на богачів, але село було білоруське і тому було за... 9-тим списком, комуністичним.

Довелося загрозити селу, що пустимо його з димом і справа розв'язалася без крови. Бо годі було ночувати в снігу на морозі 20 степенів, а шукати іншої оселі в цій країні, де село від села далеко на яких 25-35 кільометрів серед дикого пралісу, було неможливим.

Та повернусь до дальшого свого оповідання.

Через цілий 25-ий грудня був полк у русі. Зробивши при поважному морозі коло 30 кільометрів, дійшов до польсько-ліпківського села Тимоновичі, з невеличкою домішкою Білорусинів.

Це село лежало на шляху Несвіж-Купин-Слуцьк та через нього проходила проста телеграфічна сполука між штабами II. та III. армії.

Найблизша військова частина російської армії була хлібопекарня IX. корпусу в Купині зі сходу та штаб II. армії із заходу. Ми залучили свого Морзе та телефон до армійського дроту, щоби бути в курсі біжучих справ, виставили охорону та вирішили залишитись на цілу добу, щоби привести до ладу господарську частину, обчислити запаси та перевести остаточне впорядкування полку.

З Тимонович вислали ми кінну розвідку в сторону Синяви довідатися, що сталося з Шевченківським полком та розвідати, що робиться на шосе Слуцьк-Синява, яке було дуже густо обсаджене ріжними частинами III. Армії, де стояли такі небезпечні для нас частини, як два панцирні дивізіони, після наших вісток слухняні російському командуванню, курінь роверистів (наколесників) та Стародубський кінний полк, по відомостям слухняні комітетам. Отже, нам ці ґрупи були однаковісінько ворожі.

До того місцевість у районі шосе була для нас дуже несприятливою, бо покрита тільки невеличкими перелісками, давала перевагу ворожій кінноті, гарматам та панцирним автомобілям.

Негайно по приході до Тимонович скликано штаб полку і сотенних командантів для інформації про моральний стан Гайдамаків. З інформацій виявилось, то хлопці не мають одної думки про дальші свої завдания. Що всі вони однаково вважали для себе неможливим кинути зброю і вертати домів як діди, чи як отара, яку пожене хто захоче. Всі вони вважають, що тільки озброєні представники Українського Народу можуть здобути йому належні права і що потрібна доконче організованість. Але поза тими думками нічого конкретного, виразного, ясного – проти кого боротися, кого слухати, що робити – не знають. Всі ті питання викликують у них безліч розмов і сварок.

Нарада вирішила, що необхідно для втримання цілости полку у боях, що йдуть – єдина думка, формула, гасло, тому без огляду на втому попередньої ночі, майже без сну та цілоденного походу склала рада присягу, яку мали приняти всі сотні полку завтра.

В тій присязі кожний визнавав себе Гайдамакою, що обов'язаний боронити інтереси українського трудового народу та присягав не кидати рядів полку, заки не приїде до столиці і заки не буде вияснена дальша мета полку, що станеться після остаточного з'ясування ситуації, щоби виконати полкові накази, прямуючи безвідмовно, куди пошлють, а то й на певну смерть.

Ранком 26-го зійшлися всі Гордієнківці біля маленького Ліпківського мечету, де на площі розтаборилися вози, та після коротенької промови команданта полку присягнули на цю присягу, яку виробили напередодні та яку вже прочитали та обдумали з гайдамаками по сотнях.

Дивна, незвична присяга. Всі в шапках та без зброї. Нема ані попа, ані церкви. В стороні сиротливо стоїть маленький мечет, на площі коло нього рядами, як твердиня, вози. По присязі козаки поскидали шапки та почали стискати один другому руку, кажучи: "всім та тобі присягаю..."

Була то справді присяга Гайдамацького загону, а не муштрового українського полку, який в тяжких боях викувався із Гордієнківців.

Після присяги взялися до обозу та за якої пів години провірили й перечислили все, що було у возах, перевантажили наново та з піснями розійшлися по хатах.

Роспоряжав полк замерзлим хлібом і сухарями на 10 діб 2-х. фунтової пайки на одного гайдамаку, крупами на 12 діб, вівса на три доби, набоїв по 300 на рушницю, по 18000 на скоростріл, ручних бомб по 6 на одного.

В ночі з 26. на 27. вернулись стежі з під Синяви та прийшли звідомлення від розвідки, висланої в напрямі найкращого шляху крізь Полісся на озеро Жид в сторону Делятич.

Цей шлях був добре зазначений на 10 верстній мапі, яка лишень і була в штабі полку, бо більшого мірила мапи були тільки району II. армії.

Відомости були нерадісні: під Синявою Шевченківців розброєно і наша розвідка, натрапивши на стежу наколесників, втратила 3-х гайдамаків і одного коня; найкращий шлях на південь перехвачено російською кіннотою, піддержаною панцирниками – розвідка втратила 1 вбитого та 3 полоненими, – шосе провірюється.

Отже, довелося відмовитись від кращого шляху та пробувати проскочити в поліський праліс в напрямі Романово-Лядне, Турів-Олевськ, куди на 10 верстній мапі були, хоч не всюди, проведені чорні рисочки лісових доріжок.

Ранком 27. рушили ми в напрямі до шосе в повнім бойовім поготівлі. Коло 9. години ранку зірвалася метелиця з густим снігом. За яку годину намело страшні кучигури так, що наші вози почали страшенно грузнути, здержуючи рух.

Ця задержка причинилася до того, шо до вечора не змогли ми дійти до шосе і остаточно застрягли серед снігів у невеличкому, але заможному селі у віддалі 2-х кільометрів від шосе. Там довелося нам і заночувати, виславши пішу розвідку до самого шосе.

Хуртовина лютувала цілу ніч. І 28. метелиця не припинилась. Ми використали цю метелицю якнайкраще: озброївшись у лопати, прочистили снігові насипи і до шосе і через нього. Панцирники, гармати, навіть кіннота, що застрягла в снігах по самі черева коням, стали менше небезпечними.

Всі наші верхові пішли на схід прикрити полк з боку ворожої кінноти, а пів чети 2. сотні з двома Люісами пішли в західному напрямку.

Коли останні вози та піхота полку перейшли через шосе, в західному напрямку зав'язалася горяча стрілянина, і полк дарма чекав своїх 10 гайдамаків, що пішли на захід. А коли стежі наших верхових були обстріляні кимсь невідомим, серед снігової завірюхи пішли ми дальше та за дві години вже пірнули в гущавину соснового бору, яким довелося йти аж до 12. січня 1918 року. Тільки деколи виходили ми на безлісні простори та болота, покриті купками кволих беріз та кущів, напівзасипаних снігами. Слуцьке шосе коштувало нам 17 гайдамаків.

Дальший похід полку був дуже одноманітний. Важкі переходи від села до села, які в тих сторонах доволі пороскидані, і рух лісовими доріжками в суворій природі засипаних снігом пралісів. Тяжка морока була з відшукуванням шляхів. В цій диковині, при невеличкому русі, часто-густо доводилося нам брати за правдиву тимчасову доріжку, по якій поліщуки звозять зимою з багон сіно. Доводилось повертаючи, дійшовши до розібраних копиць сіна, знову шукати правдивого шляху. Користуватись провідниками з місцевих людей було дуже тяжко, бо вони, вийшовши зі своєї оселі, тікали з дороги, а в деяких випадках не знали навіть і шляху, по якому можна було би проїхати до сусідньої оселі, знаючи тільки шлях до того містечка, з якого приїздили до них Жиди, та шляхи до своїх сіножатей. Треба зазначити, що йшли ми надзвичайно дикими дорогами і районами Полісся, так, що, наприклад, село Глушковичі вперше побачило військо, яке викликало своєю появою страшенний переляк. Це село має з близшим до нього містом Туровим (40 км віддалі) сполучення 2-3 місяці в рік, коли замерзнуть болота. Позатим живе своїм окремим життям і не будує інших печей, як просторі огнища, подібні до європейських ватранів (коминків), тільки без бічних стінок, так що вогонь йде цілою стіною, кидаючи світло та жар на кімнату. У тому селі більше, як в інших, удержались прастарі поганські звичаї. Цвинтар найбільше витриманого типу польських цвинтарів: величезні хрести позатикувані на курганового типу горбках, на кожнім горбі осикова колода, обрубана з одного краю драбинчастими вирубками й сперта на двох великих природніх камінях –"валунцях" (ледового періоду), які підпирають її з обидвох боків майже в самій середині. Кладовище огороджене невисоким муром, який тягнеться по низу горбовини та складається з таких же "валунців". Такого типу кладовище намальоване одним із польських малярів, прізвища якого не пам'ятаю, на картині під назвою "Пйорун".

Отже, на тому шляху, через глухе Полісся, довелося нам боротись не тільки з природою, холодом, але й з порожнечею деяких сіл. Доводилося виходити дуже рано, морочитись з тими проклятими манівцями, то зникаючи в непроглядну лісову гущавину, то, переходячи по заметених снігами багнищах, грітися і їсти замерзлий хліб біля розкладеної зі сухого гілля ватри та знову рушати в непевні лісові доріжки.

Грізна, сувора, але яка мальовнича природа! Гра снігових плям на теміні зелених сосон та ялиць, білих стовбурів берези й величезних осик – все те видавалось ніби натовпом казкових духів-лісовиків, головно під вечір, коли темніло у лісі. В тому невиразному півсвіті прорізували гущавину борів червоні проміні сонця, кидаючи химерні тіні довкруги.

Чорні шапки (ми всі були в сибірських кудлатих папахах) так достроювались до тієї дикої природи: кудлаті сибірські кучми, вихудлі коні, валка возів усуміш на колесах і санках, що чорним вужем тягнулась поміж височезними стовбурами дерев-велетнів або різко видніла на широких багнищах, – усе те творило вражіння чогось несправжнього, якоїсь казки з давньої давнини гайдамацьких походів.

Мимоволі навіть і міцні гайдамацькі нерви, загартовані боями у великій війні, підпадали під вплив цього окруження, викликаючи на зверх дивні атавістичні прастарі почування...

Йдем, і з кожним днем сціплюється випадкова збірка з 16 ріжних російських полків та багатьох сіл й повітів України в одну родину, почуваючи однаково, боліючу одною думкою.

Йдем, і мріємо про те, як принесемо свою зброю, боєве завзяття рідньому краю; як він радісно привітає нас, коли ми поможемо йому в його будівельній праці. А ліс довкруги шумить-гуде прастарі казки...

Але не обійшлось без пригод на тому шляху. На водохрещі (Йорданські свята) були ми в селі Погості, що на Білорусі, і гучно відбули свято. Співали в церкві по українськи, з бідою переклавши самотужки славянський текст, били з рушниць на водосвяття, і кидали ручні бомби замісць стрільби з гармат. Наслідки були несподівані: на закінченні свята покликали команданта полку з декількома представниками штабу до недалекого панського фільварку, який дійсно був панським тільки по імені (всього 30 десятин землі), щоб познайомитися зі стежою польських уланів, які надійшли з австро-німецької сторони, від легіонів Пілсудського розшукувати корпус польських військ Довбура-Мусніцького.

Вони перейшли через російський фронт з кіньми, зброєю та в уніформі…

Нам ясно стало, що вже кінчаються змагання по бувших межах державних угруповань народів та що тепер починаються інші часи… На всіх мітінґах фронту нас переконували, що ці межі мають бути тільки соціяльні, одначе на цілім нашім шляху нашого походу до того часу, а також і ця випадкова зустріч, доводили, що ці межі не є тільки соціяльні, що головно треба брати під увагу якраз національний момент. Також стало нам ясно, що і російсько-німецький фронт, як такий, вже перестав істнувати.

На другий день після цього випадку ми мусіли переходити залізницю з Лунинця, на якій були етапи, варти і т. д.

Перейшли ми її між стацією Манденевичамн та Петковичами без перешкод. В Манденевичах довелося в етапному шпиталі залишити 6 хворих гайдамаків із познаками плямистого тифу, бо везти їх дальше на возах було неможливо.

В Петковичах треба було перевести першу платну реквізицію борошна з німецького млина, бо хліба вже почало не вистарчати. При цій реквізиції переконалися ми, що не все у тому глибокому запіллю спокійно та "благополучно", бо дуже здивувався управитель млина, коли дістав під нас гроші за вимогою дати на них посвідку.

Під вечір 8-го січня дійшли ми до ріки Прип'яти, покритої ледом, на якому не було ані порошинки снігу; тільки сям-там виступала вода.

З великими труднощами перетягли ми через лід обози і опинилися в Турові, де попали на ворожі установи задів окремої, складеної з упривіліованих частин російської гвардії.

Начальникові Турівського етапу ми подали себе як 12. важкий дивізіон і він у пітьмі ночі призначив нам стоянки в самому кінці містечка, при його східному виході. Та ранком, побачивши наших дрібних сибірських коней й почувши українську мову, дуже стурбувався. За якийсь час російські С-ри, що були в етапному комітеті, повідомили нас, що нам загрожує розброєння та що до Турова викликано кінноту з гарматами.

Не чекаючи на таких гостей, ми відійшли в алярмовому порядку на села – Пінеже, дальше на Родивилів і славетні Глушковичі. Між Топерічем і Родивиловом, попри наш шлях, натрапили ми на стовп із написом: "Минська губернія" з одного – "Волинська" з другого боку. Хлопці не витримали та, позлазивши з коней, прибили другі написи: "Білорусь-Україна". Здавалося нам, що ми вже осягнули мету, що вже дісталися додому.

III. На Україні – Олевськ

За Глушковичами пішли ми попри ріку Уборт, вздовж якої вже зміняється і вигляд ліса, – в якому є вже чимало дубів та осель. Чим дальше тим все більше наближуємось до рідних, знайомих нам, українських сіл. Характерні риси цього району – це борткове бжолярство: безліч колод-вуликів по деревах, переважно по дубах.

Ми дома, але не в себе. В 30 верстах від м. Олевська, на яке ми мали вийти, зустріли ми знову сліди "російської демобілізації". По селах натрапляли на кінські кістяки, покинуті вози, а в селі Юріїв, 15 верст від Олевська, побачили ціле кінське кладовище й табор покинутих возів. Селяне казали, що тутечки стояв якийсь кінський шпиталь, якого обслуга розійшлася, покинувши хорих коней, які так і поздихали на припонах. Селяне повідомили нас, що на стації Олевську стоїть якась залога, яка виходила до села реквірувати сіно і знущалася над селянами, називаючи їх зрадниками революції – лаяла Центральну Раду, Україну і т. д.

Довелося нам спинитись у Юрієві та вислати розвідку, яка вернувши донесла, що в Олевську стоять два куріні ополченців переважно походження з Минська та його околиць з невеликою домішкою людей з-під Курська. Що ці куріні мають виборних командирів, що населення нарікає на їхнє погане поводження, а зокрема невдоволені Жиди. Розвідка донесла, що Коростень занятий нібито Українцями, а в бік від Сарнів мають бути Москалі.

Негайно по одержанні донесення, в ночі на 12. січня, перейшли ми під самий Олевськ та розташувалися по крайних хатах залізничної оселі, що була проти стації, відділена від неї залізницею і під якої наглядом був район стації з величезними складами вибухового майна та гарматних й крісових набоїв.

Вже настрій залізничників, у яких ми кватерували, переконав нас, що ми поміж своїми. Після недовгих розмов виявилось, що в Олевську істнує український революційний комітет та що він не може, з огляду на присутність залоги, виявити своєї діяльности назовні, одначе фактично він кермує тутешним життям.

Командант полку просив зв'язати його з тим комітетом, та залізничники не хотіли. Чи побоювались провокації, чи з інших мотивів, не знати і треба було зробити це самому. Тому ранком 12. виїхав командант полку з невеличким відділом кіннотчиків на стацію, а помішник з писарем без зброї пішли в містечко орієнтуватись у настроях. Гайдамаки мали наказ по можности не вживати української мови і якби хто хотів починати балачки, то їх вистерігатись.

Поява 10 верхових на чолі зі старшиною, хоч без "погон" і відзнак, але зі зброєю у сріблі (туркестанці носили азіятські шаблі), зараз-же звернула увагу. За хвилину підійшов до мене якийсь залізничник та з виразною українською вимовою почав зі мною балакати по російськи, намагаючись розвідати, хто ми такі. Ця російська розмова певно ні до чого не довела би, коли б на стацію не увійшов гайдамака та, забувши заборону, не сказав: "Батьку, там якісь Москалі приїхали на бричці та чіпляються до розмови: що з ними робити маємо"..?

Залізничник, почувши те, підскочив до вікна та вже по українськи сказав: "Це ж оці комітетчики трикляті! То значить ви справді Українці"..?

Дальшу розмову годі було продовжувати, бо увійшло п'ять вояків, з яких один звернувся до мене по документи. Та я не дав йому опам'ятатись і відвів його в бік, починаючи тоном старшини розпитувати про настрій залоги, здатність її боротися проти Українців і нарешті витягнув посвідку, що я приділений до комітету III. Сибірського корпусу для зв'язку з українською радою, яку то посвідку я одержав, коли мене викликали в комітет. Потім запитав я "товариша" о документ, а цей виявив, що він є головою комітету залоги Олевська.

Тоді я розповів йому нісенітницю про те, що я ніби то висланий зі складу II. армії з кінним відділом переслідувати Українців і що вони кожної хвилини можуть підійти до Олевська. На моє велике здивування, товариш відповів, що вони мають зі Сарнів наказ мати позір на північ, бо звідтам мають пробиватись Українці, але здивувався, що в депеші нічого не було про кінний відділ. Нарікав на те, що його вояки принціпово не хочуть ні з ким воювати і що держаться купи тільки милістю Божою.

Я просив його, щоби заохотив та підніс на дусі залогу, а також щоби скликав мітінґ, на що голова згодився і негайно виїхав зі всім комітетом у місто.

Поки він був відсутний, той-же залізничник поміг мені перебалакати з українським комісаром ст. Коростень, що був першим представником Української влади, з яким я ввійшов у зв'язок.

Комісар поставився дуже недовірчиво до моїх слів. Сказав, що є бажаним ліквідувати залогу Олевська, що він зі своїм курінем Полуботківців, який стоїть на стації, цього зробити не годен, бо мусить боронити цей вузол, і просив надіслати до нього якогось старшину, щоби з'ясувати, що ми за одні.

Вернувшись, мій помішник і писар з міста доповіли, що залога це банда, а не військо, що вона тільки мріє про демобілізацію. Зараз же за ними приїхали і члени комітету з повідомленням, що мітінґ вже зібрався.

Наказавши помішникові підвести полк і міцно обсадити стацію, виїхав я на мітінґ, де виголосив промову, в якій почав звичайним модним початком:

"Товаріщі, давольно етой проклятой вайни"... А наприкінці іменем Центральної Ради Української запропонував демобілізуватися, скласти зброю та їхати боронити Білорусь та свою землю.

Ефект був надзвичайний. Мітінґ постановив демобілізуватись негайно та ледви не перебив членів комітету, які закликали бити контр-революційних Українців. Большевицька метода розкладу війська, того часу, якої вони вживали скрізь і завжди на фронті, являлась тут доброю.

Вернувши на стацію, застав я її вже міцно обсадженою гайдамаками, яких скоростріли грізно дивилися на підступи з містечка.

Доручивши помішникові справу з ліквідацією залоги та виславши з першим проходячим ешелоном адютанта полку сотника Григорієва до Коростеня, почав я орієнтуватись у ситуації.

Було вже після полудня і за цей невеличкий час перебування полку в Олевську попри стацію пройшло з фронту п'ять потягів – повних салдатні, що покидала фронт. Залізничники доповіли, що ця хвиля людей йде попри стацію без перерви і що вони не знають, що дійсно залишилось на фронті. За той же час на фронт прийшло 2 потяги з харчами та декілька окремих вояків, між якими приїхав і мій джура, що виїхав ще зі Столпців із моїми річами до Київа. Вірний козак – по походженню зі Сибіру – етнографічно Українець дістав від мене дозвіл лишитись у Київі, але добровільно вертав до полку доповісти, що в столиці неспокійно, що заноситься на повстання проти Українського Уряду. Розказав і про скажену агітацію в новосформованих Українських "Сердюцьких" полках, якими заповнені казарми Київа; що ці полки ледви чи виступлять в обороні уряду, чи то проти уряду, бо це тільки "наїлі морди", нічого не роблять, не вправляють, і навіть до дому не хочуть.

Події йшли в революційному темпі. Ледви поспів скінчити доповідь мій джура, як викликали мене до телефону зі Сарн і якийсь комісар зі жидівською вимовою вельми суворо наказував полкові скласти зброю, погрожуючи карною експедицією.

На кожний випадок вислав я перед семафор сотню зі скорострілами та мінометом, який ми забрали зі складу. Кожний ешелон зі Сарнів мав бути спинений та зревідований.

За хвилинку по цій приємній розмові прибув на стацію, яка стала осередком "політичного" життя, весь український комітет у повному складі: на чолі знайомий вже залізничник, заст. голови селянин, секретар Жид-робітник, і члени: один Жид і один Українець з місцевих майстрів.

Укр. коміт. просив від мене дозволу на формування місцевої міліції, бо досі військовий комітет не дозволював, щоби в цей спосіб охороняти місто самому, порядком воєнної диктатури.

Дозвіл я дав іменем Центральної Ради, тільки з полковою печаттю та передав комітетові необхідну зброю для 50 міліціонерів, яких перегляд визначив на 13 січня.

Ледви я покінчив з рев. комітетом, як з'явилися з запискою від Андрієнка, мойого помішника, якісь два старенькі людці, з яких один був навіть у російських полковничих відзнаках. Вони доповіли, що їх наново вибрали командантами "дружин ополченія", яким оголошено демобілізацію; що ранійше вони були командантами тих дружин за царської держави, але опісля їх невибраних тільки залишили при дружинах "каптенармусами" (завідуючими складами), а тепер обібрали наново під тим претекстом, що ті, яких вибрали після революції, не зуміють швидко перевести демобілізації.

Старі служаки, витягаючись струнко перед "представником українського парляменту" (далебі, я-ж не мав жадних уповноважень окрім 400 з гаком багнетів), доповіли, що вони не мають права починати демобілізації на устний наказ, благаючи письменного наказу, бо вони між молотом й ковалдом, між відповідальністю перед російським урядом і вимогою салдатні.

Я дав їм письменний наказ з тією ж полковою гордієнківською печаткою з Михайлом Архангелом у середині, якої форму ми самі вигадали на півночі Білорусі коло Столпців. Але і цього було досить для наляканих і спантеличених бідолах та вони горяче взялись до демобілізації, так горяче, що 12-го в ночі вийшов перший ешелон демобілізованих.

Демобілізація йшла гладко; морока була тільки зі складами та возами, яких не хотіли панове "ополченці" здавати, а все вимагали відправити з собою. Справді було за що змагатися: чого тільки не було в тих складах. Ми, фронтовики Західного фронту, що жили на сочевиці та оселедцях, не уявляли собі, що може бути така розкіш на задах "Особой Армії", в яку входила вся ґвардія і упривілеєні частини. Яких там не було консервів, витребеньок! Не диво, що "ополченці" не дезертирували і були "надією порядку", і скажемо сваволі задів армії. Тому-то тепер вони, щоби не воювати – демобілізувалися, але все ж хотіли забрати з собою "центр імущества" в порядку воєнної диктатури.

Десь коло 10 години вечором залізничники повідомили, що через стацію Охотниково проходить потяг, повний "салдатів", який виглядає на впорядковану військову частину. Мабуть, що це карна експедиція зі Сарнів, бо російський командант стації дістав наказ пропустити цей потяг без затримки.

Прийшлося негайно заалярмувати перетомлених гайдамаків, що повлаштовувались вже на відпочинок на стації, та вийти до виємки перед семафором, ляскаючи зубами від холодного вітру зі снігом в дожиданню на потяг.

Потяг на даний сигнал спинився. Його вмент обскочили гайдамаки. Та показалось, що у возах спокійненько спав розброєний українізований полк, здається 58. дивізії, що невдало хотів проїхати на Україну. Старшини полку передали, що їхнім козакам ані не в думці наново озброюватись, що їх виїзд на Україну є причиною загального розвалу Північного фронту, що на тому фронті Німці ходять уже по цілому російському росташуванні так, що дійсно фронт вже не істнує.

За годину знову алярмове повідомлення з Охотникова, що йде потяг з гарматами на площадках. Знову поготівля і знову показується, що це якась російська батерія самовільно покинула Західний фронт, а старшини вже з тих новообібраних розказують, що все пропало і що фронту вже немає. А тутки проти стації безліч цінного майна – набоїв, мін, наряду.

Раненько викликав я рев. коміт. і передав йому, що наскільки дійсно фронт вже не істнує – то треба негайно вивезти майно поза Дніпро, інакше взрив його при відвороті знищить містечко.

Командантові Коростеня, від якого вернув сот. Григоріїв, переконавши його, що ми організована українська частина, а не банда, післав депешу про необхідність вивозу майна з Олевська та просив потягів. На те дістав я підтверджуючу відповідь, датовану дня 13. 1 год., і майже все населення Олевська почало вантажити в порожняк набої та міни.