Текст книги "Украинская революция (1917-1921)"

Автор книги: Всеволод Петров

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 26 страниц)

У всякому разі за цілий 23. березня вони вже нас більше не непокоїли спробами кінної атаки, а були шкідливі лишень тим, що весь час висіли у нас за правим крилом і врешті, покинувши цілком коней і перемінившись у досить порядну піхоту, таки примусили нас передчасно відійти.

Зліквідувавши небезпеку з правого свого крила, повторили ми ще один раз затримку герцьовниками наступавшої піхоти так, що до другої години попол. вони пройшли лише 10 кільометрів, а о другій годині остаточно припинили наступ, очевидячки тому, що люди цілковито були перетомлені безпереривними трівогами та походом по вогкій ріллі та слизьких стерниськах.

Ми притулилися коло тих других хуторів, які переходили через шлях перед хуторами Солоницькими та мали намір задержатись там аж до ночі. Але від наших пішаків, що були вже коло самих Солоницьких хуторів, прийшло алярмуюче донесення, що на них наступають якісь розстрільні з кінними стежами, а за хвилину донеслася звідтам гаряча стрілянина, отже, довелося з двома кінними сотнями поспішати на поміч та відігнати "Донецькі" вже спішені полки і "Крюковських партизанів", які малощо не окружили наших пішаків, а під ніч довелося перетягнути до Солоницьких хуторів і решту полку, бо таке висунення наперед малої горстки кінноти вночі було вже надто небезпечне.

Наша Запоріжська піхота мала в цей день теж аванґардні бої та перейшла головними силами на східний беріг Сули, висунувши передові сторожі на перший гребінь тих горбів, що були перед стацією Солониця якраз нарівні з Солоницькими хуторами. Таким чином наша піхота вже вийшла з долини, в якій лежали села Засулля та Солониця, і лишень головні її сили ще були зосереджені в тих селах.

Німці за цей день дістали відсіч на півночі і на півдні від нас, і не могли перейти Сули, причому на півночі проти німців появився чеський відділ.

Штаб нашої дивізії перейшов на стацію Солониця, куди поїхав і я за дорученнями та з донесеннями.

На 24-го Гордієнківці дістали наказ приняти участь у загальнім наступі Запоріжців на Ромодан, наступаючи в напрямі на Покровську Богачку. До полку приділено легкий авто-панцирник "Партизан" системи "Пірліс" з двома скорострілами, – наш давний знайомий ще з боїв на "Фундукліївській" і "Пушкінській" вулицях та типоґрафії "Корчак Новицького" в Києві.

Ніччю було тихо і нашої сторожі ніхто не турбував. Уночі підійшло до полку ще дванайцять наших пішаків із похідної сотні, які роздобули зброю та привели із собою декілька селянських возів, на яких Корніяш вислав нам з під Гребінки, де безнадійно застряг наш ешелон господарської частини, набої для гармат, крісів та скорострілів. Це сталося в сам час, бо для гармат було обмаль муніції, щось по 20 стрілен на кожну, і тепер приведено їх скількість як не до повної форми, то хоч поза сто.

Ті, які прибули, оповідали, що під час бою на "Видах" були цілі Лубни, аж не можна було протиснутись, що змобілізовано всі далековиди і що за право користуватись ними плачено гроші.

Лубенці бачили здалека всі наші виходи та наскоки, цілий перебіг боїв з донецькими пролетарськими кінними полками, так що в Лубнах оповідали про нас вечером вже справжні леґенди.

Німці стягнули до Лубнів один курінь і завтра думають вислати кінну розвідку на східний беріг Сули.

Ранком 24-го, як Гордієнківці сідлали коней, пройшов через наше розташування німецький, досить великий, відділ і пішов на Покровську Богачку.

Не встиг минути він перших хуторів, через які переходив шлях по невеличкій обсаженій деревами греблі над ставком, як затріскотіли там стріли, а внедовзі приїхав до нашої стежі селянський віз, на якому лежало двох ранених та сидів один теж ранений німець і верхи коло воза їхав ще один ранений; біля воза були прив'язані два коні, з яких один, теж ранений, трохи кульгав.

Ранені німці оповідали, що їх відділ був обстріляний з хатів, але він перебив тих кількох, що стріляли, а відправивши ранених у зад, сам пішов далі, ухилюючись дещо на північ від великого шляху, щоби бути подальше від хуторів.

Виходило з того, що нібито поблизькі хуторі вільні. За якусь годину дійшов до нас зі стації Солониці панцирник "Партизан", і ми вирушили знову по знайомому шляху на Покровську Богачку.

Попереду йшла перша сотня та розвідчики з "Партизана", за нею, то наближаючись до першої сотні, то відстаючи від неї, тухкотить своїми міцними моторами "Партизан", а за ними йшла решта полку. Для "Партизана" тяжка була ця дорога – часом сухо і твердо, калюжі й болото, а найпоганіше на тій греблі між хуторами, тому, наближаючись до хуторів, "Партизан" прибавив ходу, щоби мати час направити за допомогою першої сотні шлях і не затримувати полку. За хвилину він вже сховався від нас за далекими хатами хуторів. Пройшло ще хвилину, і в хуторах затріскотіла стрілянина крісів і скорострілів.

Із-за хуторів назустріч нам летять з розпатланими гривами коні без їздців, а між ними чвалує декілька козаків з 1-ої сотні, які намагаються навернути цей кінський табун на шлях, щоби не розбігався на боки.

Один з козаків доповідає нам, що "Партизан" застряг у грязюці на греблі і що з хуторів відкрито по ньому густий вогонь, притому перша сотня, покинувши коней в заді, намагається витягнути "Партизана", відстрілюючись від ворога.

Треба помагати. 3-тя сотня розвивається у лаву та об'їздить хутори з півночі, 2-га йде вправо на хутори відтягнути ворожий огонь на себе; гармати гонять шляхом, щоби майже навпрост бити по тому березі ставка; 4-та сотня, виславши декілька вершників, щоб позавертати коней 3-ої сотні (1), маркує резерву. Штаб полку, що виїхав на горбок, бачить як по греблі повільно повзе назад, стріляючи з обох скорострілів, "Партизан", окружений чорними гайдамацькими шапками, які, ховаючись поза вербами, завзято стріляють на той беріг ставка, де з-поза плотів хуторів тріскотять стріли.

Розтягнуті на греблі постаті і коні свідчать, що ці стріли не йдуть на марно, але швидко доспіває третя і друга сотня та гармати.

Раптом з боку залізниці загули гарматні вистріли, і стовпи чорної куряви бухають з боків 3-ої сотні.

Біда! В 3-ій сотні багато молодняка, а головно не кавалеристів і дійсно лава спинюється, панікує та бігцем починає подаватись взад. Пускаюсь туди до них, щоб направити лихо, та якось і без мене обійшлося.

Яструбом налітає на утікаючих сотник Штакельберґ і бунчужний Гарасименко: кричать, лаються, зганяють докупи, ладнають в лаву. Молодці хлопці, під гарматним вогнем ніби на вправах: трухцем, чвалом і знову розсипаються в широку лаву, яка вже витримано йде вперед. Від сторони залізниці гармати стріляють дальше, але очевидячки без наслідків, бо ґранатами, які глибоко зариваються у м'яку землю і тому нешкідливі.

Наші гарматки, одна знята з передка руками обслуги, посувається вперед, друга з коноводами відходить в долинку назад, щоби сховатись від обстрілу.

Бухає перший наш гарматний стріл, і біла хмарка шрапнелі серпанком затягає пліт на тому березі ставка; швидко друга, третя, четверта і плоти раптом змовкають, ніби людина, що бігла з криком до вас, а тут раптом упала з обірваним викриком.

Ось і "Партизан" визволився з грязюки і від'їздить весь вкритий парою, що валить із його перегрівшихся моторів, а ось і 1-ша сотня витягає свою розстрільну по тому березі та лише вправо, від сторони 2-ої сотні чути ще стрілянину та ворожі гармати з півночі.

А де ж німецький відділ? Ось і він: нахилившись до кінських грив чвалують у розсипці синьосірі вершники навпростець ріллею попри ліве крило герцьовників 3-ої сотні.

До штабу причвалав на спіненому коні підстаршина, начальник відділу, і схвильовано докладає, що з хуторів в долині вийшли розстрільні, які збили його відділ, що це очевидячки "фронтієри", бо вдягнені дуже ріжноманітно та що така війна чорт зна що, бо в ній не розбереш, хто спільник, хто ворог, хто мирний, а хто вояк: селянин у сірій військовій шинелі, а вояк в цивільному.

Очевидячки, те регулярне, що було вчора перед нами, кудись пішло і з'явилися знову якісь партизанські відділи на зразок Крюковських, Донецьких пролетарських і подібних інших частин, тому зрозуміла і їх мала витримка під гарматним вогнем.

Бій переходив у затяжний, 3-тя сотня цілком даремно герцювала, бо горби за хуторами заняла якась ріденька розстрільна, яка і сама не посувалась і герцьовників не пускала. Тому відтягнено 3-тю сотню взад, причому Штакельберґ знову зробив свого рода вправи, щоби призвичаювати хлопців до вогню, пішаки змінили 1-шу сотню, яка пішла до своїх коней і почалася скучна перестрілка.

В той же час повз залізниці розгортався бій, який, дивлячись по згуках, посувався не на схід, а на захід.

Коло полудня почали ворожі відділи натискати та обходити наше праве крило, а незабаром виявився також обхід і зліва поміж нами та Дорошенківцями, які відходили повз залізниці. Не допомогло і введення всіх резервів, до останнього гайдамаки, бо надто був великий фронт для наших малих сил яких 2-3 кільометри.

Цей відворот тягнувся повільно з перервами. На жаль, "Партизан" не міг взяти участи в бою, бо попсувалося щось в моторах і ледви дотягнув до своєї бази на стації Солоницькій. До того ще були поранені шофери.

До вечера перейшли Гордієнківці до фільварків солоницьких, і штаб став на ніч у хатах, побудованих між старими валами, висипаними ще Запоріжцями Лободи та реєстровими Наливайка.

В ночі стихло. Ми були тільки в близькому дотику з ворогом, такому близькому, що довелося держати повне поготівля, таке тяжке для кінних відділів, коли годі коней розсідлувати та погодувати і людям ніяк відпочати. До того і з харчуванням було погано, бо консерви наші були десь коло Гребінки, кухонь не було, а Солоницькі хутори прохарчувати нас не могли, тож доводилося посилати по харчі до села Солониці та звідтам підвозити все, що треба.

На другий день бойові акції почалися досвіта. Наліво під нас пішли в наступ Богданівці. Під густим крісовим, скорострільним та гарматним вогнем наступ цей посувався дуже повільно. Проти Гордієнківців почалася діяльність ворожих стеж піших всуміж із кінними.

Зранку з'явилися до нас і розвідчики "Партизана" та доповіли, що авто-панцирник зможе виступити після полудня; вони почали підготовлювати дорогу для його проїзду, вимощуючи лозою і дошками непевні місця коло моста і біля хутора з млинами.

Коло 10-ої години перед 1-ою та 3-ою сотнями вийшли ворожі розстрільні та почали посуватись вперед, вдержувані нашим гарматним, крісовим та скорострільним вогнем. Ворожі гармати лише декілька разів починали обстрілювати росташування Гордієнківців, але знову перекидали вогонь на Богданівців, які вперто сунули вперед, відділені від нас ніким не обсадженою перервою на який кільометр або півтора.

Ворожий наступ ішов якось пиняво, розстрільні то йшли вперед, то раптом подавались назад, і ми помітили один раз те дивне явище, яке тоді водилось по деяких частинах наших і російських: мітінґи та голосування під час бою. І шановні читачі цих спогадів нехай не думають, що наведені факти є вигадкою автора з бажанням висміяти засади народоправства, яких автор в дійсности є ширим прихильником, але в ті бурхливі часи темні, царатом затуркані маси надто радикально зрозуміли принціпи вирішування справ більшістю голосів, вживаючи їх якраз там, де не треба. І так перед першою сотнею спостережено після раптовного відвороту скупчення людей, які в якомусь невеличкому закриттю, живо ґестикулювали, а потім підносили руки вгору, після чого знову починався наступ. Очевидно, вирішувалось в такий спосіб, чи продовжувати бій, чи ні.

З полудня, після чергового мітінґу, почався рішучий фронтальний наступ проти першої сотні, а разом із тим полковник Алмазів із неспокоєм доніс, що на гармату остало всього по 35 набоїв, а також Нестроїв прислав записку з проханням набоїв до крісів.

Треба якось зарадити лихові. Негайно викликано "Партизана" – і він швидко вже коло старих козацьких валів. Ладнається до контратаки 4-та сотня, яка має разом із першою та "Партизаном" ударити на наступаючі розстрільні на північ від шляху; контр-удар мають підтримати вогнем гармати.

Піднімається від мосту вгору "Партизан", трухцем йде по ріллі лава 4-ої сотні, на руках викочують гармаші гармати на відкриту позицію та цілком несподівано бачу, як подають коноводи 1-ої сотні коней до своєї розстрільної.

Швидко гарматні вистріли закутують димом ворожу розстрільну. Вилітає вперед "Партизан", відкриваючи вогонь з обох своїх вежок, а користаючи із того перша сотня мигом всідає на коні та разом з четвертою йдуть в атаку на шаблі.

У ворога метушня, люди пробують вставати, кудись тікати, але "Партизан" і гармати покладають їх на землю як снопи.

Контр-удар випав щасливо. Маємо багато набоїв до крісів і 16 полонених. Розстрільна вліво від шляху майже перестала існувати і та, що направо, також в паніці відступає.

Сотні та "Партизан" вертають на свої місця, і лише тоді ворожі гармати починають бити по тому місці, куди йшла кінна атака.

Поручник Гарасименко, що приводить полонених, на моє питання, чого це їм прийшло в голову повсідати на коні, здивовано відповідає: "А, батьку – болото; як вчора "Партизана" витягали, так чоботи побрудили, що не відчистити, а тут по ріллі ще гірше.." Коли би ти почув це в могилі Зайдліце (відомий ґенерал кавалерист у Фридриха Великого), ти, що лаявся, коли бачив спішеного кавалериста і казав, що кавалерист мусить родитись і вмирати на коні.

Ця контр-атака дала нам спокій майже на дві годині, бо натиск припинився, обмежуючись тільки до крісової стрілянини та постійної розвідочної боротьби на правому крилі в напрямку на Лукоме.

12 полонених москалів і 4 українці доповіли, що вони з "Крюковських партизанів", що в їх відділі весь час йдуть суперечки про те, чи воювати, чи не воювати з українцями, чи дати їм право на самовизначення аж до відокремлення і союзу з німцями та що частина відділу є за сепаратним миром з українцями, а за продовженням війни з німцями, про це весь час мітінґують.

У відділі було до 350 баґнетів, зліва від відділу Донецькі кінні пролетарські полки, а за ними якісь теж партизани з околиць Ромодану і Хоролу, яких звуть "Українськими червоними козаками". Раніш від Покровської Богачки йшли і лотиші, які пішли потім до залізниці і яких в ночі Крюковці змінили. Зі штабу "армії" з Ромодану передавали, що в складі "армії" є також і чехи.

Я післав Андрієнка з полоненими та інформаціями до штабу дивізії та наказав йому, щоби приспішив якось справу з гарматними та крісовими набоями, бо залишилося по 15 стрілів на гармату.

Щойно від'їхав Андрієнко, як зі штабу дивізії прибув сотник Епов з невеличкою ескортою і проїхав просто до розташування передових сотень, звідки мене повідомлено, що він присланий зі штабу дивізії "перевірити, як справується Гордієнківський полк" та що він одержав у штабі дивізії від Натіїва доручення формувати новий загін об'єднаної кінноти під назвою "Полтавські Партизани". Це так обурило 3 сотню, що вони повідомили мене, що як Епов не забереться геть, то його застрілять.

На щастя, цей висланник штабу дивізії поїхав собі десь до Богданівців, навіть не поступаючи до штабу полку.

О 4-ій годині знову оживилась ворожа діяльність. Гармати від залізниці пустили декілька гранат і густі розстрільні, збивши стежі від сторони Лукомого, повалили з хуторів, що в долині попри дорогу, яка йде на Лукоме. Одночасно і з фронту почали обережно посуватися ріденькі розстрільні.

Я викликав "Партизана", але він, поїхавши в сторону Лукомого, застряг десь у болоті за близчим хутором з вітряками і мусів повернути з нічим.

Третя сотня, охвачена справа, мусіла загнути праве крило та відступаючи зробила помилку, бо перейшла хуторі з вітряками, втративши можливість обстрілювання долинки, що провадила до цих вітряків. Всі її спроби поправити помилку не повелись, здержувані вогнем скорострілів, які стояли на великому шляху і хоч далеким, але густим обстрілом засягали скісно 3-тю сотню.

Наші гарматки ніяк не могли збити цих скорострілів, бо не доставало набоїв та хоча під'їхали аж до самої розстрільної, не могли побачити цих скорострілів.

Попробував і "Партизан" під'їхати по шляху проти них, але на шляху зустріли вони його таким вогнем та ще протипанцирними кулями, що він мусів спішно завернути, а осмілені розстрільні посувалися далі, більше на північ, очевидячки, щоби вийти між нами та Богданівцями.

Треба було рушити до протиакції резерву. Зокрема, небезпечним являлася ось ця долинка, бо як би в ній скупчилася ворожа піхота, то звідтам легко могла би кинутися на баґнети, що при численній перевазі загрожувало нам знищенням.

Тому 4-та сотня йде продовжувати вліво першу сотню, а 2-га з останніми двома скорострілами має заняти хутір з вітряками.

Пояснюю завдання сотникам і командантові відділу скорострілів, сотникові Лахтіонову, найбільшому "большевикові" з цілого полку. "Значиться панки (3-та сотня) спартачили, тож треба їм дати науку, щоби подивилися", – бурмотить він, сідаючи на свого масивного рижого коня.

Сотні і скоростріли виїздять на призначене місце.

Четверта сотня швидко відсилає взад коноводів і займає долину наліво від 1-ої сотні, а друга зникає в хуторі з вітряками, за нею стягаються туди скоростріли, коні та обслуга. Пішли найкращі люди: при одному зі скорострілів скупчилися випадково: Божко (потім батько кошовий Запорожської Січі), Мартинюк, голова одної з українських рад 7. Сибірської дивізії, Борченко – зв'язковий в дивізійному комітеті колишньої 7. Туркестанської дивізії, заступник голови цього комітету та член дивізійної ради Лапченко, Слабович, один із чинних хлопців по відокремленню українців в ударну сотню, Голода один, з гарних фронтовиків.

Скоростріли веде сам Лахтіонів, а цілий відділ Андрієвський; йдуть кадрові старі Гордієнківці та ще з настроями, показати, як слід "воювати". Цікаво.

Хутко між хатами, які в той бік, видко вже коней без їздців, порожні троки від "кольтів" і набойові в'юки. Значиться спішилися.

Вітряки видко зі старих запорожських валів, як на долоні. Віддалення невеличке і без далековиду видко всі деталі, а в далековиді чудово.

Ось з хутора кряхкає сальва, ніби батогом по повітрю, за нею ніби горохом швидка пальба; і знову тишина; за хвилину знову сальва! Це Андрієвський показує, як кермувати вогнем..

Коло вітряків з'являється висока масивна постать Лахтіонова і стоячи дивиться в далековид.

З ворожого боку вривається завірюха стрілянини, яка то вибухає, то втихає, тоді як хутір з вітряками промовляє то сальвами, то коротким різким тарахкотінням.

Лахтіонів махає рукою – і зігнуті постаті бігом пускаються до вітряків, несучи скоростріли.

Ось один з них вже лаштується у самих ніг команданта, а другий тягне чотирох людей по драбині на балькончик вітряка. Один з цих людей раптом падає як підкошений на землю, другий повільно сповзує як неживий до долу по сходах, але двох дійшло і там високо під самими крилами ладнають "кольта".

Низчий "кольт", що на землі, починає бити чергами, а горішний чомусь мовчить; до нього лізе ще один з людей і видко, як він, відштовхнувши того, що був там на горі, припадає до скоростріла. Лахтіонів махає рукою і обидві його "машинки" починають лопотіти, покриваючи усі інші згуки.

Як налякані горобці з гречки, вибігають з долинки людські постаті. Таки забрались і тікають що сили за поблизькі плоти й хати. Наші гармати не видержують і, витрачаючи ще кілька дорогих набоїв, збільшують загальну гуркітню.

Ворог теж збільшує пальбу; кулі як рої літають, чіркаючи по старих запорожських валах, б'ють у хати, шльопають у ставок, піднімаючи маленькі водограї.

"Кольти" з вітряків переносять вогонь кудись вліво, і 3-та сотня швидко займає спірний горбок, шаблями вигребуючи на ньому невеличкі окопи.

Лахтіонів знимає з вітряка "кольта", звідтам же спускають на мотузках непорушне тіло, яке нескладно махає у повітрі ногами й руками. Від Андрієвського спіє донесення: "ворога відігнав, накажи приїхати Павлуші (полковий лікар), є ранені. ...Мартинюк конає, Голода вбитий, Борченко ранений та ще чотирьох гайдамаків ранено легко. Обходять справа між мною а Сулою"...

"Павлуша" вздихаючи виходить з кута старих валів, сідає на коня та їде за своїми санітарними в'юками та двома помішниками, з яких одна жінка, туди, де кипить стрілянина і дихає подув смерти.

За деякий час із хутора з вітряками виходить і виїздить ґрупа перев'язаних людей, між ними впоперек коней безсилі тіла двох, що були полковою душею, гордощами, силою.

Бій розгорюється: ось із боку 1-ої і 4-ої сотні відходять ранені, а з південного заходу на просторі між Сулою і вітряками починають летіти кулі майже вздовж розстрільних 2-ої та 3-ої сотні і чи не на задах 4-ої і 1-ої.

Останній резерв полку, пішаки займають той бік старих валів, що спрямовані на Сулу, і починають вогонь по то з'являючихся, то зникаючих постатях, які вперто просуваються до Солоницьких ставків. По червоних лямпасах видко, що це "Донецькі пролетарські полки", які покинули коней і стали гарною впертою піхотою.

Зокрема шкодять ті ворожі стрільці, які ховаються у вершках старих розложистих верб, що ростуть повз Сули і з цієї височини б'ють по всьому, що внутрі старих валів.

Щоби якось протиділати цьому обходові, посилаю взад у село Солоницю одну гармату і наказ сотникові Григорієві спішити всіх їздових, з возів використати всіх легко ранених, притягнути в село "Партизана" і бити по тих, що нас обходять з боку Сули.

Гармата від'їздить, але проїздячи вона передає, що має всього 8 набоїв, а за хвильку підходить Алмазів і докладає, що і в другій гарматі тільки 9 набоїв.

Стрілянина то змагаючись, то втихаючи іде по цілому фронті. В розпалі її, коли вже почали стріляти і "Партизан", обозники і гармати із того берега ставка, облегчуючи дещо боротьбу на правому крилі, приїхав сотник Андрієнко.

Не поспішаючи, хоч і як посвистують кулі в старих валах, злазить він з коня і, прив'язавши його в закриттю коло хати, підходить з докладом: "Набоїв немає, нашого господарського ешелону можна надіятись кожної хвилини, до полку йде поміч – сотня Дорошенківців, один віз крісових набоїв, із-за Сули має підійти німецька піхота. Тих чотирьох полонених – продовжує похмуро Андрієнко – приєднав я до Григорієва, озброївши їх крісами від наших забитих та тяжко ранених. Я привів їх назад зі штабу дивізії, бо всіх полонених передають німцям, а ці наші дурні йшли проти нас, тому що ми за німців панів і буржуазію, але я їм дорогою все з'ясував, так що вони вже тепер добре стріляють отих червонолямпасників".

Андрієнко присів втомлений край старого валу, де притулився штаб, подивився на цей вал і похмурно каже: "Так, батьку отамане! Тут теж колись козаки запорожські вмирали, а проти них, "вірні як собаки" ворогові, реєстрові козаки бились, а тепер хто його знає, хто з нас реєстровий, чи ми, чи ті, що там... Нам Скалозуб з "низу" Сулою не пливе з товариством на поміч, а німці із-за Сули, мабуть, прийдуть, але й ті з чужими проти нас б'ються... Лобода крівавився тут проти панів за простий люд, а ми... От у Натіїва в штабі я тепер усіх лубенських панів застав, як у себе дома, а там на горі (показуючи рукою на "Види") підпанки дивляться. Ох, коби скорше свою державу збудувати, свою владу настановити"...

І дійсно, на "Видах" аж чорніло від цікавих. А скільки там було здорових мужів, що добре вміли кріс в руках держати. Між тим розвивався обхід і з півночі, зліва охвачена 4-та сотня не видержує і загинає ліве крило назад, відкриваючи тим способом міст, по якому єдиному можна було перевести взад коні, бо годі думати перепровадити їх в брід через потік, береги якого так розмокли, що ледви може перебристи людина. Ясно, що не буде можна використати коней, ані для атаки, ані для маневру. Треба було їх просто рятувати з тої небезпеки, якою став лівий беріг потока в околиці хуторів Солоницьких, отже, і потягнулись наші коні по п'ять, по шість на одного коновода, через міст до села Солониці, де коноводи мали поставити їх на припонах, а самі мали скріпити солоницьку залогу, забезпечуючи наше праве крило.

Це був останній час, бо незабаром кулі почали бити по мостових дошках.

У цей мент через міст перебігає декілька людей до штабу, а більший гурток озброєних прилягає за насипом, по якому йде шлях на тому березі.

Це спішить допомога – сотня Дорошенківців. Вона, як і всі наші "сотні" того часу, в силі заледви 43 крісів, але з одним "Максимом".

Командант сотні, зголошуючи своє прибуття, ставить мені офіційне запитання: "Пане полковнику, а хто перед Вашим полком? Якщо це чехо-словацькі легіони, то наш полк рішуче постановив з ними не битись і сотня не може вас піддержати". Діставши відповідь, що перед нами не чехи, сотня пішла на ліве наше крило для піддержання 4-ої сотні та почала звільна відсувати ворожу лаву.

Підійшов і віз з набоями та з його прибуттям змагається стрілянина, але ситуація не кращає, бо на правому крилі все густіше скуплюються "червонолямпасники" з донецьких полків і густіше летять звідтам кулі.

Шеста година по пол., а на гармату тільки по 4 набої... Погано. І як довго тягнеться цей весняний вечір! Як дуже хочеться, щоби скорше згасли оці скісні проміні сонця, що падуть із того берега Сули, граючи блесками на копулі собора в Лубнах й на поверхні ставків між Солоницею та хуторами, що хвилюються дрібними хвилинками, ніби тремтять від попадаючих у них куль.

Стрілянина на правім крилі раптом переходить у страшний клекіт ніби кипіння. В боці села Солониці бухкають чергою три гарматні стріли – останні набої, – тріскочуть скоростріли, і наші пішаки щось дуже починають примінюватись до місцевости, очевидячки не витримуючи вогню.

Все, що ще залишилося озброєного в штабі, біжить туди, і Андрієнко, вимахуючи крісом, починає переконувати хлопців, щоби вони держались та не соромили старих валів, не плямили славної пам'яти. На цей раз ворожа лава не могла піднестись, головно задля бокового вогню "Партизана", але ясно, що перевага вогню по тамтім боці. Наближається кріза і якщо прорвуть тут, то не можна буде відступити 2-ій сотні, а врешті доведеться відходити в надзвичайно тяжких умовах через багнисті береги потока.

У цей рішучий мент бачимо, як по дорозі зі села Солониці висувається лава в сталевих важких шоломах, і попавши під далекі перелітні кулі, розгортається в розстрільні одна за одною по обидвох боках шляху та починає посуватися до моста. Йде щонайменше 300 боєвиків, більше чим цілий бойовий склад Гордієнківців. Не доходячи кількадесять кроків до потока, обидві лави залягли, а від них відокремився гурток, що бігом пустився до валів. Це був німецький молодий ще "гавптман" (сотник) та декілька вояків.

Він сповістив, що прийшов з двома сотнями на допомогу українській кінноті. Ми почали з ним роздивляти місцевість та вирішувати, що його сотням робити. Моя гадка була, що треба їх спрямувати до хутора з вітряками та звідтам притиснути все, що скупчилося повз Сули до води і забрати в полон. Німець був тої думки, щоби натиснути на ті крила ворога, що нас обходили, і розігнути цю підкову, яка нас обхоплювала.

Поки ми розмовляли, знову знялася стрілянина, тим разом проти 3-ої сотні, і раптом від Лубнів бухнув гарматний вистріл, а повільний зойк стрільна, яким співають набої коротких гармат (гавбиць), закінчився вибухом, але малого калібру, недалеко валів так влучно, що кулі сипнули в саму середину валів.

"Мабуть, це ваші, – кажу німцеві, – бо російських гармат коротких з малими калібрами нема".

– "Не може бути, – відповідає німець, – це, певно, десь прорив чи відійшли на лівому крилі".

Другий вистріл та вибух перериває нашу розмову. Головка шрапнелі фуркаючи чіркає по стінці хати і падає близенько, так що досить нахилитися, щоб її підняти. Показую її німцеві та звертаю його увагу на німецький напис і клейма, які вже не лишають ніякого сумніву, від кого цей ще гарячий гостинець.

Ще чотири стрільна нараз задиміли над валами, ніби градом обсипуючи все, притискаючи нас всіх до окопів. Німець лається і на його наказ один з вояків розгортає чорно-жовтий прапорець.

"Ті баварці ніколи не розвідають добре, – каже німець, – це стріляють наші кінні гавбиці".

Павза, а за хвилину новий розрив вже над розстрільними нашої третьої сотні. Маєш, це ще ліпше. Німецький вояк теж з прапорцем біжить до 3-ої сотні, але рій куль прижимає його до землі і він вже повзе вперед. Та, на щастя, наші гармаші по наказу Алмазова вистрілюють останні два набої з тої гарматки, що тулиться коло самої розстрільної 3-ої сотні, вказуючи своїми низькими розривами ціль, і наступні черги німецьких стрілів вже вибухають там, де треба. Німець нарешті згодився вдарити на ліве крило обходячих груп, що були проти Гордієнківців, відкинути їх і притиснути до Сули. Плян незлий, але надзвичайно довгий і міг дати повну можливість відвороту для "Донецьких відділів". Але німець рішучо не погоджувався на більш рішучу акцію.

Наладнавши зв'язок зі своєю артилерією і витративши чимало часу на методичну підготовку, пішли німці в наступ. Підтримані нашим "Партизаном", вони швидко примусили праве вороже крило змінити обхват і самі почали його заходити, врешті зігнали з поля все те, що було на північ від шляху на Хорол. Але сонішко, яке так не поспішало до цього часу, зникло за крутим високим берегом Сули, який на зачервонілому небі різко відокремлювався обрисами своїх дерев, Лубенських будинків, насипом старої фортеці Яреми Вишневецького і чорніючими від цікавих глядачів "Видами", а далі сірі присмерки зі смугами туману із ярів почали затоплювати хати, дерева і далечінь. Стихала стрілянина, стихав весь галас і шум бою.

Німці спинили наступ. Тільки тріскали ще поодинокі вистріли, але не чутні були ті згуки, які так вражали та били по нервах після боїв у світовій війні: не стогнало, не скаржилося стихаюче поле стоголосим голосінням ранених, шумів тільки гамір на великому шляхові та гомоніло десь по там-тому боці Сули, де, мабуть, мітінґували "Донецькі".

На ніч усю сторожу заступили німці. Гайдамацтво відійшло до Солониці, де, розсідлавши коней, вснуло мертвим сном. В опівночі приїхав Корніяш, якому нарешті пощастило просунути наш ешелон до Лубен, а вози з набоями, консервою та біллям до перестанку Солониця. Швидко роздали сотням все потрібне, бо на завтра наказано було продовжувати бій та переслідувати ворога, якби він почав відворот, тому що прийшло звідомлення, що німецька кіннота перейшла Сулу понизче Лукомого і має наступати з півдня на Ромодан.