Текст книги "Украинская революция (1917-1921)"

Автор книги: Всеволод Петров

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 26 страниц)

V. Ромоданська операція. Соціяльна диференція на селах між Хоролом і Лубнами та її впливи

За 20-го та 21-го березня не поспіли ми посадити на коні багато людей, бо головно бракувало сідел, а вечером 21-го дістали зі штабу дивізії боєвий наказ, згідно з яким 22-го ранком мали піти розвідчі відділи в напрямку на Хорол, Ромодан, Дубовський, на якому то фронті мала оперувати запорожська дивізія, вся на лівому березі Сули. Направо від нас, в напрямку від Золотоноші, мала оперувати баварська важка дивізія, на жаль, числа її не пам'ятаю, але була вона під орудою ґенерала фон дер Гольца, родича відомого німецького військового письменника та колишнього головного інструктора турецьких військ. Ця дивізія ще не перейшла Сули, яка низче Лукомого була обсаджена червоними. Вліво на Лохвицю теж мала наступати німецька кіннота, піддержувана пішою бригадою, щоби перейти Сулу під містечком та простувати далі на Харків. В околицях села Лазорки мала зосереджуватись теж піша німецька бригада, яка вже висунула два куріні з артилерією у самі Лубни як свій аванґард. Отже, з наказу виявилось, що лишень ми, Запоріжці, перескочили Сулу, а що далі як на північ, так і на південь Сула ще не перейдена німцями, які щойно мають починати бої за переправи.

По тому наказі Гордієнківці мали висунутись як найдальше в сторону Хоролу, обійти село Лукоме та допомогти в акції баварцям. Вліво по залізниці на Ромодан мав рушити тимчасовий панцирник та ешелон Дорошенківців, а по широкому шляху на Ромодан кінна розвідка Республиканців. Богданівці мали залишитись у резерві. Таким чином 250 гордієнківським шаблям та 4 "Кольтам" і 2 гірським гарматкам давалося завдання на справжній кінний полк.

Крім того, окремою запискою повідомлялось, що отаман Натіїв мав перевести перегляд полку перед його відходом на площі перед собором.

Отже, почали ладнатись до виступу, запрягли всі свої вози по 6 коней, як при гарматах, щоби не було часом перешкоди в русі. Посадили на вози, крім озброєного їздового, ще по одному пішому з крісом, а два вози навантажили самими озброєними пішими по 6 на віз і позичили у Богданівців одного "Максима", так що обоз став уявляти зі себе самостійну бойову одиницю в 20 крісів, один звичайний скоростріл та один "Максима".

Решту всіх пішаків, сформованих у похідну сотню, треба було залишити, бо нікуди їх було взяти та й зброї не мали вони досить.

Цю нашу першу похідну сотню забрав собі штаб дивізії та сформував курінь поповнень для цілої дивізії, з якого ми, до речі, не дістали ані одного чоловіка. Командування цим курінем приняв воєнного часу "капітан", сотник Деркач. Це прізвище назначую тут тому, що доведеться з ним ще раз стрінутись, змальовуючи певні політичні інтриґи пізніших часів. Сотник Деркач з "Просвітян" Лубенщини, не знаю чи не з учителів, людина начитана, самовпевнена, спокійна; при першому знайомстві робив гарне вражіння головно виразною закінченістю кожної думки, яку висловлював не поспішаючи короткими, ясними реченнями.

22 березня був гарний теплий день. В ясному соняшному сяйві гарненькими та чепурненькими здавалися Лубни і з їх високого берега було видко далеко-далеко, аж до самої Покровської Богачки та Ромодану, що десь чорніли на обрію. Щоби не вертати та не розривати дальшого оповідання про нашу чотироденну бойову операцію, таки зразу змалюю тут місцевости, в яких вона велась. Від Лохвиці на Ромодан, Покровську Богачку і далі на села Кодинці і Оборонь тягнеться смуга горбів, які являються найвищими пунктами всієї околиці між ріками Сулою та Хоролом. Від цих горбів до річки Хоролу йде рівне плоскогір'я, що кінчається крутим берегом Хорола, а до Сули відокремлюється декілька похилих, злегка горбоватих язиків, з яких в самому районі боїв було три: Дубровський, Березоточі, – Покровська Богачка – хутори солоницькі та Покровська Богачка-Лукоме. Кожний з них опирався у Сулу, причому біля Березоточі, солоницьких хуторів та Лукоми ці язики горбів утворювали досить високе плато, яке хоч і було низче від правого західнього берега Сули, але підносилося над тими рівнями, що лежали між ними. По широкій долині, між першим та другим язиком, проходив шлях, піднімаючись повільними закрутами вгору до залізниці Лубни-Ромодан, а по самому верху, весь час домінуючи над залізницею, йшов широкий ґрунтовий шлях на Хорол, де-не-де обсажений великими деревами. Цей шлях проходив через південний край Покровської Богачки, на останньому кільометрі різко піднімаючись до неї вгору. Перед самою Богачкою з правого боку шляху видніла ґрупа старих розритих високих могил-курганів, а коло них йшла дорога Ромодан-Лукоми.

Від Березоточі через перестанок Солоницю до хуторів солоницьких тягнеться рівнина з піскуватим покладом, від якої оті горбоваті язики піднімаються вгору на 2-4 метри, відокремлені від рівні потічком, який вливається в Сулу коло хуторів солоницьких. Між ними та розлогим селом Солоницею, на останніх 1½ кільометрах, якраз між цими двома оселями, потічок цей творить широкий багнуватий ставок, який угорі починається коло самого широкого шляху, що пробігає через той потічок по деревлянім довгім мості, а внизу лучиться з Сулою короткою, але дуже високою та багнистою долиною, на якій в часі, коли йшли згадані бої, стояли калюжі з водою.

Сама Сула понизче залізничого моста починає розходитись притоками з багнуватими чи й сухими островами, поміж ними утворюючи щось подібне до Великого Лугу на Дніпрі, тільки в багато менших розмірах, і цей район зветься Посуллє та тягнеться майже до села Лукоми.

Щодо поселення у цьому районі, то крім Покровської Богачки та солоницьких хуторів, є тут низка хуторів із садочками, які майже без перерви тягнуться від хуторів солоницьких і кінчаться в 1½ кільометрах перед Покровською Богачкою. Ці хутори де-не-де підходять близче до великого шляху.

Поміж розкиненими солоницькими хуторами видніють подекуди рештки тих старих валів і окопів, в яких відбивалися козаки від поляків, де загинув Лобода та Наливайко зі своїми Запорожцями.

Коло дев'ятої години ранку 22. виладнався полк перед лубенським собором, коло якого зібралося багато народу, бо з полком відходило й чимало таки лубенців, які щойно зголосилися до нас.

Перегляд полку отаманом Натіївом затягнувся майже цілу годину, бо він дуже уважно переглядав насідлання майже кожного коня, стан зброї та в'юків. Під час перегляду, знову при нагоді, просив я, щоб витягнено на залізниці вперед ці вози з гірськими гарматними набоями, бо вирушили ми у похід, маючи всього по 70 набоїв на гармату замість належних 150.

Нарешті висунулась 2. сотня, з якою пішов Андрієнко, а за чверть години і решта полку, 3-тя сотня, гармати, 1-ша сотня, скоростріли, 4-та сотня, а невдовзі і за нею наші імпровізовані піхотинці, що були приділені до кінноти, яких вів сам Олекса Григоріїв, значковий.

Штаб і команда зв'язку йшли попереду кольони. Спускаємось по деревлянім мості та повертаємо вправо на Засулля і чуємо гулкі гарматні вистріли в стороні солоницького перестанку. Це імпровізований "Дорошенківець" свариться з "Заамурцем", який вийшов йому назустріч із Ромодану.

Ідемо широкими вулицями Засулля, минаємо знайомі вже "Види", які на тому березі Сули переповнені цікавими мешканцями Лубен, які вимахують до нас шапками, хустками та парасолями.

Співаючи доходить кольона до переїзду через залізницю, якраз за стацією Солониця, на якій стоїть потяг з дорошенківським десантом.

Раптом над стацією рветься пара шрапнелів, і потяг починає відходити в наш бік, а із закруту залізниці вилітає стріляючи наш імпровізований панцирник, навздогін якому вибухають, то справа, то зліва, чорні стовпи диму. Це взяв його в оборот "Заамурець" в товаристві другого, теж імпровізованого панцирного потягу.

Полковник Алмазів, не чекаючи наказу, вискакує зі своїми гарматками на горб з вітряками, перед селом Солониця, та готовиться знову почастувати старого знайомого. Ми трухцем переходимо через залізницю, щоби сховати коней в розлогих Солоницях, але зі сторони "Видів" різко звенять стрільна 42 лінійної гармати, а її важкий набій своїм проймаючим свистом виє понад нами, і глухий вибух високо викидає дим і землю там десь за хуторами, за якими димить "Заамурець".

Це єдина запоріжська важка гармата вставила своє словечко у сварку панцирників. І знову "Дорошенківець" посувається вперед, а за ним ешелон десанту. Ми прискорюємо бігу, щоби вийти на широкий шлях, загрозити задам ворожих панцирників і тим примусити їх до відвороту.

В часі нашого переїзду пояснюю гайдамацтву, що це за місця, по яких ми їдемо, і бачу як, переходячи міст, вони повертають голови в сторону солоницьких хуторів та валів між хатами, знимаючи шапки в пошані перед тінями предків, колишніх запорожців.

Швидко піднімаємось угору, переїздимо першу смугу хуторів, які переходять через великий шлях, і бачимо вліво, в долині, вже трохи за нами, дими панцирників, які перестрілюються.

Спиняємо марш. Стежі третьої сотні з'їздять ріллею в долину в напрямі на зади ворожих панцирників, а гарматки виїздять на відкриту позицію, щоби післати їм гостинців. Але до бою не дійшло, не знаю чому, чи то побачивши наші приготовлення чи з іншої причини, бо по нас не стріляли, а ворожі панцирники пішли собі швиденько до Ромодану, але "Дорошенківець" їх не переслідував, тому що залізниця була зіпсована.

Знову збираємо висунені вперед бойові стежі, виймаємо з позиції гарматки, а тим часом підгодовуємо коней.

Шкода, що всі ці приготування до бою, якого не було, забрали нам багато часу, так щойно по другій годині рушаємо далі, перейшовши смішно мало, бо ледви яких 12 кільометрів за 3½ години, а перед нами до Покровської Богачки, мети нашого маршу на сьогодня, ще цілих 18 кільометрів дороги.

Рушаємо повільно далі піднімаючимся шляхом, з якого направо видко дерева хуторів у лузі, куди проїздять стежі 2-ої сотні; вліво, далеко в долині залізниця, на якій в далині, позаду, снується дим "Дорошенківця". Попереду по шляху то виринають, то знову зникають чорні папахи з червоними верхами 2-ої сотні.

Раптом попереду паде сальва, яка переходить в крісову тріскітню, і видко, як в напрямі невеличкого хутора із садочками гонить, виблискуючи шаблями над головами, лава 2-ої сотні. За хвильку лава зникає в хуторі, звідки починається стрілянина, на яку хтось із-за хутора відповідає, а від хутора летить один гайдамака з донесенням, що це була піша засідка, яку вибили з хуторів, але далі не можна посунутися, бо перепинює вохка долинка, де в розмоклій ріллі грузнуть коні. Два коні і один гайдамака ранені, з боку ворога двох зарубаних, один полонений. Це круковська партизанка, стріляють погано...

З копита вирушає до хуторка чета "Кольтів" і штаб, щоби зорієнтуватись; третя сотня прискорює бігу і відокремлюється від решти полку і гарматок, швидко посуваючись шляхом.

"Кольти" живо вирішують справу. Ворожа розстрільна ріжноманітно вдягнутих людей, досить таки в порядку, відстрілюючись відходить на південь до хуторів у лузі, там теж стрілянина, – очевидячки, задержано бокові стежі 2-ої сотні.

На ріллі, проти хуторів, залишається декілька вбитих. Третя сотня йде без перешкод аж до тих хуторів, що на шляху Ромодан-Лукоме, але там її спинює стрілянина, та вона об'їздить ці хуторі зліва, від півночі, примушуючи ворога відступити знову в сторону хуторів, що направо.

Друга сотня, забравшися із того маленького хуторка, що була заняла, долучує позаду кольони полку, а 1-ша сотня іде на південь по шляху на Лукоме, щоби вичистити від ворога хутори в долі, де все ще не вгасає стрілянина. Третя сотня, від хуторів на перехресті шляхів, веде розвідку на Покровську Богачку, але її стежі щось мляво й нерішуче посуваються, а тут вже і вечеріє, червоніє небо, з лугів піднімається мряка і як далі так піде, то не бути нам до ночі у Богачці. Як полонений, так і селяни кажуть, що сама Богачка не занята, що всі "Круковські партизани" порозкидані четами для зв'язку, від Лукомого, де "червоноармійські полки", аж до Ромодану, що сподіваються кожної хвилі прибуття великої допомоги. Отже, треба не гаючись заняти Богачку, яка дасть в разі чого добре опертя для полку. Тому не чекаючи на звідомлення розвідки, сунемо цілим полком, вирушаємо вперед, крім 1-ої сотні, яка пішла з двома скорострілами вправо і там почала вже бій. Це підбадьорює стежі, і вони зникають хутко у сумерках і мряці.

Направо змовкає стрілянина. Очевидячки, перша сотня перемогла, їдемо в темряві вгору. Направо ледви чорніють на небі високі могили. Аж тут, від Покровської Богачки, чітко грянула крісова сальва і кулі зі свистом й чарканням понеслись над полком.

Смужка вогню від тієї сальви блискає на чорних сілуетах високих дерев панського саду при самій дорозі, а за хвильку зривається нагальна крісова стрілянина, що блискає на відтинку 10 кроків, 100-200 вліво від шляху і знову рій куль над головами. По шляху до полку і по ріллі вліво чвалують розгукані коні без їздців.

От і маєш вільну Покровську Богачку...

Одна з гарматок без наказу починає бити по тій смужці вогників, які блискають вліво від шляху, направо від шляху бурхає знову чітка сальва, але, на щастя, зависоко.

Сотні злізають з коней, яких швидко відводять взад, але коло Покровської Богачки чути свистки, знаки, якими спиняється крісовий огонь і настає раптом повна тишина, а з тим зникає і смужка вогників, ціль для наших гармат, які теж вмовкують.

Ясно, що це нас зустріли не "Круковські партизани", а щось солідне, крісів яких до 300, головно по властивостях вогню, щось дуже дісціпліноване.

Ніч, незнайома місцевість і витриманість того, що заняло Покровську Богачку, не дає жадних шансів для нічної атаки, тим більше, коли половину людей доведеться лишити коло коней. Тому залишаємося на ніч у хуторах, що тягнуться попри шлях Ромодан-Лукоме, причому сотні розташовуються так, як вони спинилися в бою, а саме: 1-ша та 4-та, гармати, пішаки, обоз і штаб з двома "Кольтами" у хуторах в долині направо, де є більше місце для людей та коней; 3-тя на самому перехресті доріг проти високих могил, 2-га з двома Кольтами вліво від шляху.

На ніч наказано повести розвідку: 1-ій сотні в напрямі на Лукоме, піхотинцям з півдня на Богачку, а 2-ій і 3-ій сотням проти свого розташування, останній з них також і в напрямі Ромодану.

До другої-третьої години вночі ми вже мали досить вияснену ситуацію, а саме, що ми є в півколі ворожих частин, бо заняті хутори на пів відстані між Покровською Богачкою і селом Лукоме, а від них ворожі сторожі тягнуться безпереривно через Покровську Богачку та знову висуваються на захід коло залізниці, займаючи там переїзди між Ромоданом і Солоницею. Ці сторожі були дуже чуйні, так що нашим розвідникам було важко з ними упоратись, але все-таки наші пішаки зняли одну стежу, якої документи виявили, що перед нами у Покровській Богачці стоять лотишські червоні частини.

Пішаки наші чули, як пройшло п'ять потягів на північ до Ромодану і три від Ромодану, та як два з останніх надовше затримались за Покровською Богачкою, де була стація Хорол.

Таким чином ясно стало, що таки підійшла та допомога, на яку чекали большевики.

Тому, що ми вже зійшлися з порядними і регулярними частинами, то ця ніч коштувала нас більше, чим всі ті бої під Лубнами.

З розвідки, що налетіла на ворога під Богачкою, вернув лише один і причвалало три поранені коні. Одного вбитого з тієї розвідки забрала в ночі наша стежа, а решти так і не знайшли. Розвідка втратила з пішаків трьох ранених і одного вбитого, з 1-ої сотні, якої розвідка теж була наскочила ніччю на ворожий вогонь, не вернуло 3-ох гайдамаків; навіть у гармашів був один ранений, так що загальні втрати винесли яких п'ять відсотків бойового складу полку.

Коли штаб полку мав уже всі ці відомости, наказав на ранок, ще заки розвидніє, остре поготівля, коні мали бути посідлані, піхотинці зосереджені коло возів, гармати на позиції.

Ця ніч з 22-го на 23-ій була цікава ще й тим, що тоді вперше на Україні, нам довелося спостерегти початки соціяльного поділу на селі, в тім, здавалось би, моноліті, за який ми його уважали.

Знову таки доведеться забігати вперед і змалювати це явище, бо воно не обійшлося таки без впливів на ті бої, що велися на землях і поза хатами цих сіл, в яких люди не були вже цілком пасивні, а сприяли або шкодили ріжним сторонам.

Не знаю чому, мабуть, тому, що в тих околицях, про які мова, була переведена частково "столипінська реформа", чи то в залежности від впливів поблизького Ромодану його робітнями, але тут соціяльна диференція відчувалась гостро.

До речі кажучи, цей соціяльний поділ був відніший на Лівобережу та майже зовсім не відчувалося його на Запоріжу, ані на Волині чи Поділлю. Не знаю чому це було так, може, тому, що ми були в ріжних сторонах України і в цілком відмінні часи, коли були цілком інакші соціяльні обстанови нашої визвольної боротьби.

"Столипінська реформа" в 1910-1912 роках полягала в тому (для тих пишу, хто цього не знає чи не пам'ятає), що селянинові, шляхом повної протекції, давали можність відокремитись "на отруб", тобто зібрати докупи належну йому, в тому чи іншому вигляді чи то як громадську, чи як приватну землю, який міг відмежуватись від сусідів "на отруб" і міг поставити собі на цьому кусникові землі хутір і зажити своїм власним життям. Отже, штучно творилася верства дрібних земельних власників і тим змінялася психіка селянина.

Однако на ці хутори "отруба" спромоглися вийти далеко не всі селяни. Тому поруч із великими селами, як от Солониця та Покровська Богачка, були й хуторі солоницькі, хуторі покровські і т. д.

У селах залишалася тоді попередня система господарки, на хуторах нова. А тому, що хуторі мали підтримку держави, ті із них, в яких були активні та заможні господарі, почали поширюватися коштом слабіших та коштом села, що хутко пішли в найми до тих "крєпкіх мужічкоф", як їх назвав "реформатор", подібно як йшли і до тих панів, яких шиковні маєтки паразитами приліпилися до великих селянських осель цього району.

Цей клин в село вбила розумна й талановита рука, тому панський двір – низкою цупких щупальців – "отрубів"-хуторів почав душити і пролетаризувати решту селянства.

Природньо, що у відповідь на те прийшла ненависть визискуємих проти визискувачів.

Для українського визволення було дуже погано, що ті пани, які сиділи по тих районах, були хоч й не всі, а тільки частинно "просвітянами", що займалися українським, чи пак малоросійським культуртрегерством, а тому та переважаюча маса селянства, яка залишалася поза "отрубами", чи втратила позиції в економічній боротьбі на "отрубах", мала нахил залюбки ототожнювати нас, значиться, війська Центральної Ради, зі своїми соціяльними ворогами, панами та кулаками, які теж "от про цю Україну кажуть" та "своєї української влади хочуть", тобто в їх примітивній уяві українська влада мусіла бути владою панів та кулаків і природньо "чужою" .

Цікаво, що панове дідичі та кулаки теж числили нас "своєю" владою і звертались до нас за вирішенням тих чи інших примітивних "соціяльних" проблем, яких вже назбиралось досить багато.

Щоби оминути закидів певної сторонничости, якої вистерігаюся в моїх спогадах, то наведу докази, а шановних читачів попрошу й надалі звернути більше уваги на відносини населення в його ріжних верствах.

І так, тільки ми стали на ніч по хуторах, як прибігли дядьки та просили "негайно арештувати, а то й розстріляти тих "большевиків", що є по хуторах". 3-тя сотня в першій горячці вже вислала була відділ на екзекуцію над "большевиками", на щастя, вислані штабовці спинили розгін і "большевиків" приведено в штаб. Тимчасом ми розпитали дядьків, хто є отті "большевики" та в чому їх "большевицька" діяльність і виявилося, що "большевиками" є: народний учитель, який агітував за земельною реформою та за списком українських с-рів і доводив, що право приватної власности є злочином. Цей учитель тієї ж ночі прийшов до нас з Покровської Богачки з повними інформаціями про розташування большевицьких військ і вступив до нашого полку. Далі тими нібито "большевиками" були з селян ті, які аґітували за експропріяцію панських маєтків в Покровській Богачці і за – уявіть собі, який злочин – за проведення негайно земельної реформи після змісту... деклярацій Центральної Ради, а не її пізніших пояснень та обіжників.

Тим "большевикам" хуторське кулацтво разом із дідичом загрожувало приходом "порядних" військ, отже, ми і прийшли разом із німцями... і тому стали для них чужими. Вони воліли допомагати большевицьким чужонаціональним частинам тим більше, що ці останні добре таки аґітували проти нас, використовуючи вищезмальовані настрої.

Тому-то кожний збіднілий хутір у цьому районі, в околиці Хоролу, був розвідчиком для ворога і там знали про нас стільки, скільки ми про них. Тим-то пояснюється появлення в цьому якраз районі партизанських відділів під орудою Вареника та Баса, відділів, сформованих з українських селян, які воювали проти українських військ і тієї влади, що деклярувала себе владою "народу селян і робітників", про що ще буде мова.

Далі побачимо також, що коло Полтави, де переважають села і де не було "столипінської реформи", обставини змінюються.

З першими проміннями світанку 23-го березня виїхав командант полку зі штабом на розвідку до тих високих розкопаних могил направо від шляху, що лежали в якихсь 1500 кроках від горбів перед Покровською Богачкою, на які висунулися ніччю ворожі сторожі.

З могили видко далеко на всі сторони: просто край села Покровської Богачки в 1000-1200 кроках за тими горбами, що їх займала ворожа сторожа, до неї в південному кінці підходить великий шлях; вліво рівний степ до Ромодану, весь у смугах туманів, що піднімаються над нерозтаявшим ще снігом. Вправо на обрію вал того язика, що йде на село Лукоме, загинається і зникає за хуторами в придолі, де ночувала перша сотня і де тепер лежить біле пасмо туману, з якого сторчить мов острівець ґрупа дерев, позаду йде повільно в долину шлях і від нього – вправо і вліво спускається, помалу в один і швидко в другий бік, степ чорний, розораний і заволочений – на південь рівнобіжно до цього шляху ясніють дві смужки полевих доріжок.

У далекозорі видно докладно невеличкі окопи, розкинені то там, то тут по цілому овиді у східній стороні, з окопів піднімаються димки, а між окопами вряди-годи пройде то зникне групка з двох, трьох людей з крісами – очевидячки, зв'язкова стежа – направо в напрямі на Лукоме герцює розвідка 1-шої сотні під ворожим обстрілом.

Безумовно, маємо до діла з регулярним військом, бо сторожі – це малюнок з російського статута (впоряду).

З близчих горбів помітили рух у розколі могили та почали пострілювати, і то досить влучно, бо кулі дзикали близько та чиркали об могилу.

Але як тут підійти до них та підглянути те, що там позаду, за сторожею? Той "большевик" (з куркульського погляду) учитель казав, що на стації Хорол висаджувалась цілу ніч піхота і кіннота, не знав тільки чи з артилерією, і вони заночували в Покровській Богачці. Спробувати, мабуть, стрільнути з гармати на високому розриві, щоб селові не пошкодити, може поділає.

Зв'язковий іде до батерії, видко як вона поволі витягається з нічлігу та переходить вже на ріллю, де стає. Від неї іде їздець на могили з телефонічним дротом, але в той час щось зачорніло на шляху, та з Покровської Богачки виходять піші стежі, за ними застава, а за 10 хвилин і цілий відділ в сотню людей зі скорострілами. Вправо через горб теж йдуть ґрупи людей на захід і перед ними трухцем відходять наші кінні стежі.

Одночасно тріскають постріли в другій сотні і десь далеко в стороні Лукомого бухає один гарматний стріл, за ним другий, третій.

Починається, очевидячки, наступ сил кілька разів більших, чим Гордієнківська горстка, а мабуть й більших, як ціла Запоріжська ґрупа.

Було вже біля 7-ої години ранку. Треба значить гальмувати, скільки можна, цей наступ, щоби дати час на вирішення бою під Лукомим, де чимраз більше змагається гарматня стрілянина, та де, очевидячки, намагається перейти Сулу, нижче Посулля, німецька кіннота. Отже, наказується 2-ій сотні з двома скорострілами під орудою Андрієнка прикривати великий шлях, посуваючись попри нього, і шукати зв'язку з нашою піхотою; 1-ій сотні залишитись в придолі біля хуторів, піхоті під орудою Олекси Григорієва (не все ад'ютанти мають бойові завдання, лише у Гайдамаків) пересунутись на возах попри хуторі в долину на зади і з кількома кінними забезпечувати полк від можливости далекого обходу зі сторони села Лукоме, 3-тя сотня і гармати мали оперувати на полевих доріжках на південь від шляху, звідки можливо обстрілювати з гармат весь аж надто широкий "фронт" полку; 4-та сотня в руках команданта поза 3-ою сотнею.

Наказ видається сотенним, що з'їхались на перехрестя доріг під могилами. Вони дістають вказівки, які в тих обставинах уважалися доцільними, а саме – здержувати ворога комбінованим боєм, спішуючи гуртки і примушуючи його розгорнутися та загрозою кінного наскоку приневолити його до задержки, щоб загаїти час. Увесь успіх залежав від ініціативи низчих командантів, обопільної підтримки та рішучости всіх у полку. Лубенські бої давали запоруку, що з Гордієнківцями можна ризикувати й на це.

Чвалом роз'їздяться командуючі по своїх частинах, і внедовзі гупає перший наш гарматний постріл, починаючи "концерт".

Ворожа передня сторожа, попавши під шрапнелі, розгортається в рідку лаву вправо від шляху і настирливо посувається до могил, звідки після крісової перестрілки з'їздять стежі 3-ої сотні.

Ворожа розстрільна займає могилу і бачить перед собою відходячу трухцем лаву 3-тої сотні і наші гармати, які сердито доводять їй всю небажаність перебування на могилах. Піднялась остра стрілянина, кулі свищуть по цілому полі і деякі дзенькають в щит гармати, що лишилась на позиції, в той час, коли друга переїздить на нову позицію взад.

В центрі стає надто тепло, але швидко наспіває допомога: зліва виїздить поблискуючи витягненими шаблями 2-га сотня, а її скоростріли примушують могили дещо втихнути. Направо теж відзиваються скоростріли першої сотні і ворог проти 3-ої сотні дещо уговкується, але не надовго.

Справа і зліва від могил розтягаються нові, широкі ворожі розстрільні, тому 3-тя гордієнківська сотня та гармати і скоростріли, не чекаючи нового навалу куль, трухцем відходять за недалекий пригорб, де вже не видко з могил, залишаючи тільки рідкі кінні стежі.

Вже дев'ята година – і добре, бо ворожа піхота пройшла від Покровської Богачки усього 2 кільометри, тобто, як буде так поспішати, то недалеко дійде.

Очевидячки, що в них немає гармат, бо певно були би показали їх за ці майже півтора години. Мабуть, що це якась бічна охорона так 1000-1500 баґнетів, якій не ризкнули дати гармат, бо непевні дороги.

Серед тишини, що залягла по нашому відвороті, чути як несеться гук гармат від сторони Лукомого, починають бухати гармати і наліво близько коло залізниці, на якій видно, як снуються дими декількох потягів.

Позаду, в ясному соняшному сяйві, виблискують копули Лубенського собору.

– "Мабуть, що з Видів на нас дивляться"... – каже гайдамака, зі стежі 3-ої сотні, стягаючи коня поводами, який рветься до своєї сотні, що вже зійшла в невелику заглубину і помагає гарматам переїхати через болото, в якому грязнуть колеса.

Ворожа піхота, не бачучи нас більше, встає й починає стягатися до великого шляху, щоби не йти по вогкій ріллі, в якій грязнуть ноги. Але ні, так не йде!.. І знову гупають наші гармати, білими хмаринками над шляхом, переконуючи ворожу піхоту в неможливости користуватися такими вигодами, як шлях, коли перед ними українська гайдамацька кіннота.

Знову розвертаються розстрільні та, грузнучи по ріллі, звільна посуваються на захід.

Добра піхота, – мало звертає уваги на вогонь наших гарматок, але, щоправда, вогонь цей дуже таки слабонький, бо з початку боїв було лише по 70 набоїв, а тепер ще меньше.

Раптом зривається тріскітня вліво від шляху! Спиняються ворожі розстрільні: це 2-га сотня блиснула їм у вічі шаблями, позначивши початок кінної атаки, бо, звичайно, атакувати жмінці кінноти таку велику розстрільну було годі.

Звідкись і від залізниці, де все сильніше гули гармати, впало дві гранати, знімаючи чорні стовпи диму та болота за великим шляхом і – ворожі розстрільні знову пішли вперед.

В центрі розвертається в рідку лаву герцьовників третя сотня і також готується до чергового наскоку та чергової затримки наступаючих. Справа від далеких хуторів, що в долині, виїздить негайно лава 1-ої сотні, звернена майже на південь – перескакує якийсь рів і задержується. Від неї під'їздить гонець і доповідає, що до хуторів підходить ворожа кіннота, шабель 300-400; а далі видко ще другу групу яких 200 шабель; кіннота ця зі списами, одягнена в короткі кожушки і штани з червоними лямпасами.

Ну, а що буде, як це якийсь донський козачий і фронтовий полк? Як тут викрутитися?

Між тим третя сотня чвалом пігнала на горб, обстрілювана піхотою, що задержалась – і вихрем у розсипці повертає знову у долину.

Готуємося до зустрічі нового ворога, про якого повідомляємо другу сотню з наказом не спускати нас з ока, щоби отримувати зв'язок, пішаки дістають наказ засісти в якомусь хуторі та бути на поготівлю, як ми наведемо на них ворожу кінноту і пічнемо бій, спираючись на їх вогонь. Третя сотня дістає наказ злізти на хвилину з коней, щоби вони випочали і набрали сил на випадок кінного бою, гармати, щоби підготовились до вогню направо та до швидких змін позиції. Взагалі робимо все, щоби зручним маневруванням вирівнати невигідні взаємини сил.

Ось і ворог: досить стрункі лави виїздять з хуторів і трухцем їдуть угору в напрямі на 1-шу сотню, яка неторопливо відходить до 3-тої та 4-тої сотні і гармат.

Дійсно, – списи, козацька виправка, червоні лямпаси... але перший наш гарматний стріл руйнує ілюзію донського нібито козацтва. Кіннота замість того, щоб розсипатись та прибавити ходу, унеможливлюючи тим способом противникові добрий приціл і вирватись поза обсяг вогню, їздці сипляться як горох із коней, покидаючи їх та списи і чим швидше пішки біжать до хуторів, звідки починається безладна крісова стрілянина. Перша сотня, що в той час підійшла, теж малощо не попадала з коней, але від сміху, бо фронтовики-гусари не могли видержати, дивлячись на то все.

Як потім виявилося, були то не донські козаки, а донецький пролетарський кінний полк...

Комусь то впало на думку заімпровізувати кінноту, посадивши шахтарів-робітників на козацькі коні і одягнути їх в штани з червоними лямпасами та дати їм списи до рук, якими не вміли володіти. Отже, людці, що ніколи не їздили на конях, звичайно у мент смертної небезпеки як найскорше старалися покинути все те, що їм здавалося небезпечним і що могло збільшувати їх величину та видимість як ціль для стрілів, як от кінь або спис; вони радо були б скинули певно і штани з отими червоними лямпасами, як би не зимно. Бо, щоби усвідомити собі додатні властивости швидкости коня, на це треба довшого часу. Тому з "донецьких" полків вийшло ні те, ні се; ні піхота на конях, ні кіннота.