Текст книги "Украинская революция (1917-1921)"

Автор книги: Всеволод Петров

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 26 страниц)

Врешті коло 6 години вечером згода була досягнена, і всі Українці повернули до своїх землянок, тільки залишились в поготівлі, бо настрій до них був дуже ворожий.

У ночі була спроба в 12 полку розброїти Українців й тому на ранок слідуючого дня українські сотні 12 полку перейшли з наказу української дивізійної ради до озера Кромань, близше до ради, та штабу дивізії, в повне розпорядження ради.

Ще гірше було в 25 полку Сибірському та в ґренадирських. Було там Українців небагато й дуже пильно за ними слідкували.

Щоби якось відокремитись, нашим хлопцям довелося зголоситись добровільно до ударних (пробойових) частин, так що в 7 Сибірській дивізії з'явилася ціла пробоєва українська сотня, а у ґренадирів цілий український пробоєвий курінь у числі 980 бойового стану.

Погано було, що довелося піти до частин, що мали контрреволюційну закраску; та не було іншої ради.

А проте факт відокремлення Українців надобре вийшов цілій справі: річ у тому, що в невдовзі по відокремленню ґренадирів Українців, Німці раптово перейшли до наступу на ґренадирськім відтинку якраз біля межі їх зі сибіряками.

Московський ґренадирський корпус, вже значно розкладеннй, звільнив заатаковані позиції майже не ставляючи опору. Частини, що були в резерві, мітінґували, тому командування мусіло вжити для контр-удару штурмовиків.

Першими мусіли йти Українці, і вони пішли негайно, але в мент, коли виступили, повідомили командування й комітет, що вони йдуть як український курінь імени Наливайка, а не як російські штурмовики.

Контр-наступ Українців був блискучий. Німців викинули з російських окопів, які вони заняли, і становище направилось ціною 40 українських убитих та 80 ранених.

Ця справа зробила на начальників російських частин, що були недалеко, велике вражіння та примусила їх почати дивитись на українські частини не як на майбутніх організованих дезертирів чи розкладачів фронту, а як на реальну, ніби навіть слухняну начальству силу.

З другого боку, відвагу та справність наших хлопців комітети прийняли як контр-революцію, бо на око був послух начальству; тому почалась акція проти Українців, – в першу чергу проти тих, що ліквідували німецький наступ.

Наливайківський курінь не зміняли майже місяць і тільки вимога української армійської ради, піддержана постановою полкових українських рад цілої армії, вимусили змінити Наливайківців.

Подібні спроби затримання на довший час українських курінів в окопах першої смуги були і в дивізіях ІІІ. Сибірського корпусу, що примусило корпусну раду в жовтні 1917 р. дати наказ українським частинам не йти відразу всім у перші окопи, а тримати найменше 50% своїх людей у резерві.

Разом із тим приходилося подумати і про дальше відокремлення Українців та створення з них окремої частини.

Якраз у той час проектувалася редукція російської армії та розформування її другочергових дивізій. Отже, корпусна рада просила дотичне російське начальство та комітети скористуватися положенням 66 Сибірського полку, на чолі якого стояв Українець полковник російської служби Гаєвський (потім командант міста Могилева за часів У. Н. Р., який був узятий до неволі Денікінцями в 1919 році, втік від них, вступивши до чужоземного французького легіону рядовиком, потім втік звідтам до армії У. Н. Р. та 1920 р. погиб у боях).

Був проект просто влити всіх Українців до 66 полку. На цей проект дало начальство і комітет свою принціпову згоду, але плян переведення в життя доручено виробити корпусній українській раді, яка мала тільки одного "прапорщика" військового часу у своїм проводі, а решта були козаки.

Ясно, що із заподаних нею чотирох плянів ні одного не ухвалено.

Тимчасом прийшла жовтнева революція. Нова влада підтвердила, щоправда, згоду формування Українців у складі 66 полку, але вслід за тим почала і нацьковувати рядовиків 66 полку на полковника Гаєвського та не перешкоджувала їм розкрадати майна полку. Зрештою на полковника Гаєвського пішла нагінка і з боку командування за розклад полку (який розформовувався і був не більше розкладений, ніж ті, що мали залишитись). Все те довело старого служаку, що мав понад 21 років служби, до розпуки й одного дня він дезертирував до Києва.

Після цього корпусній раді вияснено, що для проектованого українського полку немає "кадрового" старшини на команданта. Цікаво, що в той час командували полками вже обібрані мужвою 25 Сиб. п. – "підпрапорщик" воєнного часу, 32 Сиб. "підпрапорщик", 12 Турк. "прапорщик", що саме перший раз прийшов на фронт, і це нікому не здавалося дивним [3]3
  (3) Рос. прапорщик відповідав степеневі хорунжого а укр. армії, підпрапорщик – найвищий степень підстаршини (прим. автора).


[Закрыть].

Ця відповідь спонукала корпусну раду звернутись до тих кадрових старшин, що походили з України та залишились ще у складі корпусу.

Згоду дав я. Але раді звернули увагу, що посада начальника штабу дивізії в теперішні часи така відповідальна, що звільнити її неможливо, хоч у той час в 8 Сибірській дивізії уступив начальник штабу і обов'язки його виконував там поручник воєнного часу.

Тимчасом наспіло розпорядження центральної російської влади про виборність начальників.

Назначено вибори, які в 7. Турк. дивізії відбулися в кінці жовтня (29 чи 30-го), на великій леваді біля озера Кромань.

На ці вибори зійшлись усі полкові, курінні та сотенні комітети.

І я мав там бути як член дивізійного комітету, а задержаний працею в корпусній раді в містечку Мир (35 верств від Кроманя), спізнився майже на годину.

Коли я верхи під'їхав до юрби, то мене поінформували, що я вибраний начальником дивізії і що на цій посаді мав би я бути затверджений тільки після вияснення мойого політичного "вірую", яке я повинен перед зборами виявити.

Вийшовши на трибуну, я подякував зборам за вибір, але повідомив, що згідно з виборчим принціпом мені належиться право згоди чи незгоди, і що я тепер не маю обов'язку лишатись на якій-небудь посаді, яку я займав перед революцією і тим більше, що, як громадянин України, не можу без згоди існуючого правного українського уряду приймати верховодства в російській армії і тому зрікаюся не тільки посади начальника дивізії, але й становища начальника штабу, яке я дотепер займав і прошу товаришів уважати мене за звичайного вояка, рядового.

Мою заяву приняли збори з великим здивованням, а гурток Українців, здається, 12-го полку, які були на цих зборах, приняв її гучними вигуками "Слава".

Комітети радили довго над цією заявою; врешті признали її слушність, і вирішили: призначити бувшого начальника штабу до команди розвідчиків штабу дивізії й залишити йому право користуватись своїм ординарцем (кінний джура) та "денщиком" з тим, що він допомагатиме новому начальникові штабу в його праці.

Таким робом усунено перешкоду необхідности обсадити посаду начальника штабу дивізії тим, хто вже був командантом українського полку.

Це сталось і проти постанови начальників, які наказували покоритися виборному принціпові.

Далі пішло вже краще, мене як "товариша стрєлка" без трудів приділили розпорядженням корпусного комітету до корпусної ради для технічної праці. Коли ж виявилось, що "стрєлок" має повну освіту Генерального Штабу та службовий степень, незручно було відкликати розпорядження, над яким глумилися "товариші старшини", тому тільки додано, що "товариш стрєлок" має дальше допомагати співпрацею і в штабі 7 дивізії.

Отже, довелося їздити з Миру до своєї мисливні (півтора кільометра від озера Кромань) і назад; бути два дні в українській раді, 3 дні в штабі дивізії, а до того добу та ще кілька годин з інших діб присвятити праці в корпусному комітеті, де кваліфікованих сил теж не було і де корпусному начальству не вірили, бо воно все було контрреволюційне, тобто складалося з кадрової старшини на чолі з Ґенерал-лейтенантом з французьким прізвищем та "істинно-русскою душою", монархічною, звичайно.

Це було, безумовно, на користь Українців, бо під час їзди доводилося проїздити вздовж фронту двох з трьох дивізій корпусу, тобто бути живим зв'язком всіх українських частин на тому фронті, а працюючи в комітетах і в штабі, бути поінформованим в усіх чисто російських справах.

А тут швидко посувалися події. На фронті йшло братання з Німцями. Прийшли мирові переговори, які велися майже кожним комітетом на власну руку, а в яких довелося й мені взяти участь як експертові при делегації Комітету 7 Туркестанської дивізії.

На скільки цей епізод пояснює взагалі відносини на фронті, а головно дає певні дані про трактування справи з боку німецького командування та його поінформованости в українському русі, доцільно буде згадати і про нього, тим більше, що з тими німецькими чинниками, з якими я зустрівся на російському фронті, довелось мені ще раз зустрічатися вже як з нашими спільниками у 1918 році під час операцій між Лубнами та Полтавою.

"Савєт раб. і сал. дєп.", заволодівши армією та призначивши "главковерхом" "прапорщика" Криленка, видав наказ: шукати замирення з Німцями і почати пертрактації, до яких були уповноважені навіть сотенні комітети.

На підставі цього розпорядження виборний командант 12 Туркестанського полку Жидаєвський, "прапорщик" (потім провадив свій полк на Київ у рядах армії Муравйова) відправився до Німців із двома рядовими та, побувши там два дні, прислав одного з вояків із запискою, що Німці радо почнуть пертрактації та на другий день після одержання через нас цієї записки, вишлють ранком делегацію на наш відтинок на правому крилі дивізії та вимагають висилки відповідної делегації з нашого боку, в якій мусить бути обов'язково якийсь старшина генерального штабу.

Діставши записку пізно вечером, дивізійний комітет скликав загальні збори та почав збирати делегацію.

На чолі дивізійного комітету стояв тоді стрілець Сташков, малописьменний робітник, який зачислювався до завзятих большевиків. Він був у розпуці, бо уявляв собі всю важливість ситуації й брак сил на те, щоби взятись до пертрактацій. В той час в дивізійнім комітеті залишився тільки один бувший старшина – я, а в дивізії було лишень 4 кадрових старшин. Все-ж таки порішено наказ виконати і пертрактації почати, повідомивши про це вищу інстанцію – корпусний комітет.

В делегацію вибрано самого товариша Сташкова, двох членів комітету, одного жидка за перекладчика та мене. Спершу я не міг приняти вибору із тих мотивів, що не знав, як ставиться до мирових переговорів мій український уряд, та після довгих умовлень згодився бути при делегації тільки технічним референтом, щоби, як то казали товариші, "нємєц нас нє обманул".

Ранком виїхали ми на відтинок нашої позиції, на якому широка багнувата долина Німану розділяла два горбки, які були заняті один російським, а другий німецьким військом. В ранішньому ясному світлі різко видніли російські й німецькі дроти та окопи, ясно виблискуючи на сіровато-зеленому тлі калюж з осінніх дощів, що вкривали майже 1¹/₂ км. простір між дротами.

Делегація пролізла через дроти, але "технічний референт" нагадав, що у таких випадках треба би мати сурмача та білий прапор.

Сурмача прикликано, а білий прапор заступлено чистою онучою одного з товаришів стрільців із ровів... Так "технічно вірно" оборудована делегація пішла за дроти.

Сурма заграла "отбой", що означало для російської армії припинення вогню.

Ледви з'явився наш імпровізований прапор поза окопами, як на цілому просторі німецьких ровів, на скільки око сягнуло, забіліли прапори. Наверху окопів не було видко ні одного вояка з німецького боку, з російського ж боку вилізло нагору все, що жило.

За хвилину після того, як показались маленькі білі прапори, висунувся з німецької сторони на протилежному боці і великий білий прапор, а з ним вийшов гурток з п'ятьох-шістьох людей, які пішли в наш бік. Вони поволі наближувались, обходячи водяні калюжі, в кінці їх відділював тільки вузенький, але глибокий рівчак.

З німецького боку був репрезентований один старшина і п'ятьох рядовиків. Старшина був в одягу штабовця, але не генерального штабу, на що я негайно звернув увагу голові російської делегації.

Не переходячи рівчака, німецький старшина чистою російською мовою запитав, чи є в російській делегації старшина генерального штабу (російська армія тоді вже зняла всі відзнаки, уважаючи їх антідемократичними, і в сірій масі нічого не можна було розібрати).

Товариш Сташков з ляконічним "вот" ткнув мене пальцем у груди та негайно спитав – чи є з німецького боку також старшина генерального штабу. Але Німець, не звертаючи на нього уваги, запитав про моє призвище та ім'я по батькові і тільки після відповів Сташкові, що зараз буде німецький старшина генерального штабу.

Один з німецьких вояків швидко, розбризгуючи в калюжах воду, подався назад до своїх окопів, а делегація залишилась над рівчаком. Довга хвилина мовчанки переривана німецьким старшиною, який вдався у лірику і сказав, звертаючись до мене: "Яка це велика хвилина – може, початок кінця міжнародньої різні й початок спокійного співжиття народів..." На це відповів Сташков трафаретною мітінґовою фразою: "Правда, давольно етой проклятой вайни!".

Тимчасом з німецьких окопів вийшов новий гурток – чотирох людей. Коли вони наблизились, ми побачили знайомого вже нам вояка, виголеного, з моноклем, чистенько олягнутого майора генерального штабу з двома золотими зубами, та ще одного старого сотника з обличчям, на якому малювалась нудьга, імовірно на його думку, задля даремно промочених черевиків. Крім цього був з ними і міцний бурш, – "ляйтнант" з виглядом людини, що повнить службу – безкритично, на приказ.

Вони підійшли та нараз віддали почесть так одночасно й так вправно, що мимоволі підтягнулись і наші; витягнулись, приклавши руку до шапок.

Після коротенької розмови поміж собою, той же німецький старшина запропонував шукати сухого переходу, щоби переглянути уповноваження сторін.

Довго посувалися ми вздовж рівчака, аж найшли напівзруйнований місток і зійшлися на сухому місці.

Німецький майор генштабу підійшов просто до мене і привітав "гер оберста", висловивши радість з приводу такої стрічі. Я удав, що не розумію німецької мови і той же штабовий старшина переклав це привітання.

Ми подали собі руки. Побачивши, що російська делегація стоїть безрадно, я сказав їм, що треба привітатися, та пішов до решти німецьких старшин, щоб подати їм руку, а потім і до німецьких вояків, які спершу остовпіли, потім твердо, як на муштрі, шаркнули ногами у важких черевиках. Щойно тоді і наша делегація почала подавати руки всім членам німецької делегації.

З вдоволенням запримітив я невдоволення на обличчі німецьких старшин, яке виявлялося ріжно, в залежности від темпераменту. Делегації почали обмінюватись документами. Німці витягнули пергамент із надрукованим російським і німецьким текстом, в якому уповажнюється майора фон Дангофа до ведення пертрактацій в справі припинення ворожої акції на фронті ґенерала Войрша. Документ був із підписом цього ж ґенерала та його начальника штабу і зі всіми печатками. Ми, кожний, витягли клаптик паперу, де той же товариш Сташков підписав уповноваження собі та іншим із рос. делегації вести пертрактації про демократичний мир між німецьким та російським народом.

Довго дивились на ці "документи" і радилися Німці, зокрема на мій, де було зазначено тільки – "технічний референт". Із їх розмови почув я фразу: "але треба і так пертрактувати, це ж революція, а мусимо мати мир..." Нарешті німецький перекладчик сказав, що – документи визнано вистарчаючими та що перше слово належиться голові російської делегації, від якої виходила ініціатива початку пертрактацій.

"Товариш" Сташков зараз же почав промову:

"...Досить цеї проклятої війни, годі вже напрацьованим рукам пролетарів убивати своїх братів. Товариші зі "совдепу", "народні комісарі" та товариш Криленко дали нам наказ миритися з німецьким працюючим людом на умовах демократичних: без анексій та контрібуцій і на праві самовизначення всіх народів. Мир!... Але мусимо ми балакати з представниками німецького працюючого народу, тому запитуємо, чи є тут представники цього народу?"

Німецький перекладчик перекладає. Довга павза – під час якої майор Дангоф просить мене як "гер оберста" дозволу закурити папіроску. На мою відповідь, що я тільки звичайний стрілець... знизує плечима і сказавши до мене по французьки – "за Вашим дозволом" – виймає папіроску і повільно закурює.

Наші хвильку збентежені; потім демонстративно починають крутити папіроски, на що майор негайно дає дозвіл курити і своїм воякам, які витягають люльки.

Майор, пустивши декілька разів вгору дим, відповідає: "Армія тепер складається зі всього, що є активне в німецькому народі, отже, вона є його представницею. Вище командування армії є її законним представником. Я маю уповноваження від цього командування, тому вважаю себе законним представником мойого народу".

Переклад – павза... Сташков радиться, – питає мене. Я відповідаю: "Товаришу, Німці не то що представників пролєтаріяту, але й парляменту на фронт не пустять. Справу мира на фронті все одно рішатиме їх начальство, проти якого нема протесту, бо там не має революції".

Після цього Сташков раптом вирішив, звертаючись до Німця: "Нехай так, – отже, будемо говорити про мир між нашим і вашим народом". "Але, – відповідає майор через перекладника, – я маю уповноваження трактувати тільки про припинення ворожих ділань на певному фронті, навіть не про завішення зброї, а в ніякім разі про остаточний мир..."

Обопільне непорозуміння вже почало ставати не до подужання, але в той мент прибіг засапавшись вояк із позиції та повідомив, що приїхала комісія від армійського комітету, яка має вести замість нас пертрактації.

Про це повідомлено Німців і настала довга перерва. Тоді-то підійшов до мене з гуртком своїх старшин майор Дангоф і довідавшись, що ніхто з російської делегації не розуміє по французьки, звернувся до мене в цій мові з довгою промовою, в якій зазначив, що старшини всіх армій та народів, крім своїх обов'язків перед нацією та державою, мають ще інтернаціональні прикмети старшинської професіональної чести, тому він до мене звертається просто, як до старшини із запитом, чи ця влада комітетів, з якою вони почали трактувати, є авторитетною і чи вони себе, як старшин, не понижують тими пертрактаціями.

Я відповів, що наказ перепинити ворожі акції був даний комітетами і, як вони могли самі переконатись, – виконаний.

Мене тоді спитали, чому я тільки технічний референт, а не член делегації. Моя відповідь, що я як Українець у тих російських переговорах іншої участі не можу брати – викликала велике здивування, а один найбільше гарячкуватий "ляйтнант" викрикнув: "От і маєте!"

Всякі політичні розмови скінчились. До самого приїзду нових делегатів Німці з великим зацікавленням розпитували мене про Україну та її народ, про військові можливости і т. п. Казали, що у них в штабі є офіціальні звідомлення, які вони мають ще провірити розвідкою про те, чи справді в російській армії є національний роскол, як він далеко дійшов, зокрема чи є правдиві відомости про Україну і Українців. Зазначували при тому, що їхнє вище командування не вірить в актуальність українського руху, уважаючи її тільки вигадкою.

– Українець – старшина генерального штабу!.. – казав майор, – "я хотів би, щоб ви приїхали до генерала Войрша, а то він нам інакше ніколи не повірить!"

Разом з пертрактаціями про мир з Німцями починали з'являтися вогники громадянської війни та підготовка війни проти України.

Голова корпусного комітету "унтер-офіцир", летун-зорець Василь Зиновієв у приватній розмові зі мною нераз переконував мене про те, що найліпше для мене кинути панькатися з цією містечковою буржуазною Центральною Радою, яку все одно розженуть пролетарі, та взагалі з тими "кулачками" Українцями мазепинцями, бо їм не встоятися проти цілої Росії.

"...Я віжу, что ви, таваріщ, умний человєк і не водітесь с етіми агалтєлімі афіцерамі, правільно оцєніваєте ревалюцію, не баітесь єйо, чево ви думаєте, что украінскій від контр-революції прочнєе донскаво ілі афіцерскаво?" – Ніяк не було можливости переконати його, шо національне питання є самостійне та істнуюче.

З другого боку, командант настирливо доводив, шо я маю революційне зіпсуття мозку і даремно думаю "вдержати цілість фронту" з Українцями, що краще я зужив би свою енергію та впливи на удержання штурмовиків, яких він мусить збірати по постанові комітету до Осиповщини (залізнича стація 15 верств від міста Мира, де була база корпусу) для розформування, але з яких він гадає зібрати надійний полк, щоб держати в руках комітетчиків.

Його теж годі було переконати, тому я тільки доказував йому, що український полк та ще під моєю орудою буде ще надійнійшим.

Але в одному ці два такі ріжні чинники були солідарні – у відкиненні всіх моїх проектів щодо формування полку.

А проте видно було, шо проти нас щось готується.

Армійська українська рада денервувалася – вирішила, щоби ми всі Українці III. Сибірського корпусу бодай дрібними ґрупами переходили до складу IX. корпусу, де більшість і так майже були самі Українці, але цю раду давали нам і російські комітети; разом з тим Українці Ґренадирського корпусу, через розташування якого провадив наш шлях до району IX. корпусу, повідомлювали, шо в разі як ми спробуємо переходити слабими чи невпорядкованими гуртками попри корпус Московських ґренадирів, нас розброять як дезертирів.

Отже, не було іншої ради, як бути напоготові та сформуватися революційно.

Повели ми розвідку в районі Осиповщини (район складів III-го Сибірського корпусу), познайомилися з командою штурмовиків. Командант майбутнього полку, який мали з них формувати, був походженням з України (полковник Коновкин був пізнійше в складі VI. української Січової стрілецької дивізії). Він співчував нам й рішучо не хотів брати участи в громадянській війні, тому волів піддатись наказові про розформування і згоджувався не протестувати, якщо ми візьмемо силою його обози та склади.

Недалеко від району Осиповщини формувались дві сотні 1-го польського уланського полку – корпусу Довбор-Мусницького, ворожо настроєні супроти Москалів і готові нам допомогти.

Всі українські куріні дістали наказ надіслати піші зв'язки до дивізійної та курпусної ради та бути на поготівлі, щоби вирушити на даний приказ.

Наказано по мірі можливости мати українських вартових біля телефонічних та телеграфічних стацій.

Українцям, членам російських комітетів, доручено стежити за всіми розпорядженнями.

Майбутній командант полку виробив та розіслав по курінях докладний плян зосередження і походу полку в цей спосіб, щоби охоронити наші сотні від розбиття поодиноко.

Гірше всього діялось із сотнями Туркестанської дивізії, які були розкинені по болотах Налибокської Пущі, мали обмежену кількість шляхів для виходу та були від району зосередження в 65 кільометрах віддалі.

Передбачувалось також необхідність обсадити у м. Мир нашою залогою, бо там були зосереджені дві охоронні сотні, ворожі до нас, та дві гармати з добірною обслугою; там же було і дві команди "Кольтів" – 12 скорострілів та відділ літаків зі скорострілами Люіса.

Щоби не загубити зв'язків з армійською радою, вислано туди потаємно перед комітетами кінну стежу – три верхових та п'ять піших.

В перших днях листопада напруження досягло найвищого степеня. Комітети повели явну агітацію проти Українців між частинами – як Сибірськими, так і Туркестанськими, закликаючи до розброєння Українців, на що корпусна рада відповіла зарядженням гострого поготівля та наказом до Українців не йти в окопи першої смуги.

Другого листопада корпусна рада разом із зв'язковими від полків зібралась до одного будинку в містечку Мир, де розташувалась як бойова одиниця – чета; впорядкувала чергу на варту, поготівля тощо.

Будинок був недалеко західнього виходу з м. Мир, коло якого були порожні землянки, які після наших плянів мали бути використані на випадок українського зосередження в Мирі.

Було вже холодно і вдарили морози. Нам не давали палива для помешкання української ради, не давали ні ліжок, ані нічого, так, що доводилося дрегоніти на нарах зі шпиталю, які вдалося дістати випадково, добуваючи паливо. Добре, що хоч було нас 15 у низенькій кімнаті.

Десятого листопада довідалися ми про жовтневі події у Кисві та набили рушниці. Дванадцятого в 32. Сибірськім полку була спроба розброїти українську сотню, що не вдалося, а сотня відійшла в розташування полку та наблизилась до ударників (пробоєвиків) ґренадирів. Тринадцятого знялась страшенна метелиця зі снігом і вдарив мороз. Обледеніли шляхи й дроти, і, на наше щастя, метелиця зірвала радіо-телеґрафічну стацію в штабі корпусу.

В ночі з 14. на 15. листопада біля 2-ої години, крізь завивання метелиці почули ми оклик нашого вартового, а опісля показалися в дверях дві постаті, запорошені снігом і змерзлі, в яких ми пізнали наш кінний зв'язок від армійської ради. Крізь завіяне снігом вікно видно було задиханих, вморених коней, цілком спарених.

Задубілою від холоду рукою один з хлопців сягає до чобота та, не поспішаючи, щось шукає за холявою. Найбільш імпульсивний пор. Андрієнко не втримує та, кламцаючи зубами від холоду, питає: "А з чим, хлопці?" – "З бідою," – відповідає ніколи не читавший Гоголя козак та подає зім'ятий папірець.

Пише В. Тютюнник – коротенько, нервово: "Радіо-депешею передано до штабу армії наказ, щоб нас негайно розброїти і провідників арештувати; наказ переслано на апарат Юза для передачі до корпусів. Я з радою виїзджаю з Несвіжа (там був Штабарм) й буду нелегально біля Минська. Думайте про себе самі. Раджу знову перейти до IХ. корпусу, але ж вам виднійше... Здається, починається війна проти України".

Коротенька нарада Корпусної Ради. Головує Андріенко. Запитання – чи коритися Москві чи ні? Одноголосно: – ні!

Чи здобувати шляхи до дому зброєю? – Одноголосно: – так! Чи визнати як команданта полку полковника Петрова? – Одноголосно: – так! Голова Ради звертається до нововизнаного команданта і витягаючись по військовому голосить: "Ждемо приказу, батьку".

Наказ диктується і записується усіма членами ради: "Москалі хочуть нас розброїти. За згодою корпусної ради до призначення від нашого уряду я заступаю команданта полку, що формується з Українців III. Сибірською корпусу.

Плян зосередження полку почати виконувати негайно. Найблизші сотні 7. Сибірської дивізії повинні якнайскорше прибути до штабу полку (західній вихід з Мира)". "В разі перешкоди ужити зброї".

Піший зв'язок хутко розбірає пакетики, перевіряє, чи набиті кріси та зникає серед сніжної хуртовини.

Сотні, що відходять з Сибірських дивізій, дістануть усі накази до ранку. Але як же Туркестанці?

Командант полку сам йде попробувати передати наказ телефонічно. Помешкання корпусного комітету (штаб дуже далеко, 2 версті від містечка Мир, на фільварку і там кращий порядок); коло телефону куняє вартовнй член комітету; беру трубку: ..."Центральная? – 7 Туркестанская... Туркестанці? К телефону живо члена дівізіоннаво камітета Борченка – будіть".

Вартовий член комітету прокидається, тре очі, питає: "Што ето Ви, товаріш, так поздно разґоварівать прідумалі, што вам ґаріт?"

"Завтра собіраюся дамой поїхать, так надо предупредіть".

"От ещо не спітса, – люди!"

"Борченко при телефоні?"

"Так".

"Сталося так, що після пляну ч. 2. треба робити! Без згоди робимо; починати негайно в ночі. Про виконання донести. Як перешкоджатимуть, бити. Добраніч".

"Спокійної ночі, товаришу".

"Ето ви по хохлацкі? – Да, там свой человєк паймьот".

Не починало ще на день благословлятись, як підійшли перші українські сотні і вирядились біля землянок. Ще мело.

Після коротенької промови команданта, що вияснювала ситуацію, сотні підтвердили рішення, щоб не коритись.

Швиденько пішли дозори (стежі) – понесли на руках скоростріли, а решта почала займати холодні землянки та шукати палива.

Виявилося, що склад палива, очевидячки з огляду на холод, був покинений вартою – тож поставили ми свою та запалили грубки.

На світанку коло 7. години повідомила телефоном українська рада Туркестанської дивізії, що всі сотні вже вирушили, що в дивізійному комітеті паніка, що телефонічна лінія на контрольних стаціях перехоплена, телєґраф зіпсутий і все йде гаразд.

Я слухав повідомлення в присутности вартового члена, який приймав кореспонденцію і обдивляючи аероплянові скоростріли, що стояли, очевидно, для паради в кабінеті голови комітету, я підсміхався з людей, яким не спиться.

В комітеті я залишився і ждав на дальші події. Коло 9. години вранці явилося начальство – голова та секретар.

Поздоровкались.

"А ви, таваріш, апять с пєтухамі в камітетє?"

"Што ж дєлать, у нас очень халодно".

"Вольно же вам, не хатітє занімать то, што дают, всьо вам надо, всем вмєстє, пєняйтє на себя".

"Пєняю, да нужно".

"Пасмотрімо почту, – ви поможіте, таваріш?'"

"Ахотна".

Голова роздивляється, передає декілька депеш про спинення дезертирів, демобілізацію, читає якусь довгу депешу, відкидає на бік, пробурмотівши "інтєресно" та подивившись у мій бік.

Радимо з пів години про способи виконання ріжних завдань, а тимчасом у вікно бачу, твердо відбиваючи ногу, проходить стежа з двома ниточками, такими тоненькими, жовтою та блакитною на лівому рукаві, що в нікого й увагу не зверне.

Нарешті простягає він "інтєресную" депешу, посміхаючись: "што об єтом скажете, товаріщ?".

Нечитка печать юза, – приблизний зміст: "З огляду на визиваючу поведінку Центральної Ради є небезпека відкликання нею з фронту "українізованих" частин. Наказується такі відділи розформувати, повернувши людей до їх попередніх частин. В разі незгоди розброїти та розформувати силою. Визначнійших українських провідників відправити під багнетом (охороною) до штабу фронту в Минськ".

"Ну, скажітє? позовьоте нашу раду посовєтоватса?"

"Це зайва справа, я можу сам дати відповідь, бо я призначений тільки що в ночі командантом цієї української частини, що формується з Українців III. Сибірського корпусу".

"Ето ви по каковскі загаварілі?"

"По українськи."

"Інтересно. Ну, і што же?"

"Полк збирається в Осиповщині і не годиться повернути до російських частин".

"То єсть, нєсоґласні?"

"Так"

"Ну, в таком случає я вас, товаріщ, арестую".

"Чекайте но (швиденько кладу руку на один зі скорострілів Люіса поза моєю спиною), подивіться ось сюди до вікна..."

В саме вікно, зі стріхи протилежного дому, спокійно дивляться два "Максими".

"Што ето за пулємйоти?"

"Українські!.. А тепер, будь ласка, підемо на двір..."

При виході двох вартових, на дворі при гарматах два другі, всі віддають шану рушницями, що тоді не було вже в моді.

"Здоровенькі були!"

"Здорові були, батьку!"

"Ну, хто кого заарештував? Ну, підемо краще тепер до комітету та погодимось..."

"Предсєдатєль", змінивши тон, просив дозволу порадитись із комітетом.