Текст книги "Украинская революция (1917-1921)"

Автор книги: Всеволод Петров

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 26 страниц)

Нарешті голос змовк, і щойно по довшому часі знову почувся знайомий жіночий: "Гальо! Гальо! Пугу! – Чули!..." ..."Дякувати, чув." – "Це з їх штабу"...

Ще за деякий час тим же окликом "Пугу" викликає нас якийсь чоловічий голос, який зголошується як представник "Червоних Козаків" і довідавшись, що з другого боку командант Гордієнківських гайдамаків, ставить низку запитань: "Чи справді є з німцями українські війська? Чи роззброюють німці та чи відсилають на інтерновання українські червоні відділи? Чи є влада Центральної Ради, чи її розігнали німці? Чи не починають німці протидемократичні реформи?" Діставши відповідь на всі ті запитання такі, які ми могли дати, представник "Червоного Козацтва" сказав, що він усе передасть полкові та змовк, а ще через деякий час його заступив представник місцевої самоуправи, який дуже просив прискорити наше прибуття та запевняв, що "Червоні Козаки", якщо не перейдуть на наш бік, то у всякому разі не будуть йти проти нас, а тому просив здержатись від усяких ворожих виступів проти них, переказавши, що цілий полк має шапки чорні з червоними верхами.

Останнє звідомлення передано зараз по сотнях. Поки почалися ці балачки, наші стежі надармо намагалися перейти ворожу сторожу, але все ж таки виявили, що її ліве крило кінчається понад глибоким яром два кільометри на південь від шляху. Вже після півночі щось коло другої години привів гайдамака з правої стежі чотирьох вершників селян з села Мачухи, які їхали відшукувати українські війська, щоби допомогти їм обійти російську сторожу та провести ярами до Полтави. Селяни ці підтвердили те, що в Полтаві йде спішна евакуація, що "Червоні Козаки" не хочуть відходити та що деякі з них, щоби не бути примушеними до відступу, переховуються в Мачухах. Ця несподівана поміч дуже придалася, а тому полк негайно почав збиратись в похід.

Третя сотня з "Партизаном" залишилася на шляху, маючи за завдання увірватися в Полтаву попри двірець, вози і автомобіль мали лишитися в Абазівці. Третя сотня мала держати зв'язок з німцями, щоби вони не довідалися про наш маневр; їм ми пояснили наше перебування бажанням відійти зі шляху, по якому на ранок мають наступати німці з тим, щоби вчасно заняти вигідне вихідне становище. Коли наші провідники з Мачухів довідалися, що з нами підуть і гармати, вони похитали головами та сказали, що шлях провадить по таких крутоярах, що де-не-де і з коня злізти доведеться, а гармати не пройдуть головно тому, що місцями шлях ще завалений нерозставшим снігом. На це ми їм відповіли, що гармати гірські, а тому пройдуть.

Ми рушили вузенькою польовою доріжкою серед все то більшої темряви, бо місяць зовсім закрив хмари, які, слухняні змінившому свій напрям вітрові, почали тягнути майже в той бік, як і ми, на південний захід.

Чую, як Андрієнко відстав – іде коло сотень і щось говорить трохи нервовим тоном:

"...Брати Гайдамаки! ось тут під Полтавою доведеться нам битись тут, де славний кошовий Кость Гордієнко, ім'я якого носимо, поразки та зневаги зазнав, де наших дідів Запорожських на приказ лютого Петра катовано і мордовано. Помстити мусимо за все, почислитись мусимо з ворогами за поневолення Українського Народу".

Доріжка повертає поміж широко в безладі роскиненими хатами в долину до яру. Де-не-де великі плахти нестопленого снігу вкривають яр і доріжку.

Злізають гайдамаки з коней, спускаються в долину, прив'язують коней та виходять знову на гору і на руках спускають гарматки, набойові скриньки і скоростріли.

Між тим селяни з Мачухів стукають до хат і швидко місцеві спішать з допомогою при спусканню гарматок. А вітер гуде і з плачем несеться яром, ніби стогін необчисленої юрби, яку жене кудись тяжка недоля; як відголос цих згуків чую, як співають притишену, півголосом пісню: "Облягає москаль січу, таборами стали"... Це не витримали скорострільці при тому кулеметі, де був Божко.

Йдемо деякий час низом яром, куди протікає потік, і, як почало сіріти, знову підходимо в гору, вилазимо з яру і провідник селянин каже: "Звідси вдень вже і Полтаву видко".

Полк підтягається, впорядковується, вперед йдуть нові стежі, а вітер збиває в чорну хмару всі хмари, що ніс із заходу, і ця хмара як непрозора завіса стоїть на східньому краї неба, не даючи змоги виглянути сонцю, яке лишень червонить окремі білі вже хмаринки, що ще не перелетіли через Ворсклу і поспішають над нашими головами, химерно граючи красками. "Далебі як привиди" – відзивається потихо десь коло мене Андрієнко. "На тому березі, певно, дощ із градом", – каже селянин з Мачухів.

Ідемо хутко трухцем та на чорному тлі хмари, перерізаної білими пасмами падаючого снігу, починають малюватися білі будинки Полтави, сілюети фабричних коминів і бані далеких церков.

На широкому шляху, що підходить до Полтави з півдня по слабо похилій рівній височині, бачимо якийсь кінний відділ 20-30 їздців, що поспішає під охороною стеж. По списах та красці одягу, що можна відріжнити в далекогляді, це німці.

Ще приспішуємо біг та виїздимо на широку вулицю, продовження широкого шляху, а німецький загін спиняється, очевидячки не знаючи, що ми за одні.

Коли ми опинилися між швидко поспішаючими назустріч нам будинками, сонце перемогло нарешті чорну хмару і засвітило ясно та, ніби вітаючи його, затріскотіли скоростріли десь за Полтавою, де ми залишили 3. сотню та "Партизана". Скорострільне торохтіння швидко посувалося зі заходу на схід. Нема сумніву, що це стріляє на ходу "Партизан", а за хвильку поодинокі гарматні стріли почали йому акомпаніювати.

Густі ж стовпи чорного диму раптом піднялися з боку водонапорної вижки, що малювалась високою баштою на небі за домами Полтави – це підпалено деревляний міст на шляху та ніби для звернення загальної уваги на цей прояв вимог війни загув грубий гук вибуху і стоголосим відгомоном прокотився поміж будинками Полтави та, змовкаючи гуркотом, завмер десь на тому березі Ворскли.

Трохи спізнилися ми, очевидячки мостів не врятували.

Висилаю першу сотню з наказом зв'язатися з 3. сотнею та вичистити місто від непоспівших вийти російських військ. Обидві сотні дістають наказ, щоб не зачіпали "Червоних Козаків" і намагалися перетягнути на наш бік.

Решта полку повертає в першу широку вулицю направо та через невеличкий час спиняється перед будинком "Інституту благородних дівиць" – (дівоча шляхетська школа). – З Алмазовим виїздимо в сад біля цього будинку та бачимо раптом чудову картину: лівий східний, низький беріг Ворскли видко далеко-далеко. Він обмежений спускаючоюся стіною чорної хмари і вкритий групами сіл та лісів, що в далині видаються якимись купами кущів, між цими групами, прорізуючи їх, тягнеться, зникаючи десь далеко, залізничий шлях, один на північний схід – на Харків, другий на південний схід – на Конград-Лозову. По цих залізничих шляхах, різко біліючи своїми димами на чорній хмарі, йде потяг за потягом і на південь і на північ, а на стації Полтава Харківська, що видніє зараз за горіючим мостом, як мурашок у муравлиську – людей, коней, возів з паротягами на поготівлю, що визирають одні на південь, другі на північ.

Чорний дим бухає з горіючого моста і стелиться по Ворсклі, обмежуючи цілу картину.

Позаду в місті припинилося вже веселе тріскотіння скорострілів і тільки десь із півночі чути ще крісову стрілянину.

– "Пане отамане, дозвольте!" – жалібно просить Алмазів, показуючи рукою на той беріг Ворскли. – "Добре, – кажу я, – по стації та по залізничім торі на південь, хай щастить!".

Той повертає коня, перескакує через якісь кльомби і за хвильку в широко відчинених воротах саду замість чепурних рядочків "благородних дівиць" у білих фартушках виїздять гайдамацькі гармати та висувають свої дула в отвори, які повибивано в деревляних плотах садочка, що звернені в сторону Ворскли..

Друга та четверта сотня під загальною орудою Андрієнка йдуть шукати з'їзду у долину Ворскли, щоби крісовим вогнем попросити москалів, щоб ласкаві були залишити для нашої піхоти дещо возів і паротягів.

Дивна зміна судьби... Чи думав я коли, як вчив в Академії Ґенерального Штабу в Петербурзі Полтавську операцію Петра І., що буду колись з тих самих горбів, із яких Запорожці під рукою Костя Гордієнка, не маючи амуніції, лише безсило грозили пястуками, спрямовувати Запоріжські Гордієнківські гармати, скоростріли та кріси і на те місто, де колись був табор царя Петра І. і де тепер теж копошаться юрби московських військ.

"Геть, геть", – сердяться гарматки і сиплять оловяним градом з білих хмаринок, які пливуть над стацією. "Бух"... і чорний стовп вибуху підкидає шини коло містка. На стації метушня, якийсь потяг починає швидко тікати на північ і в його профілі пізнаємо "Заамурця". "До побачення..." – сміються наші гармати і посилають подарунок за подарунком на той бік.

Голос наших гарматок викликає відгук і якісь російські батерії, дві легких і одна важка, починають блискати поміж селами і лісками і горою виють стрільна і падуть кудись у яр, де, на їх думку, мусять стояти гармати, і рвуться шрапнелі над водонапорною баштою, де очевидячки сподіваються, що там наш артилерійський зорець.

Низом зелено-сірою долиною Ворскли починає посуватися широка лава повіваючих шликів, але московські гармати та завірюха стрілянини, що зірвалась від стації, примушує наших прилягти до землі та посуватись вперед перебіжками. Невірно спрямовані кулі починають плакати в повітрі над інститутом.

Голос наших гарматок дає хоч приблизно знак, куди подавати звідомлення. Третя сотня доносить, що заняла північ міста та шле "Партизана" стріляти по Полтаві-Харківській. Ворог утік і тільки біля залізничого моста держиться ще невеличка купка, з якою змагаються наші.

Перша сотня, що знайшла зв'язок з третьою на шляху, знищивши якісь дві ворожі групи, які грабували склад горілок та пошту, доносить, що "Червоні Козаки" залишилися в касарнях-будинку семінарії, та оголосили, що визнають уряд Центральної Ради, що вже зібралось місцеве самоврядування та просить інструкцій від команданта українських військ, не то, що в Хоролі.

Одночасно під'їздить командант німецької сотні з бригади Едлєра фон Донау та голосить, що це передова сотня бригади і просить наказу від команданта української кінноти.

Німці дістають наказ наступати в напрямку горіючого мосту з тим, щоби взяли під крісовий вогонь Полтаву-Харківську та допомогти нашій 2-ій та 4-тій сотні. Третя сотня має продовжувати наступ на ворога, що залишився біля залізничого моста, та знайти контакт з нашою піхотою; "Партизан" піддержати німців; перша сотня продовжувати стежити кінними стежами по мості, але не менше пів сотні мати в запасі. В будинку місцевого самоврядування Командант Червоних Козаків дістав наказ явитись до цього ж будинку в моє роспорядження та вислати людей для зв'язку, відділ телефоністів – заняти централю телефонів і знайти получення з ким можна. Штаб переходить до місцевого самоврядування, місце команданта полку буде відоме в штабі.

Під розгорівшийся бій іде штаб до місцевого самоврядування. Місцеве самоврядування все в зборі. Голова його коротенько витає представників рідної армії і зараз же ставить питання, чи ми будемо продовжувати традицію, яку залишили по собі "Червоні Козаки" та перебуваючий тут деякий час член Центральної Ради Неронович, тобто протиділання самочинним розстрілам і вчинкам непідпорядкованим воєнним законам чи навпаки – підемо шляхами московських большевиків, у яких усе було самочинним. Розмова далека від хорольської, – тут балакає справжній господар міста.

Відповідаю, що ми як війська Українського Уряду не можемо допускатись самочинів та питаю, чому мені поставлено такий запит. На це дістаю відповідь, що козаки з жовтими та малиновими шликами 3. і 1. сотня допустилися розстрілів без суду на вулицях. Вияснюю, що це відноситься до сутичок біля пошти та складу горілок і що дійсно 3. сотня вчинила самосуд над декількома захопленими відсталими грабіжниками з ворожих військ.

Це вже не гаразд. Посилаю Григорієва, щоби розібрав справу на місці.

Лише покінчив я цю розмову, як до мене зголошується досить кремезний чоловік з трохи рябуватим, але відкритим обличам у сірій селянській свиті та чорній шапці з червоним денцем, озброєний в гарну шаблю та пістоль і, назвавши себе командантом "Червоних Козаків", спитав, які їм будуть накази.

По його словам, в "Червоному Козацтві" було коло 200 багнетів, що є багато юнаків зі школи "прапорщиків" та що до 200 люда розбіглося по селах, бо не хотіли відходити з большевиками.

На жаль, не пам'ятаю добре прізвища цієї людини, чи не Бокитько. Умовляємось з ним, що він негайно вишле стежі по цілому місті, а щоби їх відріжнити від чужих і мародерів, швидко робимо для них за допомогою місцевого самоврядування жовто-блакитні обвязки з печаткою міста Полтави.

Поки все це діється, стрілянина над Ворсклою все змагається, зокрема крісова в стороні горіючого моста. До місцевого самоврядування під'їздить 3. сотня та доповідає, що на залізничий двірець Полтава-Київська входить уже піша розвідка нашої піхоти, а від німецької сотні над Ворсклою пригнав гонець з донесенням, що німці попали під такий сильний огонь від ст. Полтава-Харківська, що не тільки не можуть просунутися вперед, але ще й просять підтримки.

Ідемо трухцем по порожніх вулицях, бо безпереривно пливучі понад дахом хмарки гарматних розривів примусили поховатися мешканців, і за хвилину вже гайдамацькі коноводи шукають безпечнішого місця, щоби притулити коней.

Перебалакавши із німецьким сотником щодо дальшої акції, вертаю до своєї кобили, яка пішла з коноводами першої сотні, і вже збирався вкладати ногу у стремено, щоби їхати на північний кінець побережньої частини Полтави – так званий "Панянський Бульвар", – як бачу, що коноводи притулились під телефонічну централю, де вже орудують наші телефоністи. Захожу в середину і в той час грубим горохом посипались по бляшанім даху шрапнелеві кулі. При апаратах наші хлопці з кимсь балакають і, як налякані курчата, що ховаються перед яструбом, сидять панночки. Дякую їм від гайдамацтва за нічну допомогу та довідуюся, що вже мали сполучення з Республиканським полком, який минув вже Абазівку, але воно зараз увірвалось та що, очевидячки, всі получення тепер пірвані гарматною стріляниною, так що настав справжній хаос.

Щойно хотів я їхати далі, як знову пригнав післанець від німців: чому перестали стріляти наші гарматчики від інституту...

Іду туди, а назустріч мені темною довгою велетенською гадиною вповзує до Полтави, тулячись попід будинки в сторону Ворскли, німецька кінна бригада.

У Алмазова погром: ворожі гармати намацали позиції наших гарматок, навалилися на сад, вивернули пару дерев, поторощили пліт і приневолили наших міняти позиції, звідки і перерва вогню.

Німецькі команданти довго орієнтуються та ведуть розвідку, а вся кінна маса стоїть спішена, витягнувшись вздовж вулиць попід будинки, які криють від ворожих стрілів.

Знову переконуюсь, що тактика наскоку не є, очевидячки, ознакою німецької кінноти після війни та вся та психольоґічна праця, що проробили їх письменники, щоби цю тактику припинити, очевидячки, пішла на марно.

Нарешті виїздять дві їх батерії та приєднуються до голосу гайдамацьких гарматок, що давно вже почали стріляти з нової позиції. Густі спішені розстрільні заповнюють весь беріг Ворскли, а одночасно наша піхота вже підійшла до залізничого мосту на північ від міста, та її гармати припинили ворогові можливість відходити на північ. Це вирішило справу, і стрілянина з Полтави-Харківської змовкла.

Бій скінчився. Добича дуже велика – щось коло 1500 возів, повних майна, багато майна на стації. На самій стації та коло неї біля 150 вбитих і важко ранених, але і на цій стороні не обійшлось без втрат, зокрема дісталося німцям в останній мент, коли вони висунули під вогонь ворожих гармат і крісів свої густі розстрільні.

Львів, 1928.

Накладом видавничої кооперативи

"Червона калина".

ЧАСТИНА III

I. На постою в Полтаві. Співжиття з німцями. Розмова з ген. фон дер Ґольцом. Дальший похід вперед

Більшість полку розташувалась у Полтаві, в Кадетському Корпусі, лише гармаші Алмазівського дивізіону спробували залишитись в "Інституті благородних дівиць", але звідтам їх скоренько таки викурили, бо начальство Інституту підняло галас про неможливість сусідування інституток з гірськими гарматами та ще з гайдамацькими.

Ще не влаштувалися ми як треба, а вже цього дня почали заходитись коло дальшого впорядкування та головно обмундурування полку. Самі тільки шапки не були ще одностроєм, а відсутність його шкодила нам під час ведення правильного бою, не даючи можливости відрізнити своїх у очах німців, які, звичайно, не могли зрозуміти, що не однострій робить вояка вояком, а щось інше.

У Полтаві були величезні склади майна на "Шведських Могилах" (район бою з 1709 року), от туди ми й вислали наші вози, щоби дістати потрібні речі, поки ще не візьмуть їх "під охорону" німці. Умова умовою, але не дивлячись на те, що українська кіннота першою вскочила в Полтаву, перша вела бій за стацію "Полтава Харківська" та першою, переправившись у човнах, була на цій стації, нам не хотять німці визнати навіть права взяти так потрібні нам сідла та набої для гірських гармат, а за дві справних гірських гарматки, які були на Абазівці, ледви не довелося з німцями битись.

Наш поспіх був виправданий і вечером підійшли наші вози повні темно-сірого сукна на чемерки, чорного на штани, зі всім приладдям для шиття, навіть з двома кравецькими машинами. А наша піхота на другий день мала таки мороку з німцями, які встигли взяти все під "надійну охорону".

Тому, що ми не мали при полку ніяких засобів, щоби пошити однострої, довелося мобілізувати близчих кравців, а до того прийшов на допомогу Кадетський Корпус, поставивши до нашого вжитку свою майстерню.

Який саме шити однострій, довелося рішати самим, бо ми не знали, чи був якийсь відповідний однострій затверджений Центральною Радою, бо досі користувалися всі давним російським, лише з іншими відзнаками. Ось і вирішили полковою громадою шити трохи модернізований одяг реєстровиків кінця 17 та 18 віку – синій, легкий куцан, краями зі золотим гальоном, чорні штани типу "бриджі" – вузькі у коліні, широкі вище – як найблизчі до українського типу і зручні для їзди. Замість плаща темно-сіра чемерка трохи довша, як була у реєстровиків, з таким-же гальоном. Доволі гарно і практично. Лише гармаші виломились з полкового зразку та пошили ясно-сірі штани з червоними лямпасами і захисні куцани, а замість чемерок зареквірували десь бурки, на які довелось таки видати реквізіційні посвідки.

Як не спішили ми з одягом, але все-таки до дальшого походу з Полтави всіх одягнути не вспіли та лише під Карлівкою були вже всі в одностроях, які привезено з Полтави.

За ті три дні, що були ми в Полтаві, звичайно, було важко розібратися в настроях тамошнього громадянства, але треба зазначити, що громадське життя Полтави не було так знищене та порушене, як інших міст. Цивільна влада не припиняла своєї діяльности, а тому, не дивлячись на приявність великої кількості своїх та чужих військ, порядок внутрі міста підтримувався місцевою міліцією.

Місцеве самоврядування поставило навіть вимогу, щоби всі реквізіційні посвідки були ним стверджувані.

Не знаю, як інші частини, але ми охоче підпорядкувались цій вимозі, бо вона знимала з нас частину відповідальности у недоцільності чи перебільшенні вимог.

Дуже цікаво було порівняти відношення населення до нас тут, у Полтаві, з тим, шо бачили ми в Києві, Лубнах і Хоролі.

Цей "Кадетський Корпус", який, докладаючи до нього мірило Києва, мусів був би ужити всіх заходів, щоби нас не пустити, не лиш відчинив нам двері до своїх службових помешкань, але й до гостинної салі наставників тієї юнацької школи, де щиро угощувано гордієнківських старшин і де ми, на велике наше здивування, почули промови не лише українською мовою, але й про українське визволення та про українську самостійність. Ці наставники, а більшість із них балакала по російськи та признавалася до росіян, не виявили до нас ніякої ворожнечі, навпаки деякі із них заявили, що тільки під час панування тут большевиків навчилися розуміти ріжницю між психольоґією російського та українського вояка і як інтелігентні люде цінять вище останнього, бо дійсно т. зв. "червоне козацтво" було головно тим чинником, що вдержував лад у місті, а ті з большевиків, які признавалися до українства, були більш терпимими щодо місцевого населення. Цікаво, що "Кадетського Корпусу", де був чималий відсоток шляхетських дітей і тому числився гніздом контрреволюції, не займав ніхто, а тому юнаки, яких жовтнева революція захопила в мурах корпусу, не лише залишилися в корпусі для продовжування навчання, але й виховувались попередніми наставниками на старшин, але якої армії? Це питання для мене особисто залишилося досі невирішеним.

Ці юнаки в чорних одностроях, але без барчиків (еполєтів), які також зняла із них революція, юрбами бігали коло гайдамацтва, слухаючи із захопленням їхніх розмов, оповідань та пісень і розширеними очима дивлячись на суворі обличча та на голені з оселедцями голови. (Мода на оселедці, яка перекинулась до нас від Слобожанського Гайдамацького Коша в Полтаві (1), стала вже такою міцною, що перетворилася майже в традицію, так що погодилися з нею навіть ті, хто з цеї моди раніше кепкував).

Цікаво, скільки було тих 10 до 17 літних хлопців, яким ці переживання так запали в душу, що штурхнули їх на шлях чи то "жовтоблакитної контрреволюції", чи то "большевизму другого розряду", чи то "мазепинщіни і сепаратизму", чи то "Шумскізму" та "шовіністичних ухилів", як звуть цей шлях його вороги, – ріжних напрямків, приноровлюючи ці назви до ріжних груп суспільства.

Поза межами "Кадетського Корпусу", з яким, річ ясна, ми найбільше мали стичности, можна теж було помітити загально прихильніше відношення, як у Києві, що у великій мірі залежало від самої поведінки українських військ. Свідоме українське громадянство зустрічало нас щиро, із бажанням допомогти нам, але зараз же ховалося в закутки, коли почуло від українського вояка – російську мову, або спостерігало прикмети давнього російського офіцерства. Навпаки деякі верстви російського чи "малоросійського" населення Полтави просто розцвітали, чуючи з уст українського вояка "общепонятну" мову; вони змінювали похмурий вигляд обличча на радісний та починали розмову про "спасєніє атєчества" від "большевікоф" чи навіть від "соціялістоф".

Щодо робітничих верств населення Полтави, то їх відношення до нас було різноманітне, залежно від національних та соціяльних моментів; деякі з них помагали нам в праці при оборудуванні переправ, готовили одяги, тільки нарікали, що в українських військах ще доволі багато давньої "офіцерні", і це були ті, що розбалакували по українськи; інші лише позирали на нас похмуро, а з їхніх випадкових уривистих речень почувалося правдиву ненависть, і це були москалі.

Українці, що їх закликано до пошиття одностроїв для полку, спершу налякались, але побувши з нами та побалакавши, заспокоїлися і почали ділитися своїми сумнівами та вражіннями. Ці дрібні ремісники були найбільш зацікавлені можливістю заробітків по нових українських установах, тішилися тим, що нова українська армія потрібуватиме нових фасонів одягу, що з українською владою прийдуть певно і нові фасони одностроїв для урядовців і будуть заробітки.

Полтава дала нам також і нові поповнення: прийшли селяни, переважно "середняки", по сучасній термінольоґії, з с. Мачух та ще двох сіл із околиць Полтави, які були з Мачухою в органічному зв'язку; ці нові елементи підсилили головну базу полку 2. сотню та кулеметчиків, а частинно збільшили кадри 4. сотні; потім з'явилося перших, за все існування полку, 12 галичан з воєнно-полонених драґунів австрійської армії, яких привів старшина не кавалерист. Тому, що був це дуже свідомий елемент, то розділив я їх по сотнях, а того старшину залишив у штабі. Цікаве, що цей старшина зголосився був зі своїм відділом у штабі дивізії, але там їх не принято під тим претекстом, що не можна приймати воєнно-зобов'язаних союзної армії. За галичанами з'явилися ще два кубанські козаки, які лікувалися у місцевій лікарні та попали до тої ж 2-ої сотні; при кінці прибули ще й "червоні козаки". Цю частину наказом отамана Натіїва розформовано та приділено до піших частин, бо мовляв, вони "ненадійні". Це обурило декого з козаків, і вони розійшлися домів, а дехто приєднався до нас.

У Полтаві мали ми нагоду побачити близько біля себе нашу піхоту, з якою ми розсталися в дійсності ще в Житомирі, бо у Києві стояли ми оподалік і пізніше, під час боїв, вже майже не зустрічались.

Полки дуже збільшилися, та не лише їх зовнішній, але, на жаль, і внутрішній вид змінився. Принціп найманщини та появи "охочекомонних" зробили своє.

Німці, які вийшли з нами, розмістили свою кінноту поза містом, а їх піхота, що з'явилася з двохденним запізненням, якось мало показувалась на вулицях і тому видавалось, що в місті повно тільки українських військ. Проте було помітне серед місцевого населення доволі нетепле відношення до німців, яке виявилось у настирливому і часто підкресленому задоволенні вимог українців перед німцями.

Прийшовши до Полтави, німці зі всею питомою їм енергією взялися до будови моста та до направи залізниці. Але деревляний міст згорів до решти, так що з води ледви визирали на 1/4-1/2 метра обгорілі палі, на яких нічого поставити не можна було, а вода у Ворсклі під весну стояла високо. Залізничий міст теж був доволі розбитий і праця посувалася помалу. Отаман Натіїв дуже непокоївся, що ворог зможе вивезти чи знищити великі склади вибухового майна, стрілен, набоїв, світляних ракет і т. інш., які були в Селещині та Карлівці. Туди було звезене майно з колишнього румунського фронту. До того побоювалися в штабі дивізії, що перерва в переслідуванні дасть можливість большевикам впорядкувати свої війська, підвезти допомогу та поставити сильний опір в Донецькому угільному басейні, який не тільки складом населення, а також структурою місцевости та добре розвиненою сіткою залізниць дуже надавався до впертої оборони. Отже, тому дістали Гордієнківці наказ шукати можности перейти Ворсклу та якнайскорше вирушити далі. Наказ прийшов третього квітня ранком і зараз же виїхали наші стежі над Ворсклу. Вода в ній все прибувала, проносячись рвучко жовтою, каламутною, широкою смугою між вохкими, зеленіючими, низькими берегами, по яких не завжди було можна до води доїхати. Після цілого дня пошукувань врешті стежі найшли недалечко гирлатого потічка чи невеличкої річки, що впадала зі сходу у Ворсклу понизче Дівочого Інституту, місце, де обидва береги були настільки сухі, що давали доступ до води. На цьому місці наш зв'язковий відділ, перетворившись у інжінірів, почав лаштувати переправу. Назбірали бочок, дощок, два грубі шнури і до вечера того ж 3-го квітня через Ворсклу вже ходили два примітивні пороми, з яких кожний міг відразу перевезти або гірську гарматку, або навантажений віз, або 3-ох вершників з кіньми. Ненадійна переправа, але іншої знайти було годі. Все же перейти Ворсклу таким способом було скорше, як чекати черги в переїзді ешелонами через залізничний міст, який обіцяли поправити 4-го вранці.

Вечером зголосив я отаманові Натіїву, що ми готові почати переправу. Він хотів знову влаштувати перегляд, та це заняло би багато часу, а до того у гайдамацтва була нехіть до переглядів взагалі, а до отамана Натіїва зокрема; з ним була, під час перебування в Полтаві, низка непорозумінь, головно з приводу віддавання пошани, яку хотіли в штабі дивізії відновити у формі ставання "во фронт", яку гайдамацтво уважало для себе понижуючою, а також з приводу розформування "червоних козаків", що більшість гайдамаків уважала повною несправедливістю. Тому то, висуваючи перший претекст, вдалося виминути загальний перегляд, обмежившись лише до цього, що сотні, йдучи на переправу, пройдуть попри помешкання штабу.

Під час цих пертрактацій передав мені отаман Натіїв, що 4-го вечером має відбутися святочна вечеря та баль для німецьких та українських старшин, заініціований нашим штабом, у якім мають приняти участь також і представники місцевого самоврядування.

Отаман Натіїв висловив рішуче побажання, щоби командір Гордієнківців бодай з групою старшин узяв у цьому балі участь, репрезентуючи українську кінноту. Того, що ми вечером мали вже бути на тому березі Ворскли, не взято під увагу.

Ранком 2-го почали ми переправу, яка йшла дуже зпровола, бо в полку було чимало таких коней, які не звикли до цього – вони щойно недавно вишколювалися й тому не дуже вірили своїм їздцям, з якими ще не зжилися, так що довелося з деякими кіньми ставити поруч вже бувалих фронтових, наприклад, моя кобила їздила туди то сюди декілька разів.

Після переправи останнього воза та влаштування полку на тому березі, поїхав я з 4-ма старшинами та 5-ма гайдамаками як коноводами – всі вже в нових одностроях та "чубаті" з добре вирослими оселедцями – у Полтаву на вечерю та баль.

Природньо, що ми спізнилися, і коли під'їхали до чудового, в українському стилі, будинку полтавського ґуберніяльного земства, то з нього вже гуділа дута німецька орхестра, а всі вікна ясно горіли, являючись контрастом до ледви освічених селянських хат, в яких недоставало нафти і які ледви майоріли, вкриті серпанком там, на східньому березі Ворскли, де залишалось гайдамацтво, готуючись на ранок в похід, а може, і у бій.

Ось ми вже у великій салі другого поверху, де за довгими столами позасідали старшини, переважно німці, що зразу кидається у вічі, бо наші тільки де-не-де розкинуті між ними.

На почеснім місці отаман Натіїв, коло нього з одного боку якийсь поважного вигляду німецький генерал, з другого – знайома проблискуюча сивиною постать Едлєр фон Донау, далі команда дивізії у суміш зі старшими ранґою німцями. Проти Натіїва Болбочан і Козма, які очевидячки є господарами цілої вечері, бо управляють прислугою, вітають та припрошують. А ось і представники місцевого населення та "бомонду", – невеличка ґрупа цивільних, що різко відокремлюється своїми чорними одягами, сидячи якось купою посередині одної з довгих кімнат. Між ними є вільні стільці. Серед них здивовано помічаю декілька жінок, з яких дві в прегарних українських одягах.

Йдемо орчиком у п'ятеро люда попри столи крізь цілу салю привітатися з Натіївом, та звертаємо увагу німців своєрідним одностроєм, пятю голеними головами і чотирма однотипними оселедцями – решта нашої старшини – переважно з Республіканського полку, вдягнуті хто у віщо, головно в звичайних френчах російського зразку та закраски.