Текст книги "Украинская революция (1917-1921)"

Автор книги: Всеволод Петров

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 26 страниц)

Весь час 3. сотня мужно держала службу на стежах, але, проїхавши до неї під час відпочинку опівночі, довелося провірити, що там люди вже до решти поморені, лише Епов та барон Штакельберґ були мов із заліза. Перший настоював, щоби сотня ще далі була на стежах, але другий згоджувався, що необхідна зміна.

Трохи відпочавши та розтерши коням ноги і спини, рушили ми далі і перед самим досвітком опинилися в хуторах, що розкинені між шляхом і залізницею, трохи на схід від стації Лазорки, останньої перед Лубнами.

Кожен кавалерист знав, що значать для витривалости муштрового коня оті всі переддосвітні хвилини, коли кінь навіть лягає та спить лежачи. Як не розсідлати чи бодай не дати йому часу на повний відпочинок, то на другий день буде в нього лише половина тієї енергії та витривалости. Тому рішаю ризкнути та розсідлати усі коні, виставивши пішу варту.

Твердим сном заснуло все, але з першим промінням сонця команданта покликали до стійки, що стояла на самому шляху, де задержано ґрупу моряків українців, які були озброєні лишень револьверами і йшли на захід. З допитів виявилося, що вони тікають домів з "Революційного Комуністичного Куріня", бо "надоїло воювати". Вони щиро переказали, що большевики стоять за Сулою та бояться наскоку німців і контрреволюційної кінноти Центральної Ради; що чекають допомоги з боку Полтави і піроксиліни, щоби зірвати міст на Сулі, та що на Лубни наклали контрібуцію, якої речинець виплати кінчиться нині вечером, це було 18. березня (дата досить певна).

Відібравши револьвери, пустили ми далі домів цю "демобілізацію", як влучно охрестили їх гайдамаки, та почали збиратися в дальшу дорогу.

Щойно посідлала коні 2. сотня, яка мала на цю добу замінити 3-тю, та вирушила по шляху, як з боку залізниці бухнув гарматний стріл і стрільне, прорізуючи повітря – пролетіло десь високо над хуторами та бухнуло далеко на ріллі.

Друга сотня швидко рушила вперед, а надігнавший гайдамака доповів, що сотник Андрієвський вирішив атакувати панцирник, якого дим від сотні видко, та просить підтримати атаку гарматами. Нічого собі рішучість!

Наказ гарматам заняти позицію, а сотникові Андрієвському порада не дуже ризикувати.

Та до бою не дійшло. Панцирник, пустивши ще декілька стрілів невідомо по кім, бо ні одного не спрямував на нас, подався скоренько до Лубен.

Очевидячки, його вислано на розвідку, а їхати вперед не дуже то хотілося, то він стріляв, як то у світовій війні називалося, "на реляцію", щоби мати право щось вигадати про розвідку.

Цей випадок ще більше переконав нас, що треба поспішати, щоби використати "отступательні" настрої, які були наочні у ворога.

Скоренько виряджується весь "полк" у звичайний порядок. Сотня, гармати, скоростріли – сотня – кадра 4 сотні, вози та рушає трухцем за 2-гою сотнею, що вже зникла на обрію десь там за горбом.

Гаряче весняне сонечко все вище та вище піднімається, заливаючи проміннями хуторки, виблискуючи на рейках залізниці, розтоплюючи ранішній лід на калюжах, так що вода починає вибризкувати з-під кінських копит, а гарматкам раз-у-раз доводиться мати мороку, то об'їзжаючи баюри, то застрягаючи у грязюці. Добре хоч вони легенькі, а коні добрі, а то б не дійшли.

Настрої у гайдамацтва чудові, – просять дозволу співати й швидко сотні одна перед другою намагаються виконати якнайкраще українські пісні, але репертуар їх більший у 1-ій сотні.

Нарешті вдалі замигтіла копула Лубенського собору, до якого шлях поволі йде під гору, так що видно, як друга сотня ріденькою лавою обережно підходить до перших будинків Лубен і спокійно, без стрілів, зникає за ними.

Спиняюсь на хвилю коло хуторів на шляху, щоби підіждати на донесення від 2-гої сотні. Але щось їх довго немає. В Лубнах тиша. Не чути ні стрілу; тому починаємо посуватись далі вже без пісень у повнім поготівлі.

Ось уже перші будинки Лубен, і широка вулиця міста, – як назустріч летить старшина другої сотні та доповідає, що в місті ворога не має, що бронепотяг його відійшов до залізничого мосту через Сулу, де стоять і ешелони з большевицькими військами, але відходячи бронепотяг забрав зі собою дві цистерні з нафтою, щоб спалити міст, бо не мають піроксиліни. У місті чекають, що із-за Сули прибудуть ворожі відділи за контрибуцією, яка має бути зібрана до 2-ої години (14) пополудні. Над порядком збирання цієї контрибуції саме радилася "Городська Дума" (Рада міста), коли підійшла друга сотня, але зараз вона лаштує нам зустріч.

Зустріч! а ворог на гарматний стріл від міста, а нас жменя.

Прискорюємо бігу – з походу висилаю 4-ту сотню – кадрову – 5 козаків і старшину зі скорострілом "Шоша" заняти та удержувати стацію, а самі йдемо далі до центру міста.

Треба зазначити, що місто Лубни, як і багато інших міст на Україні, не дивлячись на невеличку кількість мешканців, досить розлоге, бо має багато садів, незабудованих просторів, широкі вулиці і т. д. Тому, що Лубни місто старе й положене незручно для проведення залізниці, то залізничий двірець віддалений майже два кільометри від центра, від базару та собору, а залізничий міст, ще трохи далі, так що між деревляним мостом через Сулу на старім Муромсько-Московськім шляху та залізничим, коло яких 4-ох кільометри; залізничий міст лежить далеко за будинками міста.

Сама залізниця, починаючи від двірця, відходить далеко на південь і широким півколом підходить до моста, спускаючись з крутобережа правого західного берега Сули. Далі за Сулою залізниця йде вже по звільна підіймаючійся до Ромодану рівні трохи хвилястій і завертає на перших 4-5 кільометрах на північ, так що перестанок Солониця, перший після Лубен, лежить майже проти середини відстані між обидвома мостами; від неї до крутого берега Сули яких 3-4 кільометри, а залізницею від стації Лубен до Солониці цілих 10.

Будинки та сади Лубен тісно підходять під кручі правого берега, високі на 15-20 метрів. При самому майже південному кінці міста, над кручами, невеликий бульвар з молодими ще деревами та чистенькими доріжками, це "Види" (краєвиди), одно з улюблених прогулькових місць.

Сулу перед Лубнами перебристи навіть кінно ніде не можна: глибоке та багнисте з водорослею дно.

З високого берега, зокрема із "Видів", далекий вид: в ясні соняшні дні видко ст. Ромодан – 40 кільометрів, село Покровську Богачку – 25 кільометрів, так що як плян рисується, то ця далека рівня засіяна хуторами, селами, невеличкими балочками.

Лівим берегом, проти самих Лубен, тягнеться в два ряди хат довжезне село – Засулля, яке перервою на пів кільометра переходить в більше розлогу Солоницю, велике село на південь від залізничого моста.

Переїздимо широкими вулицями, де багато народу, – дехто вітає, дехто махає шапками-хустками.

На декілька сот кроків перед площею, в центрі міста, підлітає сам сотник Андрієвський, командант 2-гої сотні, і кричить: "Батьку! москалі вивезли на міст цистерну та пускають нафту! їх кінні стежі підходять до деревляного моста, а в мене там лиш трьох гайдамаків..."

Даю йому два "Кольти" та наказую чим швидче поспішити з цілою сотнею до залізничого мосту та перешкодити його знищити, першій сотні заняти та удержати міст деревляний. Зі сотнею йде два скоростріли "Кольта", решта полку рушає за гарматами і другою сотнею. "Чвалом!" пригинаються до кінських грив гайдамаки, хитаються в тороках скоростріли, гуркотять гармати; одні вози спиняються і дехто з безкінних гайдамаків, скидаючи з плечей кріси, шукає місця, з якого можна буде, як що до чого, боронитись.

А по вулиці назустріч з копита чвалуючому полкові поважно рушає делегація з панночками в українських одягах, з квітами, хлібом-сіллю та, здається, з попом.

"Зараз не час" – кричать зі штабу полку – "потім, аж ворога проженемо" – "Слава!" "Живе Україна" – вигукують козаки та хмарою проносяться мимо остовпівшої делегації.

На ходу відокремлюється перша сотня зі скорострілами, звільняючи крок по нерівній бруковій вулиці.

От і "Види". У ясному сяйві погіднього дня видко як на долоні два ешелони, що стоять на перестанку Солониця, другий коло самого моста, коло останнього характерно відокремлюється своїм профілем з невеликими баштами "Заамурець", далі до Ромодану дим йдучого на захід довжезного потягу. Вправо вниз по цьому березі Сули гонить, розтягнувшись майже в одного коня по полевій дорожці, по під гайочком, друга сотня, поспішаючи до моста.

"Бух!" Це алмазівська гармата, притулившись у садочку коло "Видів", здоровить ворожі ешелони біля моста. Високий чорний стовп диму та землі враз закриває саму середину ешелону, "бух-бух" вигукують вже обидві гарматки і знову розриви закурюють ешелони. Різкий свист паротягів несеться звідтам, а за ними безладна крісова та скорострільна стрілянина, вірний знак починаючоїся паніки. Стріляють очевидячки до 2. нашої сотні, що далі чвалує в напрямку моста, але, видко, стрілянина ця їй не шкодить, бо ані один кінь, ані гайдамака не впали досі.

За хвильку сотня зникає у невеличкому хуторі коло моста і швидко за тим у трісканину за мостом вплітається чітка треля двох "Кольтів", що, не поспішаючи чергами, з перервами намагаються перекричати нескладну стукітню від ешелону.

У концерт входить і панцирник, що починає гатити і по хуторі, де стояла 2. сотня, намагаючись докинути до наших гарматок, які б'ють по ешелоні. Але дарма, беріг зависокий, а панцирник стоїть заблизько, щоби міг відповідно піднести свої гармати, тому від його стрілів тільки сипляться гиляки з дерев, що ростуть де-не-де на крутобережу.

За хвилю із боку деревляного моста заспівали "Кольти", а долиною по лівім березі видно як тікають, що кінь винесе, в напрямі перестанку Солониця якісь їздці, а за ними, правда, що дуже здалека, чвалують чорні "сибірські" папахи 1-ої сотні, яка без наказу перейшла у контрнаступ.

Ворожі ешелони починають тікати від моста до Солониці, від Солониці на Ромодан. Але перший від'їздить не весь, декілька возів залишається, вони стоять і їх підштуркує панцирник, що теж починає, відстрілюючись, відходити. Наші гармати навалюються на нього.

З залізничого моста починає валити чорний дим, – запалили таки; але за кілька хвилин цей чорний дим починають прорізувати білі пасма: це хлопці з 2. сотні добули десь у залізничників помпу і відра та намагаються боротися з пожежою, закидуючи нафту землею, зливаючи її водою. Воду доводилося тягнути шнурами зі Сули то з кринички коло будинку залізничого сторожа.

Панцирник розкидав гарматний вогонь. Одною гарматою намагається досягнути наші гармати, другою б'є в напрямі першої сотні, а третьою, шрапнелями, гатить по залізничім мості, щоби перешкодити гасити вогонь. Але не довго він стріляє, лишень декілька разів, бо наші гранати рвуться дуже близько нього і він уважає кращим спішно від'їхати до Ромодану, покинувши на перестанку Солониця ті вози, що він штурхав перед собою.

Щойно змовкла стрілянина, як з боку залізничої стації Лубни почули ми свисток паротягу й побачили, як дим від нього наближається до залізничого моста. Це "кадр" 4-ої сотні, зібравши охочекомонних з Лубен, направив якогось каліку паротяга, якого покинули відступаючі російські війська "за непригодністю", і тепер він, покряхтуючи, віз дві плятформи та один віз з протипожежним приладдям. Ця допомога спричинилася до того, що мостові не дали згоріти і обгоріли на ньому лишень зверху шпали, так що переїздити було вільно.

Ворожі потяги безупинно відходили та незабаром дими від них зникли на обрії в чорніючому далеко-далеко вузенькою смугою Ромодані.

Лишилися тільки їхні стежі, що чорними рисочками то зникали в хуторах за ст. Солониця, то виринали з них.

Перша сотня висунула 1/2 сотні на перестанок Солоницю, де залишив панцирник 10 возів, які, як виявилось, відірвались від ешелону тому, що наші гармати розбили одну плятформу, яку відступаючий "Революційно-Комуністичний Курінь" мусів скинути з тору, щоби звільнити шлях, але в паніці, що їх охопила, не могли причепити відірвавшихся возів і лишили їх нам. У возах були: товар, запаси хліба, всяке приладдя та 16 муштрових коней з нарядом.

Бій на диво покінчився, незважаючи на страшну стрілянину з обох боків, зі смішно малими втратами: два легко ранені козаки, 1 вбитий і три ранені коні.

Очевидячки, наша ненадійна поява і гарматня стрільба так поділали, що ворожі частини просто з переполоху не завдали собі навіть труду вияснити, що це за "кавалерія" на них напала.

Цей бій вияснив, що Гордієнківці знову стали порядною кіннотою, бо перейшовши за добу 60 кільометрів, осяг, щоправда не рекордовий, але поважний, зваживши хоч би це, що він доконаний безпосередньо після вивантаження і по не дуже добрих шляхах та що зразу рушили в бій, в якому виявили доволі ініціятиви, і досить координованости і досить, може трохи аж занадто, рішучости.

Коли ми вже остаточно переконалися, що на сьогодні все скінчено, пішов штаб полку з 3-ою сотнею в місто, залишивши 1-шу сотню на деревляному мості на Солониці, 2-гу на залізничому, а гармати на "Видах", де їх забезпечено невеличкими окопами над самою кручею на відкритій позиції, людей та коней приміщено в поблизьких від позиції будинках.

В місті не зустріла нас вже жадна делегація, очевидячки, той "концерт", який щойно відбувся над Сулою, переконав "батьків" міста в тому, що всякі святкування ще трохи передвчасні.

Ще під час бою ті з Гордієнківців, що залишилися при возах і кадра 4-ої сотні, проголосили запис добровольців і до вечера того ж дня зголосилося сто двадцять три молодих хлопців з міської інтелігенції, залізничників і трохи пригородніх селян. З них десять інтелігентів виявило рішуче побажання бути тільки в 3-ій сотні. Були це переважно старшини воєнного часу, які прийшли зі своїми кіньми та зброєю. З решти десяток, переважно з бувших драгунів, пішли на тільки що захоплених конях у запасну 4-ту сотню, а п'ятьох стало першим зав'язком сотні зв'язку. Командуючим сею сотнею призначено інжінєрного підстаршину, – на жаль, забув я його прізвище – це той самий підстаршина, який був призначений до полку тимчасово для виконання взриву мосту між Козятнном та Фастовим, про що я згадував у 1-ій частині моїх споминів. Він так був призвичаївся до нашого полку, що залишився при ньому на все; між іншим, це "призвичаєння" було дуже поширене в добу первісної отаманїї.

Ніч пройшла тоді неспокійно. Ворожі стежі весь час налягали на наші порозкидані групи, так що цілу ніч йшла на передових чатах стрілянина. Зв'язку із запіллям та Богданівцями не було ніякого, всі дроти були так попсовані, що поправляти їх було годі.

Над досвітком стихло і з раннього ранку в місті почалося життя. Ми гарячково відшукували зброю, сідла та коні для тих 100 хлопців, які не мали нічого і сформувалися були поки що в маршову сотню. Міське "громадянство" цікавилося прибувшими і приходило то до розташування 3-ої сотні, то до "Видів", де коло гармат не можна було протиснутись, то до деревляного моста.

І знову вражаюча ріжниця у відношенні до українського війська в Лубенців і у Киян. Тут хоч цікавість, тут хоч пасивна допомога, що виявляється в швидкому виконуванню наших прохань і у безліч порад. Тут і щирі балачки з військом, хоч іноді і при гарячих спорах, зокрема на політичні теми, а там у Києві були ми чужими, може, більше чужими, як армія в царські часи.

Тяжко сказати щось певне про настрої та угруповання в Лубнах, бо дуже мало ми там були і за цей час дуже не багато було часу для спостережень більше складного чим на селі життя, але все ж таки можна було сконстатувати, що тоді на послуги нашого полку стали дуже ріжні верстви населення, від підгородніх хлопців починаючи, великими власниками кінчаючи. З останніх, зокрема, були Шемети, які хотіли до нас приділити навіть якийсь відділ Червоного Хреста, який, щоправда, зовсім не надавався для кінного полку, бо був організацією, призначеною більше на працю в запіллю.

Ранком наш "каліка" паротяг спробував було витягнути по одному покинуті на Солониці вози, але на третьому возі зіпсувався і насилу сам дотягнувся до стації, так що розвантажили ми вози коло моста, куди їх так сяк докотили.

В десятій годині ранком донесли гарматчики з "Видів", що з боку Ромодану закурили та посуваються до нас три потяги. Ми стояли в поготівлі, а штаб виїхав до "Видів", звідки все було чудово видко.

За годину з далекозора було ясно видно, що йдуть: попереду старий знайомий "Заамурець", за ним тимчасовий панцирник із двома гарматами на плятформах, а ще за ним довгий ешелон вантажних возів, так що за півгодини мусіла перша сотня звільнити перестанок Солоницю.

На "Видах" юрба народу, пані, панночки з парасольками, дехто з далекозорами. Всі намови гайдамацтва, щоб поховались, даремні. Тільки коло гарматок, що зухвало стоять в невеличких окопах на відкритій позиції, порожньо. За це в "резерві" 3-ої сотні та пішаків – "пікнік".

Ворожі бронепотяги, підійшовши до перестанку Солониця та обсадивши її пішим десантом, почали стріляти до наших гарматок на "Видах".

Після першого вистрілу зникли всі цікаві з "Видів", скінчився і "пікнік", в резерві лишилися самі гайдамаки, а на "Видах" гарматки та гордієнківський штаб.

Марно стріляють панцирники, бо тяжко попасти в цю вузеньку, небезпечну для нас смугу, якою являється обріз крутобережа, на якому стоять гарматки і сидять гармаші та штаб. І зваживши це, що стріляється з панцирника та ще знизу і далеко, бо зблизька гармату не підняти, то така стрілянина є цілком даремною витратою набоїв. Отже, стрільна із виттям перелітають та рвуться десь далеко на левадах за містом, лякаючи мешканців, то вибухають низько під нами, обиваючи кулями гіляки дерев і кущів на крутобережу, піднімаючи з них стайки горобців, які налякано літають в ріжні боки.

Гармаші, в більшости "фронтовики", добре знають, що страшно, а що небезпечно, тому спокійно чекають у своїх маленьких закопах наказу відкрити вогонь.

Трохи пострілявши від Солониці, пішов "Заамурець" далі до моста, стріляючи на ходу по мості ґранатами, очевидячки, намагаючись його розбити. Його товариш залишився на Солониці та далі витрачає набої, намагаючись пошкодити нашим гарматкам. Довгий ешелон димить уже в 2 кільометрах за Солоницею і щось не поспішає до стації.

Час для протиакції. Треба було якось знову поділати на психольоґію та використати ту нашу перевагу, що ми не були прив'язані до ешелонів, а стояли на своїх ногах і не на колесах. В ешелонах річи двояко можна брати: можна швидко посуватися без втоми вперед, але є змога також швидко, по вченому кажучи, "вийти з бою", а ця змога не завжди безпечна.

І так 1-ша і 3-тя сотня пішли під орудою сотника Епова від деревляного моста по лівому березі на зади Солониці, вся "піша пішанина": хто з крісом, хто з револьвером, а чимало із кійками мала позначити (маркувати) похід підпомоги до залізничого моста. "Залога" міста 4. сотня (16 козаків) та 4. сотня зв'язку (6 козаків) (1), штаб і обоз, яких теж мусілося числити силою, 8 крісів, мали держати місто і деревляний міст.

За яких 12-15 хвилин після видачі наказу вже широко роз'їхалася лава чорних шапок справа, сивих з жовтими шликами зліва, обслуга двох "Кольтів" посередині і почали наближатися трухцем між хатами Засулля до Солониці; широка піша лава вийшла з ліска між містом і залізничим мостом, до якого почала посуватись.

Як тільки з'явились ці лави і панцирники стали до них пристрілюватися, заговорила й наша гарматка, а друга сотня від моста відкрила вогонь.

Перший ґранат упав майже коло самих рейок за "Заамурцем", другий перелетів та вибух за ним, третій вкрив панцирник своїм чорним димом, а від четвертого пішов дим вже зі середини гарматної башти "Заамурця" та зі щілин скорострільних бійниць, що під нею.

Ця влучність так поділала на "Заамурця", що він почав спішно відходити, відкривши вогонь зі всіх своїх скорострілів, очевидячки панічний.

Наші гармаші, покинувши утікаючого "Заамурця", почали бити по його товаришеві на Солониці та по підходячому ешелоні, який після перших наших шрапнелів починає відходити, не попробувавши навіть висадити десанти.

З позиції на "Видах" видко, як наші сотні в долині, попавши під вогонь, збільшують ходу, як падають коні та козаки та за кілька хвилин злазять з коней на височінь з млинами за Засуллям, видко, як чвалом підходять коноводи, туляться за поблизькими хатами муніційні скорострільні "вюки", починають "строчити" наші Кольти і ворожі панцирники панікують та подаються навздогін за своїм ешелоном.

Перестанок Солониця вільний, але ворог підсунувся від нього лише на чотири кільометри, де спинилися його панцирники та ешелон, тому ризиковно залишати наші сотні далеко за Сулою і вони відходять, залишивши тільки свої стежі.

Рядами по три коні з піснею вертали наші побідники вулицею Засулля, ховаючись зовсім від ока тих, що дивилися на них із "Видів".

Бій закінчився коло 2 години, але до темряви не розсідлювали Гордієнківці коней, бо все ще курилися ворожі паротяги недалеко Солониці, а під вечір виїхав тимчасовий їхній панцирник знову вперед, та, трошки пострілявши, а не діждавшися відповіді, пішов собі, але вже до самого Ромодану та ще і зі своїми товаришами.

Ніччю знову тріскали стріли на тому березі Сули, а на ранок третього дня до міста входили заляпані болотом змучені Богданівці, що поспішали на поміч своїй кінноті.

Нарешті розсідлали коней та трошки відпочили, але наша "господарська частина" безнадійно застрягла коло Гребінки, а тому багато дечого бракувало і лише завдяки росіянам, що залишили нам свої вози, – ми могли підхарчуватися.

Погано було тільки те, що наші набої до гірських гарматок, які були в ешелоні, теж стояли там, за Гребінкою, де їх таки трохи порозстрілювано, а при піхоті були польові гармати, яких набої нам не підходили. Взяти ж з собою польові гармати це було все одно, що спутати собі ноги і зробити себе нерухливим.

Тому просив я Натіїва, який прибув з Богданівцями, щоби якнайскорше подав бодай воза з набоями.

20 та 21 березня підійшли до Лубен Дорошенківці і Республиканці. Нарешті приїхали в ешелонах і німці, бо міст біля Гребінки поправлено, але ешелони з військами так забили дорогу, що вози з господарською частиною, а також і з нашою просунути було годі.

Бідолашні Лубенці не обійшлися таки без контрібуції, яку зібрали з них вже мовляв свої, штаб Натіїва.

Даремно протестували представники міста та доказували шкідливість цього акту для популярности нової української влади, відповідь була одна – "давай, а то візьмемо силою". Начальник штабу дивізії, до якого я в цій справі звертався, відповів, що уряд, виправивши дивізію та встановивши високі платні всім і кожному, не дав вистарчаючої кількости грошей, навіть урядових реквізіційних квітів, тому такий спосіб здобування засобів є неминучим.

Це признав і сам Натіїв, переказуючи мені, що й гордієнківський полк мав сам про себе думати, а тому що він як кіннота все є напереді, тож не може числити на підтримку з засобів дивізії.

Неприємна перспектива у своїй країні. Принціп: "війна мусить годувати війну", який висунув в часи після французької революції Наполеон і який він застосовував завжди на чужих теренах, ледви чи був тут доцільний.

До цього часу ми були ще забезпечені, бо мали дещо ще від виходу з Києва, потім попродали дещо того вина, яке нам дали в Дарниці, тому мали ще гроші, але все те мусить колись скінчитися.

Свідомі українці Лубен ходили тому невеселі, і як кажуть, то й смерть одного з Шеметів, який застрілився після приходу нашої піхоти та штабів, теж спричинило те, що він зазнав від українських військ, а саме відношення тих військ до населення, яке йому довелось побачити на власні очі, якраз не таке, про яке мріялося.

Наш лубенський актив казав, що міщани нарікають на всіх, крім кінноти, яка, на їх думку, єдина виконала відносно них обов'язок, хоча, щоправда, то й обов'язком громадян є удержати те військо, яке їх боронить. На цей час нашого перебування в Лубнах припав випадок, який з'ясовує еволюцію, що йшла внутрі нових елементів полку, 20-го до мене прийшов барон Штакельберґ і заявив, що 3 сотня не хоче бачити своїм командантом Епова, бо він на підпитку настоював, щоби сотня співала "Боже, царя храні", та лаяла Україну, уряд і т. д.

Я хотів перевести перевірку, викликав Епова, але він не з'явився. Тоді я доніс про це у штаб дивізії. Натіїв викликав мене і довго умовляв полагодити справу, ну хоч би призначивши Епова своїм помішником, бо, мовляв, Андрієнко хоч і гарний хлопець, але не від кінноти і не може мене заступити на випадок моєї відсутности. Довелося з'ясувати, що коли 3 сотня не витримала поглядів Епова, то що сказати про інших, але цим не міг я його переконати, а навпаки тільки викликав заввагу, що в війську не важні погляди, лише карність і хто не хоче слухати, хай собі йде, бо за ці гроші хтось прийде інший. І маєш!.. Знову з'ясовую, що в мене кадрові таки гайдамаки, що чимало з них пішло якраз тому, що не хотіли служити за гроші, що кадр і якраз його погляди дорожчі багато разів від якогось там наймита фахівця зі старими дореволюційними поглядами. Так і розійшлися ми, один другого не переконавши, бо справа так і лишилася нерозв'язаною. А в час боїв під Ромоданом-Солоницею з 24 по 26, якраз в бойове розташування полку явився з невеличкою ґрупою їздців сотник Епов, який приїхав від штабу дивізії з'ясувати положення на фронті. Я поправді побоювався, що хтось із гайдамацтва в його стрільне; але минулося.

Коли ж бої скінчилися, то Епов зі своїми кінними і одним возом обігнав полк, сказавши, що їде на зади большевиків і невідомим способом опинився у Колчака.