Текст книги "Украинская революция (1917-1921)"

Автор книги: Всеволод Петров

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 26 страниц)

Під час перекладу помічаю, що в Едлєр фон Донау висить при боці козацька шабля в сріблі – наш подарунок.

Коротеньким – "Іх данке ім намен унзерер райтерай" (4) відповідає він, стискаючи мені руку, та каже, що і він хотів би привитати гайдамаків та питає, як звучить по українськи привитання до війська; – відповідаю; чвалуємо до виряджених Гордієнківців і на цілий майдан несеться гомінкий, навиклий до командування голос німця – "Здорові були, Гайдамаки!" І... – павза, викликана несподіванкою, і раптом гучним роскотом звучить "Здоров був!.." – павза і вже не так рішуче докінчує Гайдамацька Громада: – "Пане Ґенерале", замість звичайно "Батьку".

Короткою промовою вітає лаву німецький сідоусий командант, бажаючи від імени німецької кінноти відроджуючійся українській кінноті досягнути високої мілітарної кваліфікації.

На його прохання промову перекладає наш перекладник, і після цього Едлєр фон Донау повертається до мене і каже: "А Вас, пане полковнику, прохаю, дозвольте приняти від старого орла його бойову шаблю, яка була в боях на Марні і під Молодечною. Хай вона буде молодому орлові не тільки пам'яткою, але і благословенням", і з тими словами бере він від одного зі своїх старшин довгий палаш у металевій піхві і дає мені, високо підносячи його держак з великою старовинного типу ґардою, який мусить закривати цілу руку, так високо, що нібито справді благословляв ним мене як хрестом.

Беру цей подарунок, правду кажучи, трохи схвильовано, бо розумію, що значить він для цього сідовусого вояка, очевидно, вояка не лише з фаху, але й з діда прадіда.

Не знаю, чи зістався старий вояка ще в живих, але його палаш з написом його прізвища заховав я в Києві та мабуть, що не попаде він до невідповідних рук, аж поки не знайде місця в якомусь музею України.

Передавши свій подарунок, круто завертає весь німецький штаб і від'їздить до своїх. У руках німецького команданта блискає ясним сяйвом козацький клинок і у відповідь йому тьмяно виблискують виняті з піхвів шаблі в мурі німецької кінноти та здрігаються і витягаються як струни до білих хмар списи з прапорцями.

Командую і я, і у відповідь блискають в прорвавшомуся крізь хмаринки соняшному сяйві гайдамацькі шаблі, перед якими непевно мигтить у руках команданта подарунок.

Ще блиск козацької шаблі над морем залізних шоломів та лісом спис і залізний мур рухає трухом у напрямі до нас. Дуднить старий шлях як надсуваюча буря і як далекий грім гуркотять гармати.

Едлєр фон Донау стає з декількома вершниками свойого штабу коло мене і з виразом гордощів за своїх дивиться на проходячі лави.

Йдуть, як йде "важка кіннота". Тісно – "коліно об коліно" – однаково, рівно, прямовісно пропливають списи, однаковісенько повернуті до нас обличя в насунутих залізних шоломах видаються в цій сунучій масі якимись теж однаковими. Гремлять по дві рядом гармати і гуркіт їх так імпонуюче підходить до нього малюнку: людського згуртування, де всі змонтовані в одно страшним молотом військового впоряду та мертвячої карности.

Мимоволі кидаю погляд на Гордієнківські лави: повівають ріжнокольорові шлики на молодецьких заломлених решетилівських шапках, блищать ясним сяйвом видобуті шаблі, нетерпляче б'ють копитами вичищені аж до блеску коні, яких ледви вдержують в рядах козаки; на суворих вусатих і безусих обличах застиг вираз впертости та визову супроти того, що ось тут непереможною здається силою суне попри нас.

А німці все йдуть та йдуть, і чомусь мені починає згучати в ухах та пісня, що співала, проходячи попри наш штаб, та німецька сотня, яку згаратали Вареник та Бас: "Весело на війні ми йдем! Від далеких французьких ланів до суворих російських пісків і болот ми несем на шаблях перемогу! О Германіє! Твої сини достойні Тебе. О Германіє! Ти для нас все і надія наша, і провідна зоря, о Германіє!

Гудять громи гармат над Марною і тремтить Париж жахом"!..

Пройшли нарешті. Едлєр фон Донау хоче познайомитись зі старшинським складом полку. Викликаю вперед старшину і представляю по черзі. Увага німецького команданта спиняється на прізвищі барона Штакельберґа, якому він каже, що він дуже радий познайомитися з представником такого старого лицарського ливонського роду та що присутність його в рядах українських військ є доказом правдивости українських змагань.

Вижу по обличі, що командантові 3-ої гайдамацької сотні не дуже то й подобається цей комплімент, і він раптом просить мене, щоби я казав перекласти йому те, що сказав пан генерал. Перекладчик перекладає та я спостерігаю здивовання на обличі німця. Вислухавши уважно перекладу, відповідає він також через перекладчика, що він дуже дякує за високу оцінку його дійсно старовинного роду та пояснює, що відповідав по українськи, бо це його "рідна" мова.

Після представлення старшини, просив мене Едлєр фон Донау вияснити йому, до кого має німецька команда звертатися з питаннями економічного змісту. Вияснюю, що це справа місцевого самоврядування, до якого і виряжається негайно одного із німецьких старшин з перекладчиком від гайдамаків. Ще того ж вечера мав я нагоду переконатися, що завдяки повній зорґанізованности мійської ради німці з нею числилися та повздержувались від всяких реквізіцій.

Так вже цілком по діловому закінчилася наша парадна зустріч із німцями, а потім поїхав полк у повному складі віддати останню пошану траґічно загинувшому командантові міста Хорола від Центральної Ради.

На невеликій в розмірах площі перед старою церквою, де вирядився полк, гурти людей, які вітають нас, знімаючи шапки. Між ними кидається у вічі ґрупа сільських парубків і дядьків, які якось осторонь від усіх держаться та з нашим приходом швидко відходять до церкви.

У церкві, куди увійшла почесна сторожа до труни від Гайдамацтва, повно народу. То вже почалася відправа. Чимало тут людей, а то з ріжних верств населення. Плачуть, чим підтверджується заява мійського самоврядування про значну популярність покійного.

Та ґрупа селян, на яку звернув я увагу ще на площі, трималася і тутки в церкві якось зокрема, просунувшись через натовп аж до самого крилоса.

Панахида скоро підходила до кінця і нарешті на руках присутніх винесено труну, причому знову можна було спостерегти, що від цеї окремої ґрупи до труни взялося так зі двох хлопців, труну перенесено на віз, прикрашений зеленню. Полк віддав пошану і труну повезли нерівною дорогою вгору на цвинтар. За труною йшла юрба народу, попереду якої коло самої труни вся в сльозах йшла ця старенька добродійка, що була в нас, дружина небіжчика.

За труною пішла і Гордієнківська лава. Коли ми дійшли до цвинтаря, наші хлопці позлізали з коней, одні взялися знімати труну, а другі лаштувались до віддання останнього почесного стрілу покійному, який хоч і не від кулі в бою загинув, але за нашу таки справу.

Труну прощали промовами представники ріжних організацій міста, пан отець і командант Гордієнківців, який сказав, що Гайдамацтво не лише свого полковника ховає, та віддає пошану цій труні, але і тому, що згинув за волю українську, в ім'я якої ми йдемо на боротьбу, наражаючи своє життя. За ним промовляв ще один зі селян тої цікавої ґрупи, сказавши щось неясне, мовляв, ми у цій смерти невинні та коли б наша воля, покійний би жив і далі.

Потім спускають труну в могилу, тріскають тричі крісові сальви, тричі гуркає та гайдамацька гармата, віддаючи пошану, а у відгомін їй за скілька хвилин у тій тишині, що залігла, поки засипували гріб, відізвались далекі крісові постріли та гупнув далекий гарматний стріл там, за Хоролом на сході. Очевидячки, німці стрінулися з Вареником та Басом, бо ледви чи вони змогли би дігнати відходячих москалів.

Шкода хлопців – не подужати їм німців, тільки даремно наложать головами, прикриваючи відступ чужинецьких військ.

Невгомонний Ковбасенко, що зумів якось вмішатись у юрбу, підскочив до мене з повідомленням: "Батьку! аж ось ці селяни, що труну несли та від яких говорив один промовець, це Баса партизани, кажуть у лодках переплили, щоби останню пошану полковникові віддати". Добре, треба їх попередити, що москалі безнадійно відступають, що німців завелика сила та що такий сепаратний спротив вийде лише на шкоду цілому селянству, на якому німці за це пімстяться.

Цю місію бере на себе Ковбасенко та швидко бачу його вже в гарячій розмові з двома із тих селян, що проходжуються між могилами.

Полк вертав на свої помешкання та в штабі дістає рішучий наказ отамана Натіїва якнайскорше вирушити далі на Полтаву, обов'язково переганяючи німців і обов'язково увійти в Полтаву перед німцями, разом із тим писалося, що в штабі здивовані, чому я застряг у Хоролі.

Наказ виданий у Ромодані і в ньому зазначено, що наша піхота ще й до Миргорода не дійшла, бо в районі Єреськи селяни зіпсули на задах "червоних" залізницю і тому вони ставлять рішучий опір. (Треба зазначити, що район села Єреськи досить таки незаможний з недуже родючою землею був протилежний до Хорольського, бо там українська пропаганда йшла від лівих груп, здається чи не есерівських, а тому смуга лісів, що вривалася сюди ізза Десни та Сейму, була тоді переповнена українськими селянськими повстанцями).

Разом із тим мені доручено, дізнавшись куди прямує німецька кіннота, скоординкувати свою акцію з нею.

Треба значиться їхати до німецького штабу, який перейшов вже за ріку Хорол. Щоби зашанувати коней, яких очевидячки знову доведеться надуживати, викликаю авто з цього нового зголошившогося до нас авто-відділу.

Не поспіло ще авто приїхати, як прийшла до штабу старенька вдова, по щойно похованому полковникові. Вона несла в одній руці старшинську російського зразку шаблю з Анівським дармовисом (темляком), а в другій револьвер системи "Ногана" з призовим написом. Сіла заплакана, звернулася вона до нас, російською мовою, кажучи, що її покійний чоловік так дорожив цією зброєю, що вона залишила й заховала її, як найдорожчий спомин про нього, не дивлячись на всі ті репресії, але тепер, коли бачила ту шану, що віддано небіжчикові, коли почула все те, що над його могилою казалося, принесла цю зброю нам: "Хай послужить вона тим, що йдуть боротись та вмирати за ту Україну, яку чоловік так кохав, за яку його замучили, хай хоч не він, то його зброя побачить здійснення його мрій та надій, а я стара молитимуся на його могилі за тих, що йдуть боротись за отую Україну". Сказала та була би впала на підлогу, якби не підхопили її гайдамаки та не посадили на крісло, цілуючи бабусині руки та присягаючись покрівавити тую шаблю ворожою злою кров'ю. Тую присягу виконано і не лише чужою, але й своєю кров'ю скрівавили цю шаблю. Носив її, витягнувши на неї жереб, гайдамака Шило, який і загинув із нею в боях.

Нарешті і "Форд" стукотить під штабом. Ідемо через греблю і міст дорогою, обсаженою берестами, і під'їздимо до дідичівського двора, що стоїть наліво від шляху. Дивно, як він заховався та ще зі всіма дідичами, мабуть, чи не тому, що був у безпосередній близькости до резиденції Баса?

У всякому разі німецький штаб опинився тутки. Зголошую у вартового своє прибуття та, на велике моє здивування, дістаю прохання почекати у вестибулі, "бо заступник Едлєра фон Донау, який виїхав щойно до штабу дивізії, вечеряє з господарями двора і зараз вийде до мене". От маєш, шкода, що не взяв зі собою палаша, подарованого "молодому орлові"...

Нарешті являється на хорах дві гарно одягнених дами, які починають льорнетувати нас, а з ними якийсь молодий в однострою російської "ляйб-ґвардії" Гусарського "Його Величества полку", з вензелями та блискучими російськими нараменниками, а за хвилину виходить з веселим, самовпевненим, трохи червоним після вечері обличам, незнайомий мені німецький полковник, за яким бачу знайомого вже начальника штабу бриґади, який здалека привітно до мене киває.

Піднімаюсь зі своїми по сходах, представляюсь незнайомому полковникові і, повертаючись до російського "ротмістра", кажу навмисне по французьки, що він певно забув, що на чужій території військові, за виключенням маючих офіційну місію, не мають права носити однострою, а, крім того, існуюча російська влада відмінила не лише "вензеля" колишнього монарха, але й самі "пагони", тому я попереджую "пана ротмістра", що появлення його в однострою може потягнути за собою немилі для нього наслідки.

Після того, переходячи на українську мову, докладаю пану "оберсту" через перекладчика, що я мусів зробити увагу забувшомуся старшині, бо як пан "оберст", певно, знають, Центральна Рада України не має ніяких союзних умов з будь-яким російським урядом.

Звичайно, на таку увагу реакція кисла і пан "оберст", сказавши декілька незначучих слів, відходять "з паном ротмістром", правдоподібно не знімати пагони, а мене лишають начальникові штабу, який сама милість та в розмові між іншим каже, що їм так важко розібратись у дрібничках тут, що та "аристократія", з якою вони зустрічаються, вся переконує їх, що нема ніякої України і що це, мовляв, ми, німці, її вигадали, а тут ще і українське нібито населення зустрічає не завжди прихильно німецькі війська. Ось хоч би й нині довелося затримати боротьбу з невловимим ворогом і хоч одного з ватажків вбито, а решту роспорошено, але становище остільки непевне, що Едлєр фон Донау поїхав просити дозволу залишитись на добу-дві коло Хорола, щоби вичистити цю околицю та не залишити цих "большевицьких франтірєрів" на задах.

А противно – вся "аристократія", яка каже, що Україна не існує, приймає німців дуже радо як визвольників... – "Від російських військ" – докінчую я, чим заганяю симпатичного "гавптмана" в глухий кут, бо чи активний старшина та ще з юнкрів може визнаватись на соціяльних справах?

Довідуюсь, що вбитий ватажок нібито Вареник, а що з німецького штабу дивізії є директиви поспішати на Полтаву, причому їх бриґада має війти в Полтаву з півдня, а інша бриґада тієї ж дивізії вздовж залізниці на Абазівку.

Вертаю до міста Хоролу до свого штабу, а там чекає мене нова цікава візита: – Ковбасенко докладує, що приїхали післанці від Баса та, може, і сам Бас, та чекають команданта Гордієнківців у хаті на кінці міста.

Йду та знаходжу у бідній селянській хатині, що якось приліпилась до краю міста, чотирьох селян, з яких двох у сірих "шинелях", а двох у селянських свитах, але всі в одноманітних чорних селянських шапках, а в стодолі привикле спостерегати військові дрібниці око могло завважити прив'язані і посідлані коні – так що кінно через німців приїхали, нічого собі партизани.

До мене звертається один з тих, що у вояцьких "шинелях", кремезний, похмурий дядько з чорним волоссям, грубим, але з гарними рисами облича, по якому чи то роки, чи то біда провели глибокі борозни. Облича зав'яле, обвітряне, стомлене, на щоці нещодавний шрам досить вже загоєний та зарослий.

Звернувся він до мене тою смішною мішанкою, якою намагалися в російській армії балакати підстаршини з "малоросов", щоб балакати панською – "інтелігентською" мовою, але я так рішуче перейшов на українську, що мій співбесідник почав також розмовляти "по селянськи" от тою чудовою полтавською говіркою з мягким "л", що надавало якоїсь ніжности так невідповідаючій суворій, похмурій, хоч і типово гарній постаті промовляючого.

Він спитав мене просто, що, на мою думку, далі робити партизанам, бо проти німців дуже тяжко вдержатись. Питає ж він мене тому, що хоч Гордієнківці з німцями та хоч між ними ще й панків таки не бракує, але ніби то все ж "свої", бо щось нічого проти селян не роблять і скорше їх підпомагають.

Вияснюю йому всі мої міркування про неминучість приходу німців, які, мовляв, і самі б прийшли, бо кому ж їх держати, коли армії нема, отже ніби й краще, як вони будуть змушені вважати себе "спільниками", а тому не так грабуватимуть, як коли б переможцями прийшли, але щоби мати і в них вагу, доконче треба впорядкувати "свою", а то цілком "свою" збройну силу, щоби в ній великих панів чи малих підпанків було не багато, як не можна, щоби зовсім без них обійшлося, ось тому, на мою думку, треба партизанам йти до українського війська, ну а як не мають охоти, то треба кудись тікати, хоч би і до москалів, бо все одно "свої" підпанки видадуть німцям, які мають тепер силу та проти них встоятися поки що годі. Іншої ради, на мою думку, немає: тим більше коли вже почали ворожі виступи проти німців. Пересидіти лиху годину десь по нетрях теж буде тяжко. Бо хто його знає, чи німці підуть до зими чи ні, мабуть, що ні.

"Справді" – відповів співбесідник, – "ми вже з німцями побилися; це все Вареник налягав"... "А Бас?" – питаю я. – "Бас" – посміхається дядько – "він ще під Богачкою вислав людей на розвідку до вас, бо хто міг знати, що ви за одні".

Розмова скінчилася тим, що мої співбесідники вирішили передати все "дома" своїм, та вже не криючись повиводили посідланих коней з клуні, приладнали "обрізи" (обрізаний кріс так, щоби з нього можна було стріляти як з пистоля) і зібралися їхати. Щоби не було у них сутички із німцями, дав я їм одного гайдамаку, який мав їх провести, куда вони схочуть, як групу розвідчиків, яких висилається на зади ворога.

Не минуло нас і привитання вечерою з боку тамошної інтелігенції. Вечером довелося побувати з кількома старшинами на принятті в якомусь приватному домі, де гостив нас наш щойно зголосившийся начальник автомобільного відділу.

Все було як належить: і промови, і побажання, спів і музика.

VII. Похід на Полтаву. –Абазівка. –Бій під Полтавою та заняття Полтави. –Спостереження над настроями та взаєминами суспільства

Ранком 23 квітня (1) вирушив полк у дальшу дорогу на Полтаву, залишивши в Хоролі сформовану міліцію на чолі з захворівшим гайдамакою, який нездатний був до походу.

Дивна річ, звичайно військові частини, посуваючись з боєм вперед, все зменшують свій чисельний стан, обношуються, винищуються, затрачують карність. З Гордієнківцями було навпаки: малою купкою обірваних і вичерпаних людей почали ми свій контрнаступ на Київ, а тепер з Хоролу виступає в похід, поблискуючи новенькою зброєю, красуючись, на гарних конях, в нових чудових шапках, вже цілком показна частина в силі чотириста люда з гарматами, скорострілами, возами, засобами зв'язку, за якою торохкотять моторами два легкі і три вантажні авта, – та ще системи "Пежо", на височезних колесах, які мають можність зручно поконувати перешкоди поганих шляхів.

Ми протяглися через греблю, на якій ледви не загрязла "техніка", та пішли широким шляхом, що повільно піднімався вгору.

Проїзджаючи попри німецький штаб, заїхав я туди, щоб довідатись, які там принято рішення. Зустрів мене сам Едлєр фон Донау і негайно покликав до себе в кімнату та заявив, що, не дивлячись на його представлення про небезпеку залишення району Хоролу до ліквідації "франтірєрів", наказано йти на Полтаву, бо ворог заняв сильну позицію в Абазівці, яку йому наказано обійти з півдня. В Хоролі буде стояти етапна піша частина, яка має держати цей район. Його бригада за якої півгодини вирушить у похід.

Я дігнав полк, що вже тягнувся по косогорах того пасма горбів, що між рікою Хоролом та Ворсклою, обходячи з півночі та зі сходу Єреськівську рівню, яка наче денце великої миси лежить між цими горбами і лучиться із лісовою багнистою рівниною Чернигівщини та північної Слобожанщини. Від тієї рівнини повівав у цей день холодний північно-східний вітер і ніс з собою розпатлані, як московські нечесані бороди, хмари. Проймав непривітний холод, а часом по верхах, де вже підсох шлях, несло порохом в очі коням та людям.

Зате нашому "автовідділові" радість – сухо, твердо і він стукотить моторами та вимахує колесами, поспішаючи попереду полку на Білоцерківку, де намічений довший відпочинок, бо вона у віддалі 34 кільометрів від Хоролу, а далі ще до Решетилівки 26 кільометрів, отже, знову цілий перехід на 60 кільометрів. Автовідділ має приготовити нам обід і все, що треба.

Щойно від'їхали наші "автяки", як ззаду зачорніла на шляху маса німецької кінноти, що йшла за нами, а попереду неї їхав віз та якась панська бричка, а коло них поприв'язувані посідлані коні.

За деякий час цей "транспорт" нас дігнав і в бриці ми побачили пана сотника Епова з якоюсь жінкою поруч, з салдатом на козлі, а на возі, повному всяких клунків, ще двох людей у цивільному одязі. Проїзжаючи попри полк, сотник Епов попращав нас, сказавши, що він їде до свого уральського козачого війська, якби довелося проскочити крізь большевиків. Більше ми його вже не бачили.

Їхали ми все далі вгору, то кроком то трухцем, а німецька кіннота повільно, але постійно нас доганяла та нарешті, трохи не доходячи до села Родіонівки, в той мент як ми звільнили бігу, полк вирівнався з полком Едлєра фон Донау, а за ними і його бриґада. Німецькі коні йшли широким поважним трухом, як ходить лише навикла до довгих і важких походів кіннота: коні невідпарені держать голови рівно і дещо в долину, дихають рівно, як механічні мухи, їздці не махаються на сідлах, а рівно то піднімаються, то опускаються під такт їзди, хвилюючись як море, а ціла маса робить вражіння не живучих істот, тільки одної великої порушаючоїся машини.

Очевидячки нам годі йти з ними в перегони звичайними методами, бо в полку 50% коней та 20% їздців новобранці з Лубен та Хоролу, які горячаться та герцюють в початку маршу, а тепер на другій третині його вже спарилися, задихалися і з тугою вижидають тієї хвилини, коли їм, коневі та їздцеві, дозволять перестати творити одну цілість, ніби центавра, і хоч кожному прийдеться працювати далі, але своїми силами.

Ось чому спокійненько пропустивши всю німецьку бриґаду, не дивлячись на ознаки невдоволення в старих козаків і коней, та переждавши деякий час, аж німці сховалися поза закрутом дороги, я спокійненько командую: "З коней! за поводи, ходом руш" і йдемо собі кроком як на прохід.

"Так вони чорт зна як нас обженуть" – бурмотить Андрієнко. "Стрівай, у кожного своя метода, все одно попереду будемо".

Як вже люди трохи відпочали і коні відсапнули, сідаємо знову та валимо вперед.

Село Родіонівка забите німцями: люди обідають, а коней годують сіном не розсідлуючи, значиться йдуть ще далі.

Переходимо попри них, причому помічаємо, як при нашому наближенню німецькі старшини лаючись спішно витягають вояків із хат; деякі вояки зазбирують порозкидане по вулиці сіно та взагалі підтягаються.

Очевидячки даний був строгий наказ щодо реквізіції, але війна війною, тому не все як на папері.

Висилаю до старости двох розуміючих німецьку мову гайдамаків на те, щоби села не кривдило німецьке військо, зокрема, якщо прийде не до платної реквізиції, та йду далі.

Коло пів до третьої години ми прийшли до Білоцерківки – місточка селянського типу з невеличким відсотком жидівського населення.

Автовідділ сповнив своє завдання і нас чекала вже по хатах гаряча страва, а квартирієри з автовідділу миттю порозводили по хатах втомлених гайдамаків. На квартирах ще одна приємна несподіванка: вже приготовлені солом'яні скрутлі до розтирання коням ніг та селяни, які під доглядом гайдамаків мали цю операцію доконати.

За три годині коні та люди знову здатні до походу, дарма що 34 кільометри вже зробили.

Під час цього нашого відпочинку прибув до полку загін в силі 48 вершників на добрих конях і з доброю зброєю. Були це партизани "Баса", які вирішили приєднатись до нас і один із них сидів якраз на славному "Рекорді" того хорольського добродія. Прибувші продиралися манівцями, виминаючи німецькі стежі, та повідомили, що німці з Родіонівки пішли на південний схід від шляху та що "Басівські партизани" вирішили піти частинно в район Єреськ, куди пішов і сам Бас, а ті, що мали добрі коні та зброю, навздогін за Гордієнківцями, щоби до них приєднатись; решта вирішила влитись або до "найбільше лівого" українського пішого полку, або до маршових Гордієнківських сотень.

Вони розказали про трагічні подробиці останніх невдалих спроб боротися з переважаючою німецькою силою, яка роздавлювала їх і перевагою, і технікою та про те, як німці катували і розстрілювали захоплених в полон.

Прибувших поділено між 2 та 4 сотні скорострільців. Найбільше їх припало до 4 сотні, яка тому набрала вигляду справжньої бойової одиниці, але разом і з тим такої бунтарсько-лівої закраски, що нераз її необчислені кроки ставили в ризиковне становище весь полк у тій складній ситуації в присутности німців і загального поправіння, мовляв, цілого українського життя, а головно військової вищої команди, яка поволі вищірювала свої зуби, відкриваючи своє правдиве облича.

Вже вечеріло, коли ми вирушили далі й прийшли до Решетилівки вже цілком пізно, десь в 11 год. в ночі.

Висланий вперед автовідділ підготовив відпочинок для полку і доніс, що в Решетилівці перебуває і штаб нашої дивізії, який висів тому із ваґонів.

Я зголосився в отамана Натіїва та мусів вислухати докори за це, що задержався у місті Хоролі, бо тепер німці напевно увійдуть скорше в Полтаву.

Я заспокоїв отамана, що ми вспіємо бути першими, якщо Москалі не зашвидко повтікають з Абазівських позицій.

Розпитував Натіїв також і про настрої в полку та між іншим запитав, чи гайдамаки дістали платню за квітень. Далебі, і штаб полку і гайдамацтво позабули про платню. Харчеві гроші або видавалося на руки сотенним, або виплачувалось мешканцям, одяг здобував полк і т. д. Довелося сказати, що грошей більше чим досить, але не було часу подумати про складення відомостей. А чи не має невдоволення серед гайдамаків за це, що не дістали платні – спитав отаман, – бо піхота Запорожської дивізії, зокрема Республиканці вже виявляли невдоволення затримкою платні, а штаб не мав грошей, щоби всім виплатити; чи командант Гордієнківців не був би такий ласкавий позичити для штабу 80 тисяч карбованців, яких не достає.

Трохи здивований такою формою звернення, попрохав я лишень наказу передати такі а такі суми штабові дивізії та видати відповідне поквітування.

Очевидячки, щось зміркувавши, один із ад'ютантів штабу доклав отаманові Натіїву, що добре було би, коли б командант кінного полку надіслав потрібну кількість верхових коней для старшин штабу.

Дякую! це значить залишити без коней майже цілу сотню. Отже, не чекаючи розпорядження, довелося з'ясувати панові, як тоді звали осаулові, що гроші це справа господарча і від них успіх кінного бою мало залежний, а кінь то це головна зброя кінноти. Врешті штабовці в часі війни мають залізниці, телефон і олівець, а коні тільки забиратимуть місце непотрібно в ешелоні і треба буде для них окремих возів та ще доведеться турбуватися, щоби не скалічіли при довгому перебуванню в возі. Так і обійшлося без приділу коней.

На ранок 30.IV. (2) забухали вистріли в стороні Абазівки, і Гордієнківці рушили на ці згуки, щоб виконати наказ і заняти першими Полтаву.

Довго йдемо шляхом, що тягнеться по верхах горбів, і нарешті перед нами відкривається ціла панорама бою.

Залізничий шлях від Абазівки до Полтави йде вгору широкими закрутами де-не-де по глибоких ярах, де-не-де закритий хуторами. Отже, зручно маневруючи по цьому шляху, курять три російські панцирні потяги – між ними і "Заамурець" і стріляють по спішеній німецькій кінноті, яка огневим боєм намагається прочистити собі шлях через невеличкий потічок, що тече попри Абазівку і тепер є поважною перешкодою, бо має досить води і розмоклі береги.

Для німців ситуація ускладнюється тим, що високі горби, по яких проходить шлях, дуже повільно спускаються до води і не дають зручних позицій для гармат, яких москалі мають таки чимало. Ось і тепер німецька батерія стоїть майже на відкритій позиції і то ледви досягає до панцирників, а її обстрілюють якісь польові гармати, що ледви виблискують своїми стрілами за хуторами того берега.

Ну, маємо ще час. Спиняємось у якихсь то хуторах при шляху, висилаємо стежі в сторону правого німецького крила і спокійнесенько росташовуємося на відпочинок; хай собі німці на здоровлячко б'ються, ми зберемо сили на рішучий мент, тим більше, що ми знаємо, що друга бриґада німецької кінноти теж затримана поганими шляхами та переправами і нині до Полтави не дійде.

Вже під вечір перейшли нарешті німці через потік, і підняли на прощання велику стрілянину російські панцирники. За цей час до полку підійшов і наш старий знайомий "Партизан", який, довідавшись, що ми проходимо Решетилівку, вивантажився та приїхав собі до нас, де несподівано знайшов базу в нашім автовідділі. Щойно німці подали коноводів, ми були вже коло переправи на греблі недалеко спаленої стації та почали переходити через неї, зустрічаючись з німецькими кінними відділами, які переходили назад на західний беріг річки, залишаючи на східньому березі своїх наколесників. Тактичне правило, що для кінноти: "Ін дер нахт кайне шляхт" (в ночі ніякого бою), тут дотримувалось, тому до нас підійшов стурбований німецький старшина і спитав, куди це ми їдемо, на що йому спокійно відповіли – "у Полтаву". – "Але там ворожа піхота"... – "Проженемо"! Очевидячки, він вирішив, що ми просто переходимо на сторону ворога, бо за нами пішла на пристойній віддалі німецька стежа на гарних конях.

Перейшовши німецькі сторожі та виславши свої стежі вперед, посуваємось у западаючій темряві далі, поки у п'яти кільометрах від Абазівки наші стежі не спинив крісовий вогонь.

Пробує уговкати його та пропустити нас далі "Партизан", але з ним починають балакати скоростріли, а тому і він відходить.

Зимно. Із хмар, що закривають майже ціле небо, починає політати сніжок. Шукаємо захисту у повнім бойовім поготівлю в якихсь хуторах, широко роскинених попри шлях. На самому шляху притулився до близчого хутора "Партизан", а недалечко від нього штаб. Німецька стежа, побачивши, що ми почали з ворогом бій, зголосила про це в штабі для зв'язку.

Місяць, що ще час до часу виринав із-за густих хмар, тепер зник зовсім, а до того сніжок став політувати рясніше. Наші стежі кінно та пішо почали шукати якоїсь щілинки у ворожій сторожі, щоби проскочити на зади, і тому постріли тріскали безнастанно по одному, по два, а то й цілими рійками. Наш телефонічний відділ починає шукати зв'язку, залучуючись до дротів, які йдуть попри шлях. Дзвінок апарату слабо тріщить у хаті та за кілька хвилин телефоніст каже: "Маємо з кимсь сполучення, батьку, – але голос жіночий".

Беру трубку і чую заспаний жіночий голосок: "Хто це нарешті?"... Балакає з пересердя по українськи, мабуть, що й наша. – "Хто говорить?" – "Полтава-центральна, а Ви хто?"... А ну спробую: "Козак з Лугу". – "Хто?" – "Козак з Лугу"; залучився випадково у ваш дріт в степу". Коротка павза, а по тім радісно хоч і стиха: – "Невже наше військо?" "Так, панночко, справжнє українське, завтра будемо вже в Полтаві" – "Почекайте, подивлюся, як наш дурень"... довга павза, а потім знову той же голос: "Тут у нас москаль вартовий, дякуючи Богу хропить. Вони все вивозять за Ворсклу, дуже поспішають, міст на шляху нафтою политий і соломи поклали і цей ще на залізниці зірвати мусять. У нас тутки в Полтаві є і свої червоні козаки, може, хочете когось з них до телефону покличу"... – "А це безпечно, панночко"? – "Та свої ж люди!" – "Ну то кличте". Чекаємо при телефоні, але скорше чим прийшли від червоних козаків, почав хтось балакати в осередній (централі) російською мовою. Цей грубий голос командним тоном рішучими виразами, приправленими "гарними словечками", наказував комусь то; відповідь ледви було чути: "Прискорити евакуацію майна, яке мається, вантажити у потяги лише за Ворсклою, підготовити гарматні позиції за Ворсклою, щоби прикрити спалення та висадження мостів, не давати воякам вештатись по місті, припинити бешкети та піятику". А наприкінці вже цілком гостро і загрожуючи карами наказував червоному козачому полкові обов'язково та негайно вивезти його майно за Ворсклу та пам'ятати, що вони є бойова частина, а не міліція, яка має лишень забезпечувати спокій мешканців.